Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів та всіх, хто прагне самостійно опанування курсом філософії
| Вид материала | Документы |
- Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 415.29kb.
- Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 416.75kb.
- Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
- Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
- Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання технічних спеціальностей, 1037.68kb.
- Інформація щодо спільної роботи професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних, 96.29kb.
- Програма, методичні вказівки І контрольні завдання з дисципліни "основи екології" для, 325.1kb.
- Результати моніторингу діяльності професійно-технічних навчальних закладів Закарпатської, 172.17kb.
- Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни "Вища освіта І Болонський процес" для студентів, 406.21kb.
Додаткова література до теми.
1. Гуревич А.Я. Средневековый мир. - М., 1990.
2. Кандзьолка В. Історія філософії середніх віків. - Львів, 2001.
3. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії.- К., 1997.
4. Петрушенко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня).- Львів, 2000.
5. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т. 1. Стародавня філософія та середньовіччя. - Львів, 1997.
6. История философии. Запад - Россия - Восток. Книга первая. Философия древности и средневековья. - М., 1995.
7. Соколов В.В. Историческое введение в философию. - М., 2004.
ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ.
Внаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV—XV ст. Європа вступила в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлила драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу
- Проблема визначення місця епохи Відродження в історії та характерні риси життя цієї доби.
- Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія.
- Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи.
Питання 1. Проблема визначення місця епохи Відродження в історії та характерні риси життя цієї доби.
Відродження (Ренесанс) – це культурно-історична доба з середини XIV до початку XVII ст. н.е., що характеризується як перехідний період і в європейській культурі загалом, і в розвитку філософської думки. Його можна віднести і до завершення Середньовіччя (Г.Гегель), і до початків утвердження епохи Нового часу (В.Віндельбант). Ця надзвичайно яскрава, бурхлива і інтенсивна доба може розглядатись як відносно самостійна епоха та як поворотний момент в розвитку Європи і як особливий інтегруючий орієнтир в розумінні європейської історії та в її магістральному русі, у специфічно-європейському спрямуванні та зосередженні (в тому сенсі, що ця епоха висвітлює дещо важливе для європеїзму взагалі, класичного етапу європейського розвитку історії).
Якщо уявити собі магістраль європейського історичного розвитку, яку ми нібито проводимо через два її культурно-історичні "пункти" - Античність та Середньовіччя – то Відродження постане як третій історичний пункт: у Відродженні відбувся своєрідний та плідний синтез двох попередніх епох, в якому кожна з них (Античність та Середньовіччя) по-новому переосмислюється, змінює свої основні акценти. Ці епохи тут не тільки не заперечуються, а, навпаки, по-новому стверджуються, перетворюються як досягнення людського духа і матеріального життя, стають доленосними для наступного розвитку Європи, а частково і всього світу. Ця епоха в своїй культурі і філософії прагнула відтворити і античні досягнення (цим частково пояснюється її назва), але також і ідеали раннього християнства (в особі Реформації, протестантизму). Однак це вже не могло бути тільки поверненням до далекого минулого в його «чистоті» та адекватності; здобутки минулого на основі всього попереднього історичного шляху були переосмислені новою епохою. Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда іноді досить радикально – в напрямку насамперед антропоцентризму і критики традиційної католицької церкви). З іншого боку, ідеї натурфілософії, антропоцентризму, платонізму та інших філософських шкіл античності (стоїцизм, епикурейство, неоплатонізм, герметизм) набувають якісно оновленого змісту і значення і в духовно-християнських пошуках та переосмисленнях даної епохи, а також в новому конкретно-науковому баченні та наукових досягненнях. Навіть сама релігія в цей час стала в певному сенсі світською (О.Лосєв), а природознавство - вже науково-емпіричним (Г.Галілей). В той же час наука та філософія не позбавились деяких форм містики (Й.Кеплер, Т.Парацельс, Я.Бьоме та ін.), а мистецтво вперше починає використовувати пошуки та досягнення науки.
