Дослідження ідеї державної влади написано чимало науко­вих праць з різних галузей знань. Водночас проблеми прояву властивостей суверенітету державної влади на різних етапах розвитку держави залишаються дискусійними. Не знайшли належного відображення в наукових розробках такі питання, як еволюція іде

Вид материала

Документы

Содержание 2. Україна - демократична правова держава 3. Україна - світська держава 4. Україна - соціальна держава Список використаної літератури

Подобный материал:

• Урок Тема: Загальна характеристика державної влади, 119.68kb.
• Конституційні засади закріплення, організації, здійснення державної влади в Україні, 565.13kb.
• Конституційні засади закріплення, організації, здійснення державної влади в Україні, 555.76kb.
• Проблеми художнього психологізму вже тривалий час перебувають у колі наукових інтересів, 364.78kb.
• Зміст, 3932.56kb.
• Назва реферату: Досвід І проблеми викладання дисципліни Страхові послуги Розділ, 100.66kb.
• Теоретико-методологічні проблеми обдарованості на різних етапах розвитку обдарованих, 152.41kb.
• Про затвердження Програми соціально економічного та культурного розвитку м. Славута, 2352.83kb.
• Розділ 1 Теоретичні засади розвитку ринку інноваційних товарів, 737.25kb.
• Тема 10 уряди в зарубіжних країнах, 152.1kb.

ЗМІСТ:

1. Теоретичні засади формування суверенітету України

Державний суверенітет, безпосереднім носієм якого є державна влада, — одна з найважливіших проблем юридич­ної науки. Нею займаються загальна теорія держави і права, спеціальні юридичні дисципліни, зокрема науки конституцій­ного та міжнародного права. Відповідні аспекти суверенітету вивчають історико-правові, політичні науки та ін. Відтак на тему дослідження ідеї державної влади написано чимало науко­вих праць з різних галузей знань. Водночас проблеми прояву властивостей суверенітету державної влади на різних етапах розвитку держави залишаються дискусійними. Не знайшли належного відображення в наукових розробках такі питання, як еволюція ідеї суверенітету державної влади, історичні зако­номірності розвитку концепцій суверенітету, класифікація його концепцій, формування теорії суверенітету, поняття суверені­тету як необхідної політико-правової характеристики держави, співвідношення "політичного" та "юридичного" суверенітету, співвідношення суверенітету інституційного, суверенітету на­роду, нації, реалізація ідеї суверенітету державної влади як конституційного принципу, зміст ідеї суверенітету державної влади. Крім того, ще досі не цілковито усвідомлено особливості реалізації принципу суверенітету на різних етапах Української державності, питання про джерела та носіїв суверенітету дер­жавної влади.

Тривалий час державний суверенітет був об'єктом пере­важно правознавчого та політико-філософського дослідження. Відомими є ідеї постренесансної політичної філософії Нової доби, зокрема Ж. Бодена, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є. Ще більший внесок до розгляду цієї проблематики зроблено в теорії міжнародного права. Політичні науки почали приділяти належну увагу проблематиці "державного суверенітету" лише останнім часом. Цьому значною мірою сприяло завершення "холодної війни", поглиблення та інтенсифікація глобалізацій-них процесів.

Суверенітет державної влади реалізується в межах уста­новчих, нормативних та організаційних обмежень.

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодер­жавного права належить до однієї з центральних у правовій науці. Вона здавна привертала увагу юристів різноманітних правових шкіл із багатьох країн.

Ідею суверенітету державної влади розглядають як історич­ну, сучасну та перспективну. Як історична ця ідея розширила межі пізнання у сфері державотворення, стала базовим компо­нентом теорії державного суверенітету. Як сучасна — ідея тісно переплітається з ідеями народного суверенітету, суверенітету нації, ідеєю державотворення. До того ж суверенітет є якісною характеристикою державної влади. Перспективи ідеї сувере­нітету державної влади пов'язані з проблемою національної безпеки, глобалізації та світового співтовариства.

