Geum.ru

До Дня пам’яті жертв політичних репресій

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

До Дня пам’яті жертв політичних репресій


Матеріали до єдиного дня інформування населення Полтавської області у травні 2008 року підготовлено управлінням з питань внутрішньої політики Полтавської облдержадміністрації


18 травня 2008 року в Україні відзначається День пам'яті жертв політичних репресій. Ряд заходів по увічненню пам’яті жертв Великого терору передбачений Указом Президента України № 431/2007 від 21 травня 2007 року „Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років”. В Указі зазначено, що ці заходи проводяться „з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років, на підтримку ініціативи громадськості”.

Політичний терор проти власного народу більшовики розпочали з моменту захоплення ними влади. Метою більшовицького терору було масове винищення людей за ознаками їх належності до владних структур поваленого експлуататорського ладу чи реакційних суспільних станів. В Україні вістря репресій було спрямоване також проти національної інтелігенції, у якій В.Ленін вбачав головного носія найнепростимішого гріха – буржуазного націоналізму. Але згодом під жорна репресій потрапили представники органів влади, внутрішніх справ, радянської інтелігенції, військовослужбовці, керівники підприємств, установ та організацій, селяни різних прошарків – всі, у кому сталінський режим вбачав загрозу своєму існуванню.

Перша хвиля масових репресій проти інтелігенції в Україні пройшла в 1929-1930 рр. одночасно з початком примусової колективізації та розкуркулення.

Пік політичних репресій – так званий «великий терор» – припав на кінець 1930-х рр. Його відправною точкою став лютнево-березневий (1937 р.) пленум ЦК ВКП (б) та виступ на ньому Й.Сталіна.

Підготовка репресивних заходів почалася ще в 1936 р. З жовтня 1936 до лютого 1937 була проведена перебудова каральних органів, установка на чистку партійної, військової, адміністративної еліти від потенційної опозиції. 9 березня 1936 р. була видана Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) „Про заходи, що унеможливлюють проникнення в СРСР шпигунських, терористичних, диверсійних елементів”, 28 квітня 1936 р. - Постанова РНК СРСР „Про виселення з УРСР і господарське облаштування в Карагандинській обл. Казахської АРСР 15000 польських і німецьких господарств” та ряд інших директив.

Другим етапом, 03.1937 - 06.1937 рр., було декретування тотальної боротьби з „дворушниками”, „агентами іноземних розвідок”, планування і розробка масових операцій проти „соціальної бази” потенційних агресорів – куркулів, „колишніх” людей, представників національних діаспор тощо. 17.03.1937 р. був оприлюднений Закон СРСР про заборону селянам залишати колгоспи без згоди адміністрації і підписаної трудової угоди з майбутнім роботодавцем. Це було законодавче оформлення позбавлення селян права на свободу пересування.

ІІІ етап, що тривав 07.1937 – 10.1938 рр., ознаменувався декретуванням і реалізацією масових репресивних операцій – куркульських, національних, проти ЧСИР (члени сімей зрадників батьківщини), інтенсифікацією боротьби з „військово-фашистськими змовами” в РККА, із „шкідництвом” у сільському ті іншому господарстві.

11 липня 1937р. виданий Оперативний наказ НКВС СРСР № 00485 „Про ліквідацію польських диверсійно-шпигунських груп і ПОВ (Польської військової організації)”. Заборонялося звільнення з таборів по завершенні терміну покарання усіх підозрюваних у шпигунстві на користь Польщі, яких рекомендовано передавати на ОС (особое совещание). Найжорстокіші репресії чинилися проти представників польської діаспори, культурних товариств, працівників стратегічних галузей. Наказ створював новий позасудовий орган – „двійку” (Комісар Наркому внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР) та „альбомний” розгляд справ (списки, зшиті в альбоми). Цей механізм застосовувався проти всіх національних операцій. По „польській операції” 1937-38 рр. засуджено 139 815 осіб, з них розстріляно 111 тис. осіб.

У липні 1937р. Політбюро дає усні вказівки застосовувати фізичні засоби впливу на допитах і в ході слідства по контрреволюційних злочинах. Тоді ж почалось і повсюдне їх застосування.

