Проць Тетяна (с. Вільхівка, Івано-Франківська обл.)

Вид материала

Содержание

Розділ 1. Метафора як категорія мислення і мови
Класифікація метафор
Розділ 2. Метафори у романі Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко»
Граматичні метафори
Стилістичні метафори

Подобный материал:

І місце

Проць Тетяна (с. Вільхівка, Івано-Франківська обл.)

Стилістична роль метафор у романі М.Ткачівської

«Тримай мене, ковзанко»

Вступ

Німецький філософ Артур Шопенгауер вважав, що жінка «не створена для вищих страждань, радощів і могутнього прояву сил; її життя має проходити спокійніше, м’якше, ніж життя чоловіка», бо жіноча доля, був переконаний цей філософ, – це мука пологів, піклування про дітей, покора чоловікові, «для якого вона має бути терплячою і підбадьорливою подругою». Він стверджував: жінка «не призначена для надто великої праці – ні духовної, ні тілесної».

Історія України спростовує висновки Шопенгауера. Жінки України не підпадають під його характеристики. Як правило, на тендітні жіночі плечі звалюються занадто важкі випробування, які потребують неабиякої мужності, витримки та терпіння. Доля жінки в усі часи вважалася актуальною темою для письменників. Згадаймо тільки творчість відомого на весь світ Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. «Наймичка», «Катерина» та багато інших його поезій присвячені образу української жінки. Чимало аналогів маємо і в сучасній українській літературі. Візьмемо до уваги роман Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко». Звичайно, що тут не йдеться про фігурне катання. Йдеться про піруети життєві, і кожен з нас перебуває на власній ковзанці. Роман насичений метафорами, порівняннями, алегоріями, що надають йому виразності, якогось особливого і водночас простого й зрозумілого звучання. Тема твору - доля українських емігрантів, що є до болю знайомою сучасним українцям.

«Тримай мене, ковзанко» став лауреатом конкурсу «Коронація слова – 2007». Цей роман вважається одним із найкращих у творчому доробку Марії Ткачівської, що є відомою письменницею Івано-Франківщини.

Актуальність даного дослідження зумовлена потребою поглибленого вивчення ролі метафороутворень як виражальних засобів мови в одній із найважливіших сфер її функціонування – у художньому стилі; визначення механізмів породження переносних значень, нових семантичних процесів у сфері сучасної української літератури.

Роман «Тримай мене, ковзанко», безсумнівно, вартий уваги читачів. Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що це перше дослідження мови та стилю твору М.Ткачівської. Особливості використання метафор та їхнє значення у романі досі ніким не вивчалися.

До метафори проявляється значний теоретичний інтерес. Семіотика, поетика, філософія, естетика, мистецтвознавство вивчають природу метафори в різних аспектах її функціонування, співставлення з асоціативним, художньо-образним мисленням, символом і т. ін. Метафора є справді складним духовним утворенням, яке з'явилося спочатку, мабуть-таки, на основі інтелектуально-психічної еволюції у прагненні й умінні побачити на інтуїтивно-неусвідомленому рівні співіснування двох сутностей – диференціації відмінностей і зв'язку між ними – смислового, причинного, знакового. Метафора, несучи в собі фізичний контекст пояснення явищ, побудована на тотожностях сторін та їхній несхожості.

Мета наукової роботи – дослідити роль метафор у романі, які є яскравим прикладом індивідуальності стилю письменниці, та їх семантико-стилістичне навантаження. Завдання – охарактеризувати специфіку метафоричності мови, класифікувати та описати виявлені метафори.

Методологічною основою роботи послужили теоретичні праці та монографії Потебні О., Арутюнової Н. Д., Телії В. Н., Блека М. У процесі опрацювання фактичного матеріалу були використані різні лінгвістичні методи. Для характеристики сучасних мовознавчих праць із теорії метафори застосовано прийоми описового методу, зокрема прийом зовнішньої інтерпретації.

У дослідженні механізмів появи метафоричного значення слова, у розкритті образно-семантичних властивостей метафоричних комплексів використано методи семантичної реконструкції та компонентного аналізу. При визначенні формально-семантичних і структурно-граматичних особливостей метафори залучено методи семантичного та метасеміотичного аналізу, а також прийом стилістичного аналізу образних засобів.

Матеріалом дослідження послужив роман «Тримай мене, ковзанко». Об’єктом дослідження обрано метафори.

