Geum.ru

України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису піддубна вікторія федорівна релігійні організації як суб’єкти цивільних правовідносин

Вид материалаДокументы

Содержание


Висновки до Розділу 2
Список використаних джерел
Подобный материал:
1   2   3   4

2.3. Проблеми вдосконалення законодавства у сфері регулювання

правового становища релігійних організацій

Багатоконфесійність1 є однією з ознак релігійного життя сучасної України, що суттєво впливає на особливості підходів до визначення правового статусу релігійних організацій. Створення досконалої законодавчої бази регулювання правового статусу сучасних релігійних організацій в умовах багатоконфесійності неможливе без вивчення світового досвіду взаємодії держави і релігійних організацій, визначення правових засад діяльності останніх. Це дозволяє побачити те краще, що накопичено іншими країнами, і дати об’єктивну оцінку вітчизняному досвіду правового регулювання в цій сфері, співставивши його із світовою практикою.

Безумовно, у різних країнах світу важко знайти ідентичний у всьому підхід до регулювання правового становища релігійних організацій, оскільки він зумовлюється, перш за все, типом державно-конфесійних відносин2 тієї чи іншої країни, яка впливає на визначення правового статусу релігійних організацій, обсяг їх цивільної правоздатності, можливість участі в тих чи інших приватних чи публічних відносинах, наявність чи відсутність майнових і немайнових прав тощо.

Тому, перш ніж приступити до аналізу законодавства України щодо регулювання правового статусу релігійних організацій з тим, щоб знайти в ньому прогалини і невідповідності сучасним реаліям, спробуємо дослідити, як впливає тип конфесійних відносин на визначення правового статусу релігійних організацій, а також які ще обставини впливають на запровадження тієї чи іншої правової форми існування релігійних організацій у зв’язку з цим у різних країнах світу, проте, пам’ятаючи, що Україна – це не тільки багатоконфесійна держава, а ще й країна, де церква відділена від держави.

На наш погляд, сьогодні склалися три основні типи правового регулювання статусу релігійних організацій: моноконфесійний, диференційований та універсальний [111, c. 94], які сформувалися під впливом історичних, соціальних, економічних і культурних факторів розвитку тієї чи іншої країни. Так, в країнах з великою кількістю послідовників однієї чи декількох релігій, з урахуванням вкладу останніх в розвиток країни, формується тип, який передбачає їх привілейоване становище, як, наприклад в Італії та Германії. При відносно рівномірному розподілі послідовників тих чи інших релігій, як це має місце в США або Франції, створюються умови для формування універсального типу правового регулювання. Тому усталеною є думка, що немає сенсу в намаганні будь-якої країни до копіювання того чи іншого типу правового регулювання статусу релігійних організацій, не беручи до уваги закономірності власного соціального розвитку.

Коротко розглянемо зазначені типи правового регулювання статусу релігійних організацій.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ця новела викликала гостру критику представників усіх протестантських конфесій, і під час обговорення цього питання представниками Державного комітету у справах релігій був запропонований компромісний варіант: залишити для релігійних громад віровчень, вже існуючих в Україні, – 10 засновників, а 25 чоловік вимагати лише при створенні релігійних громад, що належать до віровчень, невідомих в Україні. Вважаємо, що з цим слід погодитися.

7. Звертає на себе увагу той факт, що однією з підстав відмови в реєстрації статуту релігійної організації в законопроекті пропонується визнати можливість визнати організацію нерелігійною шляхом проведення релігієзнавчої експертизи. Між тим постає питання, яким чином, хто і у яких випадках визначатиме належність тієї чи іншої організації до релігійної. Чинний Закон не дає відповіді на всі ці запитання, хоча у ст. 30 передбачає, що таким органом виступає Державний комітет України у справах релігій, який забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів, але в яких випадках призначається ця експертиза та порядок її проведення – не визначає.

В Інформаційному звіті Державного комітету у справах релігій за 1998 рік “Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні” зазначається, що Кабінет Міністрів створив державну релігієзнавчу експертну Раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [11]. У зв’язку з цим доцільним було б розробити і затвердити Положення про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи, як це зроблено, наприклад, в законодавстві РФ. Так, Урядом РФ 8 жовтня 1998 р. прийнята Постанова “Про порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи” [40], де зазначено, що експертиза проводиться при здійсненні органами юстиції РФ державної реєстрації релігійних організацій. Ця точка зору підтримується в науковій літературі Ю.В. Кривенко [107].

8. В одному із законопроектів закріплюється положення, що ніхто не може бути звільнений від виконання своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку може бути замінено альтернативною (невійськовою) службою. Сам механізм реалізації цього права, як вже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі “Про альтернативну (невійськову) службу” та в нормах окремих нормативно-правових актів, зокрема Положенні про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби [23]. При цьому громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов‘язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а релігійні організації, членами яких вони є, входять до Переліку релігійних організацій, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 10 листопада 1989 р. № 2066 [43] і віровчення цих організацій не допускає користування зброєю1. Альтернативна служба може проходити тільки в тих організаціях, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України: закладах соціального захисту, охорони здоров’я, захисту довкілля, підприємствах житлово-комунального господарства, сільського господарства, будівництва.

Відповідно до ч. 7 ст. 17 Закону “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” [37] відстрочка від призову на військову службу надається призовникам, які є священнослужителями і займають посаду в одній із зареєстрованих у встановленому порядку конфесій – на час роботи священнослужителями2.

Виходячи з того, що в чинному Законі не закріплений такий елемент свободи совісті, як право на альтернативну (невійськову) службу, в оновленому Законі має бути чітко виписано право на проходження альтернативної служби кожного на підставі релігійних переконань, а також право священнослужителів та ченців (монахів) зареєстрованих релігійних організацій на звільнення від проходження як військової, так і альтернативної служби. Проте всебічно це питання має регулюватися не зазначеним Законом, а в таких Законах України як “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” та “Про альтернативну невійськову службу”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

11. Щодо припинення діяльності релігійних організацій законопроекти в цілому зберегли редакцію ст. 20 чинного Закону, відповідно до якої у разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються згідно з її статутом і чинним законодавством, а за відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв‘язку з порушенням Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває у її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави, а культове майно передається іншим релігійним організаціям. Вважаємо, що таке регулювання питань щодо розпорядження майном, яке належить на праві власності релігійній організації, суперечить загальним засадам припинення діяльності юридичної особи. Видами припинення діяльності юридичної особи відповідно до положень ЦК України є припинення шляхом правонаступництва (злиття, приєднання, поділ, перетворення) і ліквідація (ст. 104). Інститут правонаступництва виникає тільки у разі припинення. Ліквідація юридичних осіб не має правонаступництва. Отже, якщо проаналізувати ст. 20 Закону з точки зору вимог цивільного законодавства, то у разі ліквідації релігійної організації її майно повинно розподілятися відповідно до положень її статуту.

12. Слід відмітити, що в жодному з законопроектів земля не входить до переліку майна, що може належати релігійним організаціям на праві власності, що є певним обмеженням майнових прав релігійних організацій.

Безумовно, не можна вважати, що всі новели потребують доопрацювання. Так, цілком првильним вбачається доповнення, яке пропонується в одному з законопроектів, а саме необхідність подачі громадянами для набуття релігійною громадою статусу юридичної особи не тільки підготовлених заяви і статуту, а також додатково таких документів: протоколу установчих загальних зборів релігійної організації, списку осіб, що утворюють цю громаду, відомостей про склад статутного органу та документа, який підтверджує зазначену в статуті канонічну і організаційну підлеглість релігійної громади.


Висновки до Розділу 2


1. Релігійні організації набувають правоздатності з моменту реєстрації статуту. Вони наділяються спеціальною правоздатністю, оскільки ті правомочності, якими вони володіють, обумовлені виключно метою їх створення. Здійснення будь-якої діяльності і пов’язаних з нею правочинів, а також інших юридично значущих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їй суперечити.

2. Статутну діяльність релігійних організацій можна поділити на два типи: релігійну і нерелігійну. Релігійна діяльність пов’язана з відправленням культових дій: богослужінь, релігійних обрядів, і ця діяльність спрямована на безпосереднє досягнення статутної мети; нерелігійна – спрямована на задоволення духовних та практичних потреб їх функціонування, зокрема здійснення благодійної, релігійно-освітньої, виробничої, господарської діяльності.

3. Майно релігійних організацій має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і не може бути використане з будь-якою іншою метою. Цільове використання майна релігійних організацій впливає на його оборотоздатність.

4. В основу майнової відокремленості релігійних організацій повинна бути покладена інститутна теорія, за якою суб’єктами права власності на майно релігійного призначення слід визнавати об’єднання релігійних організацій, які діють через своїх законних представників – центри (управління), а також місцеві релігійні організації, що входять до складу централізованої релігійної організації.

