Суспільно-політичні процеси в Україні в добу національно-визвольних змагань важко уявити без конкретних історичних постатей

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Випуск 9

Черкаси, 2009

Суспільно-політичні процеси в Україні в добу національно-визвольних змагань важко уявити без конкретних історичних постатей. Аналіз їхнього життєвого шляху та громадсько-політичної діяльності дає можливість глибше осмислити конкретно-історичні події та явища і розкрити зміст та специфіку суспільних рухів, абстрагуватись від притаманних радянській історіографії стереотипів щодо місця і ролі особи в історії. Новітню історію України творило чимало непересічних особистостей, оцінених сучасниками, доля яких була нерозривно пов’язана з Шевченковим краєм. Їхнє життя і діяльність – це неабиякий досвід для нинішнього складного процесу державотворення, становлення демократичного правового суспільства. Черкащина дала Україні цілу плеяду громадсько-політичних діячів, які посідали провідне місце в українському національному русі та державотворенні початку ХХ ст.

У

родженці Черкаського краю були активними діячами Української Центральної Ради, цього центру відродження українського державного життя після тривалого періоду бездержавності. До нашого краю має безпосереднє відношення голова УЦР Михайло Грушевський: він хоча й народився у Холмі, але його родинне коріння йде з Чигиринщини. У своїй "Автобіографії" Михайло Сергійович зазначав, що його предки Груші, серед яких було багато священиків, жили на Чигиринщині з ХІІІ століття. Вивчаючи клірові книги чигиринських церков, родич Михайла Грушевського, суботівський священик Марко Грушевський ще у ХІХ столітті дійшов висновку, що прапрадід Михайла Сергійовича, Данило Грушевський (Груша), жив у Худоліївці і служив панотцем у храмі Святої Великомучениці Параскеви з 1746 року. Його сини, Іван, Петро та Василь, також були духовними особами. Онуки Данила, що «поміняв шаблю на хреста», не порушили традицію. Грушевський Григорій Іванович служив паламарем у Головківській Іванобогословській церкві, Грушевський Степан Петрович – дяком храму Різдва Богородиці у Боровиці, Грушевський Денис Петрович — паламарем у Георгіївській церкві (Новоселиця на Чигиринщині).

Онук Данила, Грушевський Федір Васильович, дід нашого видатного історика, теж священнослужитель. Походив з родини худоліївського паламаря, котрий мав 11 дітей, Федір став сиротою у чотирнадцять літ. Хлопець пішов батьківським шляхом, служив паламарем у Святотроїцькій церкві холодноярського села Лубенці з 1810 року. Через сім літ був освячений у дяки. Ще через три роки Федір побрався з донькою суботівського священика Марією Ботвинівською. Її батько й дід служили у знаменитій Свято-Іллінській церкві, побудованій Б.Хмельницьким.

У 1821 році Федора Грушевського переведено до чигиринського Хрестовоздвиженського храму і «рукоположено диаконом». Жилося нелегко. Клірова відомість, досліджена київським науковцем Миколою Кучеренком, свідчить: з двох дияконів, двох дячків та двох паламарів, власну оселю мав лиш один диякон. Решта жили в хаті, побудованій «на городской земли об одной комнате».

У Хрестовоздвиженському соборі Грушевські охрестили кількох своїх дітей. Зокрема, у 1830-му році – Сергія, батька Михайла Грушевського. У родині Федора Васильовича, крім Сергія, було дев’ятеро дітей: Єпистимія, Марина, Юхим, Анастасія, Іван, Гнат, Марія, Іларіон та Василь. Троє з них померли рано.

Після породичання зі старовинною духовною родиною Ботвинівських Федір Васильович стає священиком. Київська духовна консисторія посилає його до Покровської церкви села Цвітна, згодом до села Подорожнього. 1836 року Грушевські прощаються з Чигиринщиною і переїжджають у Лісники (нині Києво-Святошинського району). Вважалося, що таке «підвищення» отець Федір дістав завдяки клопотанню брата дружини, Євгена Ботвинівського, котрий служив при митрополиті і мав неабиякий авторитет. Чигиринські Грушевські сподівалися, що Євген за Божої ласки допоможе й отцеві Федору. Та не так сталося, як гадалося.