Історія української державності повно відображає поло­ження про взаємозумовленість історичних закономірностей та закономірностей еволюції ідеї суверенітету. В Україні був реалізований інституційний суверенітет (суверенітет князя) у Київській Русі, народний суверенітет в Українській козаць­кій державі, суверенітет нації у Західноукраїнській Народній Республіці.

Аналіз політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від змін і усвідомлення носія суверенітету. У Ж. Бодена та його послідовників сувереном є монарх, тобто орган держави, і такий суверенітет умовно можна назвати інституційним. У конкретно-історичних умовах Франції напередодні революції було сформульовано ідею народного суверенітету. Формування націй та національних держав спричинилося до розвитку ідеї суверенітету нації. У сучасному розумінні суверенітету ці ідеї настільки синтезовані, що навіть взаємозаміна термінів "народний", "національний", "державний суверенітет" у конституціях багатьох країн не є випадковою і свідчить про взаємопов'язаність понять народного, національного і державного суверенітету. Така "триєдиність" суверенітету лежить "на поверхні". Глибинні підходи до концепції суверенітету дають змогу виділити три домінанти або три традиції — реалістичну, раціоналістичну та ідеалістичну. Реалістична традиція, яку започаткували Ж. Боден та Т. Гоббс, акцентує увагу на тому, хто є сувереном. Відтак реалістична традиція розглядає суверенітет лише як державну владу. Сучасного розвитку реалістична традиція набула в країнах загального права, де розмежовується юридичний суверенітет, що належить парламенту, і політичний суверенітет, носієм якого є виборці.

Дослідження проблем реалізації теорії суверенітету в Украї­ні засвідчує, що для пояснення сучасності не втрачають своєї актуальності всі три підходи.

Політико-правова ідея суверенітету державної влади як абстрактне багатоаспектне явище виявлена у теорії державного суверенітету, в суспільно-політичному русі за її реалізацію, у практиці державотворення і в конституційній практиці. Як свідчить дослідження, сучасна теорія державного суверенітету є наслідком тривалого розвитку його основних концепцій, вченням про властивості державної влади, про принцип її організації та функціонування як верховної, незалежної, самостійної, єдиної і неподільної. Спроба порівняти і співвіднести основні концепції суверенітету державної влади з сучасною теорією суверенітету виявила ті закономірні зв'язки між ідеями та дефініціями (поняттями), які нині вважають загальновизнаними. Результати дослідження засвідчили, що до загальновизнаних елементів теорії суверенітету потрібно зачислити: вчення про носія і джерело суверенітету, класифікацію суверенітету на суверенітет державної влади, суверенітет народу, суверенітет нації, про дві сторони державного суверенітету — внутрішню та зовнішню. Перспективні дослідження в межах теорії суверенітету пов'язані з правом та встановленням обмежень державної влади.

Спираючись на відомі визначення і властивості суверені­тету державної влади, видається обґрунтованим зачислити до теорії суверенітету дефініції, зумовлені тісним взаємозв'яз­ком елементів теорії суверенітету державної влади і принципу верховенства права, який означає, що: 1) суверенна державна влада діє в межах визначених законом повноважень; 2) органи державної влади функціонують з метою забезпечення прав і свобод людини, які визначають спрямованість діяльності дер­жави та інтересів окремої людини; 3) суверенітет народу (нації) як основа суверенітету державної влади також визначає межі реалізації суверенітету державної влади; 4) зовнішньополітична діяльність держави здійснюється за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права.

Державна влада правової держави не може бути абсолют­ною. Тому перелічені вище нормативні обмеження визначають певні межі діяльності державної влади і не можуть розглядати­ся як порушення, посягання на суверенітет державної влади, яка самостійно і добровільно погодилася функціонувати у цих межах¹.

2. Україна - демократична правова держава

Правова держава — це держава, чия діяльність спрямована на втілення права і обмежена правопорядком, який гарантує права особи в Основному Законі — Конституції. Природні пра­ва людини стають основними правами (конституційними).

Конституція проголошує Україну "демократичною, соціаль­ною, правовою державою". Про правову державу не можемо говорити як про певний тип чи форму держави. Критерії за якими визначається тип чи форма, до правової держави не застосовують. Не можна уособлювати правову державу лише зі способом здійснення державної влади чи реалізацією прав людини. Адже тоді виникає "доцільне запитання: чи "правова" відноситься до сутності чи це лише, наприклад, спосіб реалізації державної влади.


