Хііі. Публіцистика, журналістика І місце
| Вид материала | Документы |
- Робоча програма навчальної дисципліни голодомор в Україні: медійний аспект напряму, 273.08kb.
- Конкурс -захист 1 етапу науково-дослідницьких робіт (ман): 1 місце Щур Тетяна (секція, 26.22kb.
- Робоча програма затверджена на засіданні кафедри української преси Протокол № від 2009, 359.26kb.
- Робоча програма затверджена на засіданні кафедри української преси Протокол № від, 268.91kb.
- Робоча програма затверджена на засіданні кафедри української преси Протокол № від 2009, 430.42kb.
- Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030301 журналістика Затверджено, 244.64kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки журналістика,, 328.79kb.
- Робоча навчальна програма спецкурсу для студентів спеціальностей 030200 Журналістика, 210.63kb.
- Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030301 журналістика Затверджено, 191.2kb.
- Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 030301 „Журналістика Затверджено, 226.89kb.
ХІІІ. Публіцистика, журналістика
І місце
Волинська Валерія (м. Запоріжжя)
Роль перекладів Святого Письма у розвитку української літературної мови
Вступ
Сучасна українська мова має закріплений у Законі про мови і в Конституції України (стаття 10) правовий статус державної, вона є високорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літературною мовою, конкурентоспроможною вєвропейському мовному просторі.
Однак процеси виформовуваннянової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії, за якої українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найскрутніші часи. Панівні кола Росії не визнавали української мови як слов’янської. Було заборонено український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою.
Тому наскрізною була проблема не тільки розвитку української мови, а й духовної культури народу, його соціальної та національної долі.
На сучасному етапі проблема впливу перекладів Біблії на розвиток національної мови залишається актуальною, проте ґрунтовного дослідження немає.
Розділ 1. Історія перекладу Біблії українською мовою
Переклад Біблії – взірець для подальшого розвитку мови
Біблія – книга унікальна, невичерпна, книга, в якій сказано все як про Бога, так і про людину. Богвідкривається нам у цій книзі, дає можливість пізнати святі таємниці. Людина ж відкривається у Біблії в усіх своїх проявах, починаючи з найрозвиненіших прагнень і завершуючи найтемнішими сторонами своєї совісті.
Книга ця писалася, переписувалася й перекладалася впродовж 1700 років представниками понад 60 поколінь різних народів світу й практично не зазнала відтоді змістових відхилень від оригіналу. Не віднайти жодної іншої книги, яка б могла бодай наближено суперничати з цією за кількістю випущених у різні періоди примірників. Саме цей твір став першою друкованою на земній кулі книгою, бо її латинський варіант виготовив на своєму, нечуваному досі ніде й ніким, винаході ще в першій половині XV ст. Знаменитий німець Йоган Гутенберг. Як засвідчує кембриджська «Історія стародавнього світу», жодна з книг ніколи навіть не наближувалася до такої величезної й постійної популярності, як ця.
У перекладі з грецької слово «бібліо» означає книга. Це є однією з причин того, що Біблію називають Книгою Книг.
За енциклопедичними даними, повний переклад Біблії здійснено більш ніж 250 мовами світу, окремі книги Святого Письма перекладалися ще 740 мовами та діалектами, що в цілому становить близько 1000 перекладів.
В історії літературних мов світу є немало прикладів, коли саме майстерно перекладена Біблія ставала за взірець подальшого розвитку цієї мови й літератури. Так було і з англомовним перекладом Біблії, який здійснив близько 1380 р. Джон Вінклер, а завершив значно пізніше Вільям Тіндаль (1535). Декілька поколінь англійців училися своєї літературної мови саме за цим перекладом. Авторитет живої французької мови підняв своїм перекладом Біблії Жан Кальвін. Нова сторінка в розвитку німецької літературної мови розпочалася з виходом у світ німецькомовного перекладу Святого Письма (1534), здійсненого Мартіном Лютером —- вихідцем із простої селянської родини, який узяв в основу свого перекладу народну мову однієї із центральних земель країни. Феномен Лютерового перекладу полягав і в тому, що до його появи у Німеччині говорили різними діалектами і саме національну Біблію покладено в основу формування всенімецькоїлітературної мови. Те ж саме можна сказати й про чехів.