За допомогою ідеологічного апарату в країні нагніталася атмосфера підозріливості, страху, недовіри. До участі у репресіях залучалися самі маси. Сталінські директиви вимагали шукати «ворогів». Людей провокували доносити, брехати. Суспільство увійшло в стан перманентної громадянської війни. Арешти породжували виявлення нових «співучасників», можливість висунення кар’єристів породжувала нові й нові доноси, які часто були помстою за репресії проти родичів і близьких.

2 липня 1937 року була схвалена постанова Політбюро ЦК ВКП(б) П51/94 «Про антирадянські елементи». На її виконання 5 серпня 1937 р був виданий наказ НКВС СРСР №0044, який започаткував операцію масових чисток. Ним також передбачалося викрити і піддати репресіям близько 260 тис. осіб, з них розстріляти – 73 тис. Наказ давав право місцевим керівникам звертатися до центрального керівництва з проханням про збільшення лімітів.

«Великий терор» вдарив по так званим «розкуркуленим», кому дивом вдалося уникнути репресій на початку 1930-х рр. 1 серпня 1937 року розпочалася нова чітко спланована і організована операція. Райвідділи і міськвідділи НКВС за заздалегідь складеними списками заарештували тисячі людей, а «трійки» заочно виносили їм вироки про розстріл чи довготермінові строки ув’язнення. Тим самим було нанесено черговий нищівний удар по селянству – носію і хранителю самобутньої української культури, мови, звичаїв. Понад 2 мільйони 800 тисяч чоловік стали жертвами розкуркулення й депортацій з України, що тривали протягом 1935-1951 рр.

Органи внутрішніх справ перебрали на себе право позасудової діяльності. Наказом наркома НКВС СРСР від 30 липня 1937 року при облуправліннях внутрішніх справ були утворені особливі органи – так звані «трійки» для розгляду окремих видів справ по ст. 54 Кримінального кодексу СРСР («антирадянська діяльність»). До складу особливої трійки входили секретар обкому партії, обласний прокурор та начальник облуправління НКВС. У вересні 1937 року участь перших секретарів обкому у роботі»трійок» була визнана необов’язковою, і вироки виносили «двійки»: начальник управління НКВС та обласний прокурор.

Засідання «трійок» проходили без свідків, без захисту і навіть без самих підсудних. Нерідко людина довідувалась, що «суд» над нею вже відбувся, тільки в день розстрілу.

Щоб змісити заарештованих зізнатися у не скоєних злочинах, і назвати прізвища спільників, чекісти застосовували фізичні засоби впливу на допитуваних. До середини листопада 1938 р. «особливі трійки» без суду винесли 681 692 смертних вироки, які були виконані негайно. Більше як мільйон сімсот тисяч чоловік було відправлено у табори.

У рамках „операції по наказу № 447” окремо проводилося знищення в’язнів у таборах. У Республіці Комі, згідно „розстрільних актів”, тоді були розстріляні 2 517 в’язнів.

У жовтні-листопаді 1937р. було знищено 1111 політв’язнів Соловецького табору особливого призначення. Розстріл приурочений до 25-річчя Радянської влади і здійснений в урочищі Сандармох біля Медвєжегорська. Близько половини розстріляних – громадяни України. Серед загиблих були родина Крушельницьких, Лесь Курбас, професори Рудницький, Яворницький, Заячківський і багато інших.

15.08.1937 р. видається черговий Оперативний наказ НКВС СРСР № 00486 „Про репресування дружин зрадників батьківщини, членів право-троцькістських шпигунсько-диверсійних організацій, засуджених Військовою колегією і військовими трибуналами по І і ІІ категоріях, починаючи з 08.1936 р.”. Встановлено порядок арешту і засудження ОС НКВС жінок-ЧСИР на 5-8 р. і розміщення їх дітей у дитбудинках. Діти, старші 15 р. і визнані „соціально небезпечними”, підлягали арешту. Всього по цій операції заарештовано 18 000 жінок і „вилучено” понад 25 000 дітей.

