Geum.ru

Філософія, суспільство

Вид материалаДокументы

Содержание


Михайло Шевченко
Метаконцептуальний рівень
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Михайло Шевченко


Становлення нової України, котре відбувається на очах усієї планети, є вагомим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, багаторічне попрання якої діями старої влади не могло не привести до того результату, який бачимо - пробудження й становлення нації, українського громадянського суспільства.

Відтак українська спільнота продемонструвала відкриту громадянську позицію у підході до розв'язання кардинального соціокультурного питання - який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представницькою демократією, людиновимірним державним устроєм і стандартами життя, чи євразійський, із керованою демократією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і поведінкою людей - і обрала шлях пріоритетності саме європейського вибору України, пріоритетності саме європейських цінностей і норм життя.

Цей вибір був вільним, без примусу, раціональним, бо ґрунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі проходили в країні, і відповідальним, бо виходив саме із самостійного омислення соціокультурної реальності останнього десятиліття.

Під час президентських виборів 2004-2005 десятки мільйонів людей перебрали відповідальність на себе, бо ж була перейдена межа попрання гідності, як суто людської, так і національної, суспільного самоствердження пересічного, середньостатистичного громадянина України, перехід через яку (межу) свідчить про те, що можна розпрощатися зі сподіваннями, що із тобою ця влада коли-небудь буде рахуватися, зважати на тебе. І це було не тільки емоцією, але й реакцією душі та духу, глибоко закоріненою у відрефлексованій, дуже добре помисленій - саме у дусі некласичної, спрямованої на ствердження гуманістичних засад суспільного буття, раціональності.

Саме це останнє - ствердженння людиновимірності соціокультурного облаштуванння країни - і є центральним, визначальним у сучасно, несцієнтистськи зорієнтованій, некласичній раціональності і усіх її засадничих принципів: плюралізму, альтернативності, децентрованості, критичності та самокритичності, толерантності, тобто ставлення до іншого як Іншого з великої літери, екосвідомості, відповідальності за долю буття, нецинічної моралі.

І саме таким був вибір української людини, яка хоче жити не у малоросійській губернії відповідно до євразійських вартостей та уподобань, а у суверенній державі вільних, а, отже, і відповідальних громадян. Державі, спрямованій у Європу не лише у своїх зовнішньополітичних прагненнях, а передовсім у сенсі бажання облаштувати внутрішньоукраїнське буття на засадах гуманістично зорієнтованої і, передусім, комунікативної раціональності. І тут українська людина спирається на багатовіковий український досвід - від княжої до козацької доби: виборності, обов'язкових рад, місцевого самоврядування та судочинства, тривалої збройної боротьби українців в обороні держави, за утвердження і зміцнення державного суверенітету, соціальну та національну справедливість.

Проте реальність сьогодення не є такою однозначною. У значній частині України, великих містах південного Сходу України переважаючою тенденцією є орієнтація на євразійські цінності, на продовження етатизму та авторитаризму, на декоративну демократію. До того ж, усе це помножене на тривале зросійщення цього краю. Тобто наразі маємо ситуацію, близьку до розколу, різкого розходження цивілізаційних орієнтацій, ціннісних уподобань, соціокультурного вибору. Відповідно до цього і потрібно розглядати усі ті негаразди та проблеми, із котрими зіткнулася українська суспільність.

Говорячи про них, потрібно сказати про ту соціокультурну ситуацію, про той реальний політичний та соціально-економічний устрій, котрий складався і склався в Україні впродовж усіх років незалежності, особливо останнього десятиліття.

Передусім зазначимо, що в основі сучасного суспільно-політичного та економічного устрою України лежить приватна власність, але не європейського, цивілізованого штибу, де існує найвищий у світі відсоток заробітної платні у структурі собівартості продукції, де різниця між заробітною платою керівників і найманих працівників законодавчо закріпленим чином не перевищує цифру 1:10. А того штибу, де ці пропорції у рази, десятки й сотні разів різняться, де запанував кланово-олігархічний капітал і вітчизняні олігархи, особливо із південно-східних реґіонів, які приватизували за безцінь підприємства найприбутковіших і найвагоміших секторів економіки, увійшли до числа найзаможніших у Європі. Де, зрештою, цей кланово-олігархічний капітал зрісся із місцевою та столичною владою і криміналітетом, і де, кінець-кінцем, він зробив ривок до панування на політичному олімпі, нарощуючи свій вплив у Верховній Раді, Уряді, Адміністрації Президента.

У зв'язку із цим існує кілька соціокультурних проблем, (які так чи інакше, але усе одно доведеться розв'язувати в перспективі), які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу, оскільки без їхнього розв'язання неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не може до кінця зреалізуватися людська гідність.

І найперша серед них, засаднича, - це конституційне закріплення системи політично відповідальної влади, на наш погляд, найдоцільніше - парламентсько-президентської демократії, за якої уряд найбільшою мірою залежить від волі виборців. Формується автоматично, як це фактично робиться в будь-якій країні Європи: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Чехії та інших. У це, зрештою, все упирається.

Сюди ж прилягає й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики, адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв'язання питання "влада-опозиція", чітке унормування їх стосунків за європейським зразком: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, постійний суспільний діалог на усіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей (телебачення, радіо, преси тощо).

Постійного суспільного дискурсу вимагає і соціально-економічна спрямованість держави.

Найбільш важливими є питання середнього класу. На наше переконання, саме цей клас повинен стати в Україні визначальним, панівним у суспільстві. І йдеться не лише про дрібних підприємців та працівників фінансово-банківської сфери, а про представників найбільш масових професій: кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, науковців, викладачів технікумів та вузів, середньостатистичного селянина, праця яких має оцінюватися адекватно, так, як і є сьогодні у Європі.

Ще одна життєво важлива проблема - створення системи соціального партнерства. Вона включає взаємодію уряду, підприємців і найманих робітників, постійно діючий дискурс стосовно нагальних і найбільш гострих проблем сьогодення. Сьогодні актуальними темами такого дискурсу є різке і одномоментне майнове розшарування, походження статків вітчизняних олігархів, зниження життєвого рівня пересічного українського громадянина (а це понад 90 % усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як результат, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі - це проблеми, що різко загострилися останнім часом: житла, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, а також прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, тінізації економіки, тяжкої і специфічної за українських реалій екологічної ситуації та проблема депопуляції і т. ін.

Зрештою, у кожної людини є об'єктивно існуючі потреби і відповідні їм інтереси та прагнення жити за стандартами цивілізованих країн. До того ж у пересічної людини виникає питання: чому, власне, саме я маю бідувати, існувати на грані виживання, тоді як нові "українці" та дуже маленька частинка нашого народу (у масі своїй сірість та брутальність), у цей же час може жирувати? Жирувати на перерозподілі надбаного неймовірними зусиллями усіх, і це лише через те, що вони мають доступ до владних структур, котрі дають їм змогу це робити, та ще й прикриваючись "високою" метою: створенням і утвердженням нового власника.

Урешті-решт у десятків мільйонів українських людей - колишнього справжнього середнього класу ( і не лише за тогочасними мірками, а й у реальному самопочуванні громадян) - виникало цілковито резонне запитання: чому після всього того, що я мав та ким я був, і це було зовсім нещодавно, саме я, і саме після щойно означеного, повинен, вкотре в українській історії, бути тим гноєм, що ним вистилається шлях у майбутнє?

Прірва між різними соціальними стратами суспільства, як і між виконавчою владою та народом, котра утворилася упродовж тринадцяти років, має бути подолана. Запорука цього - утвердження в українському соціумі вищеозначеної системи постійно діючого дискурсу з усіх невідкладних, болючих питань сьогодення.

