Верховна Рада України своєю постановою від 28 квітня 1992 р схвалила концепцію судово-правової реформи в Україні, у червні-липні 2001 p., а також у березні 2002 р прийняла пакет закон
Вид материала | Закон |
- Верховна Рада України Із змінами І доповненнями, внесеними Декретами Кабінету Міністрів, 673.08kb.
- Верховна Рада України прийняла закон, 82.86kb.
- Верховна Рада України в межах пенсійної реформи прийняла закон, 20.23kb.
- Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. 2002. №38-39. cт. 288 (Бібліотека, 443.5kb.
- Постановою Верховної Ради України від 15 квітня 2010 року №2131-vi „Про прийнятя, 1567.64kb.
- Верховна Рада Українипостановля є: I. Внести зміни до таких закон, 530.88kb.
- Україні Верховна Рада України постановляє : І. Внести зміни до таких закон, 72.22kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 1992, n 34, ст. 504 ) ( Вводиться в дію Постановою, 282.67kb.
- Україні Верховна Рада України постановляє : I. Внести зміни до таких закон, 151.51kb.
- Верховна Рада України п о с т а н о в л я є : Внести зміни до додатків, 42.46kb.
§ 6. Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи як обвинуваченого
У слідчий і судовій практиці виникають питання щодо конституційності чинного кримінально-процесуального законодавства про порядок розгляду скарг осіб, які притягуються по кримінальній справі як обвинувачені.
Вирішуючи спір щодо конституційності положень ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанову слідчого та прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, Конституційний Суд виходить з такого.
Відповідно до ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства і дізнання підлягають доказуванню:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
367
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Всі ці обставини встановлюються не одночасно. Деякі з них можуть бути встановлені задовго до закінчення розслідування, інші — лише наприкінці. Якщо є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, виноситься мотивована постанова про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України). Основні вимоги щодо змісту цієї постанови зазначено у ст. 132 КПК України.
Відповідно до КПК постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234, ч. 2 ст. 236). Проте скарги на ці постанови не розглядаються судом на стадії досудового слідства (ч. 6 с 234, ч. З ст. 236).
Досудове слідство після винесення постанови про притягнення як обвинуваченого продовжується — пред'являється обвинувачення (статті 133, 140, 144), допитується обвинувачений (статті 143, 145, 146), обов'язково проводиться перевірка показань обвинуваченого, розглядаються подані ним докази та заявлені клопотання з усіх питань, які мають значення для встановлення істини у справі, зокрема про допит свідків, проведення очної ставки, проведення експертизи, витребування і приєднання до справи доказів (пункти 3, 4 ч. 1 с. 142), вживаються всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявляються обставини, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК) тощо.
Притягнення як обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого — остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (ст. 223 КПК). Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним виро-
368
ком суду (ст. 62 Конституції України). Зібрані досудовим слідством докази винуватості особи перевіряються та оцінюються судом під час розгляду справи по суті, за результатами яких суд постановляє виправдувальний або обвинувальний вирок, визнаючи особу відповідно невинуватою або винуватою у вчиненні злочину.
Перевірка судом на стадії досудового слідства постанови про притягнення як обвинуваченого, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності зібраних у справі доказів ще до закінчення досудового слідства і перед рішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті. Проте згідно з конституційним принципом презумпції невинуватості особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).
Таким чином, розглядаючи на стадії досудового слідства скарги на постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого, суд замість здійснення судового контролю досудового слідства виконуватиме функцію судового розгляду кримінальної справи по суті всупереч порядку, визначеному КПК України на засадах, встановлених Конституцією України (статті 59, 61, частини 1, 2, З ст. 62, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 121, статті 124, 129).
На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 6. ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, відповідають Конституції України (є конституційними) і повинні розглядатись згідно з чинними нормами КПК1.
1 Див.: Урядовий кур'єр. — 2003. — 19 лютого.
369
ТЕМА 13
Застосування запобіжних заходів
§ 1. Поняття, підстави і мета застосування заходів процесуального примусу
§ 2. Види запобіжних заходів
§ 3. Процесуальний порядок обрання, зміни і скасування запобіжного заходу
§ 1. Поняття, підстави і мета застосування заходів процесуального примусу
Запобіжні заходи — це способи примусового впливу на обвинуваченого, а у виняткових випадках і на підозрюваного, з тим, щоб запобігти такій їхній поведінці, що може перешкодити досягненню завдань кримінального судочинства (встановленню дійсних обставин справи, правильному застосуванню закону, покаранню винних, запобіганню притягнення до кримінальної відповідальності невинних і засудження винних).
Застосування запобіжних заходів пов'язано з найбільш інтенсивним обмеженням особистої свободи громадян, зокрема права на недоторканність особи, безперешкодне переміщення і вибір місця проживання. Запобіжні заходи повинно бути застосовано лише відповідно до їх призначення за наявності встановлених законом підстав і з додержанням відповідної правової процедури1.
Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства, суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (ч. 1 ст. 148 КПК).
На практиці органи дізнання, слідчі, прокурори і суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмку, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, проведення обшуку чи виїмки в приміщеннях дипломатичних представництв, накладення арешту на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.
В юридичній літературі немає єдиної думки щодо поняття запобіжного заходу.
Ю. В. Манаєв, В. С. Посник, В. В. Смирнов вважають, що це процесуальний захід державного примусу, який застосовується за наявності вказаних в законі підстав, з метою виконання завдань кримінального судочинства. На відміну від інших авторів, вони зазначають, що ці заходи обираються з урахуванням тяжкості обвинувачення та обставин, що характеризують особистість підозрюваного або обвинуваченого1.
М. С. Строгович розкрив поняття запобіжних заходів, вказуючи на те, що ці примусові заходи обмежують волю обвинуваченого на різних стадіях кримінального процесу, та визначив цілі застосування запобіжних заходів, вказаних у законі2.
3. Ф. Коврига вважає необхідним зазначити, що запобіжні заходи мають своєю метою відсторонення суспільства від небезпечних для нього осіб та успішне виконання завдань правосуддя3.
На нашу думку, запобіжний захід — це кримінально-процесуальний примус, який здійснюється до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого) з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилитись від виконання вироку.
Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини в справі або продовжувати злочинну діяльність.
При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК).
Законодавець виходить з того, що обрання запобіжного заходу є правом, а не обов'язком уповноваженої на це особи, її рішення залежить від багатьох чинників, що мають об'єктивний і суб'єктивний характер (тяжкість злочину, індивідуальні особливості особи, до якої застосовуються запобіжні заходи, тощо). Однак застосування будь-якого запобіжного заходу завжди пов'язано з обмеженням особистої волі людини і через це може мати місце лише за наявності дійсної на те необхідності, за вказаними в законі підставами і з додержанням визначеного процесуального порядку. При цьому в основі рішення про застосування того чи іншого запобіжного заходу завжди повинна бути сукупність конкретних реальних фактичних даних (доказів), що свідчать про необхідність попередження неналежної поведінки обвинуваченого (підозрюваного)1.
Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжних заходів у кожному разі вирішуються особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом) з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, що можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин тощо.
1 Зянатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность. — Казань, 1981. — С, 67.
372
Застосовувати запобіжні заходи до обвинуваченого мають право слідчі, прокурор, суддя (суд) — у справах, що перебувають в їх провадженні, а прокурор — також у справах, що перебувають у провадженні слідчих, за розслідуванням яких він здійснює нагляд.
Оцінюючи тяжкість вчиненого злочину при обранні запобіжного заходу, слід зважати на обставини, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність (статті 66—67 КК), ступінь суспільної небезпечності злочину в конкретних умовах місця і часу.
Особу обвинуваченого характеризують, зокрема, її минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочину, наявність чи відсутність зв'язку з особами з антигромадською спрямованістю, наявність чи відсутність певних занять, постійного місця проживання тощо. До осіб, обвинувачених у вчиненні найбільш тяжких злочинів, взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано за мотивом однієї лише небезпечності злочину, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки, крім виняткових випадків (ст. 155 КПК).
Вік, стан здоров'я, сімейний стан обвинуваченого також можуть вплинути на обрання запобіжного заходу. До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжкохворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.
У законі не роз'яснюється, що слід розуміти під винятковими випадками, за яких допускається застосування запобіжних заходів взяття під варту щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. «Таке положення створюється, — зазначає М. С. Строгович, — наприклад, коли здійснено тяжкий злочин, на відповідну особу вказують деякі докази, залишити цю особу на волі становило б небезпеку для суспільства, але пред'явити обвинувачення ще немає можливості, бо для цього необхідно виявити ще ряд обставин»1. На нашу думку, такий погляд є помилковим.
Обрання запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, допускається, наприклад, за таких обставин:
1 Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 276.
373
а) підозрюваний був затриманий, строки затримання закінчуються, звільнення з-під варти невиправдано череа тяжкість вчиненого злочину та інші обставини, але пред'явити обвинувачення не є можливим, оскільки в строк, що залишився, неможливо забезпечити явку обраного підозрюваним захисника або перекладача;
б) для пред'явлення обвинувачення необхідно уточнити особу затриманого, хоч сам факт здійснення злочину саме даною особою не викликає сумніву;
в) затриманий тимчасово захворів на тяжку хворобу і не може брати участь у слідчих діях.
Слід звернути увагу на застосування запобіжного заходу з набранням вироком законної сили. Виносячи вирок з призначенням покарання і без звільнення підсудного від його відбування, суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, повинен подбати про вжиття заходів про забезпечення виконання вироку. Для цього, виходячи з конкретних обставин справи, суворості призначеного покарання і даних, які характеризують особу засудженого, він підтверджує або змінює раніше обраний запобіжний захід, якщо до винесення вироку до підсудного запобіжний захід не був застосований1.