Культурна атмосфера Відродження набуває унікальної специфіки, що характеризується новою тверезістю розуму (Н.Макіавелі), своєрідним романтизмом містики ( не лише християнської, але й іудейської, герметичної, східної тощо), і також культурним титанізмом та соціальним утопізмом. Яскравий і суперечливий вияв цієї епохи сягає не лише Нового часу, а і некласичної та сучасної культури, її проблематики і навіть її крайнощів (сучасний тоталітаризм, сатанізм, сучасна містика та ін.). Саме в добі Відродження слід шукати коренів деяких сучасних проблем, національних революцій і реформ – як соціально-культурних, так і релігійних. В ній досить інтенсивно розвивалися початкові тенденції як сучасних буржуазних відносин та цінностей, так і соціально-орієнтованих, соціалістичних (від радикального комунізму до соціальної та правової держави). Таким чином, ця епоха займає своєрідне і надзвичайно важливе місце в розвитку історії та культури. Порівняно з іншими епохами вона була дуже короткочасною, драматично вразливою, мінливою, а тому дуже швидко минула і розчинилась в інших епохах. Вона швидко трансформувала свій життєрадісний оптимізм, віру в цінність людського розуму, життя, особистої творчості в драматично-реалістичний скепсис, іронію (М.Монтень, М.Сервантес) і в трагічно-песимістичне переосмисленні людини, її природи та історії (пізні В.Шекспір, Мікеланджело). Вона поєднувала в собі бурхливо-радісний творчий розквіт, універсальний розвиток (матеріальний і духовний) і жорстокість, смуту, надзвичайне поширення насильства та переслідувань (інквізиція, контрреформація).
Проте, незважаючи на негативні риси та тенденції, вона дала могутній поштовх для всього подальшого розвитку історії і культури Європи; яскраво акумулювала та висвітлила специфіку європейського розвитку. Вона, можливо, перегукується і з перехідним етапом сучасності, а тому має право розглядатися як відносно самостійний і самоцінний історичний період.
Доба Відродження – це не тільки великі духовні досягнення, зокрема у філософії, не тільки переосмислення духовних досягнень Середньовіччя та розширення обріїв суспільного досвіду - це також і великі зрушення у матеріальному житті цієї доби.
Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення міст, збільшенням їх питомої ваги в економіці, розвитку буржуазних відносин. У цей період міста стали центрами активної виробничої діяльності та торгівлі, динамічного розвитку освіти, науки, духовних пошуків, формування нового типу особистості та її самосвідомості. В цей час відбувалися і великі географічні відкриття, що не тільки відкривало нові торгівельні шляхи, але і незвичні обрії світобачення людини. Усе це разом було причиною значних змін у філософському світогляді, що привели до формування вищої теоретичної самосвідомості як квінтесенції цієї доби та всієї її культури. Доба Відродження має, з одного боку, привабливе, світле гуманістичне обличчя, а з другого боку, драматично–суперечливий бурхливий історичний характер. Її яскравий, універсальний і динамічний образ не можна звести лише до певного короткочасного містка між певними епохами. Вона – унікальне та універсальне "подвійне дзеркало", надзвичайно важливий координуючий історичний орієнтир і попередніх для неї епох, і наступного культурного та суспільного розвитку Європи і світової історії.
Питання 2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія
У розвитку філософії епохи Відродження можна виділити три найбільш вагомі періоди.
- Гуманістичний антропоцентризм – середина XIV – XV ст.
- Платонічний - середина XV – перша третина XVI ст.
- Натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст.
Гуманістичний період починається з діяльності флорентійця Данте Аліг’єрі (1265-1321) - родоначальника гуманізму Відродження. Видатний поет епохи Ренесансу обґрунтував цінність і значущість земного життя людини. Визнаючи подвійну природу людини (тілесну і духовну), він прагне довести, що корінь буття людини полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне земне діяння. Далі цю лінію звеличення людини продовжував геній Італії – поет Франческо Петрарка (11304-1374). Хоча для духа першим предметом міркувань є Бог, головне для людини полягає в тому, щоб уславити себе земними вчинками. Звідси випливає протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у своїх різних виявленнях. Цю лінію також продовжили Калюччо Салютаті, Поджо Бранчоліні, Лоренцо Вала, Джаноццо Манетті та інші. Загалом гуманістична антропологія була спрямована на :
а) обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
б) піднесення гідності людини;
в) прирівнювання її у чомусь до Бога (титанізм).
Другий період, або період платонізму не тільки продовжує названі тенденції, але здійснює їх спеціальне філософське обґрунтування, для чого протиставляє канонізованому і схоластично витлумаченому вченню Аристотеля вчення Платона і неоплатоніків (хоча і в цей час вчення Аристотеля не забувається, а переосмислюється, наприклад у творчості П.Помпонацці).
Найбільш видатним платоніком Відродження і, напевно, одним із найбільш визначних його філософів був Микола Кузанський (1401-1464), який виявлення невимовної сутності Бога тлумачив метафізично та символічно: через протилежності абсолютного максимуму і мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до божественного Єдиного. Випереджаючи погляди і відкриття М.Коперніка і Г.Галілея, він стверджував, що Земля не може бути центром світобудови, проте людина являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною, і людина навіть могла б стати рівною Богу (титанізм), якщо б спромоглась подолати свою обмеженість. Її розум здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає його (розум) до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.
