Верховною Радою України, є частиною національного закон

Вид материала

Закон

Подобный материал:

• Верховною Радою України, є частиною національного закон, 249.32kb.
• Верховною Радою України 15 липня 1997 року. Таким чином, відповідно до статті 9 Конституції, 208.75kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 107.81kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 58.94kb.
• Верховною Радою України 21. 04. 2011 за №3262 прийнято закон, 143.15kb.
• Верховною Радою України та підписано Президентом України закон, 364.13kb.
• Схвалення Верховною Радою України 16 травня 2008 року закон, 194.21kb.
• Верховною Радою України 23 жовтня 2008 року закон, 1367.11kb.
• Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим І сільськими, селищними,, 179.86kb.
• Верховною Радою України прийнято закон, 19.38kb.

Деякі аспекти законодавчого забезпечення прав людини

під час розслідування злочинів

М.В. ДЖИГА


Необхідність проведення певного роду дій, спрямованих на розкриття і розслідування злочинів, як показує аналіз історичної літератури, виникла давно.

На основі теоретичних досліджень, практичного досвіду розвивається методика роз­криття і розслідування злочинів, виробляються рекомендації по поліпшенню проведення конкретних заходів, дається обгрунтування цієї діяльності. Це, в свою чергу, дозволило ви­значити сферу застосування і той специфічний зміст, який відрізняв її від інших видів дер­жавної діяльності.

У цей час робота по розслідуванню злочинів засновується на множині законів і підзаконний актів. У законодавстві України це передусім Конституція і Кримінально-процесуальний кодекс.

Крім того, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Виходячи з того, що головною складовою сучасних міжнародних принципів є права лю­дини, внутрішньодержавна законодавча база також повинна містити положення, визначальні перелік прав і свобод людини. Яка ситуація насправді? Тут йдеться не тільки про безпосе­редній захист прав громадян, але і про підходи до цієї проблеми в науковій літературі і зако­нодавчих актах.

У Конституції України містяться наступні гарантії прав людини (їх можна назвати і принципами кримінального процесу), що стосуються охорони прав учасників кримінального судочинства, в т.ч. попереднього розслідування:

- Право на життя (ч. І ст. 27);

- Законність (ст. 129 і др.)

- Равенство граждан перед законом й судом (ст. 24, ст. 129 й др.).

- Охрана чести й достоинства личности (ст.3, 28 й др.).

- Право на свободу та особисту недоторканість (ч. І ст. 29);

- Неприпустимість втручання в особисте і сімейне життя (ст. 32).

- Недоторканність житла(ст. 30).

- Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56);

- Право знати свої права і обов'язки (ст. 57).

- Використання державної мови України в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України (ст. 10), у т.ч. як мови кримінального судочинства .

- Презумпція невинності (ст. 62, 129).

- Забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 129).

- Гласність судового процесу (ст. 129).

- Право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близь­ких родичів (ст. 63).

- Вільне оскарження рішення суду(ст. 29, 129),

- Право на судовий захист (ст. 55).

Багато нареканий викликає невідповідність того обсягу процесуальних прав і гарантій, які має обвинувачений в порівнянні з правами інших учасників процесу, зокрема, потерпі­лого, незважаючи на їх загальний конституційний статус¹.

Дійсно, диспропорція обсягів захисту прав і інтересів обвинуваченого і потерпілого на процесуальному рівні існують (потерпілий не має прав при призначенні експертизи, у нього обмежені права при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи тощо). Розділяючи в принципі думки прихильників розширення прав потерпілого і надання йому додаткових га­рантій, вважаємо за необхідним зазначити, що обвинувачений має найбільшу кількість прав в порівнянні з іншими учасниками процесу внаслідок особливості свого положення — адже він зазнає кримінального переслідування, до нього вже на попередньому слідстві застосо­вуються заходи кримінально-процесуального примушування, обмежуються права, хоч внас­лідок презумпції невинності він вважається таким же доброчесним громадянином, як і інші учасники процесу, в тому числі і потерпілий. Очевидно, що таке положення обвинуваченого вимагає серйозної противаги у вигляді значного обсягу прав та їх гарантій, щоб уникнути помилки і не карати невинного.

Вирогідно зазначимо, що тільки 21 % опитаних нами слідчих висловилися за необхід­ність подальшого розширення прав обвинуваченого (підозрюваного), зате за подальше роз­ширення і закріплення а кримінально-процесуальному законодавстві обов'язків осіб, що піддаються кримінальному переслідуванню, висловилося 87 % слідчих.

