Geum.ru

Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


2.2.4.  Доказування і докази.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

2.2.4.  Доказування і докази.


Головним аргументом як у проведенні слідства, так і в судовому процесі виступали докази. Тому в джерелах цього періоду велика увага звертається на доказове судочинство. Докази називалися „доводами” і „отводами” [41, с.45].

Суд заслуховував докази обох сторін, за винятком тих, які вони давали під присягою. При цьому присягу складала одна сторона і її свідки, а саме та, котру він допускав до зізнань. Як правило, ближчою до зізнань був оскаржений. Проте якщо позовник міг привести більш переконливі докази, ніж протилежна сторона, тоді суд так само допускав його до доказів. Це було у випадку, коли оскаржений тільки в загальному заперечував позов і підтверджував це лише присягою, а позовник мав більш вагомі твердження через свідків чи задокументовано, тоді позовник був ближчий до позову.

В обов’язок слідства, а потім і судового органу, входив розгляд усіх доказів, які подавали сторони. Якщо докази були відсутні, але було достатньо даних із переслуховування сторін, то навіть у важких кримінальних справах суд ними обмежувався і виносив вирок. У протокалах засідань досліджуваного періоду фіксується багато таких випадків у формулюванні „... теды ми вряд, вислухавши обог сторон, та в поводовой и обжалованной Кондрата з Парохом присудилимо судом…” [198, с.7].

Найбільшого значення в кримінальному процесі серед усіх видів доказів мало добровільне признання сторони. Якщо сторона сама признавалася по суті справи, яка розглядалася під час судового процесу, то після цього не було потреби шукати інших доказів. Про що сказано в „Правах...: „Всякого соизволное самого на себя признание лучшим есть доводом паче всего свьта свьдетелства” [165, с.168]. Щоправда, признання має бути вмотивованим. Воно не має викликати ніякого сумніву, признаватися процесуальна сторона повинна добровільно, без ніякого психологічного чи фізичного тиску і тільки в суді [187, с.21]. У процесуальному праві цього періоду були чітко визначені факти, при яких признання не мали доказової сили. Це тоді, коли обставини вказували, що зміст самого признання не відповідає дійсності; признання було дано під примусом або поза судом; якщо признання належало малолітній особі, яка признавалася без присутності заступника або людині, яка мала психічні вади; коли подавалося признання з метою власної користі [187, с.168].

Не менш вагомим доказом були документні дані.

За часів Гетьманщини, порівнюючи з попереднім періодом, доказове право, завдячуючи системі свідчення, зробило значний крок уперед. Складати зізнання перед судом у ролі свідка вважалося громадянським обов’язком, який кожен повинен виконати, коли в цьому виникне необхідність. В разі неявки на судове слухання винного могли припровадити під вартою або взагалі арештувати. Як пояснюють „Права...”, „чин свьдителя ест явний і честний, от честного нихто отрицать не должен” [165].

Основною дилемою для судів у прийнятті таких свідчень було те, чому віддавати перевагу — якості чи кількості. Так, в одних постановах переважали судові рішення, прийняті на основі кількості свідків, в інших – якості. Такі розбіжності були характерними для тодішнього процесу, бо він тримався на встановлених віками трактуваннях і формулюваннях. Однак у ІІ половині XVIII століття починає переважати (що й стало значним поступом) якість свідчення і не обов’язковою є велика кількість свідків, як це було раніше. Вже якісно кращі свідки могли переважати більшу кількість менш вартісних, „ибо во свьдетельствь не на число а на чесность свьдетелей смотрьть надлежит” [165, с.177].

Жінок взагалі не допускали до свідчень, як виняток, жінка могла свідчити тільки тоді, коли її свідчення вкрай необхідне або не було свідків-чоловіків.

Зізнання свідків після добровільного признання у кримінальному процесі досліджуваного періоду було найважливішим доказом. Самі свідки за юридичною силою поділялися на дві категорії: свідки урядові та звичайні.

До урядових свідків відносилися особи, які за своїми посадами виконували обов’язки, пов’язані із судочинством та попереднім розслідуванням і подавали відомості чи свідчили у судових процесах. У XVIII ст. такі докази в основному подавав возний. Він вручав сторонам позови та інші судові документи, виконував різноманітні судові доручення, зокрема, підтверджував смерть особи, оглядав рани, побої і шкоди, заслуховував складання присяги сторони й вислуховвував їх претензії. З усіх ужитих заходів возний складав письмовий звіт у суд, який вписували у відповідні книги. З них при потребі робився витяг і під час процесу використовувався як доказ або додатковий матеріал на процесі. Возного часто й самого викликали на розправу, де заслуховували. Ці функції він виконував за дорученням суду або проханням сторін, в окремих випадках йому самому треба було проводити поцесуальні дії, як цього вимагала посада і служба. Так само сторони для більш переконливого забезпечення своєї правоти на судовому процесі або з метою забезпечення позовництва часто кликали возного для проведення попереднього слідства. Зазначені повідомлення й зізнання возний складав без присяги, бо вони були закріплені та посвідчені присягою, яку склали під час вступу на посаду [41, с.194].

Урядові докази в судово-процесуальному праві Гетьманщини вважалися набагато переконливішими, ніж докази звичайних свідків. Ця юридична норма була закладена і в кодифікаційних документах з права у XVIII столітті [165, с.104].

Крім урядових, у досліджуваний період існували так звані звичайні свідки. До них відносилися особи, які стали випадковими учасниками порушення закону. До свідків висувалисядосить високі вимоги. Найперша умова — вони повинні бути християнського віросповідання. Іновірці могли свідчити тільки у справах своїх одновірців. У карних справах свідчити могли повнолітні, віковий ценз яких коливався у межах від 20 до 70 років. Цікаво, що у цивільних справах з 14 років можна було давати свідчення. Свідки мали бути вільні, чесні, користуватися повагою в громаді, політично і морально благонадійні. Суспільне становище і звання не мали значення [165, с.171]. До свідчень допускалася особа, яка не мала власної зацікавленості в судовому процесі, тобто не була пов’язана родинними чи сімейними вузами однією із процесуальних сторін. Однак, коли вона раніше була суджена, а також картярі, значені тавром, пияки, розтратники, зрадники та запідозрілі в тих учинках, поки не очистяться в церкві від того підозріння, а також прокляті церквою й ворожбити звільнялися від ролі свідків [165, с.826].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта


Встановлення системи судової ієрархії, порядку проходження апеляцій по урядово-судових інстанціях сприяло повному оформленню правового статусу полкових судів і закріплення посади полкового судді. Так, до 1722 р. полковий суд скоріше був формальним, а всі кримінально-процесуальні дії та судові засідання виконувалися із вказівки і під контролем полковника, така ж картина спостерігалася і в магістратських та ратушних судах. Після виходу зазначених універсалів було зроблено чіткий розподіл між цими судами, тим самим вирішилося протиріччя між міськими міщанськими та козацькими судовими органам, що існували раніше через втручання місцевої старшини в магістратські справи і це заставляло міську знать шукати захисту в царського уряду [78, с.132]. Значні зміни відбулися у принципах процесуального права. Було введено письмове протоколювання. В кримінальних справах смертні вироки обов’язково мали затверджуватися гетьманом і генеральним військовим судом. У важких процесуальних випадках полковий суд звертався за роз’ясненням до генерального судді чи самого гетьмана [183, с.311-314]. Для більш швидкого проведення кримінально-процесуальних дій чи вирішення судових справ було введено посади молодших суддів-асесорів.