Е. Кант вважав, що позитивне право ототожнюється із за­безпеченням прав, які є наслідком природи кожного індивіда. У цьому сенсі всі індивіди рівні перед правом, яке слугує для забезпечення їхніх свобод. З погляду функцій воно характеризується примусом, який не може бути скерований проти прав і свобод, а лише проти свавілля. Зокрема, право позитивне і є правом формальним, загальним і становить зовнішній вираз цих прав і свобод, "Право, — пише Кант, — становить загальність умов, згідно з якими права однієї особи можуть бути погоджені з правами іншої, згідно з загальними правами"². Отож, у чистому розумінні право, встановлене в державі, є можливістю загального взаємного примусу. У цьому розумін­ні — це чисте право, без ніяких вкраплень етики. Його суть полягає в можливості застосування зовнішнього примусу, а не в усвідомленні обов'язку, як є у випадку застосування моралі. Базова властивість права — це уповноваження до застосування закладеного в ньому примусу, визначеного через закони, прийняті законодавчою владою. Отже, суть правової держави, фактично, полягає у пануванні права, яке несе в собі загальний примус і вважається рівним для всіх. Воно є підставою формальної рівності без огляду на будь-яку різницю між людьми. Право у такому розумінні є правом примусу або правом, ним наділеним. Ця форма легального примусу має закладену правомочність у внутрішньому праві людини, чи, по-іншому, у природничому праві. Вона слугує для подолання перешкод, які заважають втіленню загального права. Така концепція держави права формулює єдність права і держави, яка спирається на примат права, що становить основу держави. Заперечується теорія держави, заснованої на чистій силі, чи такої, що спирається на насильство. Звідси робимо висновок, що правова держава повинна бути не тільки державою права, а й державою сили, примусу.

Іншим питанням, з'ясування якого є важливим для визначення внутрішнього змісту правової держави, є проблема співвідношення індивідуальної свободи і загальнодержавних інтересів³. Як свідчить історія, людина протягом століть була відділена від держави та її інститутів. Держава протистояла особистості як ворожа сила.

Сама ідея правової держави заперечує можливість усереднення особистості, примусового доведення людини до певного еталону або її примірки до вже розробленого каталогу чеснот⁴. Наприклад, ще Аристотель зазначав, що держава складається не просто з великої кількості людей, тому що державу формують неоднакові люди⁵.

З викладеного робимо висновок, що правова держава як абсолютно новий виток у розвитку розуміння права, держави, суспільства і особи повинна відповідати тезі "держава для людини", це повинно становити внутрішній зміст правової держави — її суть. Отже, співвідношення державних і особистих інтересів повинно бути на користь останніх. Більше того, у правовій державі особа повинна мати можливість всестороннього розвитку, самовиявлення, реалізації власних здібностей тощо.

Держава лише в тому випадку може називатися право­вою, коли в своїх відносинах з громадянами вона дійшла до такого ступеня самообмеження, за якого "загальне благо" і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле. Але, водночас, обмеженість держави суб'єктивними інтересами не повинна вступати в суперечності з правом законодавчої влади і уряду на реалізацію об'єктивного інтересу⁶.

Хоча в сучасному розумінні сутності правової держави науковці більше схильні виділяти людину як особистість, яка займає центральне місце у правовій державі⁷. Недаремно ж дехто зводить правову державу лише до реалізації прав і свобод людини і громадянина⁸.

За умови реалізації громадянами правової держави своїх політичних прав виникають й інші запитання і проблеми. У своїй сутності, правова держава повинна враховувати і забезпечувати інтереси всіх верств, класів, прошарків населення. Отож, влада повинна приймати певною мірою компромісні рішення, що може забезпечитись високим рівнем демократії у правовій державі. Правова держава за своєю природою і основними характеристиками органічно пов'язана з демократією як з формою політичної системи⁹. Це означає, що сама структура держави, її внутрішні системні зв'язки у процесі перетворення її у правову мають змінюватись у бік посилення в державному механізмі представницького начала, а також відкритості державних органів, що означає вільне проходження інформації між ними і суспільством, їх підконтрольність суспільству і відповідальність перед суспільством¹⁰. Демократія закладена ще в природничих правах людини і громадянина (право обирати і бути обраним), а також у суверенітеті народу, його владі, яку він делегує державі, тому вона становить внутрішню гарантію правової держави.

