України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису піддубна вікторія федорівна релігійні організації як суб’єкти цивільних правовідносин

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до розділу 1 Участь релігійних організацій у цивільному обороті 2.3. Майнова основа діяльності релігійних організацій

Подобный материал:

• Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Дашковська, 2016.06kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису сорокун, 1112.4kb.
• Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Масляєва, 1066.64kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Шевчук, 6751.28kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 596.11kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Ніколаєв, 1462.68kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 1057.45kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «юридична, 93.19kb.
• Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко, 2809.77kb.
• Національна юридична академія україни імені ярослава мудроґо на правах рукопису, 1582.35kb.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1


1. Релігійні організації – найстаріші суб’єкти права. Прообрази сучасних релігійних організацій – союзи релігійного характеру виникають у римському суспільстві, починаючи з VI ст. до н.е. Релігійні організації стали підґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. Тому церква і її складові розглядаються не тільки як об’єднання віруючих – союзи осіб, але і як установи для віри.

2. Історія виникнення і становлення релігійних організацій на території України на прикладі Української Православної Церкви умовно поділяється на декілька етапів, кожний з яких має свої особливості: перший – від заснування УПЦ при князі Володимирі Великому до занепаду Києва і Київської держави (988 – 1240 рр.); другий – від занепаду Київської держави до поділу Київської митрополії на Київську (Литовську) і Московську (1240 –1458 рр.); третій – окреме існування УПЦ в Литовсько-Польській державі до підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1458 – 1686 рр.); четвертий – перебування УПЦ (українських єпархій) у складі Російської Православної Церкви до початку революції 1917 р.(1686 –1917 рр.); п’ятий – від 1917 р. і до теперішнього часу.

3. Релігійні організації, що виникали в період 988 – 1240 рр. у Київській Русі, – це монастирі, які за своїм первинним походженням були приватними релігійними товариствами, що діяли на підставі статуту, активно займалися місіонерською діяльністю, відігравали значну роль в поширенні освіти, мали свої бібліотеки, у фонді яких була релігійна література.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

16. Місіонерське товариство (місія) – релігійна організація, заснована виключно релігійними управліннями (центрами) з метою поширення певного віровчення серед населення, яке сповідує іншу віру.

17. Духовний навчальний заклад – установа, яка засновується релігійними управліннями (центрами) з метою здійснення освітньої діяльності з підготовки кадрів священнослужителів.

18. Релігійне об’єднання – об’єднання релігійних організацій, що входять до його складу за канонічною або організаційною ознакою, мають певну ієрархічну структуру і управління. Релігійні об’єднання не є суб’єктами права і здійснюють свою діяльність через відповідні релігійні управління (церкви).

19. Кожен з різновидів релігійних організацій має складну правову природу, що зумовлено: а) метою створення певної релігійної організації; б) різною організаційною структурою; в) порядком заснування.

20. Релігійні організації поділяються на культові – релігійні громади та монастирі й некультові – релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства.

21. Релігійна організація – це вид непідприємницької юридичної особи, яка має конкретне функціональне призначення – сумісне задоволення релігійних потреб фізичних осіб сповідувати і поширювати віру. Релігійним організаціям як непідприємницьким юридичними особам притаманні наступні ознаки: неприбутковість, яка полягає в тому, що релігійні організації не ставлять своєю основною метою одержання прибутку, і навіть той прибуток, що одержують, здійснюючи підприємницьку діяльність, не може бути розподілений між засновниками; спеціальна правоздатність; загальна мета створення – досягнення суспільного блага, а саме задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, тобто такі організації створюються в інтересах її учасників.

22. Релігійні організації створюються в нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний державний орган лише контролює дотримання законності створення цього суб’єкта засновниками і реєструє статут цього нового первісного суб’єкта права.


РОЗДІЛ 2

УЧАСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЦИВІЛЬНОМУ ОБОРОТІ


2.1 Правосуб’єктність релігійних організацій та її реалізація


Проблема правоздатності релігійних організацій – одна із складних і мало вивчених у науці цивільного права. Так, в цивілістичній науці існують різні погляди щодо елементів, які входять до складу правосуб’єктності: одні вчені стверджують, що складовими елементами останньої є правоздатність і дієздатність [176, с. 107], інші ж вважають такими елементами правоздатність, дієздатність, а також правовий статус [184, с. 33-35]. Точаться дискусії і щодо правової природи правоздатності, яку розглядають як елементарні первинні правовідносини [64, с. 172] і, навпаки, – як особливі суспільні відносини, наголошуючи при цьому, що правоздатність ніщо без держави, яка визнає за особою певні правові можливості [58, с. 164-165].

Ми погоджуємося з думкою тих правників, які стоять на позиції, що правоздатність є природною здатністю людини і держава не може ні обмежити правоздатність, ні позбавити її людину, але щодо юридичних осіб, якими є релігійні організації як штучні утворення, беззаперечно, що правоздатністю вони наділяються за законом, тобто під контролем держави.

На відміну від інших юридичних осіб, конкретна мета діяльності більшості з яких визначається в установчих документах, мету діяльності релігійних організацій визначає закон. Такою метою є спільне сповідування і поширення віри, на що зазначається в самій назві цих юридичних осіб. Вважаємо, що це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, якими володіють релігійні організації, обумовлені виключно метою їх створення.

Особливістю правоздатності цих організацій є те, що окрім мети створення, межі діяльності їх визначаються внутрішніми канонічними настановами, обумовлюючи їх виключно соціальним призначенням. Як слушно з цього приводу зазначає Г.П. Лупарев, жорстка залежність і обмеженість правового становища релігійних організацій власним соціальним призначенням є важливою методологічною посилкою теоретичного дослідження їх правоздатності [116, c. 152].

Таким чином, здійснення будь-якої діяльності релігійними організаціями і пов’язаних з нею правочинів, а також інших юридично-значущих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах цих організацій меті і не може їй суперечити.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Звертає на себе увагу той факт, що підприємства, які створювалися релігійними організаціями, завжди мали конкретні цілі діяльності, які були вельми специфічними і, на відміну від господарських товариств, мали спеціальну правоздатність. Проте господарське товариство, що засновується релігійною організацією, може наділятися теж обмеженою, спеціальною правоздатністю, бо релігійна організація не може передати останній більше прав, ніж вона має сама.

Хоча чинний Закон за релігійними організаціями закріплює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю, остання в світлі положень ЦК України повинна розглядатися як тотожна підприємницькій діяльності. Зі змісту ст. 19 Закону випливає, що виробнича і господарська діяльність здійснюється релігійними організаціями з метою виконання своїх статутних завдань. Слід зауважити, що в юридичній літературі стосовно співвідношення понять “господарська діяльність” і “підприємницька діяльність” існують різні точки зору. Так, наприклад, В.В. Лаптєв вважає, що: “... господарська діяльність – це підприємницька діяльність, а господарські відносини – відносини між підприємцями, при цьому головною метою господарської діяльності стає одержання прибутку [113, с. 37 ]. На думку Р.І. Кузьміна, для ототожнення понять “підприємництво” та “господарська діяльність” немає підстав. Поняття “господарська діяльність” ширше за поняття “підприємництво” [108, с. 92]. Такої ж думки дотримуються і А.А. Пилипенко і В.С. Щербина, вказуючи, що господарська діяльність, як категорія більш містка, вміщує багато форм діяльності, спрямованих на здобуття економічнозначимого результату (господарської вигоди), у т.ч. і підприємництво [132, с. 145-148]. При цьому господарська діяльність – це діяльність, яка завжди пов’язана з виготовленням і реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг і забезпеченням їх виробників необхідними ресурсами, що передбачає специфічну організацію управління майном або справою та участь суб’єктів такої діяльності в господарських відносинах як носіїв певних властивостей.

В юридичній літературі містяться різні підходи до проблеми здійснення непідприємницькими юридичними особами, включаючи і релігійні організації, підприємницької діяльності. Відповідно до законодавства РФ про некомерційні організації останні можуть здійснювати діяльність, яка не заборонена законодавством і відповідає цілям діяльності некомерційної організації, які передбачені її установчими документами. Комерційна діяльність некомерційної організації повинна слугувати цілям, заради яких така організація створена, і відповідати їм. Основна діяльність некомерційної організації не повинна мати за мету отримання прибутку. Однак серед джерел фінансування основної діяльності некомерційної організації можуть бути прибутки від здійснення допоміжної комерційної діяльності. Підставами для створення додаткових видів діяльності є наступні ознаки: наявність загального технологічного ланцюга між основною і додатковою діяльністю; функціональні зв’язки; задоволення додатковими видами діяльності потреб осіб, які здійснюють основну діяльність.

Підприємницькій діяльності некомерційних організацій притаманні такі обов’язкові ознаки: по-перше, підприємницька діяльність некомерційних організацій повинна носити додатковий характер по відношенню до основної статутної діяльності, зокрема сприяти створенню матеріальної бази, яка надасть цій організації можливості виконувати свої статутні завдання; по-друге, встановлення меж, у яких некомерційна організація вправі здійснювати той чи інший вид підприємницької діяльності, повинно відбуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням статутних цілей цієї юридичної особи, даних бухгалтерських чи інших фінансових документів, аналу звітів про її практичну діяльність. Межі визначаються тим, що підприємницька діяльніст має здійснюватися в рамках статутних завдань і не повинна перетворитися в основну цільову діяльність. Такої позиції дотримується Є.А. Абросимова, яка зазначає, що важливим засобом для виживання некомерційних організацій, включаючи і релігійні організації, в умовах ринкової економіки є здійснення цими організаціями підприємницької діяльності. Некомерційні організації можуть займатися підприємницькою діяльністю до тієї межі, поки їх основною функцією залишається реалізація статутних цілей, заради яких вони створені [56, с.123].

На нашу думку, для встановлення рамок, у яких може здійснюватися підприємницька діяльність релігійних організацій, недостатньо одного тільки критерію відповідності такої діяльності статутним цілям. Не менш важливим є питання про спосіб визначення відповідності або невідповідності діяльності цілям створення цих організацій. З цього приводу в юридичній літературі наводилося багато різних пропозицій щодо підприємницької діяльності непідприємницьких юридичних осіб, у т.ч. і таких, які можуть бути застосовані до здійснення підприємницької діяльності релігійними організаціями. Так, висувалася пропозиція, згідно з якою під відповідністю підприємницької діяльності непідприємницьких юридичних осіб тим цілям, заради яких вони створені, слід розуміти відсутність суперечок між характером підприємницької діяльності і сутністю цілей, які стоять перед ними. Стосовно релігійних організацій це означає, що вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність різних видів, за винятком тих, які суперечать сутності цілей, які вони переслідують. Так, релігійні організації в силу релігійно-морального характеру їх статутних цілей не мають права вести підприємницьку діяльність у сфері виробництва або реалізації тютюнових, горілчаних виробів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Слід зауважити, що на практиці релігійні організації дуже рідко займаються підприємництвом, яке не пов’язано з основною метою їх створення. Так, згідно з чинним законодавством релігійні організації вправі виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту (ст. 22 Закону).

Враховуючи все вищенаведене, підприємницька діяльність релігійних організацій повинна здійснюватися з дотриманням двох обмежувальних умов: по-перше, підприємницька діяльність релігійних організацій має відповідати меті створення цих організацій, а саме задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, сприяти досягненню цієї мети; по-друге – прибуток, отриманий в результаті підприємницької діяльності релігійних організацій, не розподіляється між учасниками релігійної організації, а повинен бути спрямований на статутні цілі цих організацій.

2.3. Майнова основа діяльності релігійних організацій


Будь-яка організація для визнання її юридичною особою повинна мати певні ознаки, у тому числі й таку, як майнова відокремленість. У науковій літературі усталеним є підхід, відповідно до якого незалежно від того, чи відносяться організації до підприємницьких чи до непідприємницьких юридичних осіб, вони потребують майнової самостійності. Отже, і релігійні організації, як суто непідприємницькі структури, визнані непрофесійними учасниками цивільних відносин, тим не менш, потребують майнової самостійності [88, с. 277]. Це пояснюється тим, що для здійснення своєї мети, зокрема, починаючи з публічного здійснення богослужіння, необхідні відповідні споруди, речі, які для віруючих набувають особливого “священного” характеру. До того ж у релігійних організаціях виділяють осіб, які служать виключно цілям богослужіння і для свого існування отримують грошові кошти або майно від церкви, бо відповідно до релігійних канонів “той, хто служить вівтарю, від вівтаря і харчується” [131, с. 312].