До числа прав, що вимагають кардинального захисту в процесі розслідування злочинів відносяться, як показує практика, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а та­кож право на недоторканність житла.

Захист законодавством таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

На думку Л.Д. Воєводіна, конституційне право громадян на таємницю листування озна­чає "державну охорону від незаконного ознайомлення з усіма видами кореспонденції, теле­фонними переговорами, документами, що містять відомості, оголошення яких громадянин чомусь вважає небажаним"².

Згідно зі ст. ЗІ Конституції "Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції".

Суть таємниці листування полягає в тому, що ні посадові, ні приватні особи не мають право розкривати, знайомитися із змістом і оповіщати адресовану не ним кореспонденцію. Однак не можна зводити розуміння "таємниця листування" в абсолют, виключаючи можливість ознайом­лення з чужою листуванням і у випадках протиправних дій відправника або адресата. Так ст. 31 Конституції передбачає, що винятки з щодо таємниці листування телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції "можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У цьому зв’язку найбільш вірним представляється визначення права таємниці листуван­ня як конституційного права громадян на державну охорону їх кореспонденції або іншої письмової інформації особистого характеру.

Свою реалізацію дане право може знайти лише в єдності чотирьох його елементів: а) право громадянина контролювати розповсюдження інформації про нього самого серед оточуючих;

б) право громадянина вимагати від державних органів, посадових осіб, громадських ор­ганізацій і окремих громадян не допускати незаконного і необгрунтованого розкриття його кореспонденції, ознайомлення і розголошування її змісту;

в) право громадянина вимагати від посадових осіб та інших державних службовців, що здійснюють в рамках закону виїмку кореспонденції, не розголошувати відомостей особисто­го характеру, що складають її зміст;

г) право громадян на захист вищезгаданих прав за допомогою скарг і заяв, звернень до слідчих органів, органів прокуратури і установ зв’язку.

При передачі інформації по телеграфу, видимо, мається на увазі не тільки відправлення телеграм, але і передача інформації по фототелеграфу. Під поштовими відправленнями слід розуміти всі інші види передач поштою (в тому числі, посилки, бандеролі, перекази і т.п.), пересилка яких надається відділеннями зв’язку своїм клієнтам як послуги.

По суті, в українському законодавстві йдеться про таємницю передачі інформації між людьми і неможливість її розголошування тими, хто присвячений в цей процес, або внаслідок якихсь обставин має можливість стати своєрідним спостерігачем або очевидцем цього процесу. Це належить і до проблеми таємниці телефонних переговорів та інших повідомлень.

Під телефонними переговорами в даний момент розуміються переговори по так званому внутрішньому телефону, внутрішньоміські, міжміські, міжнародні телефонні переговори, здійснювані з використанням всіх видів телефонного зв’язку, включаючи і супутникову оп­тико-волоконну та іншу. До числа "інших повідомлень" відносяться необмежене коло всіляких способів передачі інформації між людьми — факсимільні повідомлення, електронна пошта і, нарешті, звичайна усна мова в процесі повсякденних розмов. При прослуховуванні телефонних переговорів і перлюстрації листування неминуче буде зафіксована інформація, яка ніякого відношення до розслідуваної події не має. Значить, необхідно передбачити про­цедуру виділення такої інформації з кримінальної справи. Це необхідне внаслідок того, що слідчий при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи буде мати законну підставу не знайомити потерпілого, обвинуваченого та його захисника із змістом подібної фонограми. Іншими словами, при здійснені слідчої дії необхідно пам'ятати про цілком реальну мож­ливість порушення права на таємницю телефонних і інших переговорів в тому числі і тих осіб, які не мають відношення до справи. Це твердження стосується й оперативно-розшукових заходів.

Якщо провідні прослуховування співробітники органів внутрішніх справ вимушені, щоб не пропустити важливу для справи інформацію, контролювати кожну телефонну розмову особи, що розробляється, чи є необхідність присвячувати в такі розмови інших осіб, з якими їх доводиться знайомити внаслідок чинного закону?

Така проблема виникає як при розслідуванні, так і в процесі реалізації матеріалів, отри­маних в ході оперативно-розшукової роботи. Вихід з ситуації, що створилася полягає в чіткій детализація порядку законного обмеження права особи на таємницю листування, а також по­рядку оскарження дій відповідних органів. Важливо звести можливі обмеження до мінімуму і зробити їх більш безболісними для особи, стосовно якого ці обмеження застосовуються. Захист законодавством права на недоторканність житла.

