Geum.ru

Пам’ятки допомогти громадянам знайти правильні відповіді на питання, які виникають під час відбування покарання в місцях позбавлення волі та після звільнення

Вид материалаДокументы

Содержание


Які умови і порядок конфіскації майна та строки виконання рішення суду?
Які підстави відстрочки виконання рішення суду по конфіскації майна та яке майно не підлягає конфіскації?
Які підстави, умови і порядок оформлення права на спадщину за законом та за заповітом?
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

ХVІІІ. В даному разі дії працівників виправної колонії є не правомірними тому, що відповідно до положень п.п.2-3 ст.153 Кримінально-виконавчого кодексу України, засуджені до позбавлення волі після відбуття строку покарання, призначеного вироком суду, звільняються в першій половині останнього дня строку покарання. Якщо строк покарання закінчується у вихідний або святковий день, засуджені звільняються у передвихідний або передсвятковий день.

З Вами, 25 лютого 2009 року, в першій половині дня, повинен був провестись повний розрахунок, повернуті особисті документи, цінності та речі, які Вам належали, видатися гроші, що зберігалися на особовому рахунку, а також довідки встановленого зразку, з зазначенням підстави звільнення. Ви також забезпечуєтесь безоплатним проїздом до місця проживання або роботи в межах України (ч.1 ст.157 Кримінально-виконавчого кодексу України).


На запитання засуджених відповідає Головне Управління юстиції у Чернігівській області:

Які умови і порядок конфіскації майна та строки виконання рішення суду?

Поясніть існуючий порядок та строки оскарження дій чи бездіяльності

державних виконавців або інших посадових осіб

державної виконавчої служби щодо конфіскації майна.


Рішення суду про конфіскацію майна боржника на користь держави виконуються органами державної виконавчої служби у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції про проведення виконавчих дій.

Так конфіскація майна полягає в арешті, визначеного в рішенні суду майна, його описі та передачі для реалізації.

Арешт на майно боржника може бути накладено при відкритті виконавчого провадження; шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження або складання акту опису і арешту, визначеного рішенням суду, майна боржника.

При конфіскації майна акт опису складається в трьох примірниках. Перший залишається в провадженні державного виконавця, два інші вручаються під розписку (на першому примірнику) боржнику та представнику державних податкових органів (якщо він був при­сутній) або надсилаються їм.

Загальний процесуальний порядок проведення опису та вимоги до акта опису мають передбачатися в Інструкції про проведення виконавчих дій, при цьому сам процес проведення опису відтворюється у акті опису.

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації провадиться у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше, ніж через п'ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучають­ся і передаються для продажу негайно після накладення арешту.

Цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів, виявлені при опису, на які накладено арешт, підлягають обов'язковому вилученню і негайно передаються на зберігання установам Національного банку України. Арешт на цінні папери накладається в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У відповідності до вимог ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії по виконанню рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Існують випадки, коли в ході виконання рішень судів, інших органів (посадових осіб) державним виконавцем порушуються права сторін виконавчого провадження, стягувача або боржника, до яких відносяться:
  • право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання;
  • брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій, висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі при проведенні експертизи;
  • заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом,
  • оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими цим Законом.

Таке порушення може полягати у дії (бездіяльності) державного виконавця та інших осіб державної виконавчої служби по виконанню рішення суду або відмові у здійсненні передбаченим Законом України «Про виконавче провадження» дій.

З метою захисту порушених прав та законних інтересів стягувачем чи боржником може бути подана скарга до начальника відповідного органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду, яким виданий виконавчий документ. В тому разі, коли виконавчий документ виданий іншим органом (посадовою особою), наприклад, Чернігівським обласним управлінням у справах захисту прав споживачів, скарги подаються до суду за місцем знаходження відповідного органу державної виконавчої служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження» скарга у виконавчому провадженні подається у письмовій формі та повинна включати:

1) назву органу державної виконавчої служби, до якого подається скарга;

2) точну назву стягувача та боржника, їх місце проживання
чи перебування (для фізичних осіб) або знаходження (для юридичних
осіб), а також назву представника сторони виконавчого провадження,
коли скарга подається представником;

3) реквізити виконавчого документа (назва виконавчого документа, орган, який його видав, дата видачі виконавчого документа та його номер, резолютивна частина виконавчого документа);

4) зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норму Закону, яка порушена;

5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги;

6) підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

Скарга, подана до начальника органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, дії або бездіяльність якого оскаржуються, розглядається у 10-денний строк. За наслідками розгляду скарги начальник органу державної виконавчої служби виносить відповідну постанову про задоволення чи відмову в задоволенні скарги. Дана постанова може бути оскаржена до вищестоящого
органу державної виконавчої служби або до суду в 10-денний строк. Скарги, подані без додержання вищевикладених вимог, розглядаються начальником органу державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом України "Про звернення громадян".

Відповідно до ст. ст. 386, 387 Цивільного процесуального кодексу України скарга, подана до суду, розглядається у 10-денний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги, якщо судом вона визнана достатньо обґрунтованою, постановляється ухвала про задоволення вимог заявника, визнання оскаржуваних рішень, дії чи бездіяльності неправомірними і зобов’язання державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби усунути порушення прав і свобод заявника. У протилежному випадку, якщо суд дійшов висновку про відсутність порушень у діях державного виконавця, виноситься ухвала про відмову в задоволенні скарги.

Які підстави відстрочки виконання рішення суду по конфіскації майна та яке майно не підлягає конфіскації?


Законом України «Про виконавче провадження», а саме ч. 1 ст. 34 передбачено можливість учасників виконавчого провадження звернутися до суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку виконання, а саме з буквального аналізу даної норми випливає, що порушувати відповідне питання вправі:
  1. державний виконавець за власною ініціативою;
  2. державний виконавець за заявою сторін;
  3. самі сторони.

Розглядувані випадки потребують тлумачення. Так, при зверненні до суду державного виконавця порушуватимуться принципи диспозитивності і змагальності, оскільки державний виконавець буде ініціювати процес зміни способу і порядку виконання рішення, на що може не погоджуватися стягувач, а також така позиція представника державної влади неодмінно впливатиме на його безсторонність. Тому вважається, що в разі неможливості або виникнення ускладнень у процесі виконання рішення державний виконавець може звертатись до суду лише за заявою заінтересованої особи - стягувача або боржника, а також має роз’яснити цим особам їх право на безпосереднє звернення до суду на підставі ст. 373 Цивільного процесуального кодексу, якою передбачено за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Частиною 3 статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що по інших рішеннях відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання не допускаються.

Оскільки, зазвичай, рішення суду та іншого уповноваженого органу, які підлягають виконанню, мають бути чіткими і однозначними, процедура їх виконання має відрізнятись також однозначністю, тому державний виконавець має виконувати їх в безспірному порядку і відповідно до вимог Закону. Отож відповідні зміни у виконанні рішення мають обумовлюватись обставинами, що ускладнюють виконання рішення або роблять його виконання неможливим.

З аналізу даної статті та ст. 373 ЦПК можна зробити висновок, що суд у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання рішення без згоди однієї із сторін. Це положення випливає з того, що рішення про відстрочку або розстрочку виконання повинно бути прийнято у 10-денний строк і може бути оскаржено у встановленому порядку. Винятковими слід вважати обставини, пов’язані з життям і смертю людини, оскільки у такому разі порушуватимуться права та інтереси стягувача. На ухвалу суду про відстрочку або розстрочку виконання може бути подано скаргу.

Відповідно до чинного законодавства, виконання кримінальних покарань покладено на Державний департамент з питань виконання покарань. Однак ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» зараховує до виконавчих документів виконавчі листи, що видаються судами, що в тому числі включає виконавчі листи, видані на підставі вироків судів у кримінальних справах з покаранням у вигляді штрафу або конфіскації майна.

Поняття конфіскації майна викладено в ст.59 Кримінального кодексу України - це примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.

Проте питання про забезпечення можливої конфіскації майна вирішується набагато раніше, ще на стадії досудового слідства, коли в справах про злочини, за які кримінальним законом передбачено конфіскацію майна, слідчий зобов'язаний вжити необхідних заходів до забезпечення виконання вироку в частині можливої конфіскації майна, склавши про це постанову відповідно до ст.125 Кримінально-процесуального кодексу України. Зазначене забезпечення провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії, де б вони не знаходились, а також шляхом вилучен­ня майна, на яке накладено арешт. Майно, на яке накладено арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам під­приємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам. Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом, який підписується особою, що проводила опис, понятими і особою, яка прийняла майно на зберігання. Статтею 388 КК встановлюється кримінальна відповідальність за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт.

Якщо у обвинуваченого не виявлено майна, яке може бути описане, орган досудового слідства повинен скласти протокол про відсутність майна, що підлягає опису.

Статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» врегульовано питання щодо видів майна, на яке не може бути звернено стягнення. Стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні і включені до Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Так, зокрема, не допускається звернення стягнення на майно, яке використовується у професійній діяльності, дитячі речі та певний мінімум, що входить до предметів повсякденного вжитку (продукти харчування, взуття, одежа, меблі та ін.).

Аналіз Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, свідчить про те, що законодавцем встановлено його виходячи з умов забезпечення життєдіяльності сім'ї.

Додаток до Закону України

«Про виконавче провадження»

ПЕРЕЛІК

видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення

за виконавчими документами


Стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на такі види майна та предмети, що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні:

1. Носильні речі та предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові і особам, які перебувають на його утриманні:

а) одяг - на кожну особу: одне літнє або осіннє пальто, одне зимове пальто або кожух, один зимовий костюм (для жінок - два зимових плаття), один літній костюм (для жінок - два літніх плаття), головні убори по одному на кожний сезон. Для жінок, крім того, дві літні хустки, одна тепла хустка (або шаль) та інший одяг, зношений більш, як на 50 відсотків;

б) взуття у кількості по одній парі літнього, осіннього, зимового та інше взуття, зношене більш, як на 50 відсотків;

в) білизна у кількості двох змін на кожну особу;

г) постіль (матрац, подушка, два простирадла, дві наволочки, ковдра) і два особистих рушника на кожну особу;

д) необхідний кухонний посуд;

е) один холодильник на сім'ю;

ж) меблі - по одному ліжку та стільцю на кожну особу, один стіл, одна шафа на сім'ю (крім меблевих гарнітурів, на які може бути звернене стягнення);

з) всі дитячі речі.

2. Продукти харчування, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, - на три місяці.

3. Паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які перебувають на його утриманні, для готування їжі та обігрівання приміщення протягом шести місяців.

4. Одна корова, а у разі відсутності корови - одна телиця; коли немає ні корови, ні телиці - одна коза, вівця чи свиня - у осіб, які займаються сільським господарством.

5. Корм для худоби, який не підлягає вилученню в кількості, потрібній до початку вигону худоби на пасовище або до збору нових кормів.

6. Насіння, потрібне для чергових посівів (осіннього і весняного), та не знятий урожай - у осіб, які займаються сільським господарством (за винятком земельних ділянок, на які накладено стягнення).

7. Інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні, музичні та інші).


Які підстави, умови і порядок оформлення права на спадщину за законом та за заповітом?

Спадкування в Україні здійснюється за заповітом або за законом. При цьому, відповідно до пріоритетності волі особи, спадкування за заповітом поставлене на перше місце серед видів спадкування. Так, право на спадкування спадкоємці за законом одержують лише за відсутності заповіту або визнання заповіту в цілому чи окремого його розпорядження недійсним (наприклад, якщо волевиявлення заповідача не було вільним, що підтверджене судовим рішенням), неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом, усунення від права на спадкування спадкоємців за заповітом, неохоплення заповітом усієї спадщини. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, при цьому заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (державу Україну, Автономну Республіку Крим, територіальну громаду тощо).

При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються ті особи, яких спадкодавець зазначив у своєму заповіті. Слід зазначити, що право спадкоємця за заповітом може бути обмежене виключно у випадках, визначених статтею 1241 Цивільного кодексу України (далі - Кодексу). Так, відповідно до зазначеної статті Кодексу малолітні (дитина до 14 років), неповнолітні (дитина у віці від 14 до 18 років), повнолітні непрацездатні діти спадкодавця (інваліди І, ІІ, ІІІ груп, незалежно від того, чи призначена їм пенсія) в тому числі усиновлені, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки (жінки – після досягнення 55 років та чоловіки – після досягнення 60 років; інваліди І, ІІ, ІІІ груп) (усиновителі) спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у порядку черговості. Черговість спадкоємців залежить від ступеня споріднення їх зі спадкодавцем.

