Geum.ru

Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни

Вид материалаДокументы

Содержание


Таким чином
Конгрес трудового народу України
Таким чином
Розбудова Української незалежної держави у 1990-х рр.
Таким чином
Навчальне видання
Подобный материал:
1   2   3   4

Таким чином, Українська держава гетьмана П. Скоропадського базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Але фактично влада в Україні була зосереджена в руках окупаційних військ, що зв’язувало руки гетьманському уряду. Все це накладало певний відбиток на подальший хід і розвиток політичних подій. Але, попри всі об’єктивні труднощі існування, Українська держава гетьмана П.Скоропадського залишила значний слід в історії української державності: було прорвано міжнародну ізоляцію, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12 країнами, підписання мирного договору з Росією, створення в Україні за короткий термін потужної дипломатичної служби. Характерними рисами внутрішньої політики Української держави було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, відродження козацького стану, який мав стати соціальною опорою гетьманського режиму. Серед досягнень внутрішньої політики Української держави слід відзначити: відновлення приватної власності; затвердження програми формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил; відкриття просвітницько-культурних закладів, як основи формування національної духовності українського народу.

Проте Гетьманат не спромігся належним чином підійти до вирішення двох основних питань, що їх поставила революція в Україні: соціально-економічні реформи та національна незалежність. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, та спроба відновлення дореволюційних органів влади і управління, тих порядків, що існували в Російській імперії, стали найсерйознішою помилкою П. Скоропадського. Саме через це селянство не стало опорою гетьманської влади. У національному питанні уряд гетьмана займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення в українізації освіти і культури він, однак, небезпідставно змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд "український за формою, але московський за змістом". Падіння Гетьманату зумовлюється і його відмовою від засад державної незалежності.

Попри всю неоднозначність оцінок як тогочасних, так і нинішніх дослідників постаті П. Скоропадського, діяльність Гетьмана заслуговує на увагу, перш за все, з огляду на його внесок у відродження і розбудову української державності.


Третій етап. Українська Народна Республіка часів Директорії (листопад 1918 – листопад 1920 рр.).

Історичні факти. 14 грудня 1918 року 90-тисячна армія Директорії здобула Київ, 18 грудня до Києва урочисто в’їхав уряд Директорії, який відразу ж відновив назву держави – Українська Народна Республіка. До складу Директорії входили три директори – В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець. Через деякий час вони залучили ще двох членів – П. Андрієвського і А. Макаренка. Здобувши перемогу, Директорія стала перетворюватися з повстанського комітету на новий уряд відродженої УНР. Тим самим вона стала третьою владою України за доби національно-демократичних перетворень початку ХХ ст. Зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, нова влада 26 грудня 1918 року призначила кабінет міністрів на чолі з В. Чехівським.

В поглядах на перспективи державо-національного будівництва Директорія не мала єдності; єдине, що згуртовувало на перших порах навколо Директорії різні політичні партії – це ідея боротьби з урядом П. Скоропадського. Директорія з перших днів існування намагалася вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення – соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П. Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити дієві органі влади, Директорія то копіювала більшовистьку систему, то задовольнялась формальним перейменунням гетьманських органів. Її лідери демонстрували соціалістичні уподобання, відновивши 8-годинний робочий день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю тощо.

Серед дискусійних постало питання стосовно моделі державності – європейського (парламентська демократія) чи радянського зразка. Формально було досягнуто компромісу: в губерніях і повітах створювалися трудові ради, а в центрі – Конгрес трудового народу. 26 грудня 1918 року одним з перших кроків стало видання "Декларації Директорії Української Народної Республіки", в якій проголошувалося прагнення встановити баланс між революційними реформами і порядком. Однак перевага при цьому віддавалася явно першим. В програмній декларації Директорія оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народові її і передасть. Це мало відбутися на Конгресі трудового народу України, який “матиме верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки”. Перша сесія Трудового Конгресу (парламенту) відбулася 23–28 січня 1919 року в Києві. Трудовий Конгрес висловився за демократичний лад в Україні, передав тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту.

