Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 3024.54kb.
- Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, 547.21kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 1765.7kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 829.58kb.
- Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни, 268.08kb.
- Міністерство промислової політики україни державний інститут підготовки кадрів, 472.75kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 4237.56kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3186.06kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3683.94kb.
- Кабінету Міністрів України, що забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері, 267.15kb.
Таким чином, створення Давньоруської держави з центром у Києві – єдиної держави східних слов'ян – мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Впродовж усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, встановлювала й розвивала плідні зв‘язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, економічний розвиток та виробничі відносини, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, широке використання здобутків світової цивілізації, розповсюдження християнства, — все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами. На жаль, процеси роздробленості та розпаду перервали й на десятиріччя загальмували подальший розвиток національної державності.
2. Галицько-Волинське князівство – наступник Київської Русі
та державотворчих процесів
Історичні факти. Спробу збереження історичних традицій державності та відродження земель, на теренах яких ствердилась Україна, зробило Галицько-Волинське князівство, об’єднавши все Правобережжя Дніпра і утворивши новий політичний центр на західних українських землях. На Галицькій землі, яка відокремилася від Києва у 1097 р., утворилася династія правнуків Ярослава Мудрого, князів Ростиславичів. Збирання галицьких земель здійснив видатний державний діяч Володимирко (1124 – 1152 рр.). Столицею князівства у 1141 р. став Галич. Але найвищої могутності Галицьке князівство досягло за часів князювання сина Володимира – Ярослава Осмомисла (1152–1187 рр.). В 1199 р. Галицьке князівство було приєднане до Волині і втратило свою незалежність. Волинське князівство утворилося в часи правління правнука Володимира Мономаха – Мстислава Ізяславича. Між Галицькою та Волинською землями завжди існували добросусідські відносини, що проявлялося, перш за все, в господарських зв’язках. Необхідність спільного протистояння агресії з боку Угорщини та Польщі створили передумови для об’єднання сусідніх земель в єдине князівство. Як наслідок, на заході України з’явилася сильна політична організація – Галицьке-Волинське князівство, яке майже на сто років продовжило традиції русько-української державності.
Вершини могутності Галицьке-Волинське князівство досягло під час князювання Романа Мстиславича (1170 – 1205 рр.). Завдяки новій політиці йому вдалося приборкати боярську верхівку, провести низку заходів по піднесенню міжнародного авторитету держави. Доба 1205–1245 рр. надзвичайно цікава й важлива для розуміння загальних умов розквіту русько-української державності. Дружина Романа – княгиня Ганна – протягом 14 років дбала за синівські права, вела напружену боротьбу з галицьким боярством. Вагомий внесок у збереження української державності зробили волинські бояри. Так, завдяки відданості волинського боярства князівській владі вдалося зберегти для синів Романа Волинь.
Завдяки державному розуму Данила Галицько-Волинське князівство стає політичним центром українських земель. У 1246 р. Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана. Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький проводив послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення України-Русі від навали ординців. Перш за все, він взявся за економічне відродження Галицько-Волинської землі: були засновані нові міста: Данилів, Львів, Холм та інші, в яких процвітали промисли і ремесла, будувалися нові храми та інші будівлі. Данило Романович зібрав усі землі, що ними володів його батько, створив із них разом з братом Васильком могутню державу, яку визнавали всі європейські країни та католицький Рим. Своїм коронуванням папа римський затвердив становище Гальцько-Волинського князівства як королівства, гідного спадкоємця традицій Київської Русі. Незважаючи на тісні зв’язки з Західною Європою, культура, право, релігія Галицько-Волинського князівства залишилися українськими.
У 1351 – 1352 рр. галицько-волинські землі стали причиною війни між Польщею та Литвою. За перемир’ям 1352 р., Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля – під владою литовської держави. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.
Державний лад. Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче, але їхня роль в житті держави була дещо іншою, аніж у Київській Русі. Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада: він міг ухвалювати законодавчі акти та здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Великий князь мав право на збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження, а також очолювали військову організацію князівств. Галицько-Волинській землі відома і така форма управління як дуумвірат. Так, з 1245 р. і до смерті Данила Галицького він правив разом з братом Васильком, який володів більшою частиною Волині. В кінці XIII ст. з’явилась можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), але чвари між ними не дозволили це реалізувати. Сини князя Юрія – Андрій та Лев спільно виступали в зовнішньополітичних питаннях. Проте зосередити всю державну владу в своїх руках великим князям так і не вдалося. У цьому їм чинило перепони заможне боярство, особливо галицьке. Великий князь вимушений був допускати бояр до управління державою. Все це дозволяє зробити висновок, що в Галицько-Волинській землі існувала така форма правління, як монархія, обмежена впливом аристократичного боярства.
