Призначений для студентів заочної форми навчання вищих технічних навчальних закладів та всіх, хто прагне самостійно опанування курсом філософії
| Вид материала | Документы |
- Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 415.29kb.
- Типова навчальна програма нормативної дисципліни «цивільний захист» для вищих навчальних, 416.75kb.
- Методичні рекомендації щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни циклу, 437.53kb.
- Опорний конспект лекцій з дисципліни „ правознавство (для студентів денної І заочної, 1124.35kb.
- Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання технічних спеціальностей, 1037.68kb.
- Інформація щодо спільної роботи професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних, 96.29kb.
- Програма, методичні вказівки І контрольні завдання з дисципліни "основи екології" для, 325.1kb.
- Результати моніторингу діяльності професійно-технічних навчальних закладів Закарпатської, 172.17kb.
- Програма виробничої практики для студентів із спеціальності „Фізика твердого тіла, 143.26kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни "Вища освіта І Болонський процес" для студентів, 406.21kb.
Проблемами суспільного розвитку опікуються два розділи філософського знання – соціальна філософія та філософія історії. Соціальна філософія покликана надати людині орієнтирів щодо її життя в суспільстві та взаємин із іншими людьми. Соціальні явища та процеси володіють особливими якостями, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних; людина, що народжується та входить в суспільне життя, проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність усвідомлення нею сутності соціальних процесів. Історія — це розгорнута в часі реальність буття людини як людини.
План (логіка) викладу та засвоєння матеріалу.
1. Уявлення про суспільство в історії філософії.
2.Поняття соціального та соціуму в філософії.
3.Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
4.Проблематика та основні завдання філософії історії.
5.Суб'єкт, рушійні сили, чинники і фактори історичного розвитку суспільства.
Питання 1. Уявлення про суспільство в історії філософії.
Суспільство - надзвичайно складний предмет пізнання. Воно не тільки постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм, а й являє собою надзвичайно складне переплетіння людських інтересів, воль, бажань, прагнень. Внаслідок того уявляється неможливим відсторонений підхід до суспільства, що його передбачає наука, перш за все – природознавство. Суспільство постає предметом особливих – соціально гуманітарних наук, які володіють інструментами пізнання таких явищ, в яких присутні не лише матеріальні, а й духовні складові. Тому для філософії осмислення суспільства, в тому числі – засобів його пізнання, постає важливим завданням: адже людина як людина живе не лише в природному, а й в соціальному оточенні. Філософська дисципліна, що спеціально займається вивченням суспільства, називається соціальною філософією.
Термін "суспільство" у філософській, економічній та історичній літературі має різні значення:
- це є окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін "соціальний організм";
- це є конкретна сукупність соціальних організмів (людей та соціальних груп);
- це є сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому.
Термін "суспільство" також вживається у широкому та вузькому значенні. Поняття суспільство у широкому значенні - це частина світу, яка відокремилась від природи і яка є історично розвинутою формою життєдіяльності людей. У вузькому - це є а) сукупність людей, зв'язаних певними відносинами; б) певний етап людської історії.
Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група вчених вважає за неможливе пізнання його законів, пропонує відмовитись від використання поняття закону у відношенні до суспільства й перейти до опису чинників його розвитку, зіставлення їх між собою, пояснення суспільства як системи взаємодіючих психологічних та духовних чинників. Проте суспільство не може бути зведене до простої суми чинників чи їх взаємодії. Одні з них - визначальні, інші - похідні, одні кваліфікуються як матеріальні (об'єктивні), другі - як ідеальні (суб'єктивні). Соціальна філософія має впорядкувати суперечливу систему чинників, визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їх функції, не допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.
Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку людства. Одними з перших вагоме слово в цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Аристотель, їхні талановиті співвітчизники. Суспільство, соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнюють з державою. Суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як державна істота (Аристотель). Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики часу до народження Христа виявили й описали майже всі основні елементи суспільного життя людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично обумовлений характер, слід підкреслити те значення, яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.