Часи, в які Директорія прийшла до влади, були доволі складними, зовнішньополітичні умови були вкрай несприятливими для втілення програми Директорії в життя: Антанта не визнавала УНР і дивилась на Україну лише як на частину Росії. Майже одночасно з інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах України з’явилися війська більшовицької Росії. 24 грудня 1918 року було повідомлено, що в зв’язку з анулюванням Росією Брестської мирної угоди радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну державу. До зовнішньополітичних труднощів додалися внутрішні. Селяни, що підтримали Директорію в боротьбі проти гетьманського режиму були незадоволені неспроможністю Директорії та її уряду вирішити аграрне питання. Трудящі маси висловлювалися проти непослідовності та нерішучості Директорії у розв’язанні соціально-економічних проблем. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною як по складу, так і по озброєнню. За цих умов Директорія мала вирішити, кого обрати за союзника: більшовицьку Росію чи Антанту. Ця проблема остаточно розколола політичні сили України. Конфлікт між фракціями Директорії поширився і на царину міжнародних відносин.

На прийняття Директорією та Трудовим Конгересом рішення щодо вибору союзників значною мірою вплинув наступ Червоної Армії на Київ, який розпочався у січні 1919 року. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою та антибільшовицькі настрої Директорії, яка вступає в переговори з командуванням французьких військ, що перебувало в Одесі (присутність французьких війск пояснюється рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму). Французька сторона висуває умови вивести з Директорії В. Винниченка і С. Петлюру, створити 300-тисячну армію і підпорядкувати її союзному командуванню, передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до останньої з проханням встановити над Україною французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити в майбутньому Паризька мирна конференція. Директорія мусила йти на поступки, В. Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невздовзі назавжди виїхав за кордон, С. Петлюра повідомив про тимчасове припинення свого членства в партії. В березні 1919 р. з’ясувалося, що Антанта не в змозі розгорнути широкомасштабні воєнні дії в Україні.

6 квітня 1919 року на черговій державній нараді (м. Рівне) приймається рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом, що свідчило про крах орієнтації на Антанту. Намагаючись поєднати демократичну державну систему з радянською, уряд дав обіцянку селянам провести справедливу земельну реформу, а робітникам – надати допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів. Але цим планам не судилося здійснитися. У квітні під ударами радянських військ сили Директорії були повністю розбиті і відступили частково у Східну Галичину, а частково у Румунію. У травні 1919 року наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія. До кінця травня Директорія втратила майже всю територію. Реорганізація армії УНР дозволила на початку червня витіснити радянські війська зі значної частини Правобережної України. 20 червня 1919 року Директорії вдалося підписати договір про припинення воєнних дій з польським урядом, що було помітним дипломатичним успіхом УНР, оскільки відпала необхідність вести боротьбу на два фронти. Але в липні Польща і Радянська Росія відновили бойові дії і в листопаді 1919 року Директорія втратила майже всю територію України.

У Наддніпрянській Україні після розгрому Денікіна було відновлено радянську владу, а Західну Україну окупувала польська армія. У березні – квітні 1920 р. українська делегація вела напружені переговори з польським урядом, які 22 квітня 1920 року закінчилися укладенням Варшавського договору. За цим договором Польща визнала Директорію незалежної УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою, як верховну владу УНР. Польський уряд зобов’язувався не укладати ніяких угод з третіми країнами, котрі вороже ставилися до України. Польща визнавала за УНР право на територію східніше польського кордону 1772 року. Фактично, Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною територіальних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і Волині. За умовами Варшавського договору, об’єднані збройні сили Польщі та УНР наприкінці квітня 1920 року розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські війська оволоділи Києвом. Та згодом радянське командування перегрупувало сили і завдало ряду поразок об’єднаним військам.

