Проблеми смертної кари Додаток Ответы на вопросы по содержанию осужденных с пожизненным сроком заключения
| Вид материала | Документы |
- Розвиток прав людини в Україні, 275.72kb.
- Становление системы образования осужденных и его нормативно-правовое обеспечение, 950.17kb.
- Вопросы к зачету по уголовно-исполнительному праву на 2005-2006 уч год, 30.94kb.
- Ответы на вопросы, 90.99kb.
- Дополнение к Приложению к Сказке. Ответы на вопросы, 274.58kb.
- Масюченко Светлана Дмитриевна Ответы на вопросы Интернет конкурс, 43.06kb.
- 2. Ответы на вопросы по содержанию, 26.5kb.
- Медведева Федеральному Собранию Российской Федерации Работа по обеспечению прав осужденных, 88.4kb.
- Курс для осуждённых по опыту, 231.72kb.
- Доверенность № на право заключения договора, 23.42kb.
МІЖНАРОДНІ НОРМИ І СТАНДАРТИ
СТОСОВНО ЗАСУДЖЕНИХ
ДО ТРИВАЛИХ СТРОКІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ТА СМЕРТНОЇ КАРИ
Зміст
Вступ
Поняття та види міжнародних стандартів поводження з засудженими
Універсальні міжнародні стандарти загального характеру
Регіональні міжнародні стандарти загального характеру
Універсальні міжнародні стандарти спеціального характеру
Регіональні міжнародні стандарти спеціального характеру
^ Специфіка поводження з особами, засудженими до тривалих строків покарання
Довічне позбавлення волі
Експертний комітет з поводження з ув′язненими, що відбувають довічні та тривалі строки позбавлення волі
^ Проблеми смертної кари
Додаток
Ответы на вопросы по содержанию осужденных с пожизненным сроком заключения
Вступ
У 1995р. Україна вступила до Ради Європи, що обумовило подальшу активізацію процесу інтеграції нашої держави до міжнародної спільноти. Вступивши до Ради Європи, наша держава прийняла на себе зобов’язання привести національне законодавство у відповідність із загальновизнаними міжнародними нормами і стандартами, і насамперед з тими, які стосуються забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Одним із важливих напрямків діяльності держави в цій сфері стало реформування кримінально-виконавчого законодавства та кримінально-виконавчої системи України з метою приведення національного законодавства та практики його застосування у відповідність із міжнародними стандартами поводження із засудженими.
Міжнародні стандарти поводження із засудженими були розроблені міжнародною спільнотою в результаті міжнародного співробітництва щодо забезпечення прав людини в сфері виконання кримінальних покарань. Підґрунтям для їх розробки та розвитку стали Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та інші основоположні міжнародні акти в сфері забезпечення прав людини. У цих стандартах сконцентрований світовий досвід кримінально-виконавчої практики та сучасні гуманістичні тенденції розвитку системи виконання кримінальних покарань.
На засуджених до довічного позбавлення волі, смертної кари та тривалих строків позбавлення волі поширюються у повній мірі всі стандарти та правила проводження з засудженими, що носять загальний характер.
Поряд із цим, специфіка і даних видів кримінальних покарань, і особистості засуджених, які їх відбувають, потребує специфічного підходу, що і зумовило розробку та прийняття ряду спеціальних актів, основні з яких і будуть наведені у цьому посібнику.
Сподіваємось, що дане видання допоможе кращому розумінню мети та значення покарань, пов′язаних з тривалим позбавленням волі, а також основних парвил і принципів поводження з засудженими до таких покарань.
^ Поняття та види міжнародних стандартів поводження
з засудженими
Система міжнародних стандартів в сфері поводження із засудженими являє собою сукупність відповідних принципів, конвенцій, рекомендацій та норм, прийнятих на міжнародному рівні.
^ За масштабом дії всі стандарти поділяються на дві основні групи: універсальні та регіональні. Універсальні – це стандарти, які встановлюються ООН, регіональні – Радою Європи або іншими регіональними об’єднаннями.