Вважається, що існування церковного майна почалося з виникнення першої християнської громади в Єрусалимі, майнові відносини в якій були виражені у формі, яка пізніше не повторювалася в історії церкви, а саме у формі існування спільного майна окремої громади. Джерелом виникнення цього майна були пожертви християн, частина з яких йшла на богослужбове використання, інша ж – на загальні столи і на допомогу жебракам. З подальшим зростанням значення церкви зростав і обсяг її майна. За християнських імператорів церкві було надано право отримувати пожертви не тільки від мирян, але й від духовних осіб¹. За, часів Юстиніана дозволялось в заповіті в якості спадкоємця вказувати не тільки фізичну особу, а й Господа Ісуса Христа, архангела або одного з святих. Звідси єпископи та інші духовні особи отримали право залишати своє майно за заповітом церкві. Якщо це відбувалося, спадок йшов на користь храму (церкви), який знаходився за місцезнаходженням спадкодавця, бо храм уособлював у собі церкву. Якщо ж у заповіті вказувався будь-який інший храм, то він і ставав спадкоємцем незалежно від того, де знаходився [156, с. 49-53].

Усе вищезазначене сприяло перетворенню церкви на одну з найбагатших інституцій, що володіла не тільки рухомими речами, а, найголовніше, нерухомістю, яка, до того ж за законом визнавалася невідчужуваною. Набута церквою нерухомість залишалася за нею назавжди, що в часи середньовіччя дало підставу називати церкву “мертвою рукою”, а сам акт надання цій інституції майна – “admortisatio”, що означало відумерлість майна для цивільного обороту.

Церковне майно традиційно пов’язувалося з церковними будівлями – храмами, проте, хоча церква і володіла ним, власниками цього майна все ж визнавалася не вона, а Христос і святі¹.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Точка зору канонічного права щодо церковне майна в цілому збігаєтьсая з вищевикладеним. Так, ще наприкінці ХIХ ст. єпископ Никодим Далматинський зазначав, що церковне майно само по собі призначено виключно для цілей церкви і тому не може бути використане з будь-якою іншою метою. Саме цим церковне майно відрізняється від майна, яке належить приватним особам і яке з волі його володільця може бути використане на будь-які інші цілі. Церковним майном не можна розпоряджатися, як приватним майном, а можна розпоряджатися тільки відповідно до цілі, визначеної самим Богом. У цьому сенсі церковне майно є власністю Христа або жебраків, таку назву воно має в різних церковних актах, бо цим словом позначається не власність сама по собі, а те, заради чого вона існує [91, с. 519-520].

На жаль, питання щодо суб’єктів права власності релігійного призначення є недостатньо дослідженим в сучасній цивілістичній літературі, хоча ця проблема детально досліджувалася вченими-каноністами минулого, зокрема Н.С.Суворовим, єпископом Никодимом Далматинським, А.С. Павловим.

Коротко зупинимось на тих теоріях, які існували і існують щодо суб’єкта власності церковного майна. В історії перших століть християнства панувало декілька теорій, зокрема теорія божественної власності і теорія власності жебраків. Відповідно до теорії божественної власності церковне майно належить Богові і надається ним виключно для церковних потреб. Саме ця теорія підтримується теологами і каноністами сьогодні. Між тим ні правники минулого, ні сучасні правники не поділяють положень цієї теорії, а німецькі вчені свого часу навіть назвали її теорією наївного богохульства [138, с. 588]. Н.С. Суворов, спростовуючи положення цієї теорії, зазначав, що до Бога не можуть бути застосовані юридичні поняття, які використовуються в цивільному праві, не можна уявити Бога обтяженим сервітутами і зобов’язаннями або таким, на майно якого можна звернути стягнення за борги тощо [159].

Відповідно до теорії власності жебраків, засновником якої був Святий Августин (Блаженний), церковне майно своїм головним завданням має допомогу всім нужденним, які нездатні до самостійного заробітку і живуть за рахунок церковного майна. Єпископи – це тільки прокуратори, уповноважені від господарів, які розпоряджаються церковним майном, а господарями, яким належить церковна власність, є жебраки. Між тим церковне майно слугує і духовенству, оскільки останнє, присвятивши себе церковному служінню, не має можливості добувати засоби до існування своєю працею або ремеслом [138, с. 588].