Джерелами фактичного матеріалу є близько 1000 вибраних і проаналізованих метафоричних одиниць і метафоричних структур, які зафіксовані в даному творі.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження дозволяють визначити особливості використання метафор у художніх творах.

Матеріали роботи можуть використовуватися при вивченні творчості письменників рідного краю в класах загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, коледжів, гімназій.

Розділ 1. Метафора як категорія мислення і мови

Метафора. Природа і механізм метафоричного процесу

З відродженням інтересу до вивчення мови художньої літератури виник термін "лінгвістична поетика". Тому виникла необхідність розвивати і диференціювати зміст лінгвістичного дослідження, визначаючи ті специфічні завдання, які виникають перед дослідником словесно-художньої творчості. Іншими словами, лінгвостилістика – це розділ філології, який застосовується до всіх видів мовних творів, визначаючи їх стилістичні властивості чи особливості.

Лінгвопоетика – це такий вид стилістичного аналізу, який застосовується лише до творів художньої літератури, виділяючи цю останню з усього багатства функціональних стилів людського мовлення. М.Плющ зазначає, що відмінність між лінгвістичним аналізом художнього і нехудожнього текстів полягає в тому, що «для з’ясування смислу нехудожнього достатньо знати граматику мови, а художнього – необхідно виявити підтекст, систему авторських прийомів вираження смислу, встановити естетику образності». Основним завданням лінгвістичного аналізу художнього тексту, на її думку, є «пояснення ідейного задуму письменника, його емоційного, естетичного смислу, на якому ґрунтується твір і що визначає відбір та функціонування мовних засобів для образного відображення об’єктивної дійсності».

Добре відомо, що питаннями, пов’язаними з природою поетичної мови, з вивченням художнього тексту, займалися і продовжують займатися філологи різних країн. У традиції вітчизняного мовознавства в галузі стилістики і теорії поетичного мовлення досягнуті значні успіхи. На основі цих досягнень була розроблена методика лінгвостилістичного аналізу.

Вона пропонує системне дослідження тексту на трьох рівнях: семантичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному.

Аналіз на семантичному рівні – це ніби підготовка до власне лінгвостилістичного дослідження тексту. Він полягає у вивченні «семантичної зв’язності, еквівалентності(відповідності), смислової природи тексту, контексту. Змістових категорій тексту, семантичних основ розуміння й інтерпретації словесного цілого». На метасеміотичному (буквально метафоричному) рівні вивчаються конотації, які слова, словосполучення набувають у контексті словесно-художньої творчості.

У компетенцію лінгвостилістики входять лише перші два рівні, третій належить до області літературознавства. Отже, лінгвостилістичний аналіз – це сукупність евристичних прийомів, вивчення конкретного мовного матеріалу, із якого "зроблений" текст.

Спробуємо, використовуючи дані методи, дослідити стилістичну роль метафор у романі Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко». Для початку наведемо ряд теоретичних понять визначення терміну «метафора».

Словники подають таке визначення «(від грецьк. metarhor – перенесення, вживання слова або виразу в переносному значенні, тобто перенесення на предмет або явище назви іншого предмета, який має характером ознаки, що властиві й позначуваному предметові»; «різновид тропа, який являє собою приховане уподібнення, образне зближення слів на основі їх переносного значення»; «мовний вираз (троп), який увиразнює й збагачує інше слово, котре заміняє на основі значеннєвої чи мисленнєвої подібності або однакової образної структури; вживається також у зворотах (прикметниках та дієсловах)»; «а) семантичний процес, при якому форма мовленнєвої одиниці або оформлення мовної категорії переноситься з одного об’єкта позначення на інший на основі певної подібності між цими об’єктами при відображенні в свідомості мовця; б) похідне значення мовленнєвої одиниці, утворене таким чином.

В основі метафори лежить згорнене або приховане порівняння (Арістотель) і ширше – імпліцитна аналогія нового з наявним, «дальшого» з «ближчим», менш відомого з відомим і т. п.».

Метафора – один з найпоширеніших тропів і засобів творення художньо-образної мови. Уміння складати метафори – це особливий поетичний дар, як вважав Арістотель. «Складати хороші метафори – означає підмічати схожість», – говорив він. Суть метафори полягає в тому, що пряме значення речей і явищ замінюється переносним. Крім того, тут також присутня протидія елементів єдиної системи в їхній антиномічності – схожість в несхожому, враховуючи ознаки, що допоможуть знайти спільну основу. «Шляхом певних ієрархічно організованих операцій,– пише дослідник Е. Мак-Кормак,– людський розум зіставляє семантичні концепти, значною мірою не зіставлені, що і є причиною виникнення метафори. Метафора передбачає певну схожість між властивістю її семантичних референтів, оскільки вона повинна бути зрозумілою, а з іншого боку – несхожість між ними, оскільки метафора покликана створювати деякий новий смисл, тобто володіти суггестивністю».

Метафора історично змінювана в світоглядних і естетичних вимірах. Народившись ще в міфологічному світі, вона не перестає мінятись, адаптуючись до нових стилів мистецтва.

Подібно до епітета та порівняння основне завдання метафори конкретизувати уявлення про предмет, який йдеться, вказуючи на основну його ознаку, але метафора виражає цю ознаку не в прямій формі, а шляхом заміни її словом, що містить в собі дану ознаку. Проте межі образного значення в метафорі ширші, ніж в порівнянні, і вільніші. Те, що в порівнянні означено точно, в метафорі виявляється рухливим і більше зверненим до уяви читача. Така загадковість і образність, що властиві метафорі, саме зумовили її широке використання у жанрі загадок. Метафора вважається одним із найуживаніших тропів.

Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначив такі основні функції метафори, як:

найменування деяких предметів, які не мають власної назви;
підсилення значення сказаного;
засіб для досягнення естетичного враження.

Таким чином метафора – це не просто стилістична фігура, це – світосприйняття. Справжнє художнє світосприйняття, бо воно кормить художню творчість. Мислити образами, зокрема метафорами, – це означає мислити зжато, об’ємно і творчо. Метафора, говорив академік А. Потебня, дає нам можливість «замінювати масу різноманітних думок відносно невеликими розумовими величинами».

Вживання метафор, безсумнівно, є одним із найефективніших і найпоширеніших засобів розвитку і збагачення семантики і функцій слів, без утворення нових.

Процес метафоризації мови – це дуже давній праісторичний процес. Внаслідок цього багато слів сучасної мови набули різноманітного значення. У зв’язку з цим метафоризації присвячено чимало праць лінгвістів, літературознавців, філософів, психологів, але ця проблема залишається надзвичайно складною, адже йдеться про процеси мислення, в яких народжується знання про світ.

Метафоризація не обмежується тільки вживанням одного слова замість іншого, вона утворює новий зміст, який з’являється внаслідок дії складних смислових механізмів. Однією з найважливіших залишається проблема походження метафоричного значення.

Новий погляд на механізми метафороутворення подано у другій половині ХХ століття прихильниками інтеракціоністської теорії метафори М. Блеком,К. Бюлером, Айвором А. Речардсом. Процес метафоризації вони уявляли так: метафоричне судження має два об’єкти – головний і допоміжний.

Існує ще багато теорій походження та зародження процесу метафоризації. Зокрема, згідно з Н. Д. Арутюновою, найважливішим компонентом механізму метафоризації є процедура порівняння. Вона зводиться до пошуків спільних ознак, «метафора може бути виведена з порівняння, заснованого на паралелізмі різнопорядкових явищ». Світ метафори – це світ образного мислення.

Зрозуміти метафору – означає в якійсь степені в думках прослідити шлях її створення, що потребує чималих мисленнєвих зусиль «в подоланні несумісності значень» і «побудові смислової гармонії».

Намагаючись дістатися до суті метафори, дослідити її природу і механізм такого продуктивного процесу, як метафоризація, вчені висловлюють різні думки стосовно того, чим є метафора, що лежить в її основі – порівняння, аналогія, тотожність чи подібність.

І те, що кожний дослідник має рацію, бо аналізований ним матеріал дає йому підстави висловити саме таку думку, вже переконує нас у тому, наскільки складним і різноаспектним явищем є метафоризація і наскільки розгалуженою і багатовимірною є метафора як троп.

Резюмуючи аналіз метафоричного процесу, можна сказати, що метафоризація – це процес, що приводить до отримання нового значення про світ шляхом використання вже існуючих в мові назв.

У цьому процесі взаємодіють наступні сутності: суб'єкт метафори і його мовне знання про світ – з однієї сторони, а з іншої – його знання мовних значень і їх асоціативних комплексів (власний тезаурус). Метафоричний процес передбачає не тільки участь розуму, мозку людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний вислів постає своєрідним вузлом: метафора – людина – світ.