Послідовний автономістський курс П.Полуботка призвів до жорсткості позиції Петра І по відношенню до гетьманського правління і розправи над гетьманом у грудні 1724 року. Але, незважаючи на це, правління наказного гетьмана сприяло продовженню української державності, залишивши помітний слід у проведенні реформ щодо вдосконалення процесуальної та судової системи в державі.

Після поразки автономістів у ІІ половині 1723 – на початку 1724 рр. призвело до реального затвердження І Малоросійської колегії як вищого судового і апеляційного органу на Лівобережній Україні. До її компетенції входило прийняття скарг на судово-процесуальну тяганину і апеляцій на рішення Генерального військового суду та Генеральної військової канцелярії, полкових і всіх інших сотенних канцелярій, а також ратушних судів. Проте полкові, сотенні й сільські суди не були з цих питань апеляційними інстанціями і Малоросійська колегія була другою апеляційною інстанцією для вищих козацьких і міщанських судів.

І Малоросійська колегія приймала апеляції, розглядала справи, які затягувалися через судову тяганину попередніми судами, затверджували вироки, що виносили українські суди, до смертної кари і публічного покарання після їх затвердження Генеральною військовою канцелярією [164, т.7, №4196]. Таким чином, українські суди опинилися під контролем, наглядом і ревізією самодержавного органу, що став для них вищим судовим органом і вищою судовою інстанцією [42, с.4].

З 1725 р. відношення між І Малоросійською колегією і Генеральним військовим судом у сфері кримінально-процесуальних дій та судочинства принципово змінилися. Було скасовано спільні засідання та розгляди судових справ з генеральною старшиною. До компетенції канцелярії у судочинстві належала організація попереднього розслідування і формування думки по суті справи і з передбачення судового рішення, яке подавалося в колегію у формі письмових „промеморій” [57, с.45-46]. Колегія на підставі заяви процесуальної сторони сама могла забрати справу з канцелярії, прийнявши до власного розгляду, провести кримінально-процесуальні дії, виступаючи, таким чином, не тільки як апеляційна, але й касаційна інстанція, тим самим обмежуючи територіальну юрисдикцію козацьких судів. Це все більш негативно впливало на кримінальний процес цього часу і деякі полковники та полкова старшина з позовами зверталася безпосередньо до І Малоросійської колегії [162, с.2].

І Малоросійська колегія почала активно насаджувати на території Гетьманщини російські форми кримінально-процесуальних дій та російських джерел права. У цих заходах зазначеного органу управління зі сторони царської Росії сприяли бюрократизації Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду і, відповідно, всієї судової системи і судочинства Гетьманщини. Для підтвердження цього факту можна визнати зміст указів Петра І. До цих розпоряджень судові органи, як правило, не мали постійного місця дислокації, оскільки Генеральний військовий суд збирався за місцем походження процесуальних сторін, канцелярія відповідно слідувала за гетьманом [73, с.98]. Але політика І Малоросійської колегії, яка була спрямована на формалізацію україн-ського права взагалі і кримінально-процесуального зокрема, уніфікацію українських джерел права із загальноросійською правовою системою, сприяла бюрократизації розвитку вищих судових органів Гетьманщини. У І половині 1724 р. на території України вступив у дію імператорський указ „О суде по новоучиненной форме”, яким регламентувалася організація судового процесу. Колегія постановила, щоб Генеральна військова канце-лярія склала відповідну промеморію і направила їх у полкові правління з метою розповсюдження єдиної форми складання позовів і процесуального порядку. Після цього рішення Генеральна військова колегія перестала приймати позови, що не відпо-відали за своєю формою встановленій загальноросійській формі [57, с.148].

Проте царський уряд своїми реформами щодо процесуально-судової системи лише використав починання П.Полуботка. Судовою реформою П.Полуботок поклав початок загальному розповсюдженню в козацьких і міщанських судах Гетьманщини письмової форми судочинства, яке до цього лише фіксувало позови в судових канцеляріях [156, с.105]. Так само царським указом встановлювалась інтерегативна форма розшуку, що передбачала зміст документа з окремих пунктів, за якими суд проводив допити сторін. Відповідно до формули протоколу проведення допиту його мета поділялася на дві половини: у лівій частині записувалися питання, а в правій – відповіді на них, при цьому як питання, так і відповіді нумерувалися [220, ф.1, д.54482, л.346].

Відстоюючи власну незалежність, гетьманське судочинство у своїй практиці за часів правління Д.Апостола почало відходити від встановленої Петром І форми проведення кримінально-процесуальних дій. Повністю відміна указу відбулася при правлінні К.Розумовського в 1751р. [57, с.148-149].

У роки правління Петра І на території Гетьманщини розповсюджувалися дії „Військового статуту”, які використовувалися при проведенні кримінально-процесуальних дій у військових злочинах та адміністративно-поліцейських правопорушеннях [156].

Російські форми судочинства і правові джерела через посередництво І Малоросійської колегії суттєво змінили характер кримінально-процесуальних дій. До початку XVIII століття суд проходив як змагальний процес, в якому активну роль відігравали обидві сторони, захищаючи свої права, тим самим доводили свою правоту, самостійно представляти при цьому докази і свідків для підтвердження своїх інтересів. Усі стадії процесу проходили відкрито і публічно, давали можливість робити свідчення і заявляти, клопотатися про винесення судом бажаного рішення [156, с.105]. У подальшому І Малоросійська колегія у проведенні слідчих дій керувалася інквізиційним процесом, що почав застосовуватися в Росії ще в кінці XV століття на основі „Судебника” Івана ІІІ 1497 р. Він характеризується закритістю на всіх стадіях, максимально детальним протоколюванням усіх процесуальних дій і судочинства. І Малоросійська колегія стала насаджувати у судочинстві Гетьманщини інквізиційний процес. У результаті чого виїзд на місце скоєння злочину для проведення попереднього слідства, що відбувався публічно членами козацьких і міщанських правлінь чи судами, в кінці XVIII століття був витіснений викликом на слідство для проведення допиту [187, с.466].

Після поразки старшинської опозиції на чолі з П.Полуботком відбулося тимчасове розширення судової компетенції І Малоросійської колегії. Під її юрисдикцію потрапляє проведення кримінально-процесуальних дій відносно духовенства. Щоправда, це стосується справ, не пов’язаних з духовною діяльністю.

Перетворення І Малоросійської колегії у вищий судовий орган і судову інстанцію Гетьманщини сприяло включенню в судову систему Гетьманщини судів російських військових комендантів. Це, в свою чергу, дало можливість проводити кримінально-процесуальні дії з боку російських військових канцелярій у судовій системі Гетьманщини [57, с.154].

І Малоросійська колегія була розпущена за правління Петра ІІ. Одно-часно була відновлена й Гетьманщина, а її президент Вельямінов ще в 1726 році був відкликаний у Петербург за зловживання по службі [84, с.466].

