Розділ 1 Теоретичні засади розвитку ринку інноваційних товарів
| Вид материала | Документы |
- Вступ, 612.94kb.
- План Розділ Теоретичні засади здійснення банками кредитних операцій Необхідність, 17.22kb.
- Розділ 2 Інноваційні процеси в економіці, 207.23kb.
- Маркетингові дослідження поведінки споживачів на ринку продовольчих товарів Спеціальність, 446.47kb.
- Перелік умовних позначень, 920.35kb.
- Розділ теоретичні та правові засади оподаткування в сфері послуг, 849.62kb.
- Методика ознайомлення дітей з предметним довкіллям розділ Науково теоретичні засади, 4825.33kb.
- Розділ Теоретичні засади аудиту в системі управління зобов'язаннями з оплати праці, 503.61kb.
- Салун М. М., к е. н., доц, 700kb.
- Зміст, 524.16kb.
Розділ 1
Теоретичні засади розвитку ринку
інноваційних товарів
1.1. Еволюція імперативів розвитку товарних ринків
Загострення конкуренції на світовому товарному ринку посилює увагу фахівців до вивчення проблем, закономірностей та перспектив його розвитку. Таке дослідження насамперед має базуватися на вивченні теорій, які розкривають проблеми економічного зростання, сприяють загальноцивілізаційному поступу світової спільноти. Саме на засадах ґрунтовного теоретико-історичного аналізу різних напрямів пошуку шляхів економічного прогресу людства, вивчення здобутків різних галузей економічної науки можна зрозуміти і розкрити сутність досліджуваної проблеми, окреслити напрями її вирішення.
Здійснимо огляд праць вітчизняних і зарубіжних учених із питань економічного зростання, що, на наш погляд, становитиме методологічне підґрунтя даного дослідження. При цьому зауважимо, що в наукових пошуках та узагальненнях будемо дотримуватися теоретико-історичного аналізу, використовуючи аналітичну технологію, викладену в роботі Й.Шумпетера «Історія економічного аналізу» [244].
Багато видатних економістів, таких як А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Е. Бем-Баверк, приділяли увагу досягненням у сфері нової техніки і технології [199; 292; 150; 24]. Ще Адам Сміт першу главу своєї роботи «Дослідження про природу і причини багатства народів» присвятив головним чином проблемі, яку сучасні економісти називають інноваційним прогресом і економічним зростанням [199]. Вважаючи, що значне збільшення обсягу роботи, який може виконати в результаті поділу праці одна і та сама кількість працівників, залежить від різних умов: по-перше, від збільшення вправності кожного окремого працівника; по-друге, від економії часу, який зазвичай витрачається на перехід від одного виду праці до іншого; по-третє, від винаходу великої кількості машин, які полегшують і скорочують працю та дозволяють одній людині виконувати роботу кількох, К. Маркс визначав нововведення, які вивільняють основний капітал, як будь-яке вдосконалення, що дає можливість скоротити необхідну робочу площу чи продовжити експлуатаційний термін машин [151]. Е. Бем-Баверк вважав, що технологічні нововведення спричиняють продовження періоду виробництва, який може змінитися лише у тому разі, коли технологія призведе до появи нових продуктів [24].
(ВЫРЕЗАНО)
Велике значення у формуванні теорії економічного зростання мали дослідження американського економіста, етнічного українця С. Кузнєца, засновника кількісного підходу до досліджень економічного зростання [274]. Він детально дослідив тривалі тенденції у динаміці виробництва і цін багатьох категорій товарів, дійшовши висновку, що у зростанні виробництва окремих товарів часто спостерігаються періоди сповільнень, і запропонував своє пояснення цієї закономірності. Сформульовані висновки стали одним із наріжних каменів його майбутніх спостережень щодо змін структури національного продукту, які супроводжують економічне зростання.
Значною мірою активізується увага до проблем економічного зростання на початку 50-х років XX ст. У цей час загострилося суперництво між двома системами світового господарства — капіталістичною та соціалістичною. У цьому зв’язку Р. Харрод і О. Домар [53] розробили одну з найпростіших моделей визначення темпів зростання, яка, на наш погляд, перебільшувала нестійкість західної економіки і недооцінювала сили, що забезпечують її подальший прогрес. З середини 50-х років ХХ ст. почався новий етап розвитку теорії з метою з’ясування та обґрунтування механізму стійких темпів економічного зростання. Ключову роль у цей період відіграла модель зростання Р. Солоу [297], з якої випливають такі важливі висновки:
– норма заощаджень в економіці визначає розмір запасу капіталу, а відповідно і обсяг виробництва; чим вища норма заощаджень, тим вищі капіталоозброєність і продуктивність;
– зростання норми заощаджень створює умови для досягнення нового стійкого стану економіки; у довгостроковому плані варіювання норми заощаджень не впливає на темп економічного зростання, а тривале підвищення продуктивності залежить від технологічного прогресу;
– зростання державних заощаджень і податкове стимулювання приватних заощаджень стимулює прискорення нагромадження капіталу;
– темпи зростання чисельності населення впливають на рівень життя обернено пропорційно: чим вищий темп збільшення чисельності населення, тим нижчим є обсяг виробництва у розрахунку на одного робітника.