Тернистий шлях Божого Слова до українського народу
Тернистим був шлях Божого Слова до українського народу. У XVI—XVII ст. На хвилі боротьби за незалежність та національно-культурне відродження України й української православної церкви усвідомлюється потреба проповіді християнського вчення не польською аболатинською, а мовою рідною, зрозумілою українському народу.
Його поява спочатку церковнослов’янською мовою була пов’язана з іменами християнських просвітителів Кирила і Мефодія, котрі здобули богословську освіту в кращих школах столиці Візантії – у Константинополі таРимі.
Національне пробудження українців кінця 40-х рр. Позаминулого століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською мовою і вивченням рідною мовою Закону Божого. Для цього потрібні були відповідні підручники чи окремі книги.
У 1556—1561 рр. У Пересопницькому монастирі з'являється« Пересопницьке Євангеліє », яке з церковнослов’янської мови на тодішню письмову староукраїнську переклав архімандрит місцевого монастиря Григорій. Цьому перекладу притаманні риси української мови XVI ст.
Саме це Євангеліє українці вважають своєю першокнигою. Адже із йогопоявою вони здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою.
Крім цих перекладів, для церковного і домашнього вжитку служили також першодруки Біблії білоруса Франциска Скорини. Мова його слов'янських перекладів Святого Письма була так наближена до тодішньої української мови, що дехто навіть вважав друки Скорини суто українськими.
У середині XX ст. З’являється ще одна перекладацька праця. Ії здійснив відомий перекладач І. Хоменко. Вперше цей переклад був надрукованийу Римі 1963 рокуі відтоді кілька разів перевидавався.
Усі дотеперішні переклади Біблії українською літературною мовою були здійснені з ранніх християнських біблійних текстів давньоєврейською, арамійською та давньогрецькою мовами.
Розділ 2. Перші україномовні переклади Святого Письма
Перший повний переклад Святого Письма українською мовою Пилипа Морачевського
Перший повний переклад Святого Письма тогочасною українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю надзвичайно складну працю відважився П. Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини. Однак Синод Російської православної церкви, куди перекладач надіслав Біблію на розгляд і одержання дозволу на друк, відповів категоричним «ні»: «Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию...» До речі, такі бюрократичні фрази, як «не может быть допущено к печатанию» чи «безусловно запретить к напечатанию» в умовах дії антиукраїнських Валуєвського (1863), а згодом Емського (1876) цензурних актів проставлялися практично на всіх україномовних рукописах з історії чи культури України, що надходили до цензурних кабінетів.
П. Морачевський усе ж не втрачав надії побачити свою працю надрукованою, тому ще три роки після одержання негативної відповіді з Москви удосконалював перекладений текст. На жаль, ця колосальна праця за життя перекладача з політичних причин так і не дійшла до тих, кому вона призначалася, — простих українців, які прагнули осягнути таїну й силу Христового слова рідною мовою. Але вона не пропала безслідно. Після обнародування царського маніфесту у листопаді 1905 р. Про волю друку, про готовий до складання рукопис П. Морачевського згадали небайдужі українці, передусім - єпископ Парфеній. У 1906 р. Почали друкувати чотирикнижжя Нового Заповіту окремими випусками; але ініціатори видання так відредагували текст, що це, на жаль, знизило літературну цінність праці.