Лише те суспільство може сподіватися на свій власний поступ, котре здатне розв'язувати найбільш гострі і нагальні проблеми, які постають перед ним, насамперед перед пересічним, середньостатистичним громадянином на тому чи іншому відтинку його розвитку. Як відомо, на сьогодні найперше - це питання про гідну винагороду за трудовий внесок, а відтак про створення платоспроможного покупця і утвердження у пересічного громадянина України, його людської гідності. Повернути людську гідність потрібно і найбільш упослідженій частині українства - українським селянам, а це третина усього населення - 17 мільйонів людей, які не менше, аніж решта громадян України заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують. Бо саме на їх кістках, їхньому - до десяти мільйонів - геноцидові у 20-30 роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і була створена та індустріальна міць Сходу та Півдня України, яка зараз стала розмінною картою, предметом шантажу з боку олігархів того реґіону та їх владної реґіональної обслуги.

Їхня доля, а відповідно і особисте самопочування кожного із них, видається найбільш примарним і драматичним: повернення від цілковитої механізації у полі і на фермі у брежнєвсько-горбачовські часи знову до вил, лопати і граблів, а у соціальному плані - до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність перспектив на майбутнє, особливо щодо можливості одержати освіту, сільської молоді.

Що було на селі іще десять років тому? Передовсім - механізоване великотоварне виробництво. Високомеханізовані тваринницькі ферми, польові стани та ремонтні майстерні - у кожному селі. Восьмигодинний робочий день, розбудована соціальна інфраструктура, масове будівництво житла, доріг, 50 млн. тон хліба і 6 млн. тон цукру у 1990 році.

І, відповідно, настрій людей: бадьорий, упевнений, сповнений оптимістичних сподівань.

Як же вирішується подальша доля половини етнічних українців у державі, доля селян нині? Видається низка указів про паювання землі і приймається Земельний кодекс. Приймається без урахування думки самих селян, тобто без залучення європейського досвіду широкої суспільної дискусії із цього питання, а також багатодесятилітнього вітчизняного досвіду кооперативного руху у ХIХ-ХХ стор. в Україні, одним із найвидатніших організаторів і ідеологів якого був, зокрема, член Генерального секретаріату (уряду) Центральної Ради - генеральний секретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 року - голова Ради міністрів Директорії УНР Б.М. Мартос.

Отже, як видається, ситуація на селі штучно повертається у дореволюційні часи, і у плані організаційному, і у плані матеріально-технічного його забезпечення. Із відповідними наслідками соціально-психологічного ґатунку: масовою втечею із села молоді, зневірою, стомленістю, відсутністю сподівань на краще у тих, хто залишається.

Нищення українського села - а це була цілеспрямована упродовж останніх десяти років політика - це удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною ІІ і його відміни без надання селянам землі у 1861 році; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932-33 років) удар по генетичному коду українства, не менш сильний, ніж усі попередні.

Життєвий світ особистості, отой lebenswelt українського селянина - це не щось абстрактне, а дуже конкретне - це українське село в усій його ментально-історичній цілісності. Тому фермерство західного штибу у принципі, не говорячи уже про такі чисто економічні речі, як велика механізація, сівозміни, тваринницькі комплекси, не можуть забезпечити цілісного соціокультурного функціонування села: турбота про молодь (школи та дитячі садки), про пенсіонерів, медпункти, газифікацію, магазини, побутові заклади, дороги, шкільні автобуси тощо.

У планетарному масштабі сьогодні відбувається перехід до постіндустріального суспільства, технотронної ери. Але це зовсім не означає, що втрачається специфіка життєвого світу різних спільнот, зокрема сільських. Навпаки, саме такий підхід до села - не як до життєвого світу особистості, сільського жителя, а лише як до комори, лише як засобу постачання продуктів харчування, є згубним (не говорячи вже про те, що він є відверто антигуманним у своїй основі).

Нормальне, людиновимірне життя на селі і нормальне, тобто високотоварне, ефективне, сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехнічному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці, що можливо лише у великих, на рівні усього села кооперативних господарствах, де б селяни працювали не як батраки, а як вільні люди і самі обирали своїх керівників.

Але сучасні процеси перехідного періоду - від колективно-радянських до ринкових, приватних форм господарювання на селі проходять складно, неоднозначно, болюче. Часто можна спостерігати наймитування та батрацтво, банальні найпримітивніші форми виживання. Сьогодні, на жаль, треба забути про той образ села, як скарбниці українського духу, мови, пісні і традицій.

Але повернемося до загальноукраїнських проблем становлення громадянського суспільства і реалізації ідеалів свободи. Сьогодні Україна опинилася перед новими випробуваннями цивілізаційного розлому, соціокультурного вибору, який назрівав підспудно і який виник зовсім не на пустому місці. Основним його чинником, корінною причиною є панування в економіці й у політиці, владній вертикалі кланово-олігархічного, масштабного навіть за європейськими мірками капіталу.

Усе це призвело (не могло не призвести) до негативного впливу на особистість, постійного психологічного пресингу на неї, що не могло не викликати цілком певний внутрішній спротив, який довгий час знаходився у латентному, пригніченому стані. Чи не утвердження кланово-олігархічних структур і їх повсюдна присутність та вплив є основною причиною такого психологічного стану? І чи не повсюдна корумпованість влади та необмежений авторитаризм, "влада начальників" істотно доповнили підстави для знеособлення та глухого внутрішнього невдоволення людей? Авторитаризм, абсолютне переважання рольової функції спілкування ґрунтувалася на традиції, що вже склалася при попередньому режимові, традиції відсутності звітності на всіх рівнях влади. Для цього соціального типу мораль (навіть у подвійній своїй формі) перестала грати будь-яку стримуючу роль. Явище ж нічим не обмеженого у своєму свавіллі авторитарного начальника (на підприємстві, у районі, місті, області, у податковій інспекції тощо) є чинником, що спричиняв лише самозамикання особистості, а отже, її деструкцію та внутрішній, глибоко схований за позірною байдужістю, спротив.

На українську людину, пересічного, середньостатистичного громадянина звалилася ціла низка негараздів і проблем, що змушує говорити про українське соціальне середовище як про парадоксальне: українська людина, ґрунтовно освічена і широко поінформована, висококваліфікована, працьовита і творча, була поставлена за обставин вимріяного і виплеканого поколіннями суверенітету в умови не самоствердження і повноцінної самореалізації, а в умови виживання. Виживання в багатьох параметрах: прірви, що утворилася між повсякденними турботами пересічного громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, коли середньостатистичний громадянин просто полишений сам на сам зі своїм негараздами і проблемами, зокрема майже неможливістю за зарплату купити і оплачувати пристойне житло, масового безробіття, проблемами медицини, масової бідності і постійних психологічних стресів, відтак депопуляції українців - багаторічного перевищення смертності над народжуваністю, закордонного заробітчанства у найгіршому виконанні, торгівлі жінками, зрештою - вкраденими в Ощадбанку вкладами тощо.

До усього цього додався той інформаційний шок, котрий отримала українська людина у результаті оприлюднення касет майора Мельниченка, які назавжди підірвали довіру українців до влади, до вищого її ешелону. Особливою, принципово значимою при цьому була роль О.О.Мороза, котрий зважився на цей крок, чим назавжди вписав своє ім'я у вітчизняну історію, у надзвичайно болісний процес становлення української нації та, відповідно, громадянського суспільства в Україні.

Усе це, разом узяте, й підвело десятки мільйонів громадян до їх глибинного соціокультурного вибору, до тієї громадської позиції, яка була продемонстрована і на Майдані Незалежності, і на десятках площ інших міст України. Ідеться про регулярне, упродовж десяти років пригнічення владою людської гідності українських громадян, де останньою краплею було обурення від відвертого, глибоко аморального фальшування результатів виборів.

Сил впливу зацікавлених "гравців" у цих процесах в Україні декілька - внутрішні і зовнішні. Зокрема, за усім цим стояли, безпосередні кланово-олігархічні інтереси мультимільйонерів та мільярдерів із Донбасу та взагалі великих міст реґіону Півдня та Сходу України. Як відомо, однією із корінних особливостей українського великого бізнесу була пряма залежність його успіхів від наближеності до влади - як центральної, так і обласної. Саме під олігархів були створені вільні економічні зони, було введене пільгове оподаткування. Саме вони захопили, монополізували провідні сектори економіки на південному Сході України. Крім того, за цим стояв інтерес голів облдержадміністрацій, котрі у будь-який спосіб хотіли зберегти свої портфелі, свій вплив і свої статки.

І усе це накладається на іще одну проблему, котра відіграла при цьому не останню роль. Ідеться про соціокультурні уподобання російськомовного населення великих міст південного Сходу України, котрі активно використовувалися зацікавленими силами. Більше того, на Сході і Півдні України утворився специфічний, майже автономний інформаційний простір, власники якого мало переймаються українськими національними інтересами.

Українське книговидавництво за останні 14 років прийшло у занепад, що зробило українську книжку малодоступною.

Українська православна церква Московського патріархату відверто втрутилася у виборчий процес.

Говорячи у цілому, за останні 10 років влада не лише нічого не зробила для зближення культурного середовища україномовних та російськомовних етнічних українців, а, навпаки, своєю бездіяльністю активно сприяла утворенню усе більшого розриву між ними, між їхніми симпатіями, системою засадничих цінностей.

Усе це, зрештою, вилилось у сепаратистські настрої та несприйняття влади в Україні як української, що можна було спостерігати у часи помаранчевої революції та й зараз (хай і не у такій відвертій формі, а хоча б під маркою "федералізації"). І коли вже справа дійшла до того, що колишній голова адміністрації Запоріжжя (!!!) почав говорити про автономію (від кого - від України?), то тут уже потрібно замислитися дуже серйозно. Ми вже це проходили у часи Української революції 1917-1920 років: і з'їзд Рад у Харкові, і донецько-криворізьку республіку. І ми добре знаємо, чим усе це закінчилося.

Отже, хід останніх президентських виборів висвітлив низку доленосних для українського суспільства особливостей і, водночас, проблем.

Він засвідчив, слід іще раз підкреслити, найперше - пробудження української нації. По-друге - повноцінне становлення (незалежно від етнічної, майнової чи конфесійної приналежності) українського громадянина, котрий цілком свідомо, обдумано й відповідально поставився до свого соціокультурного вибору, вибору майбутнього України як свого персонального вибору. Відтак, зроблено вагомий крок у процесі становлення української нації і українського громадянського суспільства.

Отже, хід виборів засвідчив наявність низки антропокультурних та соціокультурних проблем. Особливо важливо, що різке розмежування, розкол електоральних уподобань в Україні вперше відбувся не на основі політичного поділу на представників багатих і бідних, підприємців і найманих працівників тощо, а на основі соціокультурних уподобань та спрямованості, на основі цивілізаційного вибору: європейського чи євразійського. І усе було б добре, нічого б не насторожувало, якби не одна обставина.

За дивною, на перший погляд, але, з іншого боку, дуже прозорою і зрозумілою обставиною цей вибір, цей поділ електоральних уподобань географічно збігся в Україні із поділом жителів України на україномовних українців і російськомовних громадян України - жителів великих міст південного Сходу України.

На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російськомовних українців, слід зупинитися окремо, бо саме ця обставина може визначальним чином вплинути на нинішній і майбутній соціокультурний вибір України, визначити її майбутнє.

Держава Україна може відбутися лише тоді, коли остаточно, у повному обсязі складуться українська етнічна нація і, відповідно, громадянське суспільство України. А останнє, себто суспільство громадян України, може скластися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави України, а саме - української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не ділить громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей).

Проте є абсолютно зрозумілим, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствердилося українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці складають стрижень, осередя української політичної нації. На цьому ж осереді тримається й нормально функціонує повноцінне українське громадянське суспільство.

Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація більш-менш зрозуміла: ми можемо лише висловити побажання, щоб вони у цілому рано чи пізно стали належними до української політичної нації, - то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців, які стали такими в результаті відверто русифікаторської політики в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню - воно повинно бути вирішене із часом абсолютно однозначним чином - через остаточне повернення їх у лоно рідного народу.

Згідно останнього перепису 2001 року в Україні проживає близько 8 мільйонів етнічних росіян, близько 3 млн. представників інших національностей і близько 36 млн етнічних українців.

Оці 36 млн етнічних українців діляться на дві нерівні частини. Одна із них - україномовна більшість, понад 25 млн осіб, котра ідентифікує себе як українців. І друга - так звані російськомовні етнічні українці. Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, їхня національна свідомість, їх світовідчуття та світорозуміння - ось корінь проблеми. Їхня поведінка саме як громадян України є непрогнозованою, непередбачуваною, не зорієнтованою на європейські цінності, а на цінності й культуру євразійську, є "совковою", є проросійською, не сповна українською - у кращому випадку. У результаті такої несформованості в остаточному вигляді української нації, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства, що активно, надзвичайно активно й цілеспрямовано використовували Донбаські олігархи та їхня владна обслуга, в Україні відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному реґіоні, а, відтак, проблемним залишається майбутнє України як цілісної держави у межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою. Це - головний висновок і головна проблема, котра вимагає до себе найпильнішої уваги і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи як політичної та інтелектуальної еліти, так і усього громадянського суспільства. І тут без постійно діючого громадського дискурсу ніяк не обійтися.

Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) і цей постійно діючий суспільний дискурс є єдиною запорукою збереження і створення майбутнього української держави як дійсно української.

Відтак про низку тих проблем, котрі потрібно колективно промислювати, обговорювати (на усіх рівнях: і політичної та інтелектуальної еліти, і на рівні громадянського дискурсу) і які вимагають свого, мабуть, розтягнутого у часі на роки й десятиліття, але усе ж розв'язання. Проблеми накопичувалися роками і десятиліттями, отже, й осмислювати, обговорювати і розв'язувати їх можливо теж впродовж тривалого часу. Вихідна позиція розв'язання проблем - територіальне питання у стосунках України та Росії. Це питання було остаточно розв'язане і закріплене системою міжнародних договорів. Але зараз воно - під маркою ідеї федералізації - почало мусуватися знову. Одночасно почало зачіпатися закріплене у Конституції питання про державну мову України та її статус як державної.

Наша позиція проста і незмінна - в Україні немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських (про кримських татар не будемо довго говорити, бо є головне: Україна як суверенна, незалежна держава, дозволила цьому 300-тисячному народові повернутися у Крим і економічно та юридично сприяє їх облаштуванню).

Отже, немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських. Немає їх і в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській та інших областях, де споконвічно проживають саме етнічні українці (за виключенням великих міст, котрі мають змішане населення і були цілеспрямовано заселені у радянські часи росіянами).

Не має Україна також територіальних претензій до Росії, хоча Стародубщина у Брянщині, частина Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської області, а також Кубань є етнічно українськими територіями.

Не вимагає Україна у Росії також відшкодування за розкуркулювання українських селян та їх масову депортацію з України у 20-30-ті і 40-ві роки, за штучно зорганізований в Україні голодомор 1932-1933 років із 7-10 млн. прямих, без урахування демографічних наслідків, смертей українських селян, за масові репресії у часи панування російського більшовизму українських робітників, селян та інтелігенції. А також за таке ж масове завезення в Україну у сталінські та й пізніші часи етнічних росіян замість знищених голодоморами 1921-1922 та 1932-1933 років та мільйонів репресованих і розкуркулених українців, котрі були депортовані з України або знищені у сталінських катівнях та концтаборах.

Не вимагає Україна також відшкодування за те, що на момент Переяславської ради нас і росіян було однаково, а зараз нас утричі менше; за те, що українців на теренах України практично стільки ж, скільки було у 1913 році - тоді було 35 мільйонів, зараз - 36 мільйонів (у той час як кількість росіян, що мешкають на території України, із 2 млн. у дореволюційні часи виросла до 8 млн.).

Не вимагаємо ми відшкодування і за фактично російсько-більшовицьку окупацію України у 1920 році, де на той час діяв легітимний і повноцінний український уряд Директорії УНР та за насильницьку мовну та культурну (із церковною - включно) політику зросійщення, котра проводилася віками і особливо активно у радянські часи.

Задля миру і злагоди ми всього цього не вимагаємо, але нічого не забули, усе добре пам'ятаємо.

Проте зараз ми спостерігаємо фактично інспіровані із Москви претензії на споконвічні українські етнічні території антидержавно налаштованих олігархів та їх політичної обслуги на південному Сході України. Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? На чому, на яких засадах ці відповіді повинні базуватися? Із чого повинні виходити?

Спочатку про найбільш загальне, засадниче, але яке дехто й до сьогодні не зрозумів або не хоче зрозуміти.

Найперше - в України віднині і довіку вища влада буде одна: українська, не проросійська чи проамериканська, а саме виключно українська, стосовно напрямку, магістральної спрямованості цієї політики.

Друге - соборність України є святе; вона полита кров'ю багатьох поколінь українців упродовж століть, кров'ю мільйонів.

Третє - уся індустріальна міць Півдня та Сходу України не виникла сама по собі, а була створена в результаті колосальних зусиль українців, особливо українського села, була заснована на бідах, стражданнях і крові десятків мільйонів - фактично етнічного геноциду українців у 20-30 роки, та й безпосередньо була зведена із вирішальною участю українців із усіх реґіонів. Про це олігархи забули, але якщо буде потрібно, то про це їм нагадають.

Олігархи Південного Сходу України, статки яких були створені відомим чином: через одержання дармових кредитів, за які розраховувалися копійками, через скуповування приватизаційних сертифікатів, штучне банкрутство підприємств та інші подібні способи, повинні усвідомити державотворчу роль великого капіталу і взяти за приклад Терещенка, Ханенка, Симиренка, Галагана. Очевидно, що маєтні люди в будь-якій країні повинні діяти виходячи не тільки з інтересів суто власного бізнесу, але й враховувати стратегічний інтерес держави. Якщо ж олігарх діє проти державного інтересу, особливо збурюючи сепаратизм, то це вже є предметом юрисдикції.

Питання про рівномірне розміщення будівництва нових промислових об'єктів на усій території України також повинно і буде обов'язково вирішене.

Четверте - так само, як статки нинішніх південно-східних олігархів були також значною мірою створеними штучно: через вільні економічні зони, особливу, незрівнянно м'яку податкову політику тощо, - усе це на вищому рівні, рівні Верховної Ради - повинно бути негайно скасоване, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах і щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї "федералізації" раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.

На нашу думку, потрібно розглянути й низку інших аспектів матеріальних підстав посягання на суверенітет та територіальну цілісність держави. Зокрема, це стосується викупу пакетів акцій усіх НПЗ, розташованих на території України, щоб ці заводи перестали бути неукраїнськими. Це також стосується комплексної програми розвитку в Україні усіх можливих видів електротранспорту, щоб хоча б поступово зменшувати свою енергетичну залежність від Росії - власної електроенергії вистачає з лишком. Нафтогін "Одеса-Броди" обов'язково повинен працювати у прямому режимі, що радикально зменшує залежність України від російської нафти.

До визначальних завдань слід також віднести завдання посилення ролі, впливу у суспільстві Верховної Ради, посилення не лише законотворчої, але й контролюючої її функції. У цілому ж йдеться, звісна річ, про проведення, рано чи пізно, але обов'язково, конституційної реформи, щоб утвердити дійсно збалансовану систему різних гілок влади.

При цьому слід цілковито заперечити ідею двопалатного парламенту, бо, як бачимо, це є намаганням у інший спосіб протягнути ту ж таку ідею сепаратизму і федералізації України: повторимо, в Україні немає інших етнічних територій, окрім українських. Вона є унітарною державою і це закріплене в Конституції. Відтак, ідея двопалатності за конкретних українських реалій нічого, окрім шкоди, нашому суспільству в сучасних умовах не може принести.

Слід також виокремити та особливо підкреслити наступне: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні: мовні, освітні, інформаційні (телебачення, преса, книга тощо), - чітко унормовані й законодавчо закріплені.

Зупинимося тепер на комплексі підходів до розв'язання проблеми російськомовних етнічних українців, які повинні бути обов'язково повернуті у лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це - доконечна потреба.

Перше, на нашу думку, потрібно, і це принципово, виходячи із нового повороту подій, негайно відновити позначку "національність" у паспорті. Надалі необхідна опрацьована на кращих світових аналогах (скажімо, Чехія, Франція, Ізраїль, Польща тощо) послідовна національна політика в Україні. Хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розходження уподобань та ціннісних орієнтацій українських громадян, котрий спостерігається і який, мабуть, у результаті абсолютно недолугої державної політики із цього питання, ще й поглибився за роки незалежності.

Навчатися тут потрібно, як не дивно, і у тієї ж таки Росії, в усіх напрямках.

А почати треба із серця та душі, із тих же українських хітів, української поп-музики. Треба заполонити усі українські обшири справжньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середніх років: і на дискотеках, і на вечірках у трудових колективах, і на сімейних урочистостях. Це - завдання завдань, бо саме із цього починається дорога до адекватного українського світовідчуття. Згадаймо хоча б пісні Володимира Івасюка.

До речі, у листопаді 2004 року навіть Міністерство інформації Білорусі(!) зобов'язало усі білоруські радіостанції три чверті ефіру присвячувати вітчизняній пісні.

Відповідно, потрібно радикально переробити увесь загальноукраїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луганщини повинні щодня доходити справжні шедеври українського мистецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освітніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього, українські дубляжі світової класики. І на це не можна шкодувати ніяких грошей. Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах Півдня і Сходу України усіх можливих українських театрів, труп, опери, оркестрів, філармоній, ансамблів і гуртів тощо. Це повинно відбуватися безперервно і щодня.

Зрозуміло, що до цього безпосередньо прилягає розв'язання низки питань українського інформаційного поля. Йдеться про відслідковування по суті, обстоювання саме українського світобачення радіо- і, особливо, телепередач, і про недопустимість існування в Україні ніякої іншої вітчизняної преси, окрім тієї, котра обстоює українські національні інтереси.

Надзвичайно болючим є питання української книжки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Переконаний, що це була свідома політика попередньої влади, у тому числі через податковий тиск. Тому треба відновити низьку ціну на українську книжку, системою достатніх пільг зробити її максимум конкурентноздатною, а у підсумку впровадження цих заходів, дешевшою за іноземну літературу.

Повинна також бути обов'язково, у законодавчому плані, відновлена державна система книгорозповсюдження. Українська книжка - і вітчизняних авторів, і перекладна - повинна бути максимально доступною, у всіх без винятку реґіонах.

Далі, це кіновиробництво - потрібне окреме політичне рішення про його фінансування. Але фінансування не будь-якого кіно, а того, де була б відображена уся складність, проблемність, але й цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися. Тобто, треба відновити масове українське кіно.

Йдеться також про цільову комплектацію бібліотек Східного і Південного реґіонів українською (авторською і перекладною) книжкою, і про аудіо- та відеопродукцію, і про електронні носії.

Особливої державної опіки потребує також і український сектор Інтернету. Сьогодні він розбудовується хаотично, в основному незначними силами громадських організацій, діаспори, окремих ентузіастів, а також бізнес-структурами (прайси, сайти, портали). А тут потрібна системна державна робота.

Тобто якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необхідний процес становлення повноцінної національної самоідентифікації російськомовних етнічних українців південного Сходу України проходив не лише результативно, але й був пов'язаним із задоволенням, котре вони б отримали від залучення до усього обширу високої і масової української культури, був передовсім пов'язаним із приємними емоціями.

Далі, така вагома складова національної самоідентифікації, як історична пам'ять. Що для людини значить історія, історія її народу - така й вона сама. Тому історичне виховання є багатоаспектним вихованням: і через освітній процес, і через телебачення, радіо і кіно, і через видання масовими накладами (а, отже, і доступними за ціною) книжок із світової і української історії, починаючи із книжок про Трипільську культуру є (надзвичайна вагома складова формування громадянина сучасної української держави). Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали десятиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917-1920 років чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, повинно бути доступним - на державному рівні - жителям південного Сходу України.

Ну і, нарешті, про мовне питання (бо ж питання про подвійне громадянство - це просто абсурд).

Враховуючи нагальну потребу у майбутньому повернення російськомовним етнічним українцям Південного Сходу України національної ідентичності, щоб уникнути надалі будь-яких сепаратистських настроїв, потрібно поступово, дрібними кроками, але неухильно навертати їх до української мови. Найперспективніший шлях при цьому - це поступове переведення на всій території України вищої школи, технікумів, ліцеїв, гімназій в українську мову викладання у як мінімум суворій відповідності до кількості етнічно неросійського. Не можна відмовляти неетнічним українцям в їх праві одержати освіту українською мовою.

Із цим, із можливістю одержання освіти, звичайно ж, завжди пов'язана і можливість професійного просування та перспектив життєвого облаштування. Відповідно, це буде не останнім приводом для батьків задуматися про майбутнє своїх дітей.

Ясно, що це робиться не за рік, але у ситуації, яка висвітилася останнім часом, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, якщо вона хоче уникнути у майбутньому нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті.

Далі, сумно про це говорити, але набагато більш уважними, прискіпливими та принциповими повинні стати і стосунки української держави та церкви, оскільки одна із них показала себе як відверто антиукраїнська. У підході до цього питання ніколи не слід забувати про те, на що у 1654 році купився Б.Хмельницький. Основною мотиваційною підставою підписання союзницької угоди між Гетьманською Україною та Московським царством була цілковита переконаність у спільності православної віри. Але якраз віра у двох народів була абсолютно різноспрямованою. У нас вона була заснована на прагненні волі, суверенності власного народу і особистості, пошуку свого шляху до вищих істин, у них же віра завжди була заснована на єдиному й непохитному переконанні: Москва - третій Рим, а четвертому не бувати, - із усіма відповідними соціокультурними наслідками, котрі характерні для деспотичного суспільного устрою.

Насамкінець, іще кілька слів про проблему, визначальну для по-сучасному раціонально облаштованої будови буття, тісно пов'язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Ідеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому корінь проблеми.

Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже настійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Ортеги-і-Гассета про негативність омасовлення, які беруться абсолютно поза українським культурно-історичним контекстом. А для української історії іще із давніх часів, впродовж віків якраз і є характерним, що людська гідність, особисте самоствердження були надбанням, та і вважалися притаманними лише еліті, то своїй, то іноземній, а то і тій і іншій. Що і було, зокрема, основною причиною поразки першої спроби українства відродитися - поразки національно-визвольної боротьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники ХVІІ-ХVІІІ сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кращого застосування, дбали передовсім про одне - про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не гірше за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якій нічого іншого не лишалося, як дбати виключно про свій партикулярний інтерес, зрештою - просто про виживання.

Але не треба забувати, що найбільший підйом українського руху в усіх його складових, який відбувся у перші три десятиліття минулого сторіччя, був пов'язаний із величезним прагненням до обстоювання своїх корінних інтересів саме пересічним українцем, прагненням до особистісного самоствердження саме його. Отут і постала вперше цілком зримо, в усіх своїх проявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а ідея особистісна, ідея кожного середньостатистичного українського громадянина. Так людська гідність дійсно є непересічною, нічим не замінимою цінністю, але не вибраних, а усіх і кожного зокрема.

Так було тоді, на початку минулого сторіччя, і так є нині, якщо ми дійсно хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, інших, але таких же, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як ніякі антропокультурні зрушення, так і ніяке покращення соціокультурного облаштування буття, якщо пересічний українець і надалі буде займатися виключно особистісним розв'язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову затухне бажання, пробуджене на Майдані Незалежності, прагнення самоствердження, суспільної самореалізації, активного обстоювання своїх визначальних на даний час потреб, прав та інтересів.


№ 5 (71) серпень-вересень 2005 р.


Андрій Гіжа,

кандидат філософських наук, заступник директора

з наукової роботи Донецького інституту

Міжрегіональної академії управління персоналом


МЕТАКОНЦЕПТУАЛЬНИЙ РІВЕНЬ

ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЧАСУ


Стаття присвячена розгляду передумов тих чи інших трактувань проблеми часу, питанням оцінки їхньої істинності. Показано роль художніх уявлень про час і інтуїцій, їхнє втілення в німецькій класичній філософії. Робота має концептуально-методологічний характер.


Розуміння проблеми часу можливе тільки за умови залучення до її розгляду всієї цілісності духовної культури, а не одного фрагмента культурно-історичної та соціальної діяльності, навіть такого всеосяжного, як, наприклад, сучасне наукове знання.

Будь-яка однобічність тут, у цій абстрактній сфері, призводить до неминучих втрат з наслідками, що стосуються, зрештою, безпосереднього практичного життя. Ми приходимо до розуміння необхідності розгляду позалогічних форм експозиції (за вдалим виразом Гайдеґґера) цього питання, яке не "розгортається", у буквальному розумінні, послідовно, від одного положення до іншого, подібно до клубка ниток, а, швидше, конкретизується, насичується змістом, стає "щільнішим". Такий "об'ємний розвиток" об'єкта є результатом досягнення ним певної цілісності, яка задається (фіксується) правильним вибором початкових визначень.

Вихід на так званий метаконцептуальний рівень аналізу є завжди неоднозначним і суперечливим, оскільки потребує заглиблення у позалогічну домінанту теорії, де проста доказовість не може використовуватися з тією ж ефективністю, що й у процесі отримання аналітичного знання. Реґрес у нескінченність щодо основ аналізу, початкових принципів та підходів має бути розірваний, але не простим довільним і випадковим його припиненням, а дійсним і обґрунтованим виходом за свої межі. Необхідно досягти безумовного фундаменту, і ступінь його абсолютності забезпечить стійкість загальних поглядів і концепцій, що базуються на ньому.

Чи можна говорити взагалі про таке підґрунтя, яке мало б всесвітнє космічно-універсальне значення і виступало справжньою субстанцією буття як такого? Негативна відповідь випливає з багатьох причин, серед яких досить навести одну: реальність такої глибини і конкретності не може бути окреслена словами і термінами буденної поточної і абстрактної реальності - саме тому, що вищий рівень неможливо адекватно висловити через низький.

Можливо, більш правильним буде вважати, що опрацьовані в умовах макродосвіду уявлення, якими б універсальними вони не здавалися, є такими лише через психологічну схильність до них і мають цілком обмежену сферу дії. Дуже часто такі уявлення є тільки наші звички і нічого більше. Ми ж говоримо про світ людського буття, тобто про такий модус універсуму, як людський світ, і шукаємо безумовного підґрунтя саме щодо цього світу. Таке завдання цілком може бути здійснене, принаймні, для теоретичного мислення філософа.

Підґрунтям у даному випадку є людська культура - не взагалі, звичайно, все різноманіття культурних феноменів, а в першу чергу її ідеально-теоретична підоснова, з якою і потрібно встановити зв'язок.

Чому надається перевага саме цій концепції? Адже серед теоретичних побудов різних філософів у різні епохи можливо було б обрати й інший погляд. Взагалі, обговорення самих підстав будь-яких теоретичних уявлень виходить за межі останніх. Проте ця відома теза, що справедлива для природничо-наукових теорій, у разі побудови філософської концепції стає незадовільною. Підстави самі повинні бути усвідомлені в їх різноманітному і, разом з тим, необхідному зв'язку. Побудова філософської системи не відбувається формально-дедуктивним чином, і тут ще абсолютно недостатньо зовнішньої логічної стрункості і несуперечності. Украй бажано усвідомлювати, чому, власне, вірний саме цей відправний пункт, а не інший, чим обумовлена його істинність, чи не має вона скороминущий характер, чи не несе на собі відбиток тимчасовості? Наявність такої тимчасовості, що давно зітліла в собі, є непорушним фактом, і він є абсолютним, має відношення до будь-якого твору, будь-якої конкретної праці, будь-якого результату через їх завершений характер.

Оскільки це так, то питання краще поставити інакше: чому прийнятий відправний пункт приймається як істинний?

При з'ясуванні витоків, генези стверджуваних уявлень, посилання на вислови (наприклад, Геґеля) як на основоположні обумовлено їх безумовною глибиною і ретельною продуманістю. Вони підводять своєрідний підсумок всьому попередньому позитивному розвитку філософської думки, узагальнюючи і піднімаючи на нову висоту її найістотніші досягнення. Наявність таких "підсумкових визначень, які мають величезну змістову наповненість", значно полегшує роботу щодо розробки філософської проблематики. Але для того, щоб не перетворити живе визначення або вислів на мертву догму, потрібно постійно звертатися до витоків (початкового контексту) для їх конструктивного і неупередженого аналізу.

Проведення такого аналізу потребує, у свою чергу, критерію для нього. Чи можна отримати його з природничо-наукового знання? Ні, оскільки це знання є знанням кінцевого матеріалу, обмежене досвідом або ж пов'язане з альтернативністю описів, із конвенцією, і довести якесь філософське положення за його допомогою неможливо. Тим більше неможливо, якщо ми пригадаємо і неможливість застосування самого поняття доказу в його звичайному розумінні. Безумовно, не викликає сумніву факт, що розвиток філософії так чи інакше корелює із розвитком науки. Якщо звернутися до історії філософії, то і тут навряд чи можна говорити про асимптотично рівномірне наближення до об'єктивної істини з часом - у будь-яку епоху можливо знайти як прозорливі, випереджаючі вислови, так і помилки, тим більше що й ті, й інші абсолютні лише в дуже вузькому значенні. До того ж, іноді вони міняються місцями! Для того, щоб розрізнити їх з максимальною вірогідністю, вже потрібно мати відповідне мірило.

Отже, ні історія розвитку науки, ні техніки, ні навіть філософії, мабуть, не може кардинально допомогти у проблемі адекватного осмислення витоків наших переконань, хоча і має, безумовно, найближче до них відношення. Близьке, але не вирішальне.

Специфіка філософського знання полягає в тому, що воно ґрунтується на двох способах осмислення світу: суто науковому і художньому, або, у дещо іншій площині, дискурсивному і інтуїтивному. Не заглиблюючись у проблему взаємовпливу і взаємовідношення цих моментів процесу пізнання, відзначимо не меншу значимість художнього типу мислення порівняно із суто логічним, природничо-науковим для самого пізнання і не меншу його здатність до усвідомлення істини. Е.Л. Фейнберґ про це говорить так: "...Мистецтво руйнує монополію логічного мислення, монополію, яка інакше вела б до повної безпорадності інтелекту. Тим самим мистецтво робить людину здатною до достовірно наукового, повного пізнання і матеріального, і духовного світу" [15, c.87-88].

Визначна роль мистецтва для опрацювання найглибших і фундаментальних наукових теорій і перетворення існуючої парадигми є добре відомою і не раз наголошувалася у літературі. Цінність сформованого художнього бачення є особливо важливою в опрацюванні первинних, ще незрозумілих і нестійких образів, що несуть у собі приховану інформацію, яка розгортається надалі в теорії. Це і є етап інтуїтивного прориву до розуміння якісно інших принципів, етап затвердження світоглядних сторін пізнавального процесу. "Мистецтво дає пізнання того, як логічно недоказове може бути неухильно правильним, яким чином необґрунтовуване, інтуїтивне рішення є раціональним, як не доказове логічно і навіть таке, що суперечить переконливому дискурсивному міркуванню, здатне бути набагато справедливішим і вірнішим, ніж це міркування" [Там само, с. 125].

Отже, довіряючи художнику (а не тільки досліднику природничих галузей), ми наблизимося до цілісного, багатовимірного, синтетичного погляду на світ, який є повнішим і вірнішим, ніж узята відокремлено (і абсолютизована!) сума природничо-наукових уявлень.

Щодо нашої теми, з наведених міркувань випливає, що філософська концепція часу і простору повинна пов'язувати науковий розгляд із їх художнім виразом. Культурно-історичний зміст цих категорій, відтворений засобами мистецтва, не є чимось побічним, необов'язковим і неістотним для їх об'єктивного вивчення. Більше того, тривалий розвиток у галузі образного мислення зумовив багату практику використання поняття часу, і якраз ця практика отримала в першу чергу своє узагальнене відображення у геґелівських визначеннях. У них час розуміється як провідний аспект зв'язку простору і часу, отже, ці визначення "процесуальні". Такий зв'язок наукової і художньої традицій дозволяє подолати однобічність окремих підходів: химерний політ фантазії художника тут має тверду земну основу продуманого емпіричного знання.

Не кількісне, зовнішнє, застигле, - стверджує художник, звертаючись до теми часу, - а рухоме, мінливе, сутнісне, яке залишає далеко позаду ще недавнє природничо-наукове тлумачення часу.

Для конкретизації даних міркувань звернімося до теми простору і часу в творчості Ґете. Тут ми наслідуватимемо праці видатного ученого-філолога М.М. Бахтіна. До кола його зацікавлень, крім усього іншого, ввійшло питання про час і простір як основні координати художньої картини світу (теорія хронотопу). У найвідомішій збірці його робіт [1] вперше публікуються матеріали до книги, що не збереглася: "Роман виховання і його значення в історії реалізму", в яких багато уваги приділено темі часу.

Отже, на думку М. Бахтіна, Ґете досяг однієї з вершин осмислення історичного часу. Його відрізняла яскрава здібність до цілісного осягнення світопорядку як динамічної цілісності на основі суто наукових досліджень. Немало сил він витратив для затвердження ідеї розвитку в природничих науках.

"Проста, просторова суміжність явищ, - пише М.М. Бахтін, - була для Ґете глибоко чужою, він насичував, пронизував її часом, розкривав у ній становлення, розвиток, розносив суміжне в просторі по різних тимчасових рівнях..." [Там само, с. 220].

Нам важливо виявити тут наголос на інтенсивній, темпоральній компоненті в єдиній просторово-часовій формі існування матерії, оскільки необхідно визначити, що в цій формі є провідним мотивом, а що - підпорядкованим: сукупність видимих різних застиглих просторових конфігурацій чи ж внутрішньоприхована процесуальна природа реальності?

Ось ілюстрація до бачення становлення з "Подорожі до Італії" Ґете: "Гори для наших зовнішніх відчуттів залишаються нерухомими у своєму одвічному вигляді. Ми вважаємо їх мертвими, тоді як вони застигли; ми думаємо, що вони не діють, тому що вони перебувають у спокої. Але вже давно я не можу утриматися, щоб не приписувати більшу частину атмосферних змін саме їх внутрішній, тихій, таємній дії" [Там само, с. 221].

Зовнішня нерухомість, статика тут є малоістотною і взагалі не існує. Цей незмінний фон прийшов "у більш істотний і більш глибокий рух, ніж яскравий, але периферійний рух атмосфери, він став діяльним, більше того, в нього, у цей фон, і втілився справжній рух і діяльність" [Там само, с. 221].

Для Ґете все, що видається нерухомим, залучається до становлення, "просякнуте часом": твердий фон стає істотним носієм руху, а разом з ним і сам простір, і час набувають істотного, а не просто нерухомо-зовнішнього, кількісного ньютонівського ставлення до матеріального світу.

Характерна особливість ґетевського бачення історичного часу відображена в утвердженні необхідного зв'язку часів, що дає повноту часу: творчо-дієве минуле, визначальний теперішній час, разом з цим теперішнім часом певним чином зумовлює майбутнє [Там само, с. 226]. Отже, ми бачимо, що для простору і часу є характерними не просто стосунки байдужого сусідства, а сусідство взаємно залежне, злагоджене, що містить у собі зв'язок і розвиток, що далеко виходить за межі простої кількісної визначеності, куди його намагалося укласти теоретичне природознавство епохи.

Цей необхідний зв'язок (отже, і перехід, становлення) став організуючим центром ґетевського відчуття часу. Ця необхідність об'єднує минуле, теперішнє і майбутнє, вона далека від простого лапласівського детермінізму, є матеріально-творчою і історичною [Там само, с. 233].

Вихід на творчий, перетворювальний початок - інша найважливіша компонента нового розуміння часу. Взаємозв'язок творчої діяльності людини та історичного часу у Ґете простежується чітко, в цьому полягає зерно подальшого розуміння глибокого проникнення категорій творчості і часу, яке, зрештою, визначає саму природу часу.

Основні риси ґетевського розуміння часу такі: уявлення про "густий, матеріалізований" час та інтенсивний простір; нерозривний зв'язок часів, їх злиття (минулого з теперішнім часом) і невід'ємність від простору; творчо-активний характер часу [Там само, с. 235].

"Все є інтенсивним в світі Ґете, - пише М.М. Бахтін, - у ньому немає нерухомих, застиглих місць, немає незмінного тла. З іншого боку, цей час у всіх своїх істотних моментах локалізований у конкретному просторі. Все в цьому світі - часопростір, справжній хронотоп" [Там само, с. 236].

Поняття "часопростір", нерозривність простору і часу, їх матеріальна наповненість, загальність і реальність становлення, розвитку - ось квінтесенція художнього проникнення у проблему часу. Наскільки ці уявлення є яскравими, насиченими, глибокими, про це ми можемо впевнено говорити з висоти нашого знання - суто математичного тлумачення часу і простору сучасного Ґете та сучасного природознавства! Останнім часом стає особливо зрозумілим, що це нове бачення Ґете не є відірваною від реальності фантазією поета і вченого. В ХХІ століття відбувається утвердження саме подібних поглядів - вже на власне науковій основі, в нових інтернаукових дисциплінах, що виникають на зіткненні класичних галузей науки.

У своєму філософському вигляді ця культурно-історична традиція осмислення часу була втілена німецькою класичною філософією. Істотність становлення, еволюції в проблемі часу підкреслювали Фіхте, Шеллінґ. Геґель надав художнім уявленням і інтуїціям (з урахуванням і наукових даних про час) понятійної форми, що дозволяє здійснювати їх послідовний аналіз і розвивати в руслі достовірно філософської традиції (філософія природи).

От чому, з'ясувавши витоки подібних тверджень про час, їх невипадковий характер, можливо, і потрібно покласти їх в основу подальшої розробки проблем простору і часу.

Розглянемо тепер більш широко вихідні моменти ототожнення різноманіття (гіпотетичного) просторово-часових форм існування матерії з різноманіттям форм руху матерії, її структурних рівнів. Так виникають уявлення через реалізовану специфіку організації на кожному рівні, про хімічний, біологічний, геологічний, соціальний та інші часи (простори). Фізичний час (простір) розмежовується на чотири типи залежно від провідної у даній сфері взаємодії. Література, присвячена такій постановці питання про форми часу (простору), досить різноманітна [5, 8, 9, 10].

Підґрунтям такого розгляду є цілком прийнятна думка: "Діалектико-матеріалістична розробка класифікації типів часу пов'язана передусім із виокремленням об'єктивного фундаментального принципу її побудови. ...Діалектичний зв'язок змісту і форми і є інтегрувальним принципом класифікації типології часу" [9, с.124-125].

Проголошений принцип потребує розвитку. Узятий сам по собі, без контексту, він є абсолютно абстрактним. І ось тут можливе виділення різних шляхів цього розвитку і, як результат, різні висновки. Потрібно уважно розібрати, що є формою і змістом, яким є їх справжній взаємозв'язок. Весь цей необхідний матеріал вже отримано в історії філософії - Геґель ці категорії розглянув з необхідною повнотою.

Повне розчинення просторово-часової форми існування матерії у формах її руху, проведене так безпосередньо (у даній концепції), як на нашу думку, є абсолютно необґрунтованим. Тут відсутня необхідна сполучна ланка між початковим принципом і кінцевим висновком. А саме не доведена достатність зміни змісту матеріального руху, що відбувається у межах своїх традиційних форм (фізичної, хімічної і т.д.) для зняття існуючої просторово-часової форми. Із того, що така достатність комусь видається наочною, ще не постає її істинність. Відбувається ж цей логічний стрибок через недостатню увагу, що приділяється необхідному попередньому вивченню сутності простору і часу. Адже, перш ніж займатися класифікацією, дослідник, врешті, повинен знати, що збирається класифікувати, а сам об'єкт класифікації тут зовсім наочно не присутній.

В даному випадку потрібна послідовна філософська аксіоматизація змісту цих категорій. У розглянутій концепції аксіоматизація присутня, але здійснюється так, що повністю зникає специфіка просторово-часової форми організації матерії стосовно її руху.

Як граничний вияв занадто розширеного тлумачення (що призводить до втрати категоріальної сутності простору і часу і доходить до прямого абсурду) доводиться розцінювати позицію Г.А. Саакяна, який стверджує, що "ускладнення часу пов'язано із збільшенням елементів структури. Наприклад, водень складається з двох елементів, він, отже, має два часи - час протона і час нейтрона. Атом кисню має 16 нуклонів, тобто він має 16 часів. Структура атома урану складається з 238 нуклонів, отже, має 238 часів" [12, с. 56-57]. Чим ці "часи" відрізняються один від одного, Г.А. Саакян не пояснює.

Ситуація із введенням множинних часів нагадує схоластично-средньовічний спосіб пояснення явищ, коли кожному явищу приписувалася якась особлива "сила", відповідальна за його протікання.

Дослідження, присвячені філософському аспекту теми простору і часу, часто зводяться до спроб аналізу їх соціальної форми, припускаючи в останній максимально розвинену просторово-часову форму, багату насиченість змісту, що найлегше піддається виявленню і з'ясуванню. Але такий підхід не може бути визнаний переконливим і плідним, оскільки він спирається на два неявні постулати, істинність яких є досить сумнівною:

а) простір і час є абсолютно тотожні функціонали руху;

б) ці функціонали мають наочну субстанціально-опредметнену, речовинну форму окремого.

Поняття функціонала використовується тут тому, що сам рух є функцією матерії. "Абсолютно тотожний" означає безперервне, без жодних розривів і відхилень повторення усіх контурів (особливостей) матеріального руху. Тобто простір і час мисляться, якщо долучити образності, як абсолютно прозорий і невагомий одяг, накинутий на вже наявний зміст. Вся ця побудова надзвичайно нагадує одяг одного короля з казки. Наслідком такого контурного уявлення якраз виступає розчленовування якісних форм простором часу за формами руху енгельсівської класифікації.

Із простого подвоєння важко вилучити щось суттєве, і просторово-часова специфіка існування тут присутня суто номінально, від неї залишається тільки назва.

Другий постулат все ж таки намагається вдихнути життя у дану уявну конструкцію, але робить це брутально-порівняльним способом, за аналогією, уподібнюючи розвиток простору і часу до розвитку якогось окремо взятого тілесного утворення.

Джерелом обох постулатів є поєднання єства та існування, абстрактного і конкретного. Соціальна форма є дійсно найрозвинутішою формою руху у макроумовах, проте з цього випливає, що вона найпридатніша для дослідження сутності самого розвитку, а не просторово-часової форми його розгортання.

У розглянутому "соціологічному підході" є вада, яка руйнує всю побудову. Це нехтування першим етапом пізнання - живим, осмисленим спогляданням наявних уявлень і логіки їх трансформації, а також ухвалення тільки перших абстракцій простору і часу та ще цитатного характеру в якості останніх, досить конкретизованих.

Ряд авторів висловлюють сумнів у правомірності ототожнення форм часу і руху, принаймні, в існуючому варіанті і відзначають необхідність не постулативно-декларативного затвердження форм часу, а їх змістового аналізу [6, 11, 13 та ін.].

Істотним є те, що, незважаючи на свої непомірні масштаби, концепція множинності форм часу (відповідно до руху) починає руйнуватися зсередини, активні її прихильники відзначають принципові труднощі [4, с. 20] і прямо відмовляються від неї [2, с. 81-82].

Не заперечуючи, що зрештою форми часу визначаються типом руху, останній може бути виділений не за функціональною ознакою (фізичний, хімічний і т.д.), а за хроногеометричною - відстанню, яка тісно пов'язана з відповідним характерним рухом і часом, підрозділяючи всю матеріальну ієрархію на мікро-, макро- і мегасвіт. Форми часу і простору, таким чином, розглядаються тут у ширшій перспективі, оскільки функціональне різноманіття структурних рівнів матерії є розщеплюванням одного хроногеометричного рівня, який є у такому уявленні базою для функціональних надбудовних змін.

І тут ми знову стикаємося із необхідністю попереднього визначення сутності простору і часу (метаконцептуальний аспект): якщо зарахувати їх зміст до фундаментальних сторін буття, то переважає хроногеометрична ознака (якісна зміна форм простору і часу в мікро-, макро- і мегасвіті та відносна однорідність усередині кожного рівня), якщо ж вважати їх зовнішньою, кількісною, "формальною" стороною матеріального руху, тоді природно прийняти функціональну інтерпретацію. Обидва погляди розвинуто у філософській літературі.

Для висвітлення проблеми необхідно зробити ще один крок і показати внутрішню обумовленість різних підходів і концепцій (не тільки щодо питання про форми часу, але і про природу часу), їх залежність (достатньо жорстку) від скінченного числа передумов, що формуються у найширшому культурно-світоглядному контексті. Ці передумови залишаються тлом, на якому окреслюється та чи інша проблема, задача, вимога і т.д. Тло схильне до змін, воно динамічне, одна і та ж за формою задача може набувати істотно різного змісту. Це слід пам'ятати, коли ми намагаємося порівнювати концепції, що виникли в різних культурно-історичних умовах, або коли прагнемо зрозуміти філософський текст минулої культури, з якою вже неможлива пряма взаємодія.

Передумови, що однозначно визначають концепції, які виходять з них, рідко самі опиняються у полі зору - саме через свій передувальний характер.

Отже, як ми з'ясували, передумов дві, і вони діаметрально протилежні. По-перше, можна спочатку підходити до простору і часу з погляду припущення глибини та істотності їх змісту, їх визначальної залученості до процесів не тільки людського життя, але до загального космічного колообігу. Тут, отже, ми маємо як предмет дослідження фундаментальну і провідну складову всіх аспектів буття, у зв'язку з чим природно виникає тема незборимої долі - фатуму. Доля визначає буття всього існуючого, і її нікому, у тому числі і богам, уникнути неможливо. Олімпійські боги не владні ні над майбутнім, ні над минулим: навіть боги не можуть зробити того, що було таким, що не було, - вважали давні греки.

Розуміння, навіть, швидше, відчуття часу як всепроникної і безособової сили, якій ніщо не може протистояти, становить провідну тему давньогрецької міфології. На Близькому Сході тема часу також насичена переживанням її як основи буття (це добре видно в текстах Ветхого Заповіту), але це вже така основа, яка сама, у свою чергу, має вкоріненість - у Богові. Час залишається незбагненною силою, що ставить межі і терміни буттю, але це вже не сліпа сила, а Провидіння, воля Бога.

Автори Ветхого Заповіту постійно підкреслюють плинність людського життя, його суєтність:

"Бо зникли, як дим, дні мої..." [Пс. 101, 4];

або:

"Ми втрачаємо літа наші, як звук. Днів наші сімдесят років, а за більшої міцності вісімдесят років; і найкраща пора їх - праця і хвороби, бо минають швидко, і ми летимо" [Пс. 89, 9-10].

Ще порівняння:

"Дні людини як трава, як цвіт польовий, так він квітне. Пройде над ним вітер, і немає його, і місце його вже не впізнає його" [Пс. 102, 15-16];

"Дні мої швидші за гінця - біжать, не бачать добра; мчать, як легкі човни, як орел прагне на здобич" [Іов, 9, 25-26];

"Людина, народжена жінкою, короткоденна і насичена печалями. Як квітка вона сходить і облітає; тікає, як тінь, і не зупиняється [Іов, 14, 1-2].

На ранніх етапах розвитку античної культури в різних регіонах - і в Греції, і на Близькому Сході - з'явилася антитеза тимчасового і вічного, поточного часу і Вічності. Але помилково робити висновок про ілюзорність першого і єдину значимість другої. Такий висновок припускає роз'єднаність їх смислового наповнення, тоді як в наведених висловах стверджується тільки марність людських зусиль вловити вислизаючий час, зрозуміти його внутрішню законодоцільність, протистояти йому. Час в екзистенціальному розумінні є ніби відблиском Вічності, він є сама Вічність, інакше кажучи, Одкровенням, що відкривається у кінцевому наявному існуванні.

Час як найглибша основа буття може бути відчутий і представлений фундаментальним елементом (першоелементом!) культури - це відбувалося в різні епохи і у різних народів. На такому етапі свого розуміння час насичений, зрозуміло, суб'єктивізмом і проникливо-особистісним відношенням. Тут немає поділу на суб'єкт і об'єкт, присутнє, отже, синтетичне відношення - не до-"суб'єкт - об'єктне", а над-"суб'єкт - об'єктне", бо створювати культуру здатна тільки особа, що перевершила свою роз'єднаність. Але, як наслідок цього, немає і повної доказовості такого розуміння. Це не зменшує саме по собі істинність спів-переживання даного феномена, адже недоказовість, очевидність деяких положень - аксіом є обов'язковою частиною будь-якого доказу".

А час і простір є саме передумовою (в буквальному розумінні: передумовою, тобто, до всяких наочних посилань) процесу доказу як такого, оскільки вони несуть у собі ідею послідовності, елементарного порядку. Цю обставину покладено в основу кантівської інтерпретації простору і часу як апріорних форм чуттєвості. Разом з тим, ідея послідовності і порядку не становить усього змісту поняття часу і простору, а є тільки його логічним корелятом, математичним образом.

Як умова, що передує процесові доказу, простір і час виступають як просторово-часові відношення. Необхідно розуміти, що простір і час як такі не є тим самим, що і просторово-часові відношення - останнє є абстрактним моментом першого. Цей абстрактний момент у методиці наукового дослідження домінує і закриває собою зміст, який не піддається прямій математичній формалізації. Можна сказати і так: до кола природничо-наукового розуміння потрапляє саме та частина багатоманітного змісту просторово-часового аспекту буття, яка може бути певним чином формалізована. Оскільки фізика Ґалілея-Ньютона не потребувала більш серйозного підходу до простору й часу, ніж їх елементарне вимірювання, то її концептуальний фундамент обмежений розумінням цих категорій як кількісно-зовнішньої визначеності, як механічної сукупності кубічних метрів і годинника.

У зв'язку з цим важливими є два зауваження Енґельса. Він пише: "Ми знаємо, що таке година, метр, але не знаємо, що таке час і простір! Неначе час є щось інше, ніж сукупність годин, а простір - щось інше, ніж сукупність кубічних метрів!" [16, с.550]. Та інший вислів: "Наскільки високо природознавство першої половини ХVII століття підіймалося над грецькою давниною за рівнем своїх пізнань, і навіть щодо систематизації матеріалу, настільки ж воно поступалося їй відносно ідейного оволодіння цим матеріалом, щодо загального погляду на природу" [Там само, с. 349].

Слід звернути увагу на суперечливість: перший вислів затверджує погляд ньютонівської механіки на природу простору і часу як абсолютно зрозумілу і незаперечну, чому сприяє її форма риторичного питання, а другий висловлює законний сумнів щодо глибини "загального погляду" класичної фізики. Але загальний погляд заторкує самі основи буття, і з нього неможливо вилучити інтерпретацію простору і часу. Таким чином, звідси випливає, принаймні, необхідність уважно прислухатися до того, що говорить про цей предмет "грецька давнина", яка є досить далекою від тривіальних годин і метрів.

На жаль, у Енгельса не вийшло продуктивного діалогу науки і античного світогляду - можливо, тому, що в епоху пари і електрики, багато в чому самодостатньо і помітно спаплюжену ідеями революційного оновлення, були вражаючими видимі зміни в житті, привнесені новою формою суспільної свідомості, і, віддаючи належне - на словах - античній культурі, ще було складно зіставити глибинну роботу достовірно філософського мислення і експериментально-теоретичну діяльність ученого, який ледь торкнувся першого, зовнішнього рівня дійсності, сповнений необґрунтованих зазіхань на володіння всією істиною буття.

Отже, від одного погляду на простір і час як фундаментальні визначальні структури буття і мислення