План Вступ 1 Історія рушника 2 Рушник у народному побуті 3 Мова рушника

Вид материала

Реферат

Содержание Рушник сьогодні.

Подобный материал:

• На рушнику хай доля квітне, 59.79kb.
• О. В. Стрілець Мистецтво вишивки українського рушника, 535.62kb.
• План Вступ. Рідна мова. Мова це серце нації, 114.88kb.
• Календарний план 5 клас Історія України 35 годин Школа На навчальний рік Вчитель, 61.69kb.
• Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
• Історія англійської мови вимоги до знань та вмінь студентів з навчальної дисципліни, 122.44kb.
• Наталія Федорівна Власик, директор Томашгородської зош І-ІІ ст №3, назва посібника, 190.25kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни " Вступ до музейництва (Історія І теорія музейної, 311.83kb.
• План. Вступ Розвиток та історія менеджменту Екскурс в історію менеджменту, 2179.42kb.
• План. Вступ Розвиток та історія менеджменту Екскурс в історію менеджменту, 2110.01kb.

Мова рушника

Як і все народне мистецтво, український рушник має свою мову, яку мистецтвознавці називають семантикою або символікою орнаментів.

З сивої давнини людина, відчуваючи себе невід'ємною частиною Всесвіту відображала його у певних знаках, створивши цілу систему образів. Вірячи в їхню очисну, захисну і помічну силу, наділяла їх магією, що сприяла доброму врожаю і приплоду худоби, гаразду і здоров'ю родини і всього роду.

У багатьох народів мотиви орнаментального мистецтва подібні, бо сонце, земля й вода - необхідні життєдайні сили для всіх. Природа орнаментики усіх видів народного мис­тецтва пронизана стильовою єдністю. Це стосується, на­самперед, вишивки, писанки, різьби по дереву, настінного малювання, оздобленої кераміки тощо.

Про це свідчить народна термінологія.

Ті ж «кружальця», «сонечка», «ружі», «хрести», «безкінеч­ник», «деревця», «кривулі» зустрічаємо в різьблених предметах, писанках, настінному малюванні і в тих же рушниках.

Це свідчить про синкретизм мистецтва в минулому.

Мистецтвознавча наука в Україні почала розвиватися в останнє століття, коли вже відбувся занепад народного мистецтва. На сьогодні склалися стереотипи в тлумаченні ор­наментики народного мистецтва, в основному, за зовнішніми ознаками: «солярні знаки», «богині-берегині», «дерево життя» та інші. Дослідники намагаються тлумачити народну символіку, беручи, як правило, до уваги якийсь, один вид мистецтва.

Вивчення символічної мови давнього орнаменту - дуже приваблива і водночас надто небезпечна для дослідників тема, у межах якої наукове дослідження іноді непомітно для самого автора підмінюється науковою спекуляцією. Основна складність пов'язана з тим, що науковець, не маючи син­хронно зафіксованого в письмових джерелах або достовірно збереженого словника давньої знакової мови, змушений вдаватися до аналогій або ж власних асоціацій сучасної людини. Такий підхід є принципово неможливий при вивченні давніх знакових структур. Нам невідома зна­кова мова дохристиянського язичництва. Це породжує ма­су спекулятивних інтерпретацій тих чи інших орнаментальних мотивів, які збереглися в народному мистецтві, але втратили своє первісне значення чи набули нової інтерпретації.

Всі образи народного мистецтва перейняті глибоким змістом, проте нам важко з'ясувати цілісну картину початкової семантики сюжетів. З часом усе забулося, переплуталося. Цілісні, сталі композиції розпались на частини, з'явилися поєднання компонентів з різних сюжетів. Лише міцна традиція вишиття, підтримувана жінками, дозволила зберегти давні окремі сюжети. З плином часу функції давніх образів втрачали своє первісне значення, набували нового змісту. Прочитати й розшифрувати орнаменти нині неможливо, тим більше переносити на них своє сьогоднішнє бачення та вільне трактування. На жаль, цим тепер захопилися широкі кола аматорів, створюючи самостійну міфотворчість, яка не має нічого спільного з науковим підходами до розв'язання проблеми. (Т.Кара-Васильєва, «Давнина на рушниках».)

Орнаментика рушника, як і всього народного мистецтва, пройшла довгу еволюцію від магічних знаків-символів до суто декоративних елементів. Кращі майстри з народу продовжували створювати високохудожні рушники за традицією, поступово забуваючи про первісну семантику. Від таких рушників у сільській хаті було затишно, святково, урочисто. Червоний колір українського рушника, безумовно, теж символічний. Він свідчить про життєрадісний характер народного мистецтва.

Розшифровуючи символіку українського рушника, недо­статньо керуватися тільки народною термінологією.

Рушник сьогодні.

Порівняно з іншими видами народного мистецтва, традиція виготовлення руш­ника і використання його в народному побуті краще збереглася до наших днів по всій Україні.

Уже з кінця XIX ст. в окремих районах України масово почали вишивати на крамних тканинах червоно-чорним хрестиком. У цих рушниках переважає рослинний орнамент, часом реалістичний, на деяких хрестик поєднується з мережкою. До кіпців таких руш­ників часто пришивається мереживо.