Нині, коли особистість є найбільшою цінністю у правовій державі, і гарантованість її прав становить внутрішній зміст правової держави, ця держава, з огляду на забезпечення еко­номічних, соціальних і культурних прав, щораз більше сумі­щається з соціальною державою.

Це зумовлено тим, що для реалізації згаданих вище суб'єк­тивних прав перед державою з'являється низка нових видів діяльності у соціальній сфері, у сфері освіти, культури і охорони здоров'я, а також інших видів суспільної діяльності, захист яких буде найкраще забезпечувати високий ступінь соціалізації і підйому рівня загальнолюдського добробуту.

Але було б помилково вважати, що зазначені види діяль­ності, як би вони не були тісно пов'язані з правовою державою (адже фактично лише сьогодні правова держава має достатньо ефективні інструменти для здійснення цієї діяльності), стано­вить її сутність, і що правова й соціальна держава поєднують­ся¹¹. Та обставина, що правова держава виникла на противагу поліцейській державі абсолютизму і виступала за обмеження державної влади, попереджує про уважність і обережність стосовно тези про соціальну державу.

Соціальна і правова держава будуть сумісні між собою доти, поки функціонування державної влади буде обмежувати­ся і урівноважуватися, контролюватися і розповсюджуватися в межах дотримання основних прав людини. І навпаки, соціальна держава буде в протистоянні з правовою, коли "добробут лю­дини", "соціальність", "соціальна справедливість" вважатимуть найвищими цінностями.

Розмірковуючи над сутністю правової держави, потрібно також звернутися до її завдань, адже саме завдання, які вико­нуються, найповніше характеризують його внутрішній зміст.

З розвитком правової думки основні завдання правової дер­жави дещо змінювалися. Перші кроки на шляху до розроблення теорії правової держави мали на меті захистити людину від свавілля влади. Розробка концепцій розподілу влади ставила за мету створення держави, яка б оберігала суспільство від тиранії однієї особи чи групи осіб, в руках яких зосереджується влада. На основі цього виникла ідея про державу "як нічного сторожа", завдання якої зводились до забезпечення правопорядку. Зокре­ма, Ш. Монтеск'є стверджував, що свобода громадянина може існувати лише у тому суспільстві, де є право, бо свобода — це під­корення праву¹². А завдання держави — забезпечити це право.

На думку Роберта фон Моля, який перший вжив термін "правова держава", вона не може мати іншого завдання, окрім того, щоб упорядковувати життя народу так, щоби кожній людині допомагати і охороняти її вільне й всебічне застосування і використання своїх сил. "Свобода громадян є справою над-урядовою, — вважав Роберт фон Моль, — і ціла держава існує для того, щоби цю свободу охороняти і зробити можливою¹³".

У. наш час правова держава невід'ємно пов'язується з су­спільством, що зумовлює ще одне завдання правової держави — забезпечити умови створення цього суспільства¹⁴.

Розвиваючись, суспільство само здійснює вплив на держа­ву, визначаючи прерогативи її діяльності, завдання і функції, формує державу відповідно до нових потреб і вимог. Таким способом суспільство змінює не просто механізм держави, а й її сутність.

Отже, можна зробити висновок, що правова держава у контексті суспільства є засобом для його розвитку і функціону­вання, а також засобом для охорони і захисту його внутрішніх приватних інтересів.