Мислителі Середньовіччя вже помічали різницю між соціумом і державою, але цей їхній здогад був приховуваним в суто релігійних міркуваннях. І тільки у творах Н.Макіавеллі, мислителя доби Відродження, держава постає у вигляді однієї із складових суспільства як більш широкого і фундаментального утворення.
Соціальні філософи домакіавеллівського періоду виявили майже всі елементи соціального життя, однак не змогли скласти про нього більш-менш адекватного теоретичного уявлення. Мислителі та філософи епохи Нового часу започаткували саме таку справу, все ж не завершили її, створивши цілу низку суперечливих тверджень щодо сутності суспільного життя. Як і раніше, більше уваги приділялось державницьким підрозділам і структурам. Про суспільство як специфічне утворення і форму людського співжиття мова йшла непевна; його особливості ще не були чітко виділені та окреслені. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: про головний для людини об'єкт - суспільство як цілісну систему соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало. Як підкреслював вже у ХХ ст. іспанський філософ Х.Ортега-І-Гасет, у книгах, присвячених соціології, нічого певного не говориться про те, що ж таке соціум, суспільство. Більше того, зазначав філософ, ви не тільки не знайдете точного визначення соціального, суспільного, а й виявите, що їхні автори навіть не спробували більш-менш серйозним чином пояснити собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже про його внутрішню природу і сутність. Проте Х.Ортега-і-Гасет був правий лише частково: вже у міркуваннях Просвітників та представників німецької класичної філософії відбувся відхід від спрощеного розуміння суспільства; воно почало розглядатись через його провідні структурні утворення, як сукупність сталих зв'язків між людьми та групами людей. Зокрема, були відокремлені одне від одного та навіть протиставлені громадянське суспільство та політична організація суспільства. Досить активно обговорювались питання про оптимальний суспільний устрій життя, про роль особистості в розвитку суспільства. Всі ці напрацювання дали змогу в ХХ ст. створити досить розвинуті та системні теорії суспільства. Проте, внаслідок його особливостей та складностей, що вже були зазначені, пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі.
Питання 2. Поняття соціального та соціуму в філософії
Вихідна якість суспільства як соціального утворення досягається через усвідомлення докорінної його відмінності від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до наших сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослідженнях. Характерно, що в біологічному розрізі принципової різниці між людиною і твариною немає. Тварина і людина "зроблені" з одного й того ж "матеріалу", за однаковою "технологією" та зразками: голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними принципова. Людина і тварина - це зовсім різні істоти. Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конструкцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність полягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється природнім чином, тобто як існування. Людське життя визначається суспільними, соціальними за сутністю чинниками та постає як якісно відмінна життєдіяльність. Суспільне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.
Вся філософська традиція пронизана думкою про те, що найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Свідомий не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання довколишньої дійсності (якоюсь мірою такий рівень свідомості притаманний навіть тваринному світу), а й у здатності в розмірковуваннях над зовнішніми обставинами, над своїми зв'язками з ними та іншими людьми, над собою і своїм духом, виходити далеко за межі наявного (творити), заглиблюватись у себе (Х.Ортега-І-Гасет) з метою самовладної зміни себе, з метою визначати свої дії не лише під тиском обставин, а й на основі зазначених вище міркувань. Саме "здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й розуміти, у що ж вона дійсно вірить, що вона справді існує і що ненавидить", на думку Х.Ортеги-І-Гасета, постають у якості тих фундаментальних домінант, які вирізняють людину як особливу істоту від іншого живого світу.
Людська властивість самозаглиблення - саморефлексії, як усвідомлення свого відмінного, особливого існування, має суспільний характер і джерело виникнення. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це, власне, і постає передумовою виділення людиноподібної істоти з природно-тваринного світу й вихідним пунктом розбудови нею власного світу - соціального. Зміст і характер людського життя визначається зрештою, способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є засоби виробництва - знаряддя діяльності. Це перше й головне чуттєво-практичне і духовно-абстрактне усвідомлене узагальнення відмінності людини від іншого природного світу. Іншим, не менш важливим чинником, стало спілкування людей засобами мови та інших символічних форм культури. Таким чином, соціум є особливий спосіб життя особливих істот - людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність, спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина - в соціумі. У цьому відношенні соціум постає як надприродний (штучний) світ; що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум - це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. Звичайно, предметність вибудовується людською діяльністю з природного матеріалу. У цьому вимірі предметність є продовженням природи. В межах, що оточують людину як культурне середовище, немає нічого надприродного. І, разом з тим, предмети докорінно відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.
