Geum.ru

Виклик часу І компартія україни доповідь першого секретаря Компартії України П. М. Симоненка на V(ХХХІІІ) з’їзді Комуністичної партії України

Вид материалаДокументы

Содержание


Поверненню україни на соціалістичний шлях – наукове обгрунтування
Подобный материал:
1   2   3   4

ПОВЕРНЕННЮ УКРАЇНИ НА СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ШЛЯХ – НАУКОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ


Шановні товариші!

Кардинальні зміни в житті нашої країни, динамічні процеси, що відбуваються у світі, потребують всебічного осмислення, а діяльність партії, її стратегія і тактика — більш глибокого наукового, теоретичного обґрунтування.

Неодмінною умовою цього є оволодіння марксистсько-ленінським вченням як цілісною системою філософських, економічних, соціальних і політичних поглядів, розвинутих у працях теоретиків наукового соціалізму та збагачених практикою боротьби за побудову суспільства соціальної справедливості. Нам зараз особливо потрібне знання, а головне — вміле застосування виробленої К.Марксом, Ф.Енгельсом, В.ІЛеніним методології наукового, конкретно-історичного, класового, з позицій інтернаціоналізму аналізу явищ і процесів суспільного життя. Ми повинні діяти, як радив В.І.Ленін, на наукових основах. Без цього не можна ні минулий досвід врахувати, ні сучасні проблеми з'ясувати, ні, тим більше, майбутнє спрогнозувати. Зупинюсь на найактуальнішому.

У нашій практичній діяльності доводиться рахуватися з тим, що в партії, в суспільстві точаться гострі дискусії. І не тільки з актуальних проблем сьогодення, висунутих нинішнім етапом розвитку світової цивілізації. Нерідко увага зосереджується на питаннях, відповідь на які вже дана життям, але їх знову й знову підкидають комуністам.

Зокрема: чи було суспільство, побудоване в СРСР, соціалістичним; оцінка особи И.В.Сталіна, його місця і ролі в історії; причини поразки соціалізму, КПРС і розвалу СРСР та інші.

Компартію України постійно звинувачують у тому, що вона нібито не відмежувалась від репресій і зловживань, які допускалися в ході соціалістичного будівництва.

Замислимося: хто і для чого весь час "педалює" на ці питання?

Серед них виділяються ті, хто за допомогою постійного розкручування помилок Радянської влади і окремих трагічних сторінок нашої історії хоче відвернути трудящих, особливо молодь, від Компартії, від соціалізму. Вони замовчують величні історичні здобутки

соціалізму, а окремі хиби соціалістичного будівництва, що були наслідком помилок і порушень соціалістичних принципів, видають за прояв самої суті соціалізму.

Ми повинні викривати такі небезпечні за своїм впливом на трудящих наскоки буржуазії та її підголосків.

Інша справа, коли ці питання намагаються з'ясувати люди неупереджено, з метою розібратися. Ми їм повинні допомогти. І тим більше ми повинні самі знати історію свого народу, щоб враховувати її уроки. Це необхідно і в зв'язку з тим, що дехто з наших союзників по лівому табору, зокрема товариші з Соціалістичної партії, неправомірно, на наш погляд, оцінюють деякі з цих проблем.

Наприклад. Ми не ідеалізуємо наше радянське минуле, не замовчуємо трагічних сторінок вітчизняної історії. Але не можемо погодитися і з тим висновком, начебто "соціалізму в СРСР не було". Так, соціалістичний лад, який утвердився в Радянському Союзі, не був досконалим.

Але заперечувати соціалістичний характер головного в нашому минулому - це значить зрікатися не тільки героїчної і свідомої боротьби старших поколінь за соціалізм, а й тієї реальної соціальної рівності, справедливості, гарантованості, які існували тоді і які так необхідно було б повернути нашому народу.

Допущені в минулому деформації і зловживання не змінили соціалістичної природи радянського ладу. До того ж вони були засуджені КПРС ще в 50-60-х роках.

Компартія України при створенні в червні 1993 року однозначно заявила про рішуче засудження і відмежування від усього, що суперечить сутності соціалізму, що дискредитувало соціалістичну ідею і практику.

Наша партія беззастережно і безповоротно розмежувалася із зрадниками-перевертнями, які на крутому зламі історії перекинулися в табір найлютіших ворогів комунізму, могильщиків соціалістичного ладу, і заявила про свою тверду рішимість ніколи не допускати нічого такого, що не виправдало себе і відкинуто історичною практикою.

Щодо оцінки Й.В. Сталіна. Компартія України не замовчує негативних, трагічних для багатьох невинних людей наслідків голоду і репресій 30-х років, оцінку яким КПРС також дала ще в 1956 році. У цих подій були не лише суб'єктивні, а й об'єктивні причини. Але ні злого умислу, ні "закономірностей" соціалізму, як це зображує дехто, там не було. Був збіг обставин, були серйозні прорахунки, нехтування принципами соціалізму. З цього і треба робити висновки.

А крім того, хіба це може перекреслити все те, що було зроблено під керівництвом очолюваної Й.В.Сталіним протягом 30 років партії за роки соціалістичного будівництва, в період Великої Вітчизняної війни та після неї? А зроблено було величне, історичне.

Далі. Говорячи про поразку соціалізму, КПРС, розвал СРСР, звичайно відмічають підступи імперіалістичних держав, які не припиняли зусиль, щоб розкласти радянське суспільство із середини. І для таких тверджень є всі підстави. Досить ознайомитись з таємною директивою Ради національної безпеки США від 18 серпня 1948 року.

В боротьбі проти соціалізму імперіалізм використав методи інформаційної війни, які, за інструкцією Пентагону, цитую, ставлять метою підрив "поглядів і світосприйняття населення та руйнування соціалізму". Ось з чим нам довелося зустрітися.

Але будемо відвертими: ніяким ЦРУ, ніяким ворогам комунізму і Радянської держави не вдалося б реалізувати їхні підступні, злочинні плани, якби не сталося переродження верхівки КПРС, зрадництва Горбачова, Яковлєва, Шеварднадзе, Кравчука та інших компартійних мутантів.

В таких оцінках нічого нового немає. І якщо ми знову повертаємося до цих питань, то, по-перше, тому, що вони дискутуються в нашому середовищі, а по-друге, для того - і це головне, - щоб ще й ще раз замислитись над тим, як таке могло трапитися з могутньою партією, як перевертні могли опинитися на високих партійних і державних посадах. Причина, а значить і урок для нас, в тому, що були порушені ленінські принципи партійного будівництва взагалі, кадрової роботи зокрема, такі як виборність, гласність, звітність, змінюваність. А це в свою чергу породжувало хиби у внутрішньому житті партії, призводило до розкладу КПРС, підриву довір'я до неї широких мас. Адже дійшло до того, що у нелегкий для Батьківщини час, коли голову підняли знахабнілі антисоціалістичні, націонал-екстремістські сили, на захист соціалістичних завоювань, своєї партії не виступили трудящі, причому не тільки рядові члени партії, але навіть партійний актив. А в перших рядах тих, кого антисоціалістичні сили використати у боротьбі з КПРС і радянським ладом, були шахтарі, яких у радянські часи з гордістю називали "гвардією праці", "передовим загоном робітничого класу".

Висновки, зроблені партією з того, що трапилося наприкінці 80-х - на початку 90-х років, є і сьогодні актуальними. Адже головними чинниками, які обумовили зниження довір'я трудящих до партії комуністів, їх байдужність і пасивність під час контрреволюційного, антисоціалістичного перевороту і зруйнування великої союзної держави стали відрив партійно-державно-господарської еліти (так званої "номенклатури") від основної маси трудівників, догматичне ставлення до революційної теорії, недооцінка ідеологічної роботи, непослідовність, розпливчастість, нечіткість позиції з багатьох принципових питань, викривлення ленінського принципу демократичного централізму, неприпустима заорганізованість і бюрократизація внутрішньопартійного життя, формально-статистичний підхід до поповнення партійних рядів, недопущення будь-якого інакомислення.

У результаті відступу від наукових, сформульованих В.І.Леніним принципів Комуністичної партії і соціалізму у партійних мас, партійних функціонерів поступово зникла здатність самостійно мислити і творчо діяти, брати на себе відповідальність, виявляти ініціативу. Склалася командно-бюрократична система управління. Кадри на місцях звикли жити

і діяти "за вказівкою зверху". Ще плюс окостеніння партійної верхівки, яка виявилася нездатною адекватно реагувати на виклик часу, на нові проблеми, що їх висувало динамічне життя, — все це зробило можливим прихід до керівництва переродженців і зрадників, а в кінцевому підсумку призвело до поразки КПРС.

Це, товариші, не просто історія, це — той негативний досвід, який має свою цінність і з якого ми зобов'язані зробити належні висновки. І те, що ми зараз, на з'їзді, акцентуємо на цьому увагу, є свідченням того, що ми ці висновки робимо!

Нагадаю ленінський заповіт: розбиті армії повинні добре вчитися.

Та погодьтеся: ми ще не до кінця осмислили те, що сталося в Радянському Союзі, інших соціалістичних країнах в останній чверті XX століття. А це трагедія не тільки наших народів, а й всесвітнього масштабу. Процеси капіталістичної реставрації, що являють собою зигзаг в історичному розвитку суспільства, ще потребують глибокого аналізу.

Причому аналізу саме з класових позицій, з позицій організації боротьби трудящих проти капіталізму. Без такої боротьби годі й думати про повернення України до соціалізму. Ми вважаємо, що намагання декого уникати класового підходу в сучасних умовах України дезорієнтує трудящих і об'єктивно допомагає подальшій капіталізації і колонізації України.

Ще більшої нашої уваги потребує доказ того, що в історичному спорі між капіталізмом і соціалізмом майбутнє належить саме соціалізму. При зовнішньому сучасному тріумфі капіталізму стає цілком очевидним його паразитизм, його історична неспроможність вирішити глобальні суперечності. Наш народ на собі відчуває нелюдяність цього ладу, і ми на фактах життя повинні переконувати трудящих в необхідності і переможності боротьби за соціалізм.

В практичному плані тут особливого значення набуває проблема створення тієї суспільно-політичної сили, яка могла б повалити владу буржуазії і встановити народно-демократичну владу. Потрібна єдність всіх верств трудящих на чолі з революційним пролетарським авангардом. Для цього є всі об'єктивні передумови. Відстає суб'єктивний фактор.

Як вчив В.І.Ленін і не раз довела історія, тут мало лише одної нашої пропаганди і агітації.

Потрібен власний досвід політичної боротьби самих трудящих мас.

Організація такої боротьби за повсякденні, життєві потреби трудящих, за їхню владу і є

нашим першочерговим завданням. Це один бік справи.

А другий полягає в будівництві нашої партії таким чином, щоб вона здатна була виконати роль революційного авангарду мас, щоб саме наша партія була ядром демократичних сил в боротьбі проти капіталу. Для цього ми повинні залишатися партією авангардного типу, використовуючи, зрозуміло, всі форми боротьби, в тому числі і парламентську.

Однак у деякої частини членів партії (та й серед трудящих) є певний "перекіс", перебільшення ролі парламентської діяльності. Дехто намагається таким чином виправдати слабкість своїх зв'язків з трудящими, слабкість своєї масово-політичної роботи. Дехто з рекомендованих парторганізаціями кандидатом у Ради, ставши депутатом, швидко змінив свою "революційну риторику" на угодовську позицію влади.

Ми повинні чітко уявляти свою тактику. Будь-яке співробітництво з антинародною владою і гра в опозиційність, чим займаються рухівці і всі так звані центристські партії, - нам не підходить анітрохи. Така гра сприяє лише буржуазії, шкодить інтересам трудящих і неминуче призведе до розколу в партії. Сказане не означає, що в тих конкретних питаннях, де йдеться про реальне поліпшення життя трудящих, ми не повинні підтримувати будь-чию спрямовану на це пропозицію, в тому числі і урядову. Та кожного разу, як це радив В.І.Ленін, ми повинні мотивувати свою позицію.

Не підходить нам і "опозиційність" у вигляді голого критиканства, нігілізму, лише словесне викриття режиму. Це може перетворити партію у відірвану від мас організацію сектантського типу, ортодоксальну у своїх закостенілих догмах.

Нам підходить лише третій з можливих варіантів шлях. Шлях найтіснішого зв'язку з масами, боротьби на чолі мас проти режиму, проти капіталізму. Так вчив Ленін, так вчить і наш власний досвід.

При цьому треба чітко спрямувати нашу боротьбу, пам'ятати головний девіз нашої партійної Програми: боротися "За врятування народу України - відновлення влади трудящих, соціалізм, Союз братніх народів".

Життя підтверджує правильність цієї нашої програмної настанови. Саме так - в нерозривному зв'язку відновлення влади трудящих, соціалізму і союзу братніх народів, їх незалежних держав, - ми можемо зупинити згубну політику капіталізації і колонізації України і врятувати наш народ.

У цій боротьбі, тим більше на нинішньому, першому, народно-демократичному етапі, ми повинні правильно застосовувати тактику політичних угод і союзів.

У нинішніх умовах взагалі, з огляду на неминуче загострення всієї ситуації в Україні і політичної боротьби зокрема - це одна з найактуальніших і складних проблем.

Дійсність показує, що ми не завжди це вдало робимо. І головна причина тут - недостатнє використання тактики компромісів.

Якщо мова йде про попутників, про тимчасові угоди, без яких в сучасних умовах не обійтися, то тут нам нерідко бракує гнучкості і разом з тим - більш точного прогнозу перспектив. Особливо коли йдеться про можливість мати підтримку хай і ненадійного, але масового союзника в особі, скажімо, інтелігенції, дрібнобуржуазних верств трудящих, яких так стрімко намагаються взяти під свою опіку об'єднані соціал-демократи і ендепісти.

Вони мають награбовані у трудящих гроші для підкупу тих же трудящих і йдуть на все, навіть на організацію пікетів і виступів проти своєї ж влади, аби тільки утримувати вплив на маси. Нам потрібно викривати справжнє обличчя лідерів цих буржуазних партій і на свій бік привертати обмануті ними верстви трудящих. Кожного разу ми повинні конкретно вирішувати, коли допустимо йти на угоди з "штабами" тих чи інших організацій чи проти цих штабів і відвойовувати на свій бік маси трудящих. Особливого значення в цьому плані набуває наша тактика відносно профспілок і інших громадських об'єднань - ветеранів, молоді, жінок тощо.

Особливо важливе значення мають взаємовідносини нашої і Соціалістичної партії. У нас чимало розходжень з керівництвом СПУ з ряду принципових теоретичних і політичних питань. Їх вирішить життя, їх треба обговорювати на загальну користь і в такій формі, щоб це не використали наші політичні вороги. Але оскільки обидві наші партії проголошують своєю метою соціалізм, оскільки спираються на одне і те ж соціальне середовище, то між КПУ і СПУ повинна існувати координація дій з усіх важливих конкретних, практичних питань боротьби проти нинішнього режиму і за інтереси трудящих. Краще, щоб це було на систематичній основі, можливо і у вигляді спільного народно-патріотичного руху. Це ми і пропонуємо товаришам соціалістам.

У світлі всього цього найважливішим, центральним завданням є відновлення довіри мас до нашої партії, відродження її істинного обличчя. У зв'язку з цим першорядного значення набувають оптимальне поєднання в партії широкого демократизму і твердої, свідомої дисципліни, згуртованість партійних лав, утвердження в усіх ланках атмосфери партійного товариства, викоренення рецидивів комчванства, пристосуванства, догідництва, фразерства, звички командувати, покрикувати на рядових членів партії.

Особливо важливо зараз зміцнити ідейну єдність наших рядів. Час від часу в партійному середовищі загострюються питання про ставлення комуністів до приватної власності, підприємництва, до так званих "реформ", парламентаризму. Дехто розцінює допущення багатоукладності в економіці, плюралізму в ідеології, багатопартійності в політичному житті, пре що говориться в наших партійних документах, як "ревізіонізм", "опортунізм", а то й як "зрадництво".

Якщо відкинути спроби певних сил свідомо перекрутити позицію партії, скомпрометувати партійних активістів (а такі факти є: нам відомо, за чиїм замовленням, хто і як це робить), то в більшості випадків маємо справу з непорозумінням, побутуючими ще подекуди уявленнями, нібито наша партія й сьогодні є правлячою, усім керує і все може — прийме сьогодні рішення, а завтра вже не буде ні приватної власності, ні багатоукладності, ні буржуазії, ні інших партій.

Наша мета — соціалістичне суспільство. Останнім часом стало модним наділяти соціалізм різними епітетами - "демократичний", "оновлений" тощо. Ми ж вважаємо, що в світлі власного і світового досвіду найважливіше, в інтересах майбутнього, визначитися саме в головних рисах соціалізму. Такими є: справжній демократизм, соціальна рівність і справедливість, які ґрунтуються на переважанні усуспільненої власності на засоби виробництва і плановому розвитку цього сектора економіки, повному і послідовному народовладді, на пануванні в суспільній свідомості наукового, марксистсько-ленінського світогляду.

Визначення цих рис має неоціненне практичне значення. Бо соціалізм не виникає стихійно, він будується трудящими масами, які для цього мають усвідомити головні, науково обґрунтовані риси свого суспільства.

З цим пов'язана проблема переходу до соціалізму. Всі прихильники соціалізму сходяться на тому, що першим кроком на цьому шляху є повернення влади трудовому народу. Сходяться й на тому, що першочерговими заходами такої влади мають бути заходи загальнодемократичного характеру. А саме: при збереженні багатоукладності в економіці встановлюється контроль держави і трудових колективів за виробництвом і у фінансовій сфері; за розподілом національного багатства; відновлюються основні соціально-економічні права трудящих тощо.

Саме так це розкрито в нашій партійній Програмі, яка вказує на ймовірність трьох етапів боротьби трудящих за соціалізм. Класики марксизму-ленінізму постійно попереджали проти перескакування через незавершені етапи, ігнорування реально існуючих проблем, висування завдань і гасел, для реалізації яких ще не визріли умови.

Візьмемо, для прикладу, питання про приватну власність. В принциповому плані марксизм, як відомо, виходить з того, що форми власності, організації суспільного виробництва мають право на існування остільки і доти, оскільки і поки їхнє існування відповідає інтересам суспільства, вимогам його прогресивного розвитку. Зокрема відносно приватної власності К.Маркс і Ф.Енгельс говорили так: "... приватна власність є форма спілкування, необхідна на певному ступені розвитку продуктивних сил. Ця форма спілкування доти не може бути знищена, доти є необхідною умовою для виробництва безпосереднього матеріального життя, — поки не створені продуктивні сили, для яких приватна власність стає обтяжливими оковами...". (Твори, Т.З, с.334).

Варто нагадати, що саме прагненням повною мірою використати не вичерпаний до кінця потенціал приватної власності керувався В.І.Ленін, започатковуючи нову економічну політику — НЕП з його багатоукладністю. Але підкреслимо: зроблено це було тоді, коли влада в країні належала трудящим, командні висоти в економіці зберігались в руках народної держави, а керівна роль в ній належала Комуністичній партії.

Саме в подібних умовах здійснюються запропоновані Ден Сяопіном реформи в Китайській Народній Республіці, які вивели велику країну в населенням в 1,3 млрд. чоловік на шлях динамічного, сталого розвитку. Щорічний десятивідсотковий приріст валового внутрішнього продукту протягом багатьох років, другий у світі за величиною золотовалютний резерв, чітка перспектива розвитку держави по шляху побудови соціалізму з національною специфікою — такі незаперечні результати здійснення реалістичної політики Компартії Китаю, яка послідовно і твердо проводиться керівництвом КНР. Цей досвід, за нашим переконанням, потребує пильного вивчення і заслуговує наслідування.

В Україні зараз ситуація принципово інша. Приватна власність стала пануючою. Влада

знаходиться в руках представників експлуататорських класів, які використовують приватну власність для гноблення трудящих. Тому йдеться не про введення багатоукладності, включаючи приватну власність, а про умови і межі функціонування останньої, коли влада перейде до рук трудящих і розпочнеться перехід до соціалізму. Як будуть вирішуватись дані питання, - покаже час, але розробляти ці проблеми потрібно вже тепер — і в теоретичному, і в практичному плані.

Категорично заперечувати на даному перехідному етапі багатоукладність в економіці і

ринкові форми - це означало б, крім іншого, протиставити партії значні верстви населення - дрібних власників у місті і на селі, "човників", фермерів, чесних підприємців (дрібних і

середніх), мільйони громадян, змушених в умовах дикого, грабіжницького капіталізму в такій спосіб шукати порятунок для себе і своїх сімей. До того ж ці люди одурманені брехливою антикомуністичною пропагандою, яка день у день втокмачує в голови збитих з пантелику людей, передусім молоді, що не знає правди про історичне минуле нашої країни, думку про те, що комуністи, коли прийдуть до влади, відберуть чесно набуту власність - будинки, квартири, автомобілі, введуть загальну зрівнялівку тощо.

То чи розумно відштовхувати цих людей від нашої партії балачками про необхідність

соціальної експропріації? Давати привід різним "старинцям" наклепницькі твердити, нібито комуністи діють за принципом - "все відібрати і поділити". Прислухаємося до слушного й сьогодні ленінського застереження: "Для справжнього революціонера найбільшою небезпекою, - може, навіть єдиною небезпекою, - є перебільшення революційності, забуття меж і умов доцільного й успішного застосування революційних прийомів. Справжні революціонери на цьому найбільше ламали собі шию, коли починали писати "революцію" з великої літери, зводити "революцію" у щось майже божественне, втрачати голову, втрачати здатність найбільш холоднокровно і тверезо міркувати, зважувати, перевіряти, в який момент, при яких обставинах, в якій сфері дій треба вміти діяти пореволюційному і в який момент, при яких обставинах і в якій сфері дій треба вміти перейти до дії реформістської. Справжні революціонери загинуть (в розумінні не зовнішньої поразки, а внутрішнього провалу їх справи) лише в тому випадку, - але загинуть напевно в тому випадку, -якщо втратять тверезість і здумають ніби "велика, переможна, світова" революція обов'язково всі і всякі завдання при всяких обставинах в усіх сферах дії може і повинна розв'язувати пореволюційному...". (ПЗТ, Т.44, с.212-213).

Ми, звичайно, розуміємо, що в даному випадку В.І. Ленін під революційністю мав на

увазі спосіб, характер дій, а не революцію як якісний стрибок у розвитку суспільства. Перехід до вищого соціально-політичного ладу, який являє собою саме революцію, може відбуватись і в насильницьких, і в мирних формах - залежно від співвідношення політичних сил, дій правлячого режиму, ступеня зрілості, свідомості і організованості мас. Тут не виважені кроки, "революційне" фразерство тільки шкодять справі.

Головне - не втрачати перспективу і рухатися в цьому напрямку, реально оцінюючи обстановку, розстановку сил, наші можливості і — головне - організуючи, піднімаючи трудящі маси на боротьбу за їхню долю, владу і власність.

Ми переконані, що сьогодні наша позиція має бути такою: право громадян на власність, набуту законним шляхом, свобода підприємництва, бізнесу, який виключає привласнення результатів чужої праці, повинні бути гарантовані. Водночас слід провести суцільну перевірку результатів здійсненої приватизації, а точніше "прихватизації" і у визначеному законом порядку повернути державі, народу незаконно захоплену власність.

У такому підході нас підтримує більшість трудящих.

Кілька слів хотілося б ще сказати про національну ідею в контексті нашої інтернаціоналістської позиції. Компартія не відкидає можливості сформулювати ідею, яка б об'єднала переважну більшість нашого народу. Але ми рішуче не згодні звести її зміст до суто етнічних факторів (мова, культура, психологія, традиції), що є лише формою прояву національного взагалі.

За нашим переконанням, національна ідея має право на існування і може бути життєздатною лише за умови, якщо вона буде наповнена соціальним змістом в інтересах трудящої більшості нашого народу і, тим самим, спроможна консолідувати громадян країни, незалежно від національності.

При цьому не можна не враховувати, що навіть в умовах масованого ідеологічного ґвалтування населення майже дві третини громадян України, як свідчать соціологічні дослідження, залишаються прихильниками соціалістичної орієнтації. (Хоча, не забудемо, поки що лише третина з них висловлюється за активні форми боротьби).

На нашу, комуністів, думку, об'єднавчою ідеєю, яка могла б згуртувати суспільство, принаймні переважну більшість народу України, могла б бути ідея врятування України від катастрофи, створення в ній суспільства соціальної справедливості, в якому національна гордість за рідну Вітчизну визначалася б найвищим рівнем турботи держави про долю всіх своїх громадян.

Компартія України однозначно, рішуче відкидає спроби офіційної пропаганди, політичних опонентів трактувати наше прагнення до єднання з прогресивними силами інших країн, наші інтернаціоналістські почуття, як відсутність національних коренів. Ми прагнемо побудувати соціалістичне суспільство саме в Україні, в інтересах нашого народу. Термін "інтернаціоналізм" у своєму первісному змісті означає "міжнаціональний" і аніскільки не ігнорує ні національної сутності, ні національних явищ, а неодмінно передбачає природну діалектику єдності національного і інтернаціонального в суспільному житті.

Доречно в цьому зв'язку нагадати, як свого часу ставив ці питання И.В.Сталін, якого, вважаємо, ніхто не наважиться звинуватити в національній обмеженості чи забутті принципів інтернаціоналізму. У промові на XIX з'їзді КПРС, звертаючись до присутніх на форумі гостей - керівників зарубіжних партій, він, зокрема, сказав: "Раніше буржуазія вважалася главою нації, вона обстоювала права і незалежність нації, ставлячи їх "над усе". Тепер буржуазія продає права і незалежність нації за долари. Прапор національної незалежності і національного суверенітету викинутий за борт. Немає сумніву, що цей прапор доведеться підняти вам, представникам комуністичних і демократичних партій, і понести його вперед, якщо хочете бути патріотами своєї країни, якщо хочете стати керівною силою нації. Його нікому більше підняти..."

Саме так тепер є і в Україні, і саме наша партія бореться за дійсну національну незалежність і суверенітет країни.

Ще одна проблема. Висловлюються думки про необхідність розробки нової Програми партії. Президія ЦК всебічно розглядала це питання. Ми дійшли таких висновків.

П'ять років, що минули після прийняття Програми, підтвердили вірність викладених у ній принципових теоретичних висновків, політичних оцінок, обґрунтованість висунутих стратегічних цілей і практичних завдань. Однак головне завдання першого етапу боротьби за

досягнення нашої стратегічної мети - відсторонити від влади антинародний режим, повернути її трудовому народу, змінити політичний курс - поки що не реалізоване.

Отже, достатніх підстав для прийняття нової Програми немає. Нагадаю такий історичний факт. Коли переглядалася перша програма РСДРП, висловлювались пропозиції викинути з неї програму-мінімум. В.І.Ленін тоді твердо заявив, що робити цього, поки не перемогла соціалістична революція, не можна. "Викинувши її тепер, - писав він у статті "До перегляду партійної програми", - ми довели б цим, що, ще не встигнувши перемогти, ми вже втратили голову. А ми не повинні втрачати її ні до перемоги, ні під час перемоги, ні після перемоги, бо, втративши голову, ми все втратимо". (ПЗТ, Т.34, с.356).

Звичайно, ми не можемо ігнорувати глибокі зміни, що відбулися за ці роки. Я маю на увазі, насамперед, фактичне завершення капіталістичної реставрації в Україні, радикальні зміни як в економічному базисі, так і в усіх ланках надбудови, небезпечне посилення залежності України від Заходу, підпорядкування її політики - внутрішньої і зовнішньої - диктату МВФ, перетворення фактично на маріонетку НАТО.

Слід відмітити і глибинні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства в результаті його інтенсивної пауперизації, майнового розшарування, примусового розгону колективних господарств на селі, а також наростання загрози фашизації суспільного життя і встановлення в Україні авторитарної диктатури.

Не можна не враховувати й очевидного уповільнення інтеграційних процесів у Співдружності Незалежних Держав, яка в тому вигляді, як декларувалося могильщиками СРСР при його зруйнуванні, так і не склалася, що вочевидь вимагає нових підходів до здійснення одного з наших програмних завдань - відродження на принципово інших засадах Союзу народів братніх держав при неодмінному збереженні їх державного суверенітету.

Всі ці та інші проблеми потребують всебічної теоретичної розробки і конкретних висновків для практичної роботи. Це ми й робимо на наших Пленумах, у поточній роботі партії, накопичуючи таким чином матеріал для внесення в Програму.

Центральний Комітет вважає за потрібне прийняти на нашому з'їзді Заяву, в якій викласти позицію партії з актуальних теоретичних і практичних проблем сьогодення, визначити конкретні кроки для досягнення мети першого етапу. Цей документ, над яким попрацювали члени ЦК, за нашим переконанням, слугував би відсічі наклепницьким вигадкам і наскокам антикомуністичної пропаганди на нашу партію, сприяв би відновленню її істинного обличчя, спотвореного політичними і ідеологічними противниками, залученню на бік Компартії нових мільйонів людей.

Проект Заяви у делегатів є.

На думку ЦК, нагальною є необхідність більш активного включення партії в міжнародний комуністичний та робітничий рух.

На жаль, після поразки світової системи соціалізму в світі не існує об'єднаної системи координації міжнародного комуністичного та робітничого руху. Створення такого об'єднання стає в наш час одним з найголовніших завдань для всіх комуністичних партій.

Певні спроби вже робляться. Насамперед слід відмітити щорічні міжнародні семінари комуністичних та робітничих партій, що з 1994 року проводяться Комуністичною партією Греції в Афінах. Цьогорічний семінар сьогодні проходить в столиці Греції і в ньому бере участь наш представник. Я хотів би просити наш з'їзд підтримати пропозицію про направлення привітальної телеграми всім братнім партіям, що присутні на цьому семінарі.

Цій же меті підпорядковані і щорічні Першотравневі науково-практичні конференції, які з 1995 року проводяться в Брюсселі Партією трудящих Бельгії. В Латинській Америці такому об'єднанню слугують наради комуністичних та робітничих партій, що проводяться в Гавані за ініціативою Комуністичної партії Куби.

Як дію у цьому ж напрямі слід відзначити міжнародну конференцію комуністичних та робітничих партій, що відбулася в Ленінграді у 1997 році, присвячену 80-тій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка прийняла відповідну декларацію, спрямовану на об'єднання світового комуністичного та робітничого руху.

Назріла необхідність активізувати зусилля по зміцненню інтернаціональної єдності братніх партій, значно поліпшити обмін досвідом політичної боротьби. Впевнені, що широке представництво цих партій на нашому з'їзді започаткує новий етап нашої єдності.

Головне, щоб вона допомогла поверненню наших країн на соціалістичний шлях розвитку.

Поки що ми не можемо бути задоволені станом цієї роботи. Водночас вважаємо, що до цих проблем потрібно підходити дуже зважено, щоб не дати антинародним режимам підстав і приводів для репресій проти комуністичних партій і не стимулювати розкольницьких тенденцій в комуністичному русі. На жаль, деякі положення, викладені О.С.Шеніним в його доповіді на Пленумі Ради СКП-КПСС і в інтерв'ю газеті "Гласность", на нашу думку, не повною мірою враховують ці обставини.

Нагальною необхідністю є згуртування науковців-суспільствознавців, які дотримуються соціалістичної орієнтації, прилучення їх до активної участі у розробці актуальних проблем теорії і практик боротьби за врятування України і соціалізм. Форми цієї роботи можуть бути різними - узагальнення досвіду політичної боротьби, проведення соціологічних досліджень, розробка конкретних проблем сучасного етапу розвитку суспільства, виступи в пресі, підготовка пропозицій і рекомендацій для партійних комітетів та інше. Цим завданням, безумовно, сприятимуть обговорення, дискусії та виступи вчених на сторінках журналу "Комуніст України", видання якого нам вдалося відновити у звітному періоді. Нам треба ввести в обов'язок партійних комітетів організацію системної роботи партклубів, зустрічей, диспутів тощо.

Великі надії покладаємо на Всеукраїнське товариство вчених соціалістичної орієнтації. На жаль, створення Товариства, його відділень в областях неприпустимо затягнулося.

Зараз особливо важливо посилити політичне і теоретичне загартування партійних кадрів, усіх комуністів, оволодіння досвідом ленінської партії, зміцнення наукових засад її діяльності. Для нинішнього етапу боротьби нашої партії незамінне значення має вивчення ленінських праць, особливо 10-х і 20-х років. Вони містять вкрай необхідний нам в сучасних умовах аналіз закономірностей суспільного розвитку, в них викладено ленінське вчення про революцію, соціалізм і шляхи переходу до нього, про пролетарську партію, з національного питання тощо.

Центральний Комітет вважає неприпустимим послаблення уваги до теоретичної діяльності, недооцінку небезпеки як ревізіонізму, так і догматизму. Подекуди виявляється спрощений підхід до непростих теоретичних і політичних проблем, що стоять перед нами, шаблонне тиражування гасел, вірних для конкретного етапу і нездійсненних або таких, що втратили сенс сьогодні. На жаль, ідеологи і керманичі "розвинутого" капіталізму нерідко виявляються більш сумлінними аналітиками теорії і практики марксизму-ленінізму, ніж ми, комуністи. Тим часом "зневажливе ставлення до теорії, ухильність і виляння щодо соціалістичної ідеології неминуче грає на руку ідеології буржуазній" - говорив В.І.Ленін (ПЗТ, Т.6, с.350-351).

Врахувати уроки історії, круто змінити ставлення до теоретичної діяльності, до оволодіння ленінською ідейною спадщиною і її творчого розвитку, непримиренність до догматизму та ревізії політичних та методологічних засад марксизму-ленінізму - це сьогодні для нашої партії завдання першочергового значення.