Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів та всіх, хто прагне самостійно опанування курсом філософії

Вид материала

Документы

Содержание Контрольні питання та завдання Тема7. німецька класична філософія. Питання 2. Філософія І.Канта. Питання 3. Філософія Й.Г.Фіхте. Питання 4. Філософія Ф.В.Шеллінга. Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля. Питання 6. Філософія Л.Фейєрбаха. Контрольні питання і завдання Тема 8. перехід від класичної філософії до некласичної Для класичної філософії Класична філософія У некласичній філософії У класичній філософії Питання 2. Філософія А.Шопенгауера. Питання 3. Основні ідеї філософії С.Кіркегора. Питання 4. Ф.Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії. Другий період Питання 5.Позитивізм та марксизм як представники сцієнтизму. Контрольні питання і завдання.

Подобный материал:

• Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 415.29kb.
• Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 416.75kb.
• Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
• Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
• Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання технічних спеціальностей, 1037.68kb.
• Інформація щодо спільної роботи професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних, 96.29kb.
• Програма, методичні вказівки І контрольні завдання з дисципліни "основи екології" для, 325.1kb.
• Результати моніторингу діяльності професійно-технічних навчальних закладів Закарпатської, 172.17kb.
• Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни "Вища освіта І Болонський процес" для студентів, 406.21kb.

Висновки.

В епоху Нового часу філософія набула разючих змін: вона постала як сукупність різних напрямів пошуку, як, в той же час, всебічна та систематична, як така, що вступила в активну взаємодію з наукою та іншими сферами суспільного життя. Ця філософія і по-сьогодні лишається базовою основою європейської духовної культури.

Контрольні питання та завдання:

1. Виділіть та поясніть основні особливості розвитку філософії в епоху Нового часу.

2. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона та Р.Декарта. Чому їх вихідні ідеї характеризуються як саме методологічні?

3. Охарактеризуйте пізнавальні ідеї Дж. Локка, Т.Гоббса, Д.Юма. Якою мірою ми можемо поділяти їхні думки в наш час? Які саме ідеї цих філософів мають сучасне значення? Чому? – Поясніть свою думку.

4. Порівняйте вчення Б.Спінози і Г.Лейбніца про субстанцію. В чому ви вбачаєте переваги кожного із даних вчень?

5. Охарактеризуйте провідні ідеї європейських просвітників. Які із їхніх ідей продовжують мати прихильників і в наш час?

6. У чому полягають переваги і недоліки дедуктивного та індуктивного методів пізнання? Який із цих методів більше відповідає сутності та завданням науки?


Тестові завдання.

1. Питання про метод істинного пізнання вийшло на провідне місце у філософії Нового часу (Так / Ні).

2. Р.Декарт розвинув вчення про існування двох самостійних субстанцій - протяжної (матеріальної) та мислячої (духовної) (Так / Ні).

3. Більшість просвітників вважали, що найпершою умовою людського буття постає поширення знань, а серед усіх знань найпершу значущість мають знання моральних норм і принципів (Так / Ні).

4. Теза "Я мислю, отже я існую" є важливою вихідною тезою для:

А) філософського монізму;

Б) раціоналізму;

В) емпіризму;

Г) для позиції визнання розуму "чистою дошкою";

5. Емпіризм - це позиція у методології Нового часу, що характеризується:

А) цінуванням розумових дедуктивних виведень;

Б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні;

В) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей;

Г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

Д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських принципів.

Додаткова література до теми:

1. Беркли Дж. Трактат о принципах человеческого знания // Беркли Дж. Соч. -
   
2. Бэкон Ф. Новый Органон // Бэкон Ф. Соч. в 2-х т. Т. 2. М., 1972.
   
3. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХVІ-XVІІ ст.: Курс
   
4. Декарт Р. Соч. в 2-х томах. Т. 1. М., 1989.
   
5. лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246;
   
6. Локк Дж. Опыт о человеческом разумении //Локк Дж. Соч. в 3-х т. Т.1. М., 1985.
   
7. М., 1978.
   
8. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.
   
9. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.
   
10. Спиноза. Этика // Спиноза. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1957.
    
11. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.
    
12. Юм Д. Трактат о человеческой природе. // Юм Д. Соч. в 2-х томах. Т.1. М., 1966.
    

ТЕМА7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ.

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку всієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.


План (логіка) викладуі засвоєння матеріалу:

1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

2. Філософія І.Канта.

3. Філософія Й.Г.Фіхте.

4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

6. Філософія Л.Фейєрбаха.


Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку Новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:

• німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;
  
• мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;
  
• вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).
  

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:

• принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.
  
• принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.
  
• принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.
  
• принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше та ін.
  

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.


Питання 2. Філософія І.Канта.

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.

Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І.Кант перш за все намагається розв'язати питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже філософія веде мову про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними "синтетичними" судженнями тому, що їх зміст поставав незалежним від досвіду, передуючим досвідові (такі судження називаються "апріорними"). Саме щодо них Кант ставить питання: як вони можливі в "метафізиці"? Вирішення цього питання Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знання, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дозволили зробити Канту висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять собою відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Таким чином, ні поняття, а ні відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять - несвідомі, поняття без відчуттів - порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види - кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття, категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Дана концепція спирається на вчення про "схематизм" категорій, або "фігурний синтез". Людська свідомість, за І.Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наши чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей у собі", що стає основою кантівського агностицизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинно зумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.


