Geum.ru

Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Розділ 1історіографія та джерельна база дослідження
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ




1.1. Стан дослідження проблеми в історико-правовій та історичній літературі



Питання розвитку кримінально-процесуального права в історико-правовій науці розглядалися лише фрагментарно. Існуючі з цього питання дослідження в основному стосуються матеріального права, на яке посилалися в практиці суди. Щоправда, частково досліджувалися проблеми судів і процесуального права.

Вивчення історії українського права розпочалося у перші роки ХІХ століття внаслідок становлення німецької „історичної школи права”, характерної інтересом до історії розвитку права кожної окремої нації. Проте, зважаючи на те, що український народ в ХІХ столітті не мав своєї держави, його минуле у правовій системі вивчалося лише як науково-дослідний матеріал, що був складовою частиною розвитку права в історії інших народів. Через це українська правова система розглядалася як частина історії розвитку правових норм Росії або Польщі.

Перші наукові розробки щодо організаційних і правових характеристик судочинства на українських землях в середині ХVІІ – ХVІІІ ст. з’являються на початку наступного століття, авторами яких були історики права Дерптського університету, і вони досліджували зазначену проблематику як складову частину історії російського права. В 1820 – 1830 рр. робота ця була продовжена польськими вченими, які розглядали історію українського права під кутом зору провінціального польського права ХІХ століття [82, с.630].

З середини XIX століття починається активний розвиток російської історико-правової думки. Проте вона розвивалася відповідно до офіційної концепції історичного процесу, основні принципи якої полягали в тому, що Україна і її історичне минуле було органічною частиною розвитку російської нації та Російської імперії. Через це в тому ж ракурсі розглядалася така галузь науки, як історія права. І хоч істориками було виконано значний обсяг роботи з цього напрямку, однак вони дотримувалися неправильної методології, котра полягала в безпідставному включенні українського права, зокрема кримінально-процесуального до складу російського [82, с.630].

Причиною низького рівня досліджень правової системи Гетьманщини також були побоювання царського уряду стосовно прагнення відродження незалежності в українському суспільстві. Тільки в період проведення у Росії загальнодемократичних реформ 60–80-х рр. ХІХ ст. судова система Гетьманщини стала об’єктом дослідження для представників української історико-правової науки [28, с.247, 444, 453-462]. Але всі ці дослідження були спрямовані на змалювання її загальної характеристики, визначення періодизації історії українського права взагалі та кримінольно-процесуального зокрема. В його поверхневому аналізі відображаються тільки окремі відомості про систему кримінально-процесуальної дії, вони представлені розрізнено і в контексті загальної характеристики правової системи Гетьманщини згадуються епізодично.

Певні зрушення в цій сфері дослідження стали наявними в кінці XIX – на початку XX століття у зв’язку із виникненням школи західно-руського права (Київська історико-юридична школа). Її основоположниками були відомі вчені-юристи М.Владимирський-Буданов та Ф.Леонтович [82, с.631.; 238, т.2, с.544]. Учені школи висвітлили низку проблем власне українського права. Їхні дослідження своєрідності державно-правового розвитку на українських землях у складі Великого князівства Литовського, що не збігалися з офіційною версією західнорусизму, стали предтечею української історико-правової науки. Ідеї школи найвиразніше відображені у монографіях М.Владимирського-Буданова [49-50].

Одним з найвідоміших дослідників права Гетьманщини був О.Кістяківський. Йому належить підготовка до друку і видання кодексу прав козацької держави XVIII ст. „Права, за якими судиться малоросійський народ” [165]. Особливої уваги заслуговує його нарис історичних відомостей про цей кодекс. Ця праця є першою і найповнішою моногорафією, яка базується на архівних матеріалах. До нинішнього дня вона не втратила свого значення В ній, крім історичних даних про походження Кодексу, аналізуються чинні в Україні в XVII – XVIII столітті закони, зокрема процесуальні, джерела Кодексу, а також подається наукова оцінка зібраних законів.

