Geum.ru

Одеська національна юридична академія на правах рукопису жеков володимир іванович

Вид материалаЗакон

Содержание


РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОЧИНУ 2.1. Поняття та ознаки правочину
2.2. Умови дійсності правочину
Подобный материал:
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 2.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОЧИНУ

2.1. Поняття та ознаки правочину



Правочини є одним із найважливіших і найпоширеніших юридичних фактів та підстав набуття, зміни або припинення цивільних правовідносин. Саме тому поняття правочину належить до числа основних понять цивільного права. Необхідність визначення поняття правочину за сучасних умов зумовлюється потребою закріплення на законодавчому рівні всіх його істотних ознак, умов дійсності, підстав і юридичних наслідків недійсності правочинів із метою запобігання та припинення таких його видів, які спрямовані на досягнення злочинної мети. Щодо визначення самого поняття, правочину (угоди) і особливо такого його різновиду, як договір, то увага до нього з боку правознавців простежується на всіх етапах розвитку цивілістичної думки. Про це свідчить історія розвитку цивільного (приватного) права в різних європейських державах [1, 44, 50, 53, 59, 95, 107, 106, 117, 118, 160, 195, 164]14).

Правочини були основною правовою формою, у якій здійснювався надзвичайно великий товарообіг і забезпечувалося господарське життя ще в Стародавньому Римі. На її основі давньоримські правознавці створили розгорнуту систему договорів, що забезпечувала надійне правове підґрунтя ділових відносин. Римське договірне право класичного та посткласичного періодів – результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. При цьому багато договорів були рециповані середньовічними правовими системами, а потім пристосовані до нових умов і збереглися в сучасному праві.

Загального поняття правочину в римському праві вироблено не було [40]15), що є цілком природним з огляду на його казуїстичність [164]16).

Разом із тим, римські юристи користувалися терміном “negotіum”, що звичайно перекладається як “правочин”, хоча і не є рівнозначним сучасному значенню цього слова в юридичній термінології. Римські юристи вживали термін “negotium” у різних значеннях. По-перше, “пеgotium” означало справу (зокрема судовий процес) свою або чужу, якою зайнята дана особа. У цьому розумінні йшлося про “negotium gectio”, про “suum negotiura gerere”. По-друге, “negotium” означало оплатний правочин і протиставлялося даруванню. По-третє, “negotium” означало торгівлю, промисел, торговельну угоду [59]17).

При патріархально-натуральному господарстві застосовувалася обмежена кількість типів договорів. Так римлянами використовувався договір “nexum”, котрий розглядався римськими юристами, зокрема, як договір позики, що вчинявся з дотриманням певного ритуалу [8]18). Важко допустити, щоб і в цей віддалений період римської історії можна було обходитися без продажу і купівлі речей, передачі їх у тимчасове користування тощо, однак ми не маємо у своєму розпорядженні ніяких відомостей щодо того, як потрібно було в той час оформляти правочини подібного роду, щоб вони мали обов'язкову силу [95]19).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Уявляється, що це не те поняття правомірності, яким повинен характеризуватися правочин як дія, що займає в загальній системі юридичних фактів особливе місце. Відповідність або невідповідність правочину закону – це питання про оцінку правочину, про його допустимість або недопустимість. Тому дане поняття правомірності не є ознакою (елементом) правочину. В іншому випадку довелося б усі передбачені законом недійсні правочини вважати тільки правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що правочин, вчинений, наприклад, під впливом омани або з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми, не є правопорушенням [190]20). Однак визнання деяких із правочинів недійсними не виключає іноді й кваліфікації їх як правопорушення.

Тут важливо підкреслити: правомірність правочину як його характерна ознака означає тільки те, що дії суб’єктів цивільних прав спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, є дозволеними, визнаються нормальним засобом прояву їхньої цивільної дієздатності.

Отже, правочин являє собою єдність чотирьох елементів: суб'єктів – осіб, що вчиняють правочин, суб'єктивної сторони – єдності волі і волевиявлення, форми і змісту. Вада будь-якого чи декількох елементів правочину призводить до його недійсності.


2.2. Умови дійсності правочину



Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою, шостою ст.. 203 ЦК України. Тобто можна вважати, що умови чинності правочину водночас є умовами його дійсності, які в загальному вигляді визначенні в ст. 203 ЦК України. Зокрема, умовами чинності (дійсності) правочину є наступні вимоги.

По-перше, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Під змістом правочину як підставою набуття цивільних прав слід розуміти сукупність умов, що його складають. Зміст правочину визначається змістом волі сторін, а остання повинна відповідати змісту норм права. Інакше кажучи, у кожному випадку, якщо воля сторін у правочині не відповідає змісту правових норм, є підстави вважати, що даний правочин суперечить вимогам права, тому не є чинним [173]21). Відповідно до ст. 4 ЦК України під актами цивільного законодавства розуміються: Конституція України, Цивільний кодекс України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти органів державної влади, прийняті в межах компетенції.

Так, наприклад, постановою Верховного Суду України від 05.10.2004 р. по справі № 04/400 касаційну скаргу державного підприємства “Теплоелектроцентраль-2 “Есхар” було задоволено, постанову Вищого господарського суду України від 20.04.2004 р. № 6/408 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.11.2003 р. скасовано, а рішення господарського суду м. Києва від 09.09.2003 р. залишено в силі.

Обставини справи були наступні. У червні 2003 р. Підприємство звернулося до господарського суду м. Київ із позовом до корпорації “Укрзарубіжнафтогаз” (далі - Корпорація) та товариства з обмеженою відповідальністю “Енергокомплект” (далі - Товариство) про визнання недійсним укладеного відповідачами договору уступки вимоги від 25.02.2002 р. № 49-0 2002 (далі - договір уступки вимоги) на підставі ст.. 48 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

В іншому випадку судова колегія по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України, розглянувши матеріали справи та доводи заявника встановила, що договір купівлі-продажу приміщення магазину № 1, який розташовано за адресою м. Б-ськ , вул. Т-ська б. 22-а, укладений ХХ.08.98 між Б-ським міським споживчим товариством в особі голови правління та сільськогосподарським ВАТ “УУУ” в особі голови правління. Відповідно до розділу 4 Статуту Б-ського міського споживчого товариства спірний магазин перебуває у колективній власності позивача. Згідно зі ст. 30 Закону “Про власність” право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника. Статтею 47 вказаного статуту правлінню, яке підзвітне загальним зборам товариства, передано право володіння, користування та розпорядження власністю товариства, за винятком права продажу, ліквідації, передачі іншим організаціям і підприємствам надання в оренду з правом викупу, обміну, безоплатного користування або в позику основних засобів, а ст. 34 статуту на голову правління споживчого товариства та його заступників покладено питання щодо одноосібного прийняття рішень тільки з поточних питань діяльності споживчого товариства. Коло питань встановлюється рішенням правління.

У матеріалах справи відсутні докази щодо надання повноважень голові правління на продаж магазину № 1 загальними зборами товариства і судовій колегії вони також не надані [237]22).

Відповідно до ст. 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поняття й ознаки юридичної особи розкривалися в ст. 23 ЦК УРСР, відповідно до якої юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові й особисті немайнові права та мати обов’язки, бути позивачами й відповідачами в суді. Правоздатність зазначених суб’єктів є спеціальною, її рамки встановлено відповідно до цілей створення і предмета діяльності, які передбачені в установчих документах (ст. 26 ЦК УРСР). ЦК України містить інше визначення юридичної особи – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Слід зазначити, що ЦК України (ст. 91) відходить від поняття спеціальної правоздатності юридичної особи, закріплюючи за юридичною особою можливість “мати такі ж цивільні права й обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині”. Таким чином для юридичних осіб резюмується можливість заняття будь-якою діяльністю, що не заборонена законом (універсальна правоздатність) [155]23).

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Воля і волевиявлення – дві сторони того самого процесу психічного ставлення особи до вчиненої нею дії. Природно, що воля і волевиявлення повинні відповідати один одному. У випадку, коли воля спрямована на одну дію, а волевиявлення виражає намір вчинити іншу дію, правочин може викликати спори між учасниками, що перешкоджає його вчиненню. Отже, для правочину важлива єдність волі і волевиявлення. При цьому істотним моментом виступає той факт, що для дійсності правочину небайдуже і те, як формувалася воля особи.

Наприклад, судом може бути визнаний недійсним правочин, якщо він був укладений громадянином на вкрай невигідних для нього умовах внаслідок збігу тяжких обставин, якими може бути такий матеріальний або особистий стан громадянина чи його близьких, що примусили укласти угоду на невигідних для нього умовах. Визнання угоди недійсною з цих підстав залежить від фактичних обставин, установлених у справі, зокрема крайньої нужденності, хвороби тощо [238]24).

Необхідною умовою для нормального формування волі особи є відсутність будь-яких факторів, які могли б спотворити уявлення особи про суть правочину або його окремих елементів (омана, помилка) або створити вид внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насильство). Волевиявлення повинне правильно відображати внутрішню волю й довести її відома учасників правочину. Невідповідність між дійсними бажаннями, намірами особи і їх вираженням зовні служить підставою визнання правочину недійсним. B.C. Ем правильно зауважує, що при виявленні зазначеної розбіжності органами суду або арбітражного суду діє презумпція збігу волі і волевиявлення [32]25). Аналогічну думку раніше було висловлено І.Б. Новицьким, який писав, що поки не доведено зворотне, передбачається, що волевиявлення (вираження волі) особи відповідає за своїм змістом справжній волі особи [94]26).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

В умовах, коли значне місце в обороті набувають земельні ділянки, будинки, житлові будинки, різні споруди, підприємства, вартість яких досить висока, повна й достовірна інформація про майно є обов'язковою умовою стабільності цивільного обороту. Разом із тим, інформація про вчинену реєстрацію правочину з нерухомістю і права на неї в Україні не є загальнодоступною (розділ 5.1 про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно від 07.02.2002 р.). Закон розрізняє реєстрацію прав на нерухоме майно та реєстрацію правочинів із нерухомим майном.

Відмова в державній реєстрації або ухилення як відповідного органу, так і учасників договору від його реєстрації можуть бути оскаржені в суді.

Наслідки недотримання нотаріальної форми, а також вимоги про державну реєстрацію більше жорсткі, ніж наслідки недотримання простої письмової форми. Недотримання нотаріальної форми правочину, так само як і вимоги про державну реєстрацію, спричиняє недійсність правочину. Унаслідок прямої вказівки закону такий правочин вважається нікчемним. Таким чином дотримання нотаріальної форми та вимоги про державну реєстрацію є обов’язковою умовою дійсності правочину за умови, що законом або угодою сторін передбачено нотаріальну форму правочину або законом визначено його обов’язкову державну реєстрацію.

Процедура нотаріального посвідчення і державної реєстрації пов'язана з певними витратами часу і коштів, а також особистою присутністю при посвідченні правочину нотаріусом, що на практиці призводить до ухилення громадян від нотаріального оформлення правочину або державної реєстрації. У випадку якщо від відповідного оформлення ухиляються обидві сторони в правочині, такий правочин не призводить до жодних юридичних наслідків, будучи нікчемним.

Однак непоодинокі випадки, коли сторони вчинили правочин, але з поважних причин не оформили його нотаріально. Так до місцевого Малиновського районного суду м. Одеса звернувся громадянин К. із позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу жилого будинку за адресою: м. Одеса, вул. Бреуса, буд. № Х, посилаючись на ту обставину, що він отримав зазначену будівлю за “домашнім правочином” за 5000 грн. у своєї матері М. у березні 2003 р. На підтвердження факту отримання грошей остання передала йому розписку. У нотаріальному порядку правочин не був посвідчений у зв’язку з тим, що його мати відмовилася йти до нотаріальної контори [226]27).

У таких випадках рішення суду ніби підмінює собою нотаріальну форму, тому що після винесення рішення судом наступне нотаріальне посвідчення правочину не потрібне (ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 219 ЦК України). Аналогічне правило встановлено і для відхилення від державної реєстрації. У цьому випадку суд виносить рішення про визнання правочину дійсним, а його наступне посвідчення не потрібне (ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 220 ЦК України).

По-п’яте, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Одним із важливих складових елементів правочину є його мета. Однак її значення різними авторами оцінюється по-різному.

Мета – це передбачення у свідомості результату, на досягнення якого спрямовано дії. Мета виступає як уявне відображення потреби в нерозривній єдності із прагненнями, інтересами, емоціями [88]28). Вона направляє та регулює дії, виражає активну сторону людської свідомості. Мета являє собою ідеальний образ тих результатів вольових дій індивіда, заради яких ці дії ним вчиняються [65]29).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Отже, порушення певних умов дійсності правочину спричиняє недійсність правочинів. Виняток складають випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, установленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не спричиняє недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. [185]30) Якщо правочин відповідає всім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх установили його учасники, тоді питання про дійсність чи недійсність правочину не постає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права та обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, тоді ставиться під сумнів його дійсність.

Copyright © 2023. All rights Reserved.