Сутність правової держави доцільно розглянути також через призму розподілу владних функцій. Маємо на увазі не розподіл влади між різними гілками, а децентралізацію влади. Йдеться передусім про розподіл влади між урядом, який повинен здійс­нювати повноваження у сфері захисту держави, зовнішньої політики, внутрішнього ринку, що впливають на громадян на національній основі, та регіональними й місцевими органами влади, які повинні мати повноваження з питань муніципального управління, послуг та з інших питань, котрі головно впливають на громадян на місцевому рівні¹⁵. Це дає змогу урядові легше і швидше реагувати на потреби населення, з одного боку, та бути більш підконтрольним зі сторони громадян, з іншого, а також заохочує політиків місцевого рівня до виконання своїх обов'язків відповідно до місцевих умовах різних регіонів, запитів, традицій та бажань місцевого населення.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму. Зрозуміло, що стійких традицій правової держави Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко відроджені в українській юридичній науці на початку 90-х років, і ЇЇ термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави вчені-юристи — укладачі нової Конституції України 1996 р. — одностайно сприйняли та інтерпретували відповідно до сучасного розуміння. Нова Конституція, яка проголосила принцип правової держави як фундаментальної ознаки української держави започатковує новий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних положень, наповнення їх адекватним змістом є одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

В основі концепції правової держави покладено взаємовплив теорії демократії, індивідуалістських і лібералістичних вчень та можливість їх синтезу в філософсько-правовій сфері, а також взаємодія їх принципових положень у праві та в інституалізації основ правової держави.

Легітимність правової держави забезпечується лише в су­спільстві, яке у змозі праволімітувати державні інституції і під­порядкувати їхню діяльність контролю громадськості, а також запобігти будь-яким спробам держави узурпувати владу.

Поняття правової держави має чітко виражений історич­ний характер, видозмінюється залежно від правових традицій та орієнтацій, наявних у різних державах, і знаходить реальне втілення у конституції та в правовій системі держави.

Обмеженість держави правами й свободами людини і громадянина виявляється в обов'язку держави щодо їх конституційного визнання, у забороні їх неконституційного обмеження, в інституційних механізмах їхнього захисту¹⁶.

3. Україна - світська держава

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає по­няття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що є проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття — свобода віросповідання. Свобода віровизнання передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення, регулювання.

На підставі цих понять визначається співвідношення сво­боди віровизнання та віросповідання між собою, а також із такими правами людини, як свобода світогляду, свобода пере­конань, свобода совісті, свобода релігії. Свобода думки, пере­конань, совісті, віри, світогляду торкається лише внутрішньої, психічної сфери життєдіяльності особистості. Відтак, право як спеціально соціальне (юридичне) явище може лише декла­рувати, визнавати такі можливості, проте воно не здатне їх забезпечувати, регулювати.

Свобода віросповідання як фундаментальне загальновизнане право людини відображена у міжнародних актах з прав людини, до котрих, насамперед, належать: Загальна декларація прав людини (ООН, 1948, ст. 18)¹⁷, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ООН 1966, ст. 18)¹⁸, Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950, ст. 9)¹⁹.

Реальність свободи віросповідання людини, як і будь-якого іншого права особи, залежить від наявності дієвого механізму її юридичного забезпечення. Основою такого механізму в Україні є національне законодавство, насамперед Конституція, котрою проголошено, що "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35), і Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р.²⁰, а також інші нормативно-правові акти. Згідно зі ст. 9 Конституції, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповідання людини. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Теоретичний і практико-прикладний аналіз право-забезпечувального механізму свободи віросповідання людини в Укра­їні дає підстави стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання, а отже, і розглядуваного права людини загалом.

Огляд законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливи­ми, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, подекуди здатна призводити до порушення свободи віросповідання, до її неправомірного об­меження, до виникнення у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсумку — до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне право людини.

Складниками свободи віровизнання та свободи віроспові­дання як загально-соціальних явищ є такі можливості людини: а) приймати певну релігію чи інші переконання; б) змінювати свої релігійні чи інші переконання; в) сповідувати якусь ре­лігію чи інші переконання; г) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. Крім вищезазначених елементів, свобода віровизнання охоплює та­кож можливість мати релігійні чи інші переконання. Наслідком такого аналізу змісту свободи віровизнання та свободи віросповідання є положення про те, що центральне місце серед пере­лічених складових елементів посідає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Ця обставина якраз і знаходить відображення у терміні "свобода віросповідання".