Боярська рада, як постійний державний інститут, діяла в Галицько-Во-линському князівстві вже в першій половині XIV ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, головним чином, представники боярської аристократії, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Раду очолювали найбільш впливові бояри, які намагались регулювати діяльність великого князя. А в період князівства Юрія-Болеслава боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші державні документи підписувались великим князем тільки спільно з боярами. Як і в інших землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи.
Розвинене центральне та місцеве управління в Галицько-Волинській землі склалося раніше, ніж в інших землях Русі і являло собою систему двірцево-вотчинного управління, в якій доволі швидко відбувався процес формування двірцевих чинів. Центральною фігурою серед них був двірський, який управляв князівським двором і стояв на чолі апарату управління, перш за все, господарством князівського домену. Серед чинів Галицько-Волинського князівства в літописах згадується канцлер (печатник), який відповідав за князівську печатку, складав тексти грамот або керував роботами за їхнім складанням та стольник, який відповідав за своєчасне надходження доходів з князівських земельних володінь. Літописи згадують також оружника, який відповідав за князівське військо, отроків, які супроводжувати князя у військових походах, та деякі інші чини. У Галицько-Волинській землі існувала досить розвинена система місцевого управління. Містами управляли призначені князем тисяцькі і посадники, в руках яких зосереджувалася адміністративна, військова та судова влада. Вони мали право збирати з населення данину та різні податки, що складали важливу частину князівських доходів. Територія Галицько-Волинського князівства поділялась на воєводства з воєводами на чолі, а ті, в свою чергу, – на волості, управління якими здійснювали волостелі. Призначені князем воєводи і волостелі в межах своєї компетенції володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями. Тисяцькі, посадники, воєводи та волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спирались при виконанні обов’язків з управління підвладною територією. Місцеве управління будувалося за системою “кормління”. В сільських общинах управління здійснювали виборні старости, які повністю підкорялися місцевій князівській адміністрації.
Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаєве право, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. В кінці XIII ст. на українських землях з’являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок (1339), пізніше магдебурзьке право було надано Львову (1356) і Кам’янець-Подільському (1374).
Таким чином, з розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися, а проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється у постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства. Галицьке-Волинське князівство, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегло риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Роль Галицько-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90% української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той же час призупинило процес створення нової слов’яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава широко відкрила двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи в той же час кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у світі як спадкоємець Київської держави.
Протягом другої половини ХІІІ – першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей нас на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40–60-х роках XIVcт. політично роз’єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.
- Становлення української національної держави у 1648-1654 рр. Козацька держава Богдана Хмельницького
Історичні факти. Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об’єднаної держави Речі Посполитої і втрачають залишки автономії. Посилення соціального гніту, експансія католизицму, спроби полонізації українського народу викликали широкий суспільно-політичний рух, опозицію з боку православних магнатсько-шляхетських верств, а з часом призвели до початку національно-визвольної війни (1648-1654 рр.), яка об’єктивно стала єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти своє право на існування як народу, так і держави. Консолідуючим центром боротьби українського народу проти соціального, релігійного та національного поневолення з боку польсько-шляхетської держави та головним чинником державотворення стало українське козацтво, з появою якого український народ отримав могутню опору в своєму прагненні до визволення з-під гніту Речі Посполитої.
З перших днів війни козацька старшина та українська шляхта взялися за розбудову української державності, основою якої стала створена на Запоріжжі військова організація, в якій формувались підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства та нові джерела права. Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Принагідно зазначимо, що під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована армія, одна з найбільш боєздатних в Європі.
Створення української національної держави вперше отримало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б. Хмельницький уклав із Річчю Посполитою. Іноземні держави по-різному ставилися до державотворчого процесу в Україні, проте фактично всі вони, навіть Річ Посполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, змушені були рахуватися з існуванням української держави. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Іноземні держави визнавали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. В ході Визвольної війни Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Персією, Прусією, Францією, що свідчить про міжнародне визнання України на самому високому рівні. Згодом міжнародні зв’язки України поширюються: вона налагоджує відносини з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною та іншими країнами, стає активним суб’єктом політичного життя Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.