Поглиблений аналіз моделі Р. Солоу свідчить про те, що у стані збалансованого зростання існує майже функціональна залежність норми заощаджень і капіталоозброєності робітників. Але зростання не є самоціллю. Тому наступним логічним кроком було визначення умов оптимального для суспільства економічного розвитку. Це одночасно і незалежно один від одного зробили кілька економістів (зокрема, Нобелівські лауреати М. Алле, Дж. Мід) на початку 60-х років XX ст., хоча першим опублікував відповідь на це актуальне питання Е. Фелпс. Йому також належить і термін «золоте правило нагромадження капіталу» (який останнім часом широко використовується у науковому обігу), тобто це такий рівень капіталоозброєності, який забезпечує найбільший обсяг споживання [6; 282].
Використання «золотого правила» на практиці було обмеженим через досить завищені вихідні передбачення, але воно дало змогу сформулювати висновки, які стосувалися реального економічного зростання. Модель Р. Солоу і «золоте правило» виявилися досить простими і надзвичайно зручними у застосуванні аналітичними інструментаріями. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічний розвиток різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норми заощаджень і оподаткування. Зусиллями самого Р. Солоу, Дж. Міда та інших економістів модель була дезінтегрована: окремо обчислювалося виробництво споживчих та інвестиційних благ. Пізніше були створені також аналітичні та прогностичні моделі, які враховували «вік» капітальних благ, оскільки різні їх покоління мають різну продуктивність. Дж. Тобін [300] увів у теорію економічного зростання грошову масу (точніше, державні зобов’язання, якими громадяни володіють нарівні з капіталом).
У 70-ті роки XX ст. інтерес до теорії економічного зростання істотно знизився. Це пояснюється передусім різкими циклічними коливаннями у західній економіці, а також тією обставиною, що після винаходу моделі Солоу і «золотого правила» прогрес у цій сфері пішов шляхом формалізації та ускладнення математичного опису теорії без суттєвих проривів в її економічному змісті. До 80-х років ХХ ст. економістам не вдавалося ввести в модель головний чинник зростання — науково-технічний розвиток, який залишався екзогенним. Нововведення (також надзвичайно математизовані) до теорії зростання, зроблені пізніше, передбачають позитивний зовнішній ефект (екстерналій) економічного зростання, який забезпечує для економіки джерело зростаючої віддачі. Зростаючі потенції суспільної віддачі дають витрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР). На думку Р. Лукаса [275, p. 3–42], ефективними є інвестиції саме у людський, а не у фізичний капітал, хоча в окремих випадках може бути і навпаки. Один із висновків моделей Ромера і Лукаса полягає в тому, що економіка, яка володіє великими ресурсами людського капіталу та досягненнями науки, має у довгостроковій перспективі кращий потенціал для розвитку, ніж та, що позбавлена цих переваг.
На думку автора, особливо актуальною для проблематики дисертаційного дослідження є модель Р. Солоу [297]. Слід відзначити її теоретичну обґрунтованість і широке застосування економетричних оцінок. Вона дає змогу проаналізувати багато важливих питань економіки, зокрема з’ясувати, яка частина виробленого продукту повинна споживатися зараз і яка має зберігатися для використання у майбутньому.
Сучасна теорія економічного зростання стала логічною кульмінацією ранніх праць С. Кузнєца, присвячених дослідженню національного доходу та його компонентів. Нині термін «валовий національний продукт» (ВНП) загальноприйнятий, а на початку минулого століття його ігнорували.
У хронології найбільш вагомих етапів дослідження економічного зростання слід звернути увагу на теоретичні розробки А. Маршалла, А. Шпітгофа, Г. Касселя, К. Вікселя [152; 160]. Поворотним пунктом у розвитку теорії економічного циклу стали висновки М. Тугана-Барановського про головну особливість циклу — коливання розмірів інвестицій [212]. Суттєво збагатила теорію запропонована Й. Шумпетером концепція нововведень як джерела порушень рівноваги всередині ринку, а також виявлений ученим принцип акселерації, механізм імпульсу та поширення [246].
У 50–60-ті роки XX ст. під впливом суперечливої взаємодії ринкового механізму з монопольним та державним регулюванням зарубіжні економісти, використавши кейнсіанські рекомендації щодо регулювання і неокласичні теоретичні положення про стимулювання виробництва, розробили теорію неокласичного синтезу, що поєднувала досягнення сучасної науки і позитивний доробок попередників. Такий синтез, на думку П. Самуельсона [193], полягає в узгодженні теорії трудової вартості та теорії граничної корисності, досліджень на мікро- та макрорівні, підходів до вивчення статики і динаміки, взаємопов’язаного аналізу рівноваги та відхилень від неї, безперервного та дискретного розвитку. Характерною ознакою стає запровадження різних способів економічного аналізу, широке використання економіко-математичних методів. Числові моделі та розрахунки допомагають уточнити логічні обґрунтування, виявити функціональні взаємозв’язки, перевірити висновки та передбачення.