Іншим правом, з обмеженням якого найчастіше доводиться стикатися в процесі розслі­дування злочинів, є право на недоторканість житла.

Стаття 30 Конституції наголошує: "Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпо­середнім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про­ведення в них огляду і обшуку".

Л.Д. Воєводин спробував сформулювати поняття "недоторканість житла", як право "громадянина на державну охорону що орендується ним або житлового і підсобного примі­щення, що належить йому на правах особистої власності від незаконного вторгнення як по­садових осіб, так і окремих громадян"³.

Е.А. Вологина, в свою чергу, вважає, що поняття "недоторканість житла" є не що інше, як право на державну охорону житла громадян, що володіють ним внаслідок договору жит­лового найму або на праві особистої власності, а також тимчасового житла (у вигляді кімна­ти, місця в гуртожитку, готелі, будинку відпочинку, санаторії, пансіонаті, туристського на­мету, дачі) від незаконних обшуків, виїмок, арешту, переселень, ущільнень, виселенні та ін­ших вторжений без згоди особи, яка в ньому що проживає, як з боку посадових осіб, так і окремих громадян⁴. Ф.М. Рудинський визначає право недоторканості житла як "право гро­мадянина на державну охорону його житла від незаконних вторжений, обшуків і іншого по­сягання з боку посадових осіб і окремих громадян"⁵.

Слабим місцем в наведених визначеннях є те, що автори певною мірою звужують коло суб’єктів цього права. Є необхідність розширення кола суб’єктів права на недоторканість житла, виходячи з норм міжнародних договорів. Згідно з Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права ніхто не може зазнавати довільного або незаконного посягання на недоторканість його житла (ст. 17 Пакту). Довільне посягання є входження в житло крім во­лі проживаючих в йому осіб, а незаконне посягання є входження в житлі всупереч вимогам закону.

Ці істотні норми міжнародного права певною мірою враховані в Конституції України, яка не позбавляє права на недоторканість житла осіб без громадянства і іноземних громадян, на яких не розповсюджується принцип екстериторіальності.

Засновуючись на змісті згаданого принципу міжнародного права щодо права осіб на не­доторканість житла, що стало вже своєрідною аксіомою, визначення цього права повинно мати наступний зміст: недоторканість житла є право особи на охорону державою, на території якого вона перебуває, його житла від довільного або незаконного вторгнення з боку по­садових осіб і окремих людей.

Говорячи про право на недоторканість житла необхідно виділити наступні основні еле­менти права на недоторканість житла. По-перше, увійти до житла можна тільки за згодою проживаючої в йому особи. По-друге, будь-які обмеження недоторканості житла визначаю­ться законодавством. І, нарешті, по-третє, обшук, може здійснюватися слідчими органами за спеціальним на те дозволом лише у випадках, передбачених законом.

Захист права на недоторканість житла здійснюється державою. Але, мабуть, покладати таку відповідальність тільки на державу, в особі її органів, було б невірним. Практика пішла далі. У цей час, нарівні з державною формою захисту допускається покладання функцій охорони і на громадські організації. Особливий розвиток останнім часом отримують прива­тні охоронні структури і правозахисні організації. Наприклад, правозахисні організації акти­вно працюють при відновленні порушених прав, виступають із зверненнями до державних органів з питань дотримання прав людини в тій або іншій області. Але в будь-якому випадку останнє слово у відновленні порушених прав повинно належати державі. Саме держава ви­робляє гарантії і забезпечує ефективність дій реалізації механізмів зневажених прав.

До числа гарантій здійснення права на недоторканість житла відносяться спеціальні норми з різних галузей внутрішньодержавного і міжнародного права, спеціально призначені для захисту, а також для усунення можливого порушення права на недоторканість житла як з боку окремих осіб, так і з боку представників державних органів. Так, наприклад, ст. 130 КК України передбачає відповідальність за "незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою персоною".

Разом з тим видимо потрібно говорити про специфічність гарантій здійснення права на недоторканість житла при проведенні розслідування злочинів.

Явними і такими, що найчастіше зустрічаються формами обмеження права на недотор­каність житла в ході розслідування злочинів є обшук, виїмка і огляд приміщень громадян. Закон регламентує мотиви, підстави і процедуру проведення цих дій. Так, відповідно до ст. 14-1 КПК "обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом".

