Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису сокуренко олександр дмитрович
| Вид материала | Закон |
- Нститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису приступко альона олексіївна, 1112.6kb.
- Інститут законодавства верховної ради україни на правах рукопису, 1002.76kb.
- Нститут проблем виховання академії педагогічних наук україни на правах рукопису, 2676.35kb.
- Нститут держави І права ім. В. М. Корецького нан україни на правах рукопису кубальський, 472.16kb.
- Нститут держави І права імені В. М. Корецького національної академії наук україни, 3120.32kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1256.66kb.
- Інститут законодавства bepxobhoї ради україни, 57.45kb.
- Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. 1996., 19.86kb.
- Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України А.І, 1040.66kb.
- Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх, 1290.2kb.
2.3.Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності
Лютнева 1917 року революція в Росії дала поштовх розвиткові національно-визвольного руху в Україні. На початку березня починається офіційна діяльність Центральної Ради[79], яка мала за мету відродити державність України. Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент[80] і таким вона стала як фактично, так і юридично.
Спочатку Центральна рада ставила перед Тимчасовим урядом Росії лише вимоги політичної автономії. Як зазначалося в першому Універсалі Центральної Ради, Тимчасовий уряд Росії ухилився від визнання права України на автономію, зазначивши, що таке рішення можуть прийняти лише Всеросійські Установчі Збори[81]. Така позиція Тимчасового уряду спричинила загострення відносин між Україною і Росією. Центральна рада пішла на більш рішучі кроки у справі формування української державності. У червні 1917 року було створено Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який фактично почав здійснювати функції уряду. Він поділявся на секретарство з внутрішніх, фінансових, міжнаціональних, військових, земельних, судових, харчових справ та з справ освіти. Було створено і посаду Генерального писаря. У Декларації, яку розробив Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року, було уточнено компетенцію як всього Секретаріату, так і кожного із секретарств[82].
У зв’язку із захопленням більшовиками влади в Росії в кінці жовтня 1917 року, Центральна Рада вирішила будувати свої відносини з Росією на нових засадах. На початку листопада 1917 року вона прийняла третій Універсал, у якому було проголошено, що “Віднині Україна стає українською Народною Республікою”, у якій має існувати власна демократична верховна влада, яка вирішує усі внутрішні проблеми, приймає закони та здійснює судочинство[80,с.21-24].
Третій Універсал поки що не закріпив за УНР право встановлювати міждержавні зв’язки та бути повноправним суб’єктом міжнародних відносин. “Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її ,- зазначалося в ІІІ Універсалі, - ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”[80,с.21]. Разом з тим, беручи до уваги агресивну політику Радянської Росії стосовно прагнення народів колишньої Російської імперії здобути незалежність, Генеральний Секретаріат у Відозві від 30 листопада 1917 року заявив, що він “не визнає Народніх Комісарів правительством Росії”[83], і що “всякі спроби силою нарушити той лад, який твориться зорганізованою демократією України, він рішуче і так само силою буде подавляти в коріні”[83,с.27].
На початку грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Росії, голослівно звинувативши Центральну Раду у веденні “двозначної” буржуазної політики[80,с.28-29], оголосила їй війну. У відповіді Генерального Секретаріату Центральної Ради Раді Народних Комісарів (4 грудня 1917 р.) зазначалося, що “Стан війни між двома державами Російської Республіки Генеральний Секретаріат уважає згубним для справи революції і для тріумфу робітників та селян”[80,с.31-32]. Не дивлячись на миролюбну заяву Генерального Секретаріату, більшовицькі війська Радянської Росії почали військову агресію проти УНР.
У кінці грудня 1917 року на базі секретаріату з міжнаціональних справ в УНР було створено секретаріат з іноземних справ. У підготовленій Генеральним Секретаріатом ноті, яка була спрямована країнам, що брали участь в першій світовій війні, а також нейтральним країнам, було заявлено про прагнення УНР проводити самостійну зовнішню політику. В ноті також зазначалося, що влада Народних Комісарів Радянської Росії “не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки”[79,с.43]. Отже, зазначеною нотою уряд УНР інформував країни світу, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Офіційний Берлін толерантно ставився до гетьманату з вельми прагматичних засад, а частина впливових політичних діячів розглядала незалежну де-юре Україну своєрідним плацдармом для потужного нарощування німецької присутності на Сході, як противагу Росії, та широкий ринок збуту промислових товарів. Аналізуючи діяльність П. Скоропадського, слід зазначити, за 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято близько 400 законів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим у Німеччині й Австрії, проведено значну роботу з формування збройних сил, зокрема, було створено Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах[90]. До збройних сил передусім залучалися ті громадяни, які підтвердили “безумовну відданість ідеї незалежної України”. В армії було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військових формуваннях, забезпечено перехід до триступеневої системи підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна військова школа – Академія Генерального штабу.
