Geum.ru

Підготовлено Державним архівом Полтавської області та Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Матеріали до єдиного дня

інформування населення

Полтавщини у листопаді 2009 р.



Трагедія Голодомору

1932-1933 рр. в Україні

Підготовлено Державним архівом Полтавської області та Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації


Однією з найтрагічніших сторінок української історії і разом із тим одним із найжахливіших злочинів сталінської тоталітарної системи став Голодомор 1932-1933 рр.

Глибоке дослідження вітчизняними і зарубіжними вченими причин, перебігу та руйнівних наслідків голодного лихоліття для українського етносу дають змогу кваліфікувати Голодомор як штучний, рукотворний, викликаний політикою і конкретними діями більшовицької влади.

Віднов­лення української державності у 1991 році ста­ло вирішальним фактором у знятті існуючих раніше табу на висвітлення так званих «білих плям» вітчизняної історії, серед яких були і по­дії сумнозвісних 1932-1933 років, у т.ч. на Полтав­щині. Якщо наприкінці 80-х років XX ст. у того­часній пресі з’явилися лише окремі публікації з цього питання, то після 1991 року потік відповідної інформації різко зріс. Джерельна база для дослідників Голодомору суттєво розширилась у зв’язку з публікацією у Києві та Полтаві документів центральних державних ар­хівів України, а також спогадів свідків Голодомору як у загальнодержавному масштабі, так і у розрізі Полтавського регіону. Питання історії українського Голодомору знайшли своє відображення у ряді наукових конференцій з історичного краєзнавства, на сторінках відповідних публікацій тематичних конференцій, організованих Пол­тавським відділенням Асоціації дослідників Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Укра­їні. Значну увагу питанням Голодомору приділили автори таких колектив­них праць, як «Полтавщина. Історичний нарис» та «Новітня історія Полтавщини (І полови­на XX століття)». Основним результатом досліджень істориків та краєзнавців Полтавщини стало ґрунтовне видання "Національна Книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська область", що вийшло 2008 року. Є всі підстави кон­статувати, що основні аспекти причин, змісту та наслідків геноциду українського народу 30-х років XX ст. істориками вже з’ясовані. Не є ви­ключенням у цьому відношенні і Полтавщина.

Згідно з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, затвердженим постановою ВУЦВК від 9 лютого 1932 р. «Про утворення областей на території УСРР», уся територія Полтавщини (колишня Полтавська губернія) увійшла до складу Харківської і част­ково Київської та Дніпропетровської областей. Якщо говорити про сучасну територію Пол­тавщини, то у 1932-1933 роках вона входила, таким чином, до складу Харківської області - 35 районів та міста Полтава і Кременчук.

Аналізуючи причини Голодомору 1932-1933 років, дослідники справедливо пов’язують його з колективізацією, хоча стосовно Укра­їни тогочасна комуністична партія, керована московським центром, мала й іншу мотива­цію: за будь-яку ціну придушити так званий «український сепаратизм». Не зумівши розв’язати аграрного питання, під яким слід розуміти не лише механічну сторону - розподіл землі великих землевласників між тими, хто на них працює, але й забезпечення відповідного добробуту трудящих мас, керів­ники УСРР, починаючи з середини 20-х років розпочали пошук шляхів скорочення народо­населення нашої республіки. У Центрально­му державному архіві вищих органів влади та управління України ви­явлено документи, які підтверджують вищесказане. Мова йде про розрахунки економіс­тів Народного комісаріату земельних справ, згідно з якими станом на 1 січня 1928 р. з 24 329 000 осіб сільського населення 5 309 000 не могли отримати від свого господарства до­статніх засобів до існування через недостат­ню площу належних їм сільськогосподарських угідь. На основі щорічного приросту населен­ня було вирахувано загальну кількість «зайвих» людей станом на 1932-1933 роки у 7 117 000 осіб. Навряд чи є випадковим те, що згадана цифра виявилася близькою до за­гальноукраїнської кількості жертв Голодомору. У цьому зв’язку важко утриматися від висно­вку, що Голодомор був не випадковим, а спла­нованим тогочасною комуністичною владою явищем.

Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так зва­на хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи ще з кін­ця 20-х років, запропонували селянам прода­вати хліб державі за сміховинну ціну, яка у ряді випадків була у 20-30 разів нижча за ринкову У переважній більшості нереальни­ми були й плани так званої «хлібоздачі». Далекими від реальності були і плани центральних органів влади щодо хлібозаготівель у колгоспах і рад­госпах. Ознайомившись із відповідними цифровими показниками, ряд місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року заявляли: «Дати такий план - означає свідомо грабувати, роз­валювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою».

