І. Я. Франко І українська філософія Філософські ідеї в творчості В.І. Вернадського Суспільно-політичні погляди Б. О. Кістяківського
| Вид материала | Документы |
СодержаниеФілософські ідеї в творчості в.і. вернадського Суспільно-політичні погляди б.о.кістяківського Розвиток української філософії в xx столітті в діаспорі |
- Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2003. Вип., 1777.29kb.
- Реферат на тему: Розвиток політичної думки в Україні, 290.58kb.
- План : Грушевський історик І патріот свого народу. Суспільно-політичні погляди, 123.47kb.
- Тарас Андрусяк історія політичних та правових вчень, 3273.38kb.
- Історія політичних та правових вчень лекції ЗмІст, 3260.43kb.
- Художня творчість: проблема понятійного апарату, 99.3kb.
- «ідеї академіка вернадського та науково-практичні проблеми сталого розвитку регіонів», 215.77kb.
- План. Вступ. Політичні вчення епохи Реформації. Вчення про політику Н. Мак’явелі. Політичні, 94.16kb.
- Орієнтовне календарно-тематичне планування уроків української літератури за рівнем, 264.53kb.
- Ольга Денисюк Українсько-польські мистецькі взаємини 20-30-х рр. ХХ століття. Краківська, 197.81kb.
ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ТВОРЧОСТІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО
Володимир Іванович Вернадський (1863-1945 рр. ) належить до когорти вчених-мислителів світового значення, які настільки випередили час, що лише сьогодні людство починає осягати колосальність їхніх прозрінь та завбачень. Його ім'я - серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Загальновизнаним є внесок його в мінералогію, кристалографію, генетичне ґрунтознавство Він творець нової науки - біогеохімії.
В.Вернадський є творцем цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, він один із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, що з'єднує в гармонійне ціле природничо-історичну та соціально-гуманітарну тенденції розвитку науки.
Народився В. Вернадський в Україні. В Києві розпочинається його шлях до здобуття освіти. Далі - петербурзький університет, напружена робота в наукових центрах Європи - Парижі, Лондоні, Мюнхені. Потім діяльність у Москві, Петербурзі, в Україні.
Науковий талант В.Вернадський поєднує з активною політичною, громадською діяльністю. Ліберал за переконанням, він є одним із лідерів партії кадетів, організатор багатьох наукових установ 3 перших днів здобуття Україною незалежності організовує наукову громадськість України на розробку законопроекту й статуту Української академії наук, першим президентом якої він і став. Працює в різних комісіях по реорганізації вищих навчальних закладів та наукових установ нашої республіки. За його ініціативою створюється Національна бібліотека України, він засновує наукові лабораторії, викладає в Київському університеті, стає ректором Таврійського університету в Сімферополі. На жаль, час існування незалежної Української республіки був недовгий.
Видатний вчений в подальшому змушений був працювати в умовах неприйнятного для нього тоталітарного режиму. Але він добре розумів, що реальне життя ніколи не може бути цілком поглинутим тоталітаризмом. Ця віра у всемогутність людської життєздатної діяльності лежить в основі його філософського світорозуміння.
В.Вернадський є одним з перших у XX столітті вчених, хто обгрунтував новий погляд на масштаби людської діяльності, згідно з яким людина виявляється більш органічно вписаною в природу, ніж це вважалось раніше, а розум є не просто дзеркальноподібним придатком природи, а й одним з факторів космічної еволюції світу. Тим самим заповнювалася прірва між природою і соціумом, стихійним і усвідомленим, і на авансцену наукової картини світу виступає завдання грандіозного синтезу процесів еволюції планети, життя, соціуму й розуму. В цьому, власне, й полягає пафос концепції ноосфери, запропонованої й обгрунтованої В. Вернадським.
Термін "ноосфера" (гр. ноо- розум; сфера- куля) набуває поширення у філософії наприкінці 20-х років XX ст. завдяки працям французьких вчених П.Тейяра де Шардена та Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, які читались у Сорбоні В.Вернадським у 1922 році. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.Вернадський починає розробляти вже з 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном "ноосфера", запозиченим із французької літератури.
