Geum.ru

Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни

Вид материалаДокументы

Содержание


Державотворчі процеси після Української національної революції 1917–1920 рр.
Державний лад.
Таким чином
Подобный материал:
1   2   3   4

Державотворчі процеси після Української національної революції 1917–1920 рр.


Боротьба за державність України наприкінці 1917–1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі (листопад 1917 – квітень 1918 рр.) національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап (кінець квітня – листопад 1918 р.) – це правління гетьманату в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою віхою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). Паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це був третій етап в національно-державному будівництві на початку ХХ ст. На жаль, наприкінці 1920 – на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

І етап. Дільність Центральної Ради (листопад 1917– квітень 1918 р.).

Історичні факти. Після перемоги в лютому 1917 року в Росії буржуазно-демократичної революції в Україні утворилися сприятливі умови для національно-визвольної революції. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру – Української Центральної Ради, головою якої було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського. Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Головною метою діяльності Центральної Ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом та визнання Росією широкої автономії України.

Продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, Центральна Рада свої звернення до народу оформлює у вигляді Універсалів. 10 червня 1917 року було проголошено Перший Універсал, згідно з яким Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції. Наприкінці червня було створено уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. 3 липня 1917 року Центральна рада ухвалює II Універсал, у якому, серед іншого, заперечувалася необхідність створення українського війська (за цю найбільшу з помилок керівництва Центральної Ради Україна заплатила своєю державністю), були й інші значні поступки Тимчасовому уряду. 7 листопада 1917 року Центральна Рада ухвалює III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави. У складних умовах двовладдя (в грудні 1917 року більшовики проголосили у Харкові утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки) та тиску на Україну з боку Радянської Росії 9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній – IV Універсал, в якому сповіщається, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”. Власне, IV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

Звістка про проголошення незалежної УНР отримала широке міжнародне визнання: у 1918 році її визнали Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 році – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія. Проте така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 року радянські війська під командуванням М. Муравйова і В. Антонова-Овсієнко розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. 26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ.

У цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією. Прагнучи будь-що підписати мирний договір з воюючими державами, радянський уряд був вимушений визнати повноваження української делегації на цих переговорах. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. Згідно домовленостей, 18 лютого 1918 року німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної Ради, яка катастрофічне втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України.

Державний лад. З перших днів національно-демократичної революції в Україні йшов процес формування республіканської форми правління. Простежується історичний зв’язок і певне наступництво новостворених органів державної влади з тими, які існували за часів Народно-визвольної війни 1648–1654 рр.: парламентаризм, демократичність, рівноправність влади. Нова влада ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової традиції державотворення.

На першому етапі Центральна Рада, за словами М. Грушевського, була “Тимчасовим Українським Урядом” і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна Рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський Національний конгрес, що відбувся 17–21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної Ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес ухвалив рішення, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної Ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридично закріпляв статус Центральної Ради, був “Наказ Українській Центральній раді” від 5 травня 1917 року, в якому зазначалося, що робота Центральної Ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові) – скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні – їх скликали в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійно. Комітет Центральної Ради був постійно діючим органом, до складу якого входила Президія Ради і комісії. Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами. 12 липня Центральна Рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. 25 листопада 1917 року приймається Закон про утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 року – закон, який гарантував недоторканність членів Центральної Ради. Свої рішення Центральна Рада приймана у вигляді універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.

Згідно з І Універсалом, 28 червня 1917 року було створено перший український уряд – Генеральний секретаріат. В документах того періоду він характеризувався як виконавчий комітет Центральної Ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), відповідальний перед Центральною Радою орган (II Універсал), “правительство” (III Універсал). За IV Універсалом, Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14). До першого складу Генерального секретаріату входило дев’ять осіб: В. Винниченко – голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк – генеральний писар, X. Барановський – генеральний секретар фінансів, С. Єфремов – генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, В. Садовський – генеральний секретар судових справ, І. Стешенко – генеральний секретар освіти та М. Стасюк – генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович – генеральний секретар у справах шляхів, О. Зарубін – генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес – генеральний контролер, П. Стебницький – статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії – генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості.

З утворенням Генерального секретаріату було започатковано процес розмежування законодавчої та виконавчої влад. 29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секретаріату, який М. Грушевський назвав “першою Конституцією України”. Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді. Після компромісних рішень Центральної Ради на переговорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду як територіально (його юрисдикція поширювалася тільки на п’ять губерній – Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську), так і функціонально – кількість генеральних секретарств з 14 було зменшено до 9.