Доля розпорядилася по-своєму мудро. Федір Васильович до кінця днів залишився у Лісниках. І його онук Михайлик, котрий народився 1866 року в Холмі (нині Хелм, Польща), мав нагоду всі гімназичні вакації проводити у діда Федора. Син викладача російської мови та літератури, Сергія Федоровича Грушевського, тут, у роздоллі української природи, вбирав мову, культуру і традиції рідного народу. Допитливий хлопчик слухав дідові розповіді про Худоліївку і Суботів, Чигирин і Медведівку. Дитяче серце завмирало при згадці про козацьких гетьманів.

Це тоді народжувався Великий Українець, котрий напише неперевершену «Історію України-Руси». А його ім’я стане символом української науки, культури, державності.

За джерелами:

Степанов М. Перший Президент [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http: // pres-centr.cr.ua/person/1000/ . – Назва з екрану.

Титаренко Л. Родове коріння Грушевського // Голос України. – 2008. – 19 січ.

Заступником Голови УЦР був також наш земляк академік Сергій Єфремов (1876-1939) Він народився у селі Пальчик Катеринопільського району, на березі тихоплинного Тікича, оспіваного Тарасом Шевченком (приміром, у поемі «Гайдамаки»). Колись тут опальчувався (стояв) полк російських солдатів, звідси й чудернацька назва. Cаме тут, у сім’ї тутешнього священика, і народився Сергій Єфремов. Справжнє прізвище Сергія Єфремова - Охріменко. Саме з таким прізвищем було не одне покоління його предків у селі Пальчику. Коли в другій половині XIX століття почали діяти валуєвські та емські циркуляри проти всього українського, діда Сергієвого, який був студентом духовної семінарії, змусили стати Єфремовим: негоже, мовляв, ганьбити поважний заклад мужицьким малоросійським прізвищем Охріменко. Іменем «Сергія Єфремова» вчений змушений був підписувати усі свої твори. А залишив
їх нам у спадщину понад три тисячі (лише в часи національно-визвольних змагань 1917 - 1919 років оприлюднив у різних періодичних виданнях понад 900 статей і нотаток!). За обсягом написаного його можна порівняти хіба що з такими всесвітньо відомими геніями, як І. Франко, Л. Толстой, О. Бальзак. Вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження національного через загальнолюдське. Ще за його життя про нього склалося уявлення як про «сумління нації».

Б

атьки Сергія Єфремова хотіли дати синові духовну освіту, однак він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. З тих понад трьох тисяч публікацій близько тисячі були літературознавчими, і саме вони створили, як тепер мовиться, його імідж. На останньому курсі навчання в університеті (1901 рік) молодий вчений став упорядником тритомної антології «Вік», що містила кращі зразки нової української літератури і була своєрідною підготовкою до головної наукової праці «Історія українського письменства», яка за життя автора витримала чотири видання (1911 - 1924 рр.) - унікальний і єдиний випадок як у давнішому, так і сучасному українському літературознавстві. Після смерті С. Єфремова його «Історія» видавалась ще чотири рази - тричі заходами української діаспори і один раз 1996 року в незалежній Україні.

За ініціативою Сергія Єфремова 1910 року в Пальчику споруджено найкращу на весь Звенигородський повіт церкву на кошти земства і Київського синоду. Цей храм, у якому правив батько вченого, дивував своєю незрівнянною красою. Невідомо тільки й досі, де могила отця Олександра, як і його синів. Мабуть, за тодішнім звичаєм, батько похований на подвір’ї церкви. Її вже давно немає. В тридцяті роки комсомольські активісти зрізали всі куполи зі священної споруди, зняли позолочені хрести, переобладнали церкву на клуб. Збереглася в сільраді лише давня світлина храму. Згодом, коли побудували будинок культури, місцеві владці зрівняли бульдозерами навіть те місце, де колись церква сяяла куполами на всю округу.