5. Майнова правосуб’єктність релігійних організацій залежить від їх виду, об’єктів церковного майна, що належить релігійним організаціям на праві власності, а також положень, що містяться в локальних актах релігійних організацій, зокрема в їх установчих документах.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у з’ясуванні сутності релігійних організацій як непідприємницьких юридичних осіб, їх місця в системі юридичних осіб України, конституційних ознак цих особливих суб’єктів цивільних правовідносин, їх видів, правоздатності, майнової основи діяльності.

1. Релігійні організації – найдавніші суб’єкти права, які стали підґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. Тому церква і її складові розглядаються не тільки як об’єднання віруючих – союзи осіб, але і як установи для віри.

2. Історія виникнення і становлення релігійних організацій в України на прикладі Української Православної Церкви свідчить, що з давніх часів на її території виникали монастирі, православні релігійніх братства, приходські піклування, духовні навчальніі заклади тощо.

3. В сучасних умовах правове становище релігійних організацій, які залишаються основною формою, за допомогою якої віруючі задовольняють свої релігійні потреби, регулюється Конституцією України, Законами України, іншими нормативно-правовими актами, рішеннями органів місцевого самоврядування, статутними документами релігійних організацій. Підґрунтям для прийняття відповідних законів і інших нормативно-правових актів на рівні держави є міжнародні правові акти, що стосуються свободи совісті та діяльності релігійних організацій.

4. Релігійні організації, а саме: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених організацій, за винятком останніх, мають всі ознаки юридичної особи: організаційну єдність, майнову відокремленість, самостійну цивільно-правову відповідальність, виступ у цивільному обороті від свого імені. Таким чином, релігійна організація – це не тільки юридична особа, вона може існувати і в іншому, не правовому стані, тобто поза встановленою законодавством організаційно-правовою формою юридичної особи. Так, релігійне об’єднання – це об’єднання релігійних організацій, що входять до його складу за канонічною або організаційною ознакою, мають певну ієрархічну структуру і управління, не є суб’єктами права і здійснюють свою діяльність через відповідні релігійні управління (церкви).

5. Релігійна організація як окремий функціональний вид непідприємницьких юридичних осіб створюється з єдиною метою – задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Ознаки релігійної організації: спільність інтересів громадян, які об’єднуються; добровільність об’єднання; відсутність фіксованого членства; діяльність на підставі статутів; наявність відповідної системи органів управління (загальні збори віруючих); тотожне спрямування коштів та майна після ліквідації вказаних організацій.

6. Релігійні організації поділяються на культові – релігійні громади та монастирі і некультові – релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства.

7. Релігійні організації діють на основі конституційного принципу відокремлення від держави відповідно до своєї ієрархічної і інституційної структури. Сутність принципу відокремлення церкви від держави – це правова форма взаємовідносин зазначених інституцій, за якої держава, її представники та органи не користуються методами державно-правового контролю або будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються в діяльність релігійних організацій за умови, якщо останні не порушують законів держави і встановленого в ній правового порядку.

8. Групи віруючих, які діють без державної реєстрації і не отримують статусу юридичної особи, це – квазісуб’єктні утворення, які повинні повідомляти державні органи про своє заснування.

9. Релігійні організації як суб’єкти цивільних правовідносин створюються у нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний державний орган лише контролює дотримання законності створення цього суб’єкта засновниками і реєструє статут цього нового первісного суб’єкта права.

10. Релігійні організації набувають спеціальної правоздатності з моменту реєстрації статуту в державних органах.

11. Статутна діяльність релігійних організацій поділяється на релігійну та нерелігійну. Релігійна діяльність пов’язана з відправленням культових дій, нерелігійна – спрямована на задоволення духовних та практичних потреб їх функціонування.

12. Майно релігійних організацій має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і не може бути використане за будь-якою іншою метою.

13. Суб’єктами права власності на майно релігійного призначення слід визнавати об’єднання релігійних організацій, які діють через своїх законних представників – центри (управління), а також місцеві релігійні організації, що входять до складу централізованої релігійної організації.

14. Передача релігійним організаціям у користування або у власність культових будівель і майна, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, обтяжується зобов’язанням укласти з відповідним органом охоронний договір і відповідати за схоронність цієї пам’ятки.