Класифікація метафор

За Л.І.Єфімовим, мовлення стає образним лише тоді, коли в словах активізується метафоричне значення. Образність мови, на думку вченого, передбачає «не тільки експресивність, але й картинність, яскравість, наочність». Основним засобом створення експресивності (образності) низкою вчених (Л.І.Єфімов, О.І.Федоров) вважається метафоризація. Метафора, на думку мовознавців, займає головне місце серед виражальних образних уявлень.

Зауважимо, що експресивність мовлення людини дуже тісно пов’язана з його образністю. Саме в текстах художнього стилю є вагомим додаткове значення слова, його стилістичні відтінки: «експресивність, емоційна забарвленість»; що слугує емоційному забарвленню висловлювання і надає йому «урочистості і невимушеності».

Найвиразніше метафори виявляються в лексиці, що пояснюється індивідуальнішим, конкретнішим характером лексичних значень порівняно з іншими типами мовного значення і, відповідно, їх більшою кількістю та різноманітністю.

Без сумніву, метафора – один із найважливіших способів створення образу. Образне бачення та образне слово і є за своїм характером метафоричним баченням. В метафорі виявляється все, що характерне для образу, з особливою наочністю. Бо у будь-якому художньому образі за прямим, буквальним його значенням, завжди ніби просвічується глибинне, кінцеве значення.

Це ми і спробуємо дослідити, аналізуючи роман М.Ткачівської «Тримай мене, ковзанко».

Розділ 2. Метафори у романі Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко»

Лексичні метафори

Інтерес до метафори як універсального засобу й способу людського мислення та процесів його вербалізації стимулює розширення площин мовознавчих досліджень. Одним із важливих аспектів вивчення метафори є функціональний, який, зокрема, дозволяє розглядати її як стильову ознаку, як структурно-семантичний маркер того чи іншого типу тексту. Із даних позицій досліджують смислові можливості метафор у художньому творі.

У романі «Тримай мене, ковзанко» М.Ткачівська надає перевагу такому стилістичному засобу, як метафора. Зазначимо, що під метафорою розуміємо взаємодію двох компонентів, один з яких (слово, словосполучення, речення, складне синтаксичне ціле) вжито у переносному значенні на основі аналогій будь-якого характеру.

Сама назва роману вказує на те, що твір насичений даними засобами. Письменниця використовує велику кількість цих стилістичних фігур, що зумовлює високу художню образність та надає емоційного забарвлення роману.

Отже, спробуємо визначити особливості вживання метафор, їх стилістичну функцію та чисельність.

У процесі аналізу роману стає очевидним, що значну групу складають метафори, створені внаслідок уособлення внутрішніх дій та станів людини.

Класична метафора не посідає великого місця в романі. Її можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета.

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета – виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки.

Частотність її вживання дуже невелика. Наприклад, «думки забігали кудись у минуле», « думка ні за що не трималась», «думка пропікає» Ці тропи створені на основі древніх асоціацій, коли вважали, що думки можуть бути матеріально вираженими. Метафори «поцілунок сонця, голос моря», «вітер погладив її волосся» допомагають краще передати емоційний стан героїні.

Метафори-уособлення вживаються М.Ткачівською чи не найчастіше (понад 250 разів) і є чи не найвагомішим стилетворчим фактором. Наприклад: «ніч ще пахла самотністю і якоюсь сірою пусткою», «на білій хмарці пам’яті до неї поверталося дитинство», «сонце було невгамовним і вгризалося кожним промінчиком під повіки», «з обох сторін … волого всміхалися яскраво-золоті чорнобривці».

У романі уособлення стає наскрізним і виконує дві функції: композиційну (обрамлення) і функцію антитези, бо з’являється зіткнення і протиставлення «світло і страх». «Це була розстелена моєю безпорадністю ковзанка, на яку ступила обділена материнським теплом дівчинка, ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю і бажання бути не гіршою від інших. Синці навчають триматися на ковзанці. І я навчилася», «я боялася, що не встигну спіймати життя за віжки», «моє життя збігає розмірено і чітко: закони зебри незмінні, як і закони доби, то світло, то безпросвітність… Я завжди хапала життя за віжки. Та моє щастя вшивалося від мене».«Страх не питає, чи він нам потрібний. Він приходить, впинається в горло і тримається доти, поки не спробуєш вирвати його із себе. Тільки тоді він котиться тобі під ноги. Та все ж не зникає. Я мусила боротися зі страхом».

