Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович
| Вид материала | Закон |
- Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису приступко альона олексіївна, 1112.6kb.
- Інститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису, 1002.76kb.
- Нститут проблем виховання академії педагогічних наук україни на правах рукопису, 2676.35kb.
- Нститут держави І права ім. В. М. Корецького нан україни на правах рукопису кубальський, 472.16kb.
- Нститут держави І права імені В. М. Корецького національної академії наук україни, 3120.32kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1256.66kb.
- Інститут законодавства bepxobhoї ради україни, 57.45kb.
- Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996., 19.86kb.
- Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України А.І, 1040.66kb.
- Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх, 1290.2kb.
1.2. Методологія дослідження правосуб’єктності України
Досить актуальним для сучасних дослідників держави та права є питання визначення місця, ролі та діяльності України на міжнародній політичній арені в процесі генези її державності. Дослідивши розвиток міжнародної діяльності, яка мала місце в українських державних утвореннях протягом багатосотлітньої еволюції, ми можемо визначити тенденції її майбутнього розвитку.
Українська міжнародна діяльність сьогодення, переживаючи важкий період період власного становлення, часто хаотично запозичує готові результати або західного, або російського юридичного та дипломатичного мислення, залишаючи поза увагою способи та методи їх отримання і головне - не завжди враховуючи специфіку власного державотворення. Така невизначеність та коливання є однією з причин багатьох відомих негативних, більш того, шкідливих наслідків для нашої держави та громадян, а інколи - й падіння її авторитету на міжнародній арені
Автор вважає, що вирішення основних завдань даного дослідження можливе через звернення до історичних підвалин власного автентичного розвитку міжнародної діяльності нашої держави.
Дисертант розуміє, що минулу реальність не можна повністю відновити, адже вона канула у вічність, а виявлені у джерелах факти, події і наміри не можуть бути належно ідентичними тим, які в реальності мали місце. Можна відновлювати лише гіпотетичну реальність. Для цього необхідно застосовувати зрозумілі історичні і юридичні понятття та відповідну методологію.
Часові процеси, що відбуваються в історії, впливають на дослідника, який набуваючи досвіду, звертаючись до минулого, по суті справи відкриває таке минуле заново. Можна стверджувати, що для відтворення реального минулого, історію час від часу треба було б переписувати.
Важливим аспектом досліджуваної проблематики є взаємозалежність демократії всередині держави та зовнішніх впливів на еволюцію нашого суспільства та розвиток національної правосвідомості. Зазначимо у зв'язку з цим, що при відносно значній кількості досліджень з теоретичних і практичних проблем міжнародної діяльності України в її історичному розвитку, спеціалізованих робіт з цієї теми надзвичайно мало.
Дослідження проблем в еволюції міжнародної діяльності нашої держави, сподіваємося, дасть змогу виробити науково обгрунтовані шляхи її майбутнього розвитку, що відповідатимуть актуальним потребам суспільного прогресу та якнайбільше будуть відповідати інтересам усієї України як учасника міжнародних відносин та всього її населення. Забезпечення узгодженості, стабільності міжнародної політики, національної правової системи сприятиме процесу демократизації та підвищення ролі нашої держави в світі.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Порівняльно-правовий метод застосовувався при з’ясуванні відмінностей у міжнародно-правових актах, що досліджувалися в роботі. Це надало змогу більш глибоко пізнати особливі характеристики існування та розвитку української держави в аспекті міжнародної діяльності.
За допомогою спеціально-юридичного методу дисертант визначав юридичні поняття і терміни, що містяться у юридичних документах міжнародної діяльності України різних періодів розвитку та становлення її державності, давав оцінку та перспективи застосування. Цей метод дозволив авторові проводити класифікацію та встановлювати ознаки, аналізувати практику створення та застосування норм міжнародно-правових актів.
Використовуючи емпіричний та науковий метод при дослідження історико-правових питань міжнародної діяльності України, ми встановили певні закономірності її розвитку як суб’єкта міжнародних відносин.
Демократична держава грунтується на принципі народовладдя, центральною ланкою якої виступає народ, міжнародна діяльність держави повинна відзеркалювати прагнення, уподобання та інтереси свого населення в усіх аспектах свого розвитку і обов’язково – в міжнародній політиці. Але уподобання населення щодо міжнародної політики формуються складним і довгим шляхом, на який має вплив історичний розвитк держави та права.