Питання 3. Філософія Й.Г.Фіхте.

Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794р. працював професором Йєнського університету. В 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні, а в 1814 р. помер від хвороби у військовому госпіталі. Основний твір Фіхте - "Науковчення" (1794) - є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування в якості "Я". "Я" охоплює собою все, що може бути мислимим, оскільки відсутність "Я" означає відсутність мислення. Оскільки "Я" себе усвідомлює, то це значить, що воно водночас є тим "Я", що усвідомлює, і тим "Я", яке усвідомлюється. Отже, крім тези про існування "Я", ми можемо виділити протилежну тезу - "не-Я". Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як діяльність "Я", що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути синтезом першої і другої.

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним, а постає основою морального мислення, що діє як абсолютна надсвідомість. Індивідуальне "Я" є відображенням абсолютного "Я", абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному "Я" протистоїть емпірична природа "не-Я".

Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають "антитетичним". При цьому Фіхте пояснює, що його "не-Я" не можна розуміти як кантівську "річ у собі", тобто як щось таке, що ззовні протистоїть свідомості. "Річ у собі" лежить за межами свідомості, а у Фіхте "не-Я" не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Коли така діяльність відбувається, ми її не усвідомлюємо, тобто не помічаємо самих дій розуму. Тому ми сприймаємо її продукти, як такі що нібито існують самі собою, незалежно від свідомості та діють на свідомість. Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі собою основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Щоб дійти усвідомлення діяльності "Я", слід розвинути здатність розуму до такого сприйняття. Таким чином, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Звідси випливає, що мета людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями.

Отже, Й.Г.Фіхте, розвиваючи далі тези І.Канта про активний характер пізнання, зосереджує увагу на внутрішніх можливостях та результатах активності людського "Я"; при тому він відкриває категоріальну структуру діяльності "Я", що із необхідністю реалізується у вибудовуванні змісту знань.


Питання 4. Філософія Ф.В.Шеллінга.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у м.Тюбінгені вищу духовну освіту, в м.Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Йєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи" (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше десятиліття XIX ст.) та "філософія одкровення". Свої вихідні філософські ідеї Ф.Шеллінг виклав у "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800).

Центральною ідеєю Шеллінга, яка дозволила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне - неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття". Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить - вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними покладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: більше - менше, близько - далеко, пусте – повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду - "інтелектуальна інтуїція". На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підкоряється формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не підвладний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до "науковчення" Фіхте: свідомість починає з відчуттів, потім підіймається до рівня інтуїції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не-Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні. Весь цей розвиток людської самосвідомості є лише проявом дії світового розуму як Абсолюту. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, крайніми ступенями своїх проявів має на одному полюсі матерію, а на протилежному - ідею, пізнання. Такий поділ Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має метою самопізнання єдиного, тобто власне самоусвідомлення Абсолюту, що є неможливим без людини, наділеної здатністю до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості. Саме так, за Шеллінгом, замикається коло космічного процесу: тотожний собі абсолют в свої діях роздвоюється і проходячи різні стадії своїх виявлень, що водночас постають ступенями його самоусвідомлення, переходить в процеси людського пізнання та творчості.


Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) пройшов складний шлях свого становлення: магістр філософії, кандидат теології, викладач в Йєнському університеті. З моменту видання "Науки логіки" Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, а потім ректором до своєї смерті.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Вихідним принципом його філософії є єдність протилежностей, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою. Гегель називає свою філософську систему "абсолютним ідеалізмомо", а вихідним поняттям своєї системи подає "абсолютну ідею" – перший початок або субстанція всього існуючого. Саме на основі цього поняття Гегель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало всього існуючого.

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою – "наукою про елементарні форми і закони правильного мислення". Свою логіку Гегель поділяє на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну - вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, на його думку, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Гегелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим - єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв'язків, що поєднують всі їх властивості та елементи. Сутність, за Гегелем, і є таким зв'язком, який, сягаючи граничних проявів предмету, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмету), тобто – суперечністю. Саме такий внутрішньо суперечливий, проте цілісний за змістом зв'язок і лежить, за Гегелем, в основі будь-якого поняття. Поняття, таким чином, постає найбільш багатою формою фіксації змісту дійсності.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При тому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза - синтез. Тріадичність - це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропологічно-соціальній філософії. За традицією тріадичності розвиток "духу" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади: "природна", "чуттєва" та дійсна душа. Висвітлення "природного розвитку" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духу" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

У вченні про "об'єктивний дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення в контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку морального Духа Гегель вважає родину, громадське суспільство та державу.

Важливу роль в своїй системі філософського знання Гегель відводив історії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські вчення, а слід розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме вчення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. В цілому ж утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. В таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести все історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Гегель суттєво спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії.

В цілому у філософії Гегеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою перетворило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв'язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при тому інколи приносився в жертву. Проте бажання представити дійсність єдиною, пов'язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, складає незаперечну заслугу філософа. А результат такого представлення й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.


