Geum.ru

Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович

Вид материалаЗакон

Содержание


3.2.Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах(1991-1994 рр.)
3.3. Розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин
Подобный материал:
1   2   3   4   5

3.2.Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах(1991-1994 рр.)

Проблема розвитку правоздатності та дієздатності сучасної України не стала поки що предметом дослідження ні у вітчизняній, ні в зарубіжній юридичній науці. Дослідження зазначеної проблеми має не тільки науково-пізнавальне, але й практичне значення. Україна, ставши суб’єктом міжнародних відносин, набула певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, ставши, тим самим, правоздатною та дієздатною. Основною ознакою правоздатності України була не лише її здатність мати права, але й брати на себе юридичні обов’язки. Ознакою її дієздатності стала самостійна реалізація її прав та обов’язків.

Розвиток правоздатності та дієздатності України можна простежити, проаналізувавши її ставлення до проблеми ядерного роззброєння, яка тривалий час була в центрі уваги не тільки світової громадськості, але й політиків різних країн світу, насамперед США і СРСР.

У кінці серпня 1991 року між США та СРСР було підписано Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Згідно Договору стратегічні ядерні арсенали двох країн мали бути скорочені в середньому на тридцять відсотків. Політики сподівалися, що за цим Договором послідують нові договори, які передбачатимуть подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Величезні ядерні арсенали США і СРСР були важким тягарем для їх економіки, а також загрожували безпеці в усьому світі. Світова громадськість вважала досягнення домовленостей між США і СРСР про скорочення стратегічних ядерних озброєнь початком нової ери в міжнародних відносинах. Проте висловлювались і побоювання, що розпад СРСР може загрожувати появою хаосу у досить широких масштабах. “З кінцем “холодної війни”,- зазначалося у щорічному звіті Міжнародного Інституту Стратегічних досліджень в Стокгольмі,- становище у світі стало безпечнішим, проте нестабільним і ненадійним”[132].

Глави держав США та СРСР постійно висловлювали сподівання на досягнення нових домовленостей про скорочення ядерних наступальних озброєнь та про незастосування ядерної зброї у випадку якихось конфліктів. Проте розвал Радянського Союзу спричинив появу нових ядерних держав – Росії, України, Білорусії та Казахстану. Сполучені Штати та країни Західної Європи не очікували такого розвитку долі радянського ядерного озброєння. Вони хотіли б мати справу з однією країною – володільцем ядерної зброї, яка б не допускала появи нових ядерних держав. Тому-то країни Заходу підтримали ініціативу Російської Федерації про те, що Росія, як правонаступниця СРСР, повинна контролювати весь арсенал ядерної зброї колишнього Радянського Союзу.

У спадок від колишнього Радянського Союзу Україні дістався величезний (третій у світі за бойовою могутністю) ядерний арсенал. Президент Російської Федерації Б.Єльцин заявив, що Росія готова забрати весь ядерний арсенал з території України[133]. Керівництво України після проголошення державного суверенітету наголошувало про намір стати вільною від ядерної зброї державою. Тому-то Україна взяла на себе не лише зобов’язання щодо повного ядерного роззброєння, але й прагнула зробити все можливе для його реалізації. Уряд України погодився на передачу Росії всього ядерного озброєння, що було розташоване на її території.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Сполучені Штати обіцяли надати Україні допомогу в 1,6 млрд,. дол., а після ратифікації нею ряду міжнародних договорів стосовно ядерного роззброєння та нерозповсюдження ядерної зброї, надати їй разом з іншими ядерними державами гарантії національної безпеки та непорушності її кордонів.

Зазначені та інші умови були зафіксовані у тристоронній угоді США, Росії та України, що відкрило шлях для ратифікації Україною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Верховна Рада України спочатку лише частково схвалила трьохсторонню угоду, відхиливши зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Зазначена позиція парламентарів була пов’язана з тим, що між Україною та Росією існували гострі протиріччя стосовно розподілу Чорноморського флоту та його базування. Тривалий час Росія відмовлялася визнати за Україноюїї право на частину власності колишнього СРСР, тобто, бути однією із країн-правонаступниць.

По суті справи Росія відмовлялася визнати Україну не лише правоздатною, а й дієздатною - бути спроможною самостійно реалізувати свої права і зобов’язання, що випливали з її правоздатності як суб'єкта міжнародного права в міжнародних відносинах. Росія з самого початку проголошення незалежності України відмовлялася визнати її суб’єктом міжнародних відносин. Вона прагнула відновити на руїнах колишнього Радянського Союзу нову імперію, або ж союз держав, які б знаходилися у залежності від неї, або ж у її сфері впливу.

