Geum.ru

Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Джерельна база дослідження
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

1.2. Джерельна база дослідження


Пожвавлення у кінці XVII – протягом XVIII ст. на території Гетьманщини діяльності полкових та сотенних канцелярій, розвиток діло-водства в ратушах, магістратах, тобто у центральних органах управління та судочинства спричинилося до появи розмаїтої актової документації, відмінної за жанровими ознаками, призначенням та місцем утворення.

Актові книги — це збірники документів, що складалися у результаті діяльності різних судів у великому князівстві Литовському, у т.ч. на українських землях протягом XV-XVII ст. Із середини XVІ ст. почали вести три види актових книг: декретові, записові і поточні. До поточних книг записували скарги, показання свідків, свідчення возних, заяви, протести тощо. До актових книг вносилися також позови та судові рішення. Вписані до актових книг, ці документи набирали юридичної сили [238, т.1, с.87]. Записи в актових книгах велися в основному трьома мовами: староукраїнською, польською та латинською.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта


Свої початки інквізиційний або слідчо-розшуковий кримінальний процес бере з часів встановлення диктатури в Римській імперії. Така форма процесу часто ставала таємною і письмовою, коли це стосувалося державних злочинів. Провадження кримінальної справи проходило не сторонами, а судом. Як звичайною складовою було застосування для одержання потрібних показань. Крім того, якщо провести аналіз кримінального судочинства XVI – першої половини XVIII століть на Заході та в Російській державі, то видно, що дії „інквізиції” були неймовірно жорстокими. Так, зокрема, за відомим кримінальним кодексом „Кароліна” (1532 р.) передбачалося близько двохсот видів тортур та смертних покарань.

Історичні обставини, що склалися в цей час на Україні, хоч і сприяли розвитку судочинства під впливом Заходу, проте проникнення інквізиційного процесу на українських землях зазнавало опору. Основною причиною такої ситуації було те, що тут зберігалися традиції „Руської правди”, за якою головна форма судочинства виражалася у вигляді змагального процесу. Важко погодитися з тезою А.Пашука про відсутність інквізиційного процесу на теренах Гетьманської держави тільки тому, що українська шляхта мала більшу вигоду від змагального процесу, під час проведення якого завжди забезпечувалася позиція сильнішого і не порушувалися шляхетські „вольності”. В дійсності такі права мали польські магнати, де на відмінну від європейських абсолютних монархій була слабка королівська влада [156, с.104.]. Що ж до ситуації на Україні, то в період Визвольної війни шляхетського стану як такого ще не було сформовано, тому Б.Хмельницький у боротьбі опирався на козацтво і народні маси.

Тільки під тиском Російського самодержавства в 20-х роках XVIII століття почали вноситися зміни у процес Гетьманщини з метою обмеження змагальності. Проте ці дії ні до чого не призвели і змагальний процес продовжував діяти успішно [39, с.53, 129]. У кінці XV століття самий обвинувальний процес в Московському царстві набирає форми інквізиційного. Як свідчить Судебник 1497 р., зазначена форма почала застосовуватися при розгляді найбільш небезпечних злочинів, спрямованих проти держави або представників влади. Щоправда, за Судебником зберігався змагальний процес для цивільних і незначних кримінальних справ [223, с.634]. Починаючи з 40-х років XVI століття, розшук у більшості справ почав замінювати обвинувальну форму. Права сторін різко знизилися і найактивнішим суб’єктом процесу став суддя.

У кінці XVII – на початку XVIII ст. у зв’язку з посиленням абсолютизму в царській Росії все більше почали поглиблюватися відмінності між обвинувальним та інквізиційними процесами. В цей період розгляд цивільних справ за методами ставився на один рівень з кримінальними справами, пов’язаними з розбоєм, убивствами та крадіжками [223, с.676]. Обвинувальний процес на підставі царського указу повністю зникає в 1697 році. В додатку до „Воинского устава”, який називався „Краткое изображение процессов”, викладалися нормативні вимоги інквізиційного процесу, що були запозичені з правових джерел Західної Європи. Оскільки в судочинстві збереглися окремі стадії змагального процесу і це призвело до плутанини під час розгляду кримінальних справ, то Петро I з метою поліпшення становища в судовому процесі в 1723 році видає указ „О форме суда”. В період завершення його правління в російському судочинстві остаточно було введено інквізиційну форму проведення кримінального процесу і його вже було виділено із загального процесу.

Зрозуміло, що реформи, які проводилися в російському процесуальному праві, мали вплив через постійне втручання царського уряду на українське судочинство і це призвело до того, що вже в 20-х роках XVIII ст. змагальний процес поетапно витісняється інквізиційним.

Загальними рисами зазначеного процесу було те, що він являв попереднє розслідування. Сам судовий процес і винесення вироку за своєю суттю виступали як його доповнення. В окремих кримінальних справах, особливо тих, які пов’язані з державною зрадою чи зазіханням на офіційну владу, попереднє розслідування поділялося на загальне і спеціальне. При загальному розслідуванні підозрілому не пред’являли обвинувачення. Він перебував під арештом без оголошення суті обвинувачення й не мав можливості захищатися. Розслідування знаходилося повністю в руках судді-слідчого. Наступною стадією виступало попереднє розслідування. На зазначеному етапі фігурував обвинувачений, якому пред’являлося обвинувачення, і за пунктом обвинувачення провадився допит. В інквізиційному процесі обвинувальна сторона фігурувала не як суб’єкт, а як об’єкт. У кодифікаційних збірниках з права передбачалося ряд кваліфікаційних катувань, які могли застосовуватися до обвинуваченого з метою здобуття від нього зізнання у скоєнні злочину. Фізичні тортури зазначеним процесом також передбачалися застосовувати і проти свідків. Катування могло застосовуватися додатково за відмову або неправдиві показання [165, с.439]. Після закінчення досудового слідства в суд подавалася спеціальна доповідна записка, в якій вказувалося на результати розслідування і на підставі цих матеріалів робилися виписки.