Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів та всіх, хто прагне самостійно опанування курсом філософії

Вид материала

Документы

Содержание Тема 10. історія української філософії. Питання 2. Філософія Київської Русі і доби Відродження. Питання 3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-могилянців та Г.Сковороди. Григорій Савович Сковорода Питання 4: Особливості української філософії ХІХ - ХХ ст. Миколи Васильовича Гоголя Тараса Шевченка Памфіла Юркевича Тема 11. проблема буття у філософії Питання 2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття. Питання 3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення). Питання 4. Основні категорії сучасної онтології. Контрольні питання та завдання.

Подобный материал:

• Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 415.29kb.
• Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 416.75kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання технічних спеціальностей, 1037.68kb.
• Інформація щодо спільної роботи професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних, 96.29kb.
• Програма, методичні вказівки І контрольні завдання з дисципліни "основи екології" для, 325.1kb.
• Результати моніторингу діяльності професійно-технічних навчальних закладів Закарпатської, 172.17kb.
• Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни "Вища освіта І Болонський процес" для студентів, 406.21kb.

ТЕМА 10. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ.


Українська філософія як органічна складова світової у своєму розвитку пройшла ті ж самі історичні етапи. Своєрідність суспільно-політичних умов, особливості інтелектуально-духовних пошуків на кожному окремому етапі визначили деякі характерні риси вітчизняної філософської культури, такі, як кордоцентризм, переважання моральної та соціально-історіософської проблематики, антропоцентрична спрямованість.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Загальні особливості української філософії.

2. Філософська думка Київської Русі і доби Відродження.

3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-могилянців та Г.Сковороди.

4. Українська філософії ХІХ – ХХ століть.

Питання 1. Загальні особливості української філософії.

Українська філософія є своєрідною за своїм характером: дослідник української філософії Д.Чижевський стверджував, що самобутність нашої філософської культури детермінована як факторами суспільно-історичного розвитку, так і деякими особливостями національного характеру українців. До найтиповіших рис українського національного характеру він відносив: а) емоційність і чутливість, котрі зумовили перевагу ірраціонального типу філософування над раціональним; б) сентиментальність й естетизм, що проявились у відчутті краси, її пошуку у всьому, схильності до пишної декоративності й орнаментальності у мистецтві і побуті; в) психічна рухливість, яка дозволяла швидко адаптуватись до складних життєвих ситуацій, але водночас зумовлює певну психічну нестабільність і надмірне панікування; г) шанування індивідуальної свободи, що виявлялось в опорі іноземному пануванню, але також у схильності до розбрату і внутрішніх протистоянь; д) особливо шанобливе ставлення до Землі й природи (антеїзм).

Означуючи специфіку української філософії більшість дослідників звертає увагу на її несхильності до побудови строгих раціонально-абстрактних систем: в ній "серце" домінує над "головою". У вітчизняній філософії яскраво засвідчена етико-виховна тенденція, схильність до моральних повчань і практичних настанов. Суттєвою ознакою української філософії є також релігійність; щоправда, ця релігійність не позбавляла її можливості обґрунтовувати необхідність досягнення людиною земного щастя і суспільного блага. Підтвердженням цього є особливе зацікавлення історичною й історіософською проблематикою. Суспільно-політичні концепції українських мислителів в усі часи активно впливали на формування національної ідеї, сприяли зміцненню національної самосвідомості народу.

Варто відзначити й те, що хронологічні межі деяких етапів розвитку європейської філософії в Україні є зміщеними. Так, з певним запізненням розвивається українська ренесансна і барокова філософія. Не так яскраво відтворена доба Просвітництва і класицизму, проте більш плідним для вітчизняної філософії став романтизм.

Питання 2. Філософія Київської Русі і доби Відродження.

Філософія, як особливий вид інтелектуальної діяльності з'являється в Україні наприкінці Х століття з утвердженням християнства, але витоки прото-філософського (тобто, такого, що потім переростає у філософське) осмислення сенсу людського буття, природних явищ сягають більш ранніх часів ще задовго до хрещення Русі та появи писемності. Первісну систему передфілософських знань стародавня міфологія, яка відображала спосіб життєдіяльності і характер тогочасного світосприйняття і світорозуміння. Введення християнства стало передумовою рішучих змін в системі міфологічних уявлень і вірувань, коли замість міфологічного утверджується релігійно-філософський тип світорозуміння. В Київську Русь християнство прийшло із Візантії у Х столітті; разом із ним була успадкована і надзвичайно багата релігійно-богословська література. Візантія культивуючи грецьку духовну традицію, тому стала посередником проникнення на Русь класичної грецької премудрості. Найвидатніші ідеї грецьких філософів, таких як Піфагор, Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель, Епікур, Софокл, а також праці візантійських „отців церкви” – Іоана Дамаскіна, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста – стали справжнім джерелом ідейного натхнення для київських книжників. Християнська патристика найбільше стимулювала розвиток тогочасної української філософії. Але чужі запозичення набували власного вираження, бо трансформувались відповідно до вже існуючої духовної традиції. Тому специфіку української філософії княжої доби складає поєднання візантійської філософської традиції із давніми язичницькими уявленнями (так званий феномен "двовір'я").

Окрім них були й інші джерела, з яких наша філософія черпала ідейні сили – це західноєвропейська середньовічна схоластика. В.Горський зазначає, що від самих початків українській філософській культурі притаманна здатність до творчого синтезу різних світоглядних систем світової філософії, її зв’язок із здобутками середньовічної Візантії, а через них – з ідеями античних філософів, зв’язок із духовними надбаннями болгарської культури, культури Сходу, Західної Європи”. Сформований в тих умовах спосіб філософування у дослідницькій літературі отримав назву „софійно-гуманістичного”. Суть цієї філософії полягала в тому, аби пояснити природу людини, визначити сенс її життя і навчити досягати вищого ідеалу досконалості. В центр цих морально-етичних вчень підноситься проблема вічної боротьби між добром і злом. Цю особливість виявляють такі видатні київські богослови, як митрополит Іларіон, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін. В цьому ж контексті підноситься значення історіософської тематики, спрямованої на осмислення історичної долі свого народу, а також його органічної причетності до загальнолюдської історії. Найбільш показовими щодо цього являються міркування митрополита Київського - Іларіона, викладені у видатному творі „Слово про Закон і Благодать”, де викладена ідея рівності усіх народів перед Богом, так як всі народи покликані Благодаттю до спасіння, хоча одні раніше, а інші пізніше. У цьому сенсі, на думку Іларіона, Старий Заповіт – Закон суперечить Новому Заповіту – Благодаті, бо Старий Заповіт розділяє народи, відстоюючи право „богообраності” юдеїв, а Благодать дарована усьому людству. Іларіон розвинув оригінальну концепцію світової історії, як поступального руху від рабства до свободи. Кожен християнин відповідальний як перед власним народом, так і перед людством. Істинний християнин опікується благом свого народу і примножує „всебічне добро” Велика заслуга автора „Слова...” полягає у формулюванні „власної патріотичної концепції всесвітньої історії”. Саме Іларіоном були закладені фундаментальні основи подальшого розвитку української історіософії.