Закон вказує, що проведення обшуків і виїмок повинно мати достатні підстави. Крім цього, закон містить певні обмеження. Так, з метою забезпечення прав громадян ст. 180 КПК встановлює, що обшуки і виїмки, крім невідкладних випадків, повинні провадитись удень. При здійсненні обшуку і виїмки слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю по­шкоджень дверей, замків та інших предметів.

Закон захищає права громадян при здійсненні оперативних заходів в житлі або обшуків, виїмок. Наприклад, під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Крім того, закон захищає права громадян і при виконанні посадовими особами своїх функціональних обов’язків всередині житлових приміщень. Наприклад, обшук і виїмка про­вадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її — представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депута­тів. (ч. 1 ст. 181 КПК).

Проблема інституту понятих, як одного з засобів забезпечення прав людини при розслі­дуванні злочинів, заслуговує окремого розгляду. У літературі висловлені досить аргументо­вані точки зору як за відмову від інституту понятих в кримінальному процесі, так і на ко­ристь його збереження⁶.

Не ставлячи перед собою задачі докладного розгляду всіх аспектів даної проблеми, ав­тор хотів би звернути увагу на наступне. Дійсно, інститут понятих є своєрідною гарантією від незаконних дій посадових осіб. Разом з тим законодавець ставить понятих під загрозу впливу на них з боку підозрюваного (обвинуваченого) або інших зацікавлених осіб. Крім то­го, поняті, спостерігаючи особисте життя осіб, у яких проводиться обшук або виїмка, прак­тично не пов’язані зобов’язаннями щодо нерозповсюдження відомостей про їх приватне жит­тя. Тобто, даний інститут, маючи на меті захист прав обвинувачених і підозрюваних, одно­часно ставить під погрозу певні права і благополуччя як самих обвинувачених і підозрюва­них (у разі розголошування відомостей про їх особисте життя), так і громадян, що залучаю­ться як поняті.

Усі проекти КПК, що пропонуються зберігають інститут понятих практичне незмін­ним. Очевидно, це є даниною традиції російського, а потів радянського законодавства. Од­нак більшість практиків виступають за скасування або принаймні за удосконалення інститу­ту понятих. Участь понятих в кримінальному процесі не завжди виправдана. Вона не надає слідчому, співробітнику міліції або іншій особі, яка здійснює розслідування, імунітет свід­ка і не виключає його з кола свідків. Тому навряд чи є необхідність засвідчувати присутніс­тю понятих та їх підписами діяльність особи, яка здійснює розслідування. Присутність же при проведенні слідчої дії людини (понятого), хоч і не зацікавленого в результатах, розслі­дування, але і нічого не розуміючого в кримінально-процесуальній діяльності, навряд чи може застрахувати від можливих порушень.

Раз держава доручила своєму громадянинові, призначивши його слідчим, роботу по розслідуванню злочинів, це означає, що він заслуговує довіри. Якщо ж немає довіри до слідчого, то понятий не кращий контролер, а його присутність просто формальність.

У зарубіжному законодавстві ідея понятих також не отримала підтримки. Так, в кримі­нальному процесі Німеччини інститут понятих взагалі відсутній, а, наприклад, огляд місця події здійснюється співробітниками відповідного підрозділу поліції за участю (у необхідних випадках) потерпілих або представників установ.

Участь понятих в розслідуванні не можна розглядувати як панацею від можливих злов­живань і порушень посадових осіб правоохоронних органів. Законність в діяльності право­охоронних органів може і повинна забезпечуватися тільки професійним прокурорським на­глядом і судовим контролем, а не епізодичним, частіше формальним залученням дилетантів.

Крім того, практика показує, що дуже важко підібрати понятих в нічний час, а також для участі в складних або тривалих за часом слідчих діях. При проведенні ж слідчих дій в екстремальних ситуаціях, в умовах, небезпечних для життя і здоров'я людей (наприклад, в зоні радіоактивного зараження), залучення громадян до участі як понятих є щонайменше негуманним.

Труднощі виникають і у зв’язку з частими відмовами громадян від участі понятими. Ба­гато хто просто боїться можливого переслідування з боку злочинців або не бажає тратити особистий час на участь у судочинстві.