Маючи відповідну інформацію щодо став­лення українського селянства до хлібозаготі­вельної кампанії, Центральний комітет ВКП(б) і його місцеві філіали вирішили застосувати перевірені у роки громадянської війни мето­ди масових репресій не лише проти замож­ного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників й одноосібників. Для вико­нання поставлених завдань була задіяна уся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ, комсомольців і навіть піонерів. Тисячі активістів увійшли до складу спеціально створених для грабежу се­лянства комісій з «організації хлібозаготівель» та сумнозвісних «буксирних бригад». Лише з однієї Полтави до сільрад Полтавського райо­ну на весь період хлібозаготівель, який тривав кілька місяців, наприкінці липня 1932 року було направлено 149 осіб, у тому числі 29 – особливо уповноважених міського комітету партії по сільрадах, 80 - уповноважених по колгоспах і бригадах, 20 - особливо уповноважених по одноосібному селянському сектору. Найменші прояви гуманізму стосовно се­лянства партійні керівники нещадно карали. Лише у період з червня 1932 року по 1 січня 1933 року у Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, звинувачених у са­ботажі хлібозаготівель. Факт незгоди пар­тійних, радянських та господарських керівни­ків Кобеляцького району з політикою москов­ського центру по викачуванню продовольства з українського села виявився настільки одіоз­ним, що привернув до себе увагу головного диригента Голодомору - самого «вождя світо­вого пролетаріату» Йосипа Сталіна. У зв’язку з тим, що Кобеляцький район за станом на 15 листопада 1932 року план хлібозаготівель виконав лише на 32,8%, партійне керівництво країни вирішило зразково покарати винних у «зриві планів хлібоздачі». Згідно із виро­ком Харківського обласного суду, який 23-25 грудня 1932 року засідав у Кобеляках, вина секретаря райпарткому К.Г. Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К. Беми та директора МТС І.О. Обидала полягала у тому, що вони «з само­го початку хлібозаготівель не повели належної боротьби із втратами, розкраданням, не мобі­лізували маси на організаційно-господар­ське зміцнення колгоспів, ігнорували масову роботу, чим дали змогу класовому ворогу - куркулю розводити меншовицький настрій в районі». Визнавши обвинувачених винними у «двурушництві», «саботажі», пота­канні «місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної і радянської демократії та зажиму критики і самокрити­ки», «народний» суд ухвалив позбавити волі у «виправно-трудових таборах»: К.Г.Ляшенка на 10 років; Ф.К.Бему та І.О.Обидала на 8 ро­ків кожного. Не вдалося уникнути покарання десятьом голо­вам колгоспів, які здали державі найменше хліба, та чотирьом головам сільських рад, які отримали від 8 до 10 років позбавлення волі, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шев­ченка А.Я. Гамага «за зрив хлібозаготівель» був розстріляний.

Головними виконавцями програми скорочення народона­селення стали сільські активісти: комуністи та комсомольці, до діяльності яких із виконання хлібозаготівельних планів, нерідко приєднува­лися люмпенізовані елементи з яскраво вира­женими садистськими нахилами.

Незважаючи на драконівські методи по ви­лученню хліба, загроза голодної смерті у ряді випадків виявлялася страшнішою за тюремне ув’язнення, адже навіть після показових про­цесів немало людей, у тому числі й керівників колгоспів та радгоспів, продовжували прихо­вувати частину насіннєвих фондів, сподіваю­чись на урожай 1933 року Ця обставина при­мусила керівників Харківської області у люто­му 1933 року в черговий раз нагадати своїм підлеглим у районах продовжити кампанію по вилученню у селян насіннєвих фондів. У числі відстаючих із заготівлі насіння були названі Чутівський, Кобеляцький, Глобинський та Решитилівський райони Полтавщини, де виконання відповідних планів коливалося від 6,9% до 16,9%. У постанові бюро Полтавського міськкому КП(б)У від 22 лютого 1933 р. було відзначено, що у зв’язку з належ­ністю землі, якою користуються колгоспники та одноосібники, державі, «усе засипане на­сіння є непорушною громадською власністю».

Безповоротно вилучивши з села не тільки товарне зерно, але й практично все продовольство, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі і на місцях призвели населення до вимирання. В кінці 1932 – на початку 1933 рр. в селах Полтавщини почався масовий Голодомор. Голодні селяни шукали найрізноманітніші способи виживання. За словами свідків подій, голодні люди їли «до­хлу конину, собак, котів, пацюків, ворон..., все їли, що не попаде. Голод. Їли коріння з рогозу, з очерету...». З метою реалізації сво­їх бузувірських планів по винищенню частини українського селянства у розпал голоду цен­тральна влада, керуючись відповідними рі­шеннями ЦК ВКП(б), наказала місцевим орга­нам влади у п’ятиденний термін вивезти із села в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі наявні колгоспні фонди, у тому числі і посівні, які місцеві селяни могли з’їсти. Полтавський міськком КП(б)У ледве не щотижня ухвалював постанови про посилення роботи по вишуку­ванню прихованого насіння.

Якщо мешканці села харчуванням прак­тично не забезпечувалися, то для робітників і службовців були передбачені певні норми: службовцям - 200 грамів хліба на день, а про­мисловим робітникам - 600 грамів. Студенти, як і службовці, на початку 1933 року теж одер­жували 200 грамів сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 грамів конини. Таке харчуван­ня не могло забезпечити нормальне функці­онування організму молодої людини. Про це свідчать, зокрема, документи архіву Полтав­ського державного сільськогосподарського інституту, в якому на зимову сесію 1932/33 навчального року не з’явилося близько чвер­ті усіх студентів.

Не можна без душевного болю читати лис­ти, які надсилали з Полтавщини до тих чи ін­ших високопосадовців люди різного віку і про­фесій. «Дорогий, золотий, милий Григорій Іва­нович! - писав до Г.І.Петровського учитель із с. Мачухи Полтавського району Іван Лашкевич. - Не допустіть померти мученицькою смертю, якнайшвидше дайте хліба... Якщо не можна казенного, дайте свого, дайте, візьміть де хо­чете, будьте добрі, поспішіть, пришліть..., а я вічно буду дякувати Вам і молитимуся за Вас». Проте відповіді на цей лист, як і на три попередніх, цей сільський учитель так і не дочекався. Про цілеспрямованість політи­ки комуністичної партії на знищення частини української нації свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Намагаючись врятувати своїх ді­тей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції до Полтави чи інших міст, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.

На фоні масового голоду і сотень тисяч трупів цинічно виглядає турбота тогочасної влади щодо збереження поголів’я тяглової сили - коней, волів і корів. Так, у по­станові секретаріату Полтавського міськкому КП(б)У від 25 лютого 1933 р. «Про підготовку тяглової сили до весняної сівби» було відзна­чено, що сільська влада зобов’язана «посили­ти відповідальність за лікування коней у кол­госпах». Одним із методів такої «відповідальності» була вимога секретаріату «провести показові судові процеси в сільських радах, де будуть виявлені факти хижацького ставлення до коня».

У 1932 році були введені «чорні дошки». Суть такого методу, який активно застосував­ся на Полтавщині у 1932-1933 роках, поляга­ла у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських спо­живчих товариств вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи од­ноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося ви­ходити за межі свого села. Першими були за­несені на «чорну дошку» спеціальною поста­новою уряду УСРР села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Починаючи з грудня 1932 року, право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво, після чого цей спосіб винищення людей став більш масовим.

Однією з особливостей Полтавщини було те, що тут на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з по­становою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли заво­зити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль. Полтавська влада нерідко практикувала такий метод колектив­ної відповідальності, як блокаду мешканців тих чи інших населених пунктів, як це було, наприклад, у лютому 1933 року з Парасковіївською та Ковалівською сільськими радами, у яких міськком КП(б)У заборонив не лише «про­даж і довіз краму», але й наказав негайно ви­везти «наявний крам протягом трьох днів».

Жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років рахують мільйона­ми. Згідно з інформацією Харківського облас­ного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р., лише в одному Харкові за січень-лютий 1933 року було підібрано 4476 напівживих лю­дей; за травень - 11402, з яких 6378 (56%) - діти. Немало було і трупів: лютий місяць - 431, березень - 689; квітень - 477; травень - 992. Протягом травня 1933 року в області було за­фіксовано 221 випадок людоїдства і трупоїдства Щодо Полтави, то на її ву­лицях лише за одну добу наприкінці березня було підібрано 1043 трупи. Більшість з них не мали при собі ніяких до­кументів. Трупи вивозили за межі Полтави і, ймовірно, в районі місцевого смітника зари­вали, як тварин, без хрестів чи інших відзнак поховання. Замітаючи сліди свого злочину, ке­рівники тогочасної держави наказали знищи­ти документи, у яких фіксувалася смерть від голоду. Збереглися лише окремі «Книги реє­страції актів про смерть за 1929-1933 роки». Дуже рідко керівництво сільських рад вказувало таку очевидну причину смерті, як го­лод. Найчастіше у графі «причина смерті» зу­стрічаємо запис: «невідомо»; інколи - «від не­доїдання». А тим, кому було за 60, записували, як правило, традиційне: «від старості».