Поглиблює цю важливу тему автор „Повісті минулих літ” чернець-літописець Нестор (бл. 1056 – 1113), названий „батьком руської історії”. Цінні ідеї суспільно-політичного, філософсько-світоглядного та морального характеру містять також „Повчання” Володимира Мономаха ( 1053 – 1125). Цінність його етичної концепції полягає в практичній зорієнтованості, бо звертаючи свої помисли до Бога, Мономах акцентує увагу на значенні земного буття людини, необхідності перейматись не стільки особистими, скільки державними інтересами. Глибоким філософським змістом сповнені, зокрема "Моління" Данила Заточеника ( кін. ХП – поч. ХШ ст.). Автор цієї найдавнішої пам’ятки української світської писемності філософує на предмет християнських доброчинностей, серед яких абсолютний пріоритет надає розуму і мудрості: ні фізична сила, ні слава, ні авторитет, не зрівняються з розумом, бо всі ці цінності, на думку Данила, є відносними, їх можна придбати, а розум – це божественний дар. Але сам розум ще не є основою буття, так як цією основою є серце як істинне „я”, як самість людини, а його опорою є мудрість і краса, раціональне і естетичне – „серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю”.

Отже короткий аналіз філософської культури Київської Русі вказує на її оригінальний, цілісний та емоційний характер.

Друга половина ХШ – ХV ст. – доба занепаду Київської держави та її спадкоємиці – Галицько-Волинської. Українські землі поступово потрапляють у володіння Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої ( об’єднаної Литовсько-Польської держави). Але не зважаючи на всі негативні наслідки іноземного окупації, українська духовна культура отримала можливість увійти в більш тісні зв'язки з західноєвропейською, де поширюються ренесансно-гуманістичні й реформаційні погляди. Розквіт ренесансної філософії припадає на ХVІ – поч. ХVП ст., коли з'являються різноманітні за жанрами твори релігійно-богословської літератури, твори історичного жанру, а також народного фольклору, зокрема героїчного епосу. В цілому усі ці твори відзначаються високим рівнем національної самосвідомості, що було закономірним в умовах іноземного поневолення, відзначеного посиленням духовного прагнення народу до єдності і культурного самоствердження. Д.Чижевський, зокрема наголошує на значенні літератури ”ожидовілих” („Аристотелеві врата”, або „Тайная тайних” – книга арабського походження ХІ – ХП ст.), які були у ХV столітті, за словами вченого, тими, „хто вперше ввів в українське культурне оточення твори суто філософічного змісту”.

Наприкінці ХV – на поч. ХVІ ст. осмислення реформаційних і гуманістичних процесів здійснювалось видатними діячами раннього Відродження, до числа яких належать Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан. Їх творча діяльність пов’язана із провідними європейськими університетами в Болоньї, Падуї, Римі, Парижі, Кракові та ін. Окрім них багато інших українців здобули високі наукові ступені магістрів і докторів у різних університетах Європи, тому їх філософсько-наукова і літературна спадщина належить і до загальноєвропейської духовної скарбниці. Найбільшою їх заслугою в сфері філософського дискурсу є розробка таких пріоритетних для гуманізму ідей, як реабілітація цінності земного життя людини з відчутним акцентом на важливості її суспільно-громадської діяльності. Найвагомішими у цьому сенсі є напрацювання Станіслава Оріховського, одного із фундаторів так званої „теорії суспільної угоди”, спрямованої на удосконалення державного устрою, методів керівництва і розподілу функцій влади, обов’язків і прав громадян. В суспільному житті і державному управлінні він підкреслював особливе значення поєднання розуму (мудрості) й сили, тобто в дусі раннього просвітництва пропагується ідея освіченого абсолютизму (мудрого правителя – „мудреця на троні”).

Друга половина ХVІ – поч. ХVП ст. – період класичного Ренесансу в Україні. Варто пам’ятати, що це був вкрай складний і напружений період в державно-національній історії України, коли український народ опинився перед небезпекою повної денаціоналізації і окатоличення в умовах колоніальної залежності від Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року, як спроба розв’язати релігійно-церковну кризу, по-суті лише загострила ситуацію внаслідок конфесійного поділу українців на православних (неуніатів) та уніатів. Потреба національного порятунку українського народу і облаштування вільної держави максимально пожвавила усі сфери духовного життя. Велику роль у цьому відіграли церковні православні братства, передовсім Львівське Успенське (від 1586 Ставропігійське) братство, до якого належали такі авторитетні діячі, засновники братської школи, як Ю.Рогатинець, Іов Борецький, Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Ісая Козловський та ін. З їх іменами пов’язують становлення професійної філософії в Україні, бо саме у Львівській братській школі філософія вперше постає обов’язковою навчальною дисципліною. До цієї ж плеяди ренесансних філософів належать діячі Острозької академії (к. ХVІ – поч. ХVП ст.) - Г.Смотрицький (ректор), Х.Філалет, В.Суразький, З.Копистенський, Клірик Острозький, М.Смотрицький, Ян Лятос. Ці вчені ввійшли в історію як видатні письменники-полемісти. Посилював православну полеміку вихованець Острозької академії Іван Вишенський, який відомий своїми численними листами і посланнями з Афона. Будучи відданими лише східній грецькій традиції, цей табір ренесансних українських мислителів і богословів протистояв іншому гурту письменників і релігійних провідників, які підтримували ідею унії і виступили на захист новоутвореної уніатської церкви. Найвизначнішим уніатським письменником був Іпатій Потій, якого підтримували Касіян Сакович, Адам Кисель, а пізніше і Мелетій Смотрицький. Вони ініціювали процес міжконфесійного примирення, до якого у середині ХVП століття долучився Петро Могила, захоплений ідеєю практичного втілення „універсальної унії” Української церкви з Римом. Нагальна потреба оволодіння здобутками „латинської мудрості”, як релігійної, так і філософської, актуалізувало створення навчального закладу вищого типу, в якому шляхом синтезу кращих досягнень як Сходу, так і Заходу, змогла б сформуватись професійна філософська наука, спроможна теоретично узагальнити процеси пізнання природи, Всесвіту, людини і суспільства. Такою освітньою установою і стала Києво-Могилянська академія, з діяльністю якої пов’язана філософія українського Просвітництва.