Мабуть, якщо законодавець не може рішуче повністю відмовитися від інституту поня­тих, необхідно передбачити в законодавчому порядку можливість при певних обставинах провести будь-які слідчі дії без участі понятих, а при проведенні розслідування у справах особливої складності, наприклад, про організовану злочинність і корупцію, крім понятих, що вільно підбираються, залучати до участі в слідчих діях спеціально вибраних або призна­чених на тривалий строк понятих. Вибирати понятих найбільш доцільно аналогічно з добре відпрацьованими на практикові виборами народних засідателів.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпо­середнім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший (не за рішенням суду), встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого во­лодіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ч. 2 ст. 30 Конституції).

Таке право, зокрема, пов’язане зі стихійним лихом або особливими ситуаціями, які мо­жуть потягнути за собою жертви людей або велику матеріальну шкоду. До таких ситуацій можна віднести пожежі, землетруси, повені, обвали, аварії водопроводу і каналізації, серйоз­ні пошкодження електромереж, а також тепло- і газопостачання та в інших подібних випад­ках.

Порядок проникнення в житло при екстрених ситуаціях, про які вище йшла мова, пови­нен регламентуватися відомчими нормативними актами, заснованими на відповідному зако­ні. У такому детальному правовому тлумаченні зацікавлені і працівники відповідних органів — комунального господарства, газової служби тощо.

Трохи кращими є справи з правовою регламентацією порядку проникнення в примі­щення працівників міліції. У п. 15 ст. 11 Закону України від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію" зазначається, що міліції для виконання покладених на неї обов’язків надається право: "вхо­дити безперешкодно у будь-який час доби: а) на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій, в тому числі митниці, та оглядати їх з метою припинення злочинів, пе­реслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, при стихійному лихові та інших надз­вичайних обставинах; б) на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення громадян у разі пе­реслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців, а також при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах; в) в жилі приміщення осіб, які пере­бувають під адміністративним наглядом, з метою перевірки. У разі опору, вчинення протидії працівник міліції може вжити заходів до їх подолання, передбачених цим Законом".

Згідно до ст. 8 Закону Україні від 18 лютого 1992 долі "Про оперативно-розшукову дія­льність" негласне проникнення в жилі приміщення візуальне спостереження в них може мати місце лише з санкції Генерального прокурора Україні та його заступників.

Заходи проводяться на основі постанови слідчого, органу дізнання, доручення прокуро­ра або визначення суду, у відкритих кримінальних справах, а також на підставі постанов про застосування заходів безпеки стосовно певних осіб, запитів міжнародних правоохоронних органів і правоохоронних органів інших країн. Але суті справи це не змінює, оскільки в будь-якому випадку відбувається втручання в особисте життя, обмежуються права особи, не забезпечується право недоторканості житла. Все це дає право з певною часткою упевненості затверджувати, що в ході подібних заходів в число осіб, що розробляються, включається до­сить широке коло людей, про яких збираються самі різноманітні відомості, в тому числі і про їх особисте і сімейне життя та інші обставини, які охороняються Конституцією. І головне в цій проблемі те, що велика частина з цих людей не причетна до злочину, не є правопоруш­никами.

Говорячи про особисте (іноді приватне) життя відповідно виникає питання, що ж слідує під цим розуміти.

Особисте (приватне) життя, на думку Н.С. Малеїна, являє собою певну сферу життя людини, вільну від прямою втручання суспільства. Не викликає сумніву, як відмічає автор, що кожному громадянинові забезпечується таємниця його особистого життя шляхом вста­новлення правил, що визначають межі індивідуальної особистої свободи і відповідно межі втручання в цю сферу з боку будь-яких інших осіб⁷.

І.Л. Петрухин зазначає, що приватне життя являє собою життєдіяльність людини в особ­ливій сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних відносин, що не підлягають контролю з боку держав, громадських організацій, громадян⁸. Дещо інше більш узагальнене трактування дають В.Г. Гулиев і Ф.М. Рудинський. Приватне (або особисте) життя, на їх думку, є елемент індивідуальної свободи⁹.

Таким чином, розглядаючи питання про приватне (особисте) життя, більшість авторів виділяють і виключають з-під контролю суспільства і держави деяку сферу людської життє­діяльності, в яку лише сама людина вільна допускати будь-кого зі сторонніх і, відповідно, ніхто інший не має право втручатися.

Такий підхід декілька абсолютизований. Особисте (приватна) життя проходить в суспі­льстві і, певною мірою, торкається інтереси інших осіб. Це можуть бути члени сім’ї, колеги по службі, сусіди, знайомі і незнайомі люди. Говорити про невтручання в особисте (приват­не) життя можна лише у тих випадках, якщо вона не торкається інтересів іншої сторони і не тягне за собою порушення встановлених нормами правовідносин та лінії поведінки.