Геополітична концепція Росії завжди характеризувалася великим прагматизмом. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, не дозволити опуститися їй до рівня рядового суб’єкта міжнародних відносин. Відстоювання національних інтересів Росії здійснювалося шляхом забезпечення її імперських пріоритетів. Її геополітична стратегія була спрямована перш за все на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, або ж, якщо цього не вдасться досягти, то закріпити такі відносини між новоутвореними державами, які б давали їй можливість зберегти себе як суб’єкта геополітики. Вона прагнула будувати свої відносини з країнами СНД як на колективній, так і на індивідуальній основі, зосереджуючись на реалізації виключно власних стратегічних інтересів. Таке зосередження не слід розцінювати як самоціль, воно, швидше за все, було засобом набуття Росії у перспективі здатності належним чином, послідовно і жорстко відстоювати свої інтереси як із старими суб’єктами геополітики, такими як США і країни-члени Європейського Союзу, так і з новими, такими як Китай та Індія та тими, що можуть з’явитися у майбутньому. Прагнення російських політиків втягти країни СНД у військово-політичні та економічні союзи, де домінуюче становище посідала б Росія, мало за мету зберегти за нею або ж створити заново, ідентичність великої держави, одного з визначних суб’єктів геополітики.

У геополітичних планах російських політиків Україна посідала і посідає особливо велике, можна навіть стверджувати, виключне місце. Поява великої за територією, населенням та економічним і військовим потенціалом у центрі Європи держави Україна, вело до зміни всієї системи міжнародних відносин на теренах не лише колишнього Радянського Союзу, а й всього єврозійського простору. Якби Україна набула статусу ще й ядерної держави, то вона могла б стати і суб’єктом геополітики. Тому-то Росія і прагнула ізолювати Україну, не допустити її визнання суб’єктом міжнародних відносин іншими суб’єктами.

Необхідно зазначити, що у період становлення України як суб’єкта міжнародних відносин, розвитку її правоздатності та дієздатності, позицію Росії поділяли США та країни - члени НАТО. Сполученні Штати, залишившись після розпаду Радянського Союзу наймогутнішим суб’єктом міжнародних відносин, переслідуючи свої власні геополітичні та економічні інтереси, прагнули не допустити появи нових ядерних держав. Отже, об’єктивно інтереси та цілі США, Росії та країн Західної Європи стосовно України співпадали.

Не дивлячись на таку ситуацію Україна прагнула ствердитись у своїй правосуб’єктності, набути правоздатності та дієздатності у відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права. Вона прагнула застосувати різноманітні засоби для досягнення своїх цілей у міжнародній політиці.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Проаналізувавши розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновок про те, що зазначені складові ознаки України як суб’єкта міжнародного права пройшли у своєму розвиткові певні періоди: період, коли Україна існувала як суб’єкт міжнародних відносин de fakto, а другий період - з початку 1992 року і до середини 1994 року, коли вона почала існувати як суб’єкт міжнародних відносин de jure і змогла, таким чином, набути здатності не тільки мати права і обов’язки, але й самостійно або у співробітництві з іншими суб’єктами міжнародного права, реалізувати такі права і обов'язки. Розвиток правоздатності і дієздатності України відбувався за надзвичайно складної ситуації, коли відомі суб’єкти геополітики,такі як Росія і США, керуючись різними політичними інтересами, здійснювали на нашу державу величезний тиск, намагаючись перетворити її з суб’єктана об’єкт міжнародних відносин. Саме завдяки такому тиску Україна змушена була відмовитись від ядерних арсеналів, розміщених на її території, погодитись на передислокацію частини з них на територію Росії, не отримавши зобов’язуючих гарантій державної безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів з боку ядерних держав світу. Вона також не отримала а ні належних фінансових компенсацій за ядерну зброю, а ні кредитів, а ні економічної допомоги.


3.3. Розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин

Україна проголосила про свої прагнення стати суверенним суб’єктом міжнародних відносин у Декларації про державний суверенітет. Суверенним суб’єктом міжнародних відносин є держава, правовосуб’єктність якої оформлена самим фактом її існування. Вона є суб’єктом міжнародних відносин як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівним учасником міжнародних відносин.

Державний суверенітет означає повну самостійність країни у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Складовою частиною державного суверенітету є територіальна цілісність країни; чинність на її території лише власних законів; верховенство національної законодавчої влади, яка не лише приймає закони, але й формує і визначає повноваження системи органів держави; незалежність державної влади від фізичних і юридичних осіб як в середині країни, так і від інших суб’єктів міжнародних відносин тощо. У іншому випадку така держава буде, як мінімум, обмежена в обсязі міжнародної правосуб’єктності.

Норми міжнародного права визнають, що існування держави як суб’єкта міжнародного права характеризується наявністю відокремленої території, населення, що на ній проживає, та організації публічної влади. Для переважної більшості суб’єктів міжнародного права однією з характерних ознак є наявність власних збройних сил.

У декларації про державний суверенітет України(16 липня 1990 р., гл. ІХ) було проголошено право України мати власні Збройні Сили[113,с.616]. Цей намір був підтверджений Постановою Верховної Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України”, прийнятий 24 серпня 1991 року. У кінці вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла рішення про взяття під контроль України радянські війська, розташовані на її території[146], а у жовтні 1991 р. вона прийняла концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. У відповідності до зазначеної концепції армія мала складатись із Збройних Сил України та з’єднань колективної стратегічної оборони. Мали бути створені власні прикордонні та внутрішні війська, а також республіканська гвардія[147].

Депутати Верховної ради України висловлювалися за те, щоб Україна повністю підпорядкувала собі Чорноморський флот та контролювала розташовані на її території ядерні арсенали.

Президент СРСР М.Горбачов заявив, що спроби республік створити власні збройні сили та загони внутрішніх військ протирічать Конституції СРСР, а тому він не допустить реалізації таких планів [148].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

мРосійські засоби масової інформації лякали населення своєї країни та країн Заходу тим, що Україна стане територією, з якої буде надходити контрабанда наркотиків і зброї, що будуть знищені газопроводи та нафтопроводи, що проходять через Україну, що не буде здійснюватись контроль над ядерною зброєю, розташованою на території України, що почнуться екологічні катастрофи типу чорнобильської, що відбудеться розпад України як цілісної держави тощо.

Новообраний в 1994 р. президент України Л.Кучма пішов на тісне співробітництво з Москвою у справі передачі Росії більшої частини Чорноморського флоту та щодо його базування на території Криму.

Три базові угоди стосовно Чорноморського флоту були підписані 27 травня 1997 року, а ратифіковані в 1999 році. Ними було юридично оформлено фактичне перебування російського флоту в Криму та гарантовано діяльність російських військових у правовому полі України. Проте російський Чорноморський флот розгорнув на українській території свою військову, політичну, господарську та комерційну діяльність, яка протирічить українському законодавству. Він привласнив ряд українських об’єктів, мотивуючи це необхідністю гарантувати безпеку мореплавства. Міністерство оборони Росії відмовляється повертати Україні маяки та інші гідрографічно-навігаційні об’єкти, використовує морську піхоту для їх охорони, облутує їх колючим дротом. Такі ж дії військові Росії здійснюють за сотні кілометрів від севастопольської бази Чорноморського флоту на окупованій станції радіо-навігаційної системи, що розташована на березі Азовського моря у Генічеську Херсонської області. На вулицях Севастополя дорожнім рухом замість українського ДАІ керує російська військова автоінспекція. У місті прцюють російська прокуратура і суди. На всіх спорудах міст Севастополя і Феодосії, де розміщені підрозділи Чорноморського флоту, висять російські державні прапори, що протирічить нормам міжнародного права.

У Криму майже весь інформаційний простір перебуває під російським контролем. У цьому велику роль відіграє інформаційна служба Чорноморського флоту Російської Федерації. Типографія, наприклад, газети “Флаг Родины”, яка є офіційним органом міністерства оборони Росії, друкує в Севастополі такі газети, як “Русский Севастополь”,“Русская община Севастополя”, “Русский выбор”, “Русский блок” та багато інших. Всього в типографії друкується більше десяти газет, які розповсюджуються безкоштовно і великими тиражами. Вони є досить дієвим агітаційним матеріалом, спрямованим проти держави Україна. В них, а також інших виданнях, друкується неправдива інформація про “геноцид” росіян в Україні, заперечується існування української нації і держави, містяться заклики до знищення української державності і порушення територіальної цілісності України тощо.

За угодами від 1997 року Україна передала, а Росія використовує майно і земельні ділянки у відповідності до українського законодавства. Це означає, що згідно Закону “Про оренду державного і комунального майнв України” між сторонами мають бути укладені договори оренди із зазначенням ціни орендної плати за всі земельні ділянки та інші об’єкти, якими користується Чорноморський флот Росії в Криму. До речі, у користуванні російського Чорноморського флоту знаходиться понад 18 тисяч гектарів землі та понад 5000 об’єктів[159].

У відповідності до угод від 1977 року, з 1 січня 2008 року Росія за перебування свого флоту в Криму має здійснювати прямі платежі згідно оцінки майна, яким користується флот. У відповідності до розпорядження Кабінету Міністрів від 2005 року “Про управління державним майном, яке використовував ЧФ колишнього СРСР” мало бути проведено інвентарізацію та встановлено вартість майна, яке використовує флот. Проте такі заходи не були проведені.

Російський Чорноморський флот всупереч угодам фактично окупував значну територію України і поводиться на ній як господар. Російська сторона відмовляється від проведення інвентарізації земельних ділянок та нерухомого майна, не виконує рішення українських судів щодо оренди певних об’єктів. Проте, якщо рішення судів є на користь російської сторони, наприклад стосовно суборендних відносин, то такі рішення російська сторона вважає дійсними.

Чорноморський флот Росії порушує українське екологічне законодавство і постійно забруднює акваторію Чорного моря у районі базування; таємно переозброюється, збільшуючи потужності флоту. Російська сторона всупереч угодам прагне поширити спрощений порядок перетину Державного кордону України, який зараз застосовується щодо кораблів ЧФ РФ, які базуються на українській території, на всі кораблі Чорноморського флоту, прагне збільшити присутність своїх збройних сил на нашій території. Українська сторона постійно наполягає на тому, щоб наші військові могли отримувати інформацію стосовно арсеналів Чорноморського флоту з тим, щоб на нашій території не розміщувалась ядерна зброя. Проте російська сторона відмовляється від такого рішення, посилаючись на заяву про те, що ядерної зброї на кораблях і в частинах Чорноморського флоту немає і не буде.

Російський Чорноморський флот,що базується на території України, зараз нараховує більше 500 військових кораблів, катерів та інших допоміжних суден та до 25 тисяч військових службовців[160].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Деякі російські аналітики вважають, що після серпневих 2008 року подій на Кавказі, “головний вектор російської зовнішньої політики повинен зараз переміститись на український напрям. І нова стратегія і тактика дій Росії на цьому напрямі повинні бути розроблені ретельно, але якнайшвидше”[181].

Саме тому прагнення України приєднатись до плану дій стосовно членства в НАТО є виправданим, а вступ до Північноатлантичного союзу гарантуватиме її існування як суб’єкта міжнародних відносин.

Отже, для суверенітету України існує постійна загроза з боку Росії. Російська політика стосовно України спрямована на знищення її правосуб’єтності, на перетворення її із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин. Тобто, під загрозу ставиться суверенітет України, існування її як незалежної держави.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши формування і розвиток України яу суб’єкта міжнародних відносин протягом тривалого історичного періоду, автор дисертаційного дослідження зробив надзвичайно важливі висновки, які мають як суто практичне, так і науково-теоретичне значення. Встановлено, що процес формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин в усі періоди був складним і неоднозначним, він відбувався під впливом специфічного географічного, політичного, культурного та соціального становища українських земель, що утруднювало долю вітчизняної державності.

Розташування України на кордоні західного та східного, південного та північного світів впливало на формування унікального етногенезу та робило її привабливими в очах інших держав і народів. Така привабливість спричиняла постійну увагу до зовнішньої і внутрішньої політики, що мала місце на цих теренах, та одночасно спонукала інших суб’єктів міжнародних відносин до активних дій, а інколи навіть до втручання у внутрішні та зовнішні аспекти української дійсності. Така участь в окремі періоди проявлялась у різних формах політичної активності.

Дисертантом встановлено, що ще до появи варягів у східних слов’ян існували могутні державні об’єднання – Куявія, Артанія та Славія. У Славії проживали ільменські словени, мерь, чудь, кривичі та полочани, які постійно змішувалися між собою, і докорінним чином відрізнялися від слов’янських племена, що мешкали у Середньому Подніпров’ї, як у генетичному і антропологічному, так і в мовному та культурному відношеннях. Не варяги, а слов’янські племена “Русь”, які були відомі ще в УІ столітті, і мали свою державу, що називалася Куявія, підкорили племена, що проживали на території Славії. Протиріччя, які виникли в середині ІХ століття між Куявією і Славією, спричинили запрошення ільменськими словенами(Славія) представника варягів правити ними “по праву”. Князь Рюрик був родичем князів Аскольда і Діра і це дало право його синові Ігорю претендувати на київський князівський престол. У дисертації обгрунтовано, що встановлення влади Рюриковичів сприяло швидкому визнанню Київської Русі суб’єктом міжнародних відносин та визначило її розвиток в європейськлму напрямі. З погляду норм сучасного міжнародного права правоздатність, дієздатність та деліктоздатність Київської Руси у УІІІ-ІХ століттях підтверджується в усіх договорах Русі з Візантією.

Відносини Київської Русі з іншими країнами постійно еволюціонували у бік стійких і дружніх торгівельних відносин, а її війни не виходили за межі типової поведінки тогочасних країн Європи. Завдяки суб’єктивним і об’єктивним чинникам Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська країна, постійно демонструвала тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

У дисертації доведено, що Галицько-Волинське князівство було спадкоємцем Київської Русі, з якою воно було пов’язане не лише генеалогічно, а й за складом населення, мовою, культурою, спільною історичною традицією, зокрема в європейському напрямі свого розвитку. Галицько-Волинське князівство з самого початку свого існування виступало на міжнародній арені від свого імені, було правоздатним та дієздатним суб’єктом тогочасних міжнародних відносин. Утвердження Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародного права, проходило через тривалу збройну боротьбу із сусідніми країнами, які прагнули перетворити його на об’єкт міжнародних відносин. Проте воно стало центром по створенню коаліції європейських країн для боротьби з монгло-татарами, що підтверджує наше важливе положення про те, що воно користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах.

Зовнішня політика України в козацьку добу характеризується складним балансуванням між країнами Сходу і Заходу, між ісламом, католицтвом та православ’ям. Вона проводилась з урахуванням чисельних суб’єктивних і об’єктивних факторів, що впливали на перебіг подій. Можна стверджувати, що тогочасна зовнішня політика України відрізнялася своєю багатовекторністю, постійним пошуком потенційних союзників, що підкреслювало досить активну її дільність як суб’єкта міжнародних відносин.

Найактивішими міжнародні стосунки України-Гетьманщини були у період гетьманства Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи та П.Орлика. Усі зазначені гетьмани прагнули добитися максимального зміцнення військово-політичного становища України, ведення нею самостійної як внутрішньої, так і зовньошньої політики. Усі вони, за винятком П.Орлика, не бачили можливості досягнення Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин без згоди на те та активної участі у такому процесі великих сусідніх держав. Нами встановлено, що всі гетьмани прагнули активно підтримувати контакти з урядами сусідніх країн, представляючи Україну на міжнародній арені як суб’єкта міжнародних відносин. На відміну від міжнародної діяльності Київської русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладеннґ військових і політичних союзів, хоча в окремих випадках переслідувались і економічні інтереси.

Дисертантом вияснено, що гетьман Б.Хмельницький відкинув намагання сусідніх країн обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління. І Річ Посполита, і Туреччина, і Московське царство ще на початку національно-визвольної війни українського народу визнали Україну de facto як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Березневі “Статті Богдана Хмельницького” від 1654 року є договором рівноправних суб’єктів, адже сторони іменували його як “трактат”, “договір”, “договірні статті”. Проте у ХУІІ ст. керівники країн досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзеренітету-васалітету, роблячи це добровільно, на рівноправних засадах та поважаючи один одного. Березневі “Статті” зв’язували не Українську і Московську держави, а гетьмана Б.Хмельницького та царя Олексія Романова.Тільки гетьман з Військом Запорозьким ставав під “високу руку” царя, а сама Українська держава залишалася суб’єктом міжнародного права з встановленим в ній в результаті війни і революції суспільним і державним устроєм та управлінням. Згідно договору сторони зобов’язувались інформувати одна одну про свої переговори з Польщею, Туреччиною та Швецією. Автор дійшов висновку, що Москва постійно порушувала умови договору.

У цілому усі тогочасні керівники європейських держав ставилися до України як до незалежної країни, як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин, а гетьмана вважали за самостійного главу незалежної країни. Гетьман був повновладним і незалежним главою держави, здійснював від її імені міжнародні функції, вступав самостійно в союзи та укладав договори з іншими країнами. З юридичного погляду Україна була повноправним суб’єктом міжнародного права і користувалася як правоздатністю, так і дієздатністю.

Змусивши гетьмана І.Брюховецького підписати так звані Московські статті (1665 р.), Москва прагнула перетворити Україну із суверенного суб’єкта у спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, а через спеціально створений Малоросійський приказ. Москва прагнула перетворити Україну у об’єкт міжнародних відносин. Проте денонсація І.Брюховецьким Московських статей знову перетворила Українську державу із об’єкта в суб’єкт міжнародних відносин.

Автор дійшов висновку, що так звані Глухівські статті від 1669 р. були двостороннім договором Москви і України як суб’єктів міжнародних відносин, і що Москва вважала Україну повноправним суб’єктом міжнародного права. Так звані “Переяславські статті” гетьмана І.Самойловича від 1674 р. закріплювали взаємні українсько-московські зобов’язання у боротьбі проти спільного ворога.

“Коломацькі статті”(1687р.) Івана Мазепи за своєю юридичною формою також були договором України з Москвою як рівноправних суб’єктів міжнародного права і скасувати їх можна було лише за обопільною згодою. Проте за свої військові поразки, зокрема у війні з Туреччиною, Москва розрахувалась територією України.

У дисертаційній роботі обгрунтовано, що усі українсько-московські договори порушувалися виключно московською стороною.

Апогеєм відновлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин були домовленості гетьмана І.Мазепи з швецьким королем Карлом ХІІ про спільні військові дії проти Москви. Після поразки українсько-швецького війська Москва одностороннім актом у вигляді так званих “Решетиловських пунктів” закріпила за собою право втручатися у внутрішні справи України і здійснювати з нею відносини через Малоросійську колегію. У Москві Україну стали вважати як частину Російської імперії, хоча у 1727 році зносини з Україною почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Після скасування гетьманства та знищення Запорозькох Січі на Україну було поширено російський адміністративно-територіальний устрій. Знищення України як суб’єкта міжнародних відносин не зменшило її ролі як дієвого чинника міжнародної політики. Перетворившись з суб’єкта міжнародних відносин у їх об’єкт, Україна продовжувала відігравати у міжнародній політиці важливу роль як можлива незалежна держава майбутнього. До ХХ століття Україна не виступала на міжнародній арені як суб’єкт міжнародних відносин.

Дисертантом з’ясовано, що політична криза в Російській імперії на початку ХХ століття спричинила відновлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Від її імені почала виступати Центральна Рада.

У дисертаційному дослідженні встановлено, що спочатку політика Центральної Ради була спрямована на здобутття політичної автономії для України і лише після агресії більшовицької Росії Центральна Рада заявила, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. І фактично, і юридично УНР стала суб’єктом міжнародних відносин після підписання Брест-Литовського мирного договору. Зазначений крок Центральної Ради спочатку мав позитивні наслідки для ствердження України в ролі незалежної держави та суб’єкта міжнародних відносин: більшовики залишили українські території, у Києві встановилася сильна централізована влада гетьмана Скоропадського, Україна почала провадити зважену та чітку зовнішню та внутрішню політику, хоча й орієнтовану на Четвертний Союз. Саме ця орієнтація по закінченю Першої Світової війни та поразкою Четвертного Союзу й призвела до втрати Україною своєї ненадовго здобутої незалежності. Разом з тим, діяльність Скоропадського на зовнішній арені була дуже активною та успішною: Україну визнало понад 30 держав, були відкриті представництва та консульства, підписані численні договори та угоди, в тому числі і з більшовиками, велися жваві переговори щодо вступу Української держави до Ліги Націй. Проте укладення зазначеного договору припинило будь-які відносини УНР з країнами Антанти. Тому-то після закінчення Першої світової війни Україна опинилася в міжнародній ізоляції, і поступово із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин.

Автор обгрунтував, що вступ УРСР до складу СРСР спричинив знищення України як суб’єкта міжнародних відносин. Ставши членом ООН та її спеціалізованих організацій, Україна почала виступати у міжнародних відносинах як правоздатний суб’єкт міжнародного права. Проте, беручи на себе певні зобов’язання згідно договорів та конвенцій, Україна не могла їх реалізувати. Тобто, вона була недієздатним суб’єктом міжнародного права, а тому проводила ратифікацію міжнародних угод з певгими застереженнями. Простежується також неделіктоздатність Радянської України протягом усіх років її існування.

Будучи членом ООН та її спеціалізованих установ і організацій, Українська РСР не була спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені, не могла брати участь у створенні норм як суб’єкт міжнародного права. Правосуб’єктність Української РСР проявляється лише у вирішенні досить вузького кола проблем. Тобто, Українська РСР була наділена спеціальною правосуб’єктністю – брати лише участь у роботі ООН та її спеціалізованих організацій. Разом з тим вона, з погляду норм міжнародного права, здійснювала,хоча і частково, безперервність(континуїтет) міжнародної правосуб’єктності Української держави. Антиподом континуїтету стала поява сучасної незалежної України.

Дисертантом встановлено, що становлення сучасної України як суб’єкта міжнародних відносин відбулося на початку 90-х років ХХ століття. Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Україна заявила не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Проте, перебуваючи у складі СРСР, Україна не могла самостійно формувати і реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати територіальну цілісність, визначати повноваження системи органів публічної влади , а тому інші держави не поспішали визнавати її як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Вони навіть після референдуму, який відбувся в Україні на початку грудня 1991 р., займали стриману позицію і вимагали від неї продовження діалогу з іншими союзними республіками та дотримання певних міжнародних зобов’язань.

Незважаючи на те, що між колишніми союзними республіками було підписано Угоду про створення “Співдружності Незалежних держав”(СНД), країни Заходу не поспішали визнавати Україну як незалежну державу. Вони боялися того, що ракетно-ядерна зброя, що була розташована на території республік, могла потрапити до рук непрогнозованих, за своєю поведінкою, урядів.Тому-то країни Заходу погоджувались визнати незалежну українську державу лише de facto, що давало можливість Україні вступати в міжнародні відносини у якості суверена. Повне і остаточне визнання України de jure, коли між суб’єктами міжнародного права встановлюються відносини в усіх галузях, відбувається обмін дипломатичними представниками, визнається імунітет новоутвореної держави від юрисдикції визнаючої держави, країни Заходу пов’язували із взяттям нашою країною зобов’язань стосовно виконання договорів, укладених Радянським Союзом щодо ракетно-ядерної зброї та відмови від статусу ядерної держави. Послідовна і відверта позиція України щодо вирішення зазначених проблем спричинила масове її визнання в другій половині грудня 1991 року іншими державами не лише de facto, але й de jure.

Позитивне ставлення України до проблеми ядерного роззброєння, її згода набути без’ядерного статусу підтвердило не лише її правоздатність, але й дієздатність. У сукупності це призвело до визначення її правосуб’єктності, тобто, бути спроможною виступати на міжнародній арені від свого імені.

У дисертаційній роботі зроблено висновок, що Російська Федерація тривалий час відмовлялася визнавати правосуб’єктність України: бути не лише правоздатною, а й дієздатною – брати на себе зобов’язання та самостійно їх реалізовувати. Російська політична еліта прагнула зберегти за своєю державою статус суб’єкта геополітики, а тому її стратегія була спрямована на консервацію ситуації, яка існувала у відносинах між республіками, що входили до Радянського Союзу, або ж втягти їх у військово-політичні та економічні союзи, у яких би домінуюче становище посідала Росія.

Україна у міжнародних відносинах, в тому числі і у відносинах з Росією, керувалася принципами міжнародного публічного права. У дисертаційній роботі доведено, що такими принципами є принцип суверенної рівності держав; принцип незастосування сили або погрози силою; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва; принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань та деякі інші принципи. Встановлено, що хоча Україна не приєднувалась до договорів про ядерне роззброєння та неросповсюдження ядерної зброї, вона погодилась не тільки на вивезення з її території тактичних ракет з ядерними боєголовками, а й на демонтаж ракет з ядерними боєголовками стратегічного призначення.

У дисертаційній роботі встановлено, що розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин відбувається як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівноправним учасником міжнародних відносин. Разом з тим Україна як суб’єкт міжнародних відносин, не може повністю контролювати ту частину своєї території, на якій розташовані об’єкти російського Чорноморського флоту. Саме тому Україна втрачає частину своєї правосуб’єктності – вона є недієздатною та неделіктоздатною на частині своєї території, так як вона не може її контролювати. У цілому для незалежної України існує постійна загроза з боку Росії, політика якої переслідує за мету перетворити Україну із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин.