Geum.ru

Н. А. Позбавлення волі: адаптація українського закон

Вид материалаЗакон
Подобный материал:
Сторчак Н.А. Позбавлення волі: адаптація українського законодавства до європейських вимог// Євросоюз – Україна: кроки назустріч. Збірка матеріалів учасників науково-практичної конференції. - Миколаїв: ОІППО, 2008. – С.82-93.


Сторчак Ніна Анатоліївна

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: АДАПТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ВИМОГ

Вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе певні зобов’язання в сфері прав і свобод людини і громадянина, в тому числі забезпечення прав осіб, свобода яких примусово обмежена. Сьогодні виконання цього зобов’язання є однією з найважливіших умов входження України до європейського співтовариства.

Європейські стандарти покарання у виді позбавлення волі почали формуватися з середини ХХст. і знайшли своє втілення в багатьох документах - Європейській конвенції про захист прав та основних свобод лю­дини 1950р.; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983р.; Європейській конвенції з попередження катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1987р.; Європейських пенітенціарних правилах, оголошених рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи R (87) 3 від 12 лютого 1987р.; Резолюції Комітету міністрів Ради Європи стосовно виборчих, громадянських та соціальних прав ув'язнених від 1 лютого 1962р.; Резолюції Комітету міністрів Ради Європи про працю ув'язнених від 18 вересня 1975 р.; Резолюції Комітету міністрів Ради Європи про освіту в тюрмах від 13 жовтня 1989 р.; Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи R (82) 17 від 24 вересня 1982 р. стосовно системи ув'язнення та поводження з небезпечними злочинцями; Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи R (82) 16 від 24 вересня 1982 р. стосовно надання короткотермінових відпусток ув'язненим. За цими актами європейський уніфікований погляд на позбавлення волі містить суттєву умову застосування даного покарання - виправлення засуджених передбачає мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особистість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі.

Взагалі, активізація адаптації українського кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого законодавства до міжнародних, в т.ч. європейських, стандартів спостерігалася з 1991р., коли необхідність цього була визнана Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 11 липня 1991р. №88 "Про основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи Української РСР" [5]. Необхідно було подолати радянський досвід карної політики, який знав позасудове покарання, включаючи розстріл; спрощений порядок судочинства (без заслуховування сторін, свідків); максимальну межу позбавлення волі на певний строк у 25 років; існування виправно-трудових таборів; відмову від умовно-дострокового звільнення; припинення роботи наглядових комісій за місцями позбавлення волі та ін. А також потрібно було долати ті проблеми, що стали реаліями вже незалежної України і були виявлені у 1996р. європейськими спостерігачами: застаріле кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче законодавство; недостатнє використання міжнародних стандартів поводження з в’язнями; незадовільний стан справ по числу ув’язнених, умовах їх утримання, забезпеченню їх елементарних прав; а також недостатнє використання мір покарання, не пов’язаних із позбавленням волі [17, с.126].

Необхідність гармонізації українського законодавства в сфері позбавлення волі з європейськими правилами вимагала новацій в трьох основних напрямках: 1) концептуальні зміни; 2) нормативні зміни; 3) практичні зміни.

Концептуальні зміни відносно позбавлення волі, що сталися в Україні, зводяться до наступного:

1) утвердження думки, що не жорстокість покарання, а його невідворотність лежить в основі попередження злочинів;

2) формулювання принципу економії кримінальної репресії;

3) перехід від концепції виправно-трудового до концепції кримінально-виконавчого права, де в основу виправного процесу покладено конкретну особистість, захист її прав і загальнолюдських цінностей у період відбування покарання та сприяння формуванню особистісних якостей, що допоможуть засудженим після звільнення з місць позбавлення волі повернутися до нормального життя в суспільстві;