В чому полягає сутність ноосферної концепції? В.Вернадський вперше звернув увагу на те, що з часів становлення людини в енергетиці біосфери починає діяти нова сила - розум людини та спрямована й організована її воля. Розум виступає як доповнення системи природи, як мислячий орган біосфери, як природне завершення розвитку живого. Розум не можна розчинити в біосфері. Він не вписується ні в фізико-хімічну, ні в біологічну картину світу. Розум - це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не подібну оболонку. Ця ідеальна, "мисляча" оболонка й отримує назву "ноосфера".
Всупереч притаманному для новоєвропейської філософії переконанню, що людська діяльність визначається й зумовлюється розумом та критеріями логічності, в концепції ноосфери стверджується погляд, згідно з яким розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомити взаємодію людини й світу. Природна і соціальна функція Розуму перетворює його на універсальний феномен зв'язку Людини і Всесвіту.
Оцінюючи роль, людського розуму В.Вернадський формулює такі висновки:
а) розум здатний репрезентувати творчі самоорганізаційні засади
Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати конструктивну
функцію біосфери;
б) він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію;
в) завдяки Розумові культурна біохімічна енергія реалізується вже
не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну,
виробничу силу науки та праці;
г) в результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною
силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.
Концепція В.Вернадського несе істотний соціально-етичний зміст. Згідно з ідеєю ноосфери людина усвідомлює власну відповідальність за збереження життя на Землі.
Ноосферна етика пройнята ідеалом гуманізму, вірою в силу людства, його можливість розв'язувати глобальні проблеми, що виникають на шляху всесвітнього поступу. Зародившись на планеті, ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворюючись на структурний елемент космосу. Тим самим повсякчас зростає залежність природи, космосу від розумності взаємодії людини зі світом Запорукою цьому, на думку В.Вернадського, повинно стати ствердження глобальних ("всесвітніх") демократичних суспільних відносин і зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства, що вільно й морально розвивається.
У зв'язку з цим важливою є організація "правильного життя" людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме розвиткові "енергії людської культури"; по-друге, набуття свободи мислячою людиною. Діяльність цієї вільної людини буде скеровуватися настановами "особистої етики", що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї "особистої етики", на думку В.Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасній людині Вчений мріяв про той час, коли постане суспільство, яке складатиметься з особистостей, поведінка яких буде мірилом екологічності, гуманного ставлення до планетної екосистеми та до населеного космосу. Ця ідея набуває особливої актуальності в наш час з огляду на глобальні проблеми, що їх має розв'язувати людство.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Б.О.КІСТЯКІВСЬКОГО
До числа відомих діячів української культури, які зробили значний внесок у розвиток філософської думки України на початку XX ст., належить талановитий правознавець, соціолог і філософ Богдан Олександрович Кістяківський (1868-1920 рр.). Свою теоретичну діяльність він органічно пов'язує з українським національно-визвольним рухом.
Б.Кістяківський народився у Києві, в родині відомого професора Київського університету, одного з активістів "Громади" О.Ф.Кістяківського. Вже підчас навчання Б. Кістяківський бере активну участь у молодіжному гуртку, що надихався ідеалами українського відродження. Він навчався у різних учбових закладах України, Росії, Західної Європи. Строкатість цього шляху пояснюється не лише його прагненням одержати фундаментальні знання. Вона значною мірою є наслідком його переслідувань, яких він зазнав за свою політичну діяльність.
Б. Кістяківський - один з відомих представників європейського неокантіанства, учень таких значних речників тогочасної модерної філософії, як Г. Зіммель ("філософія життя"), В. Віндельбандт (баденська школа неокантіанства), спільник М. Вебера. Серед його європейських учителів був і відомий німецький правознавець Г.Еллінек, який прищепив своєму учневі потяг до методологічного осмислення науки про право.