Питання 6. Філософія Л.Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше - творець самобутньої філософської концепції природно-матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її ролі в суспільстві, її минулого та сучасного стану, виробив особливе ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова пост-християнська епоха. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не може стати простим запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна утворитись якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати не схожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію антропологією, яка має стати "філософією майбутнього". Водночас Фейєрбах бачив суттєві відмінності між філософією та релігією і вказував на них. Переваги релігії - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини: адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення постає, за Фейербахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це "сенс", смислове ядро релігії. Вона також виростає з сутнісних характеристик людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, зовнішньою та внутрішньою природою. Ця єдність передбачає поєднання в людині її найперших сутнісних сил: чуттєвості, розуміння та воління. Вища ж єдність полягає в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності - як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом: це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Отже, радикально змінюючи хід думок в німецькій класичній філософії, Фейєрбах ставить людину з її реальними проявами в центр філософського універсуму, проте найвище підносить її духовні запити. Це дозволяє стверджувати, що багатства дійсності, виявлені його попередниками, Фейєрбах повертає людині. Тому він і постає перехідною ланкою між класичною та некласичною філософіїю.


Висновки.

Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого—як переддень появи принципово нової філософії.


Контрольні питання і завдання:

1. Поясніть, чому німецьку класичну філософію виділяють в окремий період розвитку новоєвропейської філософії.

2. Розкрийте зміст і значення “коперніканського перевороту” І.Канта у філософії.

3. Поясніть, у чому полягає відмінність між розсудком та розумом у філософії І.Канта.

4. Що таке предмет, явище і “річ-в-собі” у філософії І.Канта? Як вони співвідносяться?

5. Окресліть, в якому напрямі (на відміну від І.Канта) розвивали свої філософські ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінг.

6. Окресліть основні аспекти розуміння субстанції Г.Гегелем.

7. Поясніть розуміння Г.Гегелем життєвого циклу абсолютної ідеї, джерел її руху та розвитку.

8. Окресліть основні складові філософської системи Г.Гегеля.

9. Окресліть основні особливості філософської позиції Л.Фейєрбаха. Спробуйте пояснити, за якими ознаками Л.Фейєрбаха відносять до представників німецької класичної філософії.


Тестові завдання.

1. Німецька класична філософія постала завершенням та найвищим етапом розвитку попередньої німецької філософії (Так / Ні).
   
2. І.Кант постав засновником німецької класичної філософії тому, що він ввів у філософію та обґрунтував її вихідний принцип – принцип активності суб'єкта пізнання (Так / Ні).
   
3. Вершиною німецької класичної філософії вважають Л.Фейєрбаха, оскільки він завершив її історичний розвиток (Так / Ні).
   
4. "Категоричний імператив" І.Канта – це:
   

А) вимога до науки підпорядковувати свої висновки теології;

Б) перелік основних категорій розсудку, табличку яких саме І.Кант вперше розробив;

В) обґрунтований І.Кантом всезагальний закон людської моральної поведінки.

5. За переконанням Л.Фейєрбаха найпершим орієнтиром для філософії, як і найпершою цінністю повинно бути:

А) християнська релігія одкровення як така, що найповніше виражає заповітні мрії людини;

Б) подолання релігії в ім'я прогресивного розвитку науки;

В) людина із притаманними їй сутнісними силами та природними прагненнями.


Додаткова література до теми:

1. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. - М.: Мысль, 1986;

2. Гусев В.І. Історія західноєвропейської філософії ХVІ-XVІІ ст.: Курс

лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1994. - С. 84-246;

3. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия вт. пол. XІX - н.

XX вв. - М., 1989.

4. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей: Ист.-

филос. очерки и портреты. - М., 1991.

5. Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.

5. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. - К., 1998.

6. Татаркевич Вл. Історія філософії. - Т.2. - Львів, 1999.


ТЕМА 8. ПЕРЕХІД ВІД КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ДО НЕКЛАСИЧНОЇ


План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу.


1. Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей.

2. Філософія А.Шопенгауера.

3. Основні ідеї філософії С.Кіркегора.

4. Ф.Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії.

5. Позитивізм та марксизм як представники сцієнтизму.

Питання1. Класична і некласична філософія. Порівняльний аналіз основних ідей.

В усіх попередніх темах йшлося про ідеї та зміст таких філософських концепцій, які в наш час називають класичними. Це зовсім не означає, що ці концепції були дуже схожими між собою, проте на тлі появи некласичної філософії виявилось, що, попри свої розбіжності, всі вони мають дещо спільне у своїх засадах. Тому найперше наше завдання полягає в тому, щоби виявити суттєве в засадах як класичної, так і некласичної філософії.

Для класичної філософії вихідною можна вважати ідею єдності буття. Ця філософія уявляла світ як цілісність. Типовим зразком моделювання світу є натурфілософія. Дедукція дозволяла одиничні особливості зіставляти із загальними поняттями і нехтувала тим, що не вкладалося в раціональні схеми. У некласичній філософії буття постає як внутрішньо релятивне. Його не можна в принципі відобразити універсальними засобами пізнання. Адекватні моделі чогось загального і цілісного неможливі.