Отже, заснування Російським урядом зазначеної інстанції мало сприяти викоріненню зловживань у судах Гетьманщини і захисту народу від свавілля старшин у судочинстві, однак у своїй роботі це не зайняло основного місця. Найбільш активно І Малоросійська колегія проводила обмеження функціонування автономних урядово-судових органів Гетьманщини, уніфікацію її системи відповідно до загальноімперської державної структурно-правової системи.

Справу П.Полуботка щодо захисту судової системи і судочинства Гетьманщини від зазіхань Росії та реформування правової системи взагалі проводив гетьман Д.Апостол. Після свого обрання він звернувся до уряду з проектом нового договору з Російським імператором. У першому пункті зазначеного проекту мова йшла про затвердження автономії українського права і судочинства. В поясненні до цих вимог гетьман виправдовував козацькі суди від звинувачення в хабарництві та в суб’єктивному судовому процесі й в некомпетентності, відносно юрисдикції Малоросійської колегії. В цьому ж договорі детально було описано судову систему та інстанції, які проводили кримінально-процесуальні дії. Ця система була затверджена в загальних рисах царем у так званих „Решительних пунктах” 1728 року. Щоправда, дії Д.Апостола були обережніші, ніж його попередника, і спочатку вони виражалися тільки в подоланні негативних наслідків у судово-правовій політиці, що залишилися від діяльності І Малоросійської колегії [125, с.31-32]. З метою підвищення авторитету судових органів Гетьманщини серед народних мас гетьман постійно вживав жорстких заходів, спрямованих на боротьбу із зловживаннями у проведенні слідчих дій судового процесу з боку полкової старшини та російських чиновників. Значна кількість розслідувань у кримінальних справах проводилася в першій інстанції гетьманським судом, Генеральною військовою канцелярією і Генеральним військовим судом за розпорядженням і контролем гетьмана [220, ф.1, д.64409, л.1-2]. Також для проведення роз-слідування в таких кваліфікаціях правопорушень залучалися і нижчі інстанції козацьких судів за вказівками гетьмана [125, с.26, 41-42, 64, 66].

Кримінально-процесуальні дії відносно старшин, які брали участь у роботі вищих козацьких судів, проводилися окремими представниками від гетьмана або самим гетьманом, з метою недопущення впливу відповідних осіб під час розгляду їх справи [125, с.79, 97].

У той же час проходило співробітництво між Росією та Україною в проведенні спільних кримінально-процесуальних дій. Так, Державна колегія іноземних справ за указами імператора направляла гетьману запити щодо результатів розслідувань з окремих справ, включаючи справи про російських посадових осіб в Україні [72, с.28-29]. Допускався супровід власного коментаря на підставі проведених слідчих дій гетьманом відносно скарг, які подавалися безпосередньо на ім’я імператора. Кримінальні справи полкових і генеральних старшин і далі залишалися в компетенції імператора, яку він міг передоручити на розгляд гетьману чи вищим козацьким судам для проведення кримінально-процесуальних дій [125, с.9, 86, 87-88].

Незважаючи на постійний тиск владних структур російського самодержавства, Д.Апостол почав відновлення інститутів колегіального судочинства та апеляційних інстанцій, заведених П.Полуботком, що супроводжувалися заходами, спрямованими на боротьбу зі зловживанням у судах та в кримінально-процесуальних діях [81, с.8-9].

Результатом тієї роботи стали „Решительные пункты”, які були введені в дію указом Петра ІІ. У них містилося ряд положень про судовий устрій, судочинство і правову систему Гетьманщини. Зокрема, в зазначеному акті визначався порядок проходження апеляційних справ по судових інстанціях, починаючи від нижчої і закінчуючи вищою. Президентом Генерального військового суду оголошувався гетьман. Генеральний військовий суд отримав право застосовувати грошові штрафи до суддів нижчих ланок, а також інших посадових осіб, що були задіяні у розслідуванні справи та в судовому процесі, за зловживання у проведенні слідчих дій та в судовому розгляді справи; за рахунок цих штрафів потерпілій стороні виплачувалася моральна компенсація. Заборонялося оголошення смертних вироків старшинам усіх рангів без дозволу на це монарха, встановлювалася підсудність і проведення слідства у кримінальних справах судами Гетьманщини відносно російських розкольників за злочини, де передбачалася смертна кара. Юрисдикція гетьманського судочинства розповсюджувалася на церковні й монастирські вотчини [28, с.438-441]. Цими положеннями Д.Апостолу вдалося частково відродити автономію судової системи Гетьманщини, судових інстанцій та апеляцій, розширити юрисдикцію у процесуальних і судових діях козацьких судів на монастирські землі, російських дворян, розкольників [81, с.291].

Значне місце в покращенні судово-правової системи займає „Інструкція о судах 13 июля 1730 года”, розроблена відповідно до нових норм, що вводилися Д.Апостолом. Основною метою зазначеної реформи було усунення негативних наслідків у зв’язку із втратою основного принципу – права громади бути суддею і проводити слідчі дії. Як відомо, на зміну їм прийшли одноособові відправлення правосуддя і безапеляційність, що сприяло необ’єктивності у проведенні слідства і в подальшому судового розгляду, вимагання хабарів, свавілля судових урядовців та інших посадових осіб і судова тяганина. В цьому документі йшлося про підвищення вимог до кандидатів у судді та в процесуальні органи, обов’язкова колегіальність судів, упорядкування системи судових апеляцій і підсудності [84, с.316-317].

Преамбула „Инструкции о судах” була сформульована на підставі „Решительных пунктов”. Тут перераховувалися основні вимоги до суддів, черговість проходження апеляції, використання судами в проведенні процесуальних дій українських правових джерел. Також встановлювалася матеріальна відповідальність суддів перед Генеральним військовим судом за зловживання при виконанні покладених на них службових обов’язків [87, с.141-142].

Найбільше уваги приділялося „Инструкции...” щодо проведення слідчих дій полковому суду як проміжній ланці між вищими і місцевими судами. Справи починали розглядатися з відома полковника, який контролював правильність проведення слідчих дій і судового процесу, стежив за дотриманням письмової форми судочинства, підписував судові рішення і ставив полкову печатку. При проведенні слідчо-судових дій у незначних кримінальних справах була присутня тільки полкова старшина, але якщо розглядалися більш важливі кримінальні справи, то обов’язково на судовому засіданні мав бути присутнім полковник, який спільно зі старшинами приймав колегіальне рішення, що скріплювалося підписами всіх членів колегії [87, с.142-143].

Відповідно до названого документа зросли вимоги до професійного рівня суддів, які повинні добре володіти правовими знаннями і об’єктивно проводити розгляд справ. Так само збільшилися вимоги до судового писаря, котрий відповідав за правильне ведення протоколів слідства і судових процесів та інших документів, пов’язаних з кримінально-процесуальними діями. За порушення вимог судового діловодства писар ніс персональну відповідальність і міг бути покараний грошовим чи іншим видом матеріального штрафу. Писарю дозволялося мати своїх так званих підписків, їх кількість визначалася необхідністю при виконанні своїх службових обов’язків, а також можливістю їх утримання за власний кошт. Через низький посадовий оклад писареві інструкцією дозволялося брати плату з позивачів за складання і написання позовів у розмірі п’ять копійок за кожні півсторінки тексту. Крім того, сторона, яка виграла справу, повинна була оплачувати послуги писаря в розмірі однієї гривни за сторінку судового декрету. Для незаможних позивачів дозволялася менша оплата за надані послуги [87, с.151-152]. Писар також контролював порядок й черговість розгляду справ, які сам представляв їх суддям. При цьому інструкція зобов’язувала писаря дотримуватися принципу юридичної рівності позивачів, незалежно від їх соціального стану. Позови заносилися в реєстр з коротким викладенням суті справи [87, с.143-144].