4) оновлення змісту терміну «ізоляція», а саме: при виконані покарання у вигляді позбавлення волі мова може йде лише про фізичну ізоляцію, винний не тільки не повинен піддаватися духовній ізоляції, більше того - через духовні зв’язки, вплив суспільства повинне стимулюватися його нравственне вдосконалення, чому сприяє загальна та професійно-технічна освіта, користування бібліотекою, підписка на періодичні видання, наявність електронних засобів масової інформації тощо [20 с.19]; доцільним є використання терміну «ізоляція від суспільства» замість «ізоляція від зовнішнього світу», адже повна (абсолютна) ізоляція від зовнішнього світу не застосовується і засуджені, перебуваючи в кримінально-виконавчій установі, мають право на побачення з родичами, адвокатами, іншими особами, їм дозволяється листування, перегляд відеофільмів, слухання радіопередач, читання книг, газет (звісно, відповідного змісту), спілкування з представниками громадських організацій [16, с.171; 11, с.5-7; 9, с.17];

5) визнання негативних рис позбавлення волі: недосконалість виправного впливу (перейняття засудженим кримінальної субкультури, його соціальна дезадаптація) і, зрештою, неможливість досягнення ідеальної мети покарання, в тому числі попередження рецидивної злочинності, «неекономічність» позбавлення волі як покарання;

6) обгрунтування раціональності та ефективності альтернативних позбавленню волі покарань.

В той же час, як вказує Т.Денисова, в суспільній правосвідомості панівною є думка, що активна протидія злочинності має бути нерозривно пов’язана із посиленням кримінального покарання: встановленням більш суворих санкцій за більшість злочинів, ширшим призначенням такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк, зменшенням застосування амністії, помилування, поверненням до смертної кари тощо. Ця тенденція певною мірою зберігається і в правосвідомості суддів та співробітників правоохоронних органів – переважна більшість серед них (61,7%) дотримується думки, що протидія злочинності має будуватися на засадах широкого застосування покарання, особливо такого його виду, як позбавлення волі на певний строк. Свої переконання вони мотивували зростанням кількості тяжких та особливо тяжких злочинів, підвищенням рівня злочинності серед молоді, поширенням жорстокості, агресивної поведінки, наркоманії, пияцтва, проституції тощо [12, с.96].

Що стосується законодавчих змін в сфері позбавлення волі, то ними стали:
  1. прийняття нового Кримінального кодексу України (далі - ККУ) 2001р. та Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) 2003р., Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005р., Постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2006р. N1090 «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010р.р.» та низки інших підзаконних актів з питань утримання засуджених до позбавлення волі;
  2. із системи установ виконання покарань виключений такий вид установи, як тюрма;
  3. впровадження системи альтернативних позбавленню волі покарань;
  4. визначеність в межах інституту позбавлення волі – види, строки, умови призначення, можливість звільнення, особливості застосування до неповнолітніх, сформулювання загальної мети покарання тощо;
  5. значні зміни в правовому статусі засуджених до позбавлення волі, а саме розширення свободи засуджених до позбавлення волі, хоча саме вплив на це благо є змістом кари при застосуванні даного виду покарання. Про це свідчать такі законодавчі новації:
    • на нормативному рівні із санкцій статей за злочини невеликої тяжкості практично виключене покарання у вигляді позбавлення волі або істотно зменшені його межі;
  • вдосконалено інститут скорочення строків позбавлення волі через звільнення від реального відбуття даного виду покарання (звільнення з випробуванням, у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, у зв’язку з хворобою, умовно-дострокове звільнення, звільнення вагітних жінок та жінок, що мають дітей до 3 років, амністія, помилування, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням – ст.ст.74-87 ККУ) [2, с.26-32];
  • вперше на рівні закону (а не підзаконного акту) закріплені права і обов’язки засуджених до позбавлення волі (ст.107 КВК), передбачене право засудженого на особисту безпеку (ст.10 КВК);
  • пом’якшено дисциплінарний вплив на засуджених до позбавлення волі: з переліку дисци­плінарних стягнень засуджених виключено таке стягнення, як позбавлення права на одержання чергової посилки або передачі і за­борона на строк до одного 1 місяця купува­ти продукти харчування - ст.132 КВК; граничний термін застосування такого дисциплінарного стягнення, як переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до приміщен­ня камерного типу зменшений до 3 місяців (проти 6 міся­ців) - ст.67 КВК;
  • засудженим, які з незалежних від них причин не працюють чи завантажені роботою лише частково, дозволяється придбавати продукти харчування та предмети першої потреби не тільки на гроші, за­роблені у місцях позбавлення волі, а й на отримані за переказами - ч.2 ст.108 КВК;
  • розширено трудові права: збільшено відсоток від місячного заробітку, який зара­ховується на особовий рахунок засуджених незалежно від усіх відрахувань за умови виконання ними норм виробітку та дотримання вимог режиму - ст.120; час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується до стажу роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умо­ви сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодав­ством - ч.3 ст.122 КВК; робочий тиждень засуджених не може перевищувати 40 годин і вони звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю (ст.119 КВК);
  • майже в тричі збільшена кількість посилок, вдвічі – тривалих побачень, короткострокових - більш, ніж у 4 рази, знято обмеження у листуванні, для забезпечення доступу ув’язнених до природного світла та повітря з вікон камер знято щити-жалюзі, проведена робота з із забезпечення камер нічним освітленням, обладнання санвузлів;
  • поліпшено житлові умови - норма жилої площі на одного засудженого у виправних коло­ніях не може бути меншою 3 м кв., а у виховних колоніях і у виправних колоніях для жінок - 4 м.кв. (проти відповідно — 2 та 2,5 м.кв.) - ст.115 КВК;
  • подальша реалізація так званої прогресивної системи виконання покарань, про що свідчить можливість зміни умов тримання засуджених (в межах однієї колонії чи шляхом переведення до колонії іншого виду), залежно від їх поведінки, ставлення до праці та навчання (ст.100 КВК), що дає змогу збільшити обсяг прав засуджених та надати їм певні пільги. В межах однієї виправної колонії найбільшим обсягом прав користуються засуджені, що перебувають у дільницях соціальної реабілітації, найбільші ж обмеження застосовуються до засуджених, які перебувають у дільницях посиленого контролю [3, с.35, 56, 60-61, 63-64, 69-70, 72; 14, с.71-73].