Класична філософія наполягала на тому, що проблематика окремих галузей філософського знання: онтології, гносеології, філософської антропології, аксіології, філософії історії, історії філософії, соціальної філософії має свою предметну специфіку, отже має розвиватись окремо і не змішуватись. У некласичній філософії ця різниця була пом'якшена, дослідження здійснювалися у межових ділянках, на стиках традиційних галузей філософського знання. Інколи предметні розмежування філософського пізнання взагалі ігнорувались. Представники некласичної філософії іноді демонстративно обирають незвичні форми висловлювання своїх думок, популярною стає афористичність стилю. З'являються нові жанри філософських творів: філософська поезія, філософські есе, філософське кіно і живопис.

Для мислення класичної філософії характерне надання розуму провідної ролі в пізнанні та людському житті. У некласичній філософії спостерігаємо критичний підхід до раціоналістичного мислення. Представники некласичної філософії піддають сумніву здатність розуму адекватно осмислювати світ і людське буття. Тут сфера філософського осмислення значно розширюється: предметами дослідження стають позарозумні чинники, проблеми буття людини в соціокультурному середовищі, фізіологічні і психічні основи людського життя (феномени сексуальності, смерті, хвороби, божевілля тощо).

У класичній філософії ідеалом поставала гармонія світобудови, людини і світу, людських відносин у суспільстві. Для некласичної філософії основні типи взаємозв'язків постають неузгодженими і навіть ворожими.

Зазначені відмінності хоч і не вичерпують всього, що відрізняє класичну і некласичну філософію, проте дають можливість усвідомити усю складність їх співвідношення. Некласична філософія була в значній мірі розривом з попередньою традицією і в ряді питань її орієнтації мали протилежне спрямування, ніж у класичну добу. В той же час не можна не побачити, що некласична філософія виникає лише на ґрунті класичної, коли остання досягає певної завершеності.


Питання 2. Філософія А.Шопенгауера.

Першим представником і засновником некласичної філософії був німецький мислитель Артур Шопенгауер (1788-1860). Життєві негаразди наклали відбиток на його настрій і стиль мислення. А.Шопенгауер песимістично ставився до життя і всіх його проявів. Вважається, що він, поряд з англійським поетом Колріджем, ввів в обіг поняття "песимізм". На його думку, історія кожного життя - це історія страждань. Коли йому виповнилося 50 років, він отримав премію Королівського норвезького наукового товариства за роботу "Про свободу людської волі". Згодом його праці набувають все більшої популярності, особливо "Афоризми життєвої мудрості". Його визнають і за кордоном, і в Німеччині. Однак це хоч і послаблює, але суттєво не змінює скептичного і песимістичного ставлення Шопенгауера до світу.

А.Шопенгауер в своїй філософії відштовхується від ідей І.Канта та інших німецьких мислителів. Значний вплив на нього справили індуїзм і буддизм. Він доводив, що світ, який з'являється нам в уявленнях, залежить від суб'єкта та його пізнавальних властивостей. "Немає об'єкта без суб'єкта" - ось положення, - зазначав філософ, - яке назавжди робить неможливим будь-який матеріалізм. Сонце і планети без ока, яке їх бачить, і розсудку, який їх пізнає, можна назвати словами; але ці слова для уявлення - як мідь дзвінка". Весь оточуючий світ, на думку Шопенгауера, - це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень людей. Земля, море, інші люди - це об'єкти-уявлення, і ті, хто їх сприймає, є також, врешті решт лише уявленнями. Отже, весь світ феноменів є свого роду "майя" (ілюзія, фантазія). Уявлення існують у просторі і часі і перебувають між собою у зв'язку, вираженням якого є закон достатньої підстави.

Філософ вважав, що за явищами перебуває всезагальна світова воля. Вона перебуває поза світом, є єдиною, безособовою могутньою силою. Її вияви різноманітні: магнетизм, хімічні реакції, прагнення рослин і тварин до існування та продовження роду. Кожна жива істота, як здавалося Шопенгауеру, лише безглуздо чіпляється за позбавлене сенсу існування.

В людині ця Воля постійно перемагає всі потуги і міркування розуму. "У секретну її майстерню, - писав Шопенгауер, - він (інтелект) не проникає. Він, правда, довірена особа волі, але довірена особа, яка не все знає". Шопенгауер назвав силу, що керує людиною, волею до життя. Воля до життя змушує навіть найбільших раціоналістів і песимістів боротися за виживання у випадку хвороби чи катастрофи. На думку філософа, чим більш сильною є воля, тим яскравіші прояви її суперечностей, отже, тим сильнішими є її страждання. Філософ яскраво змальовує безрадісне і безглузде існування людей, сповнене страждань і позбавлене сенсу. Проте люди відрізняються від тварин. Крім боротьби за виживання, пошуків партнерів задля забезпечення роду і турбот про нащадків, люди можуть ходити у театри, слухати опери, читати художні твори і філософські трактати. В цих справах Шопенгауер бачив потужне джерело протистояння вимогам волі до життя. Завдяки творчості ми можемо пізнавати суть наших нещасть і розчарувань. Мистецтво і філософія дозволяють нам перетворювати біль у знання.