До­слідники неодноразово здійснювали спроби установити кількість загиблих у цій безкров­ній війні полтавців. Одні називали цифру 1,5 млн., інші - 985 тис., або до «мільйона осіб». Проте усі ці розрахунки були проведені на основі відповід­них даних перепису 1939 р., який, як доведено рядом українських і закордонних дослідників, був сфальсифікований. Нещодавно науковці Інституту історії України НАНУ опублі­кували заборонені свого часу комуністичною владою матеріали перепису 1937 року, який дає більш точну картину демографічних втрат мешканців Полтавщини. Чисельність населення у меж­ах сучасної Полтавщини у 1926 році складала 2244,6 тис. осіб, тоді як у 1937 році - 1749,7 тис, тобто на 494,9 тис. менше. Знаючи зви­чайний у нормальних умовах кінця 20-х років XX ст. приріст населення Полтавщини у 18 осіб на кожну тисячу мешканців, констатуємо факт прогнозованого щорічного зростання народо­населення у нашому регіоні за вищезгаданий період у межах 45 тис. У такому разі за десять років приріст повинен становити не менше 450 тис. осіб. Виходить, що на 1 січня 1937 року в 35 районах Полтавщини повинно було меш­кати (2246,6 тис. + 450 тис.) близько 2,7 млн. осіб. Таким чином, одержуємо загальну цифру демографічних втрат у межах одного мільйо­на. Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932/1933 років, залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання.

Питанням відновлення історичної пам’яті, оцінки подій Голодомору, вшанування його жертв належна увага стала приділятися в роки незалежності України, а особливо після обрання Президентом України В.Ющенка. Так, з 1993 по 2009 роки вийшли 17 Указів Президента України, присвячених темі Голодомору, з них лише 3 - до 2005 року. У 2006 році з ініціативи Президента України Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».

Важливим у політичному плані є підтримка України щодо оцінки Голодомору з боку світового співтовариства. Таким, зокрема, стало ухвалення 58-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН «Спільної заяви з нагоди 70-х роковин Голодомору – Великого голоду 1932-1933 років в Україні», яку було розповсюджено як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Співавторами Спільної заяви (а по суті – Декларації) стали 36 держав-членів ООН, 15 країн - членів ЄС та 10 країн – нових членів. Вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-1933 років як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, неурядові організації, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії.

1 листопада 2007 року 34 сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про Увічнення пам’яті жертв Голодомору в Україні, в якій наголошено, що трагедія Голодомору, яка була викликана жорстокими діями і політикою тоталітарного сталінського режиму і є попередженням нинішньому і прийдешнім поколінням про дотримання демократичних цінностей і прав людини. Генеральна конференція висловила глибоке співчуття жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні та підтримала ініціативу України стосовно організації заходів у зв’язку з 75-річчям Голодомору в Україні й закликала країни-члени ЮНЕСКО розглянути питання своєї участі у їх проведенні.

23 жовтня 2008 року Європарламент у своїй резолюції визнав Голодомор жахливим злочином проти українського народу і людства, суворо засудив такі дії, зокрема, проти українського селянства, що супроводжувалися масовим знищенням людей і порушенням прав і свобод. Також засвідчено симпатію українському народу, який пережив трагедію Голодомору, а також повагу до тих, хто помер в результаті штучного голоду 1932-1933 років. У резолюції міститься заклик до країн колишнього СРСР відкрити архіви про Голодомор для проведення дослідження стосовно організації цієї трагедії.

Активна робота щодо вивчення історії Голодомору 1932-1933 років, вшанування пам’яті його жертв, соціального захисту постраждалих осіб, які проживають на території області, проводиться на Полтавщині. Пошуковими загонами, краєзнавцями, музейними працівниками області зібрано дані про понад 57 тисяч жертв Голодомору 1932 – 1933 років, 8 тисяч спогадів жителів Полтавщини, які пережили Голодомор. Органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування проводиться робота щодо встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору, яких на цей час вже встановлено понад 900. Поповнюються фонди музеїв області, зокрема, краєзнавчих, матеріалами, що стосуються теми Голодомору. Створено відповідні розділи в постійно діючих експозиціях.

В області проводиться робота щодо видання творів місцевих авторів з темою Голодомору. У 2007 році вийшли у світ повість В.Шкурупія «Чи я в лузі не калина», книга Л.Волик «Живопис роду», у 2008 році презентовано книгу М.Петренка «Сни про окраєць хліба».

Видавництвом «Дивосвіт» надруковано книгу Ф.Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид Українського народу. Факти і наслідки». Видано також книгу дослідника голодомору, професора Кременчуцького державного політехнічного університету ім.М.Остроградського Г.Капустян «Пам’ять 33-го кличе молодих. Геноцид», що вміщує свідчення мешканців області про наслідки колективізації на теренах Полтавщини.

За кошти обласного бюджету вийшла з друку книга М.Олефіренка «Пора цвітіння терену», презентація якої відбудеться в Полтаві у листопаді 2009 року до Дня пам’яті жертв голодоморів.

Робота в зазначеному напрямі має продовжуватися постійно, а пройдений етап дослідницької роботи вимагає подальшої систематизації та узагальнення отриманих даних, донесення їх до кожного українця, а також відповідних висновків.