12 жовтня 1920 року між польською і радянською сторонами було укладене перемир’я. Польський уряд зрадив Україну і залишив армію УНР напризволяще. 21 листопада армія УНР після виснажливих боїв з більшовиками відступила за Збруч і була інтернована польськими військами. 18 березня 1921 року у Ризі було підписано Ризький мирний договір між Польщею і радянською Росією. В обмін на територіальні поступки, Польща визнала УСРР і зобов’язалась заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких сил і уряду УНР. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні. Ризький мирний договір поклав край існуванню УНР, боротьба за яку тривала чотири роки. І хоча Українська держава не змогла затвердитись, її існування суттєво вплинуло на подальшу долю української національної державності.

Державний лад. Після падіння гетьманського уряду законодавчу і виконавчу владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки. Оскільки жодного документу, який би встановив компетенцію і повноваження цього органу, розподіляв обов’язки між директорами прийнято не було, то, використовуючи сучасну політичну термінологію, її можна визначити, як колегіальну хунту з диктаторськими правами.

5 січня 1919 року Директорією була затверджена “Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України”, перше засідання якого призначалось на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загальнопредставницьким цей орган назвати не можна, все ж він має більше підстав, ніж Центральна Рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального представництва. 28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято “Закон про форму влади на Україні”, яким вся влада передавалася Директорії “до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу”. Директорія отримала право ухвалювати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон встановлював сесійну роботу Конгресу. В міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені. Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. В Законі говорилося, що “комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності”.

14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий “Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР”, який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який в цей час був Головою Директорії. Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони “Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР” та “Про Державну Народну Раду УНР”, які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР. Закони передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. Директорія на той час остаточно ототожнювалася з її Головою, до компетенції якого входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень.

Державна Народна Рада планувалась як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо. В день оголошення Декларації Директорія своїм Наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося “негайне переведення вжиття великих задач”, окреслених Декларацією. Зауважимо, що компетенція Ради Народних Міністрів, яка була підзвітна в своїй діяльності Державній Народній Раді, не була чітко визначена в нормативних документах, в законах нічого не говорилося про повноваження і місце уряду в системі органів виконавчої влади. Статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу закріпив “Закон про форму влади на Україні”, відповідно до якого Рада Народних Міністрів затверджувалася Директорією і була відповідальна перед нею. Ніякі інші повноваження цього органу регламентовані не були, що говорило про невизначеність відношення Директорії до принципу розподілу влад. 14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон “Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці”, в якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії і Уряду.

Останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні був Конгрес Трудового народу. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною Радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом. Без змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи і департаменти, запроваджений Центральною Радою, зберігся.

У формуванні місцевого управління було запозичено досвід Центральної Ради. 24 червня 1919 року Міністерство внутрішніх справ затвердило інструкцію “Про тимчасову організацію влади на місцях”, відповідно до якої владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари і отамани, яких призначала Директорія. Виконавчими органами на рівні повіту були комісаріати, а на рівні губернії – управління. В деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів міського і земського самоврядування – земських зібрань та земських управ, міських дум та міських управ. Поряд з ними майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів. Передбачалося, що вищезазначена інструкція зберігатиме чинність до прийняття Закону “Про систему управління на місцях”.

Правова система. На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права – законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської влади. У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів. Так, 24 січня 1919 року Директорія відновила дію Закону Центральної Ради про національно-персональну автономію від 9 січня 1919 року. Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії в цілому, слід відзначити ту ж непослідовність і відсутність чіткої програми правового реформування, що й в державотворенні. Так, Директорія не відновила чинності Конституції УНР від 28 січня 1918 року, натомість 6 травня 1920 року було проголошено обіцянку “виробити й прийняти Конституцію”. Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції і варто наголосити, що за науковим обгрунтуванням це був один з кращих проектів того часу. У цьому проекті було чітко проведено принцип розподілу влад; за формою правління УНР проголошувалася президентсько-парламентською республікою. Серед інших конституційних законів слід відзначити Закон “Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР” від 28 лютого 1919 року. На забезпечення виконання військової повинності та інших державних обов’язків було спрямовано Закон “Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР” від 26 вересня 1920 року. Серед інших законів, які стосуються державного права, слід назвати Закон “ Про державну мову” від 3 жовтня 1918 року, Закон “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року, “Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР” від 14 лютого 1920 року та ін.