Питання 3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво-могилянців та Г.Сковороди.

Києво-Могилянської академії була заснована у 1632 році шляхом об’єднання двох братських шкіл (Подільської та Печерської). Статус Академії їй було надано дещо пізніше та підтверджено у 1701 році. У другій половині ХVП – першій половині ХVШ століття цей навчальний заклад стає найпотужнішим науково-освітнім центром не лише в України, але й у всій Східній Європі, де навчались поряд з українцями вихідці із Молдови, Білорусії, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії. В цей час тут викладали найкращі вітчизняні вчені – Ф.Прокопович, С.Яворський, Л.Баранович, І.Гізель, І.Галятовський, І.Кониський, М.Довгалевський, С.Калиновський, Й.Кононович-Горбацький. Цим науковцям належать численні літературні, релігійні, історичні праці, а також змістовні лекційні курси з натурфілософії, етики, поетики, риторики. Завдяки цій спадщині києво-могилянців українська філософія піднеслась до рівня професійного. В Академії, яка хоча й була церковним закладом, богослов’я і філософія вивчались як окремі курси. Викладачі вводили у свої авторські лекції з філософії найновіші відомості із різних галузей наукових знань. Філософські академічні курси хоча й відповідали типовим для Західної Європи курсам пізньої схоластичної філософії, але у їх змісті надто помітними є ознаки нової просвітницької традиції. Структура цих курсів включала три розділи: логіку, фізику та метафізику.

Незважаючи на інтенсивне засвоєння києво-могилянцями західноєвропейської науки, ідея Бога залишається непорушною, щоправда її містичний зміст замінюється інтелектуальним. Київські філософи компромісно вирішують антиномію між наукою і релігією. Адже Бог, наділивши людину розумом, сприяє тому, аби вона пізнавала світ, а тим самим наближалась до Абсолюту. Києво-могилянці, захоплюючись науковими відкриттями у галузі природознавства й фізики, стверджували їх корисність для самої метафізики, передусім для божественної теології. Зокрема, Ф.Прокопович наголошує на позитивному значенні фізики, яка є „особливо корисною для пізнання першопричини – істинної для Бога та його єдності”. У раціоналістичних філософських вченнях обґрунтовується положення про Бога як першопричину світу, гаранта його розумності та незмінності функціонуючих у природі законів. В питанні співвідношення Творця і творіння утверджується натуралістичний пантеїзм, коли існування світу речей розуміється як результат божественної еманації – „розлиття божественної благодаті”. „Бог як невидима всемогутня сила, - говорить Ф.Прокопович, - наповнює собою світ і становить сутність будь-якої речі”, бо „ціле визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає”. Українські філософи були добре обізнані із вченнями Декарта, Гоббса, Спінози і під їх впливом розвивали також деїстичні ідеї, згідно яких Бог, після створення світу вже не втручається в хід природних законів, бо запроектувавши їх і „сам зв’язав себе законами”.

Раціоналізм доби якнайкраще сприяв формуванню ідеології Просвітництва (див. тему 6). Українські філософи в руслі гуманістичних просвітницьких традицій стверджують, що доброчинності кожного індивіду не є вродженими, а набуваються у процесі навчання й виховання. Отже, завдяки інтелекту, людина здатна осягнути найвищі моральні цінності, розпізнати добро і зло, правду й кривду, справедливість і несправедливість, а відтак уникнути зла і піднестись духовно наближаючись до Абсолюту.

Серед вихованців Києво-Могилянської академії найталановитішим і найбільш унікальним по праву вважається Григорій Савович Сковорода (1722 – 1794), якого називають типовим представником української просвітницької філософії. Григорія Сковороду часто називають українським Сократом. Аскетичний образ мандрівного філософа сприймається багатьма поколіннями українців як ідеал мудреця-пророка, який навчав свій народ, доносив йому правду про істинне благо. На думку Григорія Сковороди саме „філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

Хоча вчення Сковороди не являє собою абсолютно викінченої і завершеної системи, все ж суцільною її робить принцип, на якому побудовані всі його філософування: пропагування істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою і досягнути вищого блаженства. Шлях до щастя, на думку мислителя пролягає через самопізнання, що відображені в таких основних гаслах – „пізнай себе”, „поглянь у себе”. Філософ вважає, що найважливішим у людині є її емоційно-вольове начало – „серце”, із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Сковорода ставить в центр всієї філософії ідею бога і в дусі пантеїзму ототожнює бога із „природою”, „натурою”. Звідси концепція двонатурності світу: невидима натура (Бог) є первинною по відношенню до видимої, що підносить духовне начало в людині над тілесним. Доповнюється вчення про дві натури теорією „трьох світів”: макрокосму (природний світ речей і явищ), мікрокосму (малий світ, людина) і символічного світу – Біблії, через яку людина і поєднується із Всесвітом. Самопізнання як богопізнання – це ключ до розуміння таїни буття світу і самої людини. З морально-етичної точки зору щасливою людина може стати лише тоді, коли знаходить „сродну” працю, тобто займається тією діяльністю, яка відповідає внутрішньому покликанню. Коли людина займається „сродною” працею, то отримує насолоду і відчуває себе щасливою і, навпаки, джерелом великого нещастя являється „несродна” праця, яка виконується важко, ніби з примусу.

Оцінюючи значення філософського доробку Григорія Сковороди, дослідники одностайні в тому, що саме Сковорода є основоположником української класичної філософії, в якій яскраво виявляються специфічні риси української ментальності. Творчість Сковороди мала вирішальне значення для поступального розвитку вітчизняної філософії наступного століття, ідейну основу якого складала ідеологія романтизму.


Питання 4: Особливості української філософії ХІХ - ХХ ст.

Від кінця ХVШ століття 80% української території опиняється під владою Росії, а Галичини, Закарпаття, Північна Буковина відходять до володінь іншої імперії – Австро-Угорської. Цілком очевидно, що в колонізаційних умовах найбільш актуальними стають питання національно-державної історії, свободи нації, національного самоствердження. Інтерес до цієї проблематики підсилювався стильовими особливостями романтизму, який підносив значення народних культурних традицій, відроджував давній фольклор, спонукав до самоосмислення національного минулого народу. Під впливом європейського романтизму в українській філософській думці відбуваються суттєві зміни. В ідейному плані вона збагачувалась перекладами праць таких видатних німецьких філософів, як І.Кант, Г.Гегель, Ф.Шеллінг, Х.Вольф, Х.Баумгартен. Критично опрацьовують цю спадщину на професійному рівні такі провідні філософи, як Я.Рубан, П.Лодій, Й.Шад, Кавунник, К.Зеленецький, П.Авсенєв та ін.

Філософія романтизму визначала ідейну спрямованість і тогочасного української літератури. Тому аналіз вітчизняної філософської думки ХІХ століття стосується не лише суто філософських трактатів, але й художньої, науково-публіцистичної і суспільно-політичної літератури. Актуальні для доби ідеї сформульовані в історико-етнографічних та літературних творах І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка, М.Гоголя та ін.

Окрему сторінку у філософії романтизму посідає творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852), котра віднедавна досліджується в контексті національної філософської традиції. Філософія М.Гоголя розкривається не лише в художніх, але й в спеціальних творах, таких як „Сповідь автора”, „Вибрані місця з листування з друзями”, а також в епістолярній спадщині. Основну увагу він зосереджує на проблемі духовності людини. Шлях до людської душі пролягає через самопізнання, бо лише віднайшовши ключ до власної душі, можна відкрити і душі інших. Подібно до Сковороди М.Гоголь наголошує на тому, що кожна людина наділена від Бога певною здібністю до праці, що визначає її місце у житті. І „тяжко буде покараний той, хто закопав у землю талан, який дістав від Бога”. М.Гоголь настійно наголошує на необхідності плекання душевної краси, для якої найбільшою небезпекою постають маленькі кривди, непомітні відхилення від істини й добра. Як сатирик він висміює духовну порожнечу, людські черствість і нікчемність. Образ чорта раз по раз виникає у творчій уяві письменника і філософа як втілення потворності і зла, як антипода Бога.

Філософію українського романтизму яскраво репрезентує діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846), до якого належали Микола Іванович Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897), Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) та ін. Ідейні прагнення братчиків відображено у „Книзі буття українського народу”, написаного М.Костомаровим. Її провідною ідеєю є перебудова слов’янського світу на основі федеративного союзу окремих народів і автономності кожної із етнічних культур. Як висловився Тарас Шевченко, щоб „усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди”. Специфічною особливістю світогляду кирило-мефодіївців є християнський характер їх творчості. Як підкреслює Д.Чижевський, їй властиві такі три основні риси: „есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх релігійна філософія історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації, як духовної єдності, шлях якої (той самий, що і окремої людини) – наслідування Христу...”. Ідеєю духовно-культурного відродження України пронизана філософія і Пантелеймона Куліша, яка за своїм суперечливим характером іменується „хуторянською філософією”. На його думку, український народ „складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному”. Основним чинником у державному самоствердженні українців Пантелеймон Куліш відводить національній культурі, просвіті. Будучи типовим романтиком, він ідеалізує історичне минуле і поетизує село з його багатющою народною культурою. Він захоплюється „простотою” народною, яка протистоїть штучній „городянській” філософії і радить втікати від міського життя і йти в село.

Більш послідовною і завершеною в ідейному плані є філософія ще одного учасника Кирило-Мефодіївського товариства Тараса Шевченка (1814-1861), який палко відстоював позицію державно-політичного суверенітету України. Уся творчість поета-мислителя пронизана болем до тяжкої долі рідного народу і закликами до боротьби за національне визволення. Як типовий романтик він прагне реанімувати історичну пам’ять аби підживити народний патріотизм і зміцнити національний дух. В своїх історіософських міркуваннях Тарас Шевченко є найбільш прогресивним з-поміж усіх сучасних йому мислителів. Глибокий філософський зміст літературно-поетичних творів Тараса Шевченка цілковито виправдовує його образ в свідомості українців усіх поколінь як апостола правди, світла і миру.

В історії української філософії романтизм іменують ще добою університетської філософії, пов’язаної із діяльністю Харківського (1805) та Київського (1834) університетів, де сформувались два провідні культурно-освітні і наукові осередки. Особливе філософське значення мають дослідження професора Харківського університету О.Потебні (1835-1891) в галузі мови. Його концепція „філософії мови” опирається на ідею тісного взаємозв’язку мови і мислення, яка є близькою до міркувань німецького філософа В.Гумбольдта. Мову філософ вважає знаряддям думки, а тому розглядає її як діяльність і творчий процес, що носить суспільний характер. Творцем мови є народ, а тому мова втілює дух нації. Мовна спільність є неодмінною передумовою національної єдності. У цьому контексті О.Потебня і розглядає такі категорії, як „народ” і „нація”. Мова народжує народний дух, народний дух – національну ідею, а далі – національні прагнення, волю, дію тощо.

Одним із найвизначніших і найбільш оригінальних філософів ХІХ століття вважають Памфіла Юркевича (1827 – 1874), який навчався, а потім викладав у Київській духовній академії. З 1863 року він очолив кафедру філософії у Московському університеті. Науково-теоретичний доробок П.Юркевича називають „філософією серця”; в цьому сенсі він виступає спадкоємцем Г.Сковороди. П.Юркевич ніколи не схвалював крайніх позицій у філософському дискурсі, а тому критикував однобічність як матеріалізму, так й ідеалізму за їх абстрактність і загальність. П.Юркевич стверджував, що філософії притаманна цілісність і повнота, а тому філософія як цілісний світогляд, на думку вченого є справою не людини, а людства.

Основну увагу Юркевич акцентує на проблемі людини, її духовній сутності, способах пізнання світу і морального удосконалення. Співвідношення розуму й сердечної любові в площині моральності набирає характеру розв’язання дилеми „серце – голова” . Здійснення добра можливе як акт щирого серця, щирої душі. „В серці людини, констатує Юркевич, - знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша”. Тому саме серце і є центром морального життя людини, саме серце є „вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон”. Як релігійний філософ Юркевич вважав, що серце є також центром релігійних переживань людини. Рух до духовного вдосконалення розпочинається із порухів серця. Розум і любов філософ порівнює із світильником і єлеєм. В міру того, як в серці згасає єлей любові, згасає і світильник. Людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, а виникає він, на думку Юркевича із глибини серця, бо розум – це вершина, а не корінь духовного життя. „Філософія серця” Юркевича є типовою власне і для українського романтизму.