Повна україномовна Біблія П. Куліша, І. Нечуй – Левицького та І. Пулюя
У Європі формування нових, національних літературних мов живилося не тільки соками народних мов, наддіалектними регіональними новотворами, а й перекладами на національні мови та виданням із поступовим масовим поширенням книг Святого Письма.Філологічно високоосвічений П. Куліш, який, за словами І. Огієнка, “перший кинув спасенне гасло “Обличчям до Європи”, добре знав цю ситуацію. Він розумів, що святі книги українською мовою нестимуть у народне тільки віру, а й українську мову в її літературній формі. Керований ідеєю формування нової літературної української мови, П. Куліш зайнявся перекладом Біблії. З цією метою письменник працював над вивченням староєврейської та грецької мов. При цьому, він ясно розумів велике значення цієї Книги для справи національного і культурного відродження України. Письменник говорив про це тоді, коли згадував членів Кирило-Мефодіївського братства, які глибоко знали Святе Письмо. Він усвідомлював, що надрукувати свій переклад на території Російської імперії, де переслідувалася українська мова, буде неможливо. Сам П. Куліш був родом із Чернігівщини. Оскільки Східна Україна входила до складу Російської імперії, він природно був громадянином Росії.
Проживаючи у Варшаві з дружиною О. Білозерською (літературний псевдонім – Ганна Барвінок), він знав, що сім мільйонів його земляків живуть на західних землях України і знаходяться під пануванням Австро-Угорщини. Мова і культура українців там розвивалися вільно, і саме це додавало П. Кулішу впевненості в успішному завершенні й виданні перекладу Біблії українською мовою. Його сподівання на допомогу і сприяння галицьких українців у наступні роки повністю підтвердилися. Здійснені ним переклади Біблії окремими частинами друкували у Львові і розповсюджували не тільки у «підавстрійсько-угорській», але й у «підросійській» Україні, таємно переправляючи через державний кордон.
У перекладацькій праці для П. Куліша головним було домогтися такого перекладу Святого Письма, щоб він був адекватним оригіналу і в той же час відповідав духові рідного слова. Він дбав про докладність як про красу слова, опрацьовував його і порівнював з церковнослов`янським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким виданнями. А вже в завершальній стадії робили “редакцію красномовну”. П. Куліш розшукував різні переклади, а також коментарі до Біблії, користувався Оксфордською Біблією. Письменник дотримувався англійського варіанту як найточнішого щодо оригіналу. Перекладати Святе Письмо Кулішеві довелося двічі, оскільки перший переклад згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка( 6 листопада 1885 р.).
Наприкінці 1860-х років у Відні починає сходити зоря молодогоІ. Пулюя, громадська діяльність якого з усіх українських діячів на Австро-Угорських землях була найвизначнішою. Він послідовно й наполегливо відстоював культурні права української нації, домагався дозволу відкрити українські школи. У 1867 р. Він у Відні об’єднав місцевих українців у товариство «Січ». Головним у діяльності організації була справа національного відродження, консолідації українців.
У 1869 році П.Куліш знайомиться з І. Пулюєм. У них була велика різниця у віці, вони належали до різних українських церков – православної та греко-католицької, але цих велетнів українського духу, видатних діячів науки і культури - П. Куліша та його молодшого друга, побратима, колеги й сподвижника І. Пулюя - поєднувала любов до Слова Божого й України.
На відміну від уродженця Східної України Пантелеймона Куліша, Іван Пулюй народився в Західній Україні, в селі Гримайлові, неподалік від Тернополя. Цікавився природничими науками, але на вимогу батька навчався на богословському факультеті Віденського університету, де вивчав давньогрецьку, давньоєврейську та латинську мови. Будучи від дитячих років натурою глибоко й щиро реліґійною і страждаючи від прикрого розриву з батьками через незгоду висвятитися після закінчення курсу теології у Віденському університеті, І. Пулюй написав у 1869 р. Українською мовою «Молитовник для руського народу» і готував його до друку для греко-католицької церкви.