За спеціалізацією міжнародні акти в цій сфері поділяються на акти: 1) загального характеру – не містять спеціальних норм, що регламентують поводження із засудженими, проте містять стандарти щодо прав людини взагалі, які стосуються і засуджених; 2) спеціального характеру – безпосередньо регламентують стандарти поводження із засудженими.
За ступенем обов’язковості міжнародні стандарти в сфері поводження із засудженими поділяються на: 1) акти, які є обов’язковими для застосування національними системами виконання покарань; 2) акти, які носять рекомендаційний характер.
Також виділяють: 1) стандарти, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі; 2) правила застосування заходів, не пов’язаних із позбавленням волі.
Міжнародні договори (пакти, конвенції) є обов’язковими для держав, які їх підписали і ратифікували. Стандарти ж міжнародних урядових (ООН, її робочі органи) та неурядових організацій (Міжнародна амністія, Penal Reform International та ін.) як правило, мають лише рекомендаційний характер. Крім того, він виділяє в окремі класифікаційні групи стандарти, які приймаються спеціально стосовно окремих видів покарань, у відношенні окремих категорій правопорушників (жінок, неповнолітніх) або застосовуються до певних професійних груп із числа персоналу пенітенціарної системи (лікарів, посадових осіб з охорони правопорядку тощо).
^ Універсальні міжнародні стандарти загального характеру
Міжнародні стандарти, що належать до цієї класифікаційної групи є найважливішими загальносвітовими міжнародними документами щодо захисту прав та свобод людини, які розроблені в рамках Організації Об’єднаних Націй. До найбільш вагомих міжнародних документів цієї групи належать:
– Загальна декларація прав людини (1948р.);
– Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.);
– Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1975р.);
– Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1984р.), а також Факультативний Протокол до цієї Конвенції від 18 грудня 2002р.
Головне місце серед цих міжнародних документів безперечно посідають Загальна декларація прав людини, яка була прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948р. та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий резолюцією 2200 (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966р. (ратифікований Україною у 1973р., набув чинності для України з 23 березня 1976р.).
Визначальна роль цих документів полягає в тому, що всі їх положення можуть бути застосовані для визначення фундаментальних основ правового статусу осіб, які попадають у сферу дії кримінальної юстиції, в тому числі й тих, які відбувають покарання.
^ Загальна декларація прав людини містить преамбулу та 30 статей, в яких вперше на міжнародному рівні був закріплений перелік основних прав і свобод людини. Цей документ став своєрідною програмою міжнародного співробітництва в галузі прав людини і необхідною передумовою розроблення і прийняття наступних документів у цій галузі. Прийняття Загальної декларації прав людини (далі – Декларація) засвідчило можливість ефективної міжнародної співпраці у галузі прав людини.
^ Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (далі – Пакт) був прийнятий на розвиток Декларації з метою конкретизації та доповнення її окремих положень. Цей документ складається з преамбули, шести частин та 53 статей. У статтях 1-27 Пакту (частини І-ІІІ) закріплені основні громадянські та політичні права людини і громадянина. У статтях 28-53 Пакту (частини ІV-VІ) закріплені положення, які визначають процедуру створення, організаційні засади та порядок функціонування Комітету з прав людини; порядок подання державами-учасницями щорічних доповідей про заходи, здійсненні для втілення у життя прав, визнаних у Пакті, а також регулюють ряд інших організаційних питань, пов’язаних і з прийняттям та ратифікацією Пакту.