Впродовж шести років Визвольної війни українського народу проти панування Польщі в Україні (1648-1654 рр.) Б. Хмельницький постійно намагався знайти союзників. Природним було його прагнення встановити стосунки з єдиновірною Московською державою. Переяславський договір 1654 року був для Б. Хмельницького звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Власне, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права та вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому. Але воєнно-політичні обставини складалися для Б. Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинили Литва, Туреччина, Молдавія, поступово і послідовно здійснювала тиск на автономію України абсолютистська і кріпосницька Московська держава.
Козацька держава гетьмана Б. Хмельницького, створена в ході Визвольної війни 1648–1654 рр., мала наступні ознаки: наявність органів публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територія, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало; існування фінансової, податкової та нормативно-правової систем тощо.
Адміністративно-територіальна організація. Відповідно до Зборівського договору 1649 р., територія України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. За основу державного територіального устрою була взята полково-сотенна організація війська, тому полково-сотенний устрій є характерною ознакою виключно української козацької державності. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. км2). На час укладання українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, яка мала свою територію, юридично затвердженою Березневими статтями 1654 року.
Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького, до компетенції якої входило вирішення найважливіших державних питань (як воєнних, так і політичних): обрання гетьмана і генерального уряду та право їхнього усунення, вирішення усіх питань зовнішньої політики, здійснення правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки. Починаючи з 1649 р., Військова рада скликається рідко. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов’язковими для нього.
Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним постійно діючим органом управління, який обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий і законодавець (оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України). Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління. Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар, який керував зовнішніми відносинами та канцелярією. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.
Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, а також виборні особи в містах і селах. Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник, якому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман. Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками.
Правова система. Серед джерел права, які використовувалисяв Українській козацькій державі, на першому місці було звичаєве козацьке право, яке регулювало широкий спектр відносин, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства тощо. З часом набувають важливого значення й інші джерела права, зокрема – гетьманські універсали –розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов’язковий характер для усього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, переважно з сусідніми державами. Відносно ж прав особистості, які охоронялись Українською державою, слід відзначити права та вольності козацької верстви і державних селян, зокрема, Україною було укладено багато міжнародних угод з Польщею та Росією на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва. Підкреслимо, що в даний період простежується поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою, що було безпосередньо пов’язано з формуванням державності.
Податки та фінанси. Для утримання апарату влади та управління проводився збір податків з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм. З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави, її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли до скарбниці Речі Посполитої, то віднині вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Крім податків, існували й додаткові джерела надходження коштів до казни. Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української держави.
У період, який розглядається, повністю сформувалася українська “народна” мова, а також продовжувався процес формування української літературної мови. Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Фактично, в ході формування державності українська мова стає державною мовою.
Таким чином, вищевикладена інформація дає підстави для висновку, що Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології української національної думки, що виходила з усвідомлення необхідності створення власної держави. Звідси спроба Богдана Хмельницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
Українській державі, яка формувалась в роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління, яка зумовила сутність правової системи України, основою якої було звичаєве право та гетьманські універсали. Республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави.
Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники вважали Українською козацькою державою, її називали також Військом Запорізьким, Хмельниччиною, Гетьманщиною. В організації політичної системи стихійно окреслився примітивний розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, хоча концептуально і законодавчо упорядкованим він не був. Козацька держава, поставши у руслі державницької традиції України – Русі, стала її політичною спадкоємицею, розвинувши українську державницьку ідею. Якщо на початку своєї боротьби Б. Хмельницький не ставив за мету створення Української національної держави, то згодом він сформулював положення про соборність українських земель. Отже, відродження України в 1648–1654 рр. ознаменувало собою другий етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності.
Визвольна війна 1648–1654 рр. закінчилась входженням України під протекторат Московської держави, яка з часом, порушуючи умови Переяславського договору 1654 р., почала розглядати Україну як сукупність звичайних адміністративних одиниць. Союз Гетьманату з Московською державою, криза козацької автономії, розпад Гетьманщини, наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б Хмельницького виявилися катастрофічними.
Поразку національної революції і втрату державності спричинили: 1) відсутність загальновизнаної суспільством національно-державницької ідеї; переважання регіонально-кланових інтересів у верхівки; 2) перманентна політична боротьба між старшинськими угрупуваннями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; 3) ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкового гетьманства, утвердження республікансьеко-олігархічної форми правління, що призвело до суперництва за гетьманську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; 4) принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовило розкол в українському суспільстві та створення ворогуючих соціумів.
Після поразки революції ще понад сто років продовжувала існувати автономія українського Лівобережя, що сприяло кристалізації нової інтелігенції, національної самосвідомості та національно-державницької ідеї.