У 1869 р. П. Кулішу поталанилозалучити до перекладу Біблії І. Пулюя, який, окрім своїх глибоких досліджень у галузі фізики, знав п'ятнадцять мов. Пропозиція спільної праці надійшла від П. Куліша, який, захоплений ідеєю перекладу Біблії, перебував у складному пошуку високоосвіченого богослова з добрим знанням давніх мов. І. Пулюй, глибина знань якого викликала щирий подив сучасників, виявився вдалою кандидатурою для такої роботи. І.Пулюй погодився попрацювати на благо українського народу і прилучитися до перекладу книг Нового Заповіту. Їх творча співпраця тривала понад чверть століття. І. Пулюй виявився дуже пунктуальним у роботі, жодного разу він не затримав переклад дорученого йому тексту з Євангелій. Обоє перекладачів вирішили, що після завершення кожної із книг Заповіту будуть відразу друкувати її.
У 1871 р. У Відні у друкарні Соммера громадським коштом виходять друком «Євангелия по св. Матфеєві (Святе Письмо). Переклад український», «Євангелия по св. Маркові...», «Євангелия по св. Луці...», «Євангелия по св. Іоаннові...».
Співпраця П. Куліша та І. Пулюя тривала і завершилася виходом у світ усього Нового Заповіту 1880 р. У Львові під назвою «Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали вкупі П. Кулиш та И. Пулюй. Відень 1871 р. Печатано у Львові в друкарні Товариства имени Шевченка 1880». Обсяг цього видання — 464 сторінки. Два видання вийшли в 1912 р., а третє тільки – в 1919 р.
Видання власним коштом результатів багаторічної праці не принесло перекладачам належної втіхи. Незважаючи на те, що у Галичині українська мова була дозволена, проте священики у церковному богослужінні задовольнялися церковнослов’янською з українською вимовою. Уніатські священики не поспішали переходити на українську мову. Проте ні бойкот перекладацької праці, ні заборона поширювати це видання на території Російської імперії не спинили запалу П. Куліша будь-що сповна реалізувати задумане. У 1871 р. У Львові був виданий «Псалтир» українською мовою. Після того, як новообраний митрополит греко-католицької церкви Йосип Сембратович офіційно підтримав переклад Біблії українською мовою, П. Куліш і І. Пулюй були окриленими. Натхненні зростаючою увагою до своєї нелегкої праці, перекладачі не шкодували ні сил, ні часу, аби швидше завершити велику справу. Вони були переконані, що народ, який має Біблію рідною мовою, не може бути знищений. Мова, якою перекладена Біблія, безсмертна.
Після численних переробок і доповнень, після 14 років листування з Біблійним товариством воно таки погодилося у 1885 р. Купити переклад Нового Заповіту. Видання це побачило світ у Відні у 1887 р., а потім було перевидане через п'ять років.
І. Пулюй стверджував, що перекладСвятого Письманеобхідно було робити з першоджерел, написаних «мертвими» старогебрейською та старогрецькою мовами, тому що саме в них «знаходив той першовзір, на якому виписані закони людського Буття.» Тому і практикувався у старогебрейській та старогрецькій мовах, і навіть у санскриті – мові праукраїнців. Із метою розуміння « постання світу людьми старого орієнту » І. Пулюй досліджував і вавилонсько–асирійські та шумерські тексти Писань, ішов не «тілько дорогою досвіду, але й дорогою розумування Духа людського до правди».
Як геніальний учений і теолог, що знав тонкощі Святого Письма, він не міг не зауважити, скільки разів там говориться про Україну й українців, що ведуть свій родовід від Ноя у післяпотопний період. У Святому Письмі в українському перекладі П. Куліша та І. Пулюя ( Книга Буття)записано: «Оце нащадків синів Ноєвих: Сима, Хама та Яфета. А їм народились сини по потопі: сини Яфетові: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал і … Тирас…» У біблійного Ноя було троє синів, і один з них - Яфет. У Яфета також були сини, від яких пішли яфетичні народи. Усього 14 синів. Але в Святому Письмі невипадково йдеться тільки про сімох. І серед них є ті народи, які заселяли Північне Причорномор’я (Припонтиду) і є родоначальниками народів Європи.