Засоби позбавлення від страждань, які він вбачає у сфері етики. Основою моралі в людському житті є співчуття, яке виходить з розуміння, що джерелом існування і дій всіх істот є одна воля. Вбачаючи у світовій Волі джерело зла, Шопенгауер вважає моральним її заперечення. Людина через заперечення волі прагне подолати страждання, але тим самим послаблює і гальмує волю до життя. Зразки такої моральності філософ вбачає у житті християнських подвижників й індуських аскетів. З Шопенгауера починаються у західній філософії традиції декадансу як передчуття масштабних бід і кризових станів людського суспільства.

Підсумовуючи даний огляд філософії А.Шопенгауера, можна відзначити такі основні риси його вчення:

- єдина основа світу - Воля (Will), яка є ірраціональною, сліпою, невгамовною та суперечливою;

- в людині воля проявляється як воля до життя;

- формами пізнання є наука і мистецтво; мистецтво розглядається як єдність пізнання і досвіду;

- основою моральності є співчуття, яке, однак, заперечуючи волю як таку, послаблює волю до життя;

- ідеалом морального життя є чернецтво.


Питання 3. Основні ідеї філософії С.Кіркегора.

Другим видатним мислителем, ідеї якого вважають базовими для некласичної філософії, є Соьрен Кіркегор (1813-1855 рр.). Він народився у Копенгагені, де вступив на теологічний факультет столичного університету, але більше уваги він приділяв філософії, літературі, історії. В 1836 р., відмовившись від своєї нареченої Регіни Олсен, він усамітнюється і до кінця життя живе одинаком в батьківському будинку, віддавшись філософсько-літературній творчості. Життя його ставало все більш тяжким і сповненим розчарувань та сповненим бідності, оскільки всі свої твори він видавав на власні кошти. Восені 1855 р. він занепритомнив на вулиці і потрапив у лікарню Червоного хреста для бідняків, де й помер у безвісті. Глибина та оригінальність його філософських ідей була оцінена належною мірою пізніше.

Центральна ідея філософії С.Кіркегора стверджує людську індивідуальність як єдиний предмет, гідний осмислення. Такий індивід отримує назву "Одиничний". Мислитель проголошує справжній бунт Одиничного проти роду, соціального класу, держави, суспільства. Він загалом вважає все універсальне, загальне хибним і відверто критикував класичну філософію, особливо німецьку за її відірваність від реальної людини. Тільки Одиничному (людській індивідуальності) властиве "існування". Категорія "існування" - ядро філософії Кіркегора. Існування - це діалектична ситуація, боротьба суб'єкта, який перебуває у протилежності кінцевого і нескінченного, страху і вибору. Акт вибору - це абсолютно вільний і нічим не детермінований, загадковий, миттєвий, інтуїтивний і надрозумовий стрибок духу. У цей момент людині відкривається істина. Розвиваючи цю концепцію, С.Кіркегор, крім вже згаданих понять "одиничне", "існування" вживає незвичні для класичної філософії терміни: "страх", "вина", "гріх", "вибір", "стрибок", "відчай", "хвороба до смерті" та ін.

Важливу роль у філософії С.Кіркегора відіграє поняття "вибору", яке є засадничим для його етики. З поняттям "вибору" пов'язане вчення про три стадії земного буття Одиничного і водночас три способи життя: естетична, етична і релігійна. Естетична стадія - це чуттєвий спосіб життя, якому властиві пристрасті, еротизм, цинізм, хаотичність і випадковість. Реальними втіленнями естетичного способу життя може бути Дон Жуан. Якщо людина відчує і усвідомить марнотратство і порожнечу свого життя, її охопить невдоволення, яке зрештою переходить у прагнення перейти до наступної стадії існування. Друга стадія людського життя - етична. Індивід займає позицію послідовного і безкомпромісного розрізнення добра і зла, намагаючись дотримуватися в своєму житті моральних принципів та обов'язків. Вираженням цього способу життя є Сократ. В еволюції етичного існування все більше поглиблюється суперечність між вічними принципами моралі і повсякденною емпіричною, гріховною реальністю конкретного людського життя. Врешті решт з'ясовується, що людина ніколи не може бути морально досконалою, що вона грішна і завжди винна. Тоді індивід долає суперечність і переходить до третьої стадії "існування" – релігійної, на які людина вступає в особистий зв'язок із Богом. Релігійна свідомість є суперечливою, вона, за Кіркегором, є синтезом безконечності і конечності, тимчасового і вічного. Коли людина встановлює контакт з Богом, внутрішні конфлікти в її духовному світі стають особливо гострими. Прикладами релігійного життя є біблійний Йов, а також патріарх Авраам, які демонструють парадоксальність людського існування. Парадоксальними, абсурдними, на думку Кіркегора, є всі справжні істини, тобто істини віри. Парадокс віри полягає в тому, що Бог передає свій авторитет одиничному, кінцевому, людині-пророку. В парадоксальний спосіб вічна істина втілюється в одиничній людині, конечному - Христі. Отже, віра як така, є по суті парадоксом. Для гносеології Кіркегора властивим є надання вірі значно більшої ваги, ніж розуму, науковому пізнанню. За Кіркегором, істина не є процесом пізнання, істина не є чимось зовнішнім для людини, в істині людина "існує". Критерієм істини він вважає посилення суб'єктивності, наприклад, готовність за неї страждати, віддати життя тощо.