У контексті нашого дослідження становить інтерес і теорія «затрати-випуск», розроблена американським ученим російського походження В. Леонтьєвим. Учений вперше опублікував її основні положення в 1936 р., потім повністю описав у книзі «Структура американської економіки, 1919–1929» (1941), яка згодом стала класичною [139].
Розрахунки за методом «затрати-випуск» дають змогу оцінювати не лише прямі, а й побічні наслідки певних змін у масштабах, технології та структурі виробництва, споживчому попиті, інвестиційній сфері, зовнішній торгівлі, співвідношенні цін і доходів тощо. Упродовж 50–60-х років ХХ ст. В. Леонтьєв постійно поліпшував, ускладнював і спеціалізував створену ним систему аналізу. Поява вдосконалених комп’ютерів дала змогу уникнути деяких спрощень та обмежень, створити динамічний варіант статичної моделі аналізу «затрати-випуск». Цей варіант сприяв переходу до складання національних балансів для економік держав загалом.
(ВЫРЕЗАНО)
Розвиток сучасних продуктивних сил і глобальних тенденцій інтернаціоналізації виробництва й капіталу посилили інтерес учених до проблем міжнародних економічних відносин, зокрема формування світових товарних ринків. У загальному вигляді теорію міжнародної торгівлі сформулював Д. Рікардо. Далі її уточнювали і вдосконалювали. Основи неокласичної теорії міжнародного руху капіталу в межах ширшої теорії міжнародної торгівлі були започатковані представниками шведської економічної школи Е. Хекшером і Б. Оліном наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. [292; 160; 175].
Д. Рікардо відзначав [292, р. 378–379], що нерівномірність забезпечення факторами виробництва зумовлює потребу у міжнародній торгівлі. Кожна країна вивозитиме на світовий ринок саме ті товари, виробництво яких базується на використанні найчисленнішого і дешевого фактора: трудомісткі (численна і дешева праця), капіталомісткі (численний і дешевий капітал) або матеріаломісткі товари (численні і дешеві природні ресурси). Збільшення виробництва товарів, що базується на використанні певного кількісного фактора, забезпечить зростання попиту на нього, яке призведе і до підвищення його ціни. Навпаки, оснований на кількісному чиннику попит на інші товари у зв’язку з поглибленням спеціалізації виробництва скорочуватиметься, отже, знижуватимуться і ціни на них. Підвищення ціни на ресурсний фактор виробництва неминуче зумовить подальше збільшення його пропозиції, а зниження цін на інші фактори — скорочення їх пропозиції. Наслідком буде, з одного боку, тенденція до вирівнювання цін факторів усередині країн-контрагентів, оскільки в кожній країні ціна дешевшого фактора зростатиме, а дорогого — знижуватиметься. З іншого боку, зросте нерівномірність у ресурсному забезпеченні, оскільки в кожній країні збільшується пропонування найчисленнішого фактора. Це сприятиме поглибленню міжнародного поділу виробництва (праці) і збільшенню обсягу міжнародної торгівлі. У підсумку сформується найдоцільніший міжнародний поділ праці. Зокрема, країни-контрагенти вироблятимуть найвигідніші товари з мінімальними витратами і відмовлятимуться від виробництва тих, для яких немає сприятливих умов. На ринку сформується вигідна як для виробників, так і для споживачів структура цін. Цей процес зумовлює нівелювання відмінностей у ресурсному забезпеченні та міжнародному поділі виробництва (праці), зменшення обсягу міжнародної торгівлі, оскільки в країнах, де є численна і дешева праця, поступово скорочується виробництво трудомістких товарів і збільшується виробництво капіталомістких, а в країнах, де є численний і дешевий капітал, відбувається протилежний процес.
(ВЫРЕЗАНО)
Через обмеженість обсягу даної роботи ми не можемо детально розглянути всі вагомі теоретичні розробки неолібералізму як напряму в економічній науці та практиці управління господарською діяльністю, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання господарства, вільного від надмірної регламентації, зокрема напрацювання Ф.-А. Хайєка [229], у яких вимальовуються контури послідовної та пройнятої внутрішньою єдністю світоглядної системи. Його ідеї, незважаючи на певний абстрактно-теоретичний характер, помітно вплинули на практичну політику багатьох країн, на світогляд відомих державних діячів; монетарну концепцію Д. Юма, яка і донині є відправною точкою для теорій, що аналізують взаємозв’язок грошової політики та моделей міжнародної торгівлі; монетарну концепцію М. Фрідмена, що увійшла в історію економічної науки під назвою «монетаризм» [227].
На думку автора, особливо актуальними з огляду на сучасні трансформаційні процеси в Україні є погляди М. Фрідмена на причини інфляції, який, зокрема, бачить їх у вищих темпах зростання номінальної грошової маси порівняно з темпами зростання реального ВНП. Зміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників (темпи зростання виробництва, рівень зайнятості тощо) тільки короткостроково, після чого останні повертаються до початкового рівноважного значення. На механізм інфляції помітно впливають очікування суб’єктів господарювання, сформовані з урахуванням минулого інфляційного досвіду. М. Фрідмен [227] вважає, що в довгостроковому періоді прямої залежності між рівнем безробіття та інфляції не існує, оскільки з часом суб’єкти господарювання оцінюють свої доходи не в номінальних, а в реальних одиницях. Їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість отриманих грошових знаків. Отже, якщо інфляцію правильно передбачити, то її дестабілізуючу дію можна звести до нуля. Розроблені М. Фрідменом методи вирішення проблем кредитно-грошової політики використовував уряд М. Тетчер та його наступники.
Для нашого дослідження позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, передусім у теорію грошей, полягає у розкритті механізму зворотного впливу грошового ринку на товарний, монетарних інструментів і монетарної політики на розвиток економіки.
Варто звернути увагу на один із сучасних напрямів економічної думки, який об’єднує процеси розвитку людства в єдине ціле, — неоінституціоналізм. Неоінституціоналісти, наголошуючи на перевагах міждисциплінарного підходу, аналіз економічних процесів тісно пов’язують з аналізом соціальних, політичних, правових, організаційних, психологічних та інших суспільних відносин.
Інституційний напрям економічної думки сформувався у перші десятиліття XX ст. Термін «нова інституційна економічна теорія» запровадив О. Вільямсон у 1975 р. [33] для того, щоб відокремити цю наукову течію від старого інституціоналізму. Основою неоінституціоналізму став синтез деяких концепцій неокласичної мікроекономіки, інституціоналізму та теорії організації.
До кінця 30-х років XX ст. економічний аналіз в основному був спрямований на вивчення економіки в межах інституційної структури, що сприймалася як така, що не потребує пояснення. Наприклад, існування організацій типу «фірма» сприймалося як очевидне. Зміни форм контрактів в економічній сфері також розглядалися як очевидний факт, а юридичні закони і положення — як привнесене ззовні правило для економічної діяльності.
У 1937 р. Р.-Г. Коуз запропонував нову наукову ідею [127; 128]. Учений сформулював два питання, які не завжди були об’єктами безпосереднього економічного аналізу і на які не було зрозумілої відповіді: чому економічні організації представлені саме фірмами і чому кожна фірма має свою певну величину. Він не скористався звичним методом — аналізом залежності ціни товару від використаних на нього ресурсів. Ця теорія не враховувала значної частини ресурсів, витрачених фірмою на адміністративні потреби та реалізацію товару. Предметом досліджень Коуза було питання, чому менеджери і робітники бажають працювати спільно, а не купувати і продавати працю один одного на ринку. Учений з’ясував, що відособлена робота потребує значно більших витрат на підготовку і виконання контрактів, зокрема на організаційне управління згаданими процесами. Коуз довів, що традиційна основна мікроекономічна теорія була неповною, тому що не враховувала цих витрат (вона охоплювала лише виробничі і транспортні).
Сьогодні теорему Коуза вважають одним із найяскравіших досягнень економічної думки. Висновки щодо трансакційних витрат спрощують аналіз реальних умов. Дослідження некомерційних організацій, державних закладів і підприємств за допомогою такого підходу показали, наскільки широким є коло питань, до яких можна практично застосувати теорему Коуза. Отже, на нашу думку, інституційні умови та форми — органічна частина економіки, її «орієнтири», «регулювальники», «інспектори».
Розглядаючи теорії економічного розвитку, не можна оминути, на наш погляд, визначальну для сьогодення теорію людського капіталу. Першим спробував оцінити людський капітал В. Петті в «Політичній арифметиці» (1676 р.), але самостійної концепції не створив. Потім, приблизно через 200 років, подібні спроби зробили німецький статистик Е. Енжел і англійський економіст Дж. Ніколсон [133]. А. Маршалл розрізняв матеріальний і особистий капітали, але до другого відносив здебільшого витрати батьків на навчання дітей [152].
Зростання значення людського фактора виробництва за науково-технічної революції сприяло на рубежі 60-х років XX ст. появі й поширенню теорії людського капіталу. Розробили її прихильники вільної конкуренції і ціноутворення в західній політичній економії американські економісти Т.-В. Шульц і Г.-С. Беккер. Пізніше ці проблеми вивчали Дж. Кендрік, Ц. Гріліхес, Е. Денісон та ін. [160; 175].
Т.-В. Шульц стверджував, що людський капітал — це специфічна форма капіталу, тому що служить джерелом майбутніх заробітків чи майбутніх задоволень або того й іншого разом і є складовою потреб людини. З погляду вченого людські ресурси подібні, з одного боку, до природних ресурсів, а з іншого — до речового капіталу [46].
Мікроекономічний рівень теорії людського капіталу обґрунтував Г. Беккер [256]. Сформульована ним модель стала основою для наступних досліджень у цій сфері. Відправним пунктом досліджень Беккера було уявлення про те, що, вкладаючи свої засоби у підготовку й освіту, учні та їхні батьки поводяться раціонально, зважуючи вигоди та витрати. Подібно до звичайних підприємців вони порівнюють очікувану граничну норму віддачі від таких вкладень із дохідністю альтернативних інвестицій (процентами на банківські вклади, дивідендами від цінних паперів тощо). Залежно від того, щó економічно доцільніше, приймається рішення — продовжувати навчання чи його припинити. Норми віддачі слугують регулятором розподілу інвестицій між різними типами і рівнями навчання, а також між системою освіти загалом та рештою економіки. Високі норми віддачі свідчать про недоінвестування, низькі — про переінвестування.
У практичному аспекті Г. Беккер одержав кількісні оцінки рентабельності вкладень у людину і порівняв їх з фактичною рентабельністю більшості фірм США й установив, що. За даними Беккера, рентабельність освітньої діяльності на 10–15 % перевищувала рентабельність інших видів комерційної діяльності. Дослідження Беккера було значним внеском у розширення уявлень про економічну ефективність інвестицій у людський капітал.
Отже, теорія людського капіталу пояснила структуру розподілу особистих доходів, вікову динаміку заробітків, нерівність в оплаті чоловічої і жіночої праці тощо. Завдяки їй змінилося й ставлення політиків до витрат на освіту. Освітні інвестиції стали розглядати як не менш важливе джерело економічного зростання, ніж звичайні інвестиції.
(ВЫРЕЗАНО)
Що стосується змін як динамічного процесу розвитку, то, на нашу думку, варто звернути увагу на суттєві трансформації, що відбулися останнім часом не тільки в поглядах на сутність інновацій, інноваційної діяльності, а й в дії ринкових механізмів, які суттєво впливають на інноваційну діяльність, на конкурентоспроможність. Сучасна економічна теорія ринку в основному акцентує увагу на аналізі рівноваги і не дає вичерпної відповіді щодо сутності функціонування і взаємозв’язку всіх складових ринку. Ринкові відносини здебільшого розглядаються в контексті зміни ринкової рівноваги, тобто не враховується, що сучасна економічна динаміка дуже урізноманітнила і сам характер змін і сфери цих змін [230]. Тому, на нашу думку, сьогодні категорію «ринок» треба розглядати не тільки як економічну систему зі своїм механізмом дії, а й як процес, у якому відбуваються активні зміни.
Нині найбільш поширеним є так званий англо-американський підхід до цієї проблеми, який виходить з неокласичної теорії ціни (теорії ринку або макроекономічної теорії), пов’язаної з системою рівноваги і трактування ринкових явищ як прояву систематичних взаємовідносин без урахування їх динаміки. Функціонування ринку зазвичай пов’язане з вибором кількості і якості товару і ресурсів, що продаються і купуються, та цін, за якими ці угоди здійснюються. На думку прихильників даного підходу, в цих угодах споживачі, виробники, власники ресурсів повинні визначитися з параметрами змін у товарі, його ціні і кількості вироблюваного товару. Згідно з таким підходом у кожній ринковій структурі розглядаються переважно ринкові ціни і обсяги продукції. Ефективність ринкової системи як механізму розподілу ресурсів оцінюються у точці рівноваги. Отже, за цією теорією в центрі уваги перебувають ціни і обсяги продукції, які відповідають умовам рівноваги.
Дослідження ринку як процесу, на наш погляд, має ґрунтуватися на таких ринкових постулатах, як інновації і конкуренція. Мова йде про конкуренцію, яка органічно пов’язана з інноваційними технологічними змінами. За визначенням австрійського вченого І. Кірцнера, навіть у разі незмінності технологічних умов ринку (смаків споживачів, технологічних можливостей і наявності ресурсів) управлінські рішення, які прийняті в один період, зумовлюють систематичні зміни відповідних рішень у наступні періоди [116]. Саме цей ряд систематичних змін за певний період у взаємопов’язаній мережі ринкових рішень становить ринковий процес.
Не можна не враховувати і такої сучасної складової змін, як інформація. Зміни зумовлюються потоком ринкової інформації, яка суттєво збагачує (і ускладнює) відносини всіх учасників ринку. Будь-який учасник ринку при прийнятті управлінського рішення купівлі або продажу бере до уваги не тільки очікувані рішення тих, кому є намір продати або у кого купити, а й поведінку всіх конкурентів.