Оперативно було вирішено питання з українським флотом: дізнавшись про обрання Гетьманом Павла Скоропадського та відновленні Української держави, усі кораблі флоту, склад яких на 80% складався з українців, миттєво підняли синьо-жовті штандарти. Згодом Гетьман домігся повернення захоплених німцями кораблів та допоміжних суден.
Гетьман Скоропадський почав творити збройні сили. Військовим міністром було призначено колишнього командуючого 4 армією, генерала-українця Рогозу, начальником штабу – полковника Сливинського. Було прийнято закон „Про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів”, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів), почалося комплектування Особливого офіцерського корпусу, підпорядкованого персонально Гетьману. Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот.
Особлива увага приділялася відродженню козацтва. Козаків вважали як середніх землевласників, здатних вирішити продовольчу проблему, і водночас як Національну гвардію. Згідно Гетьманського Універсалу Українське козацтво складалося з 8 кошів в межах губернії, кожен по 14 полків в межах повіту. До козачого реєстру було включено 150000 родин. Начолі Українського козацтва перебував Гетьман, йому підкорялися ним призначені кошові отамани. Отаманами призначалися найкращі військові та представники відомих козачих родин[91].
Можна стверджувати, що Гетьман Скоропадський на практиці реалізував принцип соборності українських земель, повернувши до складу України Мозирський і Пінський повіти Мінської губернії, Стародубщину, українські повіти Курщини та Вороніжчини. Пам’ятаючи заповіт Гетьманів Самійла Кішки, Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького про те, що західний кордон нашої держави має, як і за часів Святослава і Володимира, проходити по Віслі, Павло Скоропадський повернув Холмщину та Підляшшя.. Були укладені договори з Грузією та Росією, встановлені політичні та військові союзи з Доном і Кубанню. Румунія визнала за Україною право на південну Бессарабію.
В зовнішній політиці гетьман Скоропадський спирався на єдиного й потужного союзника – кайзерівську Німеччину. Доки в Німеччині не вибухнула революція, доти Україна мала на міжнародній арені сильну підтримку. З падінням уряду кайзера Вільгельма ІІ, Україна опинилася віч-на-віч із ворожою Антантою - традиційним союзником Росії.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Полемізуючи з С.Петлюрою щодо польської орієнтації української зовнішньої політики, вони вважали її помилковою, що така політика “із національних, соціальних, релігійних та історичних причин не може бути підпорою для української державності”.
Симон Петлюра розумів, що Ю.Пілсудський проводив політику в інтересах Польщі, і що більшість поляків негативно ставилась до незалежної України. Але, розгромивши спільного ворога – Червону Армію, Україна, вважав С.Петлюра, могла стати незалежною країною. Тому-то Дипломатична місія УНР в Польщі звернулася до польського уряду укласти між Україною і Польщею договір. У ньому, зокрема, зазначалося: “Уряд Польської Речі Посполитої, визнаючи право України до незалежного державного життя на території в межах, як будуть вони на північ, на схід і південь окреслені на основі умов Української Народної Республіки з межуючими з нею від тих боків сусідами, визнає Директорію незалежної Української Республіки з Головним отаманом Симоном Петлюрою у проводі, за верховну владу Української Народної Республіки”[100].
Отже, Польща Ю.Пілсудського, уклавши договір, визнавала Україну повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Україна була не лише правоздатною, а й дієздатною. У статті 2 Військового договору Директорії з урядом Польщі(24 квітня 1920 р.) зазначалося, що українські і польські війська мають діяти як війська союзні[101].
На думку С.Петлюри договір “з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв’язків з Європою”, але європейські країни, за визнанням С.Петлюри, “не хотіли розуміти української боротьби”[65,с.111].
Спільний похід у травні 1920 р. польських і українських військ був невдалим. У той час, як українська армія вела тяжкі бої з більшовицькими військами, Польща спочатку уклала перемир’я з Москвою, а потім і мирний договір. За умовами ризького договору до Польщі відійшла Західна Волинь і Західне Полісся, а пізніше і Галичина. Отже, Україна із суб’єкта перетворилася в об’єкт міжнародних відносин. Вона перестала бути суб’єктом міжнародного права.
2.4.Утворення Української РСР та її правосуб’єктність
Відомо, що у грудні 1917 року Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив про утворення Української радянської республіки, офіційна назва якої була Народна Українська Республіка[80,с.114], і яка ставала федеративною частиною Російської республіки. Згідно ідей російських більшовиків, закріплених у їх партійній програмі, радянські республіки мали бути обєднані у федерацію, яка сприяла б їх повному обєднанню в унітарну державу. Навіть обєднані у федерацію радянські республіки були підпорядковані урядові Радянської Росії.
У першій Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки зазначалося, що вона прагне вступити з Радянськими Республіками “в тісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції…”[103]. Органи державної влади Російської федерації були органами всієї федерації. Таку форму державного об’єднання було визначено рішенням Політбюро Центрального Комітету Російської комуністичної партії(більшовиків) 1 червня 1919 року. Отже, об’єднання радянських республік у федерацію начолі з більшовицькою Росією не мало під собою якого-небудь легітимного підгрунтя. Усі декрети і постанови УСРР було анульовано і замінено декретами РСФРР, а Всеросійський центральний виконавчий комітет Російської Федерації набував значення вищого органу влади усієї федерації республік. Отже, формально було проголошено утворення УСРР, а потім і формально і фактично її було знищено. Тому-то твердження, що УСРР у період до її вступу до складу СРСР була суб’єктом міжнародних відносин[104], не має під собою будь-якого юридичного підгрунтя.
Усі дослідники дотримуються думки, що після вступу УСРР до складу СРСР, Україна не була суб’єктом міжнародного права, хоча окремі з них стверджують, що до початку 1944 року Україна нібито була наділена “делегованою міжнародною правосуб’єктністю”[104,с.11].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Відомо, що зовнішньополітичний механізм СРСР, будучи головним інструментом забезпечення на міжнародній арені інтересів панівного в радянському суспільстві класу номенклатури, за внутрішньою організацією був механізмом партійно-державним, а за способом регламентації – механізмом неправовим. Участь зовнішньополітичних органів СРСР у формуванні і проведенні зовнішньої політики не була закріплена і не регламнетувалась ні констиутцією, ні іншими законодавчими актами. Розробка і прийняття зовнішньополітичних рішень у Радянському Союзі здійснювалося центральними партійними органами. Вони приймались свавільно, таємно і досить вузьким колом високопоставлених номенклатурників. Відомо, що поняття “формування і проведення зовнішньої політики” може співвідноситись з поняттям “держава”. Проте суверенітет держави в СРСР було узурповано Комуністичною партією, і досить часто реалізовувався через діяльність органів і посадових осіб, які не завжди були уповноважені діяти від імені держави.
У відповідності до статей радянських конституцій зовнішньополітичними органами країни були двопалатна Верховна Рада і Рада Міністрів, що складалася з великої кількості міністерств і відомств. Через формальні зовнішньополітичні органи здійснювалася реалізація рішень, прийнятих центральними партійними органами. Існування таких зовнішньополітичних органів, як міністерство закордонних справ, міністерство зовнішньої торгівлі, комітет із зовнішньополітичних зв’язків та інших, необхідне було класу номенклатури для реалізації своєї агресивної зовнішньої політики, для маскування тоталітарної суті режиму та надання йому зовнішніх форм парламентаризму, схожих на ті, що існували в демократичних країнах Заходу.
Формування як Верховної ради, так і Ради Міністрів здійснювалося безпосередньо ЦК КПРС, де встановлювали строки проведення виборів, представництво, за партійною, соціальною, статевою та віковою ознаками.
Голова Президії Верховної Ради, голови ради Союзу і Ради Національностей, а також Голова Ради Міністрів та керівники міністерств і відомств були номенклатурою Політбюро і затверджувались на його засіданнях, а потім для формалізації їх кандидатури виносились на сесії Верховної Ради. Заступники міністрів і голів державних комітетів, а також усі працівники зовнішньополітичних відомств були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.
У Секретаріаті ЦК КПРС існував поділ на секретарів, що були членами Політбюро і тих, хто до нього не входив. Такий поділ був схожий на поділ старших і молодших, що існував у країнах з азійським способом виробництва і такий статус впливав на те, чи беруть вони безпосередньо участь у прийнятті рішень, а чи лише виконують їх.
Сильною стороною радянської зовнішньої політики було її планування, яке здійснювалося Секретаріатом ЦК КРПС. Формування зовнішньої політики було процесом досить складним, багатоступневим і орієнтованим на думку вищого партійного керівництва.
Найважливішу роль у реалізації радянської зовнішньої політики відігравало міністерство закордонних справ. Очолював міністерство міністр, що завжди був членом Політбюро і таким чином він не лише втілював в життя прийняті зовнішньополітичні рішення. але й брав безпосередню участь у формуванні зовнішньої політики країни.
Міністерство закордонних справ здійснювало формальне керівництво радянських посольств, консульств та представництв СРСР у міжнародних організаціях, але у їх діяльність у будь-який час міг втрутитися міжнародний відділ ЦК КПРС. Отже, формування зовнішньої політики СРСР здійснювалося вищими партіними органами, а її реалізація – як зовнішньополітичними державними, так і партійними органами.
Необхідно зазначити, що радянська зовнішня політика характеризувалась як політика віроломна, досить агресивна, що могла вдаватись до негуманних методів. Радянське керівництво було досить лицемірним і часто вдавалося до подвійних стандартів. Характерним у цьому відношенні може бути політика стосовно заборони виробництва хімічної і бактеріологічної зброї та щодо скорочення звичайних озброєнь.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Українська РСР була штучно створеним державоподібним утворенням і,хоча вона існувала як об’єктивна реальність, її повноваження визначались керівництвом СРСР. Можна стверджувати, що Українська РСР була похідним або вторинним суб’єктом міжнародних відносин, вона була наділена тільки спеціальною правосуб’єктністю – бути членом ООН та її спеціалізованих організацій та установ.
Разом з тим, ми звертаємо увагу на те, що не дивлячись на спеціальну правосуб’єктність, Українська РСР, з погляду норм міжнародного права, здійснювала, хоча і частково, безперервність міжнародної правосуб’єктності України. Інститут міжнародного права – континуїтет, передбачає, що не дивлячись на зміну урядів, зміну офіційної назви, конституцій, режиму і таке інше Україна продовжувала існувати як суб’єкт міжнародного права, будучи лише частково правоздатною. Прийняття в 1990 році Верховною радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України було антиподом континуїтету, тобто, припиненню існування Української держави. З’явилася незалежна держава Україна.
РОЗДІЛ ІІІ. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЯК СУВЕРЕННОГО СУБЄКТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ
3.1.Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин(1990-1991 рр.)
Проблема становлення сучасної України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин поки що не стала предметом широкого наукового дослідження ні вітчизняних, ні зарубіжних вчених. Тривалий час Україна не була носієм певних міжнародних юридичних прав і обов’язків, а тому і не могла вступати в міжвладні (публічні) правові відносини. Щоб стати суб’єктом міжнародних відносин необхідно щоб країна зовнішньо відокремилась та була спроможною виробляти та реалізовувати автономну волю та діяти згідно норм міжнародного права.
Вперше Україна заявила про свій намір стати суб’єктом міжнародних відносин, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). В ній було проголошено “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та належність і рівноправність у зовнішніх зносинах”[113]. Можна стверджувати, що Декларація про державний суверенітет України закріпила її право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Декларація проголосила Україну суб’єктом міжнародного права, який “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній і спортивній сферах”[113, с.617]. Тобто, Україна заявляла не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Стаючи суб’єктом міжнародних відносин, Україна підтверджувала свою правоздатність та дієздатність. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна одностороннім волевиявом закріпила своє існування як суверенної національної держави в існуючих кордонах. Було проголошено встановлення українського громадянства, економічну самостійність, право здійснювати міжнародну діяльність та територіальне верховенство республіки на всій її території.
Ухвала Декларації про державний суверенітет України не призвела до її визнання як суб’єкта іншими суб’єктами міжнародних відносин. Суть справи в тому, що суверенним суб’єктом міжнародних відносин стає та держава, яка не лише заявляє, але й повністю формує і реалізує свою внутрішню і зовнішню політику, забезпечує територіальну цілісність, визначає повноваження системи органів публічної влади, встановлює незалежність державної влади від інших держав та міжнародних організацій на міжнародній арені.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Зміни на краще стали спостерігатися у кінці вересня 1991 року після того, як Голова Президії Верховної Ради України Л. Кравчук прибув до США для участі у роботі Генеральної Асамблеї ООН і зустрівся з американським президентом, який заявив про готовність Сполучених Штатів розвивати прямі відносин з новою незалежною українською державою. Радикальні зміни в політиці США стосовно України сталися незадовго до проведення референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України. За твердженням деяких засобів інформації країн Заходу американський президент на зустрічі з представником Україно-американського Товариства дружби натякнув, що США готові визнати Україну як незалежну державу, якщо українці під час всенародного референдуму... проголосують за вихід України із складу Радянського Союзу”[127]. Така пропозиція США викликала занепокоєння в Кремлі, де висловили подив і незадоволення зміною американської політики стосовно прагнення України здобути міжнародне визнання. Президент Дж.Буш у телефонній розмові з М.Горбачовим запевнив, що розвиток відносин США “з колишніми радянськими республіками в жодному випадку не буде спрямований на те, щоб перешкодити створенню оновленого Союзу між республіками”[128]. Разом з тим Дж.Буш зазначив, що Сполучені Штати готові привітати очікуване рішення громадян України про державну незалежність. Проте офіційне визнання США України як незалежної держави Дж.Буш пов’язував з позицією українського керівництва стосовно ядерного роззброєння та дотримання ним прав і свобод людини. Заявляючи про готовність офіційно визнати незалежну Українську державу, Сполучені Штати мали намір очікувати з формальним встановленням дипломатичних відносин.
Необхідно зазначити, що процедура визнання нової держави не регламентується нормами міжнародного права, воно є суто політичним актом. Разом з тим інститут визнання має комплексний характер. Його норми містяться в праві міжнародної правосуб’єктності, в праві міжнародних договорів, в праві міжнародних організацій тощо. Необхідно зазначити, що саме визнання як юридичний факт є базою для подальших відносин між суб’єктами міжнародного права. Та чи інша держава шляхом визнання погоджується із відповідними змінами в міжнародному правопорядку, на встановлення між визнаючою та визнаною державами відповідних правових відносин, обсяг і характер яких залежить від виду і форми визнання. Визнання є свідченням того, що вона наділена правосуб’єктністю та дієсуб’єктністю.
У сучасній доктрині міжнародного публічного права домінує декларативна теорія визнання нової держави іншою, давно існуючою державою. Декларативне визнання констатує появу нового суб’єкта міжнародних відносин і дає можливість встановити та полегшити з ним правові відносини. Визнання не створює внутрішню незалежність держави, яка щойно виникла, воно констатує її існування.
У зв’язку із сепаратистськими устремліннями, що проявляються сьогодні в колишніх республіках Радянського Союзу, досить великого значення в доктрині міжнародного права набуває так звана конститутивна теорія визнання. Згідно зазначеної теорії лише визнання групи провідних держав світу дає можливість новоутвореній державі стати суб’єктом міжнародного права. Визнання наділяє адресата(дестинатора) міжнародною правосуб’єктивністю, робить його рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. Проте, на думку окремих дослідників, зазначена теорія має певні недоліки: незрозуміло, яка кількість визнань необхідна для того, щоб держава стала суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах; окрім того, новоутворена держава може вступати в міжнародні відносини і без офіційного визнання[129]. Якщо державу не визнає значна частина міжнародного співтовариства, то вона може реалізувати своє прагнення стати суб’єктом міжнародного права у відповідності до декларативної теорії.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Проаналізувавши процес становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин, можна зробити висновки про те, що, прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна заявила про своє право виступати суб’єктом міжнародного права в міжнародних відносинах та вимагати від інших держав визнання її таким суб’єктом. Актом проголошення незалежності Україна прагнула реалізувати своє право бути суб’єктом міжнародного права та самостійно вступати у міжнародні відносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Так як держави міжнародного співтовариства не поспішали з визнанням незалежності України, то було проведено референдум на її підтвердження. Результати референдуму докорінним чином вплинули на ставлення інших держав до намагання України стати суб’єктом міжнародного права. Окрім того, діяльність України на міжнародній арені засвідчила, що вона не тільки прагне набути правосуб’єктивності, а й брати на себе певні зобов’язання та виконувати їх. Це й спричинило масове визнання іншими державами України не лише de facto, але й de jure.