Отже, головними особливостями філософії С.Кіркегора можна вважати такі положення: - відкидання загального, абстрактного і дослідження властивостей Одиничного; - центральним пунктом вчення є "існування", тобто життя конкретної людини; - "існування" виявляється через "страх", "вину", "вибір", "турботу", "відчай" та ін., що є в даному випадку не означенням психічних станів, а філософськими категоріями; -"існування" поділяється на три стадії (способи життя, позиції) людського життя: "естетичну", етичну і релігійну; - перехід з однієї стадії до іншої відбувається миттєво, як духовний стрибок; - вищою стадією є релігійна, саме тоді людина, обираючи себе як грішну, зустрічається з Богом; - форма спілкування з Богом, релігійна віра - парадокс, абсурд; - істина тлумачиться не як вияв розуму; істина є іманентною для конкретного Одиничного, який не пізнає істину, а "існує" в істині; всі вищі істини є парадоксами.

Зазначимо, що особлива популярність творів Кіркегора пов'язана із тим, що він постав попередником філософії екзистенціалізму. Представники цього напряму філософії недвозначно визнали його предтечею, а його твори теоретичним підгрунтям своєї філософії.

Питання 4. Ф.Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) увійшов в історію людського духу норовливим генієм. Його творчості притаманні жагуча пристрасність, прагнення до радикального оновлення життя людини і суспільства, психологічна проникливість і вишуканість стилю мови.

Дослідники філософії Ф.Ніцше поділяють його творчість на три періоди. Перший період охоплює 1869-1876 рр., коли Ф.Ніцше написав свій перший твір "Народження трагедії з духу музики". Розуміння Ф.Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і своїми витоками має давньогрецьку міфологію. Ф.Ніцше протиставляє два підходи, надавши їм образної міфологічної інтерпретації. Один з цих підходів репрезентує давньогрецький бог Діоніс. Він, як зазначає Ніцше, все наявне "обожнює безвідносно до того, добро це чи зло". Діоніс уособлює справжню істину природи, яка протистоїть неправді культури, що втілена в Аполлоні. Поступ мистецтва пов'язаний з подвійністю аполлонічного і діонісійного начал. Мудрість досократичних греків, на його думку, полягала в тому, що їм поталанило певною мірою збалансувати хаос і вируючий через край екстаз, який уособлював Діоніс, шляхом протиставлення йому формотворчої пластики Аполлона. Із Сократа починається, як вважав Ніцше, небачена тиранія розуму і моралі, яка витискає життя у несвідоме і підміняє його інструкціями з експлуатації життя. Аполлонічне мистецтво - образотворче. Воно обов'язково потребує для свого втілення логічного впорядкування матеріалу, а отже і відповідного понятійного апарату. Саме аполлонічне мистецтво породжує теоретичне бачення світу і теоретичну людину. Аполлонічний шлях розвитку культури неминуче призводить до деміфологізації дійсності і теоретико-понятійного дискурсивного знання про неї. Культура підміняє натуру. Віра в богів поступово замінюється на віру у всемогутність наукового пізнання. Сократизм як продовження і розвиток аполлонізму народжує дух науки, який знаходить втілення в наданні знанню універсального значення, і абсолютизації раціоналізму. Діонісизм означає визволення необмеженого прагнення, вибух неприборканої динаміки тваринної і божественної природи. Тому діонісизм можна уявити як сп'яніння. В діонісизмі людина поєднується з людиною; відчужена, ворожа і поневолена природа знову святкує примирення зі своїм блудним сином - людиною. Кожен відчуває свою єдність з ближнім, окремішність людини повністю долається.

Другий період, який хронологічно охоплює 1876-1882 рр., Ніцше визначив як "передполудневу філософію". Французький постмодерніст Ж.Дельоз називає цей період образно "роками лева". Книга "Людське, занадто людське" з підзаголовком "Книга для вільних розумів" вийшла з посвяченням "Пам'яті Вольтера". В цій книзі відкинута будь-яка романтизація буття. Ф.Ніцше оголошує ідейну війну тисячолітнім цінностям, закликаючи до їх переоцінки. Лейтмотивом критики європейської духовної культури стає пробудження волі особистості, її внутрішньої свободи, яка, на думку Ніцше, полягає, насамперед, у мужності сказати "ні" всьому загальнообов'язковому і загальновизнаному, а отже - не-індивідуальному. Ф.Ніцше проголошує відносність моралі, стверджуючи, що моральні судження не є позачасовими та абсолютними. Він вказує на практичні суперечності моралі, її історичну змінність, доводить, що поєднання буття і цінностей неприпустиме. Ф.Ніцше ставить у центр свого дослідження антиномію: мораль чи свобода. Вибір Ніцше однозначно на боці свободи: "Ми повинні звільнитися від моралі, щоб мати змогу морально жити". В такому парадоксальному вигляді формулює він один з головних висновків своєї філософії в другий період творчості. Християнство він звинувачує втому, що воно втратило свою первинну сутність. "Що заперечував Христос? - запитує філософ і дає наступну відповідь, - усе, що сьогодні зветься християнським". Таке обернене християнство, на його думку, було основною причиною лицемірства. "Бог помер! Він мертвий! І вбили його ми!" - проголошує Ніцше.