Отже, ринковий процес «провокує» кожного учасника ринку на випередження своїх конкурентів через створення привабливіших інноваційних можливостей. Тому ринковий процес за своєю природою є інноваційно-конкурентним. Конкуренція серед споживачів може призвести до підвищення ціни, а конкуренція серед власників ресурсів — до її зниження.
У момент, коли попит цілком задоволений і відсутня потреба у нових інноваційних пропозиціях (у момент ринкової рівноваги), ринковий процес зупиняється і очевидним є відсутність дії конкуренції. Тому сучасна конкуренція органічно пов’язана з інноваційним процесом.
Ми вважаємо за доцільне звернути увагу на деякі досить ґрунтовні дослідження причин і умов економічної динаміки, і насамперед дослідження М. Кондратьєва. Як відомо, перше динамічне інноваційне спостереження було зроблене М. Кондратьєвим в 20-х роках минулого століття. Він установив, що світова економіка зазнає циклічних коливань з періодом від 44 до 55 років [120]. «Довгі хвилі Кондратьєва» пов’язують із зміною основних технологій, що є яскравим підтвердженням вирішальної ролі інновацій у циклах економічного розвитку.
Й. Шумпетер зробив найбільший внесок у розвиток еволюційної економічної теорії ХХ ст. Усіх суб’єктів він поділив на два «класи» [246]: новаторів — «особливий клас», що проектують, розробляють і впроваджують інновації, створюють нові фірми чи модернізують старі, впливають на зміни в інституціональній структурі; консерваторів, що користуються поширеними технологіями, випускаючи традиційну продукцію, і прагнуть до незмінності інституцій.
Неокласики ігнорували цю класифікацію і не могли повноцінно аналізувати економічну еволюцію і технологічний прогрес як її основний фактор. Вони як ідеальний ринок розглядали модель досконалої конкуренції. Справді, досконала конкуренція (автоматично або в результаті спеціальних заходів) тимчасово руйнується і завжди руйнувалася скрізь, де з’являлося будь-що нове. Можна сказати, що інновації — це певною мірою відхід від рутинної поведінки, вони неухильно приводять до порушення рівноваги. А саме нерівноважний стан неокласики розглядають як небажаний, який необхідно подолати. Шумпетер, як засновник еволюційної теорії, нерівноважність оцінював як одну з основних умов розвитку. Тому за економічним бумом іде спад, у процесі якого відбувається реорганізація структури цін, витрат, масового виробництва. У процесі спаду часто виявляється своя власна динаміка розвитку. Як сформулював Й. Шумпетер, «депресія — це реакція економічної системи на бум чи адаптація до ситуації, в якій опинилася система в результаті буму [244, c. 224].
Концепція нерівномірності інноваційної активності займає важливе місце в сучасних дослідженнях науково-технічного прогресу. З кінця 70-х років ХХ ст. у працях західноєвропейських і американських дослідників — Г. Менша, Д. Сахала, К. Фрімена, Л. Соте, Дж. Кларка та інших — дістала продовження еволюційна теорія [278; 195; 267]. Вони досліджували механізм впливу інновацій на розвиток економіки: ввели поняття стадійності розвитку нововведень та їх дифузії (передавання і застосування) у галузевому та регіональному аспектах, висунули гіпотезу про їх кластерний характер.
Г. Менш [278] підтримав гіпотезу Й. Шумпетера про те, що інновації з’являються в економічній системі не рівномірно, а у вигляді цілісної системи нових продуктів і технологій. «Інновації рідко залишаються ізольованими. Вони мають тенденцію до утворення кластерів, адже спочатку деякі фірми, а потім більшість слідують …успішній інновації» [244, c. 100].
Д. Сахал, розглядаючи особливості формування технологічних циклів, підтримав положення Менша і Шумпетера про те, що інновації мають тенденцією до кластеризації, оскільки між спонукальними причинами виникнення різних видів техніки немає кореляції. Якщо б на шляху дифузії конкретних технологій і взаємного проникнення знань, які нагромаджені у процесі розвитку різних видів техніки і не існувало ніяких бар’єрів, то можна було б очікувати, що інновації в кінцевому підсумку розподіляться рівномірно як по різних галузях, так і за часовими періодами [195, c. 82]. Під кластером здебільшого розуміють сукупність базисних інновацій, які сконцентровані на певному відрізку часу й економічному просторі.
Циклічність інноваційних процесів пояснюється у працях Д. Сахала в термінах системного аналізу. Радикальні інновації стають причиною циклічної поведінки системи, адже діючий кумулятивний механізм сприяє поширенню їх впливу далеко за межі цього відрізку часу, протягом якого вони виникли. Як зазначив у цьому зв’язку І. Школа, «інноваційний процес направляється взаємною грою випадкових факторів, що мають кумулятивну природу» [241, c. 234].
Згідно з твердженнями Д. Сахала, у багатьох сферах технічний прогрес відображає дедалі глибше розуміння інженерними працівниками потенціалу технології (у широкому розумінні) і намагання повніше його використовувати; поняття інноваційного потенціалу технологічного зсуву (тобто потенціалу, закладеного в процесі поширення новинок) безпосередньо стосується планування науково-дослідних робіт.
Багато положень концепцій Менша і Сахала були критично розглянуті і розвинуті іншими авторами. Зокрема, точка зору К. Фрімена полягає в тому, що фаза депресії знижує впровадження технологічних новинок у виробництво, але в цей час створюються сприятливі умови для організаційних інновацій, які передують базовим. Фрімен ввів нові категорії — «нова технологічна система» (НТС) і «технологічна революція», зміст яких полягає у зміні техніко-економічної парадигми. НТС характеризується дослідником як комплекс інновацій, пов’язаних із загальною технологічною базою, поширення яких виявляє великий вплив на різні сфери економіки [266].
Цю точку зору підтримав інший німецький економіст А. Кляйнкнехт, вважаючи, що під час депресії фірми намагаються мінімізувати витрати і не впроваджують технологічних інновацій, які стають актуальними і менш ризикованими в період піднесення економіки [273]. Під час депресії доцільно, на його думку, застосовувати радикальні продуктові інновації і використовувати для економіки цю можливість, активізуючи інноваційну діяльність.
Великого значення науково-технічному прогресу надавали західні економісти ХХ ст., які вивчали проблеми економічного зростання (Р. Солоу, Й. Шумпетер, Д. Сахал, Р. Фостер, Б. Твісс, Е. Денісон та ін.) [297; 245; 195; 225; 208; 264]. Поряд з природними і трудовими ресурсами — основним виробничим капіталом суспільства — важливим джерелом економічного зростання вони вважали науково-технічний прогрес. У зарубіжній і вітчизняній літературі останніх років він пов’язується з поняттям інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний процес, що об’єднує науку, техніку, економіку, підприємництво й управління [259]. Він складається з отримання новинок і триває від зародження ідеї до її комерційної реалізації. Отже, інноваційний процес охоплює весь комплекс відносин: виробництво, обмін, споживання.
Що стосується кількісних оцінок впливу інновацій на зростання валового внутрішнього продукту, то М. Абрамовіц, Р. Солоу, Е. Денісон, Л. Канторович та інші відомі економісти оцінювали вплив цього фактора на рівні до 88 %. Іншими словами, приріст інвестицій забезпечує лише 12 % збільшення виходу продукції в розрахунку на одну людино-годину, решту ж — технологічні зрушення [253; 297; 264; 79].
Приблизний кількісний внесок різних факторів в економічне зростання ринкової економіки був розрахований Е. Денісоном, а саме: збільшення витрат праці — на 32 %; підвищення продуктивності праці — 68 %, у тому числі: за рахунок інновацій — 28 %, капіталу — 19 %, освіти — 14 %, економії, зумовленої масштабами виробництва — 9 %, ефективного використання ресурсів — на 17 % [264]. Отже, технічний прогрес, нова технологічна база та можливості персоналу забезпечують близько 28 % приросту національного доходу. Якщо інновації та інвестиції взаємопов’язані, то їх загальний внесок у приріст доходу становитиме біля 50 %.
Широко висвітлений у літературі досвід економічного розвитку країн-лідерів підтверджує, що еволюційний процес в економіці здійснюється саме через інновації, за якими закономірно йдуть модернізація і структурна перебудова всієї економіки. Саме інновації є основним критерієм шляхів розвитку суспільства. Тому країна, що стоїть осторонь від «інноваційних змагань», залишається останньою в ієрархії розвитку світової спільноти [11].
Майже абсолютним лідером у цих змаганнях на сучасному етапі є США, оскільки на них за останні півстоліття припадає понад 60 % усіх технічних інновацій [296]. США стали однією з найбагатших країн світу насамперед завдяки найкращій організації інноваційного процесу та ефективному використанню технологічних інновацій у виробництві. Розвинені країни світу вже давно зрозуміли, що високі технології, наукомістка продукція визначають стан економіки сучасного типу; що наукові ідеї, передові технічні розробки забезпечують надійне майбутнє. Такі показники, як сприйнятливість до інновацій, досягнення інформатизації і повага до знань, набувають ознак виробничих ресурсів.
Слід особливо підкреслити, що товарний ринок сьогодні зазнає суттєвих змін і з позицій сутності товару як уособлення властивостей (споживчої вартості і вартості), і з точки зору самого процесу створення нового товару, і з погляду розширення товарного асортименту, і з точки зору динаміки товарного ринкового середовища [88]. Тому сучасне товарне виробництво потребує дослідження закономірностей і тенденцій його подальшого розвитку з позицій новітніх, точніше, інноваційних точок зору, а саме: з погляду інноваційних теорій. Такий підхід зумовлений загальносвітовими тенденціями інноваційного розвитку, які набули стрімкої динаміки наприкінці ХХ й особливо на початку XXI ст. У контексті зазначеної динаміки сучасні товарні ринки набувають переважно інноваційних ознак. Саме зазначена специфіка вимагає розгляду обраної для дослідження інноваційно-маркетингової проблематики, ураховуючи сучасні інноваційні імперативи розвитку. Під імперативами розвитку ми будемо розуміти категоричні, безумовні, чи абсолютні, вимоги, які диктуються об’єктивними економічними законами і конкретно-історичною специфікою тієї чи іншої країни. Будь-який компроміс неможливий: вони або цілком і безумовно виконуються – і тоді суспільство рухається вперед, або ігноруються – в цьому разі замість прогресу воно наближається до стагнації, регресу, а інколи навіть до прямого «відкату» назад і здачею завойованих рубежів і соціальних досягнень.
При цьому ми не ототожнюємо зазначених імперативів ні з фатальністю, ні з фаталізмом, оскільки вони не мають здатності автоматично розв’язувати протиріччя і не є рушійною силою суспільства. Значення цих імперативів полягає в іншому — правильно осмислені і правильно виражені, вони точно вказують на те, які саме протиріччя вимагають нагального вирішення і до чого приводить поточний соціально-економічний прогрес.
Власне, імперативи завжди містять у собі своєрідний зліпок необхідної суспільству стратегії прогресу з головними цільовими орієнтирами й опорними пунктами. Але, знову ж таки, ніякого автоматизму у діалектичному співвідношенні первинного і вторинного, об’єктивного і суб’єктивного немає. Адекватна лінія розвитку не «спускається» звідкись у готовому вигляді, а потребує пізнання і відображення через аналіз справжніх суперечностей, які визначають перебіг подій. Оптимальний для суспільства варіант досягається при тотожному збігу, коли стратегія відкрита в імперативах, а останні без викривлення відображені і проведені в стратегії. Іншими словами, адекватна стратегія розвитку не може не бути імперативною.
Ми дещо підвищену увагу приділили розгляду сутності імперативу з однією чіткою метою — показати, що безперечним феноменом сучасності є інноваційний розвиток, з певним властивим йому об’єктивізмом, автоматизмом, суперечностями, стратегіями тощо.
Останнім часом вчені-економісти дедалі частіше говорять про появу передумов формування нової економічної теорії, що буде ґрунтуватися безпосередньо на основі даних про поведінку споживачів, яку треба вивчати з допомогою статистичних методів та маркетингових досліджень. Незважаючи на те, що подібні оцінки мають певним чином суб’єктивний характер, саме ця риса визначає їх цінність для реалізації економічної політики.
В останні десятиріччя дослідженню поведінки споживачів присвячують свої роботи багато вчених зі світовим ім’ям [47; 49; 50; 59; 80]. Так, у 1996 р. Вільям Вікрі (США) та Джеймс Миррліс (Велика Британія) отримали Нобелівську премію з економіки за внесок в теорію поведінки економічних агентів в умовах асиметричної інформації, а у 2000 р. Джеймс Хекман (США) та Даніель Мак-Хедден — за розробку теорій і методів статистичного аналізу індивідуальної та сімейної поведінки споживачів. Останні економісти навіть прогнозують, що саме теорія поведінки споживачів буде в ХХІ ст. основою для визначення не тільки маркетингової стратегії фірм, а й економічної та політичної стратегій розвинутих держав [282].
У даному контексті виключно важливими є погляди Джеффрі Мура на перспективи розвитку товарних ринків, викладені у світовому бестселері «Подолання прірви: маркетинг та продаж хай-тек товарів масовому споживачу» (2006 р.) [162]. Автор переконливо доводить, що всі товарні ринки мають тенденцію до збільшення частки інноваційних товарів, реалізація яких потрапляє у «прірву», що існує між виробниками та споживачами в розумінні переваг та цінностей цих товарів. При цьому наголошується на тому, що стандартні статистичні методи вивчення споживачів слід доповнювати маркетинговими методами спостереження за споживачами та вивченням їхніх потреб і запитів. Отже, поведінка споживачів та, відповідно, маркетингові технології сучасного менеджменту перетворюються у рушійні сили розвитку товарного ринку.
Таким чином, дослідження імперативів розвитку товарних ринків в економічних теоріях дає можливість зробити висновок, що в умовах глобалізації світогосподарських відносин, лібералізації національних ринків товарів і послуг, підвищення рівня конкуренції та, як наслідок, переходу країн на інноваційну модель соціально-економічного зростання спостерігається тенденція до трансформації імперативів розвитку товарного ринку від факторів виробництва та їх ефективного використання, інвестицій, людського капіталу, інноваційної діяльності до розуміння поведінки споживачів та адекватних маркетингових технологій.