За час свого існування Генеральний секретаріат провів понад 30 засідань, на яких було розглянуто понад 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Найчастіше заслуховувалися питання фінансової політики, судоустрою, військового будівництва, зовнішньої політики. 12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені Інструкцією Тимчасового уряду, зокрема уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Своє рішення Генеральний секретаріат ухвалював у формі декларацій, постанов та інструкцій. Офіційним органом уряду був “Вісник Генерального секретаріату”.

Місцева влада і місцеве самоврядування. І Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади. Центральна Рада намагалася пристосувати попердню державну систему до потреб національно-державного будівництва. Перебудова цих органів, за задумом керівників Центральної Ради, мала пройти декілька етапів. Керівництво всією системою органів самоврядування здійснювало Генеральне секретарство (з квітня 1918 року – департамент місцевого самоврядування Міністерства внутрішніх справ), що зводило нанівець саму ідею самоврядування, адже централізація і місцеве самоврядування несумісні явища. IV Універсал до існуючих органів місцевої влади додав ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, що ще більше заплутало систему органів самоврядування.

6 березня 1918 року Центральна Рада затвердила Закон “Про поділ України на землі”, згідно з яким всю територію країни було розділено на тридцять дві землі. Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу, мала будуватись і система органів місцевої влади, які були визначені ст. 5 Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Цю систему складали: землі, волості і громади, яким надавались права широкого самоврядування. За ст. 26 радам і управам громад, волостей і земель “належала єдина безпосередня місцева влада”. Але цій системі не судилося стати практичним втіленням в життя.

Серед причин фактичної бездіяльності органів місцевої влади варто назвати наступні: 1) нерішучість Центральної Ради щодо реформування системи місцевого самоврядування; 2) відсутність правової бази, яка б регламентувала повноваження та діяльність органів самоврядування; 3) структурна невизначеність системи самоврядування; 4) відсутність державного фінансування та підтримки органів самоврядування; 5) відсутність реального впливу органів самоврядування на місцеве життя. Таким чином, ідея М. Грушевського, що “не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього”, так і не була впроваджена в життя. Врешті-решт, це стало однією з суттєвих помилок Центральної Ради, оскільки лишило її підтримки на місцях.

Правова система. Перший період діяльності Центральної Ради мав здебільшого декларативний характер, про що вказував зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Універсали формували підвалини української державності, а декларації та інструкції містили плани законопроектних робіт. Після жовтневих подій в Росії виникає нагальна потреба у власному законотворенні. 25 листопада 1917 року Мала рада прийняла Закон про правонаступництво, який започаткував процес формування правової системи. Згідно з ним, усі російські закони, прийняті до 27 жовтня, залишалися чинними, а Центральна Рада мала право приймати нові закони та інші нормативні акти чи скасовувати старі від імені УНР. Правоохоронним і місцевим органам влади і управління була дана вказівка змінити в діючих законах назву “Росія” на “УНР”.

Відразу ж після проголошення І Універсалу Центральна Рада приступила до організації роботи по створенню Конституції України (Статуту автономної України), яка була прийняла Центральною Радою в останній день свого існування – 29 квітня 1918 року. Конституція мала підназву: “Статут про державний устрій, права і вольності УНР” і складалася з 8 розділів та 85 статей. Відповідно до своєї Конституції, УНР мала б стати класичною парламентською республікою. Оскільки у Конституції нічого не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління, органи прокуратури, судову систему тощо, то, вочевидь, вона повинна була мати тимчасовий характер, адже створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, Конституція 1918 року мала демократичний характер, була потужною правовою підвалиною держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

Найбільш важливим в галузі державного будівництва був Закон “Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки”, який затверджувався в два етапи. Закон про вибори встановлював пропорційну систему виборів. Неоднакову реакцію в суспільстві викликав Закон про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року, де йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Закон передбачав створення “національних кадастрів”, куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності. На початку березня 1918 року приймається Закон про громадянство, згідно з яким громадянином УНР визнавався той, “хто народився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням”. Згодом цей Закон було визнано як “складений поспіхом, сповнений помилками, промахами й недоліками”. Прообразом українського кодексу законів про працю став Закон про восьмигодинний робочий день від 25 січня 1918 року. Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. Найменш розробленими за Центральної Ради були норми цивільного і кримінального права.

