Сьогодні перед Україною стоять складні завдання по­долання кризових явищ в економіці, ключем до роз­в'язання яких є проведення системних реформ

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Українська Зернова Асоціація, 2093.85kb.
• Українське суспільство, можливо, більшою мірою ніж інші європейці, відчуває на собі, 145.54kb.
• Тези звітної доповіді, 82.97kb.
• Україна монастириська районна державна адміністрація, 38.48kb.
• Сьогодні у випуску, 43.13kb.
• Програм а, 832.21kb.
• Податкове навантаження І податкові відносини в перехідний період, 304.99kb.
• Спосіб абстрактного відображення фактичної пове­дінки досліджуваних явищ в економіці, 104.07kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 296.03kb.
• О. А. Курносова Автомобильно-дорожный институт гвуз «Доннту», 174.24kb.

Матеріали до єдиного дня інформування населення Полтавщини у вересні 2010 р.

Завдання й перспективи адміністративно-територіальної реформи в Україні

Матеріали підготовлено управлінням містобудування та архітектури облдержадміністрації, Управлінням державної служби ГУДС України в Полтавській області, Головним управлінням інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації

Сьогодні перед Україною стоять складні завдання по­долання кризових явищ в економіці, ключем до роз­в'язання яких є проведення системних реформ.

Як зазначив Президент України В.Ф.Янукович у вступному слові на розширеному засіданні Уряду України, присвяченому 100 дням його роботи, «реформи будуть спрямовані на побудову сучасної, стійкої, відкритої і конкурентоспроможної у світовому масштабі економіки, формування професійної та ефективної системи державного управління, зрештою – на підвищення добробуту українських громадян».

Системні реформи охоплюють усі сфери суспільно-політичного та економічного життя країни, у тому числі адміністративно-територіальний устрій, державну службу, армію.

Удосконалення системи адміністративно-територіального устрою на принципах економічної самодостатності та доступності адміністративних (управлінських) і соціальних послуг дістало належне відображення в Законі України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики».

Ідея адміністративно-територіальної реформи для України не нова, про неї говорили іще від початку 90-х років. Неодноразові зміни адміністративно-територіального устрою за часів радянської доби переконують, що поділ держави має здійснюватись на принципах сприяння поліпшенню стандартів життя, розвитку місцевого самоврядування, наближувати надання різного виду послуг населенню, тощо. Протягом тривалого часу відбувався пошук оптимальної системи управління, яка б враховувала як державні, так і регіональні інтереси. Місцеві органи влади спочатку отримали досить широкі повноваження, але згодом вони були значно зменшені. На державному і регіональному рівнях проходив також процес розмежування повноважень між гілками влади, становлення місцевого самоврядування. Водночас історія Полтавщини є підтвердженням значної ролі традицій самоврядування, відновлення яких відбувається в наші дні.

Існуючий адміністративно-територіальний устрій України являє собою складну неупорядковану чотириступеневу ієрархічну структуру, в якій можна виявити низку протиріч з нормами Конституції. Зокрема, поза переліком адміністративно-територіальних одиниць в нормах Конституції опинилися міські, сільські та селищні ради; існують не передбачені Конституцією селища міського типу. Крім того, недоліками в існуючому адміністративно-територіальному устрої є: надмірна подрібненість, що гальмує вирішення програмних завдань соціально-економічного розвитку країни; недосконала класифікація міст за адміністративною ознакою; недостатнє забезпечення фінансово-економічної та соціальної самодостатності адміністративно-територіальних одиниць, насамперед сіл; існування населених пунктів територія яких відірвана від основної території адміністративно-територіальної одиниці (у Полтавській області до таких проблемних територій відноситься Комсомольська міська рада, в межах якої знаходиться Дмитрівська сільська рада, до складу якої входить 8 сільських населених пунктів); невизначеність чітких меж адміністративно-територіальних одиниць та населених пунктів. Вказані недоліки є серйозною перешкодою на шляху просування реформ – бюджетної, податкової, медичної, страхування, державного управління, освіти.