Середина XX ст. позначена появою на Східній Україні поліхромної гладі на рушниках. Вона значно більше, ніж хрестик, знівелювала місцеві особливості вишивки. З цього часу майже припинилося виготовлення тканого рушника в домашніх умовах.

На Західній Україні на зміну традиційному смугастому орнаменту на кінцях рушника почали затикати поле рушника широкими смута­ми майже до середини. До чорного й червоного кольорів додалися жовтий, коричневий, синій, зелений, блакитний та інші.

З'явився повий тип рушника, вишиваний найчастіше низинкою, узори якого перегукуються з узорами уставок сорочок, килимів, верет, налавників. Цей так званий гуцульський рушник останнім часом поширився й на Східній Україні.

Найбільш занедбаний сьогодні рушник як хатня прикраса на Слобожанщині й Півдні України, проте його ще використовують в похо­ронному та весільному обрядах. У цих районах виготовлення рушника майже припинилося.

У Центральній Україні менше виготовляють тканих рушників, ніж вишиваних. Це пояс­нюється тим, що знаряддя ткацтва громіздкі, ткацькі верстати давно вже вийшли з ужитку в багатьох селах України. Найбільше тчуть руш­ників на Гуцульщині і в районах Волинського Полісся.

Зокрема, на Волині й сьогодні є села, де мис­тецтво виготовлення рушників вражає не­сподіванками. Бо ж є народ, і є народний побут, у якому давні традиції трансформуються, при­стосовуються до вимог часу, змінюються під впливом оригінальної мистецької знахідки. Прикладом може бути село Проходи Любешівського району, в якому у липні 2001 року побувала експедиція Українського центру на­родної культури «Музей Івана Гончара» у складі директора Петра Гончара та старших наукових співробітників Оксани Кротюк і Катерини Міщенко. Цитуємо щоденник експедиції:

«Село Проходи лежить зовсім недалеко від траси. Тут немало нових хат, але квадратно-гніздової» забудови немає: садиби сплановані вільно і красиво. Назва, як нам розповіли, похо­дить від того, що через цю місцевість, раніше порослу дрімучим лісом, колись прорубували проходи до села Великий Курінь...

...Легендарні проходівські рушники виявили­ся цікавою трансформацією волинського ткацтва у побуті села повоєнного часу. Тра­диційні волинські рушники, що побутували тут здавна, були переткані смугами червоно-чор­ного орнаменту по білому тлу. Час потроху зміщував акцепти: з'явилося ткання «льон по льону» - сірим по білому, і на рушниках, окрім геометричних смуг, у яких переважає черво­ний колір, з'явилися крупні ткані орнаменти, що надали тлу своєрідного ритму.

Але того було мало проходівським майстри­ням, і між перетканими червоними смугами во­ни ще насіяли квітів, вишитих гладдю в різні ко­льори. Серед таких зразків - а їх по селу зберег­лися сотні - є немало справжніх мистецьких витворів. Гармонійне поєднання кольорів і візе­рунків говорить саме за себе - тут ми маємо справу з цікавим самобутнім явищем у розвит­ку традиційного мистецтва.

Час перегорнув і цю сторінку в мистецькому житті села, і нині такі рушники вже лежать у скринях як недавня згадка про молодість для людей, які ще «не йдуть із ярмарку». Перегодом тут з'явилися, як і скрізь по Україні, рушники, вишиті гладдю на крамній тканині (часом навіть на купованих побутових «утиральниках» із поздовжніми кольоровими смужками) - різнокольорові квіти з того ж самого «насіння». І сьогодні картини та ікони в хатах прибира­ють такими рушниками і ще новішими - ткани­ми або вишитими хрестиком.

Так, сьогодні в селі тчуть і вишивають молоді жінки - до тридцяти й за тридцять - які були б раді мати з того якийсь підробіток. Та хоч його й немає, працюють все одно - не задля грошей, а задля власної душевної потреби.

Не лише рушники в Проходах зазнали подібних змін. Одночасно з сіро-білими руш­никами з'являються й ткані «льон по льону» портовини (наголос на другому складі) - так тут називають скатертини. Давніші портовини оз­доблювалися так само, як і традиційні рушни­ки. Проте сіро-білих портовий з червоним тканням і вишиванням ми не зустріли - ці речі були витримані в суто природній гамі. Перетка­на червоним і вишита скатертина трапилася нам тільки одна - і вона мала традиційне біле тло...

На прикладі рушників цього села можна про­стежити, як швидко, але разом з тим доволі за­кономірно трансформувалася традиція їх ви­готовлення. Між класичними волинськими рушниками і повоєнними, вишитими різноко­льоровою гладдю, було кілька етапів розвитку. Зауважимо: етапів цілком природних, незважаючи на швидкість і разючість цих змін. Бо ж у народі традиції мистецькі пристосовуються до традицій та умов повсякденного побуту, який протягом останнього століття зазнав змін величезних...»