Доба Відродження є також часом діяльності славетного Марсіліно Фічино (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім початківцем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 р. він відкрив флорентійську платонівську академію. Він також вперше переклав латинською мовою кодекс праць Платона. Його погляди коротко можна викласти в наступних положеннях:
- Бог пронизує весь світ як ієрархію форм буття («не Бог – у речах. а все у Богові»);
- у центрі світобудови перебуває душа, яка є єдиним внутрішнім зв’язком всіх речей та явищ світу; вона постає в єдності єдиного і множинного;
- все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любові, яка є найбільшою силою світу;
- людина вінчає собою всі сутності нижчого порядку і здатна керувати ними та собою;
- проявом сутності людини постає прагнення до свободи та високе її цінування;
- потенційно у своїх діях людина здатна зрівнятися з Богом;
- усі релігії є лише проявом «всезагальної релігії» і кожна лише частково виражає одну єдину істину.
З М.Фічіно погоджується його уславлений учень - флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він вбачав людську сутність у свободі. Новим моментом його філософії наступне: людині не надана її досконалість, але вона може її досягти, оскільки людська сутність перебуває в становленні, в активному творінні її діяльністю людини. Мірандола також вважав за можливе інтегрувати в єдину філософську мудрість найкращі ідеї з дуже різних філософських шкіл та релігій. Ця ідея в той час сприймалася як вкрай єретична, але вона випередила сучасне екуменічне розуміння даної проблеми.
Загалом платоніки Відродження, ніби передбачаючи в дещо наївній формі сучасний антропний принцип будови космосу, вписували людину в таку світобудову, яка уподібнювалась одухотвореній та універсальній живій природі (панпсихізм і гілозоїзм). Своєрідною концентрацією такого ренесансного платонізму був пантеїзм: розуміння всього тотожним Богові.
Третій напрям філософії Ренесансу - це натурфілософія, яка в цю епоху була спрямована не тільки на розуміння сутності природи і Всесвіту, але в новому переосмисленні набула конкретно наукового і навіть емпірично-експериментального змісту. Одним з перших прибічників такої, вже не античної натурфілософії був Леонардо да Вінчі (1452-1519), який поєднував в собі мислителя, вченого-практика, механіка, математика і геніального митця – дослідника людської особистості. Саме він зорієнтував науку до практики, а мистецтво і закони художнього ремісництва прагнув оперти на досягнення наукових досліджень. Його філософія також були спрямована на звеличення людини. Світ, за вченням Леонардо, є витвором Бога як великого майстра та винахідника, а завдання людини полягає у пізнанні природи. Основою такого пізнання є досвід, початком його є відчуття (серед яких найпершим є зір). На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами, найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення. Зазначимо, що у творах Леонардо починає звучати мотив неоднозначного, суперечливого розуміння сутності людини і навіть песимізму і скептицизму: людина у своїх творах може сягати Бога, а може стати нижче від худоби. .
Натурфілософський період знаменується діяльністю видатних вчених (астрономів, математиків, фізиків-механіків, лікарів-анатомів тощо). Це Микола Копернік (1473-1543) з його видатним твором "Про колообіг небесних сфер" - геніальним доведенням геліоцентричної будови світу, і Йоган Кеплер, і Джіроламо Кардано, і Андре Везалій, і Мігель Сервет та інші.
Гуманістичний рух набуває в цей період різноманітного та активного соціального звучання – і в сфері ідей соціального реформування та утопізму, і в царині народження національно-етнічної самосвідомості (в Україні в цей час запроваджено "козацьку республіку"); і, нарешті, в напрямку релігійної Реформації та виникнення рухів протестантизму (Лютер, Кальвін, Цвінглі, Меланхтон та інші) та згодом контрреформації.
На зламі ХV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до України (Рутенії). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи, де виділяються насамперед такі особистості як Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гутен, Томас Мор, П‘єр де ля Рамус, Альберт Дюрер, Вільям Шекспір та інші. Еразм Ротердамський (1469-1536) підкреслював в Ісусі Христі його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої релігії - "філософії Христа". Тут на перший план виходять етика та розв'язання проблем земного життя, адже завдяки подвигу Христа знаходить виправдання людська природа. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога для людини недосяжна, треба любити людину.
В натурфілософський період Відродження розгортається діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1525), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму (за його єзуїтський принцип "мета виправдовує будь-які засоби"), а з іншого боку, фундатором нової революційної етики – тверезого, реалістичного бачення політичної дійсності і тогочасного історичного життя. Християнські моральні норми добрі та привабливі, але за реальних умов життя неможливі для виконання. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні, їм можна протиставити лише реальну силу, відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджаючи хід подій, в тому числі бути недобрим. Тут головне – кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи з таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком прийнятні для цього і шпигунство, і доноси, і навіть політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій благородна. Політична діяльність відбувається не заради тільки егоїстичних цілей, а заради кращого майбутнього всіх людей в сильній та могутній державі. З іншого боку – саме реальні, егоїстичні інтереси людей є засадами всіх людських дій і причинами реальних процесів в політиці.
Таким чином, можна констатувати неоднозначний, складний, суперечливий характер реального гуманізму Відродження і новий більш реалістичний тип мислення людей цієї доби. Головним є те, що в цьому новому співвідношенні людини і світу, макрокосмосу і мікрокосмосу в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в земних вимірах, тобто саме гуманістичний напрямок ренесансної філософії був визначальним для двох інших (нового платонізму та нової натурфілософії Відродження) напрямків. Водночас людину було органічно вписано у природній процес, у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Світогляд набував пантеїстичних та панпсихічних рис, тобто у спеціально продуманому і осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм та пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму). Світ сприймали і розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотвореності, динамізмі та внутрішній єдності: такий пантеїзм був ще одною характерною рисою доби Відродження ("Вся природа – це і є Бог, але і Бог це є природа"). Слід відзначити, що і в русі Реформації та протестантизму людина стає ближче до Бога, а Бог до людини без особливого посередництва церкви, як це було в традиційному католицизмі.
Питання 3. Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи
Вже в XVI ст. у філософські думці Відродження починають відчутно виявлятися ознаки ідейної кризи, причому у цей пізній період гуманізм більше пов'язаний вже із власними ренесансними культурними засобами, аніж з Античністю. Посилюється тенденція розглядати людину у якості необхідної, сутнісної і органічної частини Всесвіту, а не Всесвіт лише вимірювати людиною, як це було раніше ("людина – міра речей"). У міркуваннях про людину дедалі відчутніше звучить мотив її трагічної долі і неможливості для неї переламати хід власного життя (новий стоїцизм).
Зазначені моменти яскраво звучать у творі П'єра–Анджело Мадзоліні "Зодіак життя", де акцент буття переноситься в більшій мірі з людини на Бога. Світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія самого Бога. Світ існує вічно і вічно твориться, причому він твориться Богом за необхідністю, яка пронизує усю світобудову, визначає природу всіх речей. Бог творить не для нас, а для себе, тому найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань (епікуреїзм). Акцент всемогутності Бога дає можливість Мадзоліні зробити висновок про можливість існування інших планет, заселених живими істотами (ідея, яку далі підхоплює, розвиває і за яку потім постраждав від інквізиції Джордано Бруно).
Позаяк людину в судженнях Мадзоліні позбавлено панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? – Насамперед людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Причому освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність, свободу, яку слід спрямовувати на загальне благо і вміння досягати особистого щастя у земному житті. Найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип (або "золоте правило"): чого не бажаєш собі, не роби іншому (це в майбутньому в добу Німецької класичної філософії стає максимою "категоричного імперативу" в етичному вченні І. Канта). Досягається земне благо через гармонізацію душі і тіла, земного і духовного.
Ще більший драматизм і скептицизм відчувається стосовно становища та сутності людини у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1531-1592). У центрі його "Досвідів" перебуває звичайна людина. Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є не що інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам та здібностям, щоб певною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння – жити у згоді з розумом", - підкреслював Монтень. Іноді він вважав саме життя селян взірцем гідного способу життя – у злагоді з природою, але частіше прославляв індивідуалізм і самозаглиблення. Оцінюючи становище і сутність людини, він стверджує, що кожна людина є представником усього людського роду. Всі релігії мають принципову єдність (як це звучало, але більш радикально і у Мірандоли) і базуються вони на звичаях ( підкреслювалося світське походження релігії). Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків. Шлях до пізнання - це самоаналіз, в якому ми, як і загалом у пізнанні, повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою (моменти скептицизму). Крім того, як і А. Мадзоллі, М.Монтень стверджує можливість існування багатьох інших світів. Бог у Монтеня виступає як необхідність, що панує у світі.
