Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Державний інститут розвитку сім’ї та молоді національний звіт

Вид материала

Содержание

Іі. визначення дитини
ІІІ. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ 1. Інформація стосовно (включаючи дітей, які належать до найбільш неблагополучних груп)
b) якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3)
с) права на життя, виживання та розвиток (стаття 6)
d) уваги до поглядів дитини, права на вільне висловлювання (стаття 12)

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 27

ІІ. ВИЗНАЧЕННЯ ДИТИНИ

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про охорону дитинства" та статтею 6 Сімейного кодексу України, дитина – це особа віком до 18 років (повноліття).

Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Відповідно до статей 34 та 35 Цивільного кодексу України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу дитиною, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення повноліття, набута дитиною повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана дитині, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність також може бути надана дитині, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов'язки.

За даними Державного комітету статистики України, в країні на початок відповідного року проживало:

2002 рік – 10306976 дітей, що становило 21,4% населення країни;

2003 рік - 9878630 дітей, що становило 20,7% населення країни;

2004 рік – 9503315 дітей, що становило 20,0% населення країни;

2005 рік – 9129178 дітей, що становило 19,4% населення країни;

2006 рік – 8801969 дітей, що становить18,8 % населення країни.

Розподіл чисельності дітей за статтю, віком та місцем проживання представлено у Додатку ІІ, табл.3,4.

ІІІ. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

1. Інформація стосовно (включаючи дітей, які належать до найбільш неблагополучних груп):

(а) відсутності дискримінації (стаття 2)

Законодавство України будується на принципі відсутності дискримінації. Відповідно до Конституції та законодавчо-нормативних актів України всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи.

За порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії, а саме – за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками передбачена кримінальна відповідальність (ст.161 Кримінального кодексу України). Крім того передбачена кримінальна відповідальність за розголошення медичним працівником або іншою службовою особою відомостей про проведення медичного огляду особи на зараження вірусом імунодефіциту людини або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їй відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків (ст. 132 Кримінального кодексу).

Єдиними дискримінаційним положенням українського законодавства залишається встановлений мінімальний шлюбний вік дівчат і хлопців.

Див. також пп. e, f, g Р. V; пп. b, c, d Р. VI та п. a Р. VII.

(b) якнайкращого забезпечення інтересів дитини (стаття 3)

Принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини покладений в основу державної політики у сфері охорони дитинства та регулювання сімейних відносин.

Згідно зі статтею 4 Закону України „Про охорону дитинства” система заходів щодо охорони дитинства в Україні включає:

удосконалення законодавства про правовий і соціальний захист дітей, приведення його у відповідність з міжнародними правовими нормами у цій сфері;
забезпечення належних умов для охорони здоров'я, навчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності;
проведення державної політики, спрямованої на реалізацію цільових програм з охорони дитинства, надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства;
встановлення відповідальності юридичних і фізичних осіб (посадових осіб і громадян) за порушення прав і законних інтересів дитини, заподіяння їй шкоди.

Проведення державної політики щодо охорони дитинства, розробку і здійснення цільових загальнодержавних програм соціального захисту та поліпшення становища дітей, координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у цій сфері забезпечує Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, у підпорядкуванні якого знаходиться Державний департамент України з питань усиновлення та захисту прав дитини.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують:

проведення державної політики у сфері охорони дитинства, розроблення і здійснення галузевих та регіональних програм поліпшення становища дітей, вирішення інших питань у цій сфері;
розвиток мережі навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, соціального захисту, а також позашкільних навчальних закладів, діяльність яких спрямована на організацію дозвілля, відпочинку і оздоровлення дітей, зміцнення матеріально-технічної бази цих закладів;
вирішення питань щодо встановлення опіки і піклування, створення інших передбачених законодавством умов для виховання дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей;
організацію безкоштовного харчування учнів 1–4 класів загальноосвітніх навчальних закладів, а також дітей-сиріт, дітей з неповних та багатодітних сімей у професійно-технічних навчальних закладах;
організацію пільгового проїзду міським пасажирським транспортом (крім таксі), автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) у сільській місцевості учнів загальноосвітніх навчальних закладів, а також дітей-сиріт, дітей з неповних та багатодітних сімей, що навчаються у професійно-технічних навчальних закладах;
вирішення питань про надання пільг та державної допомоги дітям та сім'ям з дітьми відповідно до законодавства;
контроль за дотриманням в ігрових залах, комп'ютерних клубах, відеотеках, дискотеках, інших розважальних закладах та громадських місцях правопорядку та етичних норм стосовно дітей;
вжиття інших заходів щодо охорони дитинства, віднесених до їх компетенції законодавством України.

Проте, у зв’язку з обмеженими фінансовими можливостями місцевих бюджетів, органи місцевого самоврядування в деяких регіонах країни не забезпечують повноцінного безкоштовного харчування учнів 1-4 класів та пільгового проїзду школярів, насамперед приватними перевізниками.

(с) права на життя, виживання та розвиток (стаття 6)

Згідно із статтею 6 Закону України „Про охорону дитинства” кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Держава гарантує дитині право на охорону здоров'я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

З цією метою держава вживає заходів щодо:

зниження рівня смертності немовлят та дитячої смертності;
забезпечення надання необхідної медичної допомоги всім дітям;
боротьби з хворобами та недоїданням, у тому числі шляхом надання дітям доступу до достатньої кількості якісних харчових продуктів та чистої питної води;
створення безпечних і здорових умов праці;
надання матерям належних послуг з охорони здоров'я у допологовий і післяпологовий періоди;
забезпечення всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, інформацією щодо охорони здоров'я і здорового харчування дітей, переваг грудного вигодовування, гігієни, санітарних умов проживання дітей та запобігання нещасним випадкам;
розвитку просвітницької роботи, послуг у галузі планування сім'ї та охорони репродуктивного здоров'я;
пільгового забезпечення дітей ліками та харчуванням у порядку, встановленому законодавством.
дієвої пропаганди здорового способу життя.

Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім'ї тощо.

Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу при пологах і лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.

Право дитини на життя у кримінально-правовому аспекті забезпечується підвищеним рівнем відповідальності за посягання на її життя та здоров’я. Зокрема, Кримінальним кодексом передбачено як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину щодо малолітнього (пункт 6 статті 67 Кодексу) та вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (пункт 7 статті 67 Кодексу).

Крім того, вчинення злочину щодо малолітньої або неповнолітньої особи визнається кваліфікуючими ознаками в ряді злочинів, передбачених Кримінальним кодексом (наприклад, пункт 2 частини другої статті 115 «Умисне вбивство», частина третя статті 130 «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби», частина друга статті 133 «Зараження венеричною хворобою», частина друга статті 136 «Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані», частина друга статті 140 «Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником», стаття 141 «Порушення прав пацієнта», частина друга статті 142 «Незаконне проведення дослідів над людиною», частина друга статті 144 «Насильницьке донорство», частина друга статті 146 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», частина друга статті 147 «Захоплення заручників», частини друга та третя статті 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини», частини третя та четверта статті 152 «Зґвалтування», частини друга та третя статті 153 «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом», частина друга статті 156 «Розбещення неповнолітніх», частина друга статті 172 «Грубе порушення законодавства про працю», частина друга статті 181 «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів», частини друга та третя статті 300 «Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості», частини друга та третя статті 301 «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів», частина третя статті 302 «Створення або утримання місць розпусти і звідництво», частини третя та четверта статті 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією», частини друга та третя статті 307 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів», частина третя статті 309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту», частина третя статті 314 «Незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів», частина друга статті 315 «Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів», частина друга статті 317 «Організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» Кодексу).

Окремо передбачено відповідальність за злочини проти неповнолітніх: стаття 117 «Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини», стаття 137 «Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей», стаття 148 «Підміна дитини», стаття 150 «Експлуатація дітей», стаття 155 «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості», стаття 156 «Розбещення неповнолітніх», стаття 164 «Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей», стаття 304 «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність», стаття 323 «Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів».

Посилення контролю держави за дотриманням прав дітей спричинив і збільшення порушених кримінальних справ за злочини, скоєних проти дітей (див. Додаток ІІ, табл.6.). Зростала і чисельність дітей, проти яких було скоєно злочини: у 2006 р. в Україні проти 13 189 дітей були скоєні злочини (див. мал. 1 та Додаток ІІ, табл.5).

Мал. 1. Динаміка зміни кількості дітей, проти яких було скоєно злочини за 2002–2006 рр.

(за даними Міністерства внутрішніх справ України)

(d) уваги до поглядів дитини, права на вільне висловлювання (стаття 12)

Відповідно до статті 9 Закону України „Про охорону дитинства” кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку.

За законодавством країни кожна дитина має право звернутися до органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації із заявами і проханнями, які стосуються реалізації їх прав і інтересів та зі скаргами про їх порушення. Крім того, українське законодавство містить низку положень щодо права дитини бути почутим в питаннях, що стосуються його життя і розвитку:

при зміні батьками прізвища дитини, яка досягла семирічного віку, необхідна її згода (стаття 148 Сімейного кодексу України);
у випадку, коли батько змінив своє ім’я, по-батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років змінюється тільки при її згоді (стаття 149 Сімейного кодексу України);
місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за загальною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, якій виповнилося чотирнадцять років, визначається нею самостійно (стаття 160 Сімейного кодексу України);

4. при усиновленні дитини необхідна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, при якому вона може її висловити (стаття 218 Сімейного кодексу Україну). При цьому, думка дитини враховується також і судом при винесенні рішення про усиновлення (пункт 6 часті першої статті 224 Сімейного кодексу України). У випадку, якщо така згода не отримана, то усиновлення може бути скасовано (частина перша статті 236 Сімейного кодексу України). Слід підкреслити, що норма закону щодо необхідності особистої згоди дитини при усиновленні при досягненні нею такого віку та рівня розвитку, при якому вона може її висловити, була введена в дію у лютому 2006 року і є вираженням поваги до поглядів дитини: дитина дає згоду не лише на її усиновлення, а й на те, щоб усиновлювачами були конкретні особи. Раніше, для усиновлення вимагалася згода дитини, яка досягла десятирічного віку;

на зміну прізвища, ім’я та по-батькові дитини при усиновленні, а також у випадку скасування усиновлення, необхідно отримати згоду дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, при якому вона може її висловити (статті 231 и 239 Сімейного кодексу України);
у випадку визнання усиновлення недійсним у відношенні до дитини, яка досягла чотирнадцяти років, наступне місце її проживання визначається за її згодою (стаття 237 Сімейного кодексу України);
бажання дитини також потрібно при призначенні їй опікуна, піклувальника (стаття 244 Сімейного кодексу України);

8. згода дитини необхідна також на проживання у прийомній сім’ї або в дитячому будинку сімейного типу (статті 253, 256³, 256⁶ Сімейного кодексу України).

Протягом 2002-2006 рр. в Україні активно впроваджувалися громадські ініціативи щодо захисту дітей в Україні за безпосередньої участі самих дітей. Проведення громадських слухань, „круглих столів” за участю дітей вимагало певної підготовки дорослих лідерів громадських організацій та представників державних структур. Спільні навчання стали першим кроком у налагодженні контактів між державою та громадськими організаціями. Проведення такої роботи було ініційоване громадськими організаціями і підтримане Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерством охорони здоров’я і Представництвом Дитячого Фонду ООН в Україні (ЮНІСЕФ).

Проведення публічних акцій за участю дітей вимагало також і спеціального навчання дітей, яке проходило у формі тренінгів, семінарів, зустрічей з експертами, дебатних турнірів, підготовки пропозицій з проведення громадських слухань. На публічні обговорення виносились різноманітні теми, що були сформульовані спільно дітьми й дорослими. Це такі, як „Проблема літнього оздоровлення дітей та шляхи її вирішення”, „Дієвість механізмів участі дітей у прийнятті рішень”, „Розробка заходів щодо попередження хвороб, що передаються статевим шляхом, та проблем СНІДу”, „Порядок розгляду звернень дітей з приводу жорстокого поводження з ними”.

Громадські слухання за участю дітей були проведені на місцевому та національному рівнях. Діти з міст і сіл могли надати інформацію про стан щодо захисту прав дітей в їх населених пунктах та свої пропозиції з приводу змін існуючої ситуації. Найактивніші діти від громадської організації „Центр – Розвиток демократії” представляли молодь України на регіональних зустрічах з підготовки до Спеціальної Сесії в інтересах дітей в Європі та брали участь у роботі Спеціальної Сесії ООН в інтересах дітей, виступали на міжнародній конференції з проблем ВІЛ/СНІДу в Таїланді.

У 2005 році було започатковано проведення щорічного національного Форуму „Держава, що чує дітей”, на якому обговорюються основні результати та подальші кроки з реалізації державної політики у сфері охорони дитинства. До участі у Форумі постійно залучалися члени Уряду країни, керівники державних адміністрацій всіх територіально-адміністративних одиниць країни та діти.

З 2001 року розпочав свою діяльність Всеукраїнський парламент дітей. За роки його діяльності було реалізовано велику кількість заходів щодо захисту прав та інтересів дітей та молоді як на державному, так і на регіональному та місцевому рівнях. Перш за все, це проведення всеукраїнських кампаній по приверненню уваги дітей та молоді до необхідності вивчення та захисту своїх прав і свобод шляхом проведення тематичних конкурсів творів (наприклад, у рамках проектів „Всі війни ведуться проти дітей”, „Дитячий парламентський рух та молодіжні юнацькі мас-медіа – реалізація Конвенції ООН про права дитини”, „Молодь проти насильства. За толерантне суспільство” тощо), тематичних заходів та акцій.

По-друге, залучення великої кількості школярів до процесів прийняття рішень на локальному і державному рівнях шляхом проведення Всеукраїнських зустрічей молоді, організації зустрічей-обговорень з представниками державних структур, через роботу регіональних Парламентів дітей тощо.

По-третє, надання дітям та молоді інформаційно-правової допомоги шляхом проведення тематичних конференцій, „круглих столів”, семінарів та тренінгів по школах та дитячих будинках (наприклад, київська кампанія „Діти для дітей”), через інформаційно-довідкові видання, web-портали тощо.

Здійснювалась плідна співпраця з органами державної влади та різноманітними міжнародними організаціями, чисельними неурядовими організаціями України, лобіювання інтересів дітей та молоді. Проводилося систематичне незалежне тематичне опитування та анкетування дітей, молоді та дорослих щодо актуальних проблем захисту прав та свобод.

Інструментом реалізації права на вільне висловлювання особистої думки є діяльність органів шкільного самоврядування та дитячих дорадчих рад.

Однак, слід підкреслити, що участь дітей у прийнятті рішень все ще є винятком, ніж правилом, оскільки така участь є недостатньою.

Blog