Суспільно-політичні процеси в Україні в добу національно-визвольних змагань важко уявити без конкретних історичних постатей

Вид материала

Документы

Содержание Федір Швець За джерелами За джерелами За джерелами Федір Павлович Матушевський За джерелами Валентина Отамановського За джерелами Микола Левитський За джерелами За джерелами За джерелами В’ячеслава Липинського

Подобный материал:

• Назва програми: Програма вшанування пам’яті українців, постраждалих у ХХ ст внаслідок, 90.31kb.
• Україна в революційну добу, 7587.14kb.
• Соболєв олексій валерійович, 41.87kb.
• Процеси перетворень в Україні в економіці, політиці, праві І т д. дуже затягнулись., 61.15kb.
• Чемеровецька районна державна адміністрація, 69.73kb.
• Оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець, 3394.29kb.
• І. Я. Франко І українська філософія Філософські ідеї в творчості В.І. Вернадського, 2665.39kb.
• Передмов а, 4061.23kb.
• Передмов а, 4078.06kb.
• Передмов а, 9859.11kb.

Осташко, Т. Сергій Шелухін / Т. Осташко // Історія України. – 2001.– № 25-26. - С.3-4.


Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя  кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Ткачук, О. Деякі аспекти проблеми походження української мови / О. Ткачук
// Дивослово. - 1998. - 2. - С.10-12.


Шелухін Сергій Павлович //Провідники духовності в Україні : Державні і громадські діячі; Церковні діячі; Письменники, публіцисти і видавці; Діячі науки і освіти; Митці і дослідники мистецтва: Довідник / За ред. І.Ф.Кураса. - К. , 2003. – С.112.


Уродженець Кам'янщини Федір Швець зачитував на Софіївському майдані Києва Акт злуки. Він народився у 1882 році у Жаботині. Після закінчення природничого факультету Дерптського університету працював асистентом на кафедрі геології. Одночасно викладав у Дерптській міській гімназії і співробітничав з Українським науковим товариством у Києві. В березні 1917 р. повернувся на Україну і зайняв провідні позиції в Селянській спілці і в УПСР. У червні 1917 р. увійшов до Всеукраїнської ради селянських депутатів, яка в повному складі була кооптована в Центральну Раду. У вересні 1918 р. став професором геології і першим проректором Українського державного університету в Києві. Як представник Селянської спілки був обраний до складу Директорії УПР. 13 листопада 1918 року Швець, як представник Селянської спілки разом із Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Опанасом Андрієвським, Андрієм Макаренком був обраний до складу Директорії УНР.

Проголошення Злуки українських народних республік було призначене на неділю, 19 січня — свято Водохрещення. Але урочисте відкриття вищого законодавчого органу УНР — Трудового конгресу, на якому мав бути затверджений Акт злуки, запізнювалося. Залізниці працювали з перебоями, і не всі делегати змогли з’їхатися в столицю УНР у призначений час. Директорія УНР вирішила перенести церемонію на середу, 22 січня.

Дата була обрана з певним значенням: в цей день рік тому Центральна Рада оприлюднила Четвертий Універсал. Незабаром, 24 січня 1919 року, Рада народних міністрів прийняла закон про встановлення святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності України.

На Володимирській вулиці біля Софіївського майдану була споруджена тріумфальна брама, уквітчана синіми і жовтими стрічками. Браму прикрашали герби історичних українських земель. Середину майдану і вхід до Софіївського собору оточила збройна охорона, яка пропускала тільки вищих урядовців, представників дипломатичного корпусу і численні делегації з усієї України. Вздовж вулиць, що виходили на майдан, стояли учні київських гімназій у святковому вбранні. Кияни знали, що церемонія призначена на полудень, але з ранку поспішали зайняти кращі місця. На площі та прилеглих вулицях зібрали   ся десятки тисяч жителів міста та приїжджих.

Численна делегація Західноукраїнської Народної Республіки, більша частина якої розмістилася в “Гранд-отелі” на Хрещатику, прибула автомобілями на площу перед 12-ю годиною. Після цього розкрилася брама Софіївського собору і вийшло духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапітом і черкаським єпископом Назарієм. До них приєдналися члени Директорії УНР – В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець. Духовні і світські представники обох народних республік зайняли місця біля входу до Софійського собору. Прозвучала мелодія національного гімну.

Урочиста церемонія розпочалася рівно о 12-й. Керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський зачитав Грамоту-ухвалу Української Національної Ради, в якій висловлювався намір об’єднати обидві республіки. Після цього член делегації ЗУНР Ярослав Олесницький повторив текст грамоти французькою мовою для представників дипломатичного корпусу.

З документом-відповіддю виступив член-секретар Директорії проф. Федір Швець. Це був Універсал Директорії УНР, в якому зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастя робочого народу,

Під овацію присутніх Ф. Швець передав документ Л. Цегельському. Після цього тексти грамоти-ухвали Української Національної Ради ЗУНР і Універсалу Директорії УНР були зачитані оповісниками в чотирьох кутках майдану і прилеглих до них вулиць. Церемонію завершив молебень.

15 листопада 1919 року за спільним рішенням Директорії та уряду УНР Федір Швець і Андрій Макаренко виїхали з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР Швець був виведений зі складу Директорії УНР.

В еміграції в ЧСР він був викладачем  українських високих шкіл. Жив у Празі. Від 1923 року – професор геології Українського вільного університету, а в 1924-1929 роках –Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. У 1928-1929 роках Швець разом з Опанасом Андрієвським і Андрієм Макаренком створили Українську Національну Раду, яка, на думку організаторів, мала об'єднати наддніпрянських українців в еміграції. Автор наукових праць з геології. Помер у  1940 році в Празі, де й похований.


За джерелами:

З нагоди Дня Соборності України [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта . – Назва з екрану.


Литвин В. Єдність нації  // Голос України. - 2006.- 24 січ.


Ляшко Ю. Уродженець Кам'янщини Федір Швець зачитував на Софіївському майдані Києва Акт злуки: [Уродженець с. Жаботин Кам'ян. р-ну Ф.П. Швець, громад.-політ. діяч доби УНР] //Нова доба. - 2002. - 12 лист. - С. 7.


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал[Електронний ресурс] . – Режим доступу: //centr.ck.ua/person . – Назва з екрану.


Тясьминський, А. "Акт злуки" на Софіївській площі зачитував взимку 1919 року наш земляк - Федір Швець / А. Тясьминський // Черкаський край. – 2003.- 22 січ. – С.3.

 

Серед визначних військових діячів революційної доби одне із найбільш чільних місць належить Андрієві Михайловичу Вовку, котрий був серед близьких сподвижників С.В.Петлюри. Він народився у с. Демки Золоніського повіту (нині  - Драбівського району) 8 жовтня 1882 року. Його батьки були простими селянами, проте із «міцних» середняків, а тому  змогли дати синові не лише початкову освіту, але й забезпечити його навчання у Чугуївському юнкерському піхотному училищі. На фронтах Першої світової війни молодий офіцер командував ротою, батальйоном, був нагороджений за мужність та вміле керівництво своїм підрозділом. Від початку Української революції А.Вовк – у вирі її подій, бере участь у формуванні української армії. Під час австро-німецької окупації він організував повстанський загін і в грудні 1918 року виступив проти гетьмана П.Скоропадського. За безпосереднім дорученням С.В.Петлюри Вовк сформував окремий корпус, силами якого очистив від більшовистських  військ Житомир. Корпус А.Вовка  відзначився в запеклих боях проти денікінців і більшовиків біля м. Умані й 37-річний генерал отримав від С.Петлюри подяку. Уже тоді, відомий українському військовому загалу, він став одним із очільників знаменитого Першого зимового походу Армії УНР (грудень 1919 – квітень 1920 рр.).

У 1920 р. А.Вовк командує операціями груп військ УНР під час форсування Дністра, очолює наступ проти більшовицької армії. Після поразки Української революції він був інтернований у Польщі, деякий час перебував у таборах, неодноразово піддавався арештам польською владою. Як відомого революційного діяча генерал-полковника Вовка було висунуто на відповідальну посаду військового міністра уряду УНР у еміграції.

Далеко від батьківщини, у вимушеній еміграції, наш земляк утверджував українську ідею. А.Вовк довгі роки редагував  часопис «Табор», очолював  Українське війьково-історичне товариство , став співзасновником Товариства колишніх вояків Армії УНР. Помер він у 87-річному віці  в м. Новий Ульм (Німеччина), де і похований. Лише нещодавно це звучне ім’я почало повертатися в Україну.


За джерелами:

Голиш Г. Земляки-державотворці з Черкащини / Голиш Г. // Нова Доба. - 2008.- 1 квіт. - С.10.


Коваль Р.Генерал-полковник Армії УНР Андрій Вовк [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта . – Назва з екрану.


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //centr.ck.ua/person. – Назва з екрану.


Членом Центральної і Малої Рад, міністром народної освіти в кабінеті В. Голубовича та в. о. міністра у кабінеті Б. Мартоса, членом Українського трудового конгресу, завідувачем пресовою справою армії УНР був наш земляк Никифор (Ничипір) Григоріїв (псевдоніми  Г. Наш, Григоріїв-Наш, Григорій Наш).

Ничипір Якович Григоріїв народився 9 лютого 1883р. в селі Бурти (тепер Шполянський район). Батько працював учителем у різних сільських школах Черкаського повіту, тож сім’я часто переїжджала з місце на місце. З 1895 по 1900 р. Ничипір Григоріїв навчався в Городищенській сільськогосподарській школі, яка мала два підготовчі та три спеціальні класи. Отримавши освіту агронома, він два роки працював конторником у маєтку поміщика. Та через непорозуміння з управителем довго там утриматись не зміг. У 1902 році він переїжджає до Києва і влаштовується службовцем в управлінні залізниць. Зупинився на квартирі у секретаря Київського Товариства сільського господарства, переконаного народника М. Осадчого. У розпорядженні Ничипора опинилася величезна бібліотека господаря та можливість спілкування з «революційною молоддю, яка часто збиралась у цьому домі».

З 1903 року Григоріїв входить до осередку партії соціалістів-революціонерів, учасники якого були стурбовані переважно тим, як дати освіту народові. Більшість вважала, що треба йти працювати сільськими вчителями, адже в місті освічених людей і так багато. Частина ж була переконана, що без вищої освіти в селі робити нічого, бо лише високий рівень освіченості може надати перевагу в боротьбі з ворогами (панами, попами). Ничипір Якович доводив, що людина може здобути авторитет і без диплома (вага людини не в ньому, а в знаннях, чесній поведінці. Дипломи часто прикрашають і бездарів). Відмовившись від підготовки на здачу вступних екзаменів (як планував раніше), Н. Григоріїв склав іспити на вчителя повітової школи. 20 років по тому він писав в автобіографії, що шкодував про таке своє рішення. Вища освіта давала не лише диплом, а й систематичність знань.

Педагогічна діяльність Ничипора Яковича розпочалася 1905 року у м. Сквирі Київської губернії. Окрилений бажанням зробити якнайбільше для народу, він одразу ж узявся за перебудову шкільного життя. За те, що під час виконання державного гімну демонстративно не зняв картуза, вже через місяць був переведений у Бердичівську початкову школу вчителем російської літератури.

Тут ще 1904 року сформувався вчительський гурток для опозиції вчителям-чорносотенцям: «Серед нас ще не було партійних людей. Ми були лише шукаючі і співчуваючі, дебатували на зборах про республіку, про те, якою має бути Державна Дума, обговорювали програми різних партій», — писав Григоріїв в автобіографії. Взаємини між учителями-чорносотенцями та їх демократично налаштованими колегами погіршувались, і 9 лютого 1906 року приходить наказ про переведення Н. Григоріїва до початкової школи невеличкого містечка Літина, що на Вінничині з попередженням позбавити вчительської роботи. Уже працюючи в Літинській двокласній школі, він записався на вчительські курси.

Разом із рішучим поворотом учительства до проблем демократизації суспільства виявився його інтерес до національного навчання. В офіційних дебатах на курсах, які працювали влітку 1906 року в Києві, говорилось про викладання в школі української мови та історії. Офіційні резолюції про введення цих предметів пройшли серед учительства без суперечок. Навіть було створено комісію для переходу до здійснення навчання в початкових школах українською мовою, до якої запросили Б. Грінченка. Привізши з Києва на 100 крб. книжок, Ничипір Якович відкриває у своїй 4-кімнатній квартирі в Літині читальню, яка стала місцем зустрічей учителів міста.

На цей час, на думку Ничипора Яковича, в основному завершилось формування його національної свідомості. Якщо раніше любов до України обмежувалась у нього симпатіями до української старовини, то тепер він став по-справжньому цікавитись народом, до якого належав, вивчати його історичну долю.

1907 року Ничипора Яковича переводять до двокласної школу м. Кам’янця. У місті активно популяризувалась українська мова та культура. 1909 року утворилась місцева організація «Просвіти», яка проводила вечори, організовувала театральні вистави. Український рух у Кам’янці йшов майже виключно по культурній лінії, старанно обминаючи політику. Н. Григоріїв поринає в громадську роботу. Він стає членом управи «Просвіти», одним із керівників Товариства українських поступовців в Кам’янці, делегатом кількох з’їздів ТУПу в Києві. Там Ничипір Якович вперше знайомиться з Русовими, Дорошенком, Коцюбинським, Лисенком.

Ничипір Якович багато працює як педагог: викладає російську літературу, історію та географію. У цей же час він складає «Коротеньку історію Поділля». Як згадував пізніше Н. Григоріїв, «навіть викладаючи російську мову, я намагався прищепити любов і повагу до рідного краю, в курс «Родиноведения» вкладав якнайбільше відомостей з історії України, пропагував теорію Ушинського про необхідність навчати дітей мовою матері». 1911 року виходить перша літературна праця Н. Григоріїва, маленька книжечка «Мораль».

Улітку 1915 року Н. Григоріїв знову працював на вчительських курсах у Вінниці. Там він прочитав доповідь «Про Батьківщинознавство», у якій говорив, що саме історія подільського краю є рідною для дітей Поділля. Результатом цієї доповіді став початок українізації школи: на курсах була розроблена програма «Родиноведения», яка містила в собі елементи українознавства.

Після повалення самодержавства та встановлення Тимчасового уряду в Україні пожвавився рух за національне самовизначення. 6-8 квітня 1917 року відбувся Всеукраїнський національний конгрес, де Н. Григоріїв був обраний до Центральної Ради від Поділля. З 25 липня 1917 року — член малої фракції української партії соціалістів-революціонерів. На об’єднаному засіданні Київської ради робітничих і ради солдатських депутатів, скликаному у зв’язку з жовтневою революцією в Петрограді, виступив з різкою критикою дій більшовиків. «Голосами вояків-українців та російських соціал-революціонерів» його було делеговано до Ради солдатських депутатів Київського округу, згодом він став головою цієї ради. Як голова Київської ради солдатських депутатів він безпосередньо впливав на процес формування військових частин.

1917 року виходить робота Н. Григоріїва «Про навчання дітей рідній історії», де він викладає власний підхід до початкового навчання дітей історії. Розробка принципів і способів викладання історії набирає величезної ваги, адже «способи навчання мови, арихметики, інших наук можна... лехко позичити. Що ж до історії, то ці способи необхідно самим вигадати і обміркувати». Розглядаючи методи і прийоми навчання історії в російській школі, педагог указує на відсутність якісних підручників, які «ні змістом, ні мовою, ні способом викладу не відповідають своєму призначенню», та низький рівень викладання, коли «вчитель розказує, а діти мусять вислухати, запримітити, а потім ще й підзубрити». На думку педагога, щоб навчити дітей робити загальні історичні висновки, ставити на історичний ґрунт сучасні явища та порівнювати їх з історичними подіями, потрібно викладати історію так, щоб дитина з самого початку й до кінця курсу відчувала, що це минуле її батьків, дідів, прадідів, донести до учнів розуміння того, що історія лишила слід на їхньому сучасному житті, впливає на це життя і вимагає тих чи інших учинків. Не можна перевантажувати дитину готовими оповіданнями, назвами, роками і т. д., бо «це лиш забиває їй баки, а не викликає розумової діяльності». Викладання історії повинно складатись з живих розмов, знайомих прикладів з рідного життя, порівняння сучасного з минулим;

Вивчення історії педагог рекомендував починати з вивчення родоводу сім’ї дитини, біографій її та її батьків, історії міста, села. Такі підходи не застаріли й сьогодні. Підтвердженням цьому можуть служити шкільні програми з різних предметів для молодших класів школи.

Говорячи про особливості викладання історії в молодших класах, Н. Григоріїв підкреслював необхідність заучування напам’ять частини історичного матеріалу. Підручники в молодших класах слід, на його думку, використовувати лише для повторення.

У січні 1918 році Ничипір Якович був призначений міністром освіти УНР в кабінеті голови Ради народних міністрів УНР В. Голубовича. Не вважаючи себе великим фахівцем у справах освіти, Ничипір Якович писав, що «робота в міністерстві вимагала перш за все політичної свідомості і сміливості, а більш поважні кандидати втекли від революції».

Під час Гетьманату Н. Григоріїв очолював культурно-освітній відділ Київського губернського земства, активний діяч Українського національного союзу, учасник підготовки антигетьманського перевороту. У 1919 р. Ничипір Якович — член Українського трудового конгресу, завідувач відділу преси Армії УНР. Під час «польського походу на Україну» редагував у Кам’янці газету «Слово».

Неординарним явищем в історії української школи стала «Історія українського народу» (1919), видана Н. Григоріївим під псевдонімом Григорій Наш. Написана для вищих початкових шкіл та перших класів гімназій, книга містила 167 коротких параграфів, у ній повністю відсутні малюнки, карти. «Історія» написана гарною народною мовою, цікаво, доступно. Неодноразово попереджуючи, що відомості, взяті з літописів, можливо, не «досить правдиві», автор повторює на сторінках книги легенди про помсту княгині Ольги, походи Святослава, Рогніду та ін. Н. Григоріїв надає перевагу захоплюючому сюжету перед історичною достовірністю.

Приділяючи велику увагу сприйняттю дитиною матеріалу на емоційному рівні, Ничипір Якович опублікував, крім підручника, книгу для читання «Історія України, виложена народними думами та піснями»(1919). Книга являє собою своєрідну працю з історії України, де історію складає сам народ. Автор словами народних дум та пісень описує події минулого, дає оцінку історичним явищам. Григоріївим пророблена велика робота по збору фольклорного матеріалу з історії козацтва. Книжечка поділена на невеличкі частини, кожна з яких розпочинається з короткої характеристики проблеми чи історичного факту, передумов тієї чи іншої події.

Від 1920 р. Ничипір Григоріїв перебував в еміграції в ЧСР, де він — професор Празького університету, доктор соціології, очолював партію українських соціалістів-революціонерів. З 1938 р. переїжджає в США, де з 1949 р. керував українським відділенням радіостанції «Голос Америки». Н. Григоріїв відомий серед українців зарубіжжя також як журналіст, публіцист. Основні його наукові праці («Основи пізнання», «Українська національна вдача», «державознавство», «Соціалізм і національна справа», «Спогади руїнника», «Весна української революції») були написані в еміграції. Життєвий і творчий шлях цього педагога та громадського діяча ґрунтовно ніким не досліджувався, його доробок належним чином не оцінений.

Помер Ничипір Григоріїв 5 серпня 1953 р. в Нью-Йорку.


За джерелами:

Григоріїв Никифор (Ничипір) (1883-1953) - громадсько-політичний діяч //a/likbez/ukrpersons-ua.phpl


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Пироженко Л. Педагогічний портрет: Ничипір Григоріїв [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // dy.kiev.ua/index.php ?go=Pages&in=view&id=196 . – Назва з екрану.


Персоналії українського політичного, культурного, наукового життя  кінця ХІХ - першої половини ХХ століття [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Прагнув прислужитися своєму народові : До 125-річчя від дня народження Н.Я.Григоріїва (1883-1953) [Текст] // Календар знаменних і пам’ятних дат. - 2008. - №1. - С.39-47.


Андрій Яковлів (1872-1955), уродженець Чигирина, відомий історик та правник, член Української Центральної Ради, директор канцелярії УНР, департаменту міністерства закордонних справ, посол в Австро-Угорщині (попередник В. Липинського), Голландії, Бельгії. В еміграції продовжував громадсько-політичну та державну діяльність – був міністром юстиції та виконувачем обов’язків Голови Уряду УНР в екзилі (1944-1945). Андрій Яковлів — визначний український історик права, автор численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадський та політичний діяч.

 Народився Андрій Яковлів 28 листопада 1872 р. у Чигирині. По закінченні початкової школи навчався у Київській духовній семінарії (1890 — 1894 рр.), а потім – на юридичному факультеті Дерптського та Київського університетів. У Києві Яковлів став членом Українського наукового товариства та членом управи київської «Просвіти». Певний час (з 1913 р.) працював адвокатом округи Київської судової палати.

Ще зі студентських років Яковлів захопився науковою діяльністю і почав досліджувати київські архіви. Перша його наукова праця з’явилася 1901 року. Однак постійні наукові студії стали предметом занять Яковліва з 1907 р., коли він став членом УНТ, в органі якого — часописі «Україна» (кн. 3) були опубліковані дві статті: «Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у XV — XVI ст». та «З історії регістрації українських козаків». Перша ж капітальна праця «Засечная черга Московского государства» вийшла у Києві в 1916 р.

Революція 1917 р. активізувала громадсько-політичну діяльність української інтелігенції. Це торкнулося і Андрія Яковліва, який організував Товариство українських адвокатів у Києві та був у числі фундаторів Українського правничого товариства.

У квітні 1917 р. Яковлів був обраний членом Української Центральної Ради. З березня 1918 р. він виконував обов’язки директора канцелярії УЦР. А наприкінці квітня Яковлів, як надзвичайний посол України, відбув до Австро-Угорщини. Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського Яковліва відкликали до Києва і призначили директором департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ. Коли ж до влади прийшов уряд Директорії, Яковлів став надзвичайним міністром і головою дипломатичної місії в Голландії та Бельгії. Ці обов’язки він виконував аж до ліквідації місії у 1923 р. Зокрема Яковлів мав завдання укласти фінансово-економічну угоду від імені уряду УНР з Амстердамським банком та добиватися включення Українського товариства Ліги Націй у всесвітню Лігу Націй

У 1923 р. Яковлів отримав статус емігранта і оселився у Празі, зайнявши посаду доцента Українського вільного університету. У 1928 р, він був вбраний професором УВУ і викладав тут цивільне право. Десять років (1935 — 1945) Яковлів очолював кафедру цивільного права УВУ. Двічі (1930 і 1944 р.) його обирали ректором університету. Одночасно Яковлів був професором права Української господарської академії у Подєбрадах, а у 1939 р. виконував обов’язки директора Українського наукового інституту у Варшаві. Із створенням у 1938 р. Української .Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Варшаві Яковлів був обраний її генеральним секретарем.

У празький період Яковлів був активним членом різних наукових і громадських установ. 1926 року його обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Яковлів був фундатором і головою Українського академічного комітету при Міжнародній комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві (1930 — 1931 рр.), а також головою і постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Яковлів став одним із засновників, членом управи, заступником голови, а затим головою Музею визвольної боротьби України та членом Історично-філософічного товариства у Празі. Саме до Яковліва як відомого представника української науки на еміграції та видатного громадського діяча зверталося у 1933 — 1934 рр. лондонське Прес-бюро з проханням надіслати статті до збірника «Україна і український народ» . З огляду на великий авторитет Яковліва його часто запрошували посередником у суперечках українських емігрантських кіл (зокрема у справі про звільнення з УВУ Д. Антоновича, В. Щербаківського та С. Наріжного через «відсутність професорських кваліфікацій»).

До 30-х років Яковлів не поривав зв’язків з Україною. Збереглися, зокрема, листи до нього проф. В. Щербини з Києва 1927 p.³ Того ж року у збірнику на пошану Д. Багалія у Києві вийшла стаття вченого про договір 1654 р. Однак із початком сталінських репресій і голодомору ці зв’язки перервалися.

У Празі Яковлів плідно працював на науковому терені. Були видані його підручники та загальні курси: «Теорія доказів у цивільному процесі», «Торговельне право», «Цивільне право», «Цивільний процес» тощо. Тут з’явилося чимало статей про копні суди на Україні, про українське звичаєве право, про історичні традиції української державності. Вчений спеціально розробляв питання юридичних відносин (договірної системи) України і Росії у XVII — XVIII ст., впливу старочеського права на литовсько-українське, досліджував проблеми кодифікації українського права у XVIII ст., конспіративного листування у XVII ст. Виступав Яковлів і з мемуарно-публіцистичними статтями (про Симона Петлюру, конституцію УНР, українську студентську громаду в Дерпті).

Цікавою сторінкою у житті Яковліва є його діяльність під час Другої світової війни. У 1942 р. він установив наукові контакти з директором Інституту досліджень Магдебурзького права проф. Гьорлітцом щодо видання збірника грамот і привілеїв на Магдебурзьке право містам України. З цією метою Яковлів відновив зв’язки у Києві і почав жваве листування з директором Архіву давніх актів (затим — Центрархіву) Н. Полонською-Василенко. Остання вибрала 46 грамот на магдебургію з актових книг та збірки покійного чоловіка — академіка М. Василенка. Яковлів очолив колектив по підготовці видання. Його співпрацівниками були: Н. Полонська-Василенко, Л. Окиншевич, О. Оглоблин, В. Геппнер (директор Київської центральної бібліотеки), В. Міяковський (директор Головного історичного архіву) та В. Дубровський (співробітник Харківського архіву). Збірник був закінчений і відправлений у Магдебург. На жаль, доля цієї унікальної праці до цього часу не з’ясована. У Національному архіві Чехо-Словаччини збереглося лише листування Яковліва з цього приводу та чернеткові матеріали.

Одночасно вчений випускає серію фундаментальних праць, найціннішою з яких є монографія «Німецьке право на Україні і його вплив на українське право з 16 по 19 століття», яка була видана у 1942 р. німецькою мовою.

Наприкінці квітня 1945 р. Яковлів покинув Прагу і виїхав до Західної Німеччини, а пізніше – до Бельгії, де продовжував займатися історією українського права.

У 1952 р. вчений переїхав до США і оселився у Нью-Йорку. Будучи дійсним членом і керівником правничої секції Української вільної Академії наук, він брав участь в усіх її засіданнях. Учений виголошував і власні доповіді («Спомини про службу у міністерстві закордонних справ за гетьманату», «Про автора історії Русів» та ін.). Серед останніх капітальних праць Яковліва була книга «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року» , видана в  1954 р.

Наукова спадщина Андрія Яковліва досить значна. Його праці виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами. Найважливішою ділянкою досліджень ученого були україно-московські договори часів Хмельницького, Виговського і пізніших. У першу чергу слід назвати праці: «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Ювіл. збірник на пошану акад. Д. І. Багалш. К., 1927. Т, 1); «Статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 р.» (Ювіл. збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. К., 1928. Т. 1); «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Зап. НТШ, 1933. Т. 127); «Українсько-Московські договори в XVII — XVIII віках» (Праці УНІ у Варшаві. 1934. Т. 19); «Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.» (Нью-Йорк, 1954 р.) та ін.

Цілий ряд праць Яковлів присвятив копним судам на Україні. Вчений ретельно розробляв також проблеми історико-теоретичних підвалин українського права та впливів на нього чеського і німецького права. На цьому терені значну наукову цінність становлять його праці «Впливи старочеського права на українське Литовської доби XV — XVI в.» (Прага, 1929), «Українське звичаєве процесуальне право» (Прага, 1931), «До Історії кодифікації українського права XVIII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1937. Т. 2), «Німецьке право в працях українських правників XVIII ст.» (Наук, збірник УВУ. Прага, 1942. Т. 3), «Нові джерела кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ» (Прага, 1944) та ін.

Кілька робіт Яковліва присвячено українському законодавству та судовому процесу новітньої доби: «Історичні традиції української державности» (Париж; Софія, 1937), «Основи Конституції УНР» (Париж, 1937) та ін. Окрема розвідка Яковліва стосується процесу над вбивцею Симона Петлюри — «Паризька трагедія» (Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930). Яковлів спробував наново дослідити питання про автора «Історії Русів» (Istoriya Rusov and its Author // The Annais of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. 1953. VoJ. 3, № 2/8). Цікавими є також його розвідка «Конспіративне листування в Україні в 2-й пол. XVII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1941. Т. 3) та спогади «Українська студентська громада в Дорпаті» (З минулого. Варшава, 1939. Т. 2).

Помер Андрій Яковлів 14 травня 1955 р. у Нью-Йорку, де і похований.


За джерелами:

Андрій Яковлів [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //centr.ck.ua/person. – Назва з екрану.

Яковлів Андрій /[Електронний ресурс] . – Режим доступу: / ссылка скрыта . – Назва з екрану.

 

Федір Павлович Матушевський (1869 – 1919) став одним серед багатьох інших вихідців із родин служителів культу, котрі, здобувши освіту, глибоко пройнялися українським духом і взялися за справу національного відродження України. Народився він у Смілі, закінчив духовну школу в Черкасах, навчався в Київській духовній семінарії, учителював у Черкасах. Ще з семінарських років став активним учасником різних українських гуртків і до кінця своїх днів жертовно віддавався громадським справам. Об’єктивно кажучи, їм він підпорядковував і особисте, родинне життя. Правда й те, що в особі дружини Віри Олександрівни Полової – етнічної росіянки, яка правдиво і глибоко перейнялася українськими справами, Федір Матушевський мав і люблячу жінку, і соратницю, і матір трьох достойних синів. Віра Матушевська, сини Борис і Василь у добу сталінщини зазнали репресій. Віра Олександрівна й загинула у концтаборі 1944 року.

Активну працю на видавничій і літературно-журналістській ниві Матушевський розпочав 1897 року з участі у підготовці альманаху "Вік". З цього видання виросло видавництво "Вік", перші книжки якого друкувалися в Черкасах, де Ф. Матушевський на той час жив і працював. Заслуги цього видавництва, яке проіснувало до 1918 року, перед українською культурою й літературою вельми значні: за час існування під логотипом "Віку" було видано 140 книжок та інших видань.

Із 1898 року розпочинається співпраця Матушевського з журналом "Киевская старина", а з 1900-го – із галицьким "Літературно-науковим вісником".

Вельми важливий етап життя й діяльності Федора Матушевського пов’язаний із заснуванням першої щоденної української газети "Громадська думка" (а згодом – "Рада"). Коли виникла ідея створення цього видання, коли патріотичні і грошовиті українці Є. Чикаленко, В. Леонтович, В. Симиренко взяли на себе тягар її фінансування, найперше постала проблема редактора. Якраз тоді і став у пригоді Федір Матушевський.

Матушевський практично одночасно займався і політичною, і видавничою роботою.

Будучи на посаді редактора першої української щоденної газети, Матушевський суттєво попрацював над виробленням журналістської мови, над творенням нових слів і понять, які до того часу були відсутні в українській мові і без яких не могло обійтися періодичне видання.

У цьому зв’язку називається рік 1897-й, коли постала нелегальна Всеукраїнська організація, в якій Матушевський був секретарем. Пізніше він брав активну участь у Загальній Безпартійній Українській Організації, Демократичній, Радикальній і Демократично-радикальній партіях, Товаристві українських поступовців тощо.

1917 року Федір Матушевський діяльно включається в роботу Центральної Ради. З початком Української революції, коли проявилася імперська суть навіть російських демократів і лібералів, коли владу в Росії захопили більшовики, політичні погляди Матушевського помітно радикалізувалися, перетворившись із федералістських на незалежницькі.

Безсумнівно, чи не найвичерпніше характеризує Федора Матушевського як політика, політолога, культуролога, економіста, дипломата написаний ним "Меморандум", поданий урядові Греції і послам інших держав, акредитованим в Афінах. Цей об’ємний документ, у якому викладена історична ретроспектива України, комплексно проаналізовані різні сфери буття України – геополітична, економічна, соціальна, релігійна, культурологічна, був написаний у гранично стислі терміни, за якихось три тижні. І це при тому, що в розпорядженні Матушевського не було хоч якоїсь бібліотеки чи інших потрібних у такому випадку джерел.

Якщо судити зі змісту листів, з посольського щоденника й особливо зі згаданого меморандуму, то Матушевського без перебільшення можна назвати ерудитом-інтелектуалом, якому підвладні найрізногранніші теми і пласти суспільного життя. Він – неабиякий економіст, культуролог із широкою освітою, в нього безперечна жилка дипломата. Він – мислитель.


За джерелами:


Вівчарик, О. І сміляни наближали незалежність : Оцінити переваги свободи можуть лише ті, хто завжди її прагнув / О. Вівчарик // Нова Доба. - 2004.- 19 серп. - С.4.


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //centr.ck.ua/person. – Назва з екрану.


Матушевський Федір [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Поліщук В. "Безмежно відданий українській справі" [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.

 

Дуже цікавою в історії України  є постать Валентина Отамановського. Він народився  в 1893 році  у Яблунівці (тепер Смілянський район). Закінчив юридичний факультет Київського університету. За часів УНР був членом Центральної Ради. До арешту, який стався 26 серпня 1929 року, жив у Вінниці. Відомий історик права, краєзнавець, бібліограф, науковий співробітник ВУАН, директор Подільської філії бібліотеки АН України. До арешту написав та видав низку праць з питань краєзнавства.

Засуджений до п’яти років позбавлення волі з пониженням у правах на два роки. Відбув два роки ув’язнення, а потім за рішенням колегії ОДПУ засланий до Татарської АРСР, де працював у Казанській університетській бібліотеці. З 1935 року постійно переїздить у пошуках нової роботи, та щоб уникнути арешту.

У 1946 році захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата історичних наук, а в 1956 році – доктора історичних наук. Працював у Саратовському медичному інституті завідувачем кафедри латинської мови. Лише у 1958 році повернувся до Харкова, де працював над дослідженням історії й розвитку аптекарської справи в Україні.

В.Д. Отамановський був невтомним трудівником на ниві обраної ним ділянки знання – історичного краєзнавства. Вже з молодих років він проявив себе як просвітник, що пропагував своїм учням і українським читачам новітнє слово європейської і світової гуманітарної науки. У своїх статтях і підручниках, викладаючи в українських, а згодом  і російських вищих навчальних закладах, він щедро ділився тими знаннями, які набув під впливом видатних вітчизняних учених-педагогів у Київському політехнічному інституті (І.І. Шмальгаузен, М.М. Воскобойников, Є.П. Вотчал, В.Л. Кірпічов), у різних наукових і просвітницьких осередках цього закладу, а пізніше у Віденському та Берлінському університетах, вивчаючи іноземні фахові першоджерела. Цей бік його наукової діяльності повною мірою розкрився під час багаторічної педагогічної праці вченого у Вінниці, Казані, Сімферополі, Саратові та інших містах. Все, до чого виявляв інтерес В.Д. Отамановський, він всебічно й глибоко критично осмислював, щоб це слугувало підставою для подальшої творчої роботи. В історичному краєзнавстві Поділля вчений виявив себе як першопрохідник, який активно прилучився до його розвитку. Він став творцем нових напрямів у поділлєзнавстві: пам’яткознавстві, музеєзнавстві, бібліотекознавстві, бібліології, історії науки та освіти.

Однак не тільки наукова спадщина становить для нас великий інтерес, не менше пізнавальне значення має знайомство з ученим, як з особистістю. В діяльності В.Д. Отамановського яскраво проявилися риси талановитого науковця, чудового педагога й організатора науки. Тепер відомо, що своїм впливом він охоплював історико-краєзнавче вивчення Поділля, концентрував і популяризував літературу про край у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки Всеукраїнської Академії наук, у Кабінеті вивчення Поділля об’єднав кращі сили дослідників, сприяв публікації їхніх творів, що склали так звану “Енциклопедію поділлєзнавства”, підтримував музейників, створив музей книгодрукування при бібліотеці. Разом з тим багато зусиль віддав справі охорони пам’яток старовини.

У Вінниці В.Д. Отамановський працював у період найбільшого піднесення свого таланту, досяг високого рівня професійної зрілості. Тут розквітли і проявили себе чудові здібності організатора науки. У цей період побачили світ його вагомі наукові праці, які неодноразово перевидавалися, були посібниками у важливих галузях історичного краєзнавства. І зовсім вже несправедливо те, що сучасній українській культурі В.Д. Отамановський практично невідомий.

Вінницький період (1920-1929 р.р.) у діяльності В.Д. Отамановського був найбільш плідним щодо його наукових здобутків. Основні напрями діяльності в зазначений період були такі:  дослідження історії Вінниці ХІV-ХVІІІ століть,  історія становлення міського ладу в Україні у ХІV-ХVІІІ ст. і ролі Магдебурзького права;  дослідження творчості визначного подільського історика і краєзнавця Й.А. Роллє, діяльність у Вінницькому Кабінеті вивчення Поділля.

Для Харківського періоду життя та діяльності В.Д. Отамановського (1958-1964) характерна зміна пріоритетів:  з дослідження історії Вінниці переорієнтування на історію медицини та аптекарської справи і на науково-популяризаційну діяльність.

Творчість В.Д. Отамановського свідчить про те, що людина не є пасивним продуктом соціуму, його функцією, що творення громадянського суспільства єдино можливе через конкретну людину. Таке бачення соціального світу приваблювало В.Д. Отамановського на початкових етапах його наукової праці. Вже ранні твори  вченого містять помітні ознаки його звернення до нового світогляду, який виразно намітився у світовій суспільній думці з другої половини ХІХ ст. і все відчутніше виявляв себе у ХХ ст., неухильно набуваючи характеру провідної й визначальної тенденції.

Участь В.Д. Отамановського у суспільно-культурному житті українського народу, обстоювання його національних інтересів у межах обох імперій (царської Росії та колишнього СРСР) були спрямовані на утвердження повноправного культурного, соціального і політичного статусу української науки, освіти та нації загалом, на розвиток і легалізацію української національної ідеї, яка була провідною в його подвижницькому житті. Безперечно, його наукова спадщина і надалі вагомо впливає на розвиток сучасної історії науки в Україні.

У діяльності В.Д. Отамановського, яка з неослабною енергією тривала понад 50 років, яскраво проявилися видатні риси талановитого вченого, чудового педагога і організатора науки. В.Д. Отамановському була притаманна виняткова працездатність і цілеспрямованість, надзвичайно чітке мислення, логіка і точність висновків. Це був учений з широким діапазоном наукових інтересів, видатний педагог і громадський діяч. Він посідав гідне місце в плеяді  розробників актуальних наукових проблем свого часу.


За джерелами:

Зоряна С. ссылка скрыта [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ua-ru.net /inode/27818.phpl; disser.com.ua/contents/27818.phpl. – Назва з екрану.


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.

 

Микола Левитський (1859-1934) - відомий громадський та кооперативний діяч ("батько української кооперації" або "артільний батько"). Він народився у с. Хмільна (тепер Канівського району).

1885 ро­ку  закінчив юридичний факультет Харківського університету. Ще будучи студентом, М. Левитський брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але вже на початку 90-х pp. остаточно сфор­мувались його ліберально-народницькі погляди.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує ка­піталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи йо­го історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із до­казів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія від­творення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, М. Левитський виступає із закликом спинити, затримати його роз­виток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнату­ральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає ве­лике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва  і намагався вті­лити їх у життя. Він е прихильником створення різних форм коопе­рації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту дрібним виробничникам тощо. Не забуває він і про об­щину, яку називає «запорукою майбутнього добробуту»', тому що вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.

Найбільш відомим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами. М. Левитський брав участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах. Наполег­ливо впроваджував він у життя і свій «Артільний договір». Протя­гом 1894—1896 pp. ним було організовано 85 артілей в Олександ­рійському та Єлисаветградському повітах. Хоч М. Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталіс­тичний розвиток сільського господарства.

За радянської  влади Левитський непомітно доживав свій вік. Ліберальне минуле давало йому тоді право на тихе життя.

Левитський помер у Києві в грудні 1936.


За джерелами:


Вовченко В. Архівна спадщина і бібліотека Миколи Васильовича Левитського (1859-1936) як джрело з історії українського просвітницького руху кінця 19-20-х років ХХ ст.  [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Кукса, О. Фундатор української кооперації : Організатор перших хліборобських артілей / О. Кукса // Нова Доба. - 1999.- 6 трав. - С.13.


Левитський Микола Васильович// ссылка скрыта


Левитський Микола Васильович // Провідники духовності в Україні : Державні і громадські діячі; Церковні діячі; Письменники, публіцисти і видавці; Діячі науки і освіти; Митці і дослідники мистецтва: Довідник / За ред. І.Ф.Кураса. - К. , 2003. – С.52-53


Масненко В. Невитребуваний державотворчий потенціал[Електронний ресурс] . – Режим доступу: //centr.ck.ua/person. – Назва з екрану.

 

У квітні 1879 року в сім’ї давнього козацького роду села Ліплявого (нині – Канівського району) на світ з’явився Андрій Лівицький – той, кому судилося після вбивства Петлюри змінити його на посту керівника українського уряду в екзилі (вигнанні).

На довгих 28 років Андрій Миколайович став Президентом для емігрантів і національно свідомих українців, що залишалися в СРСР...

Закінчивши в Києві приватну колегію Галагана, Андрій Лівицький навчався в столичному університеті Святого Володимира. Пізніше працював адвокатом і мирським суддею в Лубнах, а потім – у Каневі та Золотоноші. Ще навчаючись, захопився політикою. Очолював Студентську Громаду в Києві, потім був головою відділу Революційної Української Партії в Лубнах. 1905 року був заарештований царською жандармерією й засуджений, як головний обвинувачуваний у справі "Громадської Самооборони" і "Лубенської Республіки". Того ж року став одним із провідників Української Соціал-Демократичної Революційної Партії.

Після революції 1917 року Лівицький став членом Центральної Ради й губернським комісаром Полтавщини. За часів Директорії, з квітня 1919 року, очолив Міністерство юстиції й став заступником Голови Уряду. Його кар’єра була стрімкою – вже в серпні того ж 1919 року він став керівником надважливого для Директорії Міністерства закордонних справ, а в жовтні виїхав до Польщі, головного політичного партнера України, й очолив Дипломатичну місію в цій державі. 22 квітня 1920 року саме Андрій Лівицький підписав у Варшаві союзний договір з Польщею.

Після програного військами УНР зимового походу 1921 року він відстояв необхідність продовження діяльності Уряду в екзилі. В чині голови Уряду в 1921–1926 рр. керував у Варшаві дипломатичною діяльністю УНР. Після вбивства Симона Петлюри в травні 1926 р. Андрій Лівицький став його наступником, як заступник Голови Директорії та Головний Отаман військ УНР. Відтоді він очолював Державний Центр УНР і керував політикою Уряду в екзилі аж до моменту своєї смерті 1954 року.

Його поховали на цвинтарі Вальдфрідгофі в німецькому Мюнхені, за тисячі кілометрів від рідного маленького села під Каневом. Андрій Лівицький ніколи не привласнював собі титулу Президента – за нього це зробили історики Заходу, що тільки так і називали вихідця з Черкащини...

За джерелами:

 

Бравада О. Хлопцеві з Канівщини судилося 28 років очолювати Уряд України у вигнанні [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


До 125-ї річниці від дня народження  Президента Української Народної Республіки  Андрія Лівицького [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта. – Назва з екрану.


Лівицький Андрій Миколайович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: Укроп: Український об'єднаний портал. [Розділ:] Енциклопедія УСЕ. - URL:  ссылка скрыта. – Назва з екрану.


 

Кушнір Макар (10.8,1890-16.9.1951; псевдонім В. Богуш, Я. Дуб, Якименко) - український політичний діяч і журналіст. Народився у Черкасах. Навчався у Петербурзькому університеті. Після Лютневої революції 1917 року в Росії переїхав до Києва. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 роках входив до складу Української Центральної Ради і Малої Ради. Співпрацював у офіційному органі УПСФ "Нова Рада" (1917-19), громадсько-політичній газеті "Трибуна" (1918-19), які виходили в Києві. В 1918 році Кушнір увійшов до складу делегації УНР на Паризьку мирну конференцію 1919-20 років. У 1920-х рр. перебував в еміграції у Парижі та Відні. Публікував статті у різноманітних періодичних виданнях, брав активну участь в українському національному русі за кордоном. Став одним з засновників Організації Українських Націоналістів. Учасник Першого Конгресу Українських Націоналістів у Відні (28.1.-3.2.1929). В 1929-38 роках - член Проводу організації, виконував функції головного судді. Керував роботою Українського Пресового Бюро у Женеві (видавало два інформаційно-політичні бюлетені франц. і англ. мовами), що інформували світову громадськість про справжню сутність польського і більшовицького окупаційних режимів в Україні та мету національно-визвольної боротьби українського народу. В 1929 Кушнір в одній із своїх публіцистичних статей "Ліга визволення народів Східної Європи, Кавказу і Закаспію" висловив думку про необхідність створення єдиної політичної організації для координації національно-визвольної боротьби всіх поневолених більшовицьким режимом народів, що була реалізована створенням в листопаді 1943 року  Антибільшовицького Блоку Народів. У 1937 році Кушнір втратив зір і був змушений відійти від активної політичної діяльності. Жив у Бельгії, де і помер.

За джерелами:


Литвин М., Науменко К. Кушнір Макар [Електронний ресурс] . – Режим доступу: // ссылка скрыта. – Назва з екрану.


З Черкащиною пов’язана громадсько-політична діяльність видатного українського історика, ідеолога консерватизму та монархізму, провідного діяча гетьманського руху та Української держави В’ячеслава Липинського (1882-1931).

В Уманському повіті був маєток його дядька по матері Адама Рокицького. Там у дитячі та юнацькі роки неодноразово бував В'ячеслав. Саме з його оповідей молодий польськомовний шляхтич Липинський дізнався, що правобережна полонізована шляхта за своїм походженням є українською. Ідея повернення своєї верстви до українського державного життя стає його життєвою настановою. Маєток Адама Рокицького був на місці нинішнього с. Розкошівка Лисянського району. Тут і нині залишилися озеро під назвою Рокицьке та Рокицьке поле над ставком. За свідченням найстарших жителів села, саме на цьому місці ще у 1930-ті роки зберігалися руїни колишньої панської садиби Рокицького.

Розпочавши свою літературну та громадсько-політичну діяльність, Липинський виступив 1908 року перед рільничим з'їздом польських поміщиків в Умані з рефератом "Шляхта на Україні", у якому, спираючись на аналіз історичного досвіду, доводив необхідність підтримки українського національно-визвольного руху.

В'ячеслав Казимирович мав досить тісні стосунки з Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ), був його дійсним членом з 1914 р.

Липинський дружив з Василем Доманицьким (теж активним співробітником НТШ) і очевидно бував на його батьківщині у с. Колодистому (нині – Тальнівського району).

Пізніше Липинський отримав від Адама Рокицького маєток Русалівські Чагари на території нинішньої Маньківщини і перевіз із Кракова до Русалівки свою бібліотеку, зібрання архівних матеріалів та рукописів.

Як свідчать дослідники його творчості, це була найбільша приватна бібліотека в Україні з питань історії та соціології Тривала і його дослідницька робота. Липинський сподівався внести лад і у особисте життя – він чекав приїзду до маєтку дружини Казимири та доньки Єви.

Всі ці плани порушила Перша світова війна. З її початком Липинського було призвано до армії. Далі настали бурхливі часи української революції та державного будівництва, у яких В'ячеслав Казимирович відіграв досить помітну роль. Проте його маєток у Русалівці разом з бібліотекою, архівом та рукописами було знищено на початку квітня 1918 р. більшовиками. Свою найбільшу історичну працю "Україна на переломі", яка вийшла вже в еміграції, Липинський присвятив пам'яті свого друга – селянина Левка Зануди, який загинув, намагаючись зупинити це нищення.

Отже, на Черкащині є низка населених пунктів пов'язані з ім'ям В'ячеслава Липинського. Це Умань, Розкошівка Лисянського району, Русалівка – Маньківського і Колодисте – Тальнівського.


За матеріалами:


Журавлиний клич вітчизни : До 125-річчя від дня народження В.К.Липинського (1882-1931) // Календар знаменних і пам’ятних дат. - 2007.- №2. - С.39-43.


Іванко, А.   Засновник державницької школи в українській історіографії : [В.Липинський] / А. Іванко // Історія України. - 2003.- 43. - С.1-6.


Липинський В'ячеслав Казимирович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: //.narod.ru/museum_osoby.phpl. – Назва з екрану.


Масненко, В.   В'ячеслав Липинський на Черкащині : До 120-річчя з дня народження видатного історика та політичного мислителя / В. Масненко // Нова доба. - 2002.- 9 квіт. - С.8(Вкл.). 


Масненко В.Невитребуваний державотворчий потенціал [Електронний ресурс] . – Режим доступу: centr.ck.ua/person/5115/?PHPSESSID=64a3508afccd9cebf8a 7d8e31330387cссылка скрыта– Назва з екрану.

Степанов М. В'ячеслав Липинський і Черкащина [Електронний ресурс] . – Режим доступу: ссылка скрыта

373e53699c0319ebea98 – Назва з екрану.


Такими були наші земляки – відомі державотворці, справжні українці, великі достойники.


Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Випуск 9


Підготувала Ткач Л.О.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.

Комп’ютерну верстку, набір та оформлення здійснив відділ бібліографічної роботи та довідково-інформаційних послуг Черкаської обласної бібліотеки для дітей

18002 м. Черкаси, вул. Кірова, 24