У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління. У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.
Діяльність і спілкування взаємообумовлюють, якісну своєрідність одне одного. Спілкування людей завжди має діяльний характер, і навпаки, людська діяльність можлива лише на засадах спілкування. В яких би умовах і формах не відбувалася діяльність людини, якої б структури вона не набувала, її слід розглядати в єдності із суспільними відносинами, з життям суспільства. При всій своєрідності діяльність людини - це система, що входить до системи суспільних відносин. Поза цими відносинами людської діяльності взагалі не існує. Діяльність і спілкування - всезагальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю низки своєрідних людських феноменів - культури, соціальних інститутів, вибору, чуттєвості тощо - його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають тими наріжними каменями, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дійсності, як підсистема об'єктивної реальності. Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному і тому історичному характері. Тварина не набуває досвіду спадково, а здобуває його самостійно. Вона успадковує лише інстинкт. Людина ж багата досвідом поколінь. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід; соціальність має історичний характер. Тваринне ж життя - позаісторичне. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.
Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, з повним правом можна зробити висновок, що суспільство - це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство - це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.
Таким чином, суспільство - це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто не залежить від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.
Питання 3. Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок
В історії людства існували різні форми суспільного життя. Але будь-яке розвинене суспільство має певну структуру, в основі якої лежить необхідність забезпечення основних життєвих потреб та інтересів людини - як матеріальних, так і духовних. Елементи структури суспільства призначені для здійснення таких функцій: а) забезпечення усіх основних життєвих потреб членів суспільства, б) забезпечення цілісності суспільного організму, в) створення умов для історичного розвитку суспільства, г) створення можливості виявити, що і як змінюється у суспільній історії.
Традиційно виділяють п'ять елементів, або сфер життя суспільства: 1) виробничо-економічна сфера, або економічне життя суспільства; 2) соціально-політична сфера, або політична організація суспільства; 3) соціальна структура суспільства, тобто сукупність соціальних груп та відносин; 4) сфера сімейних відносин та побуту; 5) сфера духовного життя суспільства.
Безумовно, вихідною сферою суспільного життя є виробничо-економічна, тобто виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, оскільки без задоволення матеріальних життєвих потреб неможливе саме існування людей. Однак при цьому не можна зменшувати роль і значення інших сфер, вже тому, що, розглядаючи суспільство як певну систему, ми повинні пам'ятати, що в системі не можна якісь окремі елементи вважати безумовно провідними, а всі інші - другорядними. Це означає, що економічна сфера становить загальну умову, вихідний ґрунт суспільного розвитку, сфера духовного життя - інтелектуальний чинник суспільного розвитку, а соціально-політична сфера - активно-дійовий чинник.
Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою можна вважати сферу духовного життя суспільства. Духовне життя суспільства - це продукування, розповсюдження, засвоєння і практичне використання ідей, поглядів, теорій, настроїв, характерних для даного суспільства в цілому або великих соціальних груп. Сама сукупність цих ідей, поглядів тощо називається суспільною свідомістю.
Духовне життя суспільства розглядають з двох точок зору.