„Інструкція” повністю розмежувала козацькі і міщанські суди магістратських міст, а також виконання ними досудового слідства. При відсутності магістрату в місті діяв сотенний суд, який виконував кримінально-процесуальні дії одноособно [87, с.144.; 156, с.43, 48-49].

У сільських судах кримінально-процесуальні справи розглядав і проводив попереднє слідство отаман або війт з двома-трьома козаками. На випадок подачі скарги селянином на козака слідство проводила отаманська колегія, а при скарзі козака на селянина проводилися слідчі дії відповідно війтом і старостами [87, с.152].

Встановлювалися дні проведення судових засідань — понеділок, середа і п’ятниця — з метою надання судом ознайомлення зі справою і, якщо виникне необхідність проведення додаткового слідства. Судді не виконували своїх функціональних обов’язків у святкові, ярмаркові й вихідні дні. Їм так само надавалися календарні відпустки [87, с.159-160].

Оскільки інструкцією не регламентувалися проблеми військового судочинства, тому при розгляді полковими судами і Генеральним військовим судом кримінальних справ, пов’язаних зі злочинами українців проти російських військовослужбовців, використовувалися законодавчі акти Петра І, спільно з російським військовим начальством. Попередні кримінально-процесуальні дії в таких справах проводила українська сторона відповідно до розпорядження гетьмана [183, с.317]. Якщо ж звинувачувався російський військовослужбовець, то відносно нього проводилися слідчі дії і судив спільний українсько-російський суд на підставі „Регламенту воинского”. Зазначений суд ділився, відповідно до російських норм, на старших суддів („прейзисів”) і молодших („асесорів”). Проект вироку спочатку виносили молодші судді, а потім старші, після їх затвердження оголошувався спільний проект, який називався „сентенція”. Український і російський полковники скріплювали цей документ печатками і направляли для остаточного винесення вироку гетьманом [183, с.318-319].

Зловживання російських військовослужбовців припинялися гетьманським урядом в адміністративному порядку, а у випадках кримінальних злочинів відносно жителів Гетьманщини проводилося розслідування місцевим правлінням [221, ф.51, оп.3, арк.8].

Правова реформа, що проводилася в 1728 – 1730 рр., вперше суттєво обмежила юрисдикцію духовних судів української православної церкви. В кримінально-процесуальній галузі в компетенції церкви залишилися тільки виконання вироків загальних судів про церковну єпітамію і позбавлення честі. Попереднє слідство та інші кримінально-процесуальні дії відійшли від неї під юрисдикцію козацьких судів [221, спр.503, арк.3.; с.3070, арк.2].

За нормами „Решительных пунктов” Державна колегія іноземних справ виступала від імені російського імператора вищою апеляційною та наглядовою інстанцією для українських судів. Вона могла вимагати у формі універсалів від гетьмана „екстракти” кримінальних справ із вищих судів Гетьманщини [221, ф.59, оп.1, спр.3574, арк.2]. Проте канцелярія міністерства правління самодержавної адміністрації в Україні часто дозволяла собі грубе втручання в компетенцію українських судів, тим самим порушуючи черговість розгляду апеляцій судовими інстанціями. В цьому випадку лише повідомлялося Д.Апостола щодо проведення кримінально-процесуальних дій та судовий розгляд, тим самим ігноруючи систему українських судів. Також безпосередньо в компетенції Канцелярії міністерства правління знаходилися справи про державну зраду та інші політичні злочини, по яких проводилися слідчі й судові дії, особливо активно це здійснювалося в часи розправи із прибічниками І.Мазепи [220, ф.1, с.58874, арк.1-2].

Провівши реформу судочинства Гетьманщини, Д.Апостол тим самим зробив порядок у цій галузі права України, яке було порушене діяльністю І Малоросійської колегії. Проте самодержавство не могло змиритися з такою ситуацією і продовжувало курс на ліквідацію української автономії, а разом з нею правової системи.

У 1747 р. за наказом імператриці Єлизавети І відбулося відновлення гетьманського правління в Україні. На Генеральній військові раді, з подачі імператорського уряду, гетьманом було обрано К.Розумовського. Причиною відновлення гетьманського правління на території Лівобережної України була стратегія Російської імперії на південному напрямку. В цей час проходила боротьба з Отаманською Портою з метою її витіснення з Причорномор’я і Приазов’я. Через це виникла необхідність залучитися військово-політичною підтримкою верхівки української шляхти. Новий гетьман почав вести роботу щодо надання автономії політико-адміністративним і судовим органам України. На вимогу гетьмана Сенат у 1750 р. видає указ, за яким було відкликано російських чиновників з Правління гетьманського уряду, Генерального військового суду і ліквідовано Канцелярію міністерського правління. Справи, які стосувалися Гетьманщини, знову були передані під юрисдикцію Колегії іноземних справ. Цього ж року під юрисдикцію гетьмана було передано і Запорозьку Січ одночасно із контролем над проведенням на її території судово-процесуальних дій. Так, розшук запорожців, які скоїли злочин на території Гетьманщини, організовувала і проводила Генеральна військова канцелярія, а в судовому розслідуванні брали участь січові депутати [60, с.151-152]. Виконуючи доктрину „просвітницького абсолютизму”, уряд Розумовського проводив реформування судів і кодифікацію законодавства з метою створити чітку систему судочинства і забезпечити надійний порядок. Прикладом для такої реформи стала правова система, що існувала в роки правління гетьмана І.Скоропадського, і, на відміну від правової системи в часи правління Д.Апостола, коли процесуальні дії і судочинство здійснювали змішані суди, вона передбачала самостійне українське судочинство.

Значною перешкодою у проведенні заходів з метою відновлення діяльності українського судочинства стала суцільна бюрократизація судового і слідчого процесу, що почав поширюватися за часів правління Петра І. Це почало впливати на тяганину в проведенні кримінально-процесуальних дій. Великих матеріальних збитків зазнавали незалежні позивачі при поданні позовів у письмовій формі, за складання яких писарям потрібно було платити значні кошти. Через це К.Розумовський своїм ордером від 1751 р. наказав здійснювати кримінально-процесуальні дії тільки за українським правом в усній формі в незначних кримінальних справах рядових козаків і селян. В основному ця заборона стосувалася сотенних судів, куди найбільше поступало скарг від рядового козацтва і посполитого населення [227, с.760].

Справи у кримінальних порушеннях посадових осіб по відношенню до представників українського державного апарату розглядалися українсько-російськими судами при Київській губернській канцелярії. Хоча населення російських розкольників у Гетьманщині відносилося до юридичної компетенції представників російського уряду, проте кримінальні справи, що належали до злочинів проти православної віри, розглядалися управлінськими органами Гетьманщини [221, ф.59, оп.1, с.2902, арк.1–25].