Таким чином, в особистому (приватному) житті можна виділити як би дві сторони. Одна — персоніфікована приватна. Інша, про що мова йшла вище, обмежена нормами права, моралі та етики.

Персоніфіковане приватне життя — це та частина людської життєдіяльності, яка виклю­чена з-під контролю суспільства і держави, і людина вільна нею розпоряджатися на свій роз­суд. Лише в цьому випадку людина володіє правом на недоторканість її приватного життя абсолютно і в повному обсязі.

Приватне життя особи, незалежно від того, підлягає воно обмеженню чи ні, охороняєть­ся законом. Кожна людина володіє правом на таємницю особистого життя, якою має право розпоряджатися по своєму розсуду.

Що ж слід розуміти під словом "таємниця", тим більше що в процесі розкриття злочи­нів воно має особливе значення.

Закон Україні від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію" до таємної інформації відносить інформацію, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену за­коном таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі¹⁰.

Закон Україні від 21 січня 1994 долі "Про державну таємницю" визначає останню як інформацію, розголошення якої може завдати шкоди. (Закон України. Том 8 К., 1997. С. 46).

Відомості. .. розголошення (передача, витікання) яких може завдати шкоди інтересам підприємства, становлять згідно зі ст. ЗО Закону "Про підприємства в Україні" від 27 берез­ня 1991 р. (Закони України. Том 1. К., 1996. С. 327) комерційну таємницю.

На думку В.Е. Гулієва і Ф.М. Рудинського конституційний термін "таємниця" виражає неприпустимість незаконного і необгрунтованого проникнення в сферу індивідуальної сво­боди з метою оволодіння особистою інформацією громадянина всупереч його волі¹¹.

Недоліком такого визначення є те, що автори зводять його зміст до відомостей про окрему особу, тобто вони підводять формулювання визначення лише до міркувань про осо­бисту таємницю.

Такий підхід до трактування поняття «таємниця» дещо звужує смисловий зміст слова. Наприклад, керуючись даним визначенням можна виключити з числа інформації, що охоро­няється, відомості про усиновлення, психічні чи інші захворювання членів сім'ї, інше ін­формація про особу, яка хоч і стосується приватного життя особи та її близьких, але безпо­середньо до нього не відноситься. Це призводить до висновку, що під терміном "таємни­ця", що використовується в Конституції, слід розуміти таку інформацію, що приховується від інших осіб на основі особистих моральних уявлень або внаслідок вимог норм права.

Розглядаючи питання про права громадян не можна обійти і такі важливі поняття, як "честь" і "гідність" (ст. ст. З, 68, 105 Конституції).

С.С. Яценко та С.Д. Шапченко вважають, що "честь і гідність людини як її невід’ємні особисті цінності, пов’язані з оцінкою особи суспільством та почуттям самою особою своєї суспільної значущості"¹².

Поняття "честь", на думку А.В. Белявського і Н.А. Прідворова, є моральна оцінка гід­ності особи іншими людьми й усвідомлення індивідом своєї моральної репутації¹³.

Дещо іншої точки зору дотримується Н.С. Малеїн. Він визначає це поняття як суспільну оцінку особи, міру соціальних, духовних якостей громадянина як члена суспільства¹⁴.

О.А. Дюжева пропонує визначення поняття "честь" як соціальне значущої позитивної оцінки лику з боку громадської думки¹⁵.

У кожному з наведених визначень можна виділити спільну рису: честь - це думка ото­чуючих про людину, і передусім про соціальне значущі моральні якості.

У кінцевому результаті зміст права на "честь" зводиться тому, що за кожною людиною закріпляється право на високу оцінку оточуючими її суспільне значущих якостей і можли­вість захисту цього права. Такий захист необхідний в процесі всієї життєдіяльності людини і, як показує практика, особливо необхідний в процесі розкриття злочинів.

У ході здійснюваної діяльності працівниками правоохоронних органів, а також іншими особами, що беруть участь у розслідуванні в тій або іншій формі, стають відомі особисті та­ємниці особи, яка оперативно розробляється, та їх оточення, що формально не відносяться до справи. Було б невірним стверджувати, що українське законодавство ігнорує питання охорони прав людини і громадянина Наприклад, ст. 115-1 Кримінального кодексу передба­чає відповідальність за розголошення таємниці усиновлення проти волі усиновителя.