15. Культові будівлі які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям у користування на підставі договору позички, суттєвими умовами якого стають відомості щодо особливостей самої пам’ятки, а також вимог щодо забезпечення її схоронності.

16. Майнова правосуб’єктність релігійних організацій залежить не тільки від їх виду, а й від об’єктів церковного майна, що їм належить на праві власності, а також положень, що містяться в локальних актах релігійних організацій.

17. Зміни в державно-конфесійних відносинах призвели до необхідності окрім загальної нормативно-правової форми регламентації діяльності релігійних організацій використовувати ще й договірну форму регулювання цих відносин, а саме: угод про співробітництво в галузях освіти, кримінально-виправної системи, культурного життя, які укладаються релігійними організаціями і державою в особі відповідних органів, включаючи й органи місцевого самоврядування.

18. Запропоновано внести до чинного Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації” певні зміни, зберігши в назві закону поняття “свобода совісті” і не заміняти його на поняття “свобода віросповідання” ; Право на свободу совісті в суб’єктивному значенні – це гарантована державою міра можливої поведінки громадянина, яка виражається в неприпустимості втручання держави, юридичних або фізичних осіб у визначення громадянином свого ставлення до релігійних або інших духовних цінностей. Суб’єктивне право на свободу совісті включає в себе декілька правомочностей: по-перше, право на позитивні дії, які виражаються в можливості управомоченої особи здійснювати юридично значущі дії з реалізації права на свободу совісті; по-друге, це право-вимога, яке полягає в можливості управомоченої особи вимагати виконання або дотримання іншими особами обов’язку щодо реалізації ним права на свободу совісті; по-третє, це можливість управомоченої особи привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи;

– ввести в окремій статті визначення основних термінів і понять лише у разі, якщо ці терміни використовуються не в загальноприйнятому, а в спеціальному значенні;

– визначити поняття та конститутивні ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних;

– ввести визначення усіх видів релігійних організацій; не збільшувати мінімальну кількість засновників релігійних громад віровчень, вже існуючих в Україні (10 чол.), і лише при створенні релігійних громад, що належать до віровчень, невідомих в Україні засновників, встановити її на рівні 25 осіб;

– врегулювати право на проходження альтернативної служби кожного на підставі релігійних переконань, а також право священнослужителів та ченців (монахів) зареєстрованих релігійних організацій на звільнення від проходження як військової, так і альтернативної служби, врегулювавши всебічно ці питання в Законах України “Про загальний військовий обов‘язок і військову службу” та “Про альтернативну невійськову службу”;

– зберегти пільги в оподаткуванні доходів релігійних організацій; розпорядитися майном у разі ліквідації релігійної організації відповідно до положень її статуту; включити землю до переліку майна, що може належати релігійним організаціям на праві власності, оскільки інше вирішення цього питання є обмеженням майнових прав релігійних організацій;

– закріпити переважне право купівлі майна релігійного призначення релігійними організаціями того ж віросповідування, що й релігійні організації, майно яких відчужується, у разі припинення їх діяльності.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Административный Кодекс УССР // СУ УССР. – 1927. – № 63-65. – Ст. 240.
  2. Гражданский кодекс Российской Федерации (части первая, вторая и третья) // СЗ РФ. – 1994г. – № 32. – Cт. 3301.
  3. Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань. Права людини (основні міжнародно-правові документи): [зб. док.; упоряд. Ю. К. Качуренко]. – К.: Наук. думка. 1989. – 248 с.
  4. Про передачу майна монастирських, церковних та інших релігійних установ у відання народного комісаріату соціального забезпечення: Декрет Ради народних комісарів України від 17 трав. 1919 р. // СУ УССР. – 1919. – ч. 2. – Ст. 38.
  5. Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви: декрет Тимчасового Робітничо-селянського Уряду України від 22 січ. 1919 р.: [ сб. док. и материалов о религии и церкви]. – Киев. – 1983. – c.63-65.
  6. Загальна декларація прав людини 1948 р.: [прийнята резолюцією Асамблеї 10груд.1948 р. № 217 (111)] // Вісн. Конституц. Суду України. – 2006. – № 3. – С. 69.
  7. Законы гражданские. – М.: Тип. Рябушинского П.П. – 1913. – вып. 11. – 387 с.
  8. О несостоятельности (банкротстве): Закон РФ от 26 нояб. 2002г. № 127-ФЗ // СЗ РФ. – 2002. – № 43. – Ст. 4190.
  9. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом: Закон України від 30черв.1999 р. № 784 // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 42-43. – Ст. 378.
  10. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень: Закон України від 1лип.2004 р. № 1952 // Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553.
  11. Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні: [ iнформ. звіт Держ. ком. у справах релігій за 1998 р.] // Людина і світ. – 1998. – № 12 – C. 25-30
  12. Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8черв.2000 р. № 1805 // Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 39. – Ст. 333.
  13. Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних товариств і системи обліку адміністративними органами складу релігійних товариств і служителів культу: [інструкція від 23 черв. 1932 р.] // СЗ УССР. – 1932. – № 22-23. – Ст. 139.
  14. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (Європейська конвенція з прав людини) // Офіц. вісн. України. – 1998. – № 13. – С. 270-302.
  15. Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р. // ВВС СССР. – 1962. – № 44. – Ст. 452.
  16. Конвенція про права дитини від 1989 р.: [прийнята резолюцією Асамблеї ООН від 20листоп.1989 р. № 44125] // Право і практика. – № 35. – 2003. – С. 108-129.
  17. Конституция УССР 1937 р. // СЗ УССР. – 1937. – № 30. – Ст. 121.
  18. Конституція України: [прийнята Верхов. Радою України 28 черв. 1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  19. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Вісн. Конституц. Суду України. – 2006. – № 4. – С. 72-80.
  20. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. // Вісн. Конституц. Суду України. – 2007. – № 1. – С. 91.
  21. О свободе совести и о религиозных объединениях: Федеральный Закон Российской Федерации от 26сент.1997 г. № 125-ФЗ: [с изм. и доп.] / СЗ РФ. – 1997. – № 39. – ст. 4465.
  22. Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР : [затв. Указом Президії Верхов. Ради УРСР від 1 жовт. 1976 р. № ] // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1976. – № 46. – ст. 420.
  23. Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби: [затв. постановою Кабінету Міністрів України 10 листоп. 1999 р. № 2066] // ОВУ. – 1999. – № 45. – Cт. 2240.
  24. Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю): постанова Кабінету Міністрів України від 5 листоп. 1991 р. № 311 // ЗПУ України. – 1991. – № 12. – Ст. 124.
  25. Про використання культових споруд – визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям: постанова Кабінету Міністрів України від 9 серп. 2001 р. № 1005 // Офіц. вісн. України 2001. – № 33. – Ст. 1544.
  26. Про умови передачі культових будівель – визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям: постанова Кабінету Міністрів України від 14 лют. 2002 р. № 137 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 7. – Ст. 294.
  27. Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини: постанова Кабінету Міністрів України від 28 груд. 2001р. № 1768 // Офіц. вісн. України 2002. – № 1. – Ст. 6.
  28. Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з яких звільняються від обкладання податком на додану вартість: постанова Кабінету Міністрів України від 12 верес. 1997 р. № 1010 // Офіц. вісн. України. – 1997. – № 38. – C. 2.
  29. Про затвердження Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю: постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовт. 2003 р. № 1699 // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 45. – Ст. 2356.
  30. Про духовні училища і семінарії: постанова Народного комісаріату освіти України від 15 лют. 1919 р. // СУ УССР – 1919 – № 10 – Ст. 127.
  31. О монастырях в СССР: постановление Совета Министров СССР от 16 окт. 1958 г. № 1159 // Сб. док. и материалов о религии и церкви. – Киев, 1983 – С. 90-91.