При проведенні правових реформ К.Розумовський опирався на генеральну старшину, одночасно надаючи великого значення регламентації судових повноважень Ради генеральної старшини і Ради старшин. Гетьман К.Розумовський надав повноваження зазначеним органам управління розглядати апеляційні справи і рішення Генерального військового суду, а також при необхідності проводити додаткові процесуальні дії. За їх результатами подавати гетьману свої пропозиції стосовно змісту справ і пропозицій з їх вирішення. Кримінальні справи генеральних і полкових старшин, вищого духовенства гетьманських протекціоністів поступали безпосередньо на розгляд гетьману, або після попереднього розгляду Генеральним військовим судом, гетьман давав доручення Раді генеральної старшини чи Раді старшин на проведення кримінально-процесуальних дій з подальшим виробленням проекту рішення справи і подання його на кінцеве затвердження гетьману [148, с.115-117].

Значне місце в зміцненні гетьманської влади займали полкові кан-целярії і Генеральна військова канцелярія, до компетенції яких входив роз-гляд кримінальних справ, пов’язаних з обвинуваченням юридичних осіб в образі честі та гідності гетьмана, в зазіханні на гетьманську власність. Іноді такі справи розглядав особистий суд гетьмана [21, с.731-735].

З метою зміцнення військової влади К.Розумовський розширював компетенцію гетьманського суду, підпорядкувавши під його розгляд військові справи. Для участі в проведенні кримінально-процесуальних дій залучалися генеральний осавул, хорунжий і бунчужний. Попередні розслідування з таких справ проводила Генеральна військова канцелярія [187, с.10].

Генеральна військова канцелярія за своєю структурою була сформована, як цього вимагали грамоти Петра І гетьману І.Скоропадському, за типом петровських військових колегій. Така система і її власна компетенція сприяли розповсюдженню самодержавних методів у судово-процесуальному праві [145, с.128.; 248, с.169]. Часті втручання у процесуальну діяльність нижчих судів призводило до невдоволення такою діяльністю Генеральної військової канцелярії у Генерального військового суду і викликало занепокоєність самого гетьмана. Тому К.Розумовський своїми універсалами і указами почав обмежувати діяльність зазначеного органу управління в проведенні слідчих дій і судочинства. Також при необхідності у проведення процесуальних дій вмішувався гетьман. Він зобов’язав цей орган управління передавати розглянуті справи на розгляд для затвердження правами гетьманської влади. Крім того, було ліквідовано колегіальність генеральної військової канцелярії і обмежено її апеляційну компетенцію. Якщо виникала необхідність розгляду кримінальних справ між українцями і росіянами, то для створення спільного суду гетьман надавав перевагу кандидатурам від Генерального військового суду, хоч до того їх визначала Генеральна військова канцелярія. Повністю компетенцію у проведенні слідчо-процесуальних дій було ліквідовано під час створення статутних судів 1760 – 1763 рр.

У період правління К.Розумовського знову повернула свої права козацька старшина, яка почала переростати в шляхетський стан. У цей час вона очолила процес відновлення української державності, крім того вона добивалася підтвердження своїх прав верховною владою. З цією метою українська станова верхівка прагнула відродити старошляхетські форми правління і суду перш за все шляхом створення станових судів [129, с.6]. Проведена реформа в судово-процесуальній системі призвела до політичного забезпечення козацької старшини над посадовими особами російської адміністрації в Гетьманщині. Це, у свою чергу, сприяло наданню юридичного статусу української шляхти на рівні російського дворянства і прирівняло українських чиновників за службовими рангами до російських чинів.

Сама статутна реформа гетьманом К.Розумовським проводилася в два етапи. На першому — в 1760 р. було здійснено реформування Генерального військового суду. На другому — в 1763 р. реформовано Генеральну військову канцелярію і судові установи полково-сотенного рівня.

На думку дослідників історії української правової системи, теоретичною базою реформування Генерального військового суду став трактат Ф.Чуйкевича „Суд і розправа в правах Малоросійських”, де було сформульовано пропозиції щодо вдосконалення судоустрою і судочинства шляхом реорганізації на взірець норм Литовського Статуту [112, c.41.; 42, c.11-12]. До зазначеної інстанції входило по одному депутату від кожного полку і два постійних судді. Депутати знаходилися при Генеральному військовому суді протягом всього терміну вибору до суду. На випадок проведення кримінально-процесуальних дій відносно депутата Генерального суду, а також розгляд справ, що поступили в його полк від зазначеної установи, цей депутат звільнявся від членства в колегії на час проведення слідчих чи в подальшому судових дій [28, c.455]. Ця ж сама процедура усування проводилася відносно тих членів колегії, які брали участь у розгляді справ і проведенні кримінально-процесуальних дій у нижчій інстанції, якщо вона розглядалася як апеляційна в Генеральному суді. Рішення суду приймалося більшістю за допомогою голосування і затверджувалося гетьманом [222, c.59]. Судові рішення приймалися на підставі попереднього слідства, матеріали якого подавалися на розгляд суду. Нормативними джерелами для порушень Генерального військового суду були імператорські укази, гетьманські універсали і ордери, а також джерела українського права [227, c.765].

Результатом реформування Генерального військового суду став його новий, більш розширений, склад і нова структура. Він мав департамент цивільний і кримінальний. До кримінального департаменту на розгляд поступали справи про злочини неповнолітніх, службові злочини, а також справи, які попередньо розглядалися городничим. Особливе місце у проведенні кримінально-процесуальної дії займали справи, пов’язані з позбавленням прав, розгляд яких був обов’язковим при умові, коли підсудні були оправдані нижчими судами.

У цей час з’являються перші ознаки прокурорського нагляду в проведенні кримінально-процесуальних дій та судового розгляду справи. Так, відповідно до ордеру від 1755 року писар судової канцелярії Генерального військового суду зобов’язаний надавати юридичні консультації, про що робив відповідні записи чи доповідав про це гетьману [227, c.746]. До складу зазначеного органу входило двоє секретарів, екзекутор, нотаріус, протоколіст, а також їх обслуговувало двадцять два канцеляристи. Всі вони перебували на державному забезпеченні.

Ордером від 17 лютого 1763 року К.Розумовський вивів Генеральний військовий суд з-під юрисдикції канцелярії. Одночасно він ліквідував судово-процесуально компетенцію Генеральної військової канцелярії, де залишився тільки один генеральний писар [28, c.460.; 227, c.771-772]. Також тим же розпорядженням було виведено судові функції з компетенції адміністративно-розпорядчого органу і їх передача чисто судовому органу. Це було по суті першим кроком розподілу влади на рівні вищих державних органів Гетьманщини [204, c.6]. Але за вказівкою К.Розумовського Генеральна військова канцелярія організовувала і проводила попередні розслідування в деяких кримінальних справах старшин [221, ф.51, оп.1, спр. 2631, арк.1-5].

Другий етап у реформуванні судочинства Гетьманщини проводився на рівні полкових судів. Нормативною базою у проведенні таких структурних перетворень став Литовський статут, в якому виділялися підкоморські, земські та гродські суди, і трактат Ф.Чуйкевича „Суд і розправа в правах малороссийских”, де автор пропонує організацію галузевих замкових, земських і межових судів на основі українського права. Цим документом передбачалася підсудність земським судам цивільних і незначних кримінальних справ. Межове або комісарське судочинство розглядає цивіль-ні справи, що пов’язані з межуванням землі чи земельними спорами. Кримі-нальними справами передбачалося займатися замковим судам [42, с.10-11].