Таким чином, утворення Центральної Ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у XX ст. День 29 квітня 1918 року став останнім у діяльності Центральної Ради, яка віддала владу, не поступившись своїми політичними принципами і не втративши гідності. На останньому засідання вона приймає Конституцію УНР і обирає Президента. Україна проголошується незалежною, демократичною, парламентською державою, з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності на початку ХХ століття, який охопив шлях від вимоги національно–територіальної автономії до проголошення повної незалежності України. Доба Центральної Ради продемонструвала сильні і слабкі сторони державотворення. До перших слід віднести рішучість, з якою будувалася держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на соціальну політику. До других – відсутність необхідного досвіду державного будівництва, утопічно-соціалістичну організацію керівництва Центральної Ради, заперечення необхідності формування українських збройних сил, непослідовність реформування системи місцевого самоврядування, відсутність зворотного зв’язку з широкими народними масами.


Другий етап. Українська гетьманська держава (квітень – листопад 1918 р.).

Історичні факти. Невиважена політика Центральної Ради, окупація України іноземними військами викликали гостре суспільне незадоволення, яке ще більше зросло, коли стало відомо, що за умовами Брестського миру Україна має сплатити Австро-Угорщині та Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки. 29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, делегати якого вимагали встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури, зокрема за найкращу форму влади визнали гетьманат. Того ж дня гетьманом нового державного утворення – Гетьманат “Українська держава” – був проголошений Павло Скоропадський. В ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об’єкти. З припиненням діяльності Центральної Ради розпочинається новий період в історії української державності: на зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної Ради прийшла форма правління, близька до монархічної. На перший погляд, таке реформування було соціальним регресом, оскільки республіканська форма правління вважається більш прогресивною в порівнянні з монархічною. Але в даному випадку сутність гетьманату не завжди співпадала з сутністю монархії, та й українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів.

Свою діяльнісь П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної Ради. В “Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 року він оголосив Центральну Раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності. В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості. Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну, їм поверталися землі, маєтки, заводи і фабрики, виплачувалася компенсація за збитки, яких вони зазнали за Центральної Ради. Ліквідувались політичні права і свободи, 8-годинний робочий день, відбираються захоплені раніше селянами землі.

П. Скоропадський прагнув спільно з національно свідомою елітою відновити Українську державу, але майже всі існуючі українські партії відмовились співпрацювати з гетьманатом. Свою діяльність гетьманські установи узгоджували з окупаційною владою, яка, в свою чергу, нищівно грабувала Україну. Грабіжницька політика окупантів і антинародна діяльність гетьманату викликали в Україні обурення, а з часом, і опір. Та справедливо було б підкреслити, що не гетьман виступив ініціатором запрошення окупаційних військ в Україну. 2 червня 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Ці дві країни були головними об’єктами зовнішньополітичних зусиль уряду Української держави, але відносини України з ними суттєво відрізнялися. Німеччина не мала з Україною спільних кордонів і їм не доводилось висовувати одна одній територіальні претензії. Каменем спотикання у стосунках України з Австро-Угорщиною були західноукраїнські землі. Восени, після перемоги революції в Австро-Угорщині, ці суперечності переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.

У вересні 1918 року гетьман П.Скоропадський здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит: 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей: 1) Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави; 2) вона обіцяла гетьманові допомогу у формуванні нової української армії; 3) гетьман зобов’язався провести повну українізацію уряду; 4) гетьман дав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918 року; 5) сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також питання врегулювання українсько-російського кордону. Візит П. Скоропадського жваво й позитивно коментувала німецька преса, що свідчило про те, що Україна залишається в полі інтересів німецької зовнішньополітичної ініціативи.

Німці контролювали як внутрішню. так і зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 року вони ставили усілякі перепони спробам українських дипломатів зав’язати відносини не лише з країнами Антанти, а й з нейтральними державами. Та це не перешкодило Україні встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з Х. Раковським, а 12 червня 1918 року сторони уклали мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв’язок, визначались умови товарообміну і правила повернення українців з Росії та росіян – з України.