Серед західноукраїнських мислителів „титаном думки” справедливо називають Івана Франка (1856 -1916), який мав вчений ступінь доктора філософії. Основну увагу він зосереджував на суспільно-політичній проблематиці, але критично ставився до популярних на той час марксистських теорій і комуністичних рухів, далекоглядно передбачаючи ту небезпеку, яку міг принести тоталітаризм. „Державний соціалізм”, на його думку, загрожував „державним деспотизмом та уніформізмом”, що в майбутньому могло б стати ”джерелом нових революцій”. В цьому виявися пророчий дар генія. Основу суспільного прогресу він вбачав у освіті й науці, розвитку техніки й економіки, соціальних перетвореннях. А в релігій Франко вбачав запоруку моральності і людини, і суспільства.

В українській інтелектуальній історії, на думку дослідників, Франко був першим, хто вивів національну ідею з кола міфологізованого сприйняття та персоналістської етики. Нація – це мільйони „Я”, а кожне „Я” – це неподільний атом спільноти, а тому вирішує в кінцевому підсумку її майбутнє. Свобода, політична самостійність – це закономірний рух кожного народу. Франко був переконаний, що суспільно-економічні питання самі собою ведуть будь-яку націю до виборювання політичної самостійності.

Одним із видатних українських мислителів, вчення якого справило великий вплив не лише на вітчизняну, але й світову філософську думку, являється Володимир Вернадський (1863-1945), який у 1918 році був обраний першим президентом Української академії наук. Світове визнання отримало його вчення про ноосферу (сферу розуму). „В останні тисячоліття, - стверджує вчений, - спостерігається інтенсивне зростання впливу одного виду живої речовини – цивілізованого людства – на зміну біосфери. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан в ноосферу... Людина вперше реально зрозуміла, що вона є мешканцем планети і може – навіть повинна – мислити та діяти в новому аспекті”. В контексті цієї теорії підноситься вкрай важлива для сьогоднішнього часу проблема відповідальності людини за свою діяльність, передовсім за наслідки науково-технічного прогресу. Вернадський покладав на вчених завдання особистої моральної відповідальності за втілення своїх наукових експериментів. Він наголошував на великій практичній цінності філософських знань, які мають тісно поєднуватись із науковою думкою.

Характеризуючи в цілому розвиток української філософії радянської доби (20-90-ті рр. ХХ століття) варто наголосити, що філософія, як і інші гуманітарні науки, була надто заідеологізована і заполітизована. Опрацювання класичної філософської проблематики фактично унеможливлювалось. Партійні органи ретельно контролювали, аби філософія як „класова наука”, не виходила за межі теорії і методології марксизму. Партійна цензура переслідувала і знищувала все, що не відповідало усталеним штампам. Все ж і в умовах тоталітаризму філософські дослідження проводились, навіть дуже активно в межах дозволених тем, напрямків, персоналій. Адже існували філософські факультети, зокрема в Київському університеті від 1944 року, а також Інститут філософії Академії наук України – від 1946 року. Особливе пожвавлення філософських досліджень припадає на 60-ті рр. Але кардинальні зміни відбулись вже на початку 90-х рр. в умовах незалежної України.

Важливою складовою української філософської думки є теоретична спадщина наших вітчизняних мислителів у діаспорі. В зв’язку із політичними переслідуваннями в післяреволюційну добу у вигнанні працювало велике число української інтелігенції. Серед них і Володимир Винниченко ( 1880-1951), В’ячеслав Липинський ( 1882 – 1931). Вони стали авторами ґрунтовних праць з теорії нації і державності. Провідним ідеологом українського націоналізму став Дмитро Донцов (1883 – 1973), який зазнав впливу родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського – автора програмного твору „Самостійна Україна”. В діаспорі творили також такі видатні вчені - філософи, як Д.Чижевський, І.Лисяк-Рудницький, О.Кульчицький.


Контрольні питання і завдання.

1.Які риси характеризують самобутність української філософської традиції?

2.Назвіть основні етапи розвитку української філософії.

3.Наведіть аргументи, які підтверджують християнський характер української філософії княжої доби.

4.Коротко охарактеризуйте ідейно-світоглядну спрямованість

української ренесансної філософії .

5.Назвіть найвидатніших вчених-філософів Києво-Могилянської академії.

6.Проаналізуйте провідні ідеї філософії Григорія Сковороди та П.Юркевича?

7.Назвіть найвидатніших представників української філософії XIX - XX ст.

8.Назвіть імена видатних вчених-філософів української діаспори ХХ століття.


Тестові завдання.

1.Ідейно-світоглядні джерела філософії Київської Русі варто пов'язувати із:

А) стоїцизмом;

Б) натурфілософією античності;

В) язичницьким світоглядом давніх словВян;

Г) християнством візантійського типу.

2.Історіософська проблематика у княжу добу найкраще розроблена у творі:

А) "Повчаннях Володимира Мономаха";

Б) "Ізборнику Святослава";

в) "Слові о полку Ігоревім";

г) "Слові про Закон і Благодать".

3. Станіслав Оріховський відстоював у своїй філософії:

а) ідеї романтизму;

б) ідею єдності мудрості та влади;;

в) ідеї пантеїзму.

4. У філософії Г.Сковороди важливими були ідеї:

А) просвітницької монархії;

Б) людського самопізнання в ім'я досягнення моральності і щастя;

В) "філософія серця", що протиставлялось знанню та мудрості.

5. Поняття "ноосфери" було розроблене:

А) В.Вернадським;

Б) І.Франко;

В )О.Кульчицьким;

Г) П.Юркевичем;

Д) Д.Чижевським.


Додаткова література до теми.

1.Горський В.С. Історія української філософії. - К., 1996.

2.Історія філософії України. Хрестоматія. - К., 1993.

3.Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. - К., 1997.

4. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

5.Розвиток філософської думки в Україні. - К., 1994;

6.Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. - К., 2001;

7.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К., 1992.