Головною заслугою в реформуванні судоустрою та судочинства є те, що на місці старих полкових судів були сформовані нові суди за галузевим принципом. Підстави такого розподілу на цивільну та кримінальну підсудність були закладені ще в „Инструкции о судах” гетьмана Д.Апостола, де так само передбачалося проведення кримінально-процесуальних дій під обов’язковим керівництвом або наглядом полковника [87, с.142-143].

Опираючись на таку нормативну базу, а також використовуючи привілеї Жигмонта Августа від 6 червня 1569 року, за яким привілейовані українські групи населення мали право користуватися в судах Литовським статутом і воно було підтверджене пізніше російськими царями Олексієм Михайловичем, Петром І та Єлизаветою, гетьман К.Розумовський провів судову реформу. Так, на місці старих козацьких судів виникла нова судова система, не обтяжена різноманітністю видів судів; за структурою це були загальні суди, що поділялися на гродські, земські та підкоморські і над ними стояв Генеральний військовий суд [181, 105].

До компетенції земських судів належали цивільні справи козаків і, як показують тогочасні актові записи, незначні кримінальні справи [220, ф.61, №922-926].

Підкоморські суди розглядали межові спори, які підкоморій вирішував переважно одноособово або разом з канцеляристом, якого направляли до кожного підкоморія з полкової канцелярії [181, с.105].

Проведення кримінально-процесуальних дій входило до компетенції гродських судів. Вони мало чим відрізнялися від ліквідованих полкових судів і діяли в усіх адміністративних центрах полків. У колегію полкового органу постійно входили полковник, полковий суддя і писар; кримінально-процесуальні дії проводили полкові осавули та хорунжі, які для виконання слідчих дій призначалися полковником. Полковник залишився головою цього суду, а полкові судді і писар почали називатися гродськими [196, с.81-83]. За універсалом К.Розумовського від 19 листопада 1763 року в колегію було включено ще двох полкових старшин, які виконували функції асесорів.

Органи кримінально-процесуальної дії гродських судів володіли територіальною юрисдикцією. При цьому розслідування проводилося як за місцем скоєння злочину, так і за місцем постійного проживання суб’єкта. В останньому випадку гродський суд був обмежений у визначенні постановляння вироку і вводив у обов’язок винного матеріально компенсувати шкоду, нанесену ним потерпілій стороні з наступною передачею його на поруки. При умові відмови звинуваченого про відшкодування шкоди і відсутності бажаючих брати на поруки, гродський суд передавав справу по підсудності іншому гродському суду за місцем скоєння злочину [221, ф.51, оп.1, арк.2695, с.1-3].

Гродські суди мали компетенцію проводити кримінально-процесуальні дії зі всіма станами населення; це означало, що до кримінальної відповідальності можна було притягнути будь-яку особу, яка підозрюється в злочині, скоєному на території полку. Гродський суд знаходився в адміністративному центрі, так званому полковому місті, і розповсюджував свою юрисдикцію в слідчих діях на обидва полкові повіти. Він розміщувався у будинку колишнього полкового суду і полкової канцелярії [183, с.322].

Представники гродського суду проводили слідчі дії по всіх значних кримінальних справах, пов’язаних з наїздами на шляхетські маєтки та викраденням людей, підпалах тощо [196, с.139-260].

На відміну від полкових судів, які були апеляційною інстанцією для сотенних, ратушних та магістратських судів, гродські суди за своєю кримінально-процесуальною компетенцією складали першу інстанцію.

Щодо стосунків між гродськими, ратушними і магістратськими су-дами, то перші діяли лише в межах відведеної їм компетенції. В напрямках проведення кримінально-процесуальних дій з кримінальних справ магіст-ратськими судами передавалися гродським судам. Члени магістратів пер-сонально зверталися в гродські суди з позовами про свій захист у криміна-льних злочинах проти їх особи чи майна [221, ф.763, оп.1, д.628, с.58-59].

Для виконання слідчих і судово-виконавчих обов’язків судових приставів у гродських судах було введено посади возних, яких вибирали серед значкових товаришів і сотенних старшин [171, с.55]. В їх функціо-нальні обов’язки входило огляд тілесних пошкоджень, проведення слідчих дій на місцях скоєння злочину, вручення позовів, викликів у суд, проведення перекличок сторін і свідків, приведення їх до присяги, охорона арештованого майна. До 1763 року такі обов’язки входили до компетенції полкової канцелярії чи дрібних шляхтичів і рядових козаків, які знаходилися на особистій службі в полковника. В кожному гродському суді було по одному возному, крім цього возного так само призначали і в сотню. Всі вони заносилися в спеціальні відомості, які відправляли в Генеральну військову канцелярію на затвердження гетьману. Оскільки земські суди розглядали поряд з цивільними і незначні кримінальні справи, то земські возні проводили їх попереднє розслідування. Так само земські возні могли поступати в розпорядження гродських судів, за наказами яких проводили попереднє розслідування із значних кримінальних справ, що знаходилися у провадженні гродських судів [221, ф.51, оп.1, спр.4626, арк.11]. Подібні факти свідчать про те, що статутні суди знаходилися в адміністративній підпорядкованості полкових канцелярій, які виконували по відношенню до них функції органів адміністративної юстиції. Під управлінням полкових канцелярій знаходилися і приміщення, в яких утримували під арештом осіб, що проходили в кримінальних справах і знаходилися під слідством у гродських судах [221, ф.51, оп.1, спр. 257, арк.6].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Це стосувалося неосілих людей, які не мали ніякого нерухомого майна, а також посполитих. Шляхту і військових арештовували тільки при розслідуванні державних або значних кримінальних злочинів [165, с.162].

Запобіжний арешт застосовувався також і при неявці позовника на розправу або відносився безвідповідально до розслідування та судового процесу. Якщо позовник третій раз після виклику не з’являвся на розправу тоді суд його звільняв від поруки [41, с.48.; 165, с.811]. В актових книгах знаходимо випадки, коли суд довіреній особі позваного підписував заяву про те, що оскаржений не залишить суду до закінчення розправи, а коли останній це вчинив, тоді його звільняли від складання поруки [1, с.17].

У досліджуваний період суд вимагав поруки від позовників. Це відбувалося при умові, коли неосілий позовник подавав скаргу на осілого. Тоді суд при порушенні позовництва був зобов’язаний „с таких челобитчиков брать же сказки с подкрьплением о не съезде з суда” [41, с.21.; 198, с.638]. Якщо йти за аналогією процесу Великого Литовського Князівства, то можна вважати, що доки неосілий позовник протягом довгого часу не складе поруки, доти оскаржений має право не відповідати на позов і взагалі не брати участі в розправі [252, с.100].