В молодості Б. Кістяківський захоплювався також марксизмом. Але осмислення проблем "філософії життя", ідей неокантіанства, а також аналіз процесів у тогочасному суспільстві приводить його до розчарування в марксизмі. З початку XX ст. у численних публікаціях (в тому числі у збірках "Проблеми ідеалізму" - 1902 та "Віхи" - 1909) він обґрунтовує власну позицію, яку характеризує як "науково-філософський ідеалізм". Певним чином підсумовуючою стала книга "Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права" (1916).
Після оголошення державності України Б.Кістяківський - сенатор та член адміністративного генерального суду. Після смерті М.Туган-Барановського (1919 р.) він стає деканом юридичного факультету Київського університету. Активно працює в комісії по заснуванню Української академії наук, яка потім обирає його своїм дійсним членом.
Б. Кістяківський вважав, що традиційний академізм як спосіб філософського мислення вже не міг задовольнити. Замість філософського споглядання, підкреслював він, актуалізується потреба в органічному поєднанні теоретично-філософського пошуку з активною громадсько-політичною діяльністю. На цьому грунті він передусім вирішує питання про зв'язок філософії з соціологією і правом. Через ці сфери суспільствознавства він власне й приходить до обгрунтування своєї загальнофілософської позиції.
В основі цієї позиції лежить усвідомлення істотної відмінності між "науковою філософією" та природознавством Природознавство спрямовується до пізнання законів природи. Сферою власне філософії є теоретичне мислення, практична діяльність і мистецька творчість людини. Тим часом, як природничі науки досліджують усе, що відбувається, як таке, що відбувається необхідно, поодинокі дисципліни "наукової філософії" встановлюють і піддають аналізові належне буття
Так, соціологія вивчає соціальну реальність. Важливою її категорією є категорія культури. Культура є "особливий вид буття" Це -світ цінностей. Цей світ підноситься поряд зі світом природи і переростає його. Спираючись на М.Драгоманова, Б.Кістяківський підкреслює, що культура є довершеною організацією всіх сторін життя народу. Історичні здобутки кожного народу поступово кристалізуються у формах своєрідної національної культури.
Найбільш істотним виразом культури суспільства с право. Тим
самим філософський аналіз неминуче прямує до розв'язання проблем
методології вивчення права. Так здійснюється органічний зв’язок
абстрактного філософського аналізу з розв'язанням конкретних проблем правничої науки, щільно пов'язаних з питанням розвитку культури народу, соціальної організації нації.
Б. Кістяківський привернув увагу до необхідності подальшої розробки соціальних наук. Він виступав як проти ототожнення суспільствознавства з природознавством, як це робить позитивізм, так і проти ототожнення лише природознавства з наукою в цілому, що перетворює суспільствознавство на сферу віри. Він не лише не заперечував можливість причинного пояс
Необхідність у суспільстві, на відміну від природної необхідності. складається як індивідуальний збіг обставин, як випадковість, що визначається особливостями соціальної культури. Причинне пояснення соціальних явищ не треба зводити до якоїсь однієї причини, яку трактують як необхідність. Намагання самі по собі не викликають заперечення. Неприпустимим, з точки зору Б Кістяківського. є пошук тієї однієї причини, що з необхідністю зумовлює все "в кінцевому підсумку”. Полемізуючи з прибічниками марксизму, вчений роз'яснює, що зводити все розмаїття виявів людського життя у підсумку до економіки - це те саме, що стверджувати, що жодне соціальне явище не мислиме без обертового руху Землі навколо Сонця.
Умовою подальшого розвитку суспільствознавства Б.Кістяківський вважав не ототожнення його з природничими науками і не протиставлення його їм, а ствердження методологічного плюралізму, де розмаїті наукові методи будуть доповнювати та взаємно обмежувати один одного. Плюралізм не заперечує єдності знання, а визначає шлях до досягнення цієї єдності як результату колективних зусиль.
Основний внесок Б.Кістяківського у філософську думку України зводиться до утвердження ним плюралізму як нового типу філософського мислення, визнання множинності наукових методів пізнання соціального життя, множинність самих форм суспільного життя. Це становить головну засаду обгрунтованого вченим нового рівня культури гуманітарного мислення, який вирізняється високим ступенем свободи, незалежністю від будь-яких схем, неприйняттям догматизму.
Б.Кістяківський у найголовніших своїх рисах досить типовий для покоління української інтелігенції, що виступило на арені суспільного життя на початку XX ст. Його спадщина яскраво репрезентує внесок в історію української філософської думки представників суспільствознавства.
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ В XX СТОЛІТТІ В ДІАСПОРІ
Після поразки спроб 1917-1921 рр. ствердити незалежне державне існування України велика кількість діячів культури емігрувала за кордон і оселилася на території інших країн. Таке розселення й отримало назву української діаспори. За можливість уникнути трагічних подій, що сталися на колишній Батьківщині, українська діаспора змушена була сплатити високу ціну. Болісна ностальгія, відчуття психологічної несумісності, відчуженість, дискримінація - все це зумовило далеко не однозначне за наслідками тло, на якому протікало духовне життя українських громад за кордоном. За таких умов головні зусилля цих громад у духовній сфері спрямовуються на збереження політичних, культурних надбань, народних традицій нерадянської України й осмислення причин, що призвели до краху спроби утвердження незалежного державного існування. Діячі культури діаспори створюють культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі осередки, в яких ведуться українознавчі дослідження, в тому числі й у сфері філософії. Найзначнішими центрами такої діяльності були: Прага, де з 1921 року розпочав діяльність Український Вільний університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після другої світової війни, в 1945 році, в Аугзбурзі (Німеччина) було засновано Українську Вільну Академію Наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український Вільний Університет та Наукове товариство імені Т. Шевченка. У США, починаючи з 70-х років, діє Гарвардський український дослідний інститут, в Канаді - інститут українських студій, в Римі - Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, в тому числі й у галузі розробки філософії української ідеї.
Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є
наростання, починаючи з 20-х років, особливо в колі емігрантської
молоді, спроб розв'язати її з позиції вкрай радикальної форми
націоналізму. - інтегрального націоналізму. Прагнучи з’ясувати чому
було втрачено українську державність, як її треба відновлювати,
представники цієї течії вважали головними винуватцями поразки
ідеологів демократії та соціалізму. Міжпартійна ворожнеча, неефективне
керівництво, розходження в цілях, яке виявили демократичні і
соціалістичні діячі, що здійснювали розбудову української державності у
1917-1920 рр., призвели до поразки. Ідеологи інтегрального
націоналізму, натомість, висувають завдання виховання нового типу
українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної
державності. Спробу теоретично обгрунтувати цю програму здійснює
Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Народився він поблизу Мелітополя,
освіту здобув у Санкт- Петербурзькому університеті, де з 1900 по 1907
рр. вивчав право. З цього часу Д. Донцов розпочинає свою політичну
діяльність, приєднавшись до Революційної Української Партя (РУП) під
впливом ідей виданого 1900 року памфлету Миколи Міхновського
"Самостійна Україна". За зв'язок з РУП його було заарештовано у 1905 році
Звільнившись за амністією 1906 року, Д. Донцов переїздить до Києва, де
вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії. Діяльність у
Києві теж завершується арештом й після звільнення Д Донцов тікає з Києва
до Галичини, в Європу. З 1908 по 1917 рр. Д. Донцов живе у Львові, Відні.
Швейцарії, беручи активну участь у політичній діяльності и певний час
вдосконалюється як правознавець у Відні. У Львові в липні 1913 року він
виступає з доповіддю на Другому всеукраїнському студентському конгресі, де
вперше формулює головні постулати, що визначили його ідеологічну позицію
на все життя. Незважаючи на зміну підходів до тих чи інших питань, які демонструє Д. Донцов у наступні роки своєї діяльності, він назавжди лишається вірним головним ідеям, сформульованим у Львівській доповіді, ідеям, завдяки яким він зажив популярності як "апостол українського сепаратизму". Подальший шлях Д.Донцова позначений співробітництвом в уряді П.Скоропадського, активною політичною й літературною діяльністю у Львові з 1922 по 1939 рр. З 1939 р. Д. Донцов - в еміграції (Бухарест, Прага). Після 1945 року він живе в Англії, Франції, США, а з 1947 р - у Канаді В університеті в Монреалі з 1948 по 1953 рр. Д. Донцов викладає українську літературу, займається публіцистичною діяльністю. Тут він і помер у 1973 р.
Найголовнішими працями його є "Підстави нашої політики" (1921р.), "Націоналізм" (1926 р.), "Дух нашої давнини" (1944 р.) та ін. Д Донцов не витворив самостійної філософської концепції. Він передусім ідеолог, політичний діяч і теоретик політики, але в обгрунтуванні світогляду інтегрального націоналізму широко звертається до філософських ідей Шопенгауера, Гартмана, Ніцше та інших представників волюнтаризму.
Власну ідеологічну концепцію Д. Донцов розробляє у своїй праці "Націоналізм", де висуває ідею політичної нації, ідеалом і метою якої є політичний державницький сепаратизм, повний розрив в усьому з Росією, а в культурі, зокрема, повне протистояння всьому її духовному комплексу.
Підсумовуючи свої дослідження, Д. Донцов формулює три головні питання: "Яка мета нації?", "Як здобути свою мету?" й "Хто має довершити цей процес?" Відповіддю на них має бути:
а) незалежність і повний сепаратизм;
б) визнання боротьби, національної революції як єдино можливого
засобу досягнення цієї мети;
в) створення "людини нового духу", що здатна реалізувати
поставлену мету.
Втілення в життя такої програми можливе лише за умови рішучого розриву з традиційним, просвітницьким у своїй основі, підходом до національної ідеї, що панував в українській політичній думці досі.
Для Д. Донцова вольовий імпульс - головний чинник людської діяльності. Його хвилює питання, як можна здобути воління до своєї культури як природного стану людей, що прагнуть національно-культурно визначитись. Як сформувати в українській людності волю до своєї рідної культури? Ось питання, через розв'язання яких стає можливим досягнення політичного, державного й культурного самовизначення людини.
Він підкреслює, що волю до культури можна обгрунтувати лише вольовим чином. Необхідно повернутись до вольових традицій своїх предків, до власних культурних витоків. Д. Донцов спирається на ідеї "вічного повернення того ж самого", що відіграє фундаментальну роль у філософії Ф. Ніцше, який обгрунтував ідею "надлюдини", спираючись на ідею "вічного повернення". Виходячи з цього, Д. Донцов формулює головні підстави інтегрального націоналізму:
а) вимога зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії;
б) прагнення до боротьби та свідомість її конечності, без якої
неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні
тріумф нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу;
в) аморалізм. Це не відкидання взагалі етичного критерію. Навпаки,
реалізація національної ідеї вимагає максимуму етичної напруги.
Неприйнятною для Д. Донцова є міщанська мораль, яка судить про велику
ідею з огляду відповідності її приватним вимогам, турботам та інтересам;
г) історія не знає рівності, як і природа. Є там здібні і нездібні. Своє
право на самовизначення може ствердити лише та нація, що має генія і
цей геній здійснює дане завдання. Тому важливим вважається не лише наявність фанатичної й безкомпромісної великої їдеї, а й здатність реалізувати через насильство право сильного;
д) в життя ідею впроваджує не "народ", який є лише чинник для будь-якої ідеї. Пануючою умовою є існування активної відважної, справжньої влади меншості як найважливішого чинника історії;
є) національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю тобто виключати будь-яку іншу, грунтуватись не на частковому, а повному запереченні чужої. А для цього ідея повинна бути всеобіймаючою;
ж) визнання, що боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Правда на боці тих, хто виявляється більш сильним морально, і фізично. Таку силу можна здобути лише переймавшись духом нової ідеології, тобто ідеології, яку проголошує Д. Донцов.
Таким чином, філософському світогляду Д Донцова притаманний ірраціоналізм з суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським ствердженням принципу боротьби за існування.
Досить близькою до поглядів Д. Донцова є історіософська
концепція, яку обґрунтовує В'ячеслав Липинський (1882-1931).Він був лідером консервативно-монархічного табору в колі української еміграції.Нащадок польського шляхетного роду, що вкорі
Народився він у родинному маєтку в с. Затурцях, на Волині. Освіту
одержав у Київській гімназії та в університетах Кракова й Женеви, де студіював історію та агрономію. Спрямування наукових інтересів зумовило й політичні орієнтації в розробці української національної ідеї де він відстоює позиції аграрників, "хлопоманів", намагаючись при цьому обгрунтувати історичне покликання української шляхти, очолити державну незалежність України. Цій ідеї він присвячує свою діяльність яку розгортає, оселившись по завершенні освіти у власному маєтку на Уманщині. Під час Першої світової війни В. Липинський служив у російській армії. В 1917 році організував свою військову частину в Полтаві, але Генеральний Секретаріат військових справ Центральної ради ставився до нього з недовірою і не підтримав зусиль В. Липинського до співпраці з російською демократією. За гетьманату В. Липинського було призначено послом України у Відні. На цій посаді він залишався до 1919 року. В еміграції В. Липинський живе здебільшого в Австрії. Лише в 1926-1927 рр. проживав в Німе чинні, оскільки в цей час очолює кафедру української державності в Українському Науковому Інституті в Берліні. В цей час його діяльність була найбільш інтенсивною. Він очолює політичні організації, що репрезентували консервативно- монархічний табір серед українських емігрантів. Саме тоді виходять і найважливіші його праці, серед яких "Україна на переломі 1657-1659" (1920р.), "Листи до братів -хліборобів"(1926р.) Помер 1931 року в санаторії поблизу Відня від туберкульозу. Похований у рідному селі Затурцях.
Політична доктрина В. Липинського грунтується на переконанні, що без власної Української Держави не може бути Української нації, а без Української нації не може бути на Українській Землі громадянського життя. Держави не може бути без завоювання влади. Завоювання влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально підтримує воївників в їх боротьбі за владу. Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної і високовартісної інтелігенції. Бо тільки така інтелігенція може творити ідеологію, може морально підтримувати тих, хто своєю матеріальною силою бореться за здійснення цієї ідеології.
З цим пов'язане й розуміння форми державного управління, що має утвердитися на вільній Землі України. Активна меншість, а не пасивна більшість творить держави і нації. Тому В. Липинський стоїть на позиції відродження Гетьманства, при чому право на Гетьманство повинно випливати з родової і нашої державної історичної традиції, а не з волі народу через вибори.
В своїй історіософській концепції В. Липинський категоріям "традиція", "аристократія", "нація" відводить центральне місце. Своїми теоретичними побудовами він хотів вплинути на зміну способу мислення, світогляду української провідної верстви. Замість пасивного способу мислення - мовляв, Україна сама зробиться, він хоче сформувати спосіб мислення активний: що і як ми, українці, повинні робити, щоб здійснилась Україна. Виходячи з цього, він трактує традицію як творчу динамічну засаду історичного розвитку. Він роз'яснює, що сучасна людина не може творити старі козацькі думки і буде виглядати комічно, якщо її одягнути в шаровари й жупан і з оселедцем на голові посадити на "самоход". На місці старих козацьких дум треба створити нові, але важливо зберегти в них той самий дух, що свого часу знайшов свій вияв у старовинній думі. Традиція - це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене.
Такий динамізм притаманний розумінню аристократії, якій в його концепції відводиться центральне місце. Основу нації становить народ, але народ сам ніколи не править. Функцію управління народом реалізує аристократія як провідна верства, "голова" народу. Це пани. Склад аристократії в різні епохи змінюється. Аристократ - це і лицарі-феодали доби середньовіччя, і французьке дворянство часів абсолютизму, і бюрократія Російської імперії. Аристократія не є чимось заданим, вона має бути створеною. Тому, пояснює В. Липинський, аристократом людина є не за походженням. Аристократія - це будь-яка правляча і провідна в даній добі верства. Це те, що тепер називають елітою без огляду на її походження. У творенні аристократії і здійсненні її зв'язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція живе працею свого розуму і духу.
Інтелігенція забезпечує можливість аристократії прийняти народну мову та об'єднатися з народом в одну культурно-національну цілість. Єднання аристократії й народу веде до утворення нації як органічного колективу. Головним для визначення нації він вважає поняття "Земля". Нація - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї.
В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В. Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без чуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В. Липинського зв'язок людей із "Землею" утворює специфічний для даної нації спосіб психологічного життя, яким і живиться творча душа аристократії. Через "Землю" збуджується творча воля індивіда. Називаючи цей пункт своєї концепції волюнтаризмом, В. Липинський чітко визначає й межу людської волі. Цю межу визначає воля Бога.
Саме релігійний компонент дає змогу зберегти "чуття міри" в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу. Ця концепція одночасно чужа безнадійному песимізмові, оскільки надихається вірою в те, що історія - це не хаотичний потік подій, а є рухом людства до здійснення вищої правди. Зрештою, через віру В. Липинський шукає чинники, що об'єднують представників різних груп і конфесій в органічну національну спільноту.
Ті, хто трудиться на ниві української ідеї, повинні поширювати християнський дух серед українських людей усіх станів.
Розробка філософії національної ідеї стимулювала інтенсифікацію досліджень у сфері історії філософії України. Найзначніший внесок у цій царині належить Дмитру Чижевському (1894-1977 рр.) - філософу, історику, філологу, славісту.. Народився в м. Олександрія на Кіровоградщині. Після закінчення в 1911 р. Олександрійської класичної гімназії він впродовж двох років (1911-1913 рр.) вивчає математику, астрономію і філософію в Петербурзькому університеті. Під впливом лекцій М.О. Лоського Д. Чижевський вирішує спеціалізуватись у філософії й слов'янській філології, заради чого переводиться до Київського університету. По завершенні навчання він починає викладацьку діяльність в Києві, а з встановленням Радянської влади в1921 році виїжджає за кордон. З цього часу розпочинається еміграційний період його життя.
З 1921 по 1924 рр. він продовжує навчання спочатку в Гейдельберзі, де слухав лекції К. Ясперса, а потім у Фрайбурзі, де викладав Е. Гуссерль, філософією якого Д. Чижевський захопився ще в студентські роки в Києві. З 1924 по 1932 рр. він викладає філософію в Українському вільному університеті в Празі. В 1932 році повернувся до Німеччини. Тут Д. Чижевський до 1945 року працює в університеті в Галле, де читає курси з славістики, що охоплювали всі її аспекти - мову, літературу, інтелектуальну історію, історію релігії тощо. З 1945 року Д. Чижевський очолює семінар із славістики в Марбурзському університеті. З 1949 по 1956 рр. викладає на факультеті славістики Гарвардського університету. В останній період життя очолює кафедру славістики в Гейдельберзі. Тут він і помер.
Основні його філософські праці: "Філософія на Україні" (1926 р.), "Грецька філософія до Платона" (1927 р.), "Нариси з історії філософії на Україні" (1931 р.), "Філософія Сковороди", Гегель в Росії".
Головне спрямування, що об'єднує досить широку тематику наукових досліджень Д. Чижевського, визначалось прагненням збагнути глибинні чинники духовної історії України, ширше - Східної Європи. На його думку, духовний портрет України, як і східнослов'янських народів взагалі, склався під впливом німецької філософської традиції -насамперед, німецької класичної філософії ХУШ- початку Х1Х ст. та німецького містицизму ХУ1-ХУШ ст. Найбільший вплив справили на східних слов'ян Гегель, Шеллінг та Шіллер. Гегелю він присвятив свою докторську дисертацію (пізніше вона видана окремою книгою "Гегель в Росії"). Проблемі зв'язку української культури з німецьким містицизмом він приділяє увагу, досліджуючи творчість Сковороди. На його думку, філософія Сковороди глибоко співзвучна духові, яким пройнята творчість містиків. Через Сковороду ідеї німецьких містиків поширюються в Росії. У своїй концепції історико-філософського українознавства аналіз сутності національної філософії він здійснює через дослідження співвідношення нації і людства з одного боку, філософії та філософій з іншого. Щодо першого, то він визначає два погляди на націю в її співвідношенні до людства, один - раціоналістичний, другий - романтичний.
Для раціоналістичного дійсно цінним і важливим є лише вселюдське. Романтичний виходить з погляду на життя як на вияв різноманітних його форм. Тому кожна нація у своїй однобічності і має вічне, загальне значення. Аналогічний підхід і до співвідношення філософських систем, вчень в історії філософії. Слідом за Гегелем він підкреслює, що абсолютна істина не може розкритись в якомусь завершеному конкретному вияві. Натомість кожна філософська система несе часткове відображення абсолютної істини, утворюючи в сукупності загальний зміст історії філософії, що постійно розвивається.
Щодо загальної історії філософії Д.Чижевський слідом за Гегелем вважав, що на кожному етапі всесвітнього філософського поступу репрезентантом (цього етапу) є певна національна філософія.
Особливості національної філософії характеризують три чинники: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії, її "архітектоніка".
Щодо української філософії складність з'ясування її національної специфіки полягає в тому, що вона, як й інші слов'янські культури, не належить до тих "обраних", через які здійснювався поступ історії всесвітньої філософії. Носієм національної специфіки, що відкриває глибини національного духу, повинен бути "великий філософ", філософ світового значення. Але такого типу мислителів, вважає Д.Чижевський, не знала історія культури України та інших слов'янських народів. Слов'янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого "великого філософа". Тоді те оригінальне, що, може, є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мислителів, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духу перед усім світом.
Але все - таки деякі висновки про специфіку української філософи Д.Чижевський намагається зробити. Адже історія культури України знала визначних представників українського національного характеру. Це Сковорода, Гоголь, Юркевич та ін. Це й дає підстави спеціальну увагу присвятити характеристиці особливостей української народної психіки та світогляду, які зумовлюють специфіку українського філософського думання.
Характеристику національного типу взагалі можна здійснювати трьома шляхами:
- досліджуючи народну творчість;
- через вивчення найбільш яскравих епох в історії народу;
- шляхом аналізу життя і творчості видатних представників цього народу. Перший шлях дає можливість висновувати, що психологічному складові українського народу притаманні три виразні риси:
- а) емоціалізм і сентименталізм, чуттєвість і ліризм, що виявляється
у естетизмі українського народного життя і обрядовості;
б) індивідуалізм та прагнення до свободи;
в) неспокій, рухливість.
Другий шлях. Д.Чижевський виокремлює два періоди - княжу добу, основним культурним здобутком якої було прийняття християнства, і добу бароко.
Третій шлях. Національні риси відобразилися і в творчості видатних діячів української культури. "Емоціалізм" знаходить своє відображення у "філософії серця". "Індивідуалізм" відобразився в ухилі до самотності, що притаманний Сковороді, Гоголю. "Неспокій" теж відобразився в обгрунтуванні ідеалу миру і злагоди між людьми і людей з Богом, прагненні внутрішньої гармонії, що теж виявилось у Сковороди, Гоголя, Юркевича.
Всі ці загальні методологічні засади одержали конкретизацію в дослідженні історії української філософії Д. Чижевським.
Окрім розглянутих мислителів, у діаспорі жили і творили багато інших. Серед них можна назвати М. Шлемкевича, І. Мірчука, але саме Д. Донцов, В. Липинський та Д. Чижевський здійснили найбільший внесок в розробку філософії української національної ідеї.