Але загалом в Україні сьогодні рушники вишивають частіше в місті, ніж на селі, і робить це переважно інтелігенція, про що свідчать вис­тавки та ярмарки народного мистецтва.

На сьогодні є немало майстрів виготовлення рушників, які працюють у народних традиціях. Це Надія Білоткач, Юрій Мельничук, Нінна Свирид-Ушеренко, Марія Зарембська, Тетяна Шевченко, Марина Чорна, Тетяна Причепій, Г. Дем'янчук, О. Левченко, І. Пастернак, родии. І Вересів (м.Київ); Зінаїда Магеровська, Надія Горлицька (м. Луцьк); Марія Шевчук, З. Романова (м. Рівне); Надія Черняк, Віра Зайченко (м. Чернігів); Надія Макуленко, Лариса Пілюгіна (смт. Решетилівка); Микола Свирид-Ушеренко (м.Ніжин); Тетяна Куценко (смт Коростишів); Лариса Кравченко (м. Донецьк); Серафима Сокольська (м. Запоріжжя); Марія Чорна (смт. Ратне, Волинь); Уляна Кот (с.Крупове. Рівненщина); Зінаїда Краковецька (Львів); К. Голембйовська (м.Івано-Франківськ): Ганна Насичащук (с. Шешори, Івано-Франківщина)... Немає змоги перелічити на сторінках цієї книги всіх майст­ринь і майстрів, знаних і незнаних, «про­фесіоналів» і аматорів, які простеляють білі крила рушників у наш із вами завтрашній день...

Багато рушників на сьогодні тчуть на Гуцульщині та Поліссі, а вишивають на Вінниччині, Полтавщині, Київщині, у самому Києві.

Донедавна ми могли похвалитися такими організованими осередками виготовлення рушників, як Богуслав, Переяслав-Хмельницький, Полтава, Решетилівка, Клембівка, Косів, Ніжин. Чернігів. На сьогодні ці підприємства майже всі закриті, лише поодинокі майстри продовжують працювати вдома.

Висновок

Ще в 1970-х роках разом з іншими торами народного мистецтва український рушник має великий попит за кордоном. Ми переконані, що й сьогодні при вмілій організації виготовлення та збуту наш рушник може не лише бути візитною карткою України, а й давати чималий прибуток майстрам, посередникам і самій державі.

Друковані орнаменти рушників, позначені еклектикою, відсутність належної пропаганди мистецтва рушника, данина моді, недоступність музейних колекцій призве; до значних втрат у художній цінності рушника. Давно вже в Україні слід би було створити музей «Український рушник». У ньому могли б працюва­ти майстри, демонструючи техніки виготов­лення рушника, багатство й красу його орнаментики; це була б своєрідна школа.

Сьогодні рушник є цінним подарунком, з ним зустрічають гостей, без нього не обходиться весілля і похорон, його везуть з України як ко­штовний сувенір. Інтерес до рушника, як і до всієї традиційної культури, в наші дні відрод­жується, і не перевелися ще майстри - творці рушників, які навчають інших.

Тож нехай український рушник, як і в попе­редні століття, буде окрасою й оберегом нашої хати і невід'ємною часткою родинних і гро­мадських свят.

Список використаних джерел

1. Аронець М. Видинівські вишивки вчора й сьогодні // Народна творчість та етно­графія, 1968, № 2.
   
2. Бойко А.М., Титаренко В.П. Український руш­ник. - Полтава: Верстка, 1988.
   
3. Бредіс Н., Клочко Л. З історії ткацтва на тери­торії України (IV - І тис. до н. е.) // Поетика та семантика українського рушника: образ, сим­вол, знак (тези і резюме доповідей). - К., 1997.
   
4. Весільні пісні (у 2-х томах). - К, 1982.
   
5. Гончар І. Доля на рушникові // ж. «Україна», 1988, №21.
   
6. Гургула І. Народне мистецтво західних обла­стей України. - К, 1966.
   
7. Історія українського мистецтва (в 6-ти то­мах). - К, 1966-1970.
   
8. Кара-Васильева Т.В. Полтавська народна ви­шивка. - К, 1983.
   
9. Краковецька 3. Рушник у нашому домі.
   
10. Кульчицька А. Орнамент трипільської куль­тури і українська вишивка XX ст.
    
11. Маковей Г. Золоте віно з бабусиної скрині. Чернівці, 1993.
    
12. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва. - Львів, 1969.
    
13. Народні художні промисли УРСР (довідник). - К., 1986.
    
14. Орел Л. Рушник у весільному обряді // Ре­пертуарний збірник «Райдуга», 1990, № 1-2.
    
15. Орел Л. Рушник у народному побуті // Жи­вописна Україна, 1992, № 1-2.
    
16. Потапенко О.І., Дмитренко М.К. Словник символів. - Народознавство (К), 1997.
    
17. Теліженко О. Символ благословення життя. Народне мистецтво, №3-4, 1999.
    
18. Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки. - К., 1961.
    
19. Фоменко І. Давні рушники і їх символіка. Народне мистецтво, №3-4, 1999.