  32. Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна: Указ Президента України від 4 берез. 1992 р. № 125 // Укази Президента України. – 1997. – Т. 1. – С. 786.
  33. Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима Далматинско-Истрийского: [ в 2-х т.]. – Сергиев Посад: Изд-во Троице-Сергиевой Лавры, 1996. – Т.1. – 1300 с.
  34. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квіт. 1991р. № 987-Х11 // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст. 283.
  35. Про гуманітарну допомогу: Закон України від 22 листоп. 1999 р. № 1192-ХIV // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 51. – Ст. 451.
  36. Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців: Закон України від 15 трав. 2003 р. № 755-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 31-32. – Ст. 263.
  37. Про загальний військовий обов’язок і військову службу: Закон України від 4 квіт. 2006 р. № 33597-IV // Відом. Верхов. Ради України.– 2006. – № 38. – Ст. 324.
  38. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України від 18 лют. 1999 р. № 437-ХIV // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 15. – Ст. 86.
  39. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 черв. 1992р. № 2460- Х11 № 140 // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
  40. О порядке проведения государственной религиеведческой экспертизы: постановление Правительства РФ от 3 июня 1998 г. № 565 // СЗ РФ. – 1998. – № 23. – Ст. 2560.
  41. Про освіту: Закон України від 23 берез. 1996 р. № // Відом. Верхов. Ради України. –1996. – № 21. – Ст. 84.
  42. Про виключення окремих об’єктів із переліку культових споруд – визначних пам’яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям: постанова Кабінету Міністрів України від 8 черв. 1992 р. № 311 // ЗП України. – 1992. – № 6. – Ст. 146.
  43. Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю: [затв. Кабінетом Міністрів України від 10 листоп.1999 р. № 2066] // Офіц. вісн. України. – 1999 р. – № 45. – Ст. 2240.
  44. Про затвердження Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій: постанова Кабінету Міністрів України від 14 лют. 2007 р. № 201 // Офіц. вісн. України 2007. – № 12. – Ст. 419.
  45. Про надання пільг релігійним організаціям: Указ Президента України від 22 черв. 1994 р. № 322 // Уряд. кур’єр. – 1994. – № 98. – С. 5.
  46. Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій. Указ Президента України від 21 берез. 2002 р. № 279/2002 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 12. – Ст. 563.
  47. Про передачу культової будівлі (кірхи) у користування Німецькій Евангелістсько-Лютеранській релігійній громаді м. Києва: постанова Кабінету Міністрів України від 27 берез. 1996 р. № 351 // ЗП України. – 1996. – № 9. – Ст. 269.
  48. Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації": роз'яснення Вищого арбітраж. Суду України від 29 лют. 1996 р. № 02-5/109 // Право України: Правовісник. – 1998. – № 1(4). – С. 158-165.
  49. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди: постанова Пленуму Верхов. Суду України від 31 берез. 1995 р. № 4 // Постанови Пленуму Верхов. Суду України у цивільних справах (1972-2003 рр.). – 2004. – С. 50.
  50. Про релігійні громади і співтовариства: Закон Литовської Республіки від 4 жовт. 1995 р. № 010201// [Електронний ресурс].– z htm // www. zavet. ru / news – s.
  51. Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16 верес. 1997р. № 531/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 46. – Ст. 292.
  52. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квіт. 1999 р. № 586-Х1У // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 20-21. – Ст. 190.
  53. Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації [електронний ресурс]: проект Закону України від 22 груд. 2000р.; підготовлений нар. депутатом України В. С. Журавським // [Електронний ресурс].– . rada.gov.ua.
  54. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г. : Свод законов Российской Империи. – М.: Товарищество скоропечатания Левенсон А. А. – 1910. – Т. ХV.– С. 27-30.
  55. Цивільний кодекс України: [прийнятий Законом України від 16 січ. 2003 р. № 435-IV] // Відом. Верхов. Ради. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
  56. Абросимова Е. А. Юридические аспекты деятельности некоммерческих организаций / Е. А. Абросимова. – М.: МОКБ “Марс”, 2000. – 227 с.
  57. Абросимова Е. А. Организационные и юридические основы деятельности благотворительных организаций в Европе и Америке: [Помоги ближнему! Благотворительность вчера и сегодня] / Е.А. Абросимова. – М.: ИПО Поли гран, 1994. – С. 89-99.
  58. Александров Н. Г. Трудовое правоотношение. / Н. Г. Александров. – М.: Юрид. изд-во, тип. МИД СССР, 1948. – 336 с.
  59. Архиерейская Т. Ю. Правовые основы деятельности религиозных организаций в России: история и современность: дис. … канд. юрид. наук / Т. Ю. Архиерейская. – М.: Моск. юрид. акад.,– 2001. – 192 с.
  60. Афонін Е. А. Становлення Збройних Сил України: соціальні та соціально-психологічні проблеми. / Е. А. Афонін. – К.: Інтерграфік, 1994. – 304 с.
  61. Актуальне інтерв’ю з Коулом Дьюремом / Релігійна панорама. – 2002. – № 12. – С. 119-123.
  62. Бабій М.Ю. Свобода совісті / М. Ю. Бабій // Релігійна панорама. – 2002. – № 7. – С. 46.
  63. Балодис Р. Религиозные организации и Латвийское государство / Р. Балодис // Религия и право. – М. – 2000. – № 6. – С. 13-15.