ТЕМА 11. ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ


Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. По-друге, завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення у людському світорозумінні. По-третє, у XX ст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського життєвого самоутвердження. У розв'язанні проблеми буття філософія співпрацює із сучасною наукою, використовуючи у своїх обґрунтуваннях її здобутки.


План (логіка) викладу матеріалу:

1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.

2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.

3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).

4. Основні категорії сучасної онтології.


Питання 1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.


Проблема буття - це одна з найдавніших тем філософських роздумів. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" - це запитання М.Хайдеггер, один з найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Г.Лнйбніцем та Ф.Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні засади всього існуючого. З часів давньогрецької філософії існував розділ філософського знання, пов'язаний з дослідженням буття, хоча свою назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос"- буття, суще) він отримав лише в XVII ст. У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає корені буття, тобто - відповідає на питання що є буття та звідки воно походить. Отже, онтологія ставить питання "Яким та як є буття?", а метафізика - "Чому та що є буття?".

Поняття буття постає у філософії як абстракція гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його зміст у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста граматична часточка "є", якою позначається все, що має буття, і яку ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу виникла низка різних підходів та тлумачень. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню. Проте означена складність не може бути підставою для відмови від питання про буття, як це робили деякі філософські напрями.

Значення проблеми буття для філософії пов'язане насамперед з тим, що буття - це найширше філософське поняття. Воно поєднує, збирає в єдине ціле все, з чим ми стикаємося в житті, хоча це можуть бути дуже різні речі. Отже, буття приводить усі наші думки до єдності. Але воно водночас постає як граничний, цілісний, стратегічний людський орієнтир. Це значить, що ми прагнемо бути і знати про те, що та як є. Окрім того поза цим поняттям було би неможливо відрізнити істинне від хибного або брехні, оскільки намагання переконати нас в існуванні того, чого немає, як раз і постає ознакою похибки.

Яким за змістом може бути це поняття? Передусім поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми спираємося на дані сучасної науки про світобудову. Але у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології. М. Хайдеггер визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію - як тлумачення "сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежове, про часткове та всезагальне. Як же визначає буття філософія?

З позиції логіки єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Філософія повинна виводити всі свої проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає універсальним цілісним орієнтиром для людини.

Всі названі характеристики поняття буття і перетворюють його на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Для людської свідомості лише те, що узгоджується з її кінцевими прагненнями набуває певного сенсу. За твердженнями М.Гартмана, який створив у ХХ ст. досить авторитетну концепцію онтології, буття є останнім, про що ми можемо запитувати; із зникненням його розвіюються, втрачають сенс та реальні засади як ці твердження, так і наші дії та вчинки.

У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність. Зазначений аспект буття досить очевидно присутній у рамках релігійної свідомості. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Це релігійно-теологічне прозріння набуло у XX ст. загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності - відповідальності людини за стан буття взагалі. Людина опинилася віч-на-віч з буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності.

Тут ми підходимо ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Коли людина вмирає, її тіло розпадається та вступає у світовий колообіг речовини та енергії. Але людське буття не зводиться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого і не зникає безслідно. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності. Отже, проблема буття виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питаннявідносяться до ряду вічних і фундаментальних.

Всі наведені окреслення поняття буття дозволяють стверджувати, що буття є тим останнім, до чого ми зводимо усі здобуті знання та міркування, оскільки вони виправдовують свою значущість через свою реальність, через присутність в них буттєвості. Поняття буття, як гранично широке, об'єднує, зводить до єдиного цілого всі наші пізнавальні здобутки. Об'єднати все здатне лише те, що має відношення до всього, проте постає безмежним, всеохоплюючим, - таким і є поняття буття.

Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у тому, що:

• ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ реальності;
  
• від розв'язання проблеми буття залежить розуміння та розв'язання усього кола філософської проблематики;
  
• постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей;
  
• проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
  

Питання 2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.

Ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття тому, що історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованого окреслення та повнішого охоплення. Весь цей рух думки фіксується у категоріальних визначеннях буття. У певному сенсі можна стверджувати, що категорії, які визначають буття, позначають ті моменти людського мислення, минаючи які не можна мислити взагалі, незалежно від того, хто мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як усвідомлення, так і життєдіяльності.

Найпершим способом розуміння буття постає збирання всього, з чим стикається людина, в одне ціле. Таке просте збирання приводить до запровадження категорії "усе". Ця категорія доволі проста, проте вона важлива. Якщо дійсність постає перед нами через серію окремих фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій.

Життєвий досвід і пізнання змушує людину рухатись далі в розумінні буття: в існуючому досить очевидно вирізняється щось стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, зникаючого. Стале ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в ролі форм його з'явлення. Так було висунуте поняття "першого початку всього" ("архе"). Вважалося, що на поверхні явищ можуть відбуватись зміни, але в основі, в своєму початку буття є незмінним та невмирущим. Таке тлумачення буття знаходимо в судженнях давньогрецького філософа Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття". За Парменідом, небуття не можливо навіть помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні - буття у думці та для думки). Звідси випливають тези філософа, що буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Плідною виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, з такого розуміння буття (як такого, що зникає та нестійкого) випливали б негативні моральні наслідки. Оскільки все може зникати безслідно, то прожите життя ніколи не отримає належної оцінки, тобто ні винагороди, ні покарання. Тоді добро і зло постали би відносними, а будь-яка поведінка не могла би набувати моральних визначень.

Ще більш розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос взагалі, треба досліджувати не речі, а вдаватися до споглядання вічних ідей. За Аристотелем же річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Реально бути для Аристотеля тотожно тому, щоб з чогось складатися та певним чином діяти. Знаючи загальні причини та початки всього сущого, ми й будемо знати сутність буття. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Суперечка між означеними підходами продовжується і в наш час. Окремі люди вважають, що реальне буття належить речам, їх складовим, а поза тим немає нічого. Інші ж припускають, що речі утримуються в бутті через зв'язок з тою силою, яка надає їм можливість бути. Наприклад, згідно з християнським світобаченням лише Бог є джерелом буття, а ті речі чи істоти, що втрачають з Ним зв'язок, переходять у небуття.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття за своїми якостями вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого - через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє (1) та створене (2), найперше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція - це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Отже, буття у середньовіччі постає подвійним: справжнім, чистим буттям та похідним, несамостійним, створеним. Субстанція тут розглядалась як конкретне, наочно надане буття.

В епоху Нового часу на перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Проте тепер субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалося зіставленням та підпорядкуванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під атрибутами розуміли вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції та акциденцій, під модусами - конкретні утворення: речі, явища, стани реальності. Загалом буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного.

В епоху Нового часу виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники одної лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму (вона була певною формою продовження платонівської традиції). Прихильники матеріалізму вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Обидві лінії доводили свої суперечки до величезної гостроти.

Коли стала зрозумілою безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі, з'являється некласична філософія, з новим розумінням буття. Некласична філософія сконцентрувала увагу на тому, що розмови про буття мають сенс лише в межах людського усвідомлення дійсності. На думку її представників, слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке (якого ніхто ніколи не бачив та не сприймав), а лише про таке, яке нам надано в контактах з дійсністю, тобто в нашому сприйнятті. Звідси випливає принципово нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція (спрямованість) свідомості. Під інтенцією розуміють той факт, що мислення не може відбуватися з "нульовим змістом". Просто кажучи, не можна мислити ні про що. І цей зміст для свідомості і мислення постає як те, "що є". Отже, буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього "чогось". Тому буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах.

Буття - це тривалість, неперервна націленість свідомості на певний зміст. Але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, мінливості. На думку М.Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості перебування, а не зникнення. Такий хід думки М.Хайдеггер називає "правильним мисленням". Сьогодні онтологію М.Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М.Гартман. Він назвав своє вчення "критичною онтологією" і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально.

Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:

• на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його більш точним змістом;
  
• на зближення філософських визначень буття з трактуваннями проявів буття наукою;
  
• на поступове перетворення поняття буття з позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомості та мислення.
  

За такого розуміння буття ні людину, ні її свідомість уже не розглядають як щось відсторонене від світу та буття; навпаки - тепер людина, її інтелект та мислення постають фундаментальними умовами виявлення буття як такого.


Питання 3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).

До науки ми звертаємося тоді, коли хочемо з максимальною мірою достовірності стверджувати про щось, що воно є або його немає. Інформація, якою володіє сучасна наука, майже безмежна. Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланочка - наукова картина світу (НКС). НКС є інтегральним узагальненням досягнень багатьох наук. Вирішальну роль в оформленні наукової картини світу відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, соціологія та філософія. Тобто НКС - це системна єдність процесів дійсності, утворена її найважливішими законами. Звернемося до найважливіших аспектів представлення буття у сучасній науковій картині світу.

По-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді. З погляду сучасної науки порядок і гармонія радше постають не як норма, а як частковий випадок у стані світу. Отже, за даними сучасної науки, світ і буття є процесуальними.

По-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'язку "всього з усім". Цей зв'язок не просто з'єднує окремі явища буття, але й об'єднує їх таким чином, що зміни його окремих елементів впливають як на інші елементи, так і на стан буття загалом,

По-третє, до сучасної наукової картини світу входять різні рівні проявів буття: мікро-, макро- та мегапроцеси. Мікропроцеси - це процеси субатомарного рівня (відбуваються в середині атомів), макро-процеси - це рівень тіл, мега-процеси - це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики.

По-четверте, буття демонструє себе еволюційно, що межує з оцінювальними підходами. Так, за наявності у Всесвіті безмежної кількості зірок планетні системи в ньому досить рідкісне явище. Серед відомих нам планет органічні процеси розвинені лише на Землі. Отже, лише тут ми реально стикаємося з розмаїттям рослинного і тваринного життя, з реально зафіксованими проявами соціального життя та свідомості. Це дає нам можливість оцінювати процеси Всесвіту за шкалою "вище-нижче", "краще- гірше" (хоча ці оцінки відносні, а переконливої теорії еволюції сьогодні просто не існує). Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого-входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є більш демонстративними щодо виявлення форм буття, ніж нижчі. Нарешті, у зв'язку з усім зазначеним буття у сучасній науковій картині світу набуває характеристик суперечливої єдності процесів ентропії (хаосу, невпорядкованості) та самоорганізації. З одного боку, будь-яка система має тенденцію до руйнування, збільшення власної невпорядкованості, з іншого - через невпорядкованість і мінливість відбувається рух у напрямі гнучкіших і складніших форм самоорганізації.

Завершують усю будову наукової картини світу філософські розвідки та узагальнення. Серед них дуже важливе значення має фіксація двох відомих нам і принципово відмінних статусів буттєвих процесів: матеріальне (або матеріально-чуттєве) та духовне буття. Матеріальне буття характеризується множинністю, подільністю, просторовістю, наявністю маси, опору матеріалу та силових взаємодій. Духовне буття позапросторове, самоконцентроване, рефлексивне, тобто прозоре для себе самого, ідеальне, цілісне, динамічне. Саме тому, що філософія розглядає буття не лише у його матеріальних проявах, не можна задовольнитися тими ознаками (або критеріями) справжнього буття, які виробила наука: з позиції науки до справді існуючого можна відносити лише те, що є спостережуваним (прямо чи опосередковано), а, значить те, що має просторово-часові характеристики. Якщо ж ми будемо розглядати такі явища, як ідеалізовані еталонні утворення нашого інтелекту, то з позиції науки їх не можна визнати реально існуючими, оскільки вони не підлягають змінам у просторі й часі, а до того ж не передбачають матеріалу, з якого вони утворені.

Для сучасної філософії, як вже зазначалося, буття постає найпершою, фундаментальною характеристикою відношення мислення до будь-чого; іншими словами, не існує буття, якщо людська свідомість не продукує деяких моделей, образів, еталонів, у приведенні у контакт з якими те, що потрапляє у поле нашого сприйняття або мислення, може набути статусу "Це є". Тобто для філософії критерієм справжнього буття якраз і буде наявність у нашому досвіді тих складових (або елементів), які би дозволили впевнено стверджувати "Це є". Поза ідеальними уявленнями такі ствердження неможливі. Тому для філософії ідеальне постає необхідним видом буття. Але при всіх відмінностях у статусах матеріального та духовного (ідеального) буття все ж постає як єдине та взаємопов'язане. Реальну єдність матеріального й духовного ми спостерігаємо в людському бутті та людській життєдіяльності. Філософія здавна усвідомлює природу людини як єдність матеріального й духовного. Отже, принаймні в людській діяльності ми бачимо принципову спорідненість матерії і духу, ідей та справи, теорії і практики. Система людської життєдіяльності складається із взаємодії зазначених видів буття, із взаємодії, в якій кожному з цих видів належать своє місце, свої особливі риси, де виконуються певні особливі функції. Серед сфер людської життєдіяльності, в яких яскраво виявляє себе єдність матеріального та духовного, важливе значення мають пізнання, культуротворення, розвиток суспільного життя та цивілізації, що розглядається в подальших розділах.


Питання 4. Основні категорії сучасної онтології.

Роблячи висновки з розглянутого матеріалу, звернемося до найпоширенішої класифікації філософсько-світоглядних позицій на основі розуміння вихідних характеристик буття (що певною мірою перегукуються з основними світоглядно-філософськими позиціями, розглянутими нами у першому розділі):

• монізм - розуміння буття як єдиного у своїй основі;
  
• дуалізм - визнання двох коренів буття - матеріального та духовного-рівноправними і взаємодіючими;
  
• плюралізм - розуміння буття як абстракції від реально існуючої множини речей, якостей, процесів і явищ;
  
• субстанціалізм - визнання того, що за поверхнею явищ лежить глибинна внутрішня сутність;
  
• реїзм - позиція, згідно з якою немає ніяких сутностей поза речами;
  
• організм (або організмизм) - позиція, згідно з якою будова світу подібна до організму, тобто внутрішньо пов'язана так, що окремі елементи не мають у ній самостійного значення;
  
• механіцизм - позиція, згідно з якою елементи світобудови пов'язані суто зовнішньо, тобто механічно;
  
• динамізм (діалектизм) - коли світ постає рухливим;
  
• статичність - світ у своїй основі незмінний.
  

Як бачимо, філософія та наука разом дають нам досить багатобарвну картину того, що називається буттям і що осмислюється у різних його формах та проявах. Уся окреслена гама понять, позицій, аспектів буття вимагає, врешті, прояснення співвідношення категорій, що фігурують в онтології як різні якісні прояви буття або ж різні рівні його визначення. Це такі категорії: 1) Реальність - (походить від латинського слова "рес" - річ; звідси "реаліс" - речовий) - це є все те, що здатне діяти, сприймати або змінювати дію. Характеристика реальності застосовується, як правило, безвідносно до часу, тобто реальність - це не лише наявне зараз, а й те, що було, відбулось або ж має реальну тенденцію до появи; у цьому сенсі реальним постає як минуле, так і майбутнє. Реальність характеризує також як фізичні, так і ментальні процеси, а останні саме тою мірою, якою вони здатні проявлятися у впливах на вже наявну реальність. 2) Дійсність - категорія, що утворена від поняття дії, акту; вона позначає актуальну реальність, тобто те, що діє тут і зараз. Проте ми можемо казати і про колишню дійсність, але саме як про ту, що колись була дійсністю, а тепер недійсна. Категорія дійсності часто протиставляється можливості як тому, що має певні засади для переходу у дійсність, та проте поки що залишається лише у відношенні до останньої. Оскільки таке відношення може бути різного плану, то можливість позначається як: а) абстрактна (логічна), тобто така, що не суперечить стану дійсності; б) конкретна - така, що вимагає певних умов для здійснення; в) реальна - така, для якої вже наявні хоча б частково означені вище умови. 3) Існування - це категорія, що передбачає виявлення певних явищ та процесів дійсності через сукупність їх зв'язків з іншими явищами та процесами. Існувати - значить перебувати у зв'язках з явищами, умовами, засадами буття. 4) Суще - це категорія, що подає буття у його конкретному, наявному виявленні. С.Боецій вважав, що суще перебуває у подвійному відношенні: до буття взагалі як до свого кореня, та до іншого сущого, як до того, через що кожне суще набуває конкретних окреслень. 5) Сутність - це цілісність кожного сущого, кожної речі або явища, але подана як внутрішня сталість їх вихідних характеристик. Існує ще ціла низка філософських категорій, що використовуються для більш докладних окреслень певних сторін буття (наявне буття, в-собі-буття, буття-для-іншого, для-себе-буття та ін.), проте, оскільки вони не використовуються за межами спеціальних досліджень, ми обмежимося лише тими, що вже були окреслені.

ВИСНОВКИ.

У наш час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття: воно охоплює самі підвалини суб'єктно-об'єктного відношення й одночасно вписує людину у структуру світобудови, роблячи її, а особливо її свідомість фундаментальною умовою виявлення форм буття. Отже, ми, люди, є завжди при бутті у відношенні до буття, а з іншого боку, буття ніби стоїть завжди за нами, за нашими спинами, воно апріорно надане нам як тотальна якість, котру ми знаходимо в усьому (тому що вона - у нас) і в яку ми вкладаємо все те, з чим маємо справу. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реальним мірилом використання цього масштабу.

Контрольні питання та завдання.

1. Яке значення має проблема буття для системи філософського знання? – Поясніть основні функції поняття у філософії.

2. Як змінювався зміст поняття буття на різних етапах розвитку філософії? Які категорії використовувались в історії філософії для позначення і осмислення буття?

3. Поясніть особливості розуміння та визначення буття у класичній та некласичній філософії.

4. Які рівні та форми виявлення буття відомі сучасній науці, у чому полягають їхні особливості?

5. Розкрийте специфіку проявів людських вимірів буття.

6. Яке місце в пізнанні світу належить науковій картині світу".


Тестові завдання.

1. Буття як найширше поняття можна визначити через співставлення із небуттям (Так / Ні).
   
2. Поняття буття позначає зовнішні щодо людини явища, а тому воно є байдужим людині (Так / Ні).
   
3. В некласичній філософії поняття буття позначає найпершу спрямованість людської свідомості (Так / Ні).
   
4. В Новий час під буттям розуміли:
   

А) абсолютне начало всього існуючого;

Б) Єдине, через причетність до якого існує усе інше;

В) субстанцію разом із атрибутами, акціденціями та модусами.

5. В сучасній науковій картині світу буття постає:

А) в якості структури та будови речей;

Б) динамічним, ієрархічним та еволюційно-демонстративним;

В) світовою волею, що пронизує всякі види сущого.

Додаткова література до теми.

1. Ведение в философию. Ч.2. - М., 1989.

2. Гусєв В.І. Вступ до метафізики. К., 2004.

3. Корет Э. Основы метафизики. - К., 1998.

4. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Львів-Мюнхен, 1995.

5. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології. - К., 2001.

6. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. – М., 1969.