Хоча й більшість положень вказаних документів стосується загальних прав людини і громадянина, окремі з них мають безпосереднє відношення до процесу виконання покарань та поводження із засудженими. Зокрема у ст.5 Декларації закріплено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Положення аналогічного змісту закріплено у ст.7 Пакту, яка крім того передбачає, що жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам. Стаття 9 Декларації передбачає, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню. У статті 8 Пакту роз’яснюється, що терміном “примусова праця” не охоплюється робота, яку, як правило, повинна виконувати особа, що перебуває в ув’язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув’язнення. Стаття 9 Пакту закріплює наступну норму: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не може бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом”. Важливе значення для забезпечення належного поводження із засудженими мають положення, закріплені у ст.10 Пакту, яка зокрема передбачає, що всі особи позбавлені волі мають право на гуманне ставлення і повагу до гідності, притаманної людській особі. Відповідно до цієї ж статті пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправлення та соціальне перевиховання. Неповнолітні правопорушники повинні відокремлюватися від повнолітніх, і їм надається режим, який відповідає їхньому віку і правовому статусу.
9 грудня 1975р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Стаття 5 цього документу зокрема передбачає, що підготовка персоналу, який забезпечує дотримання закону і підготовка інших офіційних осіб, які можуть нести відповідальність за осіб, позбавлених волі, повинна забезпечити такий стан справ, при якому би повністю враховувалась заборона катувань і інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність видів поводження і покарання.
В подальшому, виходячи з вимог ст.5 Загальної декларації прав людини, ст.7 Пакту та основних принципів, закріплених у Декларації про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1984 р. була прийнята Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Ця Конвенція була ратифікована СРСР у 1987р. і в тому ж році набрала чинності, в тому числі й для України.
Конвенція містить преамбулу та складається з 33 статей. У ст.1 Конвенції пояснюється, що термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне завдаються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурюванням, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Разом з тим, ця ж стаття Конвенції містить наступне застереження: “В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково”. Таким чином Конвенція в принципі допускає можливість завдання болю чи страждань внаслідок застосування законних санкцій, в тому числі й покарання у виді позбавлення волі. Стаття 2 Конвенції передбачає, що ніякі виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайне становище, наказ вищестоящого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань. Відповідно до ст.4 Конвенції кожна держава-учасниця повинна забезпечити, щоб усі акти катування та співучасть у них розглядалися в її кримінальному законодавстві як злочини та передбачали відповідне покарання з урахуванням тяжкості злочину.
Важливе значення для забезпечення належної професійної підготовки персоналу пенітенціарної системи мають положення, закріплені у ст.10 Конвенції, яка передбачає, що кожна держава-учасниця забезпечує, щоб усі учбові матеріали й інформація про заборону катувань повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув’язнення або до поводження з ними. Цією ж статтею передбачено, що кожна держава-учасниця повинна включати таку заборону до правил і інструкцій, які стосуються обов’язків і функцій будь-яких з названих вище осіб.
Стаття 17 Конвенції передбачає створення Комітету проти катувань, який за наявності обґрунтованих підстав про систематичне застосування катувань на території будь-якої держави-учасниці, в порядку, визначеному ст.20 Конвенції може проводити розслідування, яке за згодою такої держави може включати й відвідування її території.
На розвиток основних положень Конвенції ООН проти катувань та з метою створення дієвого механізму для запобігання катувань, 18 грудня 2002 року Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 57/199 був прийнятий Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань, який по суті є додатком до Конвенції і передбачає, що тільки держави-учасниці самої Конвенції можуть підписати і ратифікувати його. Факультативний Протокол був підписаний від імені України 23 вересня 2005р. у Нью-Йорку і ратифікований Верховною Радою України 21 липня 2006 року (Закон України № 22-V від 21.07. 2006р.)
Факультативний Протокол (далі – Протокол) складається з преамбули та 7 частин, які містять 37 статей. Мета Протоколу розкривається у ст.1 частини першої Протоколу (Загальні принципи) і полягає у створенні системи регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними та національними органами, місць, в яких перебувають особи позбавлені волі з метою запобігання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Для здійснення функцій, передбачених Протоколом, у Комітеті проти катувань відповідно до ст.2 Протоколу передбачено створення Підкомітету по попередженню катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (Підкомітет по попередженню). Підкомітет здійснює свої повноваження в рамках Уставу ООН, керуючись його цілями та принципами, а також нормами ООН, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі. В своїй діяльності Підкомітет керується принципами конфіденційності, неупередженості, невибірковості, універсальності та об’єктивності (п.п.2-3 ст.2 Протоколу).
^ Регіональні міжнародні стандарти загального характеру
До цієї групи міжнародних стандартів належать міжнародно-правові документи, які розроблялись та приймались на європейському континенті під егідою Ради Європи. Рада Європи була утворена у1949 році і відповідно до її Статуту є урядовою міжнародною організацією, яка займається питаннями розвитку соціальної сфери та забезпеченням прав і свобод людини.
Регіональні міжнародні стандарти загального характеру також містять цілий ряд принципових положень про захист прав і свобод людини. Юридичну основу діяльності Ради Європи крім міжнародних актів загальносвітового значення, які були розглянуті вище, складають також:
– Європейська конвенція з прав людини – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (з Протоколами);
– Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1987р.(з Протоколами).
Європейська конвенція з прав людини, яка має назву “Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод” була підписана державами-членами Ради Європи 4 листопада 1950р. і набрала чинності у вересні 1953р. В подальшому на її розвиток та з метою врахуванням нових тенденцій і змін, які відбувалися у суспільстві в сфері дотримання прав людини, була прийнята ціла низка Протоколів до Конвенції, якими були внесені поправки, зміни та доповнення до її тексту. Доповнення, які закріплюються у Протоколах до Конвенції розглядаються державами-учасницями, які підписали та ратифікували ці Протоколи як додаткові статті до Конвенції і застосовуються відповідним чином.
Україною Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи №№2,11 до неї були підписані 9 листопада 1995р., Протоколи №№ 1,4 та №7 до Конвенції – 19 грудня 1996р. Конвенція і всі наведені вище Протоколи до неї були ратифіковані Законом України від 17 липня 1997р. № 475/97-ВР і набули чинності для України з 11 вересня 1997р. (за виключенням Протоколу №11, який набув чинності для України з 11 листопада 1998р.).
В подальшому Україною також були підписані та ратифіковані:
– Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари – підписаний 5.05. 1997р., ратифікований Законом України від 22.02. 2000р. № 1484-ІІІ;
– Протокол №12 до Конвенції (щодо заборони будь-якої дискримінації) – підписаний 4.11. 2000р. у м. Римі, ратифікований Законом України від 9.02.2006 р. №3435-ІV;
– Протокол №13 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин – підписаний у м. Вільнюсі 3.05.2002р., ратифікований Законом України від 28.11. 2002р. № 318-ІV;
– Протокол № 14 до Конвенції, який змінює контрольну систему Конвенції – підписаний 10.11. 2004р. у Страсбурзі, ратифікований Законом України від 9.02.2006. №3435-ІV.
Конвенція виходить із положень Загальної декларації прав людини, розвиває і конкретизує їх та є міжнародним договором, у відповідності з яким держави беруть на себе певні правові зобов’язання у сфері дотримання прав людини.
Конвенція складається з преамбули та 3 розділів, які містять 59 статей (не враховуючи тих статей, які закріплені у Протоколах до Конвенції як додаток до неї). У першому розділі (ст.ст.2-18) закріплені основні права і свободи людини. Другий розділ (ст.ст.19-51) містить положення, які передбачають створення Європейського суду з прав людини та регламентують порядок його утворення і діяльності. Третій розділ (ст.ст.52-59) містить положення, які пов’язані з іншими питаннями, переважно організаційного характеру, зокрема денонсацією, підписанням та ратифікацією Конвенції та деякими іншими.
Ст. 3 Конвенції забороняє катування і визначає, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Закріплюючи право на свободу та особисту недоторканість, ст. 5 Конвенції передбачає, що нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом і у випадках, передбачених у цій статті Конвенції. До такого випадку Конвенція відносить і законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом.
У ст.4 Конвенції забороняється примусова або обов’язкова праця. Разом з тим, ця ж стаття містить застереження, що значення терміну “примусова або обов’язкова праця” не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час утримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст.5 Конвенції, або під час умовного звільнення з-під варти.
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню була ухвалена Радою Європи 26 листопада 1987 року і набрала чинності у лютому 1989року. В подальшому, Протоколами №1 та №2, які були підписані 4.11. 1995р. у Страсбурзі до тексту Конвенції були внесені зміни і доповнення. Ця Конвенція була підписана Україною 2 травня 1996р., ратифікована Законом України від 24 січня 1997р. і набула чинності для України з 1 вересня 1997року.
Європейська Конвенція складається з 5 глав, які містять 23 статті та додатку і виходить з принципів, закріплених у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р. Разом з тим, Європейська конвенція має й певні особливості – вона на нормативному рівні закріпила створення спеціального позасудового механізму контролю в сфері запобігання катуванням в місцях позбавлення волі – Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню. Проголошуючи про створення Комітету, ст.1 Конвенції передбачає, що цей Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання. Відповідно до ст.2 кожна держава-учасниця Конвенції дозволяє інспектувати Комітету будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади. З метою реалізації покладених на нього завдань Комітет здійснює інспекції до місць позбавлення волі. Порядок і умови проведення інспекцій Комітетом були висвітлені вище при розгляді питання “Міжнародний контроль”.
Організацію Європейського Комітету із запобігання катувань необхідно розглядати як створення на теренах Європи однієї із дієвих гарантій для забезпечення реалізації положень, закріплених Генеральною Асамблеєю ООН у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р.
^ Універсальні міжнародні стандарти спеціального характеру
До цієї групи міжнародних стандартів належать міжнародні акти, які були прийняті в рамках ООН та безпосередньо призначені для регламентації поводження із засудженими.
До основних міжнародних актів, які належать до цієї класифікаційної групи можна віднести наступні:
– Мінімальні стандартні правила поводження з ув‘язненими (1955р.);
– Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими (1984р.);
– Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988р.);
– Основні принципи поводження з ув’язненими (1990р.).
Найбільш детально спеціальні загальносвітові стандарти поводження із засудженими до позбавлення волі виписані саме у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими. У сучасному вигляді Правила стосуються практично всіх питань відбування покарання у виді позбавлення волі і в них регламентуються: класифікація засуджених до цього виду покарання, режим у місцях позбавлення волі, праця засуджених, виховна робота із засудженими, вимоги до житлових приміщень та забезпечення побуту засуджених, харчування та медичне обслуговування засуджених тощо.
Необхідно враховувати, що Правила не мають обов’язкового статусу в міжнародному праві, про що прямо говориться як в резолюціях, якими Правила були введені у дію, так й у самих Правилах. Ст.2 Правил звертає увагу на той факт, що “з огляду на розмаїття юридичних, соціальних, економічних і географічних умов зрозуміло, що не всі правила можна застосовувати повсюди і водночас. Вони повинні, однак, покликати до життя постійне прагнення до подолання практичних труднощів, що стоять на шляху їх здійснення, оскільки загалом відбивають ті мінімальні умови, які ООН вважає прийнятними”.
Отже, Правила являють собою ні що інше, як мінімальні умови, що розглядаються ООН як прийнятні, і як такі, що покликані також забезпечувати захист ув’язнених від поганого поводження з ними.
У 1984 році Економічна та Соціальна Рада ООН схвалила Процедури ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, які містять перелік 13 процедур, що повинні виконуватися з метою забезпечення реалізації Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими.
Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими отримали широке визнання у міжнародній світовій спільноті як фундаментальні і загальновизнані рекомендації з питань поводження з ув’язненими та забезпечення ефективного управління місцями позбавлення волі. В подальшому, їх вихідні положення знайшли своє відображення та конкретизацію у цілому ряді інших міжнародних документів спеціального характеру і зокрема у Зводі принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі.
Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі був затверджений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року. Вказаний документ хоча й не має сили обов’язкового міжнародного акту, проте має велику вагу серед міжнародної спільноти, оскільки був прийнятий шляхом консенсусу. Звід складається з 39 принципів, основним завданням яких є забезпечення належного захисту всіх осіб, що піддані затриманню або ув’язненню у будь-якій формі. Хоча й більшість правил переважно стосується процедур затримання та арешту, процедур здійснення судового контролю над арештами та затриманнями, цілий ряд правил, закріплених у Зводі стосується поводження із засудженими до покарання у виді позбавлення волі та має важливе значення для забезпечення їх прав і законних інтересів.
Зокрема Звід передбачає, що всі особи, піддані затриманню чи ув’язненню мають право на гуманне ставлення до них та повагу до їх гідності. Щодо цих категорій осіб не може бути застосоване будь-яке обмеження або зменшення прав людини, які визнаються або існують у будь-якій державі у відповідності з правом, конвенціями, правилами або звичаями на тій підставі, що ці права не визнаються або визнаються у меншому обсязі у Зводі. Затримання або ув’язнення у будь-якій формі повинні здійснюватися на підставі постанови або підлягати ефективному судовому контролю іншого органу (Принципи 1-4).
Особливе значення мають положення Принципу 6, який передбачає, що жодний затриманий або ув’язнений не може бути підданий катуванням, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню. Принцип 22 закріплює правило, відповідно до якого жодна особа, яка перебуває в ув’язнені не повинна навіть з її згоди бути підданою будь-яким медичним або науковим дослідам, які можуть зашкодити її здоров’ю.
З метою забезпечення належного інформування ув’язнених про обсяг наданих їм прав, будь-якій особі, яка перебуває в ув’язненні повинні бути роз’яснені її права та те, як ці права вона може реалізувати. (Принцип 13).
Положення Зводу містять і ряд принципів, які спрямовані на підтримання корисних соціальних зв’язків ув’язненого із зовнішнім світом.
Основні принципи поводження з ув’язненими були представлені восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками і ухвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року. Необхідність прийняття цього міжнародного акту була обгрунтована у преамбулі Основних принципів та пояснювалася тим, що ООН визнаючи що Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими мають велике значення і вплив на розвиток кримінальної політики і практики, стурбовані тим фактом, що виникають перепони, які заважають повній реалізації правил, а тому повній реалізації цих правил буде сприяти застосування основних принципів, що їх визначають. В цьому міжнародному документі закріплено 11 основних принципів поводження із ув’язненими, в тому числі й наступні:
– усі ув’язнені користуються повагою, притаманною гідності та значущості, як людей (принцип 1);
– не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи за іншою ознакою (принцип 2);
– бажано також поважати релігійні переконання і культурні традиції тієї групи, до якої належать ув’язнені, в усіх випадках, як того вимагають місцеві умови (принцип 3);
– тюрми несуть відповідальність за утримання ув’язнених і захист суспільства від правопорушень у відповідності з іншими соціальними завданнями будь-якої держави і її основними обов’язками (принцип 4);
– усі ув’язнені мають право брати участь у культурній і просвітній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток особистості (принцип 6);
– слід докладати і заохочувати зусилля для скасування одиночного утримання як покарання і обмеження його застосування (принцип 7);
– необхідно створювати умови, які дають в’язням можливість займатися корисною оплачуваною працею, що полегшить їх реінтеграцію на ринку робочої сили їх країн і зобов’яже їх надавати фінансову допомогу своїм сім’ям і родичам (принцип 8);
– ув’язнені користуються медичним обслуговуванням, яке є в даній країні, без дискримінації у зв’язку з їх юридичним станом (принцип 9);
– за участю і за сприяння громадських і соціальних інститутів, з належним врахуванням інтересів потерпілих створюються сприятливі умови для реінтеграції колишніх в’язнів у суспільство в найбільш сприятливих умовах (принцип 10).
Всі принципи, які передбачаються цим міжнародним документом повинні застосовуватися без упередженості (принцип 11).