Добре, що у великих людей, як правило, є вдячні нащадки, і сьогодні ми не лише читаємо твори видатного вченого (вони, на щастя, майже всі видані), а й вшановуємо його пам’ять.

Єфремова називали «совістю української нації». Він мав важкий, проте незалежний твердий характер. Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон’юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота.

За царату Єфремова заарештовували двічі. Та скроєний він був з міцного матеріалу. Тримався гідно. Його репресували разом з Петром Олександровичем Єфремовим, молодшим братом Сергія, теж знаного на той час ученого і мудрого педагога, доктора філології, професора Катеринославського інституту народної освіти (нині Дніпропетровський університет), за вигаданою сталінськими опричниками легендою, згідно з якою обидва брати нібито входили до неіснуючої «Спілки визволення України».

Минуть десятиліття, доки ця організація буде визнана чекістським фальсифікатом, і разом з тисячами знищених представників української інтелігенції реабілітують і братів Єфремових. Повертаються його дух, його духовна сила і патріотична звитяга. В 1996 році, коли відзначалось 120-річчя від дня народження Сергія Єфремова, за рішенням Національної академії наук України та Катеринопільської держадміністрації, в центрі села Пальчика на честь братів Єфремових поставлено Пам’ятний знак. На ньому викарбувані їхні імена та портрети. Тоді ж відкрито кімнату-музей братів Єфремових, де можна побачити світлини і книги вчених, етнографічні матеріали з навколишніх сіл. Місцева середня школа нині носить ім’я Сергія Єфремова.

За джерелами:

Білецький, Ф. Повернення Сергія Єфремова / Ф. Білецький // Черкаський край. - 2006.- 24 серп. - С.16.

Єфремов Сергій Олександрович //Провідники духовності в Україні : Державні і громадські діячі; Церковні діячі; Письменники, публіцисти і видавці; Діячі науки і освіти; Митці і дослідники мистецтва: Довідник / За ред. І.Ф.Кураса. - К. , 2003. – С.409-410

Латанський В. Він з нами і словом, і духом [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //ytsia.crimea.ua. – Назва з екрану.

Марченко, В. Він не став на коліна, не розкаявся й не піддався навіть на особисті вмовляння Сталіна : Наш земляк Сергій Єфремов залишився до кінця життя вірним своїй рідній Україні / В. Марченко// Нова Доба. - 2001.- 16 жовт. - С.4-5.

Наєнко, М. Сергій Єфремов як історична і літературна постать / М. Наєнко
// Літературна Україна. - 2001.- 8 лист. - С.4.

Наєнко, Михайло. Сергій Єфремов: академік, державник, патріот : До 130-річчя від дня народження / Наєнко Михайло // Урядовий кур'єр. – 2006.– 6 жовт. – С.8-9.

Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта . – Назва з екрану.

Повернення Сергія Єфремова до рідного села // Черкаський край. - 2006.- 15 листоп. - С.3.

Совість української нації : Крізь призму історії// Черкаський край. - 1999.- 22 січ. - С.5 ; 3 лют.; 26 лют. – С.8.

Суховершко, Г.В. Академіки з Черкаського краю : Погляд в історію / Г. В. Суховершко // Спільна справа. - 1997.- 3. - С.64-65.

Г

оловою комітету охорони пам’яток старовини Генерального секретарства освіти УНР також був наш земляк Микола Біляшівський (1867-1926) – академік, відомий мистецтвознавець, археолог та організатор музейної справи, член І Державної думи (1906 рік), який входив до української фракції. Він був обраний до Центральної Ради. Його ім’я нерозривно пов’язане з цілим етапом національно-культурного руху в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – першій чверті ХХ ст. Вивчення найрізноманітніших аспектів діяльності М.Ф.Біляшівського дає можливість відтворити маловідомі сторінки історії української науки та культури, роботу окремих громадських організацій та установ, означити еволюцію наукової інтелігенції в даний історичний період. Своєю самовідданою працею ця людина сприяла збереженню самобутності українського народу, доводила його непересічність на тлі світової історії. М.Ф.Біляшівський народився 24 жовтня 1867 року в м. Умані в сім'ї священика. Зацікавлення українською старовиною з’явилося у гімназійні роки, коли він познайомився з директором Київського Церковно-археологічного музею М.І.Петровим. Інтерес М.Ф.Біляшівського до нумізматики спонукав його стати членом гуртка київських нумізматів.

Протягом 1887-1891 років М.Ф.Біляшівський навчався на юридичному факультеті Київського, а згодом Новоросійського університетів, де й отримав диплом. Разом з тим він систематично слухав лекції із загальної та східноєвропейської археології професора В.Б.Антоновича, а також з античного мистецтва – А.В.Прахова. В студентські роки М.Ф.Біляшівський почав серйозно займатися археологією.

Становлення світоглядних засад науковця припало на час національного піднесення кінця ХІХ – початку ХХ ст. та бурхливого розвитку науки водночас. Певний вплив на громадську позицію М.Ф.Біляшівського мав В.Б.Антонович, який звернув його увагу на проблеми українства, а також громадсько-політична позиція членів гуртка, що зосередився навколо редакції “Киевской старины”.

Як вільний слухач М.Ф.Біляшівський вступив на природничий факультет Московського університету (1892 р.), де потрапив до числа осіб, що гуртувалися навколо професора Д.М.Анучіна. Він брав активну участь у науковому житті Москви: став учасником ХІ Міжнародного конгресу з доісторичної археології, антропології і зоології, долучився до роботи декількох наукових товариств тощо. Окрім наукової і дослідницької роботи працював в Архіві Міністерства юстиції під керівництвом відомого російського історика права, археолога та архівіста Д.Я.Самоквасова як його власний секретар.

У 1894-1898 роках М.Ф.Біляшівський працював завідувачем Архіву колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті, займаючись впорядкуванням документальних колекцій архіву, а також плануючи друкування джерел з історії України. Тоді ж він познайомився з М.С.Грушевським і допомагав йому у підготовці до друку перших двох томів ілюстраційних описів серії “Жерела до історії України-Руси”. Працюючи у Варшаві, М.Ф.Біляшівський долучився також до організації Городоцького музею барона Ф.Р.Штейнгеля на Волині.

На початку ХХ ст., будучи вже знаним вченим та маючи досить успішну наукову кар’єру, М.Ф.Біляшівський занурився у громадсько-культурну діяльність, пов’язану з музейною та пам’яткоохоронною справами. У 1902 році він став директором Київського міського художньо-промислового і наукового музею, заснованого за його участі, і залишався на цій посаді до 1923 року.

Під час першої російської революції 1905-1907 років М.Ф.Біляшівський розпочав свою громадсько-політичну діяльність. Він взяв участь у виборах до І Державної Думи, одержавши мандат від Київщини. У Думі М.Ф.Біляшівський був членом Української парламентської громади, що відстоювала автономію України. Під час Першої світової війни він служив у Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст на території Буковини.

Основна діяльність М.Ф.Біляшівського протягом 1917-1923 років була зосереджена на розбудові нових організаційних підвалин пам’яткоохоронної справи. Крім того, він долучився до створення Української Академії мистецтв, Київського археологічного інституту тощо. У 1919 році М.Ф.Біляшівського обрано дійсним членом Української Академії наук. Він очолив в Академії кафедру археології у історично-філологічному відділі та Комісію для складання археологічної карти України, а також був членом Етнографічної комісії і Всеукраїнського Археологічного комітету.

Прикладом саможертовності й відданості обраній справі академіка Біляшівського є і те, що він віддавав своїй Україні та улюбленій справі кожен день свого життя, і ще за три години до смерті він готував статтю про Трипілля. Проте його величезний внесок в науку не був оцінений радянською владою. Творчий спадок вченого довго замовчувався, а його могила була незаслужено забута.

Помер М.Ф.Біляшівський 21 квітня 1926 року і похований згідно із його волею на Княжій горі біля Канева.

За джерелами:

.Арсеньєва Л. Невтомний збирач скарбів народних академік М.Ф. Біляшівський [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта . – Назва з екрану.

Кілієвич, Стефанія. Академік М.Ф.Біляшівський - перший директор Національного музею історії України / Кілієвич Стефанія // Київська старовина. - 1999. - 4. - С.80-86.

Ковалевська, О.О. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни /О.О.Ковалевська // Український історичний журнал. - 2008. - №2. - С.119-123.

Кожен день життя заповнений науковими пошуками[Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта . – Назва з екрану.

Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта . – Назва з екрану.

Суховершко, Г.В. Академіки з Черкаського краю : Погляд в історію / Г. В. Суховершко // Спільна справа. - 1997.- 3. - С.64-65.

Серед широкого загалу науковців і громадсько-політичних діячів на зламі ХІХ і ХХ століть, які брали участь в українському русі виділяється постать Сергія Павловича Шелухіна (1864-1938).

В

чений-правник, історик, політик, громадський діяч, активний учасник визвольних змагань, теоретик історико-правових підстав української державності, публіцист та літератор – так коротко можна охарактеризувати сферу діяльності С. Шелухіна. Його наукова та суспільно-політична спадщина є важливою складовою частиною, своєрідним правовим виміром державотворчого процесу в Україні. При вирішенні суспільно-політичних проблем С. Шелухін керувався насамперед науковим підходом та дотримувався високоетичних норм у політичній практиці.

Він народився у с. Деньги на Золотоніщині.

З 1902 року життя С. Шелухіна пов’язане з Одесою. Після царського маніфесту відбулося пожвавлення українського національного руху, українці вперше дістали змогу легально утворювати громадсько-політичні організації на своїй землі. За його ініціативи в Одесі було засноване Товариство “Просвіта”. Діяльність “Просвіти” стала суттєвим внеском у справу боротьби за національну державність того періоду. Зробивши український вибір С. Шелухін очолює український рух в Одесі. В умовах передвиборчої кампанії до державних дум активно відстоює обрання кандидатури українця у російський парламент; стоїть біля витоків створення Українського парламентського клубу, котрий відстоював українські інтереси в І Державній Думі.

У період реакції та нищення українських товариств, клубів, організацій С. Шелухін виступає в пресі з гострими публіцистичними статтями на захист національних інтересів.

З початком Першої світової війни вчений готує низку законопроектів про заходи щодо допомоги сім’ям, члени яких знаходилися на фронтах та військових підприємствах на початку війни.

У Центральній Раді він очолював позапартійну фракцію самостійників, посідав найвищі судові посади. Перебуваючи на різних посадах у судових установах, С. Шелухін здобув визнання як фахівець у різних галузях цивільного та карного права.

Разом з тим, зростанню його кар’єри значною мірою шкодила громадсько-політична активність та участь в українському національному русі. Його політична діяльність була тісно пов’язана із науково-дослідницькою працею, яка була спрямована на подолання невірних уявлень і фальсифікацій стосовно українських державних та етнонаціональних термінів, спростування спекуляцій великодержавних шовіністів щодо походження українського народу.

Він став палким прихильником ідеї самостійності українського історичного процесу, що була започаткована у другій половині ХІХ ст. і знайшла своє продовження в добу національно-визвольних змагань. Після закінчення Університету працює в Єлисаветградському, Кам’янець-Подільському, Кишинівському окружних судах. Починає брати участь в українському громадському житті, співробітничає з часописами: спочатку з львіською “Зорею”, згодом з “Українською хатою”, “Літературно-науковим вісником”, “Світлом” та ін. Засадничим принципом формування партійної приналежності були його самостійницькі погляди.

Після проголошення УНР С. Шелухін різко критикував федералістів, наголошуючи, що Україна вже не є частиною Російської федерації і наполягав на потребі визнання її самостійності. Самостійницькі погляди віддалили С. Шелухіна від лідерів Центральної ради, які схилялися до гасел федерації з Росією, йшли на переговори з Тимчасовим Урядом, зверталися до Почвірного Союзу (Почвірний Союз – Союз чотирьох держав: Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини) з проханням почати мирні переговори з УНР з метою утворення спільної державної федеративної влади. Після прийняття закону про Генеральний Суд – найвищу судову установу УНР, С. Шелухіна було обрано до його складу. В уряді В. Голубовича він обіймав посаду міністра судових справ, але напередодні гетьманського перевороту він разом з О. Лотоцьким і В. Прокоповичем вийшов зі складу кабінету, звинувативши голову уряду в “нездатності стати на шлях реальної роботи”.

Після перевороту 29 квітня 1918 року С. Шелухін пропонувався УПСФ як ймовірний голова уряду, що було однією з умов співпраці з гетьманом. Незважаючи на опозиційність есерів до гетьманського уряду, С. Шелухін продовжує брати активну участь у розбудові Української Держави. З 23 травня по 7 жовтня 1918р. очолює українську мирну делегацію на переговорах з радянською Росією, до якої входили також Б. Кістяківський, П. Стебницький, О. Ейхельман та ін.

Після затвердження закону про Державний Сенат С. Шелухіна було призначено Сенатором Цивільного генерального суду Державного Сенату. З відновленням УНР він знову очолює міністерство юстиції у першому уряді Директорії, а у 1919 р. стає членом української делегації на мирній конференції в Парижі. Вчений висловлює критичне ставлення до політики Директорії та її лідерів, зокрема державного центру.

Після підписання Варшавського договору УНР з Польщею, свою позицію він детально висвітлив у праці “Варшавський договір між поляками і С. Петлюрою 21 квітня 1920 р.” На думку С. Шелухіна Головний Отаман не мав права на підписання цієї угоди від імені Директорії, оскільки порушував листопадове 1919 р. рішення Директорії про розподіл повноважень між її членами.

Перебуваючи за межами України, С. Шелухін намагався активізувати політичну діяльність української еміграції, координувати діяльність низки її угрупувань, активно відстоювати право України на свою державність.

У 1921 році вчений переїздить до Відня, де з опозиційно налаштованими до С. Петлюри діячами створив Всеукраїнський національний державний союз (ВНДС). С. Шелухін був автором меморандуму, який від імені ВНДС було надіслано Версальській мирній конференції на ім’я президента Вільсона. У меморандумі самостійність України обґрунтовувалась відновленням історико-правових засад української державності з моменту зречення Миколи ІІ. На думку вченого, в результаті падіння династії Романових відбулось повернення України у свій попередній державно-правовий стан, оскільки у 1654 р. вона визнала над собою лише протекцію царя, а не будь-яких інших правових інституцій.

Пріоритетну роль С. Шелухін відводив також і науковій роботі, намагаючись за допомогою історичних джерел довести самобутність походження українського народу. Він наполегливо пропагував і відстоював кельтську теорію походження українського народу, відводив значне місце вивченню джерел іноземного походження, втіленню ідеї дійсного народовладдя в історії українського народу.

З моменту заснування Українського Вільного Університету обіймав посаду звичайного професора карного права. У 1926-1928 рр. і 1935-1938 рр. був проректором УВУ, а в1928 –1935 роках. обирався деканом факультету права і суспільних наук, а також професором Українcького високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова та членом Українського історико-філологічного товариства в Празі, заснованого в 1923 р.

С. Шелухін активно займався громадською справою – співпрацював із товариством “Січ” у Відні, брав участь у роботі Громадського українського комітету в Чехословаччині, який об’єднував українську еміграцію з усіх українських земель і став основою для створення низки українських наукових та культурно-освітніх установ. Украй насичене й плідне життя відомого Українця закінчилось на 75 році життя. Помер С.Шелухін 25 травня 1939 року у Празі, залишивши по собі вагому творча спадщину.

Аналіз величезного творчого доробку С.Шелухіна дозволяє зробити висновок, що він вдало поєднав у собі талант непересічного політичного і громадського діяча, а також науковця, публіциста та популяризатора самостійницької ідеології, які не втратили своєї актуальності й сьогодні.

За джерелами:

Голиш Г. Земляки-державотворці з Черкащини / Голиш Г.// Нова Доба. – 2008.– 1 квіт. - С.10.

Blog

Суспільно-політичні процеси в Україні в добу національно-визвольних змагань важко уявити без конкретних історичних постатей

Содержание