Geum.ru

І. Я. Франко І українська філософія Філософські ідеї в творчості В.І. Вернадського Суспільно-політичні погляди Б. О. Кістяківського

Вид материалаДокументы

Содержание


Філософія україни в xx столітті (20-80-ті роки)
Список літератури
Подобный материал:
1   2   3   4
ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНИ В XX СТОЛІТТІ (20-80-ТІ РОКИ)

Філософська думка українського народу в XX столітті розвивалася двома напрямами. Один визначався умовами існування України в межах тоталітарної, багатонаціональної держави, другий - складним і неоднозначним життям емігрантів, відірваних від своєї батьківщини. В обох течіях української культури не було сприятливих передумов для розвитку філософії України.

В Радянській Україні панувала атмосфера страху влади перед вільною думкою. Перебуваючи в страсі, влада прагнула сама навіяти його кожному. Цим і визначалась планомірно здійснювана політика масових репресій, що спрямовувались на винищення й без того надзвичайно тонкого прошарку інтелектуальної еліти нації й виховання натомість верстви слухняних технологів влади.

Щодо філософії ситуація погіршувалась однозначним ствердженням лише однієї філософської доктрини - філософії діалектичного та історичного матеріалізму як єдино можливого типу філософствування. Філософія пов'язувалась з політикою. Це приводило до перетворення філософії на ідеологію взагалі. Навіть офіційно декретована марксистська філософія втрачала адекватний грунт для свого нормального розвитку.

Однак сказане не дає підстав вважати 20-80-ті роки XX століття чорною плямою в історії української духовної культури, в тому числі філософської. Розвиток філософії в Україні не спинявся впродовж XX століття. Вона спромоглася на нові результати. Здобутки могли б бути значно багатшими за більш сприятливих умов, але, попри всі негаразди, всупереч їм, вони були.

Надзвичайно активними для розвитку філософії в Україні були 20-ті роки.

Тяжке становище суспільства після майже семи років війни й громадської смути, ворожа налаштованість більшості населення до влади більшовиків, криза в керівництві більшовицької партії після смерті в 1924 році Леніна, суперечки щодо шляхів подальшого будівництва нового суспільства змусили в той час партію більшовиків досить обережно й гнучко ставитися до здійснення поставлених задач.

Щоб залучити в партію та державний апарат українське населення, Україні розпочинається активний процес українізації. Цей процес
охопив усі сфери суспільного життя. Особливо відчутних результатів він
досяг у сфері культури та освіти.

Рушієм та ідеологом українізації виступає старий більшовик Микола Олександрович Скрипник (1872-1933 рр.) Свою програму він обґрунтовує, зокрема, в полеміці з приводу, як він сформулював, "трагедії" зіткнення "двох культур" на Україні. В той час суперечність між українським містом і селом обернулась протистоянням переважно російського або русифікованого промислового пролетаріату, на представників якого спирались більшовики, і українського селянства, яке становило більшість населення й було в масі своїй вороже настроєне до більшовицької перебудови суспільства. Всупереч тим, хто пропагував "теорію боротьби двох культур", згідно з якою українська культура повинна витіснятися, М. Скрипник прагне розв'язати цю суперечність в інший спосіб. Щоб повести за собою народ, підкреслював він, треба насамперед навчитись розмовляти з ним мовою його культури, потрібно оволодіти цією культурою.

Процеси, що відбуваються в суспільно-культурному житті 20-х років, активізують розробку філософії української ідеї. В 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму створюється спеціальна кафедра національного питання, яку очолив М. Скрипник. У цей період (1925-1928 рр.) розпочинається літературна дискусія. В ній від обговорення проблем розвитку українського мистецтва переходять до загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії була концепція Миколи Хвильового (Микола Іванович Фітільов) (1893-1933 рр.) В серії памфлетів, об'єднаних в цикл "Камо грядеши", та літературно-критичній книзі "Думки проти течії" М. Хвильовий обґрунтовує концепцію "азіатського ренесансу", що пов'язана з філософським осмисленням української національної ідеї. В основі його концепції лежить певним чином трансформована концепція циклічного розвитку культури М. Данилевського та О. Шпенглера. Як і вони, М. Хвильовий виходить з того, що всесвітня історія людства розвивається окремими циклами, які переживає протягом свого розвитку культура кожного народу. Цикл складається з початкового стану ("дитинство"), кульмінації ("культурний стан") і занепаду ("стан цивілізаційний"). Після кожного циклу настає час нової епохи. Таких епох у людства є чотири: патріархальна, феодальна, буржуазна і нова епоха, що приходить на зміну буржуазній - пролетарська. Перший цикл культури, пояснює М. Хвильовий, творили переважно народи Азії, другий і третій -народи Європи. Четвертий цикл культури Європа, яка значно вичерпала свою енергію, може не підняти. Але якщо так, то Азія, навпаки, впродовж тисячолітнього відпочинку нагромадила потужний енергетичний потенціал, достатній для всесвітніх універсальних звершень.

З огляду на це розв'язується й питання про місце та роль України в історико-культурному процесі. Саме Україні, вважав М. Хвильовий, судилося стати "оазисом азіатського ренесансу". Це зумовлено, насамперед, її розташуванням на межі Європи й Азії, а також нестримним бажанням до визволення, бажанням виявити й вичерпати своє національне "офарблення", спрямованістю цього бажання в сферу творчого, духовного життя, яке й є головним етнодиференціюючим чинником культури народу.

Суб'єктом культуротворчої діяльності нації, народу, на думку М. Хвильового, може бути творча інтелігенція, яка є носієм духовної традиції, спираючись на яку, лише й можна успішно реалізувати завдання культурного відродження. Шукати цю традицію слід в Європі. Мислитель підкреслює неперехідну значущість витвореного європейською культурою ідеалу "громадської людини", соціальний сенс якої у її широкій та глибокій активності. Покликанням української культури стає, за М. Хвильовим, - нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи.

Впродовж дискусії навколо концепції М. Хвильового було висловлено чимало плідних думок, що могли б спричинитися до подальшого філософського осмислення. Але цього не сталося - наукова полеміка почала перетворюватися на односпрямований процес політичних звинувачень М. Хвильового та його однодумців. У 1933 році М. Хвильовий наклав на себе руки, а через два місяці у тому ж році йде з життя М. Скрипник.

По Україні цього часу котилась хвиля терору. Не обійшла вона й представників професійної філософії, для яких 20-ті - початок 30-х років також позначені далеко неоднозначними процесами. Влада бере курс на впровадження ідеологічної одностайності, що не припускала відступів від офіційно декретованої позиції. Це знайшло яскраве вираження у створенні так званої "марксистсько-ленінської філософії”, яка була нездатною до діалогу з будь-якою ідеєю, що виходила за межі філософії діалектичного та історичного матеріалізму. Але необхідно було ще виховати кадри майбутніх "марксистів-ленінців", треба було ще здійснити процедуру трансформації філософського вчення К. Маркса відповідно до умов тоталітарної радянської держави. Саме тому протягом 20-х років вживаються заходи по створенню навчальних закладів для розробки проблем філософії марксизму. До діяльності цих установ залучаються філософи, які стояли на позиціях марксизму, але здобули достатню професійну освіту в дореволюційний час і, принаймні, прагнули в межах марксизму залишатись на рівні вимог професіоналізму.

Серед таких філософів-професіоналів був С. Семковський (Бронштейн) (1882-1937 рр.). Він закінчив петербурзький університет, був учасником (з 1900 р.) соціал-демократичного руху, де відстоював позиції меншовиків, активно працював у галузі філософських досліджень в установах Києва і Харкова. Його філософські інтереси пов'язані переважно з проблемою зв'язку філософії та природознавства. З позицій діалектико-матеріалістичної філософії він намагається осмислити теорію А. Ейнштейна (Теорія відносності й матеріалізм" - 1924 р.), видає один з перших підручників з філософії марксизму, друкує інші роботи.

В. Юринець (1891 - рік загибелі невідомий) закінчив Віденський університет (фізико-математичний та філософський факультети). Він працював у сфері проблем теорії всесвітньої та сучасної зарубіжної філософії, особливо феноменології Е. Гуссерля, психоаналізу 3. Фрейда, в галузі проблем філософії культури, естетики. В літературній дискусії 20-х років він був одним з опонентів концепції М. Хвильового.

С. Семковський та В. Юринець виявились центральними фігурами дискусії між так званими "механістами" та "діалектиками", що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 - початку 30-х років.

"Механістами" звали тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства, "діалектиками" -групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А. Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи.

"Механісти" вважали, що плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму, твердили вони, не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків науки.

"Діалектики" стверджували, що позиція "механістів", по суті, веде до відродження методології механізму, що склалась у ХУП-ХУШ ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія - це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Гегеля та створену ним систему філософських категорій.

Дискусія на першому етапі могла прислужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії таких, як предмет філософії, метод філософського мислення, співвідношення філософії й науки та інші. Але саме цей творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав сталінській лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя суспільства. Реалізацію цієї лінії в дискусії бере на себе третя сила. Це були представники "нового покоління" - вихованці робфаків та інституту "червоної професури" М. Мітін, В.Ральцевич, П. Юдін та деякі інші. Низький рівень філософської культури не дав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але вони ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами.

Починаючи з цього часу всі філософські дискусії набули політичного забарвлення. Для того щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо було відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як ворожа політична діяльність.

Після завершення дискусії почався етап фізичного винищення філософів. В Україні головним "механістом" було оголошено С. Семковського, а "діалектиком" - В. Юринця.,Обидва були позбавлені життя.

Впродовж 30-40-х років філософське життя в Радянській Україні завмирає. Але майже суцільне винищення філософів, що здійснювалось протягом 30-х років, поступово починає даватися взнаки й з огляду на потреби функціонування системи тоталітарної держави. Це спричинилось до відкриття в 1944 році філософського факультету в Київському університеті. 1946 року створюється Інститут філософії АН УРСР. Тим самим закладались певні підвалини для відтворення філософського життя в Україні. Хоча можливості такого життя були вкрай обмежені. Лише після смерті Сталіна (1953 р.) й критики культу його особи на XX з'їзді КПРС (1956 р.) за часів так званої хрущовської відлиги активізуються філософські пошуки в Україні.

Природно, найбільш плідні результати могли з'явитися лише в тих галузях філософського знання, що з огляду на офіційно-декретовану систему філософії розташувались на найбільш далекій периферії. Туди не завжди доходили руки пильних ідеологічних цензорів. Такими галузями передусім виявились логіка, методологія науки та історія філософії.

Великий внесок у пожвавлення філософського життя цього часу в Україні зробив талановитий філософ, здібний організатор науки Павло Васильович Копнін (1922-1971 рр.). Він був директором Інституту філософії АН УРСР. У 1967 році його було обрано академіком АН УРСР. Наукові інтереси П.В.Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Він створив київську школу "логіки наукового пізнання".

Всупереч вульгарному онтологізмові та вульгарному соціологізмові, притаманному офіційній версії філософії діалектичного та історичного матеріалізму, П В Копнін акцентує увагу на гуманістичній спрямованості філософії Філософія, підкреслював він, повинна зосередити увагу не на вивченні невблаганних, незалежних від людини "об'єктивних законів" світу, а на тому, що залежить від людини, що опановується людиною в процесі її діяльності.

Зміна спрямованості філософського пошуку з того, що не залежить від людини, на те, що опановується нею під час світоглядного осмислення світу, в подальшому визначила плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, що починають активно розроблятись українськими вченими впродовж 70-80-х років.

Другим спрямуванням, що активізується в цей час, є історико-філософські дослідження. Вони мають три основних напрямки. Передусім активно освоюється спадщина німецької класичної філософії (школа В.І. Шинкарука). Більш інтенсивно, ніж раніше, осмислюються здобутки зарубіжної філософії XX ст. Зрештою, помітні зрушення відбуваються й у розробці питань історії філософії України.

Позитивні результати в розробці філософських проблем могли б бути більш значними, якби не гальмівний вплив офіційно-декретованої філософської доктрини. Але безсумнівним є те, що сам по собі здобуток, одержаний філософами України вже від кінця 60-х років, об'єктивно не вкладався в доктрину, ба навіть підривав підмурок, на якому трималась будівля ідеологізованої філософії. Охоронці доктрини не могли не бачити цього. Влаштовуються гучні дискусії, на зразок тієї, що відбулась у Москві 1968 року, де П.В.Копніна і його школу було звинувачено в проповіді ідей "буржуазної філософії". В 70-ті роки деяких філософів України було репресовано за звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі". Але важливо, що ці репресивні заходи виявились нездатними паралізувати філософську думку. І за цих складних умов вона жила, створюючи фундамент для відродження національної філософської культури, здійснити яке покликане нове покоління філософів України.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


1 Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, Торонто, 1986.

2 Липинський В.Листи до братів – хліборобів. – Київ, Філадельфія, 1995.

3 Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. – К., 1992.

4 Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.

5 Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу.- Історія філософії України: Хрестоматія. – К., 1993.- С. 379.

6 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1988.- Т.45.-С.30.

7 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1988.- Т.45.-С.83.

8 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1988.- Т.45.-С.82.

9 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1988.- Т.45.-С.89.