До найважливіших засад конституційного законодавства України стосовно цього права належать: рівноправність грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової; рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом; відокремлення церкви і релігійних організацій від держави; відокремлення школи від церкви і релігійних організацій.

Отже, елементами цього суб'єктивного права людини є такі можливості (права): мати релігію або переконання; приймати релігію або переконання; змінювати релігію або переконання; сповідувати одноосібно або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати жодної; відправляти релігійні культи, ри­туальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати ре­лігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; здобувати релігійну та світську освіту; вимагати заміни вико­нання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігій­них чи інших переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною).

Структура свободи віросповідання, подана в українському законодавстві, потребує деякого уточнення. По-перше, право мати релігію або переконання не потребує юридичної регла­ментації, оскільки стосується виключно внутрішньої психічної сфери особи. По-друге, право змінювати релігію або переко­нання закріплено як "право змінювати свої релігійні або інші переконання", а право приймати релігію чи переконання — як "право приймати релігійні чи інші переконання".

Отже, свобода віровизнання як загально-соціальне (при­родне) право — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього.

Свобода ж віросповідання як загально-соціальне (природне) право є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися

від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Конкретизуючи, зазначимо, що свобода віросповідання як загально-соціальне (природне) право — це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання. Відтак, структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини — це система тих можливостей, котрі відображають змістовну конкретизацію зазначених прав та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовнішній їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загально-соціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (універсальних та регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують широко визнаними міжнародними стандартами розглянутого права.

До структурних елементів свободи віровизнання та свобо­ди віросповідання як загально-соціальних явищ належать такі можливості людини:

• приймати певну релігію чи інші переконання;
  
• змінювати свої релігійні чи інші переконання;
  
• сповідувати якусь релігію чи інші переконання;
  

• утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними
  чи іншими переконаннями. Крім цих елементів, свобода
  віровизнання вміщує також ще один — можливість мати
  власні релігійні чи інші переконання.
  

Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання містить такі елементи (складники): право при­ймати релігію або інші переконання за своїм вибором; право сповідувати будь-яку релігію одноосібно або разом з іншими; право не сповідувати жодної релігії; право змінювати свої релігійні або інші переконання, право на релігійну та (або) світську освіту; право на заміну окремих юридичних обов'яз­ків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями. В Україні на конституційному рівні необхідно закріпити ті з названих можливостей, які нині в її Основному Законі ще не зафіксовані.

Передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок, строки утворення релігійної громади, які слугують юридичною процедурою колективного сповідування релігії, потребують певних уточнень і змін.

Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від спові­дування певної релігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; ви­магання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виключне право ре­лігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведення публічного богослужіння, релігійних обрядів, це­ремоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За вчинення таких дій потрібно вживати конкретних заходів юри­дичної відповідальності.

Законодавча регламентація права на релігійну освіту як складника свободи віросповідання потребує з'ясування поняття релігійної освіти. На підставі аналізу висвітлених у літературі поглядів визначимо, що релігійна освіта — це навчальний про­цес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних умінь і навичок щодо його сповідування. Тим біль­ше, що це знайшло своє відображення в Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 р²¹.

4. Україна - соціальна держава

Соціальна держава — це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови з метою реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення іні­ціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім'ї; га­рантує кожному прожитковий мінімум задля гідного існування людини й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

Ознаки соціальної держави у повному обсязі можуть бути притаманні лише державі соціально-демократичного типу.

Соціальна держава виконує всі функції держави соціально-демократичного типу. Проте специфічними функціями, в яких виражається власне соціальність держави, є такі: соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення); соціально-правозабезпечувальна (забезпечен­ня реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян); узгоджувальна, "консенсусна" функція (зміцнення соціального миру в суспільстві).

Проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конс­титуції) в умовах сьогодення відображає не стільки реальну дійсність, скільки прагнення та орієнтацію Української держа­ви. Водночас це конституційне положення поставило актуальне завдання: визначити й дослідити сутність, завдання, ознаки та функції саме соціальної держави, обґрунтувати її загально­теоретичну характеристику, визначити шляхи побудови такої держави в Україні.

Завдання соціальної держави охоплюють такі напрями — формування юридичних і фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною для себе та для своїх близьких гідного життя, а також здійснення державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення хоча б на рівні прожиткового мінімуму.

Другий "блок" завдань соціальної держави — це забезпе­чення реальних гарантій реалізації економічних, соціальних і культурних прав, тобто прав людини "другого покоління".

Конституювання соціальної держави аж ніяк не суперечить найважливішим принципам правової держави, а є новим, по­дальшим етапом розвитку держави.

В Україні розбудова соціальної держави має своєю особ­ливістю те, що відбувається вона одночасно із формуванням правової держави. А це є чинником, котрий спричиняє ускладнення, і, крім усього іншого, потребує зосередження ще більшої уваги на проблемі підтримання зазначеної рівноваги.

Можна погодитися з думкою О. Скрипнюка, згідно з якою історична логіка розвитку моделей соціальної держави виглядає так: від найменш досконалої моделі позитивної держави — че­рез державу соціальної безпеки — до соціальної держави за­гального благоденства як найефективнішої форми гарантування соціальних та економічних прав людини²².

Під час дослідження проблеми соціальної держави особливу увагу варто приділити аналізу сучасних тенденцій розвитку соціальної держави. Зокрема, проблемі формування та розвит­ку соціального права і, відповідно, соціального законодавства, із розгортанням її діяльності щодо забезпечення соціального партнерства, розширенням участі недержавних неприбуткових організацій та приватного бізнесу у виконанні функцій соціаль­ної держави у гуманітарній сфері.

Найпомітнішим недоліком соціальної держави є високий рівень її витрат на соціальні заходи, спрямовані на виконання належних їй завдань, що може стати непосильним тягарем навіть для економічно високорозвинутих держав. Тому над­звичайно важливим є виявлення можливих шляхів подальшого розвитку такої держави за одночасного зменшення власне державних витрат на соціальну сферу.

Заслуговує на увагу й тенденція до децентралізації соціаль­ної політики, тобто відмови від організації системи допомоги бідним головно на загальнодержавному рівні та делегування цієї функції місцевій владі, що сприяє оптимізації витрачання суспільних коштів, виділених на цілі соціального захисту, і концептуально відповідає принципу субсидіарності²³.

Список використаної літератури

1. Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - №25. – С. 283.
   
2. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. – К.: київська правда, 1998. – 72с.
   
3. Загальна Декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю в резолюції 217А (ІІІ) від 10 грудня 1948 р. Український Центр прав людини. – К.: Українська правнича Фундація, 1995. – 12с.
   
4. Міжнародний пакт про громадські та політичні права. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадські та політичні права. – К.: Українська Правнича Фундація, 1995. – 40с.
   
5. Аристотель. Политика / Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. – Минск: Литература, 1998. – С. 502.
   
6. Баялдужиев Д. Идея правового государства и функционирования государства в условиях переходного периода // Вестник москов. Ун-та. Серия «Право». – 1998. - №6. – С. 84.
   
7. Верховенство права. – М., 1992. – С. 11.
   
8. Кант И. Метафизика нравов. Сочинения в 6-ти томах: Т. 4. – Ч.1. – М., 1965. – С. 55.
   
9. Лэйст О.Э., Магин И.Ф. Гражданское общество и современное государство // Вестник москов. Ун-та. Серия 11. Право. – 1995. - №4. – С. 32.
   
10. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С. 23.
    
11. Скрипнюк О.В. соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: інститут міжнародних відносин київського національного ун0ту ім.. Т. Шевченка. – К., 2000. – С. 599.
    
12. Сурилов А.в. советское правовое государство и юридическая наука. Круглый стол // советское государство и право. – 1989. - №4. – С. 60.
    
13. Черниловский З.Н. Правовое государство: исторический опыт // советское государство и право. – 1989. - №4. – С. 50.
    
14. Чушенко В.І., Заяць І.Я. конституційне право України: Підруч. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – С. 99-102.
    
15. Piniazek Antoni. Demokratyczne panstwo prawne. – Przemysl, 1999. – S. 88.