Все більше і більше в пізньому Відродженні утверджується натурфілософія, насамперед, в ідеях і конкретних дослідженнях природи Б.Телезіо (1509-1598), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілея (1564-1642), Йогана Кеплера (1571-1630). У Б.Телезіо цей напрямок набуває певних матеріалістичних тенденцій. Оскільки людина у пізнанні повинна спиратись насамперед на розум та відчуття, коли вони досягають очевидності, то пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини; наука, дослідницький розум стають радикально автономні від релігійної віри.
Безперечно, найбільш відомим в цей період мислителем і натурфілософом був Джордано Бруно. Ще більш, навіть, ніж його вчення, зробила його "зіркою першої величини" надзвичайно яскрава і драматична доля. Він продовжує розвивати ідеї великого платоніка Відродження – М.Кузанського, певні думки П.Мадзоллі і М.Монтеня, але створює і своє власне оригінальне вчення, яке здійснило вплив на вчення про монади у Г.Лейбніца (XVII ст.) і на філософію І.Канта.
Вихідна категорія міркувань Бруно – це Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності (есенції) та існування (екзистенції). Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму (тут явний вплив М.Кузанського), збігом усіх протилежностей (це, як і у М.Кузанського, прояв саме ренесансної діалектики). Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі – атомі, що має потенції максимуму (яке передбачення сучасного відкриття могутності атомної енергії!). Активність матерії спричиняється світовою душею, тобто загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. І, нарешті, умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. Оскільки душа, рух, відчуття притаманні усьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Ці твердження вочевидь входили у суперечність із християнським розумінням унікального положення Землі у Всесвіті і опікування Бога лише людиною, вміщеною в центр світобудови. Все це викликало обурення церкви і проголошення Д.Бруно єретиком, що й привело до спалення його на площі Квітів у Римі в 1600 році. Його пантеїстичні та натуралістичні погляди були своєрідною інтегральною концентрацією філософських ідей Відродження, досить продуманою та стрункою.
Водночас саме доля цього великого філософа майже наприкінці Відродження знаменує собою надзвичайно динамічну суперечливість цієї історичної доби. Причому, як вже було зазначено вище, в його поглядах були геніальні зародки подальших ідей, розвинутих в добу Нового часу. Зокрема, це діалектика, монадологія, теорія пізнання, яка не випадково перегукується навіть з ідеями І. Канта тощо.
В певному сенсі, нащадком ідей М.Коперніка та Д.Бруно був Галілео Галілей, який ставився до природи, що оточує буття людини, як до лабораторії та майстерні. Природа - це сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики, об'єкт для дій та дослідження людини. Але природа є байдужою щодо дій людини і не змінюється у процесі пізнання. Це розкривало двері в науку Нового часу, де людина стає активним суб'єктом, а природа стає об'єктом активності людини.
Г.Галілей також особливо наголошує на тому, що саме математичне пізнання є найбільш надійне й перспективне для пошуків істини. Геометрично-математичні виміри речей є певним критерієм їх первинних якостей, а інші якості, "вторинні", залежать від суб'єктивних якостей людини та сприйняття нею світу. Ця проблема – "первинних" та "вторинних" якостей речей стає однією з наскрізних проблем науки Нового часу. Таким чином, натурфілософія Відродження набуває зовсім нового конкретно-наукового змісту та значення, що відрізняє її від античної натурфілософії.
Серед найбільш яскравих представників доби Відродження треба також відзначити неоаристотеліка П.Помпонацци, філософа, математика і архітектора Л.Б.Альберті, неоепікурійця Л.Валлу, П.Браччоліні, політичних філософів Ж.Бодена і Г.Гроція і, нарешті, не тільки соціаліста-утопіста, але й видатного натурфілософа Т.Кампанеллу.
Головним досягненням цієї доби було відкриття проблеми людської особистості. Людина постає як господар власного життя, творець своєї долі. Вперше саме індивідуальність людини почала сприйматися як найбільша цінність. Це була доба, за словами одного мислителя, "титанів духа". Можна також сказати, що вона породила особливий тип "ренесансної" людини: активно-творчої, винахідливої, підприємливої, динамічно-суперечливої, волелюбно-автономної, із почуттям власної гідності, гордості і віри у власну всемогутність, яка доходила навіть до прагнення змагатись з Богом (титанізм). Водночас у певної частини людей Ренесансу ці риси набирали форм злочинності, жорстокості, розбещеності, підступності та гордині. Це певною мірою відбилося у філософії (Н.Макіавеллі), але більше виявлялося у реальному повсякденному житті того часу.