У своїй внутрішній політиці П. Скоропадський відмовляється від соціалістичних ідей Центральної Ради. Незважаючи на складні умови, урядом П. Скоропадського було багато зроблено для розвитку української державності. Так, значні зусилля були спрямовані на формування війська: відновлені загони вільного козацтва, було зформовано особливий корпус із російських офіцерів, повернуто Україні Чорноморський флот, який німці захопили в роки першої світової війни. Особливо помітних успіхів досягнув Гетьманат в галузі культурного будівництва. Створюється мережа українських початкових і середніх шкіл, для яких було підготовлено всі необхідні підручники українською мовою. 6 жовтня 1918 року в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий український університет у Кам’янці–Подільському. У Києві, вже під кінець Гетьманату, відкрилася Українська Академія наук, яку очолив В.І. Вернадський, засновуються Українська Національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Восени 1918 року, через зміни ситуації на фронтах світової війни, Німеччина і Австро-Угорщина вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою, проте прагнення уряду П. Скоропадського налагодити контакти з США, Францією і Англією виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини, а дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід’ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об’єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її падінні.

В цих умовах в Україні посилюються політичні тенденції до зближення з Росією. П. Скоропадському прийшлось обирати між двома полярними політичними таборами і свій вибір він зробив на користь консервативних проросійські налаштованих політичних сил. 14 листопада 1918 року в черговій “Грамоті до всіх українських громадян” він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу “у справі утворення Всеросійської федерації”. З незалежною Україною було покінчено (вже в еміграції П. Скоропадський визнав це рішення хибним).

Опозиційно налаштовані до політики Гетьманату політичні сили, що входили до Національного союзу, організували повстання проти влади гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія (сформовано 13 листопада 1918 року), на бік якої перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом. 18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою, а 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади. Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.

Державний лад. Форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, можна вважати за перехідну до президентської республіки. В заяві Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 року підкреслювалося: “Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман – це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежності і вільної України”. Оскільки парламентська республіка Центральної Ради показала повну неспроможність, викликає розуміння пошуки П. Скоропадським такої форми правління, яка допомогла б державі вийти з тяжкої кризи. Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року. Замість назви держави “Українська Народна Республіка” було встановлено нову – “Українська держава”.

Вищим органом влади був гетьман, якому належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади. Гетьман виступав також як “найвищий ке-ровничий всіх зносин Української держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії і флоту”. Окрім цього, він здійснював помилування. Закон мав чинність тільки після затвердження його гетьманом. Сильна влада повинна була діяти “до вибрання Сейму”; про необхідність обрання Державного сейму в майбутньому йшлося і в “Грамоті до всього українського народу”. Загострення політичної ситуації в країні поставило гетьмана перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. У зв’язку з цим 1 серпня 1918 року приймається “Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України”. За цих обставин влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб: “одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів”. Колегію очолював Голова, якого призначав сам Гетьман. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів.

Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління, її очолював Отаман-Міністр, якого через деякий час перейменували в Голову Ради Міністрів. При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (згодом державним секретарем). До Ради Міністрів входили наступні міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала також посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління. 25 травня 1918 року приймається “Положення про Малу Раду Міністрів”, яка формувалася із заступників міністрів і розглядала організаційні питання і “ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі”.

Місцеве управління. Прийшовши до влади, П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою, поновив колишні назви і існуючий ще за царизму адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Слід підкреслити, що модель місцевого самоврядування була аналогічна тій, що діяла раніше в Російській імперії. Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Старостам належала вся повнота влади на місцях. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам. Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 року відновлюється діяльність земських установ. Законом від 1 серпня 1918 року створюється Управління столичного Отамана. 19 червня 1918 року приймається закон, який надає губернським старостам право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи. Закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями” від 30 листопада 1918 року поновив інститут земських начальників і створив повітові та губернські ради в сільських справах. Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.

Правова система. Як і в питаннях формування органів влади і управління, так і при створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української держави. Так, 16 травня 1918 року Міністерство праці розповсюдило циркуляр “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради”, за якими всі акти трудового законодавства, “якщо вони не скасовані Урядом Української Держави”, зберігають свою чинність. До позитивного доробку гетьманської адміністрації слід віднести те, що з перших днів свого існування вона встановила правові основи законотворчого процесу. В “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що прийнятий закон вступає в силу “від часу, призначеного для того в самім законі”, а скасувати закон можна було тільки силою іншого закону.

Право готувати законопроекти отримували відповідні міністерства. Законопроект передавався на обговорення до Ради Міністрів, а отримував чинність після затвердження Гетьманом. 2 червня 1918 року приймається Закон “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. Закон встановлював компетенцію Ради Міністрів в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

Основи конституційного права знайшли відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року. Цим актом визначалася форма правління, а також система органів влади і управління. 2 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про громадянство Української держави. Найважливішими законодавчими актами в галузі цивільного права були закони, які регулювали відносини власності та захищали права приватної власності (Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями”).