Дослідником подається оцінка Кодексу з науково-правового погляду, зазначаючи при цьому високі якості норм цивільного права та застарілість ідей, якими просякнуті норми кримінального права. Це – чинник, який додатково впливав на „розщеплення” галузі процесуального права на цивільно-процесуальне і кримінально-процесуальне. У монографії вчений зупиняється на ставленні вітчизняного законодавства до окремих законів, котрі діяли на території України, розкриває мотиви складання Кодексу, описує склад комісії, яка працювала над кодифікацією.

Після видання тексту Кодексу проблемою історії кодифікації українського права займався І.Теличенко [207, с.41]. Він на нових архів-них матеріалах подає більш детальний виклад історії Кодексу 1743 року. Також повніше, ніж О.Кістяківський, наводить персональний склад Кодифікаційної комісії. Вченим описується подальша доля Кодексу після його завершення Комісією. І.Теличенко робить короткий огляд тих джерел права, що використовувалися в „Правах...”, вказуючи на протиріччя, які виникали при врегулюванні правовідношень юридичними нормами з різних збірок законів.

Важливими у плані дослідження історії судів і судочинства зазначеного періоду є праці Д.Міллера. Він проаналізував сутність судової реформи 1763 року, в результаті якої було введено земські, гродські і підкоморські суди. На думку вченого, основною причиною цієї реформи було бажання козацької верхівки стати шляхтою і прирівнятися за соціаль-ним станом до російського дворянства і однією з умов такого становища є шляхетські суди, які раніше існували в Польщі [129, с.37-100].

Вивченням судової системи Гетьманщини взагалі та кримінально-процесуального права, зокрема, займався відомий український історик О.Левицький. Він намагався розглянути історію діяльності судів. Учений проаналізував роботу судових органів, торкнувся питань судочинства саме при розгляді кримінально-процесуальних справ. Автор прагнув подати деякі матеріали судових справ, в яких відображено проходження самого кримінального процесу. У своїх наукових дослідженнях він доводив, що в діяльності низових судів активну участь брала громада, визначаючи таким чином суд всенародним. Разом з тим історик пояснює з’єднання ратушних і міських судів з козацькими, через відсутність в Україні на цей час антагоністичних класів. Хоч, як показують пам’ятки права цього періоду, козацька старшина переважно силою оволодівала міськими судами і часто міщани вели станову боротьбу за свою самостійність щодо управління і судочинства [117, с.5].

На початку ХХ століття, коли умови наукової діяльності в Україні стали більш сприятливі, знову активізувалася дослідницька робота в галузі історії права. На цей раз дослідники стали звертати увагу на систему та аналіз правових норм минулого. Першими фундаментальними працями такого характеру були дослідження М.Слабченка, який частково вивчав судову практику та різні збірки права, а також „Права, за якими судиться малоросійський народ”. На підставі цих досліджень М.Слабченко показав систему покарань, котру застосовували суди [184]. В окремій науковій розвідці вчений досліджує історію територіально-адміністративного поділу України, де частково розглядає кримінально-процесуальне право в різних урядових одиницях у період Гетьманщини [187].

До питання покарань та судових вироків зазначеного періоду звертається О.Малиновський. Автор доводить тезу, що в тогочасній судовій практиці карна система за нормотворчими збірками значно зм’якшувалась відповідно до звичаєвого права [122].

Досліджував діюче право на Лівобережній Україні М.Товстоліс. Він видав низку розвідок з історії українського цивільного права, в яких роз-глядає процес взагалі і лише побічно торкається питання кримінально-процесуальних норм у цивільному праві [212, с.111-158].

Аналізуючи історико-правові пам’ятки, М.Чубатий подає виклад про правове становище церкви й духовенства в українській державі XVII – XVIII ст. Розкриваючи проблему судових процесів, автор частково показує окремі особливості розгляду справ у кримінальному спрямуванні [231].

Проблеми, пов’язані з діяльністю копних судів та застосуванням ними норм кримінально-процесуального права досліджував І.Черкаський. Основним завданням його праці було виявлення устрою та судового процесу копного суду. У своїй праці „Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVII-XVIII вв.” науковець детально аналізує проведення кримінального судочинства і сам механізм виконання покарань. Зокрема, ним розглянуто джерела проведення судових процесів, а також визначено кримінальні злочини, розслідування яких входило до компетенції копних судів. У зазначеній праці вченим робиться висновок, що визначення копних судів як інституції звичаєвого права і є одним з елементів реалізації норм звичаєвого права [224, с.30-31].

Основні моменти судочинства Гетьманщини намагався висвітлити і А.Яковлів. Так, у своїй науковій розробці „Про копні суди на Україні” він розглянув склад, компетенцію, територію дії, час існування копних судів. Щоправда, дослідником не було приділено достатньо уваги практичній діяльності судів щодо розгляду кримінальних прав, більш поглибленому вивченню нормативної бази, якою керувалися копні суди [246]. Більш детально А.Яковлівим проаналізовано вплив правових звичаїв на розвиток функціонування українського права, особливо у сфері застосування його норм у судочинстві, у статті „Звичаєве право”, в якій, зокрема, описано види доказів та особливості проведення слідчих дій за звичаєвим правом [247, с.222-236].

Подібної думки щодо народності судів дотримувався український історик права В.Модзалевський. Він акцентував увагу на самій процедурі прийняття постанови міськими судами через схвалення „товариською радою” і це наближало зазначені інстанції до копного суду [2, с.1-2].

Основні моменти діяльності судів та судочинства Гетьманщини були в центрі уваги досліджень М.Грушевського [62-65]. В опублікованих матеріалах він висвітлив проблему діяльності копних, духовних та цехових судів, а також звернув увагу на їх юридичну компентенцію щодо кримінально-процесуальної діяльності. У своїх дослідженнях цю проблему М.Грушевський розглядає в контексті огляду політичного, соціально-економічного, культурного розвитку Гетьманської держави.

Досліджував проблеми історії України, зокрема Гетьманщини український історик І.Джиджора [71-73]. У „ЗНТШ” протягом 1906-1912 рр. було надруковано наукові розвідки І.Джиджори про генеральну військову канцелярію та реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722-1723 рр., про економічну політику російського уряду проти України в 1720-1730 рр., які ввійшли до збірки „Україна в першій половині XVIII віку”, впорядкованої і виданої М.Грушевським у 1930 році [238, т.2, с.172].

Опис окремих державно-правових інститутів України-Гетьманщини знаходимо і в працях таких українських істориків, як В.Антонович [23], який крім того керував підготовкою і відредагував 9 томів „Архива Юго-Западной России” (написав до них вступні статті), О.Лазаревського [111-112], Д.Яворницького [240].

Початок системних досліджень у галузі історії держави і права України у 20-ті роки ХХ ст. поклала Комісія з питань вивчення українського права при Всеукраїнській Академії Наук УСРР, яку очолив український правознавець та історик М.Василенко. Вчений досліджував історію розвитку українського права XVII-XVIII ст. [39; 42], зокрема історію устрою Гетьманщини [40; 45]. Він видав класичну юридично-археографічну працю „Матеріали до історії українського права” [41]. М.Василенка по праву вважають одним із родоначальників української історико-правової науки. У часи, коли українське право розглядалося майже виключно як різновид польського чи російського права, він почав досліджувати оригінальні пам’ятки правової культури українського народу. Вчений ввів до наукового обігу відому нині юридичну пам’ятку „Екстрат з указів, інструкцій і установ... 1756 року”. Як організатор науки М. Василенко згуртував навколо себе плеяду непересічних дослідників-правників: Л.Окіншевича, С.Борисенка, І.Черкаського та ін., здобутки яких у дослідженні історії української держави і права багато в чому залишаються неперевершеними [238, т.1, с.310].

С.Борисенок вивчав переважно історію вітчизняного кримінального права. Об’єктом його досліджень були „Руська Правда”, Литовські статути, звичаєве право України. Основні праці: „Утворення професійної адвокатури в Литовській державі” (1927), „Звичаєве право Литовсько-Руської держави на поч. XVI ст.” (1928) [33-34].

Л.Окіншевич, працюючи у складі названої Комісії, провів дослідження Генеральної ради, Ради старшин та Генеральної старшини [143-144; 147-148]. Проте, на початку 30-х років ХХ ст. Комісія припинила свою діяльність. Частина науковців, звинувачених у „буржуазному націоналізмі”, змушена була емігрувати за кордон і там продовжувати свою роботу. Вже в еміграції Л.Окіншевич опублікував нові праці з історії українського права другої половини XVII-XVIII ст. [142; 145].

Деякі аспекти діяльності органів державної влади України ІІ поло-вини XVII-XVIII ст., а також окремі питання українського судівництва Гетьманщини знайшли своє відображення у працях істориків-емігрантів О.Оглобліна [139], Я.Падоха [152; 154], М.Чубатого [229-230]. Зокрема, Я.Падох досліджував історію українського судівництва [152], а також розглянув функції міських судів на Україні-Гетьманщині після 1648 р. [154]. М.Чубатий зробив огляд історії українського права [230].

У радянський період питання державної влади України другої половини XVII-XVIII ст. вивчав І.Крип’якевич [98-100]. Окремі полково-сотенні органи влади і управління України кінця XVII – початку XVIII ст. висвітлено у монографії В.Дядиченка [80]. До проблени організації судових органів влади України другої половини XVII-XVIII ст. зверталися відомі історики права А.Пашук [155-156], А.Ткач [209-211].

Так, А. Пашук проаналізував систему судів і судочинства на Лівобережній Україні упродовж ХVІІ – ХVІІІ століть. Його робота побачила світ у 1967 р. і з того часу обов’язково згадується і використовується всіма дослідниками, які тим чи іншим чином торкаються проблеми судової влади на українських землях. Природно, що монографія ґрунтована на радянських ідеологічних підходах, класовому аналізі, соціально-станові та національні аспекти і особливості аналізувалися значно меншою мірою. Разом з тим, вона є багатою на фактичний матеріал і скрупульозне вивчення актового матеріалу Гетьманщини.

Формування Української держави у період національно-визвольної війни середини XVII ст. та розвиток українського права розглядали Я.Дашкевич [70], В.Мєсяц [128], О.Путро [171-172], К.Сафроненко [178]. Проте у цей час науковці змушені були обмежуватися тими дослідженнями, які не виходили за межі, дозволених панівною ідеологією.

Після проголошення незалежності 1991 року в Україні активізувались дослідження вітчизняної історії та історії держави і права.

Так, питання Української держави і права другої половини XVII-XVIII ст. перебувають у центрі уваги українських істориків права, таких як О.Апанович [24-25], В.Гончаренко [86], В.Горобець [57], В.Єрмолаєв [83], Л.Зайцев [86], З.Когут [91], А.Козаченко [83; 92-94], О.Путра [171-172], А.Рогожин [86], І.Сафронова [86], О.Струкевич [201-204], В.Смолій [191-192], М.Страхов [199-200]. Що характерно, у цей період активізувалися передусім історики держави і права. Для такого роду досліджень притаманним є широке використання новітніх методологічних здобутків, різноманітність підходів, прагнення поглянути на проблему під різними кутами зору. Характерною тут є колективна праця дослідників Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України, яка побачила світ за редакцією І.Б. Усенка в 2006 р. І хоча вона присвячена проблемам звичаєвого права, останнє було важливим джерелом кримінально-процесуального права в Україні, а отже це дослідження вельми цікаве для історіографії даної теми дисертації.

Останнім часом проблеми, пов’язані з розвитком судочинства та правової системи Гетьманщини, піднімали також вітчизняні науковці І.Бойко [31-32], І.Грозовський [60], Н.Сиза [181], Л.Гамбург. Зважаючи, що важливі судові, й у тому числі кримінально-процесуальні функції були віднесені до компетенції не тільки суддів, але й інших представників генеральної, полкової та сотенної старшини Української козацької держави (Війська Запорізького – офіційно), а всі вони належали до рад відповідного рівня, заслуговує на увагу й новітня монографія В. Єрмолаєва.

Українська держава другої половини XVII-XVIII ст. в контексті її взаємовідносин з європейськими державами перебувала в полі зору зарубіжних істориків, зокрема П.Дубковського [250], Г.Гаєцького [251], С.Лагуни [253], Ж.-Б. Шерера [237].

Однак, підсумовуючи викладене, вкажемо, що при досить багатій юридичній та цивільній історіографії з проблематики судоустрою і судочинства на українських землях у добуржуазний період, спеціально кримінальний процес Гетьманщини у контексті динаміки правової системи останньої, з урахуванням сучасних методологічних підходів вітчизняною наукою історії держави і права не досліджувався.