Філософія, суспільство

Вид материала

Документы

Содержание Для вирішення означених проблем на наш погляд продуктивним э порівняльний аналіз процесів, що відбуваються в глобальному соціумі Дискурсивна соціальність "посттрадиційного" громадянського суспільства у концепції ю. габермаса

Подобный материал:

• Програма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності, 227.5kb.
• Робоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія", 387.4kb.
• Філософія, політика, суспільство, 1405.51kb.
• Рджене вак україни, зі спеціальностей: філософія науки, філософська антропологія, 29.23kb.
• 1. німецька класична філософія, 591.05kb.
• План Філософія та її роль в суспільстві ст. 2 Філософія стародавнього сходу ст., 301.48kb.
• Програми фахових дисциплін для вступного випробування за напрямом „філософія для освітньо-кваліфікаційних, 3735.02kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2009, 535.18kb.
• Питання для складання іспиту з дисципліни “Філософія”, 14.89kb.
• Робоча програма з курсу "Філософія". Фізичний факультет (курс 4, семестр 1) на 2007, 217.18kb.

¹ ми прийшли до іншого переконання, яке тлумачить простір і час тільки як відношення між речами з боку їх визначеності і послідовності існування. Це є уявлення простору і часу як абстрактних, зовнішньо-відчужених, кількісно-вимірних форм буття.

Таким чином, протилежний погляд тлумачить зміст даних категорій переважно як зовнішню, кількісну сторону матеріального буття, розглядає їх як "форми координації", "універсальні кількісні визначення буття" [10, с. 87]. Як правило, таке розуміння логічно зумовлює абсолютизацію кількісних характеристик - протяжності і тривалості. Це відбувається, по-перше, внаслідок визнання універсального (але не фундаментального) характеру простору і часу, а по-друге, через обмеження всього різноманіття форм простору і часу простим кількісним різноманіттям, як би широко останнє не розумілося.

Неможливо погодитися із абсолютизацією жодних властивостей простору і часу. Уявна непорушність і атрибутивність тієї чи іншої ознаки рано чи пізно виявиться порушеною і потребує подолання. Саме тому до філософського визначення не повинен входити перелік властивостей. Локк, наприклад, пише: "Матерія є протяжна щільна субстанція..." [7, с. 496]. Те, що властивості щільності та непроникності не є атрибутами матерії, переконливо продемонструвала криза у фізиці на межі ХІХ-ХХ століть. Та ж сама доля, мабуть, очікує і категорії протяжності і тривалості.

Щодо двох розглянутих інтерпретацій абсолютно недостатньо сказати, що одна з них "правильна", а інша, відповідно, "неправильна", помилкова. Філософія взагалі уникає категоричності, за рідкісним винятком - наприклад, самого наведеного твердження. Існують різні виміри істини, тому частка істини є, практично, у будь-якій позиції, якщо тільки вона не сформульована безглуздим чином. Випадок такої прозорої фальсифікації ми не розглядаємо, оскільки тут йдеться про стійку культурно-історичну традицію, в якій згасають окремі, індивідуальні флуктуації.

Підхід до проблеми часу як такої, що містить сутнісну основу Всесвіту, природного і людського космосу, на певному етапі необхідно пронизати точною математичною думкою. Математична формалізація повинна, у свою чергу, проходити під знаком нескінченного руху конкретизації і поглиблення свого змісту. Потрібен, отже, всеосяжний синтез різних підходів, що проводиться так, щоб не відбувалося чужорідного і незаконного проникнення одного методу на територію іншого, що зазвичай відбувається з метою досягнення свого власного і єдиного домінування. Складність такого синтезу полягає в тому, що рівноправність підходів відсутня і завжди потрібен вибір на користь провідного. Тривіальне рішення - узяти від кожного його "позитивний зміст" - нездійсненний на практиці. Тому мало повторювати у вигляді заклинання: "Синтез! Синтез!", - треба пояснити, як його реально досягти? Як від декларації перейти до справжньої дійсності при тому, що декларації й ілюзії є частиною дійсності, щоправда, уявною частиною...

На сучасному етапі багатовікового розвитку філософського і природничо-наукового вивчення і осмислення просторово-часових форм матеріального буття існують всі можливості для опрацювання відповідного конкретного, повноцінно діалектичного поняття, і не у вигляді коротких визначень, а в послідовному і обґрунтованому, логічно зв'язному викладі з висвітленими початковими передумовами.

Розглянемо тепер, яким чином два виділені тлумачення природи простору і часу - фундаментальне і зовнішнє - реалізуються у різних концепціях. Фундаментальність і істотність змісту певного об'єкта мають на увазі його абсолютність, незалежність від певного кола матеріальних явищ. Абсолютність як така зберігається, звичайно, тільки стосовно цих рівнів і сама, зрештою, не є самовизначальною, а зумовлена більш глибокими матеріальними структурами.

Узята в граничному значенні, властивість фундаментальності означає повну незалежність від матеріального буття і, водночас, детерміацію останнього. Об'єкт, що характеризується такими ознаками, є субстанція. Простір і час, що розглядаються з погляду фундаментальності їх природи, несуть у собі, отже, аспект субстанціальності, абсолютності.

Із передумови фундаментальності також виходить динамічне уявлення. Дійсно, динамізм, узятий поки абстрактно, безякісно, означає не що інше, як абсолютну і миттєву змінюваність всіх елементів, так що вони, через повну нестійкість свого існування, виявляються тими, що стоять ніби за межами законів матеріального світу, які розкривають істотний зв'язок, закономірність, причинову дію і мають на увазі наявність не стільки зміни чого-небудь, скільки наявність інваріантних складових у цій зміні.

Динамічний погляд, що вважає єдино реальними події теперішнього часу, в якому все буття виникає і в ту саму мить зникає, виникає знов і знову тут же зникає - але вже з певною зміною свого змісту, означає, по-перше, граничний психологізм у сприйнятті часу і, по-друге, затверджує фундаменталізм відносно часу, оскільки чистий динамізм буття, його суцільна плинність є виразом невловимості внутрішнього механізму буттєвості, його непідвладності законам матеріального світу, які реалізують щось стійке у нескінченній зміні різних станів. Під внутрішнім механізмом буттєвості розуміється сукупність тих чинників, які зумовлюють цю безперервну плинність буття, тобто сам час.

Абстрактний динамізм становить пасивну фундаментальність: дія на нього з боку матеріального буття (аспект фундаментальності) відсутня, але також відсутній і зворотний вплив (пасивність).

Динамізм і субстанційність пов'язані, вони становлять зміст фундаментальності. Обидва ці аспекти складно усвідомлюються розумом, понятійно, оскільки несуть у собі суперечності: плинність базується на поєднанні в один час характеристик "є" і "не-є", субстанційність - можливість впливати і не відчувати зворотного впливу. Динамізм буття, разом з тим, усвідомлюється чуттєво, субстанційність є повністю розумовим моментом, тому можна сказати, що динамізм постає проявом дії субстанції, а субстанція, у свою чергу, є сутністю феномена безперервної зовнішньої плинності.

Тлумачення природи простору і часу як виключно зовнішньої, кількісної визначеності буття має на увазі перш за все наявність зовнішніх один для одного об'єктів, що знаходяться у певних відношеннях між собою і, отже, містять у собі риси реляційного змісту. Зовнішнє є межа, а остання реалізується як відношення. Реляційність припускає деяку стійкість цих об'єктів, можливість їх спів-існування і, отже, статику матеріального світу. Стійкість і спів-існування об'єктів береться в цьому підході в абсолютному значенні, не як швидкоплинний стан, але як основне, незмінне за будь-яких обставин.

Якщо в динамізмі наголошується на самому переході з одного стану в інший, на підйом з одного рівня на інший, то статичність, на противагу, акцентує на самих цих стійких станах-сходинках.

Таким чином, розглядаючи зміст виділених підходів щодо інтерпретації простору і часу, ми підійшли до формулювання основних філософських концепцій: статичної та динамічної, субстанційної та реляційної. Можливий і подальший розподіл їх на рівні і підрівні, конкретизування різних моментів цих концепцій. Так, реляційну концепцію спільно з екстенсивною (Декарт) слід зарахувати до більш загальної атрибутивної концепції. Істотним є те, що ми узяли ці теорії не самі по собі, а прийшли до них обумовленим чином, виділили їх першопричину, той постулат, наслідком якого вони є.

Наочну протилежність даних позицій не слід перебільшувати, їх зміст має властивість взаємного доповнення. Узяті ізольовано одна від одної, вони фіксують тільки абстрактні моменти змісту категорій простору і часу, і продуктивна теоретична робота у напрямі їх дослідження полягає у глибокому з'ясуванні сутності і характеру їх діалектичної єдності.

Завдання, таким чином, полягає в немеханічному поєднанні виділених сторін у межах єдиного синтетичного підходу. Для його вирішення необхідно зробити ще один крок від наслідків до причин і побачити те реальне підґрунтя, осмислення якого призводить до таких різних поглядів, що є взаємно заперечуваними.

Всі окреслені риси постають не ізольованими, а висвітлюють ту або іншу сторону єдиного об'єкта, корелюють з таким феноменом, як матеріальний процес, або, абстрактніше, становлення.

Коло замкнулося, і ми прийшли до того, з чого почали: центральна ланка проблеми часу як з погляду художньої інтуїції, так і в логічно-філософському розгляді виявилася однаковою, це є питання становлення: чи має становлення онтологічний статус, чи ж воно є феноменом свідомості? Як можна мислити становлення? Дж. Уїтроу писав: "Центральним пунктом дискусії є статус "становлення" або такого, що здійснюється, а також минулого, теперішнього і майбутнього, іншими словами, тих рис часу, для яких не існує просторових аналогій" [14, 397].

Становлення у межах зовнішньо-кількісного підходу до природи простору і часу не піддається аналізу, оскільки мислиться у ньому вже минулим у фіксованому порядку елементів. Його важливість може визнаватися, але далі опису результатів процесу, що відбувся, справа не йде. Виділені сторони просторово-часової організації (субстанційність, реляційність і т.д.) є рівноправними тільки у значенні існування, але далеко не симетричні в сутнісному аспекті.