Таким чином, приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові на той час лідери, вдало обраний для повстання момент. Позитивними здобутками Директорії можна вважати тяжіння до республікансько – президентської форми правління. За формою державного устрою – це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму – демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим). Загалом, це був період відродження і консолідації української нації, формування і становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоча українська демократична державність не ствердилась, вона зуміла заявити про себе на повний голос. Однак відсутність моделі державного будівництва, протистояння політичних лідерів, суперечлива внутрішня і зовнішня політика, втрата контролю за розвитком подій, катастрофічно деградуюча армія, отаманщина, погроми та інші чинники унеможливили не тільки проведення Директорією належної державотворчої діяльності, але й можливість утримання нею влади.

Так, непослідовність Директорії щодо вибору напрямку державного будівництва призвела до парадоксальної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса – в більшовизмі. Більш того, Директорія намагалася поєднати неможливе: європейський парламентаризм та радянську владу, однак далі стандартних політичних і соціально-економічних гасел Директорія не пішла. Фінальним акордом українського парламентаризму став Конгрес Трудового Народу, на папері залишилася нова Конституція УНР. Директорії так і не вдалося здійснити принцип розподілу влад, не існувало єдиної програми законодавчого забезпечення державотворення. Наголосимо, що надто уразливим стало й те, що Директорія не спромоглася втілити в життя Акт злуки (об'єднання) Східної та Західної України, урочисто оголошений 22 січня 1919 року в Києві. Сам собою цей акт мав позитивне політичне й історичне значення для роз'єднаного українського народу.


Підсумовуючи історичні події періоду 1917–1920 рр. та досвіду державного будівництва Української держави, приходимо до висновку, що прорахунки і амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до поразки української національної революції 1917-1920 рр та встановлення радянської влади на більшій частині України. Найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в кінцевому підсумку і привело до її падіння. Серед причин поразки національно-визвольних сил на початку ХХ століття слід назвати наступні: 1) в Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу та об'єдання національних сил; 2) українська демократія виявилася неспроможною здійснити нагальні соціально-економічні перетворення (зокрема глибоку аграрну реформу), гармонійно поєднати національні та соціальні вимоги народних мас, дійти згоди з революційним пролетаріатом, ради. партією більшовиків; 3) соціальна база української нації потенційно не відповідала завданям, які мала розв'язати національно-демократична революція; 4) згубний вплив панівної на той час соціалістичної ідеології на національно-демократичну свідомість широких верств населення; 5) істотні розбіжності та суперництво між партіями, всередині партій і серед українських лідерів, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених для державної розбудови кадрів; 6) громадянська війна; 7) регіональна роз'єднаність України, Намагання лідерів УНР і ЗУНР без узгодження з іншими йти до мети, дотримуючись різних поглядів на розбудову незалежної держави; 8) спричинення несхильності держав Антанти до українського державотворення початковою орієнтацією національних сил на країни Четверного союзу й насамперед на Німеччину. 9) постійно згубний вплив зовнішнього чинника, вороже оточення УНР, перманентні військові втручання.

Водночас маємо зауважити, що революція і громадянска війна окрім втрат принесли українцям і здобутки. Так, українська революція, зазнавши поразки, водночас започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

  1. Розбудова Української незалежної держави у 1990-х рр.


Впродовж майже семидесяти років Україна перебувала у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік, переживши разом з народами інших радянських республік большовистську диктатуру та масові репресії, економічні експерименти різних років, голод 1932-1933 та 1946-1947 рр., виснажливу і багатостраждальну війну 1941-1945 рр. та після неї "холодну війну", політичні реформації та перебудову всіх сфер суспільно-політичного життя тощо. Це був складний, неоднозначний період в історії України та її державного будівництва, повний злетів і падінь, здобутків і прорахунків, перемог і невикористаних можливостей

З середини 1980-х років в СРСР розпочався незворотний процес реформування всіх сторін життя суспільства. Утвердження гласності та політичного плюралізму привели до ліквідації ідеологічного і політичного панування комуністичної партії, почала втрачати свої позиції командно-адміністративна система управління. Перші спроби реформ показали, що вони неможливі без демократизації, без перебудови політичної системи. Одним із важливих напрямків демократизації стало реформування діяльності Рад народних депутатів. Вперше за історію їх існування в березні 1990 року були проведені дійсно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів на альтернативній основі. Перебудовчі процеси викликали до життя численні громадські організації, більшість з яких згодом реформується в політичні партії. Важливу роль серед них відігравав Народний Рух України за перебудову, який виступав за розбудову незалежної України.

Горбачовська перебудова сколихнула національно-патріотичні сили в Україні, перед якою виникла реальна можливість національного і державного відродження. Першим серйозним кроком до усамостійнення України стало прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет, яка проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. На початку червня 1991 року український законодавчий орган здійснив ще один крок на шляху до незалежності – було ухвалене рішення "Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки".

Кардинальних змін зазнала правова система, до Конституції УРСР та до чинного законодавства вносяться чисельні зміни і доповнення. На перше місце у правовому регулюванні вийшов інститут прав і свобод особи. Але непослідовність політичних і економічних реформ, небажання центру надати республікам повну законотворчу самостійність привели до "війни" союзних і республіканських законів. Зміни у державно-правовому житті країни були викликані процесами оновлення, що відбувалися у суспільстві, і які невпинно вели до формування незалежної Української держави. У процесі підготовки проекту нової Конституції у Верховній Раді УРСР точилися гострі дискусії між національно-патріотичними силами і комуністичною. Так, перші обстоювали ідеї сильної президентської республіки з двопалатним парламентом, другі наполягали на обов'язковому внесенні до Конституції запису про входження УРСР до складу СРСР та збереженні радянської влади тощо.

Період перебудови для республіки закінчився прийняттям 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР “Акту про державну незалежність України“, який ліквідував історичну несправедливість та розпочав новий етап в історії України і її народу. Після прийняття Акту проголошення незалежності України і проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року та виборів глави держави (всенародно обраним першим Президентом незалежної України став Л.М.Кравчук) Україна твердо стала на самостійний державницький шлях.

Але одна справа проголосити незалежність, а зовсім інша – втілити її в життя. У тогочасних умовах склалися унікальні можливості для національно-патріотичних сил. Україна стала самостійною і суверенною державою мирним шляхом, без кровопролиття, що було характерним для попереднії етапів її боротьби за незалежність власного поступу. На порядок денний постали проблеми будівництва, розвою всіх складових держави, її структур та турботи про власний народ і його добробут. Нова держава мала відмовитися від атрибутів радянської доби та налаштувати власні засади національної, але демократичної держави. Постали проблеми облаштування кордонів, переформування силових структур, міністерств і відомств, які підпорядковувались союзному центру і мали вельми декоративну самостійність радянського зразка. До того ж додавалися завдання підвищення ролі українських владних структур, вітчизняного уряду, загалом виконавчої вертикалі і функціонування народногосподарського комплексу, забезпечення демократичних прав і свобод громадян країни.

Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави – Україну визнали понад 130 країн світу. За грудень 1991 року незалежність України визнали 68 держав світу. 25 грудня 1991 року Україну визнали США. Впродовж 1992 року Україну визнало ще 64 держави. Велике значення для України мало визнання її з боку Росії, яка була впевнена в тому, що збереже за собою роль керівного центру в рамках СНД. Уряд України дотримувався політики, яка повинна була забезпечити реалізацію національних інтересів республіки.

З перших років державотворчих процесів перед Верховною Радою, її Президією, а потім перед Адміністрацією Президента України постало завдання вироблення стратегії державотворення, здійснення відповідних кроків та забезпечення політичної підтримки широких народних мас початків нової державності. Розбудова власної держави розпочиналась в дуже складних умовах. Проголошення незалежності вимагало створення юридичної бази, здатної забезпечити суверенне існування України. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави – "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Серед інших нормативних актів, що забезпечували суверенітет України, слід назвати закони “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року, “Про державний кордон України” і “Про прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 року, указ “Про утворення державного митного комітету України” від 12 грудня 1991 року. Поряд з реформуванням армії здійснювались заходи щодо створення Національної гвардії, частин спеціального призначення, Служби безпеки та інших державних структур.

Для створення реальної державності України велике значення мало будівництво власних Збройних сил, реорганізація Комітету національної безпеки та Міністерства внутрішніх справ. На початку грудня 1991 року набув чинності Закон "Про збройні сили України". Важливим напрямом, крім зазначених вище, стала діяльність із фіксації кордонів України. Закладене правове підґрунтя сприяло тому, що державний кордон колишнього СРСР на території України, яка межувала з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, – було визначено її державним кордоном. Водночас адміністративний кордон з тогочасними союзними республіками: Росією, Білоруссю і Молдовою також перетворювався у державний кордон України.

З перших днів існування почалася робота по формуванню атрибутів незалежної держави. 4 вересня 1991 року було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 року з’явився указ “Про державний гімн України”, який затвердив національний гімн на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького “Ще не вмерла Україна”. 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор було проголошено державним прапором України. Малим гербом України було затверджено тризуб.

Поряд з цією державотворчою діяльністю слід вказати й на питання формування економічних засад самостійного розвитку України. Для цього потрібно було здійснити чимало рішучих кроків: вийти із карбованцевої зони, розділити успадковані активи і пасиви СРСР, створити умови для самодостатності вітчизняної економіки. Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася створити свою грошову одиницю. Відповідно до рішень Верховної Ради від 9 вересня 1991 року на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання, в середині 1992 року Україна вийшла з рубльової зони. Тим самим започатковувалося введення власної валюти. Зростання цін на енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. У таких умовах Україна мала робити більш рішучі кроки до ринкової економіки. Основою формування багатоукладної економіки стали закони “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 року, “Про приватизацію малих державних підприємств” від 6 березня 1992 року, “Про приватизаційні папери” від 6 березня 1992 року. Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень тільки посилила економічну кризу. Державна програма приватизації була провалена. На середину 1993 року 98 відсотків підприємств залишалися власністю держави. У грудні 1993 року інфляція перевищувала 90 відсотків.

Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993 року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994 року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року були призначені вибори Президента. На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року, було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано політичним партіям. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори. На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком і Л. Кучмою. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л. Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук – 45,06%. Таким чином, Леонід Кучма став другим всенародно обраним Президентом незалежної України.

З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і виконавчою владою посилюється. За чотири роки після проголошення Л. Кучмою курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. В основному вдалося досягти грошової стабілізації, було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, малу приватизацію, роздержавлення земель. З вересня 1996 року, з подоланям гіперінфляції і стабілізацією фінансів і економіки, у країні було введено національну валюту – гривню, що стала повноцінною грошової одиницею нашої держави. Було запроваджено систему неемісійного, ринкового обслуговування бюджетного дефіциту. Зріс експорт українських товарів. Однак економічну кризу подолати не вдалося. Заборгованість по заробітній платі становила від одного до шести місяців. Загострилася проблема безробіття. Продовжувався спад промислового виробництва.

У 1997–1998 роках було розроблено низку невідкладних заходів по виправленню економічного становища. 7 липня 1997 року Президент України підписав указ “Про Вищу економічну Раду Президента України” у складі 30 осіб. На неї покладались завдання розробки стратегії і тактики економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі, здійснення моніторингу ходу економічних перетворень, координація заходів органів державної влади та громадських організацій щодо здійснення економічної реформи.

