Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису жеков володимир іванович

Вид материалаЗакон

Содержание


Розділ 1. огляд літератури і вибір напрямків дослідження
Подобный материал:
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 1.

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ І ВИБІР НАПРЯМКІВ ДОСЛІДЖЕННЯ




Приступаючи до огляду літератури та джерельної бази за темою дисертаційного дослідження, уважаємо за доцільне провести класифікацію їх відповідно до мети та завдань, що поставлені перед дисертантом.

При цьому, передусім, уявляється доцільним виходити з того методологічного посилання, що весь масив літератури щодо проблематики дисертаційного дослідження умовно можна поділити на три групи: 1) література, присвячена дослідженню правочинів, як таких; 2) література, присвячена дослідженню недійсних правочинів та їх наслідків; 3) література, спеціально присвячена дослідженню правочинів, які порушують публічний порядок (антисоціальних правочинів) та їхніх наслідків.

У свою чергу, для зручності та забезпечення послідовності дослідження зазначеної проблематики у вітчизняній цивілістиці весь масив наукових праць, які мали тут місце з урахуванням особливостей її розвитку [173]1) можна поділити на три етапи: 1) дослідження в межах цивілістики Російської імперії; 2) дослідження в контексті загального розвитку радянської цивілістики; 3) дослідження в межах власне вітчизняної цивілістики після набуття Україною незалежності.

Крім того, має бути врахована і динаміка розвитку цивільного законодавства. Зокрема, доцільним є аналіз і тих актів законодавства в цій галузі, які вже втратили чинність. Власне, вони вже не можуть вважатися “законодавством” у вузькому значенні цього поняття, однак інформація, що міститься в зазначених джерелах, дозволяє простежити трансформацію ставлення держави і законодавців до підстав визнання правочинів недійсними та їхніх наслідків і на цій основі встановити динаміку змін у подальшому врегульовані цього питання.

Слід зазначити, що в контексті даного дисертаційного дослідження становлять інтерес також праці відомих романістів, які зверталися до аналізу появи категорії недійсних правочинів у римському приватному праві. При цьому зазначалося, що, незважаючи на те, що римська правова думка не розробила загального вчення про правочини, їх дійсність та недійсність, однак уже в Стародавньому Римі практичні потреби торгового обороту змушували юристів класифікувати договори (до яких, головним чином, зводилися тоді і правочини), що мають ті чи інші юридичні вади, на різні категорії.

Так, досліджуючи зазначену проблематику, І. Пухан і М. Поленак-Акімовська звертали увагу на те, що залежно від “ступеня недійсності” [113]2) контракти в римському праві поділялися на:

а) неіснуючі (negotium nullum) договори, до яких зараховувалися договори з неможливою зобов'язальною престацією (тобто вчиненням боржником у зобов’язанні певної дії на вимогу кредитора) [113]3) і з недоліками форми. Такі договори за жодних умов не могли бути визнані юридично дійсними;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Наступним етапом розвитку законодавства в цій галузі стала друга кодифікація цивільного законодавства, проведена в СРСР та його колишніх союзних республіках на початку шістдесятих років ХХ ст. [163]4)

Цивільний кодекс УРСР 1963 р. містив ст. 49, що передбачала недійсність угоди, укладеної з метою, що суперечила інтересам соціалістичної держави і суспільства. При цьому правовими наслідками вчинення таких правочинів у разі наявності умислу в обох сторін – у разі виконання правочинами обома сторонами – у дохід держави стягується все одержане ними за правочином, а в разі виконання правочину однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності ж умислу лише в однієї зі сторін, усе одержане нею за правочином має бути повернуте другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Отже, законодавець урахував судову практику, що існувала до прийняття ЦК УРСР, і правові наслідки вчинення антисоціального правочину вже розрізнялися залежно від суб’єктивної сторони, а також за умови, що правочин свідомо укладався як такий, що суперечить інтересам соціалістичної державі і суспільству. Законодавець значно звузив коло суспільно небезпечних правочинів, вчинення яких спричиняє стягнення всього отриманого за ним в дохід держави. Під дію ст. 49 ЦК 1963 р. підпадало вчинення правочинів, що порушують норми права, які визначали соціальний лад держави як соціалістичної країни, закріплювали економічну основу СРСР, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, націоналізацію землі, заборону експлуатації людини людиною, отримання нетрудового доходу, правила про валютні операції, соціалістичне планування, загальний обов'язок працювати [192]5).

Як кваліфікуючу ознаку ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала усвідомлення укладення правочину з метою, що суперечить інтересам соціалістичної держави і суспільства. Це означало, що в момент вчинення правочину особа не тільки знає про порушення нею державних і суспільних інтересів, але й бажає їх порушення у своїх власних інтересах. При цьому судовим органам було потрібно установити наявність наміру в обох сторін або в однієї з них 6).

У літературі висловлювалася думка, що широкого застосування ст. 49 ЦК не мала, і використовувалася, головним чином, у періоди, коли розгорталася будь-яка кампанія (боротьба з нетрудовими доходами, боротьба з приписками тощо. Так у випадках заняття громадянами індивідуальною трудовою діяльністю без належного дозволу, усі отримані від такої діяльності доходи підлягали стягненню в дохід держави, у порядку, установленому цивільним законодавством). Слід зазначити, що відсутність широкої практики її застосування багато в чому дослідники вважають наслідком саме такого законодавчого формулювання відповідної норми складу, необхідності встановлення об'єктивного і суб'єктивного моментів такого правочину [12]7).

Аналогічна норма існувала і в ЦК РРФСР. Проте практика визнання недійсними правочинів такими, що суперечать інтересам соціалістичної держави і суспільства, вражає різноманіттям. Часто простежувалася неправильна кваліфікація ознак аналізованої статті.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Ще більше спеціальним питанням у колі означеної проблематики була присвячена наукова розвідка В. Матвєєва, який досліджував правову природу недійсних правочинів, розглядаючи їх як специфічний різновид порушень, що вчиняються у сфері цивільних правовідносин [90, 43]8).

Чималою є й кількість наукових публікацій із відповідної проблематики у збірках статей та в юридичних наукових періодичних виданнях [54, 86, 66, 43]9).

У контексті даного дисертаційного дослідження правочинів, що порушують публічний порядок, значний інтерес становлять наукові розвідки російських дослідників стосовно правочинів, які “порушують основи правопорядку і моральності” [81, 12]10).

Наукові розвідки щодо правочинів, умов їх дійсності та правових наслідків порушення вимог законодавства при їх вчиненні досить активно велися й в Україні [46, 136, 129, 48, 64, 125, 157, 80, 49, 155, 139, 105, 198]11).

У зв’язку з цим слід зазначити, що в процесі розроблення нового Цивільного кодексу України положення ст. 49 ЦК УРСР, яка передбачала недійсність правочину, укладеного з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, судова практика її застосування викликала дискусії в середовищі науковців та практиків [144, 68, 22]12).

На відміну від раніше чинного законодавства, Цивільний кодекс України містить інше поняття – “правочин, який порушує публічний порядок”. Причому йдеться не лише про звичайну зміну термінології, а про трансформацію концептуального підходу до розуміння сутності зазначеного виду недійсних правочинів. Згідно зі ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Господарський кодекс України (ст. 207)13 передбачає, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин із порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Проведений огляд літератури і законодавства окремих країн дозволяє зробити такі попередні висновки. Інститут “антисоціального правочину” має тривалу історію, і практично кожне законодавство містить певні конструкції недійсних правочинів, склад яких побудовано за допомогою додаткових оцінних критеріїв, таких як “порушення моральності”, “порушення публічного порядку” та інші. Ці склади не є чимось постійним, а зміст таких правочинів може змінюватися у зв’язку із зміною політичної, економічної обстановки тощо. Послідовний розвиток інституту антисоціальних правочинів виразився в тому, що багато правочинів, які раніше визнавалися недійсними, наприклад, за ст. 49 ЦК УРСР, за сучасних умов не можуть бути визначені як антисоціальні, тому що втрачають суспільно небезпечний характер.

Проте сутність цього виду правочинів полягає в тому, що законодавець вважає їх вчинення на певному етапі розвитку держави такими, що серйозно порушують інтереси держави і суспільства в цілому та кваліфікують як особливо небезпечні правопорушення для держави і суспільства. Як правило, правові наслідки таких недійсних правочинів, характеризуються конфіскаційною спрямованістю та можуть виражатися у вилученні всього отриманого за недійсним правочином в однієї або обох сторін у дохід держави.

Copyright © 2023. All rights Reserved.