У процесуальному праві тогочасного періоду, крім поруки особистої, практикувалася майнова. Для забезпечення проведення розслідування без затягування суд дозволяв арештовувати рухоме чи не рухоме майно оскарженого. Застосовувалося це переважно тоді, як оскаржений утікав з місця проживання. Перед захопленням майна суд проце оголошував протягом двох тижнів [165, с.488]. Найпоширенішим методом накладення арешту на майно – захоплення врожаю, незалежно від того, чи він був зібраний чи ні. Якщо врожай не був зібраний, то позваній особі або його родичам, в разі відсутності винуватця, заборонялося збирати врожай. Все це робилося на випадок виграшу судового процесу потерпілою стороною, тоді весь врожай переходив до неї. Контролював виконання такого судового рішення возний спільно з двома делегованими представниками зі суду на підставі окремого судового розпорядження, яке називалося „запретительное письмо”. Возний вручав зазначений документ оскарженому, а якщо він був відсутній – мешканцям його садиби. В розпорядженні вказувалося все, що стосувалося майна і під загрозою великого грошового штрафу ніхто не мав права це майно рухати. Суд мав право сам чи за побажанням сторін майно передавати на зберження третій особі [165, с.488]. При арешті майна суд так само робив відповідне пові-домлення, в якому зобов’язував злочинця прибути не пізніше як через три місяці з дня оголошення [187, с.16-17].

Справи під час слідчих дій могли бути закритими. Це проводилося на випадок неявки у суд потерпілої сторони, тобто інстигатора, або коли сторони мирилися. В окремих випадках слідство закінчувалося тим, що обвинуваченого видавали самому потерпілому без судового рішення.

Важливою стадією у кримінально-процесуальному праві досліджуваного періоду був судовий розгляд справи. Проводився він на підставі Литовського статуту, „Порядку” і „Саксону”. За цими ж нормативно-правовими кодексами був встановлений механізм і порядок організації судового засідання.

Розправа починалася від оголошення справи за порядком надходження. У так званих пильних справах, що стосувалися чужинців, важливих кримінальних процесів і деяких інших, суд не дотримувався черги і провадження відбувалося відразу після подачі скарги. Відносити будь-яку справу до категорії пильних і вирішувати її поза чергою мав право тільки суддя [165, с.109].

На початку судового засідання розглядалися процедурні питання. Перевірялася явка всіх сторін, причетних до справи, вирішувалися питання на випадок чиєїсь відсутності. У випадку, коли на суд не прибув сам позивач або його представник і не було обгрунтовано поважної причини їх відсутності, відповідач міг подати протест і викликати позивача в суд для присудження збитків, за рахунок першого, на весь час очікування. Проте позивач мав право вдруге звернутися до суду з позовом відносно відповідача і якщо повторно позивач без поважної причини не з’являвся в суд, його позов втрачав юридичну силу, а з відповідача знімалась вина. Після повторної неявки в суд позивач був зобов’язаний проплатити всі судові витрати замість відповідача. Коли ж позивач свою відсутність міг довести через поважну причину, тоді суд брав до уваги його відсутність і продовжував далі розгляд справи. Суд міг примусити продовжити розгляд судової справи і тоді, коли позивач хотів покинути приміщення судового засідання [196, розд.4, арт.63, п.1-3.; арт.27, п.1-4].

Кожний відповідач під загрозою строгого покарання мав прийти на судовий процес або направити свого довіреного представника. В іншому випадку свою відсутність він міг пояснити тільки поважною причиною [187, с.16-17]. В разі повторної неявки відповідача чи його представника, або відмова сплачувати судові затрати чи збитки за неявку, а також переховування від арешту, відповідач втрачав юридичну силу і позивачеві присуджувалося на підставі доказів все те, чого він вимагав. Таке рішення приймалося заочно без присутності і відома відповідача. Суд позитивно вирішував справу на користь позивача, коли відповідач під час засідання спеціально створював судову тяганину, не захищався по суті справи, або самовільно залишав залу засідань, не довіривши при цьому продовжити його захист довіреній особі [196, розд.4, арт.3, п.2].

Позивач мав затримати протилежну сторону і доставити на розправу з допомогою сторонніх людей на випадок її переховування від суду чи вручення позову [165, гл.VIII, арт.3]. Суди були зацікавлені в покаранні за неявку в суд котроїсь із сторін: по-перше, щоб скоріше провести без тяганини розправу і, по-друге, це давало змогу накласти штрафи за відсутність сторін на користь суддів, підсудків чи інших посадових осіб. Якщо до суду прибувало дві сторони, то для заслуховування у залу засідань викликали ту, яка раніше прийшла. Після цього вирішувалося питання щодо складу суду, а далі розглядалися докази.

Сам процес був змагальний. Після доказів однієї сторони друга мала право їх заперечити або підтвердити своїми доказами. Кількість таких висновків чи контрверсій могла бути необмеженою [187, с.31]. Як свідчать нормотворчі джерела, під час контрверсій спочатку з’ясовувався позов, після цього проходила оборона оскарженого, на яку відповідав позовник, після висновків останнього оскаржений виправдовувався через додаткові свідчення [38, с.411.; 165, с.185].

Сама розправа починалася із з’ясування позову [88, с.144]. Позов на виклик суду здійснював позовник і називалося це „челомбиття заносить”, воно виражалося у тому, що позовник зачитував письмову скаргу сам. Проте на практиці, як свідчать про це джерела, скаргу зачитував сам суд, який мав її оригінал. У випадку, якщо скарга була усною, то тоді її подавав сам позовник.

Після з’ясування позову починалася оборона оскарженого, або відповідь на претензії, яка в тогочасних актових документах передавалася назвами „отвьт” або „отпор” [41, с.185]. Якщо оскаржений прибував на судове засідання після другого виклику, тоді він був змушений спочатку оправдовуватися за свою відсутність. Якщо причина була правомірна, тоді суд анульовував викликаному кару арешту й звільняв його від обов’язків повернення позовникові коштів та відшкодування за зволікання процесу, в іншому випадку позваний відбував арешт і виплачував відповідні відшкодування. Тільки після цих заходів суд допускав оскарженого до оборони, що називалося „збиранням позову”.

Правда, перед тим, як позвана сторона приступала до оборони, вона повинна подати всі формальні закиди, так звані „ізвиненія” [165, с.130-140], при умові їх існування під час подачі позову. До зазначених обставин відносилася правомірність легітимації у позовника до порушення кримінальної справи, невідповідність судового органу до розгляду такого характеру справи і т.д. В основному оскарженню підлягала невідповідність судів щодо проведення процесу. Пояснюється це тим, що в період Гетьманщини була широка станова приналежність, службове становище, місце проживання, яким слугували різні суди. Позвана сторона відразу говорила про неприналежність до відповідного суду, зовсім не вдаючись до питань, пов’язаних з процесом. Якщо оскаржений не опротестовував невідповідність суду, тоді він мав погодитися до кінця вести розправу, виконувати всі рішення суду, включаючи присуд. Коли оскаржений довів свою правоту відносно компетенції судового органу, останній відкидав позов і накладав на позовника штраф для сплати як протилежній стороні, так і судові за канцелярські послуги.

Якщо таких претензій щодо відповідності суду не було або вони не були прийняті, тоді оскаржений вставав до оборони і до „отвіту” [165, с.163.; 41, с.21]. Захищаючись перед позовом, оскаржений міг визнати його зміст або заперечити. Якщо він визнав усі обставини, що були обумовлені у позові, тоді суд не заслуховував ніяких доказів чи свідчень і виносив рішення ще того самого дня „до заходу сонця” [41, с.199]. Допит обвинуваченої сторони суд проводив „по пунктах” позову, що називалося „розпитом” або „допросом”. Оскаржений давав відповідь на кожний пункт окремо, проводилося так зване „очищення” або „отправленням пунктів челобиття”. Не можна було переходити до наступного пункту, якщо нема відповіді на попередній, винятком могло бути тільки зредагованість самого позову, при цьому дозволялося відповідати відразу на кілька питань. Виконуючи таку процедуру, оскарженому дозволялося користуватися своїми записами та з них зачитувати відповідь. Проте оскаржений повинен дотримуватися змісту і суті позову та не вносити туди додаткових питань. Якщо такі питання виникали, то він міг їх подавати судові тільки після закінчення цього спору.

Все, що говорив оскаржений, записувалося судовим писарем і складався протокол. Спочатку він був у вигляді чернетки, писар його зачитував, уносив поправки відповідно до зауважень сторін і подавав позваному на підпис, після того писар його ще раз переписував начисто і давав на повторний підпис. Позваний особисто підписував протокол, а якщо він був не грамотний, тоді підписувала довірена особа. Ставити хрестики чи інші позначки заборонялося, бо, як вказувала „Инструкція...” від 13 липня 1730 р., багато процесуальних сторін потім відмовлялися від тих підписів [88, с.145].

Пізніше, як свідчать „Права...”, перестали переписувати протоколи і в час функціонування зазначеного нормотворчого джерела переписування не було обов’язкове.

Ф.Чуйкевич у своїй кодифікації права вимагав, щоб сторони після того, як подали свої зізнання усно, записувало через судового писаря під час трьохденної судової перерви [41, с.97-98]. Щоправда, це було тільки побажання реформатора Ф.Чуйкевича, метою якого було розвантаження судів і прискорення проведення судового слідства до дев’яти днів. Він говорив також про обмін копіями документів, які сторони мали використовувати під час розправи як докази, щось подібне на зразок литовського процесу, де заради такої процедури відкладали розправу [252, с.112]. Проте на практиці такий захід не прижився.

Після закінчення опитування позваного до відповіді ставала протилежна сторона або позовник, і який починав доводити свою правоту не тільки словесно, а й з використанням доказів проти свого опонента, тобто „улічает” або видавав „улику истцеву” або „обличеніе” [165, с.164.; 41, с.23]. Під час цієї процедури позовник наводив усі докази і висловлював нові міркування й твердження. Все це проходило під вимогливим контролем суду.

Якщо оскаржений володів даними щодо хибності зазначених доказів позовника, тоді йому надавалося слово ще раз, де він наводив свої аргументи. Така процедура носила назву „оправданіе” [165, с.164.; 41, с.11, 123] оскарженого. Позовник повинен відповідати на всі обвинува-чення по порядку, про що говориться в скарзі потерпілого [198, с.640-641]. Інформація, якою оборонялися чи доводили сторони, а також їх висновки детально записував писар, після чого давав на підпис сторонам.

Якщо одна із сторін давала нові показання, до відповіді на які не готова протилежна, тоді суд на дві-три години переривав судове засідання для того, щоб обдумати і приготувати відповідь. Ця процедура могла повторюватися декілька разів, але з кожним разом давалося менше часу на підготовку до оборони. Сторонам так само дозволялося виправляти помил-ки, які були в їх зізнанні під час розправи без ніяких негативних впливів на це зі сторони суду. Це зайвий раз підтверджує принципу відсутності формалізму в судах Гетьманщини. Якщо сторона на вимогу суду не хотіла викладати свої думки чи відповідати, проводити контрверсію, суд міг накладати на неї грошове покарання та припиняти розправу, не беручи до уваги всі попередні твердження, свідчення чи докази.

У судовій практиці Гетьманщини існував принцип прискореного проведення судового процесу, в основному він стосувався переважно купців та хліборобів. Тут зіграло роль два чинники: по-перше, це традиційна козацька гостинність і, по-друге, в обох випадках економічна зацікавленість, оскільки купецтво і рільництво було основною статтею доходів як для населення, так і для держави.

Якщо скоєно злочин проти іноземної особи, то слідство і судовий розгляд проводився на місці скоєння правопорушення, при умові, коли оскаржений не був підлеглий вищому суду. Цей процес відбувався поза чергою в прискореному темпі. А коли оскаржений виїхав з місця, де зробив негідний вчинок, суд негайно надсилав виклик на розправу до його місця проживання, вказуючи на термін розгляду справи. Судовий процес міг проходити і при відсутності оскарженого, тоді заочно виголошувався вирок, після чого проводилася конфіскація майна звинуваченої сторони без визначення інших термінів. Якщо купці перебували у якійсь місцевості постійно, то їх справи розглядалися відповідно до загальних процесуальних норм [165, с.188]. Відносно хліборобів, то судові спори проводилися у прискореному темпі поза звичайною чергою, тільки під час косовиці або жнив [165, с.813-814].

Після заслуховування всіх доказів суд запитував про наявність додаткових доказів. У випадку, коли їх не було, суд припиняв розправу і після того сторони вже нічого не могли додавати до змісту судового розгляду. Але коли суд відкладав оголошення вироку і тим часом одна із сторін знаходила додаткові докази, вона мала право звернутися до суду із заявою щодо включення у справу цих матеріалів і продовжити судове провадження. В зазначеному випадку суд мав право задовольнити претензії сторони [165, с.166].

Суд призупиняв розгляд справи у випадках, коли обидві сторони не прибули на судову розправу. Процес закінчувався в тому випадку, якщо позовник забрав скаргу за згодою проитлежної сторони, або сторони уклали між собою угоду про припинення процесу.

Після закінчення розправи суд наказував сторонам подати списки на видатки, які називалися реєстром. До них включали час перебування під розправою, витрати на канцелярське приладдя, а також плату на користь судових осіб [129, с.255.; 187, с.37].

Усе, що відбувалося під час судового процесу, писар фіксував у протоколі. Туди він вносив показання сторін, усі докази, що подавали позовник і відповідач, а також рішення суду. Протокол підписували обидві сторони і його підшивали до двох так званих „шнурових тетрадей” [165, с.164, 162]. Це був прошитий журнал з прономерованими сторінками та запечатаний суддівською печаткою. В одному зошиті були записані висновки позовника, а в іншому — показання для оборони протилежної сторони. Із припиненням розправи у протокол записувалося, що сторони не мають ніяких доповнень до своїх доказових матеріалів, а також претензій до суду і ставили свій підпис.

Перед тим, як видавати присуд, суд брав підписку-зобов’язання від обох сторін, що вони не покинуть суду до оголошення вироку. Після цього суд доручав оформити підписку відповідно до вимог „Указу о форме суда” по пунктах [198, с.674]. Після цього зазначений документ зачитувалося сторонам, які мали право домагатися внесення змін чи доповнень або погоджувалися із змістом тексту і підписували. І тільки тоді писар його підписував і вносив до справи, яку подавав суддям. Останні протягом трьох днів мали винести вирок і так само записати до матеріалів справи [183, с.349-350].

Крім згаданих судових книг, у канцеляріях також велися книги „исходящих доношеній или писем албо репортов”, куди вносилася вихідна документація, та „приходящих челобитних доношеній или писем”, куди вносилася документація та листи, які надходили в суд [71, с.42]. У Гене-ральній військовій канцелярії велася „приходная протокольная книга” і „отпускная протокольная книга”. За часів гетьманування І.Скоропадського у судове діловодство ввели „діяруші”, де записували судові акти [71, с.48].