До третього періоду творчості належить перлина філософії Ніцше "Так казав Заратустра". Ніцше все більше від критики і викриття переходить до ствердження своїх ідей, провіщає нову епоху. Зміну всіх цінностей Ніцше уявляє в такий спосіб: відбудеться активне становлення нових сил, торжество ствердження виявиться у волі до влади. Під тиском нігілізму негативність виступає як форма і основа волі до влади. В нових умовах все має змінитися: ствердження стає сутністю волі до влади. Негативність зберігається лише у формі існування того, хто стверджує, у формі агресивності. Ствердження є грою Вічного повернення. Повернення філософ трактує як буття становлення, єдиного різноманітного і необхідно випадкового.

Крізь всі періоди діяльності Ф.Ніцше червоною ниттю проходить ідея про те, що найпершою сутністю, силою та засадою буття є життя, а його найсуттєвішим виразом постає "воля до волі", тобто довільне прагнення самовиявлення та самоствердження. Все, що суперечить життю, повинно бути відкинуте. Тому Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя".


Питання 5.Позитивізм та марксизм як представники сцієнтизму.

У некласичній філософії також існували течії, які намагалися зберегти раціоналістичну традицію філософування, і підвести під філософію надійну наукову базу. Це так званні течії "наукової філософії", яку пізніше стали називати "сцієнтиською". Перші спроби перетворити філософію у рядову науку здійснили позитивізм та марксизм. Позитивізм з'являється у ХІХ ст., коли точні і природничі науки досягають значних успіхів. Позитивізм оголошує найдостовірнішими спостережувані факти. Все інше – це лише спекуляції, які не ведуть до жодного результату. Філософія також повинна відмовитися від пошуку першопочатків сущого, а більше зосереджуватися на дослідженні самих явищ будь-якої сфери: природної, соціальної, політичної, релігійної, економічної тощо. Таким чином, позитивізм наголошує на тому, що він займається не уявним та ідеальним, а реальним, тобто таким, що сприймається людськими органами відчуття і підлягає перевірці, шляхом експерименту. Крім цього, позитивізм наголошує, що наука повинна бути позитивною, тобто приносити користь, покращуючи життя людей, а це вона може зробити лише тоді, коли залишить осторонь пошуки потойбічного буття, безсмертної душі тощо. Отже, філософія, у межах позитивізму, перетворювалася на теорію науки, мета якої полягала в тому, щоб узагальнювати досягнення природничих/точних наук. Основоположником позитивізму був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Стрижнем свого вчення він вважав закон трьох стадій у духовному розвитку як людства, так і окремого індивіда а саме:

- теологічна, або фіктивна;

- метафізична, або абстрактна;

- наукова, або позитивна.

На першій, теологічній (фіктивній) стадії людина пояснює явища природи через дію волі речей чи понадприродних сил. На другій, метафізичній (абстрактній) стадії найбільш впливовими стають філософи і юристи. Явища природи пояснюють абстрактними причинами, ідеями, певними силами. Третю, наукову (позитивну) стадію характеризують поєднання теорії і практики. Пошук остаточних причин припиняється. Тепер наука виявляє в дійсності сталі зв'язки, закони. На цій стадії, як вважав О.Конт, людство досягає вищого ступеню свого розвитку. Він поширив принципи природничих наук і на суспільство. О.Конт заснував нову соціальну дисципліну - соціальну фізику, яку назвав соціологією. "Тепер, коли людський розум створив небесну фізику і фізику земну, механічну і хімічну, а також фізику органічну, рослинну і тваринну, - відзначав мислитель, - йому залишається для завершення системи наук спостереження заснувати соціальну фізику". Мислитель ставив завдання ґрунтувати достовірність соціологічних висновків на фактах і зв'язках між фактами, а не на філософських тлумаченнях смислу історії. О.Конт вважав соціологію недостатньо розвинутою наукою і її головні успіхи відносив до майбутнього. Отже, філософії О.Конта властивий редукціонізм у формі фізикалізму, тобто зведення всього наукового пізнання до понять і законів фізики, які здавалися йому найдосконалішими. В цьому й вбачає О.Конт головне завдання науки.

Присвятивши життя розробці соціологічного знання, О.Конт зрештою побачив, що жодна найдосконаліша система знання мало що змінює в реальному житті, оскільки вчені не можуть дійти згоди, а їх досягнення невідомі більшості людей. Тому необхідним є "другий теологічний синтез" як духовна опора нового суспільства. Врешті решт О.Конт вимушений був визнати велику організаційну і виховну роль релігії. Позитивна релігія повинна бути заснована на любові до людства, або на альтруїзмі.

У О.Конта було багато послідовників (Г.Спенсер, Дж.Міль), які намагалися надати позитивізму практичного і політичного значення. За принципами його вчення в деяких країнах створено конституції. Його ідеї були засадничими для одного з головних напрямів філософії ХХ ст. - неопозитивізму, в якому знайшли втілення нові форми раціоналізму. Деякі ідеї О.Конта увійшли у масову свідомість Заходу (попри скептицизм мислителя з цього приводу).