Право на захист честі знайшло відображення і в цивільному законодавстві, яке призвано служити відправною точкою для реалізації кожною людиною свого конституційного права. В Цивільному кодексі України передбачається порядок захисту нематеріальних благ, таких як життя і здоров’я, гідність, особиста недоторканість, честь. В ст. 7 ЦК України визначається порядок захисту честі, гідності і ділової репутації, а також порядок судового захисту цих прав у разі їх порушення.

У кримінальному праві захист честі здійснюється на основі ст. 125 і 126 УК. Стаття 125 УК передбачає відповідальність за наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу персону, а ст. 126 УК — за образу, тобто умисне приниження честі і гід­ності особня, виражене в непристойній формі.

Чинним законодавством передбачаються і випадки обмеження права на недоторканість приватного життя, особистої і сімейної таємниці. Найчастіше таке обмеження відбувається в процесі оперативно-розшукової діяльності і при здійснені розслідування.

Так, наприклад, в ході допиту особа, яка його проводить, вимушена для встановлення істини у справі задавати питання щодо деяких аспектів приватного життя, особистої та сі­мейної таємниці. Такі відомості дозволяють краще вивчити особу підозрюваного (обвинува­ченого), з’ясувати обставини здійснення злочину, вирішити деякі інші питання. Але при цьо­му не треба забувати про те, що за людиною зберігаються всі її права, і в тому числі пере­дбачене ст. 63 Конституції право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.

Обмеження права на недоторканість приватного життя, особистої і сімейної таємниці відбувається і при здійснені слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Так, в ході екс­пертизи або огляду можуть бути встановлені обставини, які особа намагалася приховати від оточуючих, наприклад, наявність фізіологічних дефектів тощо. При роботі з поштово-телеграфною кореспонденцією, проведенні прослуховування телефонних та інших перегово­рів особам, що здійснюють такі заходи, стають відомими деякі "інтимні" питання життя від­повідних осіб та їх знайомих, а також інші факти, які не підлягають розголосу. Це ж можна сказати також про обшук і виїмку.

Тут, видимо, потрібно звернути увагу на наступні моменти. По-перше, необхідна відпо­відність між законами, що приймаються, відомчими нормативними актами і Конституцією. По-друге, нормативні акти, що приймаються повинні бути дійсно соціальне орієнтованими, гарантувати реальні потреби громадян.

Відповідно до ст. 32 Конституції не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про персону без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про собі, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спрос­товувати недостовірну інформацію про собі і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, за­вданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інфор­мації.

Як вже зазначалося, українським кримінальним і кримінально-процесуальним законо­давством також передбачений певний захист приватного життя особи, особистої і сімейної таємниці, а також честі, гідності. Наприклад, відповідно до ст. 121 КПК дані попереднього слідства не можуть бути розголошені, у зв’язку з чим "у необхідних випадках слідчий попе­реджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, екс­перта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу даних попереднього слідства. Винні в розголошенні даних попереднього слідства несуть кримінальну відповідальність за статтею 181 Кримінального кодексу Україні".

Однак, це загальне формулювання "дані попереднього слідства" хоча і може тлумачи­тися як таке, що охоплює серед інших відомості, що зачіпають честь та гідність людини, однак надто неконкретне. Можливо припустити інше його тлумачення — як такої інформації, що безпосередньо має відношення для встановлення істини по справі, виявлення винних осіб. На користь такого висновку свідчить, зокрема, обумовлення про можливість розголо­шення даних попереднього слідства за дозволом слідчого. Зрозуміло, що на інформацію, яка не становить предмету доказу по справі, юрисдикція слідчого не поширюється. При такому тлумаченні розголошення відомостей щодо особистого і сімейного життя або іншої інфор­мації яка може вплинути на честь особи, але не має відношення до злочину, який розслідує­ться, не може розглядатися як порушення заборони, встановленої ст. 121 КПК.

Викладене переконує в необхідності окремо і недвозначно заборонити окремою кримі­нально-процесуальною нормою усім учасникам розголошувати відомості про особисте і сі­мейне життя людей, які (відомості) стали їм відомими у зв’язку з участю в попередньому слідстві. Характерно, що стосовно оперативно-розшукової роботи така норма вже існує в Законі України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність". Це частина 10 статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом від 13.01.2000 р. яка має зараз такий зміст: "Забороняється передавати і розголошувати відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, нерозкриті злочини або такі, що можуть зашкодити слідству чи інтересам людини (виділено нами - авт.), безпеці України." Таким чином, законодавство про оперативно-розшукову діяльність щодо цього аспекту охорони прав людини поки що випереджає кри­мінально-процесуальне законодавство, що безпосередньо регламентує розслідування зло­чинів.

Кажучи про права громадян і про неможливість збору інформації про приватне життя без згоди самої особи необхідно виходити не тільки з інтересів того, кому належить це пра­во. Принцип верховенства прав людини залишається актуальним, лише доти, поки інтереси даної особи не починають йти в розріз з інтересами інших членів суспільства. Наприклад, в процесі розслідування злочинів ми практично забуваємо про права потерпілих та інших осіб, ставлячи попереду насамперед інтереси правопорушника. Без всякого сумніву права цих осіб повинні залишатися недоторканними. Однак, кажучи про інтереси однієї особи, не мо­жна забувати про інтереси оточуючих. Аналіз чинного законодавства і відомчих норматив­них актів явно вказує на такі упущення, характер яких часто зводиться до недостатності нормативної бази і неналежної деталізація механізмів реалізації особою своїх прав.

Збір інформації про приватне життя повинен здійснюватися лише зі суворо певною ме­тою і в обмеженому обсязі. У іншому випадку, а також якщо збір відбувається з порушен­ням закону, повинна наступати відповідальність, в тому числі і кримінальна, відповідно, на­приклад, зі ст. 131 УК.

Вся отримана інформація повинна зберігатися таким чином, щоб виключити несанкці­онований доступ до неї будь-якої особи, крім тих, хто працює з нею, а у разі занесення її в комп'ютерну базу даних повинні бути прийняті заходи, що виключають можливість несанк­ціонованого використання цієї програми іншими особами і передусім "хакерами" — комп’ю­терними хуліганами, що спеціалізуються на зломі комп'ютерних систем. Поряд з цим, за да­ними комп'ютерної преси, ніякі комп'ютерні мережі не мають досить серйозного захисту.

Тому потрібно законодавче встановити заборону на підключення до глобальної мережі Інтернет та до інших зовнішніх мереж тих інформаційних вузлів органів МВД, СБУ, податкової служби і прокуратури, які можуть містити інформацію про особисте чи сімейне життя людини. Це буде додатковою гарантією дотримання прав людини, встановлених ст. 32 Кон­ституції.

У громадянина можуть виникати і специфічні права внаслідок його участі в розсліду­ванні злочину. Наприклад, особа з числа членів злочинної групи, яка вчинила протиправне діяння, що не спричинило тяжких наслідків, і яка залучена до співпраці з відповідним під­розділом МВД, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, яка активно сприяла роз­криттю злочинів, відшкодувала спричинену шкоду або іншим чином загладила спричинену шкоду, повинна звільняється від кримінальної відповідальності. На жаль, нині чинне зако­нодавство не передбачає цієї можливості.

Лише стаття 40 КК серед обставин, що пом'якшують відповідальність, згадує в п. 8 сприяння розкриттю злочину. Однак така, багато в чому гіпотетична можливість (відсутній механізм її реалізації) не звільнення від відповідальності, а лише її пом'якшення, не дає надійних гарантій щодо захисту прав особам, які стають на шлях співробітництва з органа­ми попереднього слідства¹⁶. Тому слідчі не мають дієвого засобу переконати відповідних осіб, особливо з числа членів організованих злочинних угруповань, співробітничати зі слідством. Роз'яснюючи їм зміст п. 8 ст. 40 КК, слідчі розуміють, що не мають можливості дати гарантію, що суддя обов'язково врахує співробітництво з попереднім слідством і ре­альне зменшить міру покарання. Це особливо актуальне з огляду на те, що сам член органі­зованої групи не має бажання щоб деякі форми вказаного співробітництва були комусь ві­домі, а тим більше були відображені в кримінальній справі.

Тому слід розглянути можливість доповнення КК та КПК нормами щодо порядку звільнення від кримінальної відповідальності (повністю або за окремі епізоди злочинної діяльності) особи з числа членів злочинної групи, яка скоїла протиправне діяння, що не спричинило тяжких наслідків, і яка залучена до співпраці з відповідним підрозділом МВД, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, яка активно сприяла розкриттю злочинів, відшкодувала спричинену шкоду або іншим чином загладила спричинену шкоду.