Вірогідно, що конкретизований субстанційно-динамічний аспект вміщує реляційно-статичний, підпорядковує його і відіграє провідну роль у змісті даних категорій. Пряме обґрунтовування цього полягає у реальній побудові внутрішньо злагодженого поняття простору-часу.


ЛІТЕРАТУРА:


1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.,1986.

2. Войтенко В.П. Час и время как проблема теоретической биологии // Вопр. философии. - 1985. - № 1. - С. 73-82.

3. Гегель Г. Философия природы / Энциклопедия философских наук. В 3-х т. Т. 2. - М., 1975.

4. Жог В.И., Канке В.А. Методологические аспекты понимания некоторых форм времени и пространства // Диалектический материализм и философские проблеми естествознания. - М., 1982. - С. 14-25.

5. Канке В.А. Формы времени. - Томск, 1984.

6. Коблов А.Н. Диалектико-материалистическая концепция развития и современная физика. - Иркутск, 1987.

7. Локк Д. Соч. в 3-х т. Т. 2. - М., 1985.

8. Мауринь А.М. Становлення концепції біологічного часу // Методологічні аспекти еволюційного навчання. - Київ, 1986. - С. 86-100.

9. Охрименко О.Г., Диденко В.Ф. Проблема классификации основных типов времени // Философские проблемы современного естествознания. - Киев, 1986. Вып. 62. - С. 123-130.

10. Пространство и время. - К., 1984.

11. Ракитов А.И. Историческое познание. - М., 1982.

12. Саакян Г.А. Философский анализ пространственного и временного аспектов структуры материи. - Ереван, 1978.

13. Солдатов А.В. Поняттие пространства и времени в структуре естественнонаучной теории. - Л., 1981.

14. Уитроу Дж. Естественная философия времени. - М., 1964.

15. Фейнберг Е.Л. Кибернетика, логика, искусство. - М.,1981.

16. Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд. Т. 20. - С. 343-626.


Сноски:

¹ Так, і мислення також, оскільки якість мислення прямо залежить від просторово-часової матриці, що його визначає: або воно, на думку давніх авторів, поверхневе, або йому відомі терміни кожної речі, "свій час" - робити одне й ухилятися від іншого.


Микола Кисельов,

доктор філософських наук, професор, провідний

науковий співробітник Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди, м. Київ


Екологія, геополітика та глобалізація

в сучасному світі


Проблеми, які піднімає автор статті, є фокусними в сучасній соціальній науці і стосуються суперечливих, але і взаємопов'язаних процесів глобалізації та диференціації світового порядку. Ґрунтовний аналіз діяльності авторитетних світових форумів та міжнародних організацій підводить до висновку про те, що докорінні позитивні зміни можливі лише з поширенням і затвердженням у всьому світі ідеї громадянського суспільства.


Серед широкого загалу науково-популярної та наукової літератури продовжують домінувати декларативні пропагандистські мотиви щодо суті та змісту метаекологічних проблем у сучасному світі. Тому актуальною видається проблема виявлення й дослідження ролі екологічної складової в комплексі головних чинників розвитку людської цивілізації, визначення основних тенденцій їх динаміки в майбутньому.

Для вирішення означених проблем на наш погляд продуктивним э порівняльний аналіз процесів, що відбуваються в глобальному соціумі, науці взагалі та екології зокрема. Тут виявляється багато спільного, з'являються цікаві аналогії, які багато що прояснюють. "Століття великих змін" проявляє себе комплексно в усіх сферах людського буття: в соціальному плані його уособлюють бурхливі й суперечливі процеси глобалізації; в загальнонауковому - процеси, що відбуваються на перетині модерну та постмодерну, або дещо пом'якшений варіант, складні процеси трансформації наукового пізнання вектору "класика - некласика - постнекласика", в екологічному - перехід від конкретно-біологічної екології до екології, що включає в предмет свого дослідження соціо-гуманітарні аспекти, і, нарешті, до "глибинної екології", адепти якої вважають її рафінованим постмодерністським напрямком.

Прогресуючі процеси глобалізації в сучасному світі стали предметом активного обговорення та аналізу вчених, політиків, представників світового істеблішменту і, зрештою, перспективним і цікавим об'єктом дослідження в галузі практичної філософії. Висновки й аналітичні матеріали, що є результатом такого обговорення, є здебільшого суперечливими, фрагментарними й непослідовними. Одні сподіваються, що глобалізація об'єднає все людство в єдину гармонійну систему, що нарешті дозволить розпочати продуктивне вирішення глобальних проблем сучасності, інші вважають, що цей процес призведе до подальшого загострення політичних, фінансово-економічних, екологічних та ін. проблем у планетарному масштабі. Одні кваліфікують її як абсолютно й принципово нове явище в розвитку людської цивілізації, інші - як розгортання традиційних тенденцій розвитку людського соціуму. Глобалізація виявилась процесом складним, багатовекторним і достатньо непрозорим. Аналіз цього явища в чисто політологічному або економічному аспектах, як це часто робиться, видається неперспективним.

Концепція "єдиного людства" не є принципово новою і була широко представлена у релігійних, політичних та філософських варіантах - взяти хоча б марксистську концепцію "світової революції", або ідеологеми Комуністичного Інтернаціоналу. Уявлення про глобальну або регіональну єдність людей завжди посідали значне місце в людській свідомості в усі часи впродовж світової історії - ідеї "панарабізму" - Абдель Насера та Анвара Садата, інтеґральна концепція "третього світу" - М. Ганді тощо.

Сучасний світ одночасно виступає як єдина цілісність, позаяк надзвичайно активно відбувається глобальна інтеґрація господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними і як нагромадження надзвичайно різноманітних етно-державних утворень, що актуалізує пошук діалогу між самодостатніми й принципово різними державами, цивілізаціями та культурами. Наведені альтернативні міркування мають сенс, оскільки спираються на об'єктивну реальність і, зрештою, не є вже й такими альтернативними. Сучасний процес глобалізації світу недостатньо кваліфікувати як лише нову форму міжнародних стосунків. Він є процесом об'єктивним, отже незалежним від суб'єктивних його інтерпретацій. В цьому аспекті слід погодитися з М. Косолаповим про те, що "глобалізація не є змовою підступних сил, а в основі своїй є процесом об'єктивним, який, звичайно, допускає його егоїстичне використання окремими учасниками або їх групами. Одначе "осідлати" й використати можна лише реальний, не штучний процес. Світ глобалізується, а не його глобалізують" [1].

Нині, за свідченням фахівців, глобалізація є скоріше вестернізацією. Активно відбувається нав'язування західних стандартів та західного способу життя. Науково-технічний прогрес подається як єдиний та універсальний спосіб виживання. Очевидною є гегемонія багатих, що випрацьовують тактику приборкання або задобрювання решти, під прикриттям гуманістичної фразеології та "раціональних" економічних викладок. Відбувається тотальна інтеґрація товарів, менталітетів і цілих культур. Дещо одіозною ілюстрацією цього процесу є, на нашу думку, купівля російським губернатором Камчатки Романом Абрамовичем відомої англійської футбольної команди "Челсі".

Якщо критично, без романтичного флеру, підійти до явища глобалізації, то можна прийти до висновку, що дійсно нині в ньому домінують тенденції гегемонізму, завдяки чому воно є вельми далеким від добровільного об'єднання народів в єдину світову систему. Часто-густо одна із світових держав або їх соціально-політичне об'єднання (блок) видає себе за зразок ефективного соціально-політичного устрою і приклад для наслідування іншими. Інші, як менш досконалі й менш розвинені, мусять входити у "світовий контекст" за наперед і не ними визначеними правилами й відповідно до свого власного статусу. Нещодавно "нова історична спільність" - радянський народ - видавалася як уособлення майбутнього всього світового співтовариства. Широко відоме таке явище як "європоцентризм". Як цілком слушно зазначав А. Дж. Тойнбі, європейці, єдині у всьому світі продовжують дивитися на історію на "до-Васко-да-Гамівському рівні", не дивлячись на те, що більшість людства знаходиться поза Західним світом [2].

Глобалізація поки що зовсім не є інструментом формування дійсно єдиного світу, де панує етнічна толерантність, співпраця й співіснування різноманітних етносів та культур, про що заявляють її адепти. Вона уособлює експансію виключно європейської цивілізації і зовсім не прагне бути засобом взаємодії різних культур і традицій. Здійснюється агресивне насаджування методів ринкового фундаменталізму "відсталим" суспільствам. Навіть в економічному аспекті вона не зближує, а субординує регіони і країни світу, не долає, а закріплює периферійний характер окремих країн. Інтерес до культур і традицій цих країн має відверто етнографічний характер.

За свідченням А. Гора, у 1985 р. кількість твердої валюти, що перетікала зі світу, що розвивається, у світ розвинутий, була більшою, аніж усі кошти, що спрямовувалися у зворотному напрямку у вигляді позик, іноземної допомоги та платежів за експорт. Більше того, внаслідок цього складного контуру зворотного зв'язку з того часу ця різниця щороку зростає. Це, за дотепним висловом Роберта Макнамари, схоже на "переливання крові від хворого до здорового" [3].

Країни, що розвиваються, позичають великі суми грошей у банках націй багатих. Щоб заплатити відсоток валютою, вони повинні продати щось цінне на міжнародному ринку. Для цього вони вдаються до вирощування товарних культур, що продаються на експорт, і спустошують власну землю. Скорочуються ділянки землі під основні культури місцевого харчування. Підвищуються на них ціни, що призводить до зубожіння населення. А на продукти експорту ціни, як правило, знижуються. Гроші за продані товарні культури надходять лише кільком землевласникам і корумпованим державним службовцям. Вони, як правило, не вкладають ці кошти в місцеву економіку, а відсилають на закордонні рахунки у ті ж банки, що давали позику їхній країні.

"Рівноправні партнери" - це одна з найпоширеніших міфологем в сучасних міжнародних відношеннях. Серед суб'єктів міжнародного співтовариства існує жорсткий розподіл праці й своєрідна "спеціалізація". У світі склалася така система стосунків, що розвинуті країни "суспільства масового споживання" ради негайного зиску прямо зацікавлені в безперебійному існуванні тої системи стосунків в масштабі Земної кулі, яка об'єктивно рухається в бік безодні. Вони забезпечили собі високий життєвий стандарт і соціальну стабільність, але, звичайно, за рахунок інших. А на протилежному полюсі проблеми та конфлікти лише зростають [4].

Явище "глобальної нерівності" стає максимально очевидним в контексті проблем сучасної екології - одного з найбільш спонукаючих чинників глобалізації. Активна діяльність "сумісних підприємств" і, особливо, транснаціональних компаній призводить до того, що економічно відсталі регіони перетворюються на сировинну базу й джерело дешевої робочої сили для країн розвиненого капіталу, а їх території - на звалища екологічно небезпечних відходів. Саме на цих територіях здійснюється широкомасштабна передислокація "брудних", екологічно небезпечних виробництв, а левова частка прибутку від їх діяльності надходить до багатих "метрополій". Навіть на Заході є популярним міркування, що країни розвиненого капіталу побудували свій добробут за рахунок країн бідних. Статистика свідчить, що пересічний американець використовує в 150 разів більше енергії, ніж мешканець Болівії, Ефіопії або Бангладеш і завдає природному оточенню шкоду у 280 раз більшу, ніж мешканець Чаду або Гаїті. Світові ресурси, таким чином, перетікають до багатих, а забруднення - до бідних. Між іншим, як писав у свій час чеський історик Ф. Палацький: "Право народів, це справді право природи, жоден народ на землі не має права вимагати, щоб для його користі приніс себе в жертву сусід; жоден сусід не зобов'язаний відцуратися або пожертвувати собою для добра свого сусіда. Природа не має жодних панівних народів або народів-наймитів" [5].

Глобалізм такого гатунку автоматично породжує антиглобалізм, про що свідчать події в Сієтлі (США, 1999 р.), виступи проти економічного диктату світових корпорацій у Мельбурні, Давосі, Празі, Ніці (2000 р.), у Единбурзі (2005 р.) та інших містах. "Міжнародний тероризм можна розглядати як певний рефлекс, викид розпачу та безсилої злоби у відповідь на безцеремонне панування Заходу над усім світом, яке методично наростає" [6]. У цьому контексті навіть драматичні події 11 вересня 2001 р. в США в світових ЗМІ вже отримують кваліфікацію як акт антиглобалізму.

У своїй книжці "Велика шахівниця" відомий американський політолог і стратег Збігнєв Бжезінський із захопленням пише про абсолютне культурне домінування США. Масова культура Америки має магнетичну привабливість, особливо для молоді світу. Америка стала Меккою для тих, хто шукає підвищення освіти [7]. Проте це не зовсім так. Багато країн світу роблять рішучі зусилля, аби протистояти цьому "магнетизмові" й захистити власну культуру, менталітет, мову й власні освітянські традиції. Навіть відхилення проекту конституційного договору ЄС у Голландії та Франції тлумачиться як не стільки протест проти розширення меж ЄС, скільки неприйняття безконтрольної глобалізації. Нині у світі спостерігається активний спротив стереотипізації побуту й моди, вестернізації (читай американізації) мистецтва й культури. Як слушно зазначає Ю. Пахомов, "багатовимірна цивілізаційна експансія Заходу призводить до руйнування інших суспільств раніше, ніж вони встигають пристосуватися до нових умов. Відбувається масовий експорт матеріальних досягнень і одночасно - соціальних проблем. При цьому руйнується імунітет ідентичності, втрачається стабільність. Запозичення ж адекватних складних механізмів саморегулювання виявляється неможливим" [8].

Загострення суперечностей між багатими та бідними, "Сходом" та "Заходом", "Північчю" та "Півднем" є об'єктивною даністю сучасного міжнародного процесу. Сьогодні є всі підстави говорити про кризу не лише комуністичних, а й ліберально-ринкових стратегем. Відома "протестантська етика" М. Вебера залучилась до поділу буржуазного суспільства на "обраних" - успішних підприємців та "паріїв" - бідних, знехтуваних, експлуатованих, які автоматично опиняються за межами цієї етики. Саме це й породжує у суспільстві "вселенське" відчуття соціальної несправедливості. Тому масові антиглобалістські й антикапіталістичні акції мають характер всезагального осуду діяльності підприємців-капіталістів (які все більше виходять на глобальний рівень), як деструктивної стосовно соціальних, культурних і моральних засад суспільства [9].

Про недоліки західної моделі глобалізації, особливо в частині "справедливого перерозподілу", свідчить аналіз таких авторитетних експертів у цій галузі як Дж. Сорос та Дж. Стігліц. На думку Сороса міжнародні організації, що спеціалізуються на забезпеченні соціальних благ (підтримка миру, охорона навколишнього середовища та здоров'я, захист прав людини тощо) отримують недостатнє фінансування і є неефективними. Ринки самі по собі працюють, капітал нарощується, а соціальні проблеми не вирішуються. А найголовнішими винуватцями бідності й страждань він вважає репресивні й корумповані режими. Гуманітарна допомога не потрапляє до тих, хто її потребує, а самі держави-донори надають її, виходячи із своїх власних інтересів та геополітичних міркувань. "Ми живемо у світі спільних ринків, де політичні установи, однак, як і раніше, виходять із суверенітету окремої держави" [10]. Російський політолог О. Бузгалін вважає, що нині вільна конкуренція переходить в тотальну гегемонію капіталу. Ринок ХХІ ст. виявився потужною тоталітарною системою, яка всебічно утискує людину. "Ми не є самостійними суб'єктами на ринку, а є напів-сліпі напів-раби маркетингу і реклами. Ми не просто продаємо свою робочу силу на конкретному ринку, а вбудовані в складні структури корпоративних систем. Маріонетки, якими маніпулюють за допомогою політичних технологій" [11].

Лауреат Нобелівської премії з економіки (2001 р.) Дж. Стігліц, що у свій час працював в адміністрації президента США та головним економістом Світового банку, подає досить аргументовану критику діяльності МВФ та Світового банку за їхню політику щодо країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. На його думку неоліберальна парадигма (мейнстрім), "шокова терапія" - концепції, згідно з якими вільний ринок повинен вирішувати всі проблеми, виявилися хибними. Постала потреба в забезпеченні прозорості інформації для ефективного прийняття ринкових рішень. Глобалізація може бути доброю й злою силою. Політика уніфікації не спрацьовує.

Глобалізація може бути корисною при усуненні бар'єрів для вільної торгівлі й тісної інтеграції національних економік а також відігравати важливу роль при вирішенні проблем нерівності, безробіття, забруднення довкілля. Але ці можливості поки що залишаються нереалізованими. Рішення МВФ приймаються на підставі дивної суміші ідеології і поганої економіки - набору догм, які іноді здавалися надто тонкою вуаллю для прикриття специфічних інтересів. Альтернативних думок там не чули, відкритої і щирої дискусії не вітали.

Дж. Стігліц робить висновок, що глобалізація не досягла успіху у боротьбі з бідністю, свідчення чого - криза Азії та Латинської Америки. Міжнародні організації виявились неефективними також на пострадянських теренах. Західні країни змушують бідні держави усувати торгівельні бар'єри, а самі їх зберігають, перешкоджаючи країнам, що розвиваються, експортувати свою сільськогосподарську продукцію, і таким чином позбавляють їх необхідних експортних доходів. Захід впроваджує в життя такий сценарій глобалізації, який дає йому непропорційну частку в її результатах - коштом країн, що розвиваються.

Західні банки завжди вигравали від ослаблення контролю над ринками капіталу в Азії й Латинській Америці, але згадані регіони потерпали від притоку спекулятивних "гарячих грошей" (кошти, які рухаються з країни в країну, часто протягом одного дня, іноді відбиваючи очікування щодо підвищення або спаду національної валюти), що надходив у країну і зненацька змінювався відпливом.

Якщо, у надто багатьох випадках, вигоди від глобалізації виявляються меншими, ніж стверджують її прихильники, то ціна за неї зростає - все більш засмічується довкілля, політична сфера зазнає корупції, швидкі зміни не залишають країнам часу для культурної адаптації. Саме члени профспілок, студенти, захисники довкілля - прості громадяни, своїми маршрутами по вулицях Праги, Сіетла, Вашингтона і Генуї привернули увагу до необхідності змін у політиці стосовно країн, що розвиваються [12].

Міжнародні організації стають новими місіонерськими установами, через які ідеї вільного ринку нав'язуються "впертим" бідним країнам. Успіхи спостерігаються лише в тих країнах, які розвиваються власним шляхом, на власних умовах і власними темпами (зокрема це стосується країн Східної Азії). Дж. Стігліц переконаний в необхідності радикального реформування МВФ і глобальної фінансової системи [13].

Якщо в середині ХІХ ст. прибутки в розрахунку на душу населення в розвинутому світі перевищували показники країн "що розвиваються" в 7-9 разів, то нині розрив складає 70-75 разів [14]. Міжнародне співтовариство розуміє, що ця тенденція є надзвичайно небезпечною. Проте такі солідні зібрання глобалістів та футурологів, що відбулися в Ріо-де-Жанейро (1992 рік) та Йоганесбурзі (2002 рік), не спромоглися на щось продуктивніше, ніж обговорення концепцій "стратегії виживання" (М. Месарович, Е. Пестель), "усталеного розвитку" (Г. Брунтландт), "розвитку замість росту" (Дж. Шелл) тощо. Зокрема популярна нині концепція усталеного або стабільного розвитку (sustainable development) увійшла у науковий обіг після публікації доповіді комісії Г. Брунтландт "Наше загальне майбутнє" (1987 р.). У ній передбачалась форма розвитку, що забезпечує задоволення необхідних людських потреб у такий спосіб, що захищає природне середовище та не створює загроз можливостям майбутніх поколінь. Концепція не відрізнялась необхідною конкретикою, їй бракувало чітких планів реалізації й тому вона відразу стала предметом дискусій. Зокрема М. Моісеєв звертав увагу на неточність та некоректність перекладу терміну, вважаючи його "лінгвістичним нонсенсом", позаяк усталений розвиток є принципово неможливим. Сам феномен розвитку виключає явище стабільності за визначенням. Він вважав за більш адекватний термін "самопідтримуючий розвиток" [15].

Проте концепція усталеного розвитку в якості певної універсальної мети продовжує активно залучатися у футуролого-глобалістському контексті, про що свідчать матеріали Всесвітніх форумів у Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.). Ці матеріали, при всьому критичному до них ставленні, схоже, найбільш об'єктивно відбивають стан екологічної ситуації в світі та ступінь її усвідомлення міжнародним співтовариством. Рішення Ріо потребували докорінного повороту в розвитку цивілізації, що суперечить традиціям, інтересам значних впливових соціальних груп і, навіть, логіці функціонування сучасного суспільства. Форуму у Йоганнесбурзі просто не було до чого докласти своїх зусиль. Переважна більшість його рішень залишилися на папері, оскільки вони не накладають на учасників жодних зобов'язань. Найхарактернішою ознакою його були взаємні претензії й небажання переобтяжуватися конкретними зобов'язаннями. У неурядових екологічних колах саміт охрестили "програним з'їздом".

За десять років всі глобальні екологічні показники на земній кулі погіршилися. За допомогою боргових ланцюгів та збереження низьких цін на сировину, багаті держави експлуатують інші країни, утримуючи їх у бідності, нав'язуючи їм стандарти суспільства споживання. В бідні регіони переносяться екологічно небезпечні виробництва. Транснаціональні корпорації розробляють і просувають небезпечні технології, генетично модифіковані рослини, стимулюють надмірне споживання, підминають національні економіки і підкуповують місцеву еліту. Екологічно задовільне природне оточення можуть собі дозволити лише розвинуті держави. Країни, що розвиваються, не мають іншого виходу, крім безоглядного й нераціонального використання природних ресурсів.


Аналіз "Доповіді Всесвітньої зустрічі на вищому рівні із сталого розвитку" в Йоганнесбурзі, де зібралось біля 65 тисяч чоловік, дозволяє зробити висновок, що до активу цього форуму відносять: "підтвердження прихильності до усталеного розвитку", аргументування необхідності створення "гуманного, справедливого і турботливого глобального суспільства". Ще раз було звернено увагу на те, що "всі потребують людської гідності". Діти хочуть успадкувати світ, вільний від приниження та ганьби, що спричиняються бідністю, деградацією оточуючого середовища та моделями неусталеного розвитку. Багато говорилося про взаємну відповідальність один перед одним та перед усім людством, про глобальний консенсус та партнерство між всіма народами на планеті. Був затверджений перелік актуальних екологічних проблем: утилізація відходів, втрата біологічного та культурного різноманіття, нерівномірність економічного розвитку у різних регіонах світу, необхідність вдосконалення екологічної освіти та екологічного виховання тощо. Переважали резолюції у вигляді сентенцій, побажань і завдань без визначення шляхів та засобів їх вирішення. Зокрема ставиться завдання до 2015 року вдвічі скоротити частку населення на планеті, що має прибуток менше 1 дол. на день, а також населення, що не має доступу до якісної питної води [16]. Звичайно, можливо слід було б повернутися до "органічного" землеробства і традиційних форм природокористування. Але будь які пропозиції щодо "розумного обмеження" і "справедливого перерозподілу ресурсів" приречені на провал. Так само як і рекомендації населенню третього світу відмовитися від намагань досягти західного життєвого рівня або проводити радикальну демографічну політику.

Неможливо не погодитися з тезами Кофі Аннана:

- Відповідальність один за одного, за малозабезпечених, за майбутнє. Природа - храм краси і джерело духовного збагачення.

- Не варто більше замовчувати загрозливий стан нашої планети. Лицемірством є твердження, що охорона довкілля є занадто високовартістним заняттям. Бездіяльність може призвести до ще більшого збитку.

- Давайте подивимось правді в очі: вигодами звичної для нас моделі розвитку користуються окремі особи, а більшість людей від неї страждають. Прагнення до процвітання, в результаті якого по-хижацьки експлуатується навколишнє середовище, а більшість людства залишається ні з чим, скоро усіх заведе в глухий кут [17].

Конкретних програм, рекомендацій та технологій вирішення цих актуальних задач було явно замало. В.О.Данілов-Данієльян назвав саміт в Йоганнесбурзі - "тусовкою", де просто обмінялися думками, в результаті чого не було висунуто жодної конструктивної ідеї. Продовжує домінувати спрощений поділ глобальної проблематики на екологічну, економічну та соціальну [18]. Представники радикальних екологічних організацій "Грінпіс" та "Друзі Землі" вважають, що саміт в Йоганнесбурзі є "тріумфом жадібності та трагедією для бідних і довкілля".

Найгострішою проблемою саміту була проблема подолання бідності. Експерти ООН визнали: основні причини деградації довкілля, пов'язані з соціально-економічними проблемами, дедалі більшою несправедливістю у розподілі багатств, нестачею ресурсів. Клаус Топфер, керівник екологічної програми ООН, настійливо рекомендує надати глобалізації "людського обличчя", оскільки планетарні проблеми, від яких ми потерпаємо, потребують глобальних рішень.


Нині безперечним центром гегемоністської глобалізації уявляють себе США. Збігнєв Бжезінський зі всією відвертістю заявляє: "Настав час для Сполучених Штатів сформулювати і проводити цілісну, всеохопну і довготермінову стратегію для всієї Євразії. Ця потреба постає із взаємодії двох фундаментальних реальностей: Америка тепер єдина надвлада, а Євразія - центральна арена земної кулі. Звідси те, що трапиться з розподілом сили на євразійському континенті, матиме вирішальну вагу для глобальної першості та історичної спадщини Америки" [7, с.194].

Звичайно ж, багато хто з цим не може погодитися. На думку японських аналітиків, навіть "зразкова" американська демократія з її гострими соціальними проблемами, культом індивідуалізму та егоїзму не може слугувати еталоном для азійського суспільства. Західна цивілізація руйнує моральні підвалини суспільства, провокує вседозволеність, призводить до соціальної нестабільності, стимулює індивідуалізм та егоїзм. Е. Тоффлер навіть вважає, що "стратегії розвитку завтрашнього дня прийдуть не із Вашінгтону або із Москви, не з Парижа або Женеви, а із Африки, Азії та Латинської Америки. Вони будуть пристосовані до місцевих потреб. Вони не будуть розвивати економіку на шкоду екології, релігії, культурі, сімейним традиціям та психологічній атмосфері існування. Вони не будуть імітувати чужі моделі" [19]. Зокрема Азія прагне віднайти власний шлях політико-економічного розвитку, принципово інший, ніж західна ліберально-ринкова демократія, недоліки якої стають все більш очевидними. Центрами потужних цивілізаційних процесів, крім, звичайно, США, є Мусульманський світ, країни Східної Азії і, зрештою, й Росія.

З нарощуванням процесів глобалізації - зростає спротив. Згідно з опитуваннями, лише мала частина населення держав що інтеґруються до ЄС, сприймають "космополітичні цінності", тоді як переважна більшість (більш 85%) ідентифікує себе з локально-регіональними цінностями та орієнтаціями [20]. На думку С. Хантінгтона, модернізація починає відокремлюватися від "вестернізації". Знижується вплив Заходу. Швидкими темпами зростає економічна, військова та політична роль азіатських регіонів. Саме на "лінії розлому" - Захід - Іслам - Китай і відбувається "зіткнення цивілізацій". Спостерігається зближення регіонів світу за етнокультурними ознаками. Після "холодної війни" міжнародна політика стає багатополюсною й різноцивілізаційною [21]. Людність все менше розділяється на багатих та бідних і все більше - між регіонами з різною етнокультурною ідентифікацією: ЄС, конфуціанські та ісламські суспільства. Арабська мова витісняє французьку в Північній Африці, урду - англійську в Пакистані, Місцеві мови - англійську в Індії. Свого часу Мустафа Кемаль Ататюрк на руїнах Оттоманської імперії створив Нову Туреччину, відмовившись від ісламського минулого. Нині спостерігаються зворотні процеси, активна реставрація ісламського фундаменталізму. Яскраво проявляють себе конфуціанські переваги: порядок, дисципліна, сімейна відповідальність, працелюбство, колективізм, аскетизм (невимогливість).

А на Заході - занепад, виснаження в "холодній війні", уповільнення економічного зростання, демографічна криза, величезні бюджетні дефіцити, наркоманія й злочинність, неповага до влади та "інтелектуальне окостеніння" тощо. Економічна могутність переміщається у Східну Азію. Географія починає співпадати з культурою [22]. Зіткнення в майбутньому будуть стимулюватися зарозумілістю Заходу, нетерпимістю ісламу та синською самовпевненістю.

Отже, ми маємо надзвичайно складну ситуацію, коли разом з інтенсивними процесами світової інтеграції, формування глобальних економічних, політичних, екологічних та культурних асоціацій, відбувається не менш активний процес фрагментизації світу, зростання національної самосвідомості, посилення культурної диференціації, відродження етнічно-національних цінностей. Причому останнє стимулюється першим. Інакше кажучи, зростання національної самосвідомості є природною реакцією на стандартизацію соціально-культурного життя, що впроваджується адептами глобалізації.

Екологічні реалії та рівень їх усвідомлення світовим співтовариством чи не найбільш переконливо свідчать, що ідея глобалізації активно експлуатується в ідеологічних та політичних цілях. Навіть при вирішенні планетарних екологічних проблем держави перш за все дбають про свої власні інтереси, свідомо абстрагуючись від загальнолюдських. Означену ситуацію добре ілюструє сучасна дискусія навколо "Кіотського протоколу". Чотири роки тому на Всесвітній конференції в Кіото було прийнято рішення до 2012 року скоротити на 5 відсотків викиди в атмосферу так званих "парникових газів". Для кожної країни були встановлені квоти на викиди. В листопаді 2001 року "Кіотський протокол" в Маракеші (Марокко) був остаточно узгоджений. Проте головний забруднювач атмосфери "парниковими газами" - США - продовжують утримуватися від його підписання, мотивуючи це тим, що ця акція призведе до зменшення об'ємів виробництва, чим завдасть шкоди американській економіці. Це при тому, що Протокол передбачає торгівлю квотами на забруднення, яка неминуче спровокує цинічну купівлю у бідних дозволених, але з відомих причин невикористаних квот. Тут доречним буде зазначити, що фахівці вважають, що для подолання прогресуючих нині аномалій клімату на планеті необхідно скоротити викиди щонайменше на 60 відсотків.

Нині екологічна ситуація в кожній окремій країні вже не є внутрішньодержавною справою. Вона стає важливим компонентом міжнародних відносин, предметом різноманітних міжнародних інцидентів та юридичних розборок. Адже всі ми живемо на одній планеті, немов у комунальній квартирі. А оскільки це так, то "комунальний синдром" виявляється і в планетному масштабі. Збільшення кількості екологічних непорозумінь у міжнародних стосунках спричинює та обставина, що 20 відсотків людей, які мешкають в розвинутих країнах, використовують 80 відсотків світових ресурсів та продукують 90 відсотків світових забруднень. Промисловість США, наприклад, спалює кисню значно більше, ніж його відтворюють ліси, розташовані на американській території.

Слід підкреслити, що класична опозиція - "ми" й "вони" набуває актуалізації і в сучасних побудовах геополітики, - доктрини, яка намагається врахувати конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових умов тої чи іншої країни на формування її статусу та політики в локальних, регіональних, континентальних та глобальних аспектах. Фундатори геополітики (Ф. Ратцель, Р. Челмен, Н. Спікмен та ін.) уподібнювали державу до окремого організму, який веде постійну боротьбу за існування, за "життєвий простір". Принципи зовнішньої політики держави залежать від її географічних умов. В класичних своїх виявах концепція геополітики активно залучалася до аргументування та виправдання агресивної політики імперіалістичних держав, тому піддавалася критиці й не сприймалася марксистською ідеологією. Проте і до сьогодні проблеми геополітики є об'єктивною даністю, від якої неможливо абстрагуватися. Про це свідчить сучасна політична термінологія: "зони впливу", "зони безпеки", "зони національних інтересів", - скажімо, США на Ближньому Сході, або Росії на Кавказі. Саме раптова зміна територіально-просторових умов окремих держав, їх геополітичного статусу призводила й призводить до порушення рівноваги в глобальних масштабах. Класичними ілюстраціями означеної ситуації можуть слугувати значні збурення в міжнародній політиці, обумовлені об'єднанням Німеччини спочатку О. Бісмарком, а потім Г. Колем, або розпадом Радянського Союзу та створенням низки самостійних держав на теренах СНД.

Чинником, який дозволяє не так песимістично оцінювати тенденції подальшого розвитку людської цивілізації є та обставина, що до традиційних інтенцій класичної геополітики, орієнтованих на "боротьбу за існування" на рівні держав та їх союзів, нині долучається пошук шляхів та засобів досягнення узгодженого розвитку світового співтовариства. На необхідність компетентного аналізу справедливого світового розподілення сил та ресурсів й розробки можливих варіантів динамічного розвитку усіх країн світу звертав увагу ще англійський геополітик Х. Маккіндер у 1942 році.

З метою узгодження розвитку світового співтовариства почали з'являтися міжнародні організації. Перша з них - Ліга Націй, була організована у 1919 році. Однією з сучасних авторитетних організацій є Римський клуб - міжнародне неурядове науково-дослідницьке об'єднання інтелектуальної еліти Заходу, відомих вчених-глобалістів, громадських діячів та політиків, значна частина яких стала лауреатами Нобелевської премії, створене в Римі (1968 р.) за ініціативою італійського економіста і менеджера Ауреліо Печчеї (засновник і перший президент клубу). Група однодумців (біля 30-ти чоловік, серед яких були такі відомі дослідники як Олександр Кінг, Еріх Янч, Деніс Габор, Макс Констаам, Гуго Тіманн, Едуард Пестель та ін.), стурбовані перебігом розвитку світової цивілізації, прийшли до висновку, що людство знаходиться на переломі двох епох і не може пов'язувати своє майбутнє з подальшим розвитком традиційних стратегій, що неминуче ведуть до глобальної кризи. З усією очевидністю постає потреба в кардинальному перегляді традиційних поглядів і звичок, в формуванні "нових людських якостей". Виходячи з цього була сформульована головна задача Римського клубу - осмислення принципово нової ситуації, в якій опинилося людство в технотронну епоху, і пошук нових стратегій розвитку цивілізації, нових "сценаріїв" майбутнього.


Науково-дослідницькі ініціативи членів Римського клубу можна окреслити наступним колом проблем:

- критичний аналіз стратегій розвитку західної і загалом світової цивілізації;

- обгрунтування неефективності й небезпечності неоколоніальної системи;

- пошук можливих альтернатив розвитку людства і ефективних засобів гуманізації соціуму в сучасних умовах;

- аргументація безперспективності й абсурдності гонки озброєнь;

- об'єднання зусиль світової громадськості на збереження довкілля й досягнення соціальної справедливості в глобальному масштабі.

Значний резонанс світової громадськості викликали роботи, виконані в жанрі "Доповідей Римському клубові": "Межі росту" - 1972 (Деніс Л. Медоуз, Донела Медоуз та ін.), "Людство на роздоріжжі" - 1974 (Михайло Месарович, Едуард Пестель), "Перегляд міжнародного порядку" - 1976 (Ян Тінберген), "За межами віку марнотратства" - 1976 (Умберто Коломбі, Деніс Габор), "Цілі для людства" - 1977 (Ервін Ласло), "Енергія: зворотний рахунок" - 1978 (Т. Монбріаль), "Нема меж освіті: подолання розриву в рівні освіти людей" - 1979 (М. Маліца, Дж. Боткін, М. Ельманджрі), "Третій світ: три чверті світу" - 1980 (М. Гарньє),"Діалоги про багатство і добробут" - 1980 (О. Джоріні), "Дороговкази в майбутнє" - 1981 (Богдан Гаврилишин), "За межами росту" - 1987 (Ед. Пестель), та ін.

Оприлюднення першої "Доповіді" викликало бурхливу дискусію у всьому світі, яка продовжується і досьогодні. Спираючись на обмежене коло глобальних чинників (забруднення природного довкілля, прогресуючий дефіцит природних ресурсів, проблеми харчування, енергетики й демографії) та глобальні математичні моделі Дж. Форрестер, Д. Медоуз з колегами зробили спробу створення доволі таки грубої імітації розвитку світової ситуації. Зокрема був зроблений висновок про те, що світ вже досяг межі економічної та екологічної експансії й прямує до катастрофи. Для того, аби уникнути її, необхідно знайти дієві засоби по обмеженню й регулюванню цієї експансії. Хоча автори першої "Доповіді" свідомо йшли на значні спрощення "моделі світу" й не претендували на академічність, а скоріше мали на меті виховну й попереджальну функції, робота була піддана критиці за спрощений кількісний аналіз й перетворення комп'ютерної техніки в "нову форму ідолопоклонства", за акцент лише на матеріальні цінності й ігнорування комплексною соціально-гуманітарною проблематикою.

В наступних "Доповідях" особлива увага їх авторів зверталась на подолання означених недоліків. Була вдосконалена глобальна математична модель дослідження "світового порядку", значно розширений діапазон досліджень, зокрема задіяні головні чинники соціогуманітарного характеру. Особлива увага почала приділятися етнічним, економічним та культурним аспектам розвитку. Богдан Гаврилишин навіть пропонує враховувати специфіку релігійних вірувань та "наснагу до праці". Для визначення перспектив формування "нового світового порядку" почав залучатися якісний аналіз стану освіти в тому чи іншому регіоні, всебічно досліджується науково-технічний потенціал планети і можливість його ефективного використання для розв'язання енергетичних, сировинних, продовольчих, демографічних та екологічних проблем. Головною стратегемою досліджень членів Римського клубу стає пошук шляхів та засобів задоволення елементарних потреб населення Землі, забезпечення "гідного життя і помірного добробуту для усіх громадян світу" (Ян Тінберген). Таким чином, представники Римського клубу пройшли шлях від постановки діагнозу станів "світового порядку" до виписування рецепту його вдосконалення.


Бурхливий розвиток цивілізації (освоєння космосу, інформаційна революція, виникнення мікропроцесорної технології тощо), і, разом з тим, передчуття екологічної, а то й антропологічної кризи стимулюють усвідомлення єдності людства як планетарної спільноти. Жодна країна не може стояти осторонь від загальносвітових процесів. В цьому аспекті явище глобалізації набуває очевидного сенсу як об'єктивний процес реорганізації соціуму в планетарному масштабі. Проте багато дослідників тлумачать його як засіб уніфікації, а зрештою і злиття людства в якусь аморфну однорідність. Зокрема М. Уоттерс глобалізацію визначає як соціальний процес, в якому обмеження, які накладалися географією на соціальні та культурні утворення, слабшають, і в якому люди це послаблення все більше усвідомлюють. Територіальність перестає бути організуючим принципом соціального та культурного буття, що надає підстави для радикального висновку про кризу нації-держави й подолання "войовничого націоналізму" [23]. Однак очевидним є те, що людство і нація не протилежні поняття, які виключають одне одного. Людство - союз народів, а його консолідація не рівнозначна національній чи культурній одноманітності.

Глобалістика нині перетворюється на комплексну галузь сучасного наукового дослідження. Серед нових її напрямків заслуговує на увагу спеціальна дисципліна - історична глобалістика, яка намагається активно включати в свої концепції розвиток екологічних реалій у світі та принципи холізму. Уявлення про єдність Землі (біогеоценозів), людства і суспільства формується історичною глобалістикою з урахуванням різноманітності природних ландшафтів та світових культур. Виокремлюються три головні напрямки історичної глобалістики:

- теорія глобального еволюціонізму, органічно пов'язана з ідеями антропології, екології та синергетики (засновник - американець австрійського походження Е. Янч);

- сучасна світосистемна теорія, що взаємодіє з геокультурними підходами (Ф. Бродель и И. Валлерстейн);

- історія світових держав, як вузлів глобальної системи політичних стосунків, що відокремилася від світосистемної теорії (П. Кеннеді) [24].

В руслі світосистемної теорії виникає низка концепцій, де робиться спроба осмислення витоків глобальної екологічної кризи та тенденцій подальшого розвитку цивілізації. Так, зокрема, Д. В. Афіногенов вважає, що в античну епоху відбулося зняття містичної цінності природи, а в Середні віки почалася ера панування людини над природою. Людина, як вищий продукт творіння, вже не могла бути в статусі раба. Відношення "пан - раб" з божественної санкції переноситься на природу. Як наслідок - в Новий час природа починає тлумачитися як безформенна продуктивність і стає сировиною для здійснення людських замислів. Таким чином у свідомості європейської людини сформувалась система світоглядних принципів:

- природа створена для людини, вона її пан і господар;

- природа позбавлена внутрішньої моральної цінності, сенсу і лише людина здатна наділити її значимістю;

- природа єдина за принципами раціональності й доступна розкладанню на прості сутності;

- природа може експлуатуватися, оскільки вона на однакові дії відповідає однаковими реакціями;

- природа має бути вдосконалена людиною й у своєму оновленому вигляді свідчить про її тріумф на Землі [25].

Незважаючи на дещо спрощену схему витоків глобальної екологічної кризи, можна погодитися, що саме означені орієнтири вплинули на формування сучасної європейської цивілізації, з її активними "природоперетворюючими" інтенціями. Звичайно, така теоретична й практична налаштованість європейської людини зумовлює своєрідну специфіку бачення процесу глобалізації в сучасному світі. В справі подолання суперечностей глобалізму й антиглобалізму великі сподівання покладаються на збалансовану й адекватну сучасним реаліям екологічну політику. У межах окремої держави - це всебічне екологічне обґрунтування кожного господарського проекту, організація постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорона окремих об'єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, вжиття відповідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток системи екологічної освіти та екологічного виховання.

Оскільки державні кордони не збігаються з фізично-географічними, виникає потреба в координації екологічної політики в масштабах регіонів, і, навіть, зі всіма членами світового співтовариства. Створюються міждержавні асоціації з проблем Балтійського моря, Карпат, басейну Дунаю та ін. Виникає потреба в здійсненні міжнародно-правових, політичних акцій, орієнтованих на вироблення принципів планетарної екологічної політики. Набуває поширення думка, що загальнолюдські проблеми не можна вирішувати з достатньою ефективністю на рівні урядів окремих країн. Згідно з термінологією засновника Римського клубу А.Печчеї егоїстична система держав, що управляються схильними до самодурства урядами, характерною рисою діяльності яких є не подальше вдосконалення соціуму, а самоствердження й самозбереження, не здатна більш-менш продуктивно розв'язувати проблеми такої складності. Нинішня організація світового співтовариства є рудиментарною. Кожна національна держава зациклюється на збереженні своєї суверенності та територіальної цілісності. Кожна має велетенський і неефективний бюрократичний апарат і орієнтує левову частку свого національного продукту на озброєння та інші непродуктивні витрати. Таке марнотратство робить розвиток нашої цивілізації надзвичайно неефективним. Тому світовому співтовариству необхідно створити систему скоординованих між собою географічних та функціональних центрів прийняття рішень, охоплюючих всі рівні людської організації від локального до глобального [26].

Відомий англійський соціолог Р. Робертсон пропонує замість терміну "глобалізація" вживати як більш коректний "глокалізація", щоб підкреслити їх поєднання тенденцій глобального та локального в соціальних реаліях. Залежності глобальні, а дії локальні.

Між іншим, як вже зазначалось, процес інтеґрації на міжнародному рівні відбувається досить активно. Зокрема створюються "вільний" світовий ринок, глобальна масова культура, світове інформаційне співтовариство. Глобалісти вважають ці ознаки свідченням формування "супранаціональних просторів" та "ультрасучасного суспільства". Не вдаючись до оціночних суджень (добре це чи погано), слід визнати, що цей процес об'єктивно має місце. Красномовною його ілюстрацією є такі міжнародні утворення як Європарламент, Асоціація держав Північно-Східної Азії, Організація африканської єдності, Ісламська конференція, СНД тощо. Якщо перелічені міжнародні інституції мають здебільшого регіональний характер, то вже самі назви таких утворень як Міжнародний валютний фонд, Всесвітня організація охорони природи, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація свідчать про їх планетарні масштаби.

Сучасні глобалісти вважають, що лише єдиний "всепланетний" уряд зможе зорганізувати і підтримувати оптимальний в усіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні й людські ресурси, подолати екологічну кризу й вийти на збалансований режим розвитку. Лише глобальний рівень дозволить створити достатньо ефективну систему скоординованих рішень складних та багатоаспектних проблем сьогодення. У перехідний до означеного "світового порядку" період планується подальший розвиток міждержавних та міжнародних коаліцій типу ООН, на базі яких було б можливим формування таких міжнародних інституцій, як екологічна школа, екологічна інспекція, міжнародний екологічний суд тощо.

Загалом насторожує те, що більшість сучасних розвідок з проблем глобалістики обмежуються загальними міркуваннями й деклараціями про необхідність кооперування зусиль всього людства. В цілому продуктивні ідеї про необхідність створення "світового уряду", "транснаціональної держави", які у планетарному масштабі змогли б визначити оптимальні "межі зростання", забезпечити "зміну стилю життя", скооперувати все людство на "планетарно-комп’ютерній основі", "нормалізувати демографічний процес" і, зрештою, "раціоналізувати споживання" тощо, потребують конкретизації й пошуку реальних шляхів та методів їх впровадження. Рекомендація "раціоналізації споживання" в заможних регіонах дуже нагадує "гармонізацію цін" на товари широкого вжитку за часів "розвинутого соціалізму". Ідея "справедливого перерозподілу ресурсів" на планеті теж нагадує відому ідеологему з нашого недавнього минулого. Важко собі уявити, щоб представники "золотого мільярду" добровільно погодилися б суттєво знизити досягнутий рівень життя, щоб поділитися з рештою населення планети.


* * *

У зв'язку з викладеним вище, небезпечним видається всезагальне сподівання на те, що цю безпрецедентну консолідацію зусиль всього людства здатні очолити й організувати владні структури окремих (поки що?) держав. Ауреліо Печчеї застерігав: "Навряд чи можна чекати творчих пропозицій з цього приводу від самих урядів, бо характерною рисою діяльності державних інституцій завжди і скрізь було і залишається не самооновлення, а самоутвердження та збереження" [27]. Надмірна політизація сфери управління й адміністративної діяльності призводить до того, що у всьому світі, й особливо у нас, функціонери-політики абсолютно домінують над функціонерами-професіоналами.

Зрештою влада (не лише у нас, а у всьому світі) схильна до декларування важливості екологічних проблем, особливо в періоди передвиборних апеляцій до електорату, і, крім всього іншого, обмежена порівняно коротким терміном "від виборів до виборів". Тому її структури з очевидним небажанням виходять на планування та реалізацію довготермінових та фундаментальних екологічних заходів.

Саме тому в країнах розвиненої демократії з'являється досить активне протистояння громадських організацій та реформістських партій (серед яких не останнє місце належить "зеленим") державним та фінансовим інституціям. Відбувається витіснення державних управлінських структур різноманітними формами самоврядування. Досить виразно виявляє себе тенденція перебирання функцій державної бюрократії на користь громадських організацій. Набуває поширення міркування про пріоритет представницької влади над виконавчою. Слід зазначити, що тут зовсім не йдеться про заперечення ролі урядових інституцій у вирішенні глобальних проблем сучасності. Займатися цими проблемами - їх найголовніший обов'язок. Проте для того, аби повністю реалізувати потенційні можливості державних органів є необхідним ефективний громадський контроль над ними (що є головною засадою громадянського суспільства). Загалом, ефективні форми самоорганізації та самоврядування, що вже сьогодні мають тенденцію до поширення на міжнародний рівень, здатні бути основою для створення стандартів глобального управління соціальними процесами в сучасному світі.


Література:


1. Косолапов Н.А. Международно-политическая организация глобализирующего мира: модели на среднесрочную перспективу // ОНС. - 2001. - № 6. - С. 146.

2. Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. - СПб.: "Ювента", "Прогресс", "Культура". - 1995. - С. 52.

3. Альберт Гор. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. - К.: Інтелсфера, 2001. - С. 62.

4. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К.: 1998. - С. 7.

5. Бочковський О. Вступ до націології. - К.: Генеза, 1998. - С. 10.

6. Терроризм в современном мире. Опыт междисциплинарного анализа. Материалы "круглого стола" // Вопр. философии. - 2005. - № 6. - С. 7.

7. Бжезінський З. Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. - Львів - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. - С. 25.

8. Пахомов Ю. Цивілізаційні виклики і сучасна Україна // Політична думка. - 1997. - № 1. - С. 31.

9. Зарубкина Н.Н. Без протестанской этики: проблема социокультурной легитимизации предпринимательства в модернизирующихся обществах // Вопросы философии. - 2001. - № 10. - С. 47.

10. Сорос Дж. Суспільні блага глобалізації: відсутній компонент // День. - 18 жовтня 2001. - С. 4.

11. Бузгалин А.В. Постмодернизм устарел… (Закат неолиберализма чреват угрозой "протоимперий") // Вопросы философии. - 2004. - № 2. - С. 4.

12.Джозеф Стігліц. Глобалізація та її тягар. - К.: КМ Академія, 2003. - С. 31-32.

13. Там само. - С. 217.

14. Философия глобальных проблем. Вторые фроловские чтения // Человек. - 2003. - № 5. - С. 44.

15. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь разума. - М., 2000. - С. 68-69.

16. Доклад Всемирной встречи на высшем уровне по устойчивому развитию. Йоганнесбург, Южная Африка 26 августа - 4 сентября 2002 г. ООН, Нью-Йорк, 2002 г.

17. Там само. - С. 188.

18. Философия глобальных проблем. Вторые философские чтения // Человек. - 2003. - № 5. - С. 52.

19. Тоффлер Э. Третья волна. - М.: АСТ, 1999. - С. 539.

20. Мотрошилова Н.В. Идея единой Европы: философские традиции и современность // Вопросы философии. - 2004. - № 11. - С. 3 -18.

21. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М.: АСТ, 2003. - С. 15-16.

22. Там само. - С. 105-106, 195.

23. Waters M. Globalization. London-New York, 1995. - р.3.

24. Ионов И.Н. Историческая глобалистика: предмет и метод // Общественные науки и современность. - 2001. - № 4. - С.123-137.

25. Афиногенов Д.В. Свобода, наука, природа (Об истоках глобального экологического кризиса) // Общественные науки и современность. - 2001. - №4. - С. 149-159.

26. Печчеи А. Человеческие качества. - М.: Прогресс, 1980. - С. 272.

27. Там само.


Віталій Лях,

доктор філософських наук, професор,

завідувач відділу Інституту філософії ім.

Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ


Глобалізація в контексті

невизначеного майбутнього


У статті автор розкриває проблему глобалізації в контексті невизначеного майбутнього. Критичний аналіз праць ключових дослідників глобалізації - С. Гантінгтона, М. Кастельса, В. Іноземцева та М. Уотерса - засвідчує, що на разі актуальною є проблема міжцивілізаційного конфлікту, яка може бути розв'язана, якщо Західна і Східна цивілізації, усвідомлюючи свою неповторність, не будуть нав'язувати її одна одній.


Проблема глобальних трансформацій світового порядку набула особливої актуальності в 90-х роках ХХ століття у зв'язку з появою тенденцій до зростання та злиття економічних, технологічних, інформаційних процесів між країнами усього світу. Глобальна взаємозалежність суспільств у різноманітних сферах співіснування створювала враження про наявність певної тенденції, яка має поширитися на увесь світ, і всі країни разом будуть рухатися в одному, загалом прогресивному напрямі. Здавалося, що проблема вибору шляхів суспільного розвитку більше не стоїть на порядку денному, оскільки загальна тенденція вже визначена.

Сам термін "глобалізація" виник і набув поширення в середині 80-х років, і його застосування, в основному, пов'язують з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1985 р. дав тлумачення цьому поняттю, а згодом у 1992 р. видав книгу під такою ж назвою. Теорія глобалізації робить наголос саме на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, а з іншого боку, начебто засвідчила потенціал західної моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає як активна експансія вестернізації. Особливого поширення ідеї глобалізації набули в період 90-х років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азіатський світ уповільнив свій розвиток внаслідок кризи, а посткомуністичні країни почали активно впроваджувати ринкову економіку.

Втім, не всі суспільствознавці вважають, що має місце глобалізація як така. До того ж, зрештою з'ясувалося, що ця тенденція не є однозначною і поряд із зростаючою глобальною взаємодією різних країн світу існує тенденція до формування "однополюсного світу" (В. Іноземцев), коли "точка росту" перебуває лише в одному місці, а інші країни приречені на безнадійне існування в якості довічного аутсайдера.

Такий висновок напрошувався через те, що специфіка сучасної доби світового розвитку полягає в тому, що відбулася зміна джерел поступального розвитку постіндустріальних країн. Якщо раніше таким джерелом виступали технологічні інновації матеріального виробництва, то для постіндустріальних країн джерелом економічного розвитку виступає теоретичне знання, а матеріальне виробництво як таке втрачає своє домінуюче становище. Звідси випливає дуже суттєва різниця між індустріальними та постіндустріальними країнами якраз у плані несумісності стимулів для подальшого розвитку. Для перших має значення розвиток матеріальної бази на основі індустріального типу праці. Мірилом розвитку для других є інтелектуальний потенціал країни, здатність людей до творчості. Відповідно відбувається певна поляризація світу на тих, хто вже освоїв нову постіндустріальну систему цінностей і новий спосіб розвитку, і тих, хто продовжує орієнтуватися на матеріальні цінності та індустріальний спосіб виробництва. Драматизм ситуації полягає в тому, що постіндустріальний світ стає самодостатнім, він меншою мірою залежить від країн з матеріальним способом виробництва. Як пише з цього приводу М. Кастельс, "глобальна економіка у ХХІ ст. буде поширюватися, використовуючи значне збільшення потужності телекомунікацій і обробки інформації. Вона проникає в усі країни, на всі території, в усі культури, в усі комунікаційні потоки і в усі фінансові мережі, безупинно проглядаючи планету у пошуках нових можливостей для отримання прибутку. Але вона буде це робити вибірково, з'єднуючи значимі сегменти і нехтуючи місцевостями і людьми, які вже вичерпали свій потенціал або не викликають інтересу на даний момент" [2, c. 508].

З іншого боку, країнам з домінуванням матеріального виробництва неможливо "наздогнати" постіндустріальні країни: це в принципі неможливо через різні соціокультурні орієнтації. Неспроможність моделі "наздоганяючого" розвитку по відношенню до постіндустріального суспільства зумовлена багатьма причинами. Модель від самого початку містила в собі певні обмеження, оскільки передбачала певну мобілізацію зусиль населення країн з дешевою робочою силою і нерозвиненим внутрішнім ринком. Тобто мовби навмисно закладено в існування такого суспільства нерозвинену робочу силу. Але те, що раніше було перевагою у конкурентній боротьбі з іншими країнами, згодом стає перешкодою для переходу до наступного етапу суспільного розвитку. Або, як зазначає з цього приводу В. Іноземцев, "принциповим моментом, що не дозволяє індустріальним країнам досягнути рівня постіндустріальних, є якісна відмінність джерела поступу тих і інших: у першому випадку це - економічний тиск на людину як економічного суб'єкта, що виражається у максимізації вироблених ним інвестиційних благ; у другому - це вільний розвиток неекономічно мотивованих особистостей, що виражається у створенні нових інформаційних благ і нових стандартів виробництва та споживання, нового типу соціальних зв'язків і нової якості життя" [3, c. 138].

Саме на цій підставі В. Іноземцев робить висновок про утворення в процесі вестернізації "однополюсного" світу. "Цілком очевидним, - пише він, - є поділ сучасного світу на постіндустріальний центр і індустріальну, а почасти навіть доіндустріальну периферію, причому природна конвергенція цих складових видається сьогодні абсолютно нереальною" [3, c. 151-152]. Звідси він робить висновок, що поняття "глобалізація" є не зовсім коректним. Наводячи відоме визначення М. Вотерса [4], що глобалізація являє собою "соціальний процес, в ході якого стираються географічні кордони соціальних і культурних систем, і населення все більше усвідомлює зникнення цих кордонів", В. Іноземцев зазначає, що під нього можна підвести будь-які процеси, і воно втрачає специфіку, яка є ознакою наукового визначення [3, c. 590-591]. Перераховуючи ознаки глобалізації, які наводять соціологи (активізація міжнародних контактів, розвиток комунікацій, взаємне збагачення культур, глобальна взаємозалежність соціальних і політичних рішень), економісти (активізація міжнародних фінансових трансакцій, збільшення обсягів міжнародної торгівлі, засвоєння західних стандартів споживацької культури), В. Іноземцев робить протилежний висновок: "Втім, все це аж ніяк не означає, що глобалізація сучасного суспільства повинна розглядатися як безперечна даність" [3, c. 590]. Наявність певних кількісних показників ще не свідчить про якусь специфічну якісну характеристику світу. Іноземцев схиляється до думки, що "глобалізація" - це лише теоретична конструкція, що призначена відобразити формування однополюсного світу, і до того ж у якості ідеального світового порядку.

Однак ця точка зору дещо тенденційна і відображає прагнення автора видати концепцію "однополюсного світу" за єдино правильну. (До того ж, зазначимо в дужках, в інших частинах своєї книги Іноземцев користується поняттям глобалізації в позитивному його розумінні). Мовби відповідаючи на його тезу, М. Кастельс пише: "Якщо проблема лише в тому, що тенденції процесу глобалізації поки ще остаточно не реалізовані, то це лише питання часу, коли в історичній послідовності чітко проявиться профіль нової глобальної економіки" [2, c. 109]. Звичайно, Кастельс цілком розуміє, що на сьогодні глобалізація має свої обмеження, оскільки доки будуть існувати національні держави і національні уряди, доти буде проводитися національна політика протекціонізму і будуть існувати економічні регіони, не включені до глобальної економіки. Однак в цілому Кастельс підтримує концепцію глобалізації, роблячи лише деякі застереження зокрема, що глобальна економіка - це не економіка планетарного масштабу. Вона заторкує лише окремі сегменти світового економічного простору. Як вже зазначалося, постіндустріальна економіка діє вибірково, залучаючи лише ті країни і регіони, які становлять для неї інтерес.

Проте процес глобалізації не є безболісним і безконфліктним. З боку виключених із глобальної економіки країн і територій можливі дві різні реакції. Одна з реакцій полягає в тому, що ці країни підключаються до глобальної економіки через "тіньові" сектори. Тобто виникає те, що Кастельс називає "перверсивним зв'язком".

Інша реакція може набути форми відсторонення виключених від тих, хто їх ігнорує. Як пише з цього приводу М. Кастельс, "різного роду фундаменталізми, що походять від різних джерел, будуть становити найбезкомпромісніший виклик однобічному домінуванню інформаціонального глобального капіталізму. Їх потенційний доступ до зброї масового знищення кидає гігантську тінь на оптимістичні перспективи інформаційної доби" [2, c. 509].

Ще одна небезпека для майбутнього світу пов'язана з новими формами ведення воєнних дій, які будуть використовуватися індивідами, організаціями і державами, сильними у своїх переконаннях, але слабкими у своїх військових засобах. Як зазначає М. Кастельс, глобальний або локальний тероризм є основною небезпекою для інформаційної цивілізації. Зокрема він пише: "Зростаюча технологічна витонченість визначає два шляхи, що призведуть до безмежного терору: з одного боку, невеличка цілеспрямована група, фінансово забезпечена та добре поінформована, може спустошити цілі міста або завдати удару по нервових центрах нашого існування; з іншого боку, інфраструктура нашого повсякденного життя - від енергії до транспорту і водопроводу - стала настільки складною та заплутаною, що її вразливість зросла експоненційно. В той час як нові технології допомагають системам безпеки, вони також роблять наше повсякденне життя все більш доступним для зовнішніх впливів" [2, c. 510].

У цьому зв'язку деякі західні вчені (зокрема С. Гантінгтон) вказують на актуалізацію міжцивілізаційних конфліктів. Виявилося, що між ними існує маса особливостей, а звідси утворюється можливість виникнення конфліктних ситуацій саме через несумісність ціннісних орієнтацій різних цивілізацій. Як приклад можна навести відому тезу С. Гантінгтона про "зіткнення цивілізацій" і його прогноз щодо виникнення в майбутньому незліченних конфліктів, яких неможливо буде уникнути через розбіжність культурних і релігійних орієнтацій.

У своїй загальновідомій праці "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку" (1996) С. Гантінгтон змальовує картину наростання нового типу напруженості у світовій спільноті. Він відстоює думку, що майбутні конфлікти спричинятимуться, в основному, через розбіжність між цивілізаціями, культурами, релігіями. Щодо цього С. Гантінгтон дає досить розгорнуту панораму попередніх конфліктів і війн та причин їх виникнення протягом історичного розвитку. Відповідно вибудовується певна логіка зміни одних причин іншими. Так, на світанку історії переважали конфлікти і війни, що спричинялися через релігійні розбіжності або через боротьбу династій. Після Вестфальського миру (1648) в західному світі конфлікти мають місце, в основному, між державцями-імператорами, абсолютними монархами, конституційними монархами, що прагнули змінити свою владу, свої армії, економічну силу та спрямовували свої зусилля на захоплення нових територій. З часом утворюються національні держави з більш демократичними формами правління і відповідно після цього, за висловом Р. Палмера, "закінчилися війни королів, розпочалися війни народів". Ця схема розгортання воєнних конфліктів діяла до 1917 р., коли після здійснення російської революції до конфлікту національних держав додається конфлікт ідеологій. Зрештою у ХХ ст., як пише С. Гантінгтон, "стосунки між цивілізаціями просунулися від фази, коли переважав однонаправлений вплив однієї цивілізації на всі інші, до фази інтенсивної стабільної взаємодії усіх цивілізацій. Обидві головні характеристики попередньої доби міжцивілізаційних відносин почали зникати" [1, c. 120]. Йдеться про те, що в цей період завершується беззастережна "експансія Заходу" і починає зростати "бунт проти Заходу". Незахідні суспільства все частіше виступають не пасивними об'єктами впливу західних цивілізацій, а активними суб'єктами як своєї історії, так і світового порядку в цілому.

До того ж, у ХХ ст. виникає інша тенденція в самих державах-націях, коли вони починають об'єднуватися в "універсальні держави", зокрема такі процеси характерні для Західної Європи та Північної Америки. Тобто формуються певні конфедерації, об'єднання, де полегшуються різні форми кооперації, взаємодії, комунікації, міжкультурні зв'язки.

З іншого боку, мірою того, як світ у цілому виходить з-під впливу західної цивілізації, відбувається падіння впливу ідеологій. З цього приводу С. Гантінгтон зазначає, що Захід не створив жодної великої релігії, а разом з падінням впливу західної цивілізації знецінюється роль великих ідеологій. В країнах незахідного світу визначальна роль належить релігіям. Звідси Гантінгтон робить такий висновок: "Міжцивілізаційне зіткнення культур і релігій витісняє народжене Заходом всередині - цивілізаційне зіткнення політичних ідей" [1, c. 122].

Для того, щоб краще зрозуміти можливі форми взаємовідносин між різними цивілізаціями, розглянемо ті, що вже склалися в період домінування західної цивілізації. Одна з найпростіших відповідей на вплив західної цивілізації - це відторгнення, несприйняття західних ідей і технологічних напрацювань. Типовий приклад такої позиції демонстрували в минулому Японія та Китай. Але плата за таку самоізоляцію надто висока: за умов технологічного відставання ці країни змушені були допустити можливість західних технологій та ідей. Зрештою, на сьогодні зрозуміло, що позиція повної ізоляції є безперспективною. І, крім релігійних фанатиків, ніхто на неї не погоджується.

Інша позиція у формах міжцивілізаційних відносин отримала назву кемалізм, за ім'ям Мустафи Кемаля, першого президента Турецької республіки. Передумова такої позиції полягає в тому, що модернізація і вестернізація бажані і необхідні, а оскільки традиційна культура з модернізацією несумісна, то потрібно від такої культури відмовитися або скасувати. Передбачається, що модернізація і вестернізація йдуть поруч і підсилюють одна одну. Зрозуміло, що така позиція цілком влаштовувала західний світ, оскільки передбачалося, що такий шлях розвитку - єдино правильний, і всі повинні його наслідувати. Отже, незахідним цивілізаціям потрібно відмовитися від своєї системи цінностей, засвоїти західну і повністю змінити спосіб свого існування. В Туреччині Ататюрк пішов саме таким шляхом. Однак при цьому виявилися і негативні наслідки такої позиції, оскільки країна виявилася "розірваною": більшість населення залишалась ісламською за релігією, традиціями, звичаями, а еліта повністю сприйняла західні цінності і сповнена рішучості розвиватися разом із Заходом. Ця розірваність небезпечна тим, що час від часу ісламізм витісняє прозахідну орієнтацію і спричиняє соціально-політичні конфлікти.

Історія розвитку цивілізацій дає нам приклад і третього варіанта взаємодії цивілізацій - реформізм. Як зазначає з цього приводу С. Гантінгтон: "Стратегія відторгнення переслідує безперспективну мету - ізолювати суспільство від сучасного світу, який стає усе тіснішим. Кемалізм ставить важку і травмуючу задачу - ліквідувати культуру, що існувала віками, і замінити її цілком новою, привнесеною з іншої цивілізації. Третій вибір полягає в тому, щоб спробувати сполучити модернізацію зі збереженням цінностей, практики і інститутів корінної культури суспільства" [1, c. 124]. Зрозуміло, що останній вибір набув найбільшої популярності серед незахідних країн. В Японії цей підхід знайшов відображення у гаслі: "Японський дух, західна техніка". В 30-х роках ХІХ ст. подібна спроба була здійснена в Єгипті. С. Гантінгтон пише, що "реформізм такого типу був найпоширенішою відповіддю Заходу з боку частини мусульманських еліт протягом 50 років - з 70-х років ХІХ ст. до 20-х років ХХ-го, коли він зіткнувся спочатку з викликом з боку кемалістів, а потім і з боку більш рафінованого реформізму у фундаменталістській формі" [1, c. 124].

Однак усі три відповіді незахідних суспільств на модернізацію і вестернізацію не були однозначними. Там, де модернізація набирає обертів, інтенсивність вестернізації падає і місцева культура починає відроджуватися. Згодом модернізація міняє й баланс між цивілізаціями (залежність від Заходу зменшується), і в суспільстві зростають пошуки національної ідентичності.

Зрештою, історія розвитку цивілізацій свідчить, що протягом значних історичних періодів цивілізації неодноразово стикалися з ситуацією, коли мали місце різні запозичення і форми взаємодії. Але багато фактів свідчать на користь "гіпотези незмінності", яка говорить про те, що в цивілізації існує деяке незмінне ядро, яке при будь-яких запозиченнях залишається незмінним. Цивілізації вибірково запозичували окремі елементи у інших цивілізацій, пристосовуючи, перетворюючи і асимілюючи їх, щоб забезпечити виживання основних цінностей. Зокрема, свого часу Китай запозичив індійський буддизм, але це не призвело до "індуїзації" Китаю. Араби-мусульмани запозичили деякі надбання еллінської культури. Японія у VІІ ст. запозичила китайську культуру і трансформувала її у більш високу цивілізацію.

Втім, вчені розрізняють витончені культури і інструментальні. Для інструментальних систем характерна більш висока лабільність по відношенню до нововведень, які органічно включаються в традиційну систему цінностей. Витончені культури, навпаки, характеризуються високим ступенем єдності, просякнуті релігією як визначальним принципом пізнання. Такі системи ставляться вороже до нововведень. Тому китайське і японське суспільства (як інструментальні культури) швидше пішли шляхом модернізації, ніж ісламське. Зрештою, на думку С. Гантінгтона, досвід ХХ ст. свідчить, що модернізація не обов'язково супроводжується вестернізацією, а це означає, що замість того, щоб світ рухався до одноманітності, маємо ситуацію, коли окремі цивілізації змінюються в бік самобутності і починають протистояти західному світу.

Отже, робить висновок Гантінгтон, конфлікти будуть наростати і саме між цивілізаціями. Стосунки між цивілізаціями і раніше не були дружніми. Найчастіше - це стосунки суперництва, змагання чи холодного миру. На думку Гантінгтона, міжцивілізаційні конфлікти набувають двох форм: на локальному рівні - по лініям розлому (між сусідніми державами, що відносяться до різних цивілізацій, або між різноцивілізаційними групами, що існують в межах однієї держави); на глобальному рівні виникають конфлікти між так званими серцевинними державами різних цивілізацій. Серед причин, що викликають ці конфлікти, можна назвати боротьбу за військову перевагу, за економічну потужність, за захист людей, за відстоювання культурних і моральних цінностей, іноді за територію.

Сьогоденна можливість міжцивілізаційних конфліктів зумовлена тим, що змінюється конфігурація серцевинних держав, баланс сил між цивілізаціями, Захід втрача свою гегемонію і намагається її відновити. Як зазначає С. Гантінгтон, "якщо незахідним суспільствам призначено формуватися під впливом західної культури, то на цей раз це може відбутися тільки в результаті експансії, розгортання і застосування Заходом сили. Імперіалізм - неминучий логічний наслідок універсалізму" [1, c. 145]. Він доводить, що західний універсалізм небезпечний для світу, оскільки може призвести до великої міжцивілізаційної війни між серцевинними державами. А така війна небезпечна в першу чергу для Заходу, оскільки він все ще переоцінює свої можливості.


Література:


1. Хантингтон С. П. Столкновение цивилизаций и переустройство мирового порядка // Pro еt Contra. - М., Весна 1997.

2. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура. - М., 2000.

3. Иноземцев В. Л. Расколотая цивилизация. - М., 1999.

4. Waters M. Globalization. - L. - N. Y, 1995.


Анатолій Карась,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії Львівського національного університету ім. Івана Франка


ДИСКУРСИВНА СОЦІАЛЬНІСТЬ "ПОСТТРАДИЦІЙНОГО" ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КОНЦЕПЦІЇ Ю. ГАБЕРМАСА


У статті розглядається соціальна природа громадянського суспільства у його історичному аспекті з погляду переоцінки концепції відкритості Ю. Габермаса. На основі виявлення нетотожності життєвого світу і соціальності зафіксовано принаймні три моделі громадянського суспільства, яке проходить еволюцію від звичаєвого до ринково-економічного й нарешті до дискурсивного рівня самоорганізації та теоретичної рефлексії. Наголошено на слушності тих ідей концепції Габермаса, які сприяють можливостям інтерпретувати "посттрадиційне" громадянське суспільство у якості дискурсивної соціальності. Показано внутрішньо-теоретичні суперечності концепції Габермаса, що випливають з його філософії комунікативної раціональності.