Методологія, яку застосував автор, базується на принципах, які дозволили досягти поставленої у дисертації мети. До таких принципів можна віднести плюралізм поглядів, використання досягнень різних наукових теорій та шкіл, об’єктивізм, що в цілому дозволило дослідити еволюцію міжнародної діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин.
Отже, використання вищезазначених методів та звернення до наукових розробок відомих вчених юристів-міжнародників та істориків дозволило сформулювати авторську позицію щодо теоретичних та практичних аспектів міжнародної діяльності України, побудувати логічну модель її майбутнього розвитку та на прикладах довести необхідність удосконалення існуючої міжнародної політики, керуючись історичним досвідом та сучасною доцільністю. Розглянувши міжнародну політику нашої держави на такому великому проміжку часу, автор встановив загальні тенденції, закономірності і тяжіння в її розвитку.
РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ЯК СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
2.1. Правосуб’єктність Київської Русі та Галицько-Волинського князівства
Сьогодні майже не існує суспільств, в яких не було б держави і які існували б поза певною державою. Тому кожна людина, стикаючись з державою, її органами, службовими особами, мусить мати правильні, науково обґрунтовані уявлення щодо природи, сутності цього надзвичайно важливого і практично значущого явища.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Київські князі досить часто користувалися послугами варязької дружини у боротьбі із своїми ворогами. Зокрема, князь Аскольд мав варягів – дружинників у своєму війську під час облоги Царграда у 860 році. Він також включав варягів у місії, що вели переговори з іншими країнами.
Ведучи війни з Візантією та налагоджуючи з нею торгівельні зв’язки, Аскольд та Дір встановлювали зв’язки і з іншими країнами і землями західної Європи. Так, зокрема, у німецькому так званому Рафальштетенському митному статуті від 880 року зазначено розмір мита, яке мали сплачувати купці за матерію, яку завозили з русі до Баварії[30,с.93]. Аскольд і Дір вели війну на Балканах – в Болгарії. Саме там у 864 році було вбито сина Аскольда[30,с.94].
Непростими були відносини Київської Русі з угорцями, які в кінці ІХ століття зупинилися біля Києва. Після невдалої для русичів битви з угорцями вони пішли з ними на переговори і домовилися про виплату їм данини. Після чого угорці залишили їх землі і пішли далі на Захід. Було досягнуто також домовленості, що руси не будуть чинити перепон для проходу угрів, а ті, у свою чергу, обіцяли залишити землі русичів досить швидко[35]. Звичайно, прохід угорців та болгар через землі русичів порушував їх звичайний спосіб життя землеробів.
Київській Русі доволі довго доводилося вести війни з Хазарським каганатом, який виник в низинах Волги і Дону в УІІ столітті. Разом з тим Київська Русь мала з цією державою досить тісні культурно-економічні зв’язки.
Намагаючись захистити населення своєї країни від нападів з боку варягів, Аскольд і Дір прагнули досягти з ними домовленостей про ненапад. Коли ж варяги порушували таку домовленість, то київські князі виплачували їм певну данину.
Необхідно зазначити, що після вбивства Аскольда і Діра, князь Олег проводив таку ж саму зовнішню політику що й вони. У цьому простежується правонаступність у зовнішній політиці Київської Русі.
Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що під кінець ІХ століття у Східній Європі виникла могутня держава Київська Русь, яка визнавалась сусідніми державами і народами як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, який був не тільки правоздатним, але й дієздатним, з погляду сучасності, суб’єктом міжнародного права. Київська Русь, як суб’єкт міжнародного права не тільки брала на себе певні зобов’язання, але й виконувала їх.
Проблема міжнародної діяльності Київської Русі, як попередниці незалежної України, протягом останніх років все частіше привертає увагу дослідників. І це не є дивним, адже, як відомо, самоідентифікація нації, яка необхідна для розбудови власної держави, є тривалим комплексним процесом, який триває не одне століття. Дослідники будь-якої держави традиційно звертаються до її історичних підвалин, намагаючись у такий спосіб з’ясувати характерні тенденції та особливості її розвитку. Таким чином, досліджуючи особливості розвитку Київської Русі, ми можемо встановити й ті ознаки української держави, що пройшли крізь віки та є найбільш типовими й історично обумовленими для сучасної України. У значній мірі зазначена теза стосується міжнародної діяльності України, становлення її як суб’єкта міжнародних відносин. Для міжнародних стосунків держав та націй як на рівні зовнішньої політики, так і на рівні менталітету населення, характерним є стійкість уподобань. Так, наприклад, коріння конфлікту Схід-Захід, який сьогодні є одним з найгостріших у світі, сягають періоду зіткнень еллінської культури зі східними традиціями, що проявлялося в боротьбі держави Олександра Македонського з перською державою Дарія.