Головна героїня бореться із труднощами і виходить переможницею: «І не варто малювати наново світ, він був кольоровим завжди», «Я вже розрівняла перед собою шлях. Іду до світла, бо ним повниться моя душа.

Світло йде до мене, бо бачить мою спрагу до нього. Я готова жити по-новому», «Яка легкість наповнила душу! Світ розсвітився! То були перші ознаки народження нового життя, перші зазубрини нового пагона на проталині долі. Який благословенний цей світ! Який теплий і дорогий, особливо сьогодні».

Таким чином, у романі стикається все те, що тяжіє до «світла» і «темряви». Перемагає віра в краще: «Бо немає духовних реєстрів, як нема шальок, якими можна вимірювати любов до життя чи любов до Бога. Чи не такі кризи й апокаліпсиси долі роблять людей міцнішими, їхні почуття – сильнішими, думки – світлішими, а віру – непохитною. Берегти життя у хвилинах; не розпорошити жодної миті, подарованої тобі тут, на землі; цінувати все, до чого торкається твоє око – виявляється, щоб збагнути це, треба опинитися на пружку грані».

Базовими в таких метафорах є поняття з емоційної сфери: душа, горе, жаль, співчуття, туга, сум, жах, радість: «Безпорадність, мов грім, – вбиває впевненість у собі відразу ж, як тільки торкнеться вух», «… задихалася від страху», «йди у життя зі світлом, і воно обов’язково до тебе повернеться», «серед черствості світу вічна тільки любов».

Найбільш чисельними серед них є метафоричні сполучення, що характеризують психічний стан, почуття на певний момент.

Їхня кількість становить понад 150: «душа призвичаїлась розпрямлятися, навіть якщо цілий день зігнутий хребет», «рука, яка хапалася за соломинку, впізнала руку, що хапається за повітря», «плечі швидко призвичаюються до своєї ноші, коли збагнуть, що збутися її неможливо».

Другими за кількісною характеристикою є метафори-уособлення, що характеризуються незвичною сполучуваністю компонентів. Вони зустрічаються у творі більше 50 разів.

Висока образна цінність, що виходить за рамки стандарту, додає яскравих відчуттів у кольорову гаму емоцій художнього тексту, зіставляючи в одне ціле різні грані персоніфікованого предмету: «у кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти», «гаманець вирівнює сутужність на розум», «прив’язаність до судна – іноді не тільки клопіт, але й спокій», «мої ноги правили розумом», «слизько… знову слизько… тримай мене, ковзанко».

Крім згаданих вище метафор-уособлень, у романі присутні ще також метафоричні сполучення, що передають динаміку, зміну психічних настроїв і станів людини, проте вони зустрічаються не так часто - близько 30 разів: «Доля мінлива. Сприймай помірковано те, що вона несе тобі. Не піддавайся страхові. Не втомлюйся жити. Навіть з утраченими мріями світ залишається добрим», «Як мало треба для щастя. Варто простягнути йому руку. Бодай порожню. І з неї виростатимуть чимраз нові паростки, що заливатимуть щастям світ».

Зауважимо, що експресивність мовлення людини дуже тісно пов’язана з його образністю. Саме в текстах художнього стилю (зокрема в романі Марії Ткачівської «Тримай мене, ковзанко») є вагомим додаткове значення слова, його стилістичні відтінки.

Граматичні метафори

«Кожна метафора, як відомо, виникає на основі асоціативності лексичних значень, на основі несподіваної лексичної сполучуваності. Проте вона характеризується вибором конкретної синтаксичної форми, яка повертає різними сторонами метафоричний зміст, варіює його», – зазначає С.Я.Єрмоленко. Граматичні метафори та їх різновиди (субстантивні, предикатні, атрибутивні та комбіновані) вживаються у романі чи не найчастіше (біля 600 разів).

Найчисельнішими серед перерахованих вище видів метафор є предикатні. Вони зустрічаються в романі понад 450 разів.

У більшості випадків предикатні метафори використовуються для позначення психічного стану людини і через апелювання до чуттєвої сфери ілюструють емоційний стан героя чи героїні, їхнє світосприйняття відповідно до подій, визначають в тому чи іншому контексті декілька експресивних оцінок. «Роки не завжди беруть із собою дитячу дружбу в доросле життя. Та доросле життя відкриває нові грані, не збагнені в дитинстві», «невідворотна тиша витискала з-поміж них повітря», «кляцнула клямка на дверцятах її душі», «вирішила підвести під минулим риску, та перед тим глянути у зіниці правди», «я відчувала навколо себе непрохідні хащі. Я стояла на пероні життя», «доля погойдала світами, підкидаючи все нові й нові хвилі», «Сашко боявся викрасти себе зі спогадів». Велика кількість предикатних метафор характерна для прозових творів, так як вони рухають сюжет, створюють динаміку та напруженість.

Другими за чисельністю є субстантивні метафори. Їх налічується понад 150.

Присутні у творі також власне субстантивні метафори. Їх налічується більше 15.

Проте найчастіше вони вживаються у поєднанні з предикатними чи атрибутивними метафорами: «Я – автомат, що друкує євро», «оливні сади – велике зелене море», «ти – моє повітря».

Нерідко метафори-уособлення в романі М.Ткачівської «Тримай мене, ковзанко» містять у своєму складі інші метафори, найчастіше генітивні, творячи синтез метафори-уособлення і метафори-генітива. Наприклад: «щедра пригорща осколків, висипаних із Сашкової пам’яті, об які можна поколоти душу», «покручені пальці дерев ще тримаються за життя», «той, хто втікає від себе, є раб вуздечки суперечностей, яка сплутує ноги. Стає посіпакою картань і закидів у бік долі».

З погляду лексичного наповнення у позиції суб’єктного детермінанта здебільшого фігурують іменники на позначення реалій неживої природи. В окремих випадках роль суб’єкта виконують навіть абстрактні поняття, створюючи ще більший контраст і, як наслідок, більш яскраву метафору (персоніфікований абстрактний іменник) «у кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти», «ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю».

Головна героїня роману свій духовний стан прагне передавати саме за допомогою поєднання метафор-уособлень та генітивних метафор: «вона затисла між долонями маленьку зелену яву свого дитинства», «ховаючись за кожнісіньку молекулу повітря», «обруч огиди та злості потроху відпускав», «Ось він, трикутник життя, трензель долі. Всьому є початок, середина і кінець. Першого ми не пам’ятаємо, про останнє думати годі, а от як перехворіти відчуття вершини, після якої бачиш стежину тільки вниз?».

Письменниця використовує також генітивні метафори, причому понад 100 разів, що робить їх другим за питомою вагою стилетворчим фактором.

Понад 35 разів зустрічаються у М.Ткачівської так звані метафори орудного відмінка: «ніч ще пахла самотністю і якоюсь сірою пусткою», «Соломія була Андрієві тишею», «Наталка була свіжим вітром», «грозою вмивалися його очі». Такі побудови тяжіють до метафоризації головного у словосполученні дієслова, що досягається завдяки заміщенню вільної валентності іменником, лексично не сполучуваним з дієсловом.

Треті за кількісною характеристикою серед граматичних є атрибутивні метафори. Їх ще називають метафоричними епітетами. Їхня чисельність у творі становить біля 90 метафор.

Насиченість твору ними надає більш виразного емоційного забарвлення та високої образності художньому тексту: «це був довгий і грузкий шлях», «солодкуватий ванільний запах підіймається хмаркою до фата-морґанних замків», «темно-синій нуднуватий халатик», «довгим кольоровим коридором», «яскрава коричнева гуаш ґрунтів».

Метафори М.Ткачівської своєю удаваною реальністю, зримою виразністю наближаються до симфори – форми метафоричного виразу, в якому опущено посередню ланку порівняння та вказані характерні для предмета ознаки, внаслідок чого образ не названого прямо предмета відчувається як чисте художнє уявлення, що збігається з уявленням про предмет. Термін “симфора” вживає О. Квятковський для означення «вищої форми метафоричного вислову». У романі симфоричний вислів негайно викликає образну уяву не названого предмета, явища, і читач бачить те, що бачить і письменник: «Далі на аркуш розлилися золото, латунь, мідь, кадмій, стронцій, кармін… Соломія засвітилася.

Метафоричні структури у романі можуть розростатися на все речення, створюючи блок висловів чи уривок тексту: «Якщо комусь покладено в колиску талант, йому ( талантові) слід віддатися і творити! Покликання, як тінь: його не проганяють, йому подають руку».

Отже, у романі Марії Ткачівської функціонують найрізноманітніші метафори, що становлять надзвичайний інтерес для дослідження. Особливу увагу вони привертають своєю лексико-граматичною природою, оскільки значний метафоричний потенціал таких метафор формується не лише за рахунок лексичної несполучуваності компонентів, але й завдяки «обігруванню» відповідних граматичних значень. Так суб’єктні компоненти сприяють персоніфікації образів.

Сучасна українська література характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови.

Якщо класична українська творчість має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасна українська література тяжіє до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні. Роль комбінованих метафор у творі досить велика. Поєднання різних видів метафор, що характеризують предмет з кількох сторін, дає нам конкретно-чуттєвий образ.

Стилістичні метафори

Звертаючись до почуттєвої сфери людини, М. Ткачівська створює метафори, які передають внутрішні порухи, різноманітні рефлексії, психічний стан. Тут особлива роль індивідуально-авторських розгорнутих метафор, яких у романі понад 150: «Вчися у них, щоб не розсипатися тобі, як пісочному тістечкові, від твоїх же невмілих пальців. Ти сильніша від цих італійських скель, бо пила з карпатських джерел снагу до життя», «Твій песимізм наповзає на тебе, як черговий серцевий напад. Ти не перетиснеш йому горлянку, бо в нього немає шиї», «Якщо навіть колись наша любов розчиниться в повітрі так, як і наш подих, її свіжістю ще довго дихатимуть ті, хто прийде після нас. Вони світитимуться нашим світлом, не підозрюючи цього».

У творі зустрічаємо велику кількість метафоричних різновидів, серед яких досить частою є розкрита, розшифрована метафора (понад 150 таких утворень).

Розкрита метафора – це стислий образ, у якому оголено обидва полюси (те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється): «кохання – це штормова хвиля, яка збиває з ніг, не питаючи згоди», «кохання – канат, яким жінка пробивається навіть до найчерствішого серця», «бувають жести, за якими ховаються цілі томи, бувають слова, за якими ховається порожній папір». Перший член такої розкритої метафори – цілком реалістичний: кохання, жести, слова. Другий, тобто той, з чим порівнюють, зіставляють, містить у собі метафоричний сенс.

Нерідко під пером М.Ткачівської розкрита метафора стає афоризмом: «Дружина – це професія, чоловік – це сира глина», «Сім’я – це човник для двох: тільки тоді маєш шанс перейти пороги, коли веслують двоє», «Життя дане раз і ніколи більше, за яке варто триматися не павутинкою, не ниточкою, а всім своїм єством».

Розшифрована метафора у творі часто містить метафоричну характеристику, яку суб’єкт її роману дає сам собі: «Я світилася, як світиться дитина, коли їй подарували нову ляльку», «Швидше б відпуститися своєї шкарлупки, і, як равлик, виповзти на світ. Залишається глибше зачинитися в мурі свого серця».

Особливістю метафор цього класу нерідко є незвична чи суперечлива сполучуваність компонентів. Художнє мовлення Марії Ткачівської надає нового стилістичного звучання усталеним конструкціям, виражає самобутність її індивідуального стилю.

Метафора - це ніби загадка, яку читачу запропоновано розгадати. Якщо ця загадка занадто складна, то її розгадування може зашкодити процесу сприймання.

Але якщо метафора являє собою для читача загадку посильну, неважку, але і не поверхову, ординарну, то вона заставляє активно працювати уяву, не вимагаючи в той же час складних розумових зусиль, “розшифровки” тексту. Процес сприймання в такому випадку стає і радістю пізнання, і радістю відкриття. Сприймаючий відчуває себе близьким до творчості.

Метафора Марії Ткачівської веде в “затекст”, постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху художнього образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, – відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його.

Висновки

Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основних шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення понять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Потенційно будь-яка метафора містить в собі «море простору». І в цьому одне із джерел сили її художнього впливу. Природна сфера вживання метафори – художнє мовлення, її головна функція не комунікативна, а естетична, її призначення не повідомляти інформацію, а викликати уявлення.

Будь-який текст стає художнім тоді, коли вселяється в нього утворений людською фантазією (але не вузько утилітарною, безкрилою і збідненою в почуттях) художній світ свободи в асоціаціях, зрівняннях, метафоричності, в іскрометності якої освітлюються безліч явