І. Я. Франко І українська філософія Філософські ідеї в творчості В.І. Вернадського Суспільно-політичні погляди Б. О. Кістяківського
| Вид материала | Документы |
- Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2003. Вип., 1777.29kb.
- Реферат на тему: Розвиток політичної думки в Україні, 290.58kb.
- План : Грушевський історик І патріот свого народу. Суспільно-політичні погляди, 123.47kb.
- Тарас Андрусяк історія політичних та правових вчень, 3273.38kb.
- Історія політичних та правових вчень лекції ЗмІст, 3260.43kb.
- Художня творчість: проблема понятійного апарату, 99.3kb.
- «ідеї академіка вернадського та науково-практичні проблеми сталого розвитку регіонів», 215.77kb.
- План. Вступ. Політичні вчення епохи Реформації. Вчення про політику Н. Мак’явелі. Політичні, 94.16kb.
- Орієнтовне календарно-тематичне планування уроків української літератури за рівнем, 264.53kb.
- Ольга Денисюк Українсько-польські мистецькі взаємини 20-30-х рр. ХХ століття. Краківська, 197.81kb.
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ΧΙΧ - ΧΧ СТОЛІТЬ
Зміст
- Історіософські концепції українських мислителів Х1Х-початку ХХ століття
- Філософія Памфіла Юркевича
- Філософські проблеми мови в творчості О.О. Потебні
- І.Я. Франко і українська філософія
- Філософські ідеї в творчості В.І. Вернадського
- Суспільно-політичні погляди Б.О. Кістяківського
- Розвиток української філософії в ХХ столітті в діаспорі
- Філософія України в ХХ столітті (20-80-ті роки)
1 ІСТОРИКОФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ΧΙΧ-ПОЧАТКУ ΧΧ СТОЛІТТЯ
Теоретичне обґрунтування філософії української ідеї стало основною сферою докладання інтелектуальних сил вітчизняних мислителів у ΧΙΧ ст. Ця робота ними проводилася в контексті загальноєвропейського інтересу до нації. Як і на Заході, тема нації в Україні стала однією з основних в історико-філософських концепціях. Історія тлумачилась як вияв духу народу. З
явились концепції, які поєднували історичні події та обставини з життям народної маси, шукали в останньому джерела та причини всіх історичних перипетій. Саме народне життя стає в цей час головною темою і головним змістом історичних пошуків таких вчених, як М. Костомаров, М. Драгоманов, Т. Зінківський, М. Грушевський та ін.Розробка національних ідей починається ще в першій чверті ΧΙΧ ст. У 1808 році Й. Фіхте у „Промовах до німецької нації” започатковує теоретичну розробку німецької національної ідеї. В 1829 році П. Чаадаєв починає розробку російської ідеї відомим першим „Філософським листом”. Протягом 1840-1844рр. А. Міцкевич пише свої „Книги польського народу і польського пілігримства”. В 1844 році також вперше публікується книга болгарського ідеолога Пасія Хілендарського „Історія слов’яноболгарська”. У 1897 році в Іспанії виходить у світ „Іспанська ідеологія” Г. Ганівета. Цей процес розробки національних ідей є специфічною особливістю історії ΧΙΧ століття і Україна тут не була винятком.
Розробку філософії української національної ідеї започаткували члени відомого Кирило-Мефодіївського товариства, яке було створене в Києві в 1845 році і проіснувало до початку 1847 року. В прокламації кирило-мефодіївців „До братів українців” підкреслювалось, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися. При цьому кожен народ обов’язково, мав право створювати свою державу і вести свої справи незалежно від інших, мав право на розвиток власної мови, літератури, устрою тощо. Члени Кирило-Мефодіївського товариства також виступали проти кріпацтва, головним чином через просвітницьку діяльність серед широких верств народу. Особливе місце в товаристві посідав геніальний український поет Тарас Шевченко. Значний вплив на розробку історіофілософських концепцій мала творчість першого ректора Київського університету М. Максимовича. Але найзначніший внесок в розробку цих концепцій зробив професор Київського університету Микола Костомаров (1817-1885 рр.)
Творчість. Костомарова накликала гнів так званих „державних» істориків, особливо такі паці, як „Правда москвичам про Русь”, „Правда полякам про Русь”, „Дві руські народності”. М. Костомаров виразно вирізнявся від більшості представників офіційної науки царської Росії високим почуттям обов’язку перед правдою історії. Справжня любов історика до своєї вітчизни , на думку М. Костомарова, може виявлятися тільки в повазі до правди історії.
Історіософська концепція М. Костомарова спирається на філософію національної ідеї. На думку М. Костомарова, історія-це накреслений Богом шлях людства до спасіння. Результатом людської історії повинно бути щастя, але воно можливе лише при дотримання двох передумов, які відповідають великому Божому задуму. Перша полягає в тому, що всі народи повинні жити в умовах свободи як внутрішньої, так і у відносинах їх один до одного. Друга передумова – це віра й любов до єдиного Бога. Але в реальній історії люди не знали щастя, оскільки постійно порушували обидві Божі передумови. Першу передумову люди порушили внаслідок того, що поставили царів та панів і втратили відносини рівності та свободи. Другу передумову люди порушили, коли, замість істинного Бога, вимислили собі численних богів уявних. Саме в порушенні цих передумов бачив причину нещастя, бідності і незлагоди в суспільстві М. Костомаров. Навпаки, тільки слідування Божому задуму через дотримання названих передумов може, на думку М. Костомарова, звільнити людство. Подальша історія уявляється українським істориком як процес боротьби сил зла проти дійсних християн, тих, хто осягнув істину Христову. Початкові гоніння на християн лише продемонстрували життєздатність та силу нової віри. М. Костомаров аналізував вплив християнства на розвиток різних народів. Він вказував, що греки, наприклад, прийнявши християнство, зберегли „імператорство”, а романські народи не тільки не зберегли королів, але й вигадали владу римських пап. Також М. Костомаров критично оцінював німців, поляків, англійців, французів, яким притаманні ті самі гріхи, що були в язичницькій античності. Вони шанують золото, гроші та всілякі товари.
На жаль, і слов’янські народи стали відходити від християнських заповітів Не високо оцінював М. Костомаров успіхи Польщі та Росії. Вони стали країнами панства і кріпацтва, тому претендували на духовну месіанську роль поляки і християни не можуть. Єдиним народом, що не любив царів та панів, на думку М. Костомарова, залишився тільки український народ, який сформував козацтво. Саме цей політичний лад спровокував війни Польщі та Москви з Україною, які призвели до політичної загибелі останньої. Але, за М. Костомаровим, політичні принципи українського козацтва як справжнього братства збереглися і в майбутньому вони обов’язково переможуть. М Костомаров був впевнений, що український народ, який втратив свою прогресивну державну організацію, стане в майбутньому найуспішнішим і зразковим для інших народів
Таким чином М. Костомаров не лише відтворює історичний шлях українського народу, але й стверджує, що цей шлях відрізняється від долі інших слов’янських народів і є самобутнім. Оригінальність історіософської концепції М. Костомарова полягає в тому, що він, не заперечуючи єдності слов’янських народів показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною категорією, а всі розмови про особливу етнічну чистоту та однорідність південно руських та інших народностей неправомірні.
Щодо розв'язання національного питання, то історик М. Костомаров вбачав його у децентралізації Російської імперії, в становленні федеративних засад у взаємовідносинах між народами децентралізованої імперії. Цей федеративний лад історик бачив подібним до давньогрецьких полісів або до Сполучених Штатів Америки. Саме федералізм як майбутню форму організації українського народу зафіксував М. Костомаров у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Майбутнє південної Русі М. Костомаров бачив в становленні єдиної держави, де народ говорить українською мовою, але і рівноправності з іншими народами.
Другим українським мислителем, який продовжує і розвиває історіософські концепції, був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.). Формування його філософських поглядів відбувалося під впливом ідей Т. Шевченка. історіософських поглядів М. Костомарова, праць О. Герцена, Сен-Сімона, Фур'є, Прудона, але сам він вважав себе продовжувачем справи кирило-мефодіївців і водночас належав до соціалістичного руху, захищаючи колективну власність. Талановитий публіцист, історик, фольклорист, економіст і філософ М. Драгоманов відіграв визначну роль в історії українського духовного життя другої половини Х1Х ст. Вищою цінністю, на його погляд, є людина, а вищим критерієм правильності міжнаціональних відносин є ідея справедливості. Саме служіння принципу справедливості є земним покликанням кожної вільної людини.
Історіософська концепція М Драгоманова ґрунтується на ідеї поступу. Аналіз всесвітньої історії привів його до висновку, що "безупинний поступ громадський" є основною ознакою історії людства. Саме ідею постійного поступу історії обстоює М. Драгоманов у своїй статті "Чудацькі думки про українську національну справу". На його думку, у світі не існує нічого постійного, а є рух, динаміка. Тому немає і не може бути постійних національних ознак.
М. Драгоманов відкидає концепцію історичного месіанізму. Він не згоден з Гегелем, згідно з яким людство вважається лише засобом, а історичний процес розподіляється за окремими народами. На думку Михайла Драгоманова, прогресивний поступ історії є сумою дій усіх народів, а критерієм прогресу є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості. Ця думка конкретизується в політичній доктрині, яка утверджує невід'ємні права людини, визнає людську особистість вищою цінністю. Подальше поширення свободи М. Драгоманов прямо пов'язував з обмеженням державної влади. Тому найвищим ідеалом у суспільно-політичному житті він бачив "безиачальство" чи анархію. Під впливом П.-Ж. Прудона і М.О.Бакуніна М. Драгоманов виступав за утворення добровільних асоціацій гармонійно розвинених особистостей з мінімальними елементами примусу. Це ідеал драгоманівської концепції громадського соціалізму Саме громади як об'єднання індивідів є тими асоціаціями , що складають людське суспільство.
Нації М. Драгоманов теж розглядав як певний вид асоціацій. Він пояснював, що національність являє собою підсумок ознак, властивих певному числу індивідів як умова їх асоціацій між собою Але руйнування асоціації розбиває суспільство на соціальні атоми, що послаблює кожну людину і всіх разом. М. Драгоманов завжди підкреслював, що не можна ігнорувати національне у прагненні до об'єднання людства. Але громада завжди головніше, а національність є тільки грунт Тільки так сприймаючи національне і нації, можна, на його думку, досягти "волі й правди для всіх" М. Драгоманов підкреслював:" Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям" [6].
Свою антидержавність М. Драгоманов доповнює ідеалом федералізму. На його думку, держави в майбутньому перетворяться на федеративну спілку вільних самоврядуючих громад, а найбільш наблизилась до такого політичного ладу Швейцарія, де він жив в часи еміграції. Щодо України, то вона теж повинна в майбутньому приєднатися до федерації вільних народів, як рівноправна й необмежена у своєму внутрішньому житті.
З 1890 року починається новий період історіософії в Україні. Початок цей пов'язаний з промовою "Молода Україна, її становище і шлях", яку виголосив в Петербурзі випускник Петербурзької військово-правничої академії Трохим Зіньківський (1861-1891 рр. ) перед своїми земляками-українцями на роковинах Тараса Шевченка Т Зіньківський першим вказав, що Галичина австрійська та Україна російська помінялися ролями. Тому саме Галичина стає головним культурним центром України. Це зміщення центру національного ідейного життя з Києва до Львова у 80-90-х роках Х1Х століття було пов'язане з більш терпимим ставленням політичного режиму Австро-Угорської імперії до національно-культурних потреб народів.
Таку точку зору розділяв інший український історик і політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.), який вказував у статті "Український П'ємонт", що саме Галичина на рубежі Х1Х-ХХ століть може виконати роль, подібну тій, яку здійснила в 60-ті роки Х1Х століття провінція П'ємонт в долі Італії. Вона стала тим центром, навколо якого об'єдналася Італія. В Україні, відповідно, осередком подальшої розробки української ідеї стає Львів.
В "Писаннях Трохима Зіньківського", які присвячені національному відродженню рідного народу, автор закликає підняти національне питання до рівня загальнолюдського. Т. Зіньківський розрізняв два типи історіософських концепцій, в залежності від того, яку роль вони відводять нації. Перший тип виходить з протиставлення нації й людства. Тут в національній ідеї приписується "партикуляризм", що протистоїть ідеї абстрактної людини, як космополіту. Такою вважається політика російської монархії, в якій абстрактна людина є просто людиною Російської імперії "без роду й народу". На думку Т. Зіньківського, це трагічно обертається й для російської нації. В "Молодій Україні" Т. Зіньківський підкреслював, що нація, яка породила деспотів, деспотично поводитиметься і з тим народами, що потрапили під її владу.
Другий тип історіософського бачення пов'язується Т. Зіньківським з реальним суб'єктом історичного розвитку, що є результатом діалогу національних культур. Філософія історії, - на думку Т. Зіньківського, повинна бачити в народності живу колективну одиницю, яка має свою національну природу. Він також вважав, що людина без національного почуття не здатна до духовного життя. Подібним чином Т. Зіньківський вирішує питання про співвідношення націоналізму й космополітизму. Він вказував, що в чистому розумінні націоналізм мусить бути під контролем ідей гуманізму, що право любити свій народ, працювати для нього, не є правом зневажати інші народи. Це однакове ставлення до всіх людей, незалежно від їхньої національності є гуманістичним космополітизмом. Тому кожна людина мусить бути космополітом, а істинний націоналізм не суперечить загальнолюдським гуманним ідеям, тоді це не націоналізм, а варварство. З точки зору Т. Зіньківського, космополітизм - це ціле, а націоналізм - його невід'ємна частина.
Дуже суворо оцінюючи стан української нації наприкінці Х1Х століття, Трохим Зіньківський вважав, що українська інтелігенція зрадила інтереси свого народу, більше того вона завжди прямувала в інонаціональний, панський табір, внаслідок чого до 30-х років Х1Х століття практично не існувало української художньої літератури.
Цікаво, що Т. Зіньківський виділяв п'ять груп української інтелігенції. Першу групу складає квазіінтелігенція, яка символом культури вважає все "московське", а московську мову, як раніше польську, сприймає як єдину мову інтелігенції. Ця група відокремилась від інтересів українського народу.
Негативно оцінює він і другу групу. Ці, теж російськомовні представники української інтелігенції, щиро прагнуть працювати для свого народу, але не розуміють української мови, виявляючи свою зневагу до самого народу, думають що саме вони виражають його душу, їх Т. Зіньківський вважає перевертнями і запроданцями.
Третя - це так звана "гармонійна" група. її складають, на думку Т. Зіньківського, ті, хто намагається гармонізувати, поєднати в собі російське й українське. До цієї групи він відносить М.В. Гоголя. Всі ці "гармонійці" обманюють себе, бо "московське начало" придушує українську душу, спрощує національну культуру.
До четвертої групи він зараховує тих, хто пише українською мовою, але під виглядом "українофільства" підкреслює досягнення, які начебто були принесені українцям Петром та Катериною. Цю групу Т. Зіньківський називає."химерною" українською інтелігенцією.
Нарешті до п'ятої групи Т. Зіньківський зарахував тих, хто, зважаючи на загрозу міжнаціонального розбрату, називають себе космополітами. Неважко зрозуміти, що мається на увазі в першу чергу вчення М Драгоманова, який, на думку Т. Зіньківського, дійшов до зневаги національних інтересів заради економічних. Але, разом з тим, він, як і Драгоманов, ідеалом державного устрою вважав Швейцарську конфедерацію. Головною ж задачею справжньої національної інтелігенції Т. Зіньківський бачив діяльність, спрямовану на політичне звільнення українського народу, що сприятиме в майбутньому великому культурному підйому.
Погляди Т. Зіньківського стали підґрунтям для історіософії М. Грушевського, який теж вважав, що на рубежі Х1Х-ХХ століть новою "духовною столицею" став Львів. Протягом 19 років після 1894 року діяльність М. Грушевського була пов'язана зі Львівським університетом. Він очолював кафедру "всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи". Михайло Трушевський - автор дев'ятитомної "Історії України-Русі" та шеститомної "Історії української літератури". На цьому грунті сформувалась його історіософська концепція, в якій відчутно поглиблюються і проблеми філософії національної ідеї. Історіософські погляди М. Грушевського формувались під впливом ідей Е Дюркгейма, М. Вебера, Л. Леві-Брюля.
Головною метою наукової творчості М. Грушевського була історія України. Як відомо, в Х1Х ст. панувала великоруська теорія М. Погодіна та його послідовників, яка стверджувала, що Київську Русь створили великоруські племена, які після монголо-татарського розгрому відійшли на північний схід, а їх місце у другій половині ХШ і Х1У ст. зайняли українці, які прийшли з Прикарпаття. М. Грушевський виступив зі спростуванням цієї теорії. На його думку, якщо й хтось "відійшов" на північний схід, то це заможні класи. Звідси його ідея безкласової природи української нації. В своїй першій великій праці "Історія Київської землі" він писав, що багатії сильно страждали від татар і це сприяло демократизації суспільства. Демократичність української народності таким чином пов'язана з історичними обставинами, в яких опинилися землероби південної Русі.
М. Грушевський також рішуче відкидав ідею державного запозичення, відображену в літописній версії, що панувала з ХУП століття. Він вважав, що слов'яни мали достатньо своїх князів і запрошувати варязьких не мали підстав. М. Грушевський першим серед істориків став утверджувати давність української культури з часів Київської Русі і неперервність українського державного життя. Це життя розвивалося від Київської Русі через Галицько-Волинську і Литовсько-Руську державу до Гетьманщини. Опинившись між Ордою, Литвою і Польщею, українці створили козацтво. В другій половині ХУ1 століття, за М. Грушевським, козацтво здобуває авторитет серед українського населення і стає національною політичною силою. Вона стає фактично державною структурою України, яку в ХУП столітті змушена визнавати і Польща. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького лише виявила основний напрямок розвитку України до самостійної держави. М. Грушевський доводив, що за Переяславською угодою Україна мала широкі автономні права, внутрішню самостійність. Разом з тим він також вважав, що вже за часи Б. Хмельницького російський монарх сприймав Україну як частину свого царства. Саме тому українська автономія все більше обмежувалась царським урядом, а закінчилося все тим, що українці мовчки прийняли скасування старого устрою.
У своїх дослідженнях М. Грушевський спирався на традиції радикального українського народництва, що наслідувалися від М. Костомарова, В. Антоновича та М. Драгоманова. Він створив власну історіософську концепцію, в якій показав, що український народ має свою культуру, мову, історію.-Саме народ М. Грушевський вважав єдиним "героєм історії". Це головне положення історіософської концепції М. Грушевського. Він вважав, що суб'єктом історичного поступу є народ. Тому предметом історичного дослідження мають бути не видатні особи, не держава, а саме народ. М Грушевський завжди відстоював "селянську" природу українського народу. А Україна як держава, на його думку, повинна спиратися на селянство.
Таким чином, практично всі історіософські концепції українських мислителів другої половини Х1Х і початку XX століття визнають тисячолітню історію, самобутню національну культуру народу України. На жаль, українська історія до XX століття є майже безперервним рядом повстань, набігів, війн та політичних інтриг, через які народ потрапив у неволю. Але в історіософських поглядах М. Костомарова, М. Драгоманова, Т. Зіньківського та М. Грушевського була висловлена впевненість у тому, що в майбутньому Україна стане розвинутою, незалежною і рівною державою в конфедерації вільних народів Європи.
2 ФІЛОСОФІЯ ПАМФІЛА ЮРКЕВИЧА
Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 рр.) був найяскравішою особистістю в історії української філософії в першій половині Х1Х століття. Здобувши ґрунтовну, як на той час, освіту в Переяславській духовній семінарії та Київській духовній академії, П.Д. Юркевич працював спочатку викладачем в останній, аз 1861 року посідає кафедру філософії Московського університету. З 1869 року він працює деканом історико-філологічного факультету Московського університету.
Перу П. Юркевича належать такі наукові праці, як "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" та деякі інші.
Одначе, будучи оригінальним мислителем, продовжувачем традицій Київської релігійно-філософської школи, П. Юркевич не став плідним літератором (йому належить всього 12 публікацій). Це пояснюється як морально-етичним (практичним) спрямуванням його філософії, так і тими зовнішніми умовами, які склалися в російському суспільстві в середині Х1Х століття. Після виходу в світ роботи М.Г.Чернишевського "Антропологічний принцип в філософії" теоретичні пошуки в рамках релігійної філософії сприймалися російською прогресивною громадськістю вороже, що й змусило П. Юркевича відмовитись від публікацій своїх філософських роздумів. В умовах своєрідної "моди" на філософський матеріалізм теоретичні пошуки в сфері духу стали вважатися реакційними. Визнаючи історичну виправданість філософського матеріалізму, його заслуги в пропаганді природознавства та його прагнення до точності аналізу, П.Юркевич, разом з тим, був категоричним, супротивником ототожнення філософії з природознавством. Критикуючи матеріалізм, П.Юркевич тим самим утверджує своє розуміння філософії, яка пов'язується ним лише з життям духу. Філософія, згідно з П.Юркевичем, є усвідомленням духу, який виступає абсолютною основою будь-якої реальності. Звертаючись до реальності, філософія повинна виявити цю основу, зафіксувати її як ідею, в якій збігаються мислення і буття і яка є основою, законом та нормою будь-якого явища.
Філософія, таким чином, є пізнанням духу як ідеї, яке здійснюється в трьох основних формах:
а) пізнання через уявлення. В основі цього пізнання лежать форми людської чуттєвості, що приводить до суб'єктивізації результату пізнання. В ньому формується скоріше образ самої людини, ніж образ об'єкта пізнання. Буття і мислення тут не лише не співпадають, а виступають як протилежності;
б) пізнання через поняття. На цьому етапі пізнавальної діяльності
відбувається звільнення результату пізнання від людської суб'єктивності,
що дає можливість проникнути в сутність самої речі, виявити її якісні
характеристики. Але й тут не відбувається абсолютного злиття мислення
та буття. Реальність же пізнається як певна сукупність якісно відмінних
речей;
в) пізнання через ідею. В цій формі пізнання відбувається
осмислення раніше добутого знання як певної цілісності, яка включає в
себе віру в Бога, в безсмертя душі і в вище призначення людини. Тут
мислення та буття, зливаючись, стають тотожними. Буття виступає як
буття ідеї. Стверджуючи це, П.Юркевич тим самим продовжує
філософську традицію, яка своїм корінням сягає філософії Платона.
Центр платонівського вчення про пізнання утворює пізнання ідеї. Ідея, за Платоном та П.Юркевичем, існує вічно. її існування не пов'язане з діяльністю суб'єкта. Навпаки, діяльність суб'єкта визначається ідеями. Пізнання ідеї, вважав П. Юркевич, є справжньою ціллю людського пізнання. В цьому відношенні П.Юркевич протиставляє позицію Платона позиції І. Канта, який відстоював агностицизм та суб'єктивізм людського знання. За І.Кантом, пізнання істини неможливе ні засобами чуттєвості, ні засобами розсудку. Навіть чистий розум дає не істину, а лише загальноприйнятне знання. Філософію І.Канта П.Юркевич називає "дивним вченням", яке несе в собі загрозу самій філософії не в меншій мірі ніж філософський матеріалізм. Розвиваючи вчення Платона про ідеї з урахуванням критичної філософії І Канта, Юркевич виступає і проти абсолютного ідеалізму, в якому дійсність розглядалась як саморух абсолютної ідеї (Гегель), яка сама реалізує себе в предметному світі, лише змінюючи форму свого буття. Світ речей, за П. Юркевичем, не є "інобуття" абсолютної ідеї. На його думку, потік ролей підпорядковується вимогам ідеї внаслідок передвизначення творчої волі, яка покладає цей світ як виконавчу владу щодо ідеї як влади закону. Тим самим у загальну картину взаємодії ідей і світу вводиться таємниця Божого творіння. Таким чином філософське пізнання для П.Юркевича лежить між природознавством і вірою в Бога. Причому віра в Бога є своєрідним завершенням філософії, так як приводить до усвідомлення добра, що лежить в основах людської душі, людського серця.
Пошук істини добра, на думку П. Юркевича, не може бути реалізований лише раціональним мисленням. Добро є проявом щирого серця. Серце, для П. Юркевича, виступає осередком духовного життя людини, центром її моральності. Це тілесний орган людського духу, так само, як голова, є органом людського мислення. Робота голови (пізнавальна діяльність людини) повинна грунтуватися на роботі серця як основи її моральності. Адже і добро, і зло випливають із серця людини. Абсолютизація розумової діяльності людини (що притаманна як матеріалізму, так і абсолютному ідеалу) не дозволяє розкрити глибинні основи людського духу, свободу волі людини, її моральність і тим самим наносить шкоду самій філософії.
Але й ігнорування людської раціональності, утвердження чистого містицизму не може бути прийнятним в тій же мірі На зміну цим крайнощам повинно прийти гармонійне співвідношення між розумом та серцем. Розум та серце в гармонії відтворюють діяльність людського духу в усіх його проявах, що є гарантією подальшого розвитку філософії.
Таким чином, в своїй філософській концепції П Юркевич поєднує традиційну для європейської філософії "лінію Платона" з традиціями оригінального українського філософського мислення, вершиною якого є вчення про серце, споріднену працю Г.С. Сковороди.
3 ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ МОВИ В ТВОРЧОСТІ О.О. ПОТЕБНІ
Історія філософської думки свідчить, що остання розвивається не тільки власне філософами-професіоналами, але й іншими видатними представниками культури, в тому числі й вченими. До них належить і вчений-гуманітарійХ1Хст. Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.).
О. Потебня успішно трудився в сфері лінгвістики, міфології, фольклористики, літературознавства, мистецтвознавства. Глибокі знання слов'янських мов, зокрема української, російської, польської, а також німецької, латини, санскриту дозволили йому зайняти видне місце серед учених, які спеціалізувались в лінгвістиці.
О. Потебня народився в селі Гаврилівка, на Харківщині Навчався в Харківському університеті на юридичному, а потім історико-філософському факультеті. На його світогляд суттєвий вплив справили передові члени Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема М. Костомаров. У них він сприйняв філософію української ідеї, котру потім сам успішно розвивав. О. Потебня був одним із найзначніших представників так званого громадівського руху. Породжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з суверенними культурними запитами. Громадівський рух з властивою йому потужною культуротворчою спрямованістю породив нову плеяду української інтелігенції, серед яких були оригінальні мислителі загальнослов'янського та європейського рівня, що своєю творчістю істотно збагатили філософську думку України.
У своїх наукових дослідженнях О. Потебня виходить з ідеї видатного німецького мовознавця й філософа Вільгельма Гумбольдта. В центрі філософії українського вченого й мислителя стоїть проблема взаємозв'язку мови й мислення. Він показує, що мова не є пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Людина пізнає світ через посередництво мови.
Думка, зароджуючись як суб'єктивна діяльність, лише в слові може стати чимось зовнішнім і об'єктивним. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктивності, адже слово, мовлене мною, є моїм словом. Таким чином, вже при самому народжені слово виступає як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Мовний шар, що утворюється між людиною і світом, опосередковує процес пізнання, перетворюючи його на вельми складний і релятивний. Знання в кожний даний момент має відносний характер, а пошук істини - нескінченний.
Органічна єдність думки й мови однак не означає їх тотожності. На початкових стадіях зародження думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для його кристалізації в поняття і вираження засобами мови. Лише коли цей процес на нижчих формах думки дозрів, стає можливою поява слова. З його допомогою думка знаходить свій вираз у понятті. Та на вищих рівнях абстракції слово перестає задовольняти потреби думки, воно обмежує її. Отже, мова необхідно пов'язана з думкою. Вона не є чимось готовим, а перебуває в постійному творенні. Структурною одиницею мови є слово.
О. Потебня виділяє три складові частини слова-мовлення:
а) зовнішня форма слова (артикульований звук);
б) зміст (думка), що передається за допомогою форми;
в) внутрішня форма, або найближче етимологічне значення слова, цебто той спосіб, яким висловлюється зміст.
Спираючись на В. Гумбольдта, О. Потебня розвиває положення, що внутрішня форма слова завжди визначається специфікою народної мови, оскільки кожна мова має притаманні їй специфічний погляд на світ або неповторну перспективу бачення.
Внутрішня форма слова ("чуттєвий образ") знаходиться в суперечності з абстрактним значенням слова. Ця внутрішня суперечність визначає генезу мовно-мислительної діяльності. Якщо внутрішня форма характеризує "ближче значення" слова, що виникає в свідомості мовця і слухача і "умовлено їхньою приналежністю до одного й того самого народу", то "подальше значення" слова - семантично розпорошене, воно не є однаковим для того, хто говорить, і того, хто слухає.
На думку О. Потебні, співвідношення образу і значення в слові має історичний характер. Це співвідношення виявляє специфіку всіх форм свідомості. Так, специфіка міфологічної свідомості полягає в не розчленованості образного й понятійного аспектів мови. У художньо-поетичному мисленні значення подається через художній образ, виражає себе в цьому образі. Наукове ж мислення характеризується приматом розуміння, значення над образом.
О. Потебня підкреслює, що міфологічне мислення притаманне не одному якомусь-то часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є, й виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Тут міфологічний образ, який пояснює і має лише суб'єктивне значення, сприймається як щось об'єктивне, як дійсне буття. В міфі образ і речі, суб'єктивне і об'єктивне, внутрішнє і зовнішнє перебувають у нерозчленованій єдності, вони ототожнюються. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного, а згодом - понятійно-категоричного мислення, якому притаманне відокремлення образу й поняття, суб'єктивного та об'єктивного, внутрішнього й зовнішнього.
Неміфологічне мислення, по-перше, виступає в формі художньо-поетичного мислення. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення й образу. Водночас образ є неодмінним засобом для вираження значення. Поетичному слову властива полісемантичність, множинність значень. О. Потебня у праці "Із записок з теорії словесності" вводить так звану "формулу поетичності": А (образ) <Х (значення) Нерівність числа образів по відношенню до множини значень підноситься О Потебнею до рівня специфічної ознаки всього мистецтва.
Другу форму неміфологічного мислення утворює наукове мислення, що грунтується не на поетичній, а науковій мові. Науковим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми, Тут слово прагне урівнятися з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають поняття, факти і закон
Аналізуючи істотну відмінність категорій науки й мистецтва, О. Потебня підкреслює, що вона полягає, по-перше, в тому, що в науці думка про факт може оцінюватись як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.
По-друге, наукове мислення є висновком від факту як елемента закону до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення ж образу і значення у поетичній мові зовсім інше. Воно будується на грунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку.
По-третє, в науці відношення факту й закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу й значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу.
В творчій спадщині О. Потебні глибоко розроблена проблема "народ і мова". Звернення до цієї проблеми мало особливе значення за умов дії драконівських заходів царського самодержавства щодо української мови й культури. Свій протест проти них О. Потебня реалізує не лише через глибоке вивчення історії української мови, народної творчості, що підставно засвідчувало багатство і своєрідність української духовної культури, а й глибоко теоретично осмислює проблему ролі національної мови в долі кожного народу, чим реалізується безпосередній внесок вченого в історію розробки філософії української ідеї.
На думку О. Потебні, поняття "народ" є виразом певного вищого щаблю самостійного національно-культурного життя. Головною ознакою єдності народу є його мова. Мова є знаряддям національної свідомості. Духовний розвиток нації нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Мови як "глибоко відмінні системи прийомів мислення" зумовлюють специфіку національного світосприйняття. У зв'язку з доведенням цієї тези О. Потебня аналізує явище "двомовності". Він переконаний, що "немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки". Разом з тим неприпустимим, підкреслює він, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток, коли "народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці (інноваційні - авт.) впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття". Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації.
У зв'язку з цим вчений - мислитель аналізує й поняття "націоналізм". Воно, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природну національну різноманітність людства. Тому, висновує він, "послідовний націоналізм є інтернаціоналізм".
Розуміння націоналізму він конкретизує через тлумачення "ідеї національності". Ця ідея, на його думку, може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. Вона буде сприяти прогресові, якщо стверджуватиме взаємоповагу й право народів на самостійне існування й розвиток. Якщо ж, спираючись на цю ідею, стверджують зверхність одного народу над іншим, "дане Богом" право однієї нації - панувати, а іншим - підкорятися, то в цьому випадку "ідея національності" набуває відверто реакційного характеру.
О. Потебня вважав, що головними принципами у взаєминах між націями мають стати рівноправність і взаємоповага. Він вітав зростання міжнаціонального спілкування народів Європи і заперечував лише ті випадки, "де вірна течія справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства".
Брак національної ідеї у самих українців, брак свідомої праці одиниць, котрі себе називають українцями, та внутрішня недуга української нації, на яку вказує О. Потебня, це та внутрішня причина безсилля і непродуктивності цілої нації, що не менш небезпечна для її подальшого існування, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. У національності О. Потебня бачить ту силу, яка може підняти Україну з руїни і вивести на шлях нового життя.