Для встановлення істини І. Пулюй був змушений звертатися до різних першоджерел, написаних старими мовами, і зіставляти різні назви та події, які стосувалися не тільки походження і розселення, а й безпосередньо мовних засобів, якими послуговувалися праукраїнці.
До справи завершення перекладу І.Пулюй — професор, декан електротехнічного факультету Німецького політехнічного інституту у Празі запросив відомого українського письменника і богослова, вихованця Київської духовної академії Івана Нечуй-Левицького. У 1898-1901 рр. І.Нечуй-Левицький переклав Першу і Другу книги Хронік, книги Ездри, Неємії, Естери й Даниїла, а Іван Пулюй — Псалтир. Згодом переклад цих творів перевидавався 6 разів. На той час у 1887 р. У Відні вже був виданий однією книгою Новий Заповіт українською мовою, який швидко розійшовся по всіх містах і селах серед українських християн. Тепер належало додати до нього ще 39 книг Старого Заповіту і видати повну Біблію. Керував друкуванням книги Андрій Служарчук. Він же редагувавокремі частини перекладу.
За чотири роки, проведені у Відні, Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй здійснили переклад Нового Заповіту з давньогрецької мови. ОдночасноП. Куліш перекладав книги Старого Заповіту. Закінчивши переклад Старого Заповіту, П. Куліш вирішив повернутися на Чернігівшину, на свій хутір Мотронівку, щоб поступово редагувати переклад і готувати його до видання під егідою Лондонського Біблійного товариства. Але сільське життя та велике господарство, відволікли письменника від задуманого. Літературне опрацювання перекладу відкладалося.
Пантелеймон Куліш спочив у Бозі в 1897 році й встиг перекласти Новий Завіт та більшу частину книг Старого Заповіту.
Повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача — в 1903 році, й цю працю вже довершувалиІ. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки — час активної українізації — із лексичного і фразеологічного боку цей переклад був застарілим. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а вільно, що спричинило значні відхилення від оригіналу.
Одна важлива обставина завадила Кулішевому перекладу стати на початку XX ст. Тим взірцем української літературної мови, якими вважалися перекладені національними мовами Біблійні тексти в англійців, французів, німців чи чехів. П. Куліш та І. Нечуй-Левицький, а тим більше галичанин І. Пулюй у своїй праці дотримувалися різних правописних норм. Редагувати ж рукопис випало саме І. Пулюю, який мимоволі привніс до тексту ще більше так званих галицизмів.
Повний переклад Святого Письма українською мовою
Івана Огієнка – митрополита Іларіона
На підставі того, що переклад І. Пулюя, П. Куліша та І. Нечуй-Левицького так і не став взірцем української літературної мови на початку XX ст. перед українським суспільством склалися об'єктивні передумови необхідності другого повного перекладу Святого Письма українською мовою. Волею історичних обставин сталося так, що така велична, відповідальна й надзвичайно тяжка місія випала на долю видатного діяча українського відродження XX століття І. Огієнка — митрополита Іларіона. Він здійснив другий повний переклад Біблії українською мовою. Слід зауважити, що саме його переклад є найбільш поширений і вживаний сьогодні.
Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, І. Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дотримуючись змістової точності цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною(на той час) літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угодупро видання книги в 1936 р..
Перший переклад І. Огієнком чотирьох Євангелій ( від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ у 1937 році у Львові, а в 1939 році був додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії було завершено 11 липня 1940 року, однак через військові обставини запустити це в друк не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії—«Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз.
Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, І.Огієнко навіть не сподівався, наскільки більше труднощів і невдач, болю і розчарувань випаде на його долю порівняно з тим, що пережив свого часу його попередник П. Куліш.Він трудився на цьому поприщі 30 років, І. Огієнкові ж випала хресна дорога до своєї Біблії довжиною у 42 роки - відпочатку перекладу богослужбових книг у Кам'янець-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної ним повної Біблії у Вінніпезі.
У 1955 році Біблійне товариство ухвалило рішення готувати до друку Огієнків переклад Біблії. Але цю роботу було завершено аж через сім років. І лише 1962 року в Лондоні побачив світ солідний том — на 1529 сторінок — із відтисненим позолотою українським заголовком — Біблія.
8 вересня 2004 р. В Українському національному інформаційному агентстві відбулася презентація видання першого повного православного перекладу Біблії українською мовою. Представляючи новий переклад Біблії, який сьогодні є четвертим повністю виданим перекладом українською мовою, Святійший Патріарх Філарет зазначив, що це, здійснене Київським Патріархатом, видання є першим повним виданням Біблії, яке включає як канонічні, так і неканонічні книги, а переклад став першим перекладом Святого Письма на сучасну церковну літературну українську мову. Існуючі на сьогоднішній день переклади Біблії українського мовоюне були сприйняті Церквою для богослужбового вжитку через те, що мова цих перекладів відрізняється як від сучасних літературних норм, так і від норм церковної мови. Для сучасного читача деякі місця з цих перекладів залишаються частково або цілком незрозумілими, а окремі терміни та форми висловлення в цих перекладах, прийняті в розмовній мові, не можуть використовуватися в богослужінні.
Перший повний православний переклад Біблії
українською мовою Святійшим Патріархом Філаретом
Зважаючи на всі недоліки попередніх перекладів, а також враховуючи серйозну потребу Церкви в повному перекладі Біблії українською мовою Святійший Патріарх взяв на себе обов’язок перекласти Старий Заповіт. Переклад Нового Заповіту, здійснений на початку 70-х років богословською комісією під керівництвом тоді ще митрополита Філарета, вперше був виданий до Тисячоліття Хрещення Русі-України 1988 р., а пізніше перевиданий Київським Патріархатом із незначними виправленнями тексту, увійшов до нового видання Біблії в незмінному вигляді, а ось переклад Старого Завіту був лише фрагментарним, бо під час перекладу богослужбових книг Святійшим Патріархом було опрацьовано лише ті його частини, які вживаються за богослужінням - Псалтир та окремі розділи з п'ятикнижжя, пророцьких та інших книг.
Як і переклад Нового Заповіту, переклад старозаповітних книг був здійснений Патріархом Філаретом із Синодальної Біблії - перекладу Святого Письма російською мовою, здійсненого в другій половині XIX ст. чотирма Духовними Академіями і визнаного Православною Церквою найавторитетнішим. Загалом робота з перекладу була завершена Патріархом у рекордно короткий термін - п'ять із половиною місяців, до того ж щодня він перекладав по 10 глав Біблії.
Розділ 3. Україномовні переспіви Псалмів Т. Шевченка,
П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича
Шевченкові “Давидові псалми” – перший віршований переспів Давидових псалмів літературною українською мовою – припадає на один із проміжних етапів шляху Псалтиря до українського читача, коли, по-перше, зв’язок із українським досвідом барокових псаломних переробок був утрачений, а по-друге, не існувало україномовного тексту Святого Письма, зокрема Книги Псалмів. Шевченкові “Давидові псалми” – визначний крок в утвердженні української поетичної традиції в контексті національної поезії, що має спільну загальнохристиянську пам’ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого.
Завдяки саме Т. Шевченкові в український літературний дискурс уперше був уведений “високий” жанр віршованого переспіву псалмів, що поет зробив глибоко та органічно (після Шевченкових “Псалмів” були здійснені віршовані псаломні переспіви П.Гулака-Артемовського, М. Максимовича, В. Александрова, О. Федьковича, С. Руданського, Я. Щоголева, П. Куліша, П. Грабовського, І. Франка, О. Пчілки, Л. Українки, П. Карманського; О. Олеся, А. Кримського, Є. Маланюка та ін.).
У межах світової поетичної традиції стає очевидною жанрово-стильова специфіка твору Т. Шевченка. Як відомо, канонічний текст Псалтиря становить збірку 150 різних за змістом та жанром творів юдейської релігійної лірики.
Найбільш усталена думка, що “Давидові псалми” виступають переспівом 10 пісень Псалтиря. У них уперше спостерігається прагнення поєднати на змістовому й мовностилістичному рівнях два начала – біблійне й національно-українське (“Гордишся і кажеш: ніт Бога! – то й тебе ніт, сон єсь мара, а твоє імя вітер на степах України”; “Сполошиш ми долю і проженеш щастє, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська”)/
Так, зосереджуючись на проблемі взаємодії sacrum/profanum (себто духовного і світського, релігійного і естетичного) у кожній із поезій циклу, дослідники намагаються з’ясувати, як варто кваліфікувати “Давидові псалми” з погляду суто перекладознавчого: вважати їх наслідуванням, переспівом чи перекладом. При цьому одні наявність близьких до сакрального оригіналу віршів у Шевченковому циклі вважають стратегічним прийомом, що дозволяв гострополітичному творові пройти сувору царську цензуру. Інші -прагнуть довести високий рівень точності відтворенняТ. Шевченком “духу і букви” першоджерела через відстоювання тези про релігійність поета.
Застосування віршових засобів при художній обробці псалмівпередбачає момент більшої (як у традиції західноєвропейських поетів) або меншої (як, приміром, у С.Полоцького та російських віршотворців XVIII ст.) Індивідуалізації. Відомо, що головна ознака давньоєврейської поезії – наскрізний паралелізм: текст псалма складається із фраз – так званих “стихів”, а кожний « стих » розпадається на дві симетричні частини (“гемістихи” або піввірші), де другий піввірш варіює зміст першого, підсилюючи його емоційне забарвлення. Т. Шевченко у псаломних переробках послуговується своїм улюбленим віршовим розміром, найхарактернішим для українського мелосу – 14-складником, поділеним цезурою на дві половини (8 і 6 складів) та традиційно скріпленим жіночою римою. На письмі поет розбиває 14-складовий рядок на два, де непарний8-складовий, розділений цезурою, утворює дві 4-складові групи, що мають по одному наголосу, а 6-складовий рядок має два опорні наголоси. Т. Шевченко, мабуть, єдиний із українських митців, який зумів максимально використати всі можливості цього розміру при створенні псаломних обробок.
На тлі « коломийкової симетрії » Т. Шевченко в « Давидових псалмах » дозволив собі цілу низку креативних “вільностей” порівняно з поетикою першоджерела: порушення синтаксичного паралелізму, індивідуальне інтонування за допомогою енжамбеману (віршового переносу) та інших ритміко-синтаксичних засобів; яскраво помітна й висока частотність уживання прикметників, що передають суб’єктивне ставлення автора до зображуваного. Ці “вільності”, однак, компенсуються такими ознаками сакрального генезису його текстів: широким використанням у творі церковнослов’янізмів або лексики, створеної за церковнослов’янським зразком (“древо”, “муж”, “віспою”, “благая”, “восхвалили”, “яко в притчу”, “ізбави”, “беззаконіє”, “творящий”, “доколі”, “взискающий”, “восхвалимо”, “возрадується”, “уст”, “преподобнії” тощо); подібних до текстів Святого Письма ускладнених синтаксичних періодів із ампліфікаціями, інверсіями, антонімічними конструкціями, полісиндетоном тощо. Особливо привертає увагу суб’єктна організація циклу, що, з одного боку, віддзеркалює специфіку суб’єктних відносин у літургійній поезії, де вихідною виступає певна суб’єктна сукупність, яка включає в себе “я”, “ми”, “він (вони)”, що не змішуються один з одним, але й не відпадають один від одного і слабко марковані; а з другого – репрезентує ліричну особистість, яка, відчуваючи себе частиною соборної спільноти, не розчиняється в ній, зберігаючи свою значущість і цілісність.
Сучасні дослідники зробили висновок, що “Давидові псалми” – “це створений Шевченком новітній український Псалтир – “кишеньковий”, як називають, приміром, скорочений варіант цієї біблійної книги, написаний блаженним Августином”, що був виданий у Києві 1846 р. Слов’янською мовою (“Псалтирь сокращенная блаженного Августина”). Важливо пам’ятати, що на той час поети дуже добре знали Святе Письмо: Шевченко, за його ж власним зізнанням, багато читав Біблію без коментарів (“без изучения”), тому можна припустити, що поет був обізнаний і в іншому способі читання Святого Письма – із коментарями.
Брався за переспів біблійних Псалмів і П. Гулак-Артемовський. Його перекладам притаманні значні відхилення від оригіналу, надмірна українізація тексту.
У 1859 р. У Петербурзі вийшли друком«Псалми, переложеные на малорусское наречіе» М. Максимовича.
Висновки
Із огляду на все вищесказане, можна зробити висновок, що переклади Біблії в Україні мають свою специфіку, зумовлену тим, що тривалі періоди український народ не мав власної державності й, відповідно, українська мова (чи її церковнослов'янський варіант) не мала державного, офіційного статусу.
В Україні, крім російської державної мови, котра насаджувалася, була також польська державна мова, виходило багато польських видань.
Українці користувалися не тільки українськими джерелами, а з огляду на рівень освіти в України, ходили і грецькі тексти, і латинські, і німецькі. Було багато чеських і польських перекладів.
Переклад Святого Письма П. Куліша, І. Нечуй – Левицького та І. Пулюя вважався першим повним перекладом, зробленим українською мовою. В умовах, коли діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ, цю роботу можна було назвати подвигом. Адже Царська Росія боялася мови найчисленнішого з колонізованих народів. Навіть видання 1903 року не можна було легально поширювати. У той же час у Росії Біблія видавалася сорока мовами і діалектами.
Беручись за переклади, П. Куліш, І. Нечуй – Левицький та І. Пулюй ставили перед собою не лише просвітницьку мету. Саме мовний аспект відігравав для них важливе значення. Адже протягом усього свого творчого життя вони вірили у всепереможну силу українського слова. Тому проблему національного відродження завжди пов’язували з проблемою розвитку рідної мови.
Перший переклад Святого Письма П. Куліша, І. Нечуй – Левицького та І. Пулюя став неабияким внеском до розвитку літературної української мови.
Проаналізувавши повні переклади, здійснені П. Морачевським, П. Кулішем, І. Пулюєм, І. Нечуй – Левицьким, І. Огієнком, Святійшим Патріархом Філаретом можна зауважити:
- Перекладачі вказали справжнє місце української нації у минулій і майбутній духовній історії людства;
- Вони вбачали Україну й український чинник в Європі не тільки як геополітичний і територіальний, а, насамперед, як духовний. ( а це дуже важливо);
- Дослідники розглядали Святе Письмо не тільки у глобальному контексті – як закодовану Книгу Книг і законів людського Буття, а й у вузькому – як засіб духовного спілкування людини з Всевишнім рідною мовою;
- Завдяки копіткій праці над перекладами Біблії, українці найраніше із-поміж слов'янських народів Центральної та Східної Європи одержали Святе Письмо рідною і зрозумілою широкому загалові мовою.
- Переспіви Святого Письма, зокрема Книги Псалмів, утвердили українську поетичну традицію в контексті національної поезії.
Завдяки Т. Шевченкові в українську літературу вперше був уведений «високий» жанр віршованого переспіву псалмів, у яких на змістовому й мовно-стилістичному рівнях уперше поєднано два начала – біблійне й національно-українське.