Кодексом передбачено п’ять черг спадкоємців за законом. Так, у першу чергу спадкують діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), той із подружжя, який його пережив, батьки (в тому числі усиновителі), а також діти, що народилися після смерті спадкодавця. Рідні брати та сестри спрадкодавця, дід, баба померлого як з боку матері, так і з боку батька спадкують у другу чергу. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту чергу – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менше ніж п’ять років до відкриття спадщини (наприклад, пасинок, падчерка, вітчим та мачуха, а також чоловік та жінка, які не перебувають у шлюбі між собою, але проживають однією сім’єю) – вказаний факт встановлюється судом. До п’ятої черги спадкоємців відносяться інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Крім того, у п’яту чергу мають право на спадкування за законом утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. До них відносяться неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. У межах однієї і тієї самої черги спадкоємці спадкують майно померлого в рівних частках.

Згідно частин першої та третьої статті 1268 цього Кодексу, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Так, для отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю необхідно її прийняти. Для прийняття спадщини спадкоємцю, який постійно не проживав зі спадкодавцем, необхідно подати заяву у встановлений строк. При цьому, для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, а часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Заява про прийняття спадщини подається нотаріусу спадкоємцем особисто за місцем відкриття спадщини. Якщо така заява буде направлятись поштою, то справжність підпису спадкоємця на такій заяві повинна бути нотаріально засвідченою. У разі не подання спадкоємцем такої заяви, він вважається таким, що не прийняв її, і якщо інші спадкоємці не дадуть згоди на подання ним заяви про прийняття спадщини вже після спливу шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, спадкоємець, який з поважних причин пропустив строк для прийняття спадщини, може звернутись до суду з позовом про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шестимісячного строку він не заявив про відмову від неї. Такими, що прийняли спадщину вважаються також малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, якщо не було подано заяву про відмову від спадщини у порядку, встановленому цивільним законодавством.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – то місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна. Зауважимо, що місцем відкриття спадщини після осіб, померлих в установах виконання покарань, визнається останнє місце проживання до арешту (взяття під варту).

Цивільний кодекс України передбачає право спадкоємця на відмову від прийняття спадщини. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитись від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття.

Право спадкоємців на спадкове майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом чи за заповітом), яке видається за місцем відкриття спадщини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини державним нотаріусом або приватним нотаріусом (щодо спадщини, яка відкрилась з 01.06.2009), в межах нотаріального округу. Строк для звернення спадкоємця за отриманням свідоцтва про право на спадщину законодавством не обмежено. Отримання такого свідоцтва є правом спадкоємця, яке він може реалізувати у будь-який час по закінченні строку, встановленого для прийняття спадщини.

Свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, кожному з них окремо із визначенням прізвища, імені, по батькові та часток у спадщини інших спадкоємців. При цьому, в кожному свідоцтві може зазначатися все майно, крім нерухомого. Якщо спадщину на нерухоме майно прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно та зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

При видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або за заповітом нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства (за законом або за заповітом) осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво, та перевіряє належність такого майна спадкодавцю, наявність претензій кредиторів. На підтвердження цих обставин від спадкоємців обов’язково вимагаються відповідні документи. Так, факт смерті і час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця (реєстрація смерті осіб, які померли в слідчих ізоляторах або установах виконання покарань, у яких ці особи утримувалися або відбували покарання, провадиться відділами реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання до взяття під варту або засудження осіб чи за місцезнаходженням установи); родинні та інші відносини спадкоємців зі спадкодавцем можуть бути підтверджені свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану, копіями актових записів, копіями рішення суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносини; місце відкриття спадщини може бути підтверджене такими документами: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (місце проживання) спадкодавця, запис у будинковій книзі про реєстрацію (місце проживання) спадкодавця. При спадкуванні за заповітом перевіряється наявність заповіту та коло осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщину. При видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом оригінал заповіту, поданий спадкоємцем, залишається в справах нотаріуса.

Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, провадиться нотаріусом після подання правовстановлювальних документів про належність цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна, у тому числі наявності чи відсутності податкової застави та інших застав за даними відповідних реєстрів. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовстановлювального документу, витяг з Реєстру прав власності. Якщо на спадкове майно накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту.

Оскільки у власність спадкоємця може перейти лише майно, яке належало спадкодавцю на праві власності, слід зазначити, що у разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація на яке не була проведена і правовстановлювальний документ відсутній, питання визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного власника (спадкоємця) повинно вирішуватися в судовому порядку.