Теперішній варіант реформи адміністративно-територіального устрою відрізняється основними принципами, спираючись не лише на політичну чи економічну доцільність, а й на соціальні, культурні, психологічні потреби громадян. Влада стане ближчою за рахунок того, що реформою передбачено утворення дієздатних територіальних громад, які будуть економічно спроможні надавати саме громадські та управлінські послуги населенню. Оскільки зараз переважна більшість територіальних громад в Україні є дотаційними, вони не здатні надавати якісні послуги населенню. Тому, для акумулювання ресурсів та організації належної інфраструктури, необхідно буде провести об'єднання поселень і створити економічно спроможні центри на рівні громад. Центри змодельованих громад будуть економіко-соціальними центрами прилеглих територій сільських рад. Завжди до зазначеного центру економічної і соціальної концентрації люди доїжджають із сусідніх сіл на роботу, на базар, за соціальними послугами тощо. Щоденна маятникова міграція буде показником меж громади. Новостворювані громади повинні бути соціально і економічно дієздатними та бюджетоспроможними, а не глибоко дотаційними чи такими, що не зможуть подбати про розвиток своїх територій, не матимуть належних ні людських, ні фінансово-матеріальних ресурсів. Тому сільська громада, що має населення менше 2,5 – 3 тис. осіб, як правило, буде неспроможною хоча б вижити, не кажучи вже про самостійний розвиток. Проте, це не значить, що невеличкі поселення будуть ліквідовувати. А для того, щоб і в них існували представники влади, передбачено створити інститут сільських старост, які будуть представляти мешканців поселень в органах влади в громаді, і зможуть видавати на місцях необхідні довідки. Отже, не лише в адміністративному центрі громади, а й безпосередньо на місцях можна буде отримати послуги від владних органів. Такий варіант адміністративно-територіального устрою наближений до європейського. Так, у Польщі гміни сформовані за цими ж самими принципами.

В області зараз утворена робоча група з підготовки пропозицій щодо удосконалення територіальної організації влади та адміністративно-територіального устрою, основними завданнями якої є:

- проведення широкомасштабної інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення щодо необхідності здійснення реформування та надання методичної допомоги спеціалістам на місцях для проведення адмінтерустрою та місцевого самоврядування;

- організація та проведення збору статистично-аналітичної інформації з метою здійснення моделювання з формування дієздатних громад області;

- надання відповідної методичної допомоги в організації роботи відповідних районних робочих груп;

- підготовка пропозицій до проекту закону про адміністративно-територіальний устрій області.

Спільно з департаментом регіональної політики Міністерства регіонального розвитку та будівництва України минулого року було визначено і сформовано 56 територіальних громад у межах Полтавської області. До центрів громад були віднесені існуючі міста обласного значення, міста районного значення та селища – районні центри. Потім визначилися інші потенційні центри громад - селища, великі села, що показують стійку тенденцію до економічного зростання і знаходяться на відстані понад 10 км від вибраних раніше центрів або за межами їх зон впливу. При цьому, також враховувались транспортне сполучення та наявність природних факторів комунікативної активності (ринки, перетин транспортних сполучень тощо). При визначенні меж громад враховувалися території існуючих сільських рад та їх співрозмірність.

Об’єднання в територіальні громади має відбуватися на добровільних засадах після проведення громадських обговорень. Населення повинне усвідомити, що після реформи виграє, насамперед, проста людина, адже основною метою є визначення раціональної просторової основи організації публічної влади для забезпечення доступності та якості надання соціальних і адміністративних послуг.

Однією із складових проведення системних реформ в Україні, пов’язаною з проведенням адміністративно-територіальної реформи, є модернізація дер­жавного управління та зміна якості кадрової політики.

Це завдання визначено керівництвом держави одним із стратегічних. Як зазначав Президент України В.Янукович, на сьогодні проблемою є те, що «частина наявного кадрового корпусу не готова до роботи в умовах сьогодення і на перспективу». Недосконалою є законодавча база, що не надає кадровим процесам правової обґрунтованості, урегульованості та захищеності, соціального забезпечення персоналу.

Головним управлінням дер­жавної служби України у тісній співпраці з європейськими партнерами під­готовлено низку проектів нормативно-правових актів та пропозиції щодо першочергових напрямів проведення адміністра­тивної реформи, які розра­ховані на коротко- і середньострокову перспективу, тобто можуть бути впровад­жені протягом терміну від одного до трьох років.

Основою для цих пропо­зицій стали рішення, прий­няті урядом В. Ф. Януковича у 2003 – 2004 роках, зокрема схвалені ним Кон­цепція адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу та Кон­цепція розвитку законо­давства про державну службу, а також у 2007 ро­ці, коли було прийнято рі­шення і виділені бюджетні асигнування для проведен­ня комплексного функціо­нального обстеження сис­теми центральних органів виконавчої влади.

Виділено 6 основних напрямів реформування державного управління:

- модер­нізація системи централь­них органів виконавчої влади — найбільш важли­вий, оскільки са­ме впорядкування системи центральних органів вико­навчої влади відкриє ре­зерви для суттєвого скоро­чення видатків на держав­не управління.

- модерні­зація державної служби. Першочерговим завданням тут є прийняття нової ре­дакції Закону України «Про державну службу», роботу над яким Головдержслужба веде з 2004 ро­ку.

Новий закон спрямова­ний на деполітизацію і де­партизацію державної служби: він забезпечить одночасно політичну ней­тральність державних службовців та їхню лояль­ність до законно сформова­них органів державної вла­ди.

- модернізація системи професійного нав­чання державних службов­ців і посадових осіб місце­вого самоврядування – передбачає перехід до безперер­вного навчання фахівців у сфері державного управ­ління.

- розвиток ви­щого корпусу державної служби, забезпечення ефективного лідерства у впровадженні реформ, формуванні та реалізації державної політики.

- врегулювання конфлікту інтересів і запо­бігання проявам корупції. Україна не може миритися з ганебним 146 місцем у Світовому рейтингу ко­рупції. Зокрема Головдержслужбою розроблено законопроект «Про врегу­лювання конфлікту інтере­сів у діяльності публічних службовців», який було внесено до Верховної Ради України групою народних депутатів. Крім того, роз­роблено план заходів з впровадження антикорупційного пакета законів, що наберуть чинності з 1 січ­ня 2011 року, одним з го­ловних елементів якого має бути широка інформаційно-роз'яснювальна кампанія та систематичне навчання державних службовців щодо поло­жень нового антикорупційного законодавства.

- упро­вадження електронного урядування, яке дасть змогу розв'язати проблему дефіциту двох основних ресурсів — часового і фі­нансового, а отже, за ко­роткий час у кілька разів підвищити ефективність урядової машини та скоротити видатки на державне управління.

28 червня 2010 року відбулося засідання Ради регіонів, на якому було презентовано низку документів, головним з яких є Стратегія державної кадрової політики. Громадське обговорення основних положень проекту Стратегії державної кадрової політики проводиться на виконання Указу Президента України від 12 серпня 2010 року № 806. На Полтавщині воно здійснюється на основі затвердженого головою облдержадміністрації Плану заходів. Окрім інформування громадян, ставиться також завдання збору пропозицій щодо удосконалення проекту Стратегії.

Проект Стратегії державної кадрової політики складається із вступу, у якому дано характеристику основних понять, та семи розділів, у яких розкрито засади державної кадрової політики, її особливості у державному управлінні, економічній, соціальній, гуманітарній та науковій сферах, а також – соціальний діалог та гендерна політика.

У вступі міститься визначення 32 основних понять, які подані з урахуванням напрацювань українських вчених. Вузловим є перший розділ: «ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ», у якому розкрито основні проблеми у сфері кадрової політики, мету, цілі, принципи та зміст державної кадрової політики

Серед основних проблем у сфері кадрової політики, які потребують невідкладного вирішенні, виділено такі:

невідповідність державної кадрової політики вимогам трансформаційних процесів у державі;

недосконалість законодавчої бази, яка не надає процесам управління персоналом правової обґрунтованості, врегульованості та захищеності, не враховує європейські стандарти в кадровій сфері;

відсутність стратегічного спрямування щодо підготовки персоналу відповідно до потреб суспільства, яке передбачає кваліфіковане здійснення прогнозування, планування, постійне оцінювання ситуації з персоналом у країні;

невпорядкованість, слабка функціональна визначеність структур по роботі з персоналом, недостатня кваліфікація персоналу кадрових служб, що веде до неефективності, неузгодженості підходів у кадровому менеджменті на всіх рівнях.

Головна мета державної кадрової політики – сприяння оптимальному використанню трудових ресурсів країни для реалізації національних інтересів із врахуванням наявних потреб економіки, розвитку регіонів та світових тенденцій для забезпечення конкурентоспроможності держави на міжнародній арені; створення умов для забезпечення реалізації права громадян на працю, відпочинок та соціальний захист, закріплені Конституцією України.

Принципи державної кадрової політики:

законність;

дотримання права людини на вільний вибір професії та виду трудової діяльності;

запобігання дискримінації за етнічними, соціальними, політичними, релігійними, гендерними та іншими ознаками;

професіоналізм, доброчесність та етика поведінки;

прозорість і відкритість, залучення усіх зацікавлених осіб (аналітиків, науковців, громадських діячів, представників профспілок та інших професійних асоціацій) до розробки та моніторингу реалізації кадрової політики;

обгрунтованість та стратегічність (врахування потреб та перспектив розвитку держави відповідно до загальнодержавних пріоритетів, особливостей регіонального розвитку та розвитку різних сфер економіки, а також світових тенденцій розвитку трудових ресурсів);

раціональність у доборі й розстановці кадрів,

сприяння професійному та кар'єрному розвитку працівників, можливостей для всебічного, гармонійного розвитку та реалізації особистості тощо;

вільний доступ до державної служби.

Цілі державної кадрової політики можна диференціювати на три головні сфери:

• Врахування потреб та стратегій розвитку економіки в системі навчання, в тому числі при формуванні державного замовлення (Реформа вищої освіти та галузевого навчання).
  
• Врахування потреб у людських ресурсах та підготовки кадрів при формуванні стратегій розвитку (Політика щодо розвитку секторів економіки).
  
• Вдосконалення управління людськими ресурсами на державній службі України для залучення на неї та утримання кваліфікованих кадрів з метою розвитку професійної державної служби, що відповідає потребам суспільства та надає ефективні послуги населенню (Реформа державної служби)
  

У результаті схвалення проекту Стратегії повинні бути вирішені такі актуальні завдання, як:

- створення загальнонаціональної системи управління персоналом та її складових: регіональних підсистем, орієнтованих на пріоритети регіонального розвитку;

- розроблення та впровадження системи моніторингу людського розвитку;

- детінізація ринку праці, подолання зловживань при наймі працівників, організації трудового процесу та оплати праці;

- створення системи й технологій залучення інвестицій в людський розвиток;

- удосконалення національної системи професійної підготовки з урахуванням реальних потреб у персоналі у сфері державного управління, соціально-гуманітарній сфері, ключових галузях економіки, промисловості та агропромисловому комплексі.

Охарактеризовані вище напрями діяльності української держави на сучасному етапі, можливо, здаються специфічними та досить вузькими. Але слід пам’ятати, що головна мета їх – забезпечення внутрішньополітичної стабільності, належних умов для виведення країни на шлях сталого розвитку, досягнення високого рівня життя громадян України.