В другий половині ХІХ ст. відчутним чинником не тільки філософського, але й соціально-політичного життя багатьох країн і народів став марксизм. Основоположниками цього напряму у філософії були Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895). К.Маркс був визнаний видатним німецьким соціологом, філософом і економістом. Ф.Енгельс - німецький соціолог і філософ, що із 40-х років ХІХ ст. активно співробітничал із К.Марксом. Прийнято говорити про певну єдність ідей К.Маркса і Ф.Енгельса в системі філософії марксизму, хоч окремі напрями цього вчення вони розробляли нарізно. Обидва на початку своєї творчості були під значним впливом філософії Гегеля, пізніше їх увагу привернули праці Л.Фейєрбаха. Концептуальну основу їх філософії називають діалектичний та історичний матеріалізм. Критикуючи філософію Гегеля, К.Маркс і Ф.Енгельс високо цінували розробку Гегелем діалектичного методу і в своїй філософії застосували цей метод в аналізі різноманітних явищ природи, і суспільства, досягнень науки. Завдання науки полягає в дослідженні логіки об'єктивної реальності. Великого значення в гносеології марксизму набувала практика, яка вважається єдиним надійним критерієм будь-якої теорії. Найбільшу увагу К.Маркс приділив вивченню суспільства. Виходячи з методу діалектики, К.Маркс вважав основою поступу суспільства суперечності і бачив конкретний їх вираз в контексті сучасного йому суспільства у відносинах між підприємцями і найманими робітниками. Всебічно дослідивши ці суперечності буржуазного суспільства він прийшов до логічного для своєї системи висновку про неминучість революційного скасування виробничих відносин цього ладу. На відміну від попередніх революцій Маркс прогнозував, що майбутню революцію здійснить більшість у боротьбі проти меншості. Результат таких соціальних дій уявлявся вченому доволі оптимістичним. "На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями, - писав він, - приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх". Проте історичний досвід показав, що в індустріальному суспільстві неможливо звести всі відносини до протистояння буржуазії і пролетаріату. Маркс виводив неминучість революції з положення про все більше зубожіння робітничого класу в буржуазному суспільстві, зростання безробіття та ін. Така картина багато в чому не відповідає тому ходу розвитку суспільства, який реально відбувся, хоч багато проблем капіталістичного суспільства Х1Х ст. та і сьогодення розкрито Марксом доволі правильно. Так, глибоко розроблена в марксистській філософії проблема відчуження людини, основну причину якої К.Маркс вбачав у приватній власності на засоби виробництва і закони ринку, мала продовження в кількох напрямках філософії ХХ ст. Її актуальність визнається і нині.

Вчення марксизму набуло популярності ще за життя основоположника. Через певний час воно було значно поширене в країнах Заходу і Сходу, особливо у слов'янському світі. Представниками марксизму були Г.Плеханов і В.Ленін в Росії, Л.Лабріола в Італії, К.Каутський і Р.Люксембург в Німеччині та ін. В Україні марксизм деякий час активно пропагували І.Франко, М.Коцюбинський. Ідеї марксизму були так чи інакше основою майже всіх революцій ХХ ст. Пройшло доволі часу перше ніж та ж практика, яку так цінували основоположники марксизму, довела безперспективність шляхів, які вони вказували людству.


Висновки.

Таким чином, у XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії від класичної традиції до некласичного філософування. Некласична філософія звернула увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики. Заперечивши вихідні ідеї класики, вона запровадила у філософію позицію мінімалізму - не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступне людині та постає в якості її справжніх реалій. На перший план вона вивела реальності людської поведінки та позараціональні її чинники. В той же час, на хвилі досягнень науки, проявилася тенденція перетворити філософію на різновид самої науки, обмеживши її завдання розробленням логіки та мови науки, вважаючи претензії філософського розуму занадто перебільшеними. Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.


Контрольні питання і завдання.

1. Окресліть суттєві зміни у характері філософування при переході від класичної філософії до некласичної.

2. Порівняйте філософські позиції А.Шопенгауера та С.Кіркегора, визначіть спільне та відмінне між ними.

3. Які течії некласичної філософії намагалися зберегти традиції "наукової філософії"?

4. Виявіть приклади внутрішньої суперечливості у філософських поглядах Ф.Ніцше.

5. Назвіть здобутки та прорахунки марксистської філософії.


Тестові завдання.

1. Класична філософія намагалась враховувати всі сторони людського буття, а некласична задовольнялась абстракціями (Так / Ні).
   
2. А.Шопенгауер наполягав на тому, що дія сліпої світової волі приводить до нещадної боротьби за існування, якій можна протиставити лише співчуття (Так / Ні).
   
3. На думку С.Кіркегора, суспільство і окрема людина проходять через три стадії розвитку: теологічну, метафізичну та наукову (Так / Ні).
   
4. Соціологія, як "соціальна фізика", була розроблена:
   

А) К.Марксом та Ф.Енгельсом;

Б) О.Контом;

В) І.Кантом.

5. Ф.Ніцше вважають засновником "філософії життя", оскільки він:

А) доводив необхідність зближення філософії та життя;

Б) вважав життя індивідп найпершим предметом філософії;

В) вважав життя найпершою реальністю.


Додаткова література до теми.

1. Боттон А.де. Утешение философией. - М., 2004.

2. Конт О. Дух позитивной философии. - СПб., 2001.

3. Кьєркегор С. Страх и трепет. - М., 1996.

4. Ницше Ф. Сочинения в 2-х тт. - М., 1990.

5. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление и др. работы. - В 2-х тт. - М., 1993.