Формування Київської Русі як держави з ІХ ст. було обумовлено складними геополітичними та етнічними процесами. На відміну від ряду держав, які досягли високого рівня цивілізації та державотворчих процесів герметично, і, тільки вже досягнувши високого завершеного внутрішнього рівня, вийшли на міжнародну арену, ґенеза Київської Русі відбувалася іншим, практично протилежним шляхом.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Разом з тим князь Володимир підтримував тісні зв’язки з країнами Західної Європи. Так, зокрема, у 988 році, у 994 році та в 1000 році папа Іван ХУ направляв до Києва своїх послів. У свою чергу князь Володимир надсилав у 994 році та у 1001 році своїх послів до папи. Одночасно Володимир встановлював тісні зв’язки з Німеччиною. У 1006 році до Києва було направлено німецьке посольство начолі з єпископом Бруно, який прагнув схилити Володимира до римської церкви, проте зазнав невдачі. У 1013 році між Київською Руссю та священною Римською імперією німецької нації було укладено мирний договір, який став в подальшому запорукою тісних зв’язків між обома державами[44]. За князя Володимира були встановлені дружні стосунки із Польщею та Швецією. Він, зокрема, одружив свого сина Святополка з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою швецького короля Олафа, а дочку Премиславу – з угорським королем Ладиславом Лисим, іншу дочку – з чеським королем Болеславом Рудим, а третю – з польським королем Казимиром Обновлювачем. У цілому Київська Русь у кінці Х – на початку ХІ століть була могутньою державою з великим міжнародним авторитетом і впливом.
Внутрішнє становище Київської Русі також зміцнювалось. За правління князя Володимира в Київській русі почали карбувати монети: як срібні, так і золоті. До нього грошовими одиницями були гривні та зливки срібла, які поділялися на куни, ногати, векші тощо. Князь Володимир завершив об’єднання не лише слов’янських племен Східної Європи, а й частину фінських та литовських. “Часи Володимира Сьвятого чи Великого, - зазначав М.Грушевський,- були кульмінаційною точкою сього процесу побудови, завершенням, так би сказати – його механічної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механічному процесу можна б назвати хімічним – що все вводив в склад, і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми і явища політичні, суспільні, правні, культурні – сей внутрішній процес протягом дальших століть розвивався ще сильніше, ще інтензивнійше”[45].
Політика, започаткована князем Володимиром, була у значній мірі продовжена його сином Ярославом Мудрим. Він остаточно вивів Київську Русь на європейську арену, уклавши шлюби своїх дітей та інших родичів з представниками королівських домів Візантії, Польщі, Угорщини, Швеції, Норвегії, Франції, Англії, Німеччини[39,с.196-198], та встановивши таким чином нерозривний зв'язок з європейськими державами.
Князь Ярослав практично не мав збройних конфліктів з європейськими державами, за винятком Польщі за Болеслава Польського, який в міжусобній боротьбі синів князя Володимира підтримав Святополка і навіть зміг на деякий час вигнати Ярослава з Києва[41,с.53]. Однак у подальшому, при остаточному во княжінню Ярослава, він зміг примиритися з поляками і навіть одружити свого сина Ізяслава з сестрою польського князя Казиміра.
Більш напруженими за князя Ярослава виглядали стосунки Русі з південною Європою. По-перше, закінчився нищівною та принизливою поразкою похід новгородського воєводи Вишати на Константинополь. По-друге, предметом багаторічного спору стало поставлення руським митрополитом Іларіона Київського, яке відбулося за ініціативою особисто князя Ярослава та всупереч усім церковним канонам, без схвалення з боку Константинопольського патріарха. Літописець Нестор так занотував цю подію: “Поставив Ярослав Іларіона митрополитом, русина родом, у святій Софії, зібравши єпископів”[41,с.68]. З іншого боку, таке поставлення відбулося в традиціях, характерних саме для держав Західної Європи напередодні папської революції ХІ – ХІІ ст., що дає нам можливість стверджувати про схожість методів державної політики Київської Русі та інших європейських держав та можливі наявні між ними тісні взаємовідносини.
Ярослав Мудрий мав тісні стосунки з Німеччиною, уклавши з нею договір про боротьбу з польським королем Болеславом. Досить інтенсивні стосунки він налагодив із Скандинавією. У його війську було чимало найманців з варягів. Були налагоджені зв’язки з Францією та іншими європейськими країнами шляхом укладення династійних шлюбів та встановлення дипломатичних відносин. Певний час при дворі Ярослава Мудрого жили два сини англійського короля Едмунда. Досить дружні стосунки підтримував Ярослав Мудрий із Скандинавськими країнами, хоча за його правління відійшло у минуле наймання на службу найманців-варягів.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Підсумовуючи вищезазначене можна стверджувати, що Галицько-Волинське князівство користувалося загальною правосуб’єктністю в міжнародних відносинах. Аналіз його міжнародного становища свідчить, що воно було правоздатним і дієздатним суб’єктом міжнародних відносин, брало на себе певні зобов’язання, зокрема, щодо спільної боротьби з іншими суб’єктами міжнародних відносин(сусідніми державами) проти монголо-татарської навали. Галицько-Волинське князівство виконувало взяті на себе зобов’язання і, таким чином, підтверджувало свою дієздатність на міжнародній арені.
Важливим моментом в історії діяльності Галицько-Волинського князівства як суб’єкта міжнародних відносин є те, що воно прагнуло об’єднати свої зусилля у боротьбі проти монголо-татар з європейськими країнами, залишаючись у той же час суто українською державою. Якщо північно-східні князівства колишньої Київської Русі повністю визнали монголо-татарське панування і втратили свою правосуб’єктність на міжнародній арені, Галицько-Волинське князівство продовжувало бути повноправним суб’єктом міжнародних європейських відносин навіть після поразки від монголо-татарських військ.
2.2. Правоздатність і дієздатність України в добу Гетьманщини (середина ХУІІ-кінець ХУІІІ ст.)
Період Гетьманщини в історії держави і права України є одним з найцікавіших та найнасиченіших знаковими, з погляду державно-правового розвитку, подіями. З самого початку виступу Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, і аж до скасування гетьманства й остаточного приєднання українських земель до Російської імперії у кінці ХУІІІ ст., усі гетьмани України намагалися підтримувати контакти з урядами сусідніх держав, представляючи Україну на міжнародній арені як повноправного суб’єкта міжнародних відносин. Україна розірвала державно-правові зв’язки з Польщею, які були встановлені умовами Люблінської унії від 1569 р., відразу після великої перемоги в 1648 році козацького війська над військом польським. Вона постала на міжнародній арені як незалежна у міжнародних відносинах та у внутрішній політиці держава. Проте триваюча війна з Польщею змушувала гетьмана Б.Хмельницького шукати для України надійних союзників.
На відміну від міжнародної діяльності Київської Русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладення військових і політичних союзів. Хоча необхідно зазначити, що гетьман Б.Хмельницький, ведучи переговори з Туреччиною, прагнув забезпечити і економічні інтереси України. Так, зокрема, у договорі України з Туреччиною від 1649 року рядом статей закріплювалось право українців “вільно плавати по Чорному морю”, а українські купці звільнялись “на сто років” від сплати мита з товарів, які вони ввозили до Туреччини[49]. Разом з тим Б.Хмельницький рішуче відхилив пропозицію султана поставити під захист Туреччини Україну і встановити спадкову владу гетьмана. Заявивши, що мирні відносини з Туреччиною є вигідні Україні, він зазначив, що спадкове гетьманство його не цікавить, так як воно “протирічить правам і звичаям нашим, відновленим мною (Б.Хмельницьким - автор) у батьківщині, принісши у жертву велику кількість воїнів”[49,с.148]. Отже, ще на початку національно-визвольної війни гетьман Б.Хмельницький відхилив будь-які намагання з боку сусідніх держав обмежити суверенітет Української держави та запровадити в ній монархічну форму правління, яка існувала в усіх тогочасних країнах не лише Європи, але й світу.
Необхідно зазначити, що сусідні з Україною країни не прагнули встановити з нею рівноправні стосунки у період, коли тільки-но розпочалася національно-визвольна війна. Так, зокрема, у 1649 р. Б. Хмельницький посилав до Москви посольства спочатку начолі з Силуяном Мужиловським, а потім начолі з Федором Вишняком, які пропонували царю Олексію Михайловичу укласти військовий союз для боротьби проти Речі Посполитої. Останній, посилаючись на Поляновський договір Московської держави з Річчю Посполитою, заявив, що він зможе розпочати переговори з українцями лише у випадку, коли польський “король визнає їх незалежними”[49,с.148].
У свою чергу Річ Посполита послала до Б.Хмельницького своє посольство, яке очолював А.Кисіль. Проте гетьман поставив перед польським посольством вимоги, які воно не змогло прийняти.
Отже, на початку національно-визвольної війни Туреччина, Московське царство та Річ Посполита, ведучи дипломатичні переговори з гетьманом Б.Хмельницьким, фактично визнали Українську державу як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.
Особливо інтенсивно вів переговори Б.Хмельницький з Кримським ханством про укладення військового і політичного союзу.
Так, зокрема, він надіслав до Іслам-Гірея ІІІ посольство Бурлія та Клиші[42,с.169], результатом чого стала домовленість України з Кримським ханством про військову допомогу татар українцям в їх боротьбі з Річчю Посполитою у 1648-1652 роках. Кримське ханство у цьому союзі, крім власної звичної економічної вигоди, прагнуло реалізувати загальну політику Османської імперії щодо послаблення Речі Посполитої.
Богдан Хмельницький вбачав у такому військово-політичному союзі великі перспективи для України щодо розвитку подальших стосунків з Кримським ханством та безпосередньо з Османською імперією. Свідченням цих намірів може також служити проект договору про торгівлю між Військом Запорізьким та Оттоманською Портою, запланований Б. Хмельницьким у середині 50-х років ХУІІ століття. Договір передбачав скасування для купців Запоріжжя “берегового права”, введення безмитної торгівлі, обмін полоненими тощо[42,с.177].
Союз України доби Богдана Хмельницького та Молдови ( 1650 – 1653 роки) був не тільки військовим, але й матримоніальним, підтриманий шлюбом сина Хмельницького Тимофія та дочки Молдавського господаря Розанди Лупул. Згідно договору Молдова не тільки зобов’язувалася розірвати стосунки з Польщею та беззастережно підтримувати Б. Хмельницького, а й сплачувала козацькому війську суттєву контрибуцію[42, с.177] . Цей союз повинен був стати основою й майбутньої міжнародно-політичної діяльності Гетьманщини, але виявився короткотривалим через загибель Тимофія при обороні Сучави від польських військ.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У зв’язку із вищезазначеним слід вважати, що так звані “Переяславські статті”, які нібито були схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького від 17 жовтня 1659 року, є просто фальшивкою. Тому-то висновки, які зроблені дослідниками на базі зазначених статей про те, що ними
передбачалося не тільки повернення українських земель до складу Московії, а й численні економічні та політичні обмеження, а саме: заборона для України самостійних зовнішньополітичних зносин, участі у військових походах без дозволу царя, заборона вивозу борошна та збіжжя, торгівлі тютюном та алкоголем[42,с.198], заборона без дозволу царя обирати гетьмана, підпорядкування київської митрополії московському патріарху[44,с.175], втрата гетьманом права призначати та звільняти полковників, карати смертною карою старшин[63],є необгрунтованими.
Після невдалої Чуднівської кампанії та підписанням Слободищанської угоди від 7 вересня 1660 р. Ю.Хмельницький погодився на включення українських земель до Речі Посполитої, але не на тих пільгових умовах, яких добився І. Виговський Гадяцьким договором. До угоди були включені численні обмеження політичного напрямку. За Слободищанською угодою Юрій Хмельницький, зокрема, відмовлявся від підтримання міжнародних стосунків з усіма державами, крім Речі Посполитої, та підтверджував укладення з нею військового союзу[63,с.195]. Пізніше Юрій Хмельницький визнав сюзеренітет Османської Туреччини.
Після Чуднівської кампанії Ю. Хмельницького на українських землях офіційно обирали двох гетьманів: на Правобережжі – пропольського, а на Лівобережжі – промосковського.
Політика лівобережних гетьманів завжди була тісно пов’язана з інтересами московської держави. Кожен з них, вступаючи на свою посаду, підписував Статті – договори про статус українських земель та козацького війська. Укладаючи нові договори з гетьманами, Москва намагалася обмежувати суверенні права Української держави – Гетьманщини.
Вперше суверенні права України - Гетьманщини були обмежені в так званих Московських статтях, підписаних гетьманом І.Брюховецьким у жовтні 1665 року. Згідно статей, Україна мала перебувати “навіки під їх государевою високою і сильною рукою непорушно в вічному підданстві”[61,с.162]. Окрім того, гетьманові заборонялося вступати в зносини з іноземними державами без царського дозволу[61,с.165]. Отже, із суверенного суб’єкта, Українська держава перетворилася на спеціального суб’єкта міжнародних відносин. Окрім того, гетьман фактично погодився на те, що Україна має стати просто об’єктом міжнародних відносин. Зносини Москви з Україною почали здійснюватись не через Посольський приказ, як це було з усіма іноземними державами, а через спеціально створений Малоросійський приказ.
Разом з тим, аналіз московських статей І.Брюховецького дає досліднику можливість стверджувати, що вони закріплювали волю двох сторін – Москви і України, хоча істотно і змінили характер попередніх українсько-московських відносин.
Договори І.Брюховецького обмежували самостійність України у зовнішніх зносинах, умовно підпорядковували українську церкву та духовенство московському патріархату та передбачали пряме підпорядкування міщан і селян царській владі.
І.Брюховецький та старшина, яка супроводжувала його до Москви, були щедро нагороджені московським урядом. Гетьман, зокрема, дістав чин служилого боярина, а генеральні обозний, суддя, есаул, хорунжий, бунчужний і всі полковники отримали дворянські звання, а також величезні земельні маєтності.
Укладення Московських статей викликало в Україні широке незадоволення. У 1666 році в Україні почалося антимосковське повстання. На допомогу повсталим прийшов з військом гетьман Правобережної України П.Дорошенко. У зв’язку із цими подіями Москва прискорила мирні переговори з Польщею і Кримським ханством. За таких умов Україна ставала лише об’єктом міжнародних відносин.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської могутності, для виходу України на південь через Чорноморщину на широкі шляхи національної й міжнародної політики. На думку багатьох дослідників, з якою ми погоджуємося, виходячи з традиційної програми Української держави з Правобережжям і Запоріжжям, як інтегральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Південної України й Північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму), незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України та інкорпорація Запоріжжя, були неможливі[68,с.39]. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.
Хоча у період приходу до влади І.Мазепа був прихильником політики П. Дорошенка, спрямованої на встановлення дружніх стосунків з Портою та її васалами, проте згодом, не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу, він підтримує політику московського уряду царівни Софії і князя В. Голіцина, а пізніше Петра І, виступаючи проти Криму й Туреччини. Гетьман пише докладні й цікаві проекти, що збереглися в московських архівах, які мали, безперечно, великий вплив на діяльність та погляди Петра І. Однак проекти Мазепи Петро І почав здійснювати пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародна політична ситуація значно змінилася, чим і можна пояснити їх неповну реалізацію. У свою чергу І. Мазепа, розчарувавшись у діях Петра І, спрямовує свою політичну увагу та дипломатичний талант на встановлення найтісніших зв’язків з Молдавією та Валахією.
Як відомо, одним із пунктів Коломацьких статей було визнання зверхненості Московського патріарху над Київським митрополитом. Однак І. Мазепа, розуміючи збільшення залежності українських земель та населення від Москви при реалізації такої політики, обережно намагався її нівелювати, для чого встановлював контакти з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Афоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархами Єрусалима та Антіохії.
Подвійною була й політика І. Мазепи щодо Речі Посполитої. Спочатку він серйозно розглядав перспективу поверенення українських земель до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору – тобто як рівноправного третього субєкта федерації разом з Польщею та Литвою. Проте, на наш погляд, як далекоглядний політик, І. Мазепа не міг не розуміти, що Річ Посполиту очікує занепад: вона була оточена ворогами, на неї наступала Туреччина, Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Москва та Україна, навіть частина польських магнатів виступила проти короля. І. Мазепа допомагав Яну Казиміру декілька разів у нелегких європейських дипломатичних місіях, які мали успіх, але все одно це не виправило ситуацію. Оскільки Мазепа був православним, польські католицькі магнати не могли йому вибачити ні його походження та багатства, ні його успіхів, а головне, його діяльності на підтримку влади короля та зменшення шляхетської вольниці. Усі ці фактори разом призвели до відмови І. Мазепи від його планів щодо альянсу Польщі та України та до переходу на бік Москви.
Разом з тим Мазепа був противником і польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Проводячи політику divide et impera, він не раз застерігав Москву щодо Речі Посполитої, зокрема, у 1690 р. він повідомив московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою виключить можливість об’єднання Правобережної України з Лівобережжям. Навіть у 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цього разу проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й “наші хроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом”[70,с.2].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У силу різних причин, які вимагають спеціального дослідження, у 1727 році зносини Москви з Україною знову почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Царський уряд дозволив також обрати гетьмана. Генеральна рада, що була скликана в Глухові, обрала гетьманом України полковника Д.Апостола. У жалуваній гетьману царській грамоті встановлювалась компетенція гетьманської влади у тому обсязі, в якому вона існувала за гетьмана І.Скоропадського. На початку 1728 р. новообраний гетьман звернувся до царя із спеціальними пунктами статей, в яких містилося прохання повернути митрополію для Києва, заборонити духовенству та монастирям купувати козацькі землі та отримувати їх за заповітом; відновити українську судову систему та опублікувати збірник “Прав малоросійських”, вивести з української території московські війська.
У відповідь на прохання Д.Апостола царський уряд видав так звані “Решітєльниє пункти”, в яких містилася обіцянка Москви дотримуватися попередніх договорів, укладених з Україною; дозволити обирати гетьмана і старшину з послідуючим затвердженням результатів виборів царем; заборонити духовенству набувати маєтності купівлею або якимось іншим способом. У випадку якщо б до гетьмана прибули посланці з інших країн, то вони мають залишатися в Глухові, а про причини їх прибуття необхідно було повідомляти царський уряд. Дрібні прикордонні справи гетьман мав вирішувати з царським резидентом, а потім повідомляти про це царя[49,с.438-441].
Якщо усі попередні договори України з Москвою мали характер двосторонній, то “ Решітєльниє пункти” мали указний характер,що покладав зобов’язання лише на одну сторону – Україну. Царська влада жодних зобов’язань на себе не брала.
У “Решітєльних пунктах” у цілому зберігалась лише форма українського врядування, але за змістом вони перетворювали гетьмана, старшину та козаків у російських службовців, а решту населення – у підданих Російської імперії.
Після смерті Д.Апостола в січні 1734 р. було видано царську грамоту, якою управління Україною до обрання нового гетьмана передавалося в руки спеціальної колегії, що складалася з трьох росіян і трьох українців.
У 1750 році в Глухові було скликано Генеральну раду, яка обрала гетьманом України Кирила Розумовського. Відання справами України знову було передано до колегії закордонних справ. Україну формально було повернено у становище, в якому вона перебувала до 1708 року.
Гетьман К.Розумовський відновив суто українську адміністративну і судові системи, відновив свободу підприємництва і торгівлі тощо[49,с.457-459]. Він здійснював управління Україною незалежно від царського уряду. Проте в 1754 р. царський уряд своїм рішенням знищив кордони та митниці між Україною та Росією, а у 1764 р. було скасовано гетьманство. Україну було підпорядковано генерал-губернаторові, при якому існувала колегія з чотирьох росіян та чотирьох українців. “Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського, - зазначалося в Указі Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії, - наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам...Сенат повинен представити нам, малоросійських ”[61,с.216].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Правлячі кола Росії розуміли яку велику небезпеку для них становила б незалежна Україна. А тому протягом ХІХ століття щодо українського населення проводилася жорстка політика русифікації з тим, щоб підірвати коріння можливої незалежної України. А виникнення в роки визвольних змагань (1917-1921 рр.) Української держави спричинило проти неї агресію з боку Радянської Росії, яка закінчилася знищенням української державності.