64. Бегичев Б. К. Проблемы трудовой дееспособности граждан / Б. K. Бегичев // Проблемы сов. труд. права: науч. тр. – Вып. 46. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1975. – С. 45-78.

65. Безбабіна О. Поняття та правосуб’єктність юридичних осіб як суб’єктів підприємницької діяльності / О. Безбабіна // Юрид. журн.: Аналітика. – 2006. – № 9. – С. 40-42.

66. Беляев К. П. О делении юридических лиц на коммерческие и некоммерческие в гражданском законодательстве / С.С.Алексеев.– Актуальные проблемы гражданского права. – М., 2000 – С. 35-38.

67. Бердников И. С. Новое государство в его отношении к религии: [речь, произнес. на торжеств. годичн. собр. Казан. Духов. Акад. 1888 г. Орд. проф. И.Бердниковым] / И. С. Бердников. – Казань: Тип. Императ. ун-та, 1888. – 70 с.

68. Боднар Т. В. Право приватної власності юридичних осіб / Т. В. Бондар, Я. М. Шевченко ; у кн.: Цивільне право України: академіч. курс: [ підруч.; у 2-х т.] / за ред. Я. М. Шевченко. – К.: Ін Юре, 2003. – Т. 1. Загальна частина. – С. 304-323.

69. Борисова В. І. Цивільне право – галузь цивільного права / В.І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, В. Я. Яроцький; у кн.: Цивільне право України: [ підруч.; у 2-х т.] / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – 480 с.

70. Борисова В. І. Теорії юридичної особи: історія і сучасність / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. – №4. – С. 117-130.

71. Борисова В. І. До проблеми створення юридичних осіб / В. І. Борисова // Вісн. Акад. правових наук України. – 2002.– № 2 (29). – С. 79-88.

72. Борисова В. І. Цивільне право – галузь приватного права / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова. – Цивільне право України: [підруч.; 2-х т.] / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М.Баранова, І.В.Жилінкова; за заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. Цивільне право України, 480 с.

73. Борисова В. І. Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин / В. І. Борисова; у кн.: Цивільне право України: [підруч.; у 2-х т. ] / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, І. В. Жилінкова; за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. Цивільне право України, 480 с.

74 Борисова В.І. До проблеми правосуб’єктності юридичної особи / В.І.Борисова // Проблеми законності: [респ. міжвідом. наук. зб.].– Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 43.– c. 32-37.

75. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права / С.Н. Братусь. – М., 1950.– 367 с.

76. Васьковський В. Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки розвитку / В. Васьковський // Людина і світ. – 1998. – № 10. – С. 26 - 29.

77. Варьяс М. Ю. Краткий курс церковного права / М. Ю. Варьяс. – М.: МЗ Пресс, 2001. – 128 с.

78. Гаевая Н. П. Советское законодательство о свободе совести / Н. П. Гаевая. – Киев: Наук. думка, 1988. – 298 с.

79. Гараджа В.И. Религиеведение: [учеб. пособие для студ. вузов и преподавателей сред. шк.] / В. И. Гараджа. – М.: Аспект-пресс, Б. г. (1995). – 348 с.

80. Вейш Я. Я. Религия и церковь в Англии / Я. Я. Вейш. – М: Наука, 1976. – 183 с.

81. Гидулянов П. В. Отделение церкви от государства: [систематизир. сб. действующего в СССР законодательства] / П.В. Гидулянов. – М., 1989. – 348 с.

82. Голодний М. Радянське законодавство про релігійні культи / М. Голодний. – К.: Політвидав України, 1968. – 112 с.

83. Гражданское право Украины: [учеб. для вузов системы МВД Украины; в 2-х ч. - Ч.1] / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др.; под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. – Харьков: Основа,

1996. – 440 с.

84. Гражданское право: [учеб.] / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – [5-е изд., перераб. и доп.].– М.: ПБОЮЛ Л. В. Рожников,

2001. – 632 с.

85. Гражданское право: [учеб.; в 2-х т. ] / отв. ред. Е. А. Суханов. – [ 2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: БЕК, 2000. – Т. 1. – 785 с.

86. Грешников И. П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в праве и законодательстве / И. П. Грешников. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 239 с.

87. Дзера О.В. Передумови реформування відносин власності та створення нового інституту права власності: право власності в Україні: [навч. посіб.] / О. В. Дзера.