А) соціологічної, тобто з точки зору його соціальних функцій. З цієї точки зору духовне життя поділяють на два рівні; 1) рівень масової свідомості, або суспільної психології. Це рівень стихійного, неусвідомленого формування та функціонування у суспільстві певних настроїв, поглядів, стереотипів поведінки. Суспільна психологія включає до себе такі явища, у тому числі національну психологію, і соціально-психологічні стани - це мода, чутки, паніка, масова істерія тощо, 2) рівень суспільної ідеології. Ідеологія - це систематизоване теоретичне виявлення основних інтересів і потреб певного класу у суспільстві або певної великої соціальної групи. Ідеологія є порадником до соціальної дії, обґрунтуванням певної політичної або соціальної програми, тобто є системою регулятивних ідей, уявлень, ідеалів і вимог, які виражають становище, потреби та прагнення певної соціальної групи або суспільства в цілому. На відміну від суспільної психології, ідеологія не формується стихійно, а розробляється, розповсюджується і пропагується спеціальними групами людей, які професійно займаються теоретичним обґрунтуванням, захистом і пропагандою цілей та інтересів певного класу, соціальної групи або етнічної спільності людей.
Б) Друга точка зору, з якої розглядають духовне життя суспільства - гносеологічна, яка передбачає розгляд духовного життя як усвідомлення і пізнання буття суспільства взагалі. З цієї точки зору духовне життя, а точніше, суспільну свідомість, поділяють не на рівні, а на форми, а саме економічна, політична, правова, моральна (практичним виразом якої є сукупність загальноприйнятих моральних норм та норм етикету), естетична (практичним виразом є мистецтво), релігійна свідомість та архетипи колективного несвідомого. Такий поділ духовного життя суспільства на певні форми пов'язаний з тим, що вони відображають різні сторони буття суспільства.
Найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя, забезпечення з боку держави свободи думки, слова та інформації, сприяння розвитку людської активності та творчих здібностей людей у різних сферах життя.
Питання 4. Проблематика та основні завдання філософії історії.
Особливим напрямом філософського знання є філософія історії. Сам термін "філософія історії" вперше почав вживати Вольтер, але широкого розповсюдження це поняття набуло завдяки працям німецьких філософів, насамперед, Йогана Готфріда Гердера та Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля. Однак, ще задовго до появи самого терміну, деякі ідеї філософії історії висловлювались на різних етапах розвитку філософії, починаючи з античної філософії. Перш за все, йдеться про питання, що є вихідним для кола проблем філософії історії - чи можна стверджувати, що розвиток суспільства, або історичний процес, має власну якісну особливість, відмінну від процесів розвитку природи?
Антична філософія заперечувала наявність такої особливості, і розглядала історію суспільства як частину загального космічного колообігу. Філософія Середньовіччя також не бачила якісної відмінності між історією суспільства та історією природи, хоча вона виходила з принципово протилежної позиції, тобто не історію людства підпорядковувала природно космічним законам, а навпаки, підпорядковувала природу людській історії, тобто буття природи розглядалось як результат людського гріхопадіння. Лише в епоху Відродження вперше з'явилася думка про те, що історія суспільства має власну специфіку і виступає насамперед як сфера випробування здатностей і можливостей людини (цю думку відстоював Н.Макіавеллі). ця думка набула поширення у XVIII-XIX ст., коли зміцнилося переконання в тому, що історія суспільства розгортається відповідно до якостей, притаманних людині, тобто суспільство розвивається за законами, протилежними за спрямованістю законам природи. У XX ст. ця ідея стала загальноприйнятою і незалежною.
Друге питання філософії історії - це питання про спрямованість суспільного історичного процесу, тобто про те, чи має історія людства певну кінцеву мету, визначений початок і кінець? Залежно від вирішення цього питання можна відповідати і на таке - що можна вважати прогресом і регресом у суспільному розвитку, і які, взагалі, можуть бути критерії суспільного прогресу? Існувало декілька поглядів на цю проблему.
А). В античній філософії хід історії розглядався як колообіг, постійне повернення на вже пройдені шляхи. При цьому спрямованість історії невідома, а в ході історії суспільства змінюється лише форми його існування, а сутність залишається незмінною. Таку ідею "замкненого колообігу" пізніше, у філософії Нового часу, підтримували Спіноза, Шопенгауер, і К'єркегор.
Б). Історію суспільства розглядали як циклічний процес, або зміну злетів і падінь, або як постійне коливання у певних рамках, наприклад, від миру до воєн.
В). Історію розглядали як прогресивний процес, тобто такий, що рухається від нижчого до вищого, по висхідній лінії, передбачає постійне збільшення можливостей розвитку. Ідея прогресу в історії суспільства виникла в епоху Відродження, була всебічно розгорнута Гегелем, і стала невід'ємною частиною соціальної філософії марксизму, а також деяких теорій XX ст., насамперед, філософських теорій науково-технічного розвитку.
Г). Історія суспільства розглядалася як єдність перервного та неперервного, тобто як еволюційний поступовий процес, що час від часу переривається революційними змінами, в наслідок яких здійснюється перехід від старих рівнів і форм суспільного життя до нових.
Отже, у будь-якому варіанті, філософія історії намагається відповісти на питання: чи має історія суспільства якийсь певний сенс? Чи має вона мету, завершення і кінець? Як співвідносяться між собою людина та історія?
Питання 5. Суб'єкт, рушійні сили, чинники і фактори історичного розвитку суспільства.
Одне з найважливіших питань філософії історії - це питання про те, хто є суб'єктом історичного процесу і що слід вважати рушійними силами та чинниками історичного розвитку. Безумовно, у найбільш загальному значенні, суб'єктом історії є люди, тобто історія суспільства є результатом людської діяльності. Це означає, що поза життям та поза діями реальних людей взагалі не можна розглядати людську історію. Однак діяльність людей відбувається у певних умовах, які впливають на її спрямованість, характер і форми. Тому, перш за все, треба розглянути ці умови, мотиви і чинники людської діяльності.
Необхідною і першою умовою існування людського суспільства та історії людства є постійний обмін речовин, енергії та інформації між суспільством і природою. Між людським суспільством і природою існує три основні лінії зв'язку: 1) генетичний зв'язок - це означає, що людина виникає з природи, є біологічною істотою, і тому природа впливає на її діяльність, 2) екологічний зв'язок - природа є середовищем, у якому існує людина і людське суспільство, 3) зв'язок взаємопроникнення - не лише природа впливає на людське суспільство, але й суспільство впливає на природу, змінюючи та перетворюючи її. Природне середовище - це комплекс фізичних, хімічних і біологічних явищ та процесів, здатних прямо або опосередковано здійснювати вплив на діяльність людини.
При цьому необхідно чітко розрізняти поняття "природа" і "природне середовище". Між суспільством і природою відбувається постійна взаємодія, яка виявляється в процесах людської праці, як матеріальних відносин між людиною і природою. Однак в ході цієї взаємодії людство співвідноситься не з природою в цілому, а лише з її певною часткою, оскільки людське суспільство існує в певних, конкретних географічних умовах, і на конкретній, обмеженій території. Отже, та частина природи, з якою суспільство вступає в матеріально-практичну взаємодію, і має назву природного, або географічного середовища. Можна сказати, що якщо природа взагалі існувала до людини, існує незалежно від людини, то природне середовище - це продукт взаємодії людини і природи.
У чому ж виявляється вплив природного середовища на людську діяльність та розвиток суспільства?
- Природне середовище забезпечує матеріальні умови людського існування. Особливо такий вплив природного середовища відчувається на нижчих ступенях розвитку людства. На перших стадіях людської історії виняткову роль у житті людей відігравали природна родючість ґрунту, сприятливі умови для тваринництва, мисливства тощо. Саме там, де були сприятливі природні умови, виникали вогнища стародавніх цивілізацій.
- Природне середовище впливає на темпи суспільного розвитку, тобто сприятливі географічні та природні умови сприяють розвитку суспільства, і навпаки - наприклад, стихійне лихо може суттєво загальмувати суспільний розвиток.
Однак, природне середовище - це необхідна, але не єдина, і навіть не головна, умова людської діяльності. Іншими, не менш важливими умовами є: форми людського спілкування, характер соціальних відносин у даному суспільстві, національний характер і менталітет певної людської спільності, знання, освіта та виховання людини. Отже, "суб'єкт історії" - це людство в його історичному розвитку, причому діяльне людство здатне до творчості. Хоча в кожному конкретному випадку історичні події є результатом діяльності окремих видатних особистостей (Юлій Цезар, Наполеон), або груп людей (народ, нація, соціальна група, партія), вони виступали як представники людства в цілому, спираючись на загальнолюдський досвід, постаючи поєднанням індивідуальних якостей і простору соціальних відносин.
Рушійними силами в історії суспільства, насамперед, вважають сукупність суперечностей, які повинні розв'язувати люди у процесі своєї історичної діяльності. Це суперечності: а) між бажанням та реальністю, б) між свободою та необхідністю, в) між теорією та практикою, г)між індивідуальним та загальним, д) між тим, що є, і, тим, що має бути. Взагалі, крім рушійних сил історії суспільства, виділяють ще умови, чинники та фактори соціально-історичних процесів. Умови - це простір, ґрунт їх здійснення. Чинники - це те, що діє, або за посередництвом чого передається дія, необхідна для здійснення процесів розвитку суспільства. Фактори - це такі елементи умов, що взаємодіють з чинниками і стимулюють, корегують або гальмують їх дію.
Висновки
Поняття суспільства має багато значень, але, насамперед, це сукупність людей, які зв'язані певними відносинами і стоять на певному ступені історичного розвитку. Дослідження суспільства як єдиної цілісної системи дозволяє зрозуміти, що все, що відбувається в історії людства, постає результатом людських дій та вчинків. Тому історія людства - процеси дійсності, що пов'язані із свідомою діяльністю людей, і отже, постають як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.
Важливим чинником суспільного розвитку є духовне життя суспільства - сукупність процесів, пов'язаних з продукуванням інтелектуальних образів, ідей, принципів, масових настроїв та стереотипів поведінки людей.
Оскільки історія є результатом діяльності окремих людей або людства в цілому, то суб'єктом історії у найзагальнішому значенні є люди, але в кожному конкретному випадку історичні події є наслідком діяльності окремих особистостей або гру людей (етнос, соціальна група тощо). Суб'єктом історії, таким чином, є діяльна, активна людина, яка уособлює загальнолюдський досвід, і діяльність якої відбувається під впливом певних умов, чинників та факторів. Історія постає як простір розгортання творчих здібностей людини, і як простір суспільного розвитку.
Контрольні питання і завдання.
1. Що таке суспільство? Проаналізуйте відомі вам визначення поняття
"суспільства". Яке з них ви вважаєте найбільш виправданим?
2. Поясніть, чому діяльність і спілкування є необхідними умовами соціального?
3..Розкрийте основну відмінність між масовою свідомістю та ідеологією.
4. Розкрийте структуру духовного життя суспільства та поясніть, чому в ній
виділяють певні складові.
5. Чому взаємодія суспільства і природи є необхідною умовою суспільного розвитку?
Тестові завдання.
1. Суспільство - це сукупність людей, що мешкають на певній території (Так / Ні).
2. Основна функція суспільства - це забезпечення спільного виживання людей (Так / Ні).
3. Соціальна філософія досліджує природу суспільства та місце в ньому людини(Так / Ні).
4. Для розвитку історії вирішальне значення мають:
А) природні умови;
Б) характер релігії;
В) суб'єктивно-діяльні чинники;
Г) психологічні особливості людей.
5. Поняття історії передбачає:
А) органічну вписаність людини у природно-космічний процес на основі того, що історія є лише частиною природи;
Б) принципову відмінність від природно-космічного процесу на основі реалізації людиною своєї свободи.
6). До основних сфер суспільного буття слід віднести:
А) ідеологію, релігію, право, економічну та естетичну свідомість;
Б) виробничу сферу, сферу економічної діяльності, сферу побуту та сімейних стосунків, суспільних інститутів та духовного життя.
Додаткова література до теми:
- Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. - К., 1996.
- Бердяєв Н.А. Смысл истории. - М. 1990.
- Бойченко І. В. Філософія історії. - К. 2000.
- Ортега-і-Гассет Х. Тема нашої доби. - К. 1994.
- Петрушенко В. Філософія: Курс лекцій. Підручник. – Львів, 2006.
- Ящук Т.І. Філософія історії. - К. 2004.