17.08.1937 р. - Директива НКВС про поширення дії наказу № 447 на Молдавську АРСР щодо „румунських шпигунів”. Арешту підлягали перебіжчики та емігранти з Румунії. „Румунська операція” була поширена на територію України та інших регіонів СРСР. По ній арештовано 8 292 ос., з них розстріляно 5 439 ос.

4.09.1937р. в Україні та інших регіонах почалася друга стадія „куркульської операції” – по ІІ категорії (ув’язнення).

5.09.1937 р. Політбюро розширює права ОС при НКВС: по польських та інших антирадянських справах дозволені вироки 10 р. ув’язнення.

10.09.1937 р. телеграма РНК СРСР і ЦК ВКП(б) до всіх регіонів СРСР зобов’язує провести 2-3 показові суди над шкідниками по охороні зерна, засудити до ВМ, розстріляти й оприлюднити це у пресі.

2.10.1937 р. з’являється Постанова ЦВК СРСР про введення покарання за шпигунство, шкідництво, диверсії, яка поширює термін покарання до 25 років.

17.09.1938 р. - Наказ НКВС СРСР № 00606 про створення „Особих трійок” для розгляду справ на арештованих у порядку наказів НКВС СРСР № 00485 та інших (національні контингенти). Вони замінили „альбомний порядок”, введений у 1937 р.

За статистичними підсумками „Великого терору” 10.1936 – 11.1938 рр., які склали Н. Охотін і А. Рогінський з Міжнародного „Меморіалу”, по справах, які провадили органи держбезпеки, арештовано понад 1 710 000 осіб, засуджено понад 1 440 000 осіб, у т.ч. до розстрілу – понад 725 000 осіб З них „Трійками” по „куркульській операції” понад 436 000 осіб, Комісією Наркома внутрішніх справ СРСР і Прокуратури СРСР („двійками”) до 09.1938 та „особими трійками” 09-11.1938 по „національних операціях” – понад 247 000 осіб, ВКВС СРСР, Спецколегіями обласних судів, військовими трибуналами – понад 41 000 осіб. Крім цього, за цей же період „Міліцейськими трійками” як „соціально шкідливий елемент” (СВЕ) засуджено понад 400 000 осіб. Зазнали заслання і депортацій в адміністративному порядку понад 200 000 осіб. Засуджено судами загальної юрисдикції по кримінальних звинуваченнях – не менше 2 000 000 осіб, з них понад 800 000 відправлені до таборів. Загалом за період сталінських репресій 1934-1953 рр. у таборах ГУЛАГу одночасно перебували близько 2,5 млн. осіб.

За даними СБУ, в Україні в 1936 р. було заарештовано 15 717 осіб, 159 573 – в 1937 р., 106 096 – в 1938 р, 11 744 особи – в 1939 р. Тільки за 1937 р. було розстріляно 16,5 тисяч чоловік. Більшість репресованих були українцями, але жертвами терору в Україні були також росіяни, поляки, німці, євреї та представники інших національностей. За соціальним складом найбільше було репресовано селян – 71 тисяча 452 особи (44,8 % від загальної кількості заарештованих), на другому місці інтелігенція і службовці – 68 тисяч 87 осіб (42,7 %). Робітників репресовано 2 тисячі 519 осіб (1,6 %), військовослужбовців – 1 тисяча 873 особи (1,2 %), співробітників НКВС УРСР – 237 осіб (0,1 %). З них членів і кандидатів КП(б)У – 6 518 (4,1 % від кількості репресованих).

На Полтавщині протягом 1937-1938 років було репресовано понад 10 тисяч громадян, більшість з яких зовсім непричетні до злочинів, у яких їх звинувачувала влада. У справжні катівні, де піддавали фізичним і психічним тортурам тисячі людей, перетворилися спецкорпуси в’язниць у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, приміщення всіх райвідділів НКВС. На тюремні камери були перетворені підвали колишнього Селянського банку, де розташувалося обласне управління НКВС по Полтавській області. У підвалах виконували і вироки про розстріл. Спочатку тіла загиблих таємно ховали у безіменних могилах на старому міському кладовищі, але коли рахунок розстріляним пішов уже на тисячі, поховання почали масово здійснювати за містом в урочищі поблизу хутора Триби.

У 1937 р. на Полтавщині була ліквідована майже вся верхівка партійного, радянського, профспілкового апаратів. За аналогічною схемою були проведені репресії проти командно-політичного складу військових з’єднань. Судові та позасудові репресії щодо «ворогів народу» супроводжувались й іншими видами розправ. Лише в другій половині 1939 р. в області з партії було виключено 499 кандидатів і членів ВКП(б), в т. ч. 212 чол. як «вороги народу» і 104 - за зв'язок з «ворогами народу». Протягом 1937-1938 рр. на Полтавщині за політичними мотивами з роботи було звільнено 710 учителів, а в педагогічному інституті - 12 викладачів і 27 студентів.

На території України репресії за національною ознакою були спрямовані не лише проти українців. Особливих гонінь зазнавали поляки, німці, євреї, в яких влада вбачала потенційних шпигунів, пособників буржуазних урядів на етнічній батьківщині переселенців. Поляків, які становили 1,5% населення України, серед репресованих було майже 19%, німців при загальній чисельності 1,4% в числі репресованих - понад 10%. Репресії чинились також по румунській, іранській, естонській, харбінській, болгарській грецькій лініях тощо. Показовим у цьому відношенні є факт знищення керівництва першої в Україні інтернаціональної сільськогосподарської комуни ім.Благоєва, заснованої болгарськими політемігрантами в 1924 році на території теперішнього Полтавського району. У березні 1938 року Полтавським УНКВС були заарештовані голова комуни та група колгоспників, яких звинуватили у шпигунстві, підготовці ряду терористичних актів на території району та замаху на керівників болгарських комуністів Г.Димитрова та В.Коралова. 27 вересня 1938 року особлива трійка Полтавського УНКВС прийняла рішення про розстріл всіх заарештованих.

Із середини 1930-х рр., психологічно зламавши народ голодомором та політичними репресіями, радянська держава приступила до планомірного винищення релігійних організацій та священнослужителів, руйнації культових будівель. Полтава, Кременчук, Лубни та ряд інших міст і сіл в той час втратили шедеври церковної архітектури. Справжнім святотатством стало зруйнування в 1936 р. Успенського собору в Полтаві. Внаслідок злочинницьких дій більшовицької влади напередодні Другої світової війни діяльність православної церкви на Полтавщині фактично припинилася. У 1940 р. в Полтавській області залишився один діючий храм, тоді як у березні 1925 р. на території губернії налічувалось близько 1130 церков. На кінець «безбожної п'ятирічки» (1932-1937 рр.) Й.Сталін поставив завдання ліквідувати в межах СРСР не лише всі релігійні конфесії, а навіть зовнішні вияви релігійності. На органи НКВС покладався «почесний обов'язок» фізичного винищення духовенства. На Полтавщині репресії зачепили кількасот священиків, у переважній більшості людей похилого віку. Їм довелося спізнати неодноразових допитів, зазнати поневірянь на Соловках, деякі священнослужителі вимушено зреклися духовного сану або виконували церковні відправи таємно, для вузького кола віруючих прихожан. У першу чергу репресій зазнали колишні священики ліквідованої в 1930 р. Української автокефальної православної церкви.

Репресивні акції наступних років мали дещо менші масштаби, але поширилися на території, включені до СРСР після пакту Молотова-Ріббентропа. Так, за Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 5.03.1940 р. підлягали розстрілу 14700 колишніх польських офіцерів та службовців у таборах Осташкова, Козельська і Старобєльська, а також 11000 „ворогів радянської влади” у в’язницях Західної України та Білорусії. Згідно зі звітом голови КДБ СРСР А.Шелєпіна від 3.03.1959 р., за цією постановою у квітні-травні 1940 р. було знищено „всього” 21 857 осіб, з них 7 305 – у в’язницях Західної України й Білорусії. Про розстріл офіцерів у Катині стало відомо ще в час німецької окупації, відтоді цей злочин носить ім’я Катинського. Тепер відомі й імена замордованих офіцерів. Лише в 90-ті роки оприлюднений список 3 435 цивільних в’язнів, розстріляних у в’язницях України, чиї справи були скеровані восени 1940 р. до Москви і напевно за порадою Шелєпіна знищені. Серед розстріляних кілька сотень українців. Досі не встановлені місця цих розстрілів і поховання.

Масові репресії проти „інакомислячих” громадян СРСР тривали до розпаду імперії зла. Після Хрущовської відлиги масові розстріли в’язнів сумління припинили. З 1947 до 1950 р. була навіть відмінена смертна кара. Але залишалися катування у в’язницях, психлікарнях, таборах особливого режиму, каторжні роботи, видворення за межі країни.

Великий терор характеризують гігантські масштаби репресій, фальсифікацій звинувачень, безпрецедентна плановість, надзвичайно закритий характер, непередбачуваність загрози арешту, загальний страх, кругова порука, цинізм, офіційна пропагандистська брехня, і як наслідок – девальвація цінності людського життя і свободи, роз’єднання суспільства, відмова від вільного мислення.

Ті наслідки відчуваються й нині, незважаючи на те, що Верховною Радою СРСР було ухвалено Декларацію від 14.11.1989 р. «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильницького переселення, та забезпечення їхніх прав».

В Україні діє Закон України від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Він має свої відмінні особливості. Не всім реабілітованим громадянам, як в інших країнах, видаються посвідчення, а лише тим, хто у кримінальному порядку був арештований і засуджений до позбавлення волі. І лише ця категорія користується пільгами щодо зниження на 50% оплати комунальних послуг. Не підлягають реабілітації громадяни, які народилися у спецпоселеннях батьків. Не мають державної підтримки вдови реабілітованих, які не створили нової сім’ї й перебували у зареєстрованому шлюбі до арешту реабілітованого, а також діти, які народилися у в’язниці у період арешту й засудження до позбавлення свободи матері; діти, які виховувалися у спецприймальниках-розподільниках, дитячих будинках, інтернатах; діти, які стали інвалідами внаслідок репресії батьків. Не мають жодного захисту також діти розстріляних батьків. Нині усі зі згаданої категорії людей практично є пенсіонерами.

Таким чином, роботу щодо реабілітації репресованих громадян та розв’язання їхніх нагальних проблем далеко ще не завершено, й тому актуальною залишається діяльність міських, районних та обласних комісій з питань відновлення прав реабілітованих. Їхні повноваження та обов’язки визначено у Положенні, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України у1991 році.

Комісія Полтавської обласної ради працює з 1991 року. Вона надає методичну та практичну допомогу потребуючим, особливо у питаннях пошуків архівних документів, серед яких немало досить складних справ, серед них і таких, що потребують оскарження. Ухвалюються відповідні рішення, що підлягають виконанню усіма органами та організаціями нарівні із судовими рішеннями. З початку створення комісії було розглянуто приблизно 10 тис. звернень від громадян області.

Виплата грошової компенсації реабілітованим громадянам або їх спадкоємцям - складне питання. На сьогоднішній день суми компенсацій, які згідно з законодавством можуть бути призначені реабілітованим та їх спадкоємцям, є мінімальними. Вони не покривають навіть тих затрат, які виникають при вирішенні цих питань. Тому наразі необхідним є внесення змін та доповнень до чинного Закону України від 17.04.1991 року "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" та до Постанови Кабінету Міністрів від 18.04.1996 р. № 429 "Про порядок розрахунків із реабілітованими громадянами".

Пріоритетним у роботі обласної комісії стало видання книги «Реабілітовані історією». Значну роботу проведено комісією також щодо перепоховання останків жертв репресій в урочищі Триби Полтавського району, що здійснене 14 квітня 1990 року, та спорудження на його місці в 1993 році пам’ятного знака.

Голодомор, ГУЛАГ, Великий терор – це такі ж символи ХХ століття, як Освенцім та Хіросіма. Пам’ять про ці віхи історії має бути для нас пересторогою у розбудові незалежної України.

Україна закликає об’єднати зусилля для вшанування пам’яті жертв репресій, відкриття архівів і достеменного з’ясування масштабу вчинених злочинів, визнання свідомого характеру нищення наших націй, проголошення чіткої політичної оцінки засудження винуватців терору і гарантування належної підтримки жертвам репресій, які дожили до нашого часу.