Аналіз тогочасного перебігу подій свідчить, що соціально-політична та економічна ситуація у перші роки незалежності залишалася вельми напруженою. Прикладом розпорошення сил, упущення та помилок керманичів було створення України у лютому 1992 року Державної думи при Президентові як консультативного органу з метою посилення розробки стратегічних засад державного будівництва та зміцнення повноважного впливу глави держави. Політична ситуація в країні ускладнювалася вельми відчутними, інколи гостро критичними процесами трансформації народного господарства, розбалансуванням фінансової системи, зростанням гіперінфляції, помилками у проведенні ринкових реформ. Однією з головних причин гальмування реформ в Україні була незадовільна робота парламенту. Так з грудня 1991 р. по квітень 1994 р. Верховна Рада прийняла понад 400 законів. В умовах відсутності цілісної стратегії переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя.

Проте, не зважаючи на посилення соціально-економічної кризи перших років незалежності, в Україні вдалося сформувати практично всі атрибути власної державності, створити більш-менш цілісний механізм. Тим самим відбулася еволюція суспільно-політичного сходження України як самостійної держави, що обстоює не класові, а національні та загальнолюдські цінності. проведені соціально-економчні реформи, впроваджені цілеспрямовані заходи сприяли зміцненню української державності. Зміни, що відбулися, мали здебільшого чітке спрямування: із формально сувереної союзної республіки до держави з реальним суверенітетом.

Аналізуючи все зроблене в галузі національно-державного будівництва України на основі здобутків 1991 р. та подій, що безпосередньо передували цьому періодові, маємо зазначити, що пострадянська Україна була не цілком новим утворенням, а державою, яка претендує на роль законної спадкоємиці Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вихід України зі складу СРСР відбувався за участю конституційних органів радянської влади, що, з одного боку, забезпечувало прийняття незалежності нової держави прорадянськими елементами суспільства, а з іншого – нейтралізувало можливі зазіхання на розподіл влади з боку конкурентів з антикомуністичного табору. Діяльність представників різних політичних спрямувань розгорталася в такому напрямку, який унеможливлював громадянську війну між "лівими" та "правими", комуністами й націоналістами, між різними етнічними групами та регіонами, військові суперечки з Росією чи "центром".

Таким чином, досягнення незалежності було надзвичайним успіхом, проте воно стало лише першим кроком на довгому шляху структурної перебудови та реформування української економіки, конструювання сучасної державної машини, розбудови демократичних інститутів та налагодження широких зв’язків із зовнішнім світом. У кращому разі Україна була, та й є, нині чимось на зразок "протодемократії" . Тим, хто знав, як привести Україну до незалежності, явно бракувало усвідомлення того, що робити далі. Їхні переваги як знавців внутрішніх механізмів радянської політики перетворилися на недоліки після розпаду Радянського Союзу. Національно-державна розбудова України вимагала нових лідерів і діячів, передусім молодих.

Розбудова самостійної держави – тривалий і складний процес. В державному будівництві України 1990-х років є і здобутки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократичної республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. До середини 1990-х рр. було майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Процес державотворення триває, Україна наполегливо веде пошуки власного історичного шляху.


Навчальне видання


Калінічева Галина Іванівна


головні етапи

державного будівництва в Україні


Науково-методична розробка теми


Відповідальний за випуск М.М. Руженський

Комп'ютерний набір Г.І. Калінічева


Підписано до друку 20.03.2007 р. Формат 60х841/16 Папір офсетний.

Друк ротаційний. Ум. друк. 3,0. Тираж 35 прим. Зам. №_____




Свідоцтво про внесення суб’єкт видавничої справи до державного реєстру видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 1805 від 25.05.2004.


Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України

(ІПК ДСЗУ)

03038 Київ -38, вул. Нововокзальна, 17

Тел./факс 536-14-85

Навчально-методичне видання