Зважаючи на значущість концептуальних та законодавчих змін стосовно позбавлення волі, необхідне їх практичне (правозастосовче, матеріально-технічне та кадрове) забезпечення, що є найбільш проблематичним в процесі реформування.

Правозастосовчі зміни відображені в Постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003р. «Про практику призначення судами кримінального покарання»: коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; у разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку [8, с.15].

При цьому, серед правозастосовчих проблем можна виділити дві основні:

1) при ширшому застосовуванні судами альтернативних позбавленню волі покарань в цілому частка засуджених до них не є значною [13, с.54], а крім того, комплексних і глибоких досліджень щодо ефективності їх застосування в Україні не проводилося, а практика виконання таких покарань в зарубіжних країнах свідчить, що вони не стали панацеєю в системі загальної та індивідуальної профілактики злочинності [15, с.63].

На думку В.Маляренко, в Україні об’єктивно знизити покарання у вигляді позбавлення волі нижче 30% від загальної кількості засуджених не можливо, а той, хто порівнює в цьому відношенні Україну з Європою, не враховує, що там інший підхід до статистики і що в нашій країні зовсім протилежний характер злочинності, зокрема рецидивної, і надзвичайно великий відсоток тяжких та особливо тяжких злочинів [18, с.34].

2) Призначення українськими судами позбавлення волі не завжди є проявом суддівського розсуду, адже чинний ККУ в багатьох санкціях орієнтований на безальтернативне застосування такої суворої міри.

Це призводить до того, що в Україні у розрахунку на 100 тис. населення в установах виконання покарань утримується 387 осіб (близько 0,4%). У країнах Західної Європи цей показник становить близько 100 - 0,1% (наприклад, у Німеччині – 85, у Бельгії - 75) [10, с.6]. Хоча, взагалі, існує думка, що в цивілізованій, правовій державі кримінальна репресія може вважатися достатньою, якщо складає 0,1–0,2% від населення, а кількість ув’язнених – до 0,03% від населення [19, с.191].

Реформування в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні застосування покарання у виді позбавлення волі залишається найважчим і не дає змоги реалізувати весь позитивний потенціал цього покарання і, зрештою, уникнути тих проблем, які викликали необхідність пенітенціарних змін. Серед таких проблем сьогодні залишаються:
  1. недодержання режиму тримання в ус­тановах виконання покарань, про що свідчать наявність у засуджених заборонених предметів (спиртних напоїв, наркотичних речовин, колюче-ріжучих предметів, мобільних телефонів) та виявлені факти недозволених зв'язків представників адміністрації із засудженими;
  2. низький фаховий рівень персоналу внаслідок непривабливості роботи в системі виконання покарань через високе навантаження та низьку заробітну плату, що зокрема зумовлює високий рівень плинності кадрів. Так, навантаження на одну особу персоналу місць позбавлення волі кримінально-виконавчої системи становить 3,9 особи, що утримуються в установах (європейський норматив — два на одного працівника). Зарплата у виробничій сфері — на рівні 860—557 грн., у бюджетній — 1178—853 грн.; заборгованість із зарплати становить 2 млн. грн. [10, с.6];
  3. фінансування кримінально-виконавчої служби у розмірі не більше 40% мінімально необхідної потреби [7], внаслідок чого матеріально-технічна база установ виконання покарань і умови тримання засуджених не повною мірою відповідають вимогам законодавства України та міжнародним правилам, зокрема, Європейській конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, та Європейським пенітенціарним правилам, зокрема:
    • виробничі потужності установ використовуються лише на третину, а роботою забезпечена лише четверта частина засуджених. Підприємства мають переважно застаріле обладнання, кількість морально та фізично застарілого устаткування до 2015 року становитиме понад 90% усього парку, нині — уже 51%. Внаслідок цього продукція таких підприємств неконкурентоспроможна, а засуджені не можуть заробити на гідне проживання в колонії, неспроможні відшкодувати збитки, виплачувати аліменти [10, с.6];
    • житловий фонд установ має високий ступінь зношення, його стан незадовільний. Взагалі, в Україні норми житлової площі для засуджених перевищені на 2,1%, адже понад встановлені нормативи у виправних колоніях утримуються боизько 3,5 тис. осіб. Потребує вирішення питання розміщення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, кількість яких зростає щороку в середньому на 110-125 осіб [7];
    • хар­чування ув'язнених та засуджених низькокало­рійне і не відповідне встановленим вимогам (загальна норма на одну особу на добу - 3026,2 ккал. - Постанова Кабінету Міністрів України від 16.06.1992р. N336) [10, с.6; 6].
    • в закладах охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби кількість хворих засуджених перевищує кількість місць на 2,5 тисячі. Порушення норм жилої площі та санітарно-епідемічних нормативів у деяких випадках призводить, зокрема, до поширення внутрішньолікарняної інфекції, в тоому числі туберкульозу (кількість засуджених, хворих на активну форму туберкульозу, у 2006 році скла­ла 7,6 тис. - майже 5% засуджених), виникнення професійних захворювань серед персоналу. Значна частина медичної техніки та виробів медичного призначення у закладах охорони здоров’я, стаціонарного обладнання їдалень та банно-пральних комбінатів, транспортних засобів, а також технологічного устатковання Державної кримінально-виконавчої служби перебувають у незадовільному технічному стані внаслідок тривалої експлуатації, морально застарілі і підлягають списанню [10, с.6; 7].

У зв’язку вищевикладеним реальний стан справ в сфері позбавлення волі не дозволяє зробити загальної позитивної оцінки і вимагає якнайшвидших зусиль по втіленню в життя законодавчих положень, спрямованих на поліпшення становища засуджених.

Крім цього, на шляху приведення національного за­конодавства в сфері позбавлення волі у відповідність з європейськими стандартами є ще невикористані можливості. Це, наприклад, стосується можливості надання кожному позбавленому волі окремої кімнати або жила площа не менше 12 кв.м.; надання засудженим до позбавлення волі відпусток; можливості відвідання родичів у вихідні та святкові дні; заборони застосовувати гамівну сорочку; можливості засуджених вибирати вид занять відповідно до свого бажання при залученні до суспільно корисної праці; регулювання навчання засуджених не у вільний від роботи час, а як оплачуваної діяльності, що здійснюється протягом робочого дня, так само як і пра­ця інших засуджених; передання пенітенціарної системи у відання Міністерства юстиції і т. ін. [1]

Підсумовуючи розгляд питань співвідношення європейських та національних норм відносно позбавлення волі, можна вважати, що дотримання Україною правил, які вважаються елементарними при застосування такого виду покарання, суттєво покращить ситуацію у галузі прав і свобод осіб та, безумовно, наблизить нашу країну до зайняття гідного місця в європейській спільноті.


Список використаних джерел та літератури:
  1. Європейські пенітенціарні правила // isk.com.ua/laws.htm.
  2. Кримінальний кодекс України. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 172с.
  3. Кримінально-виконавчий кодекс України. – Х.: «ІГВІНІ», 2005. – 96с.
  4. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005р. // isk.com.ua/laws.htm.
  5. Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 11 липня 1991р. №88 "Про основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи Української РСР"// isk.com.ua/laws.htm.
  6. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.06.1992р. N336 Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ// isk.com.ua/laws.htm.
  7. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2006р. N1090 «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010р.р.» // isk.com.ua/laws.htm.
  8. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003р. «Про практику призначення судами кримінального покарання»// Вісник Верховного Суду України. – 2003. - №6. – С.14-25.
  9. Близнюк И.Л. Гуманизация исполнения наказания в виде лишения свободы и проблемы дозволений, запретов в исправительно-трудовом праве Украины: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.08/ Украинская академия внутренних дел. - К., 1992. – 24с.
  10. Гусаров С. На шляху до цивілізованих стандартів утримання засуджених// Голос України. – 2007. - №43. – С.6.
  11. Дементьев С.И. Лишение свободы как мера уголовного наказания: Тексты лекций. – Краснодар: «Советская Кубань», 1977. – 64с.
  12. Денисова Т. Правосвідомість суспільства та питання призначення і відбуття покарання// Вісник прокуратури – 2006. - №8. – С.94-101.
  13. Злочинність в Україні: Статистичний збірник/ Державний комітет статистики України. Відповідальний за випуск І.В. Калачів. – К.: Державний комітет статистики України, 2005. – 104с.
  14. Ковганич В., Гель А. Крок до міжнародних стандартів у сфері виконання покарань// Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. - №4. – С.70 - 73.
  15. Колб О., Батюк О. Роль і місце альтернативних до позбавлення волі покарань у системі загальної профілактики злочинності// Юридична України. – 2003. - №12. – С.60-64.
  16. Кримінально-виконавче право України: (Заг. та Особл. частини): Навч. посіб./ За заг. ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 298с.
  17. Льовочкін В., Осауленко О. Проблеми реалізації нового кримінального законодавства кримінально-виконавчою системою України // Право України. – 2001. - №11. – С.125-128.
  18. Маляренко В. Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання// Вісник Верховного Суду України. – 2002. - №3. – С.32-44.
  19. Мелешко Н.П., Тарло Е.Г. Уголовно-правовые системы России и зарубежных стран (криминологические проблемы сравнительного правоведения, теории, законодательная и правоприменительная практика). – М.: Издательство «Юрлитинформ», 2003.
  20. Чучаев А.И., Абдрахманова Е.Р. Лишение свободы и проблемы его реализации: Учебное пособие. – Ульяновск: УлГУ, 1996. – 124с.



Відомості про автора:


Прізвище – Сторчак

Ім’я – Ніна

По батькові – Анатоліївна

Місце роботи, посада – Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, кафедра суспільних дисциплін, старший викладач

Місце навчання - Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, кафедра кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, аспірантка


Координати для контакту:

Індекс: 54040 Адреса: м. Миколаїв, вул. Крилова, 54, кв.245.

Тел: д. 342093, роб. 359565, моб. 80501828953.