Вищезазначені теорії були поширені і в Київській Русі. У релігійній літературі це пояснюється тим, що на Русі церковне право не прагнуло до уподібнення цивільному праву з його юридичним формалізмом. Протоієрей В. Ципін вказує, що саме тому в жалуваних і вкладних грамотах земля жертвувалися Богові, Спасові, Пресвятій Богородиці, святителеві Миколаю, Іоанну Предтечі тощо. І в давньоруських пам’ятках церковне багатство іноді іменується багатством жебраків [138, с. 589].

Зазначені теорії дуже вдало використовувались як аргумент при спробі повернути церковне майно у власність держави.

В епоху середньовіччя в Західній Європі виникла теорія загальноцерковної власності, за якою суб’єктом права власності на церковне майно визнавався папа, який вважав себе верховним володарем всього світу, сюзереном, який має в залежності не тільки всі духовні володіння, а й державні території. Проте в епоху реформації ця теорія втратила своє значення.

Серед вчених-каноністів в епоху cередньовіччя певного поширення набула теорія цільового майна, яка була розвинута Бринцем і Беккером¹. Сутність її полягала в тому, що в юридичних особах немає сенсу шукати будь-яку особу або суб’єкта права. Майно належить не особі, а “меті” або призначенню. А якщо виходити з того, що власником католицького церковного майна визнається мета, то це ніщо інше, як сама церква, яка в єдності і загальності повинна визнаватися суб’єктом церковної власності. Вчені, які відстоювали теорію загальноцерковної власності, зауважували з приводу теорії цільового майна, що єдина суто церковна мета локалізується в умовах місця і часу і досягається не церквою взагалі, а місцевими церковними установами, тому й цільове майно може бути як локалізованим, так і відокремленим.

Правники ж, посилаючись на логічну неспроможність цієї теорії, підкреслювали, що мета або призначення не виключають, а, навпаки, з логічною необхідністю передбачають наявність суб’єкта, який бажає досягти мети і досягає її відповідними засобами. Що ж до визнання суб’єктом права власності водночас і церкви і окремих місцевих церковних інститутів, то, як вказував Н.С. Суворов, таке визнання страждає на внутрішнє протиріччя. Хто-небудь один повинен бути власником: або церква в цілому, або місцевий інститут [159, с. 416-429]. Між тим не можна не погодитися з О.С. Садковим, який не безпідставно зазначає, що саме релігійним організаціям слід завдячувати появою терміна “цільове майно”. Майно богів, церков, виходячи з того, що не можна було вказати реальну особу, якій би воно належало, належало чомусь, а це щось і було метою [145, с. 98].

У ХYII – ХIII ст. панувала публіцистична теорія, яка розвинулася під впливом природного права, і відповідно до якої право власності на церковне майно повинно було визнаватися за державою. Саме ця теорія була використана як наукове підґрунтя для секуляризації церковного майна в різних країнах [138, с. 391].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Закон встановлює цільовий характер користування, що передбачає використання відповідного майна лише за тим призначенням, яке вказане в договорі безоплатного користування і рішенні органу місцевого самоврядування. У зв’язку з цим, наприклад, культова споруда, яка передається в користування релігійній організації для здійснення в ній заходів релігійної обрядовості, не може бути використана в інших цілях ніж релігійна діяльність¹.

Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

У власність або в користування релігійним організаціям може передаватися майно, яке становить історичну, художню або іншу культурну цінність. Відповідно до Закону культові будівлі і майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям у користування або у власність з додержанням встановлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури (далі – пам’яток) (ч. 3 ст. 17). Правове регулювання відносин у цій сфері здійснюється на підставі Закону України “Про охорону культурної спадщини” [12], за яким забезпечення охорони і збереження пам’яток покладається на ті релігійні організації, у власності чи в користуванні яких вони знаходяться. Релігійні організації зобов’язані утримувати пам’ятку в належному стані, своєчасно проводити її ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення. У разі, якщо пам’ятці загрожує небезпека цього, релігійна організація зобов’язана привести таку пам’ятку до належного стану: змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування. Здійснення вищевказаних робіт здійснюється релігійними організаціями за власні кошти за наявності письмового дозволу органів охорони культурної спадщини органів місцевого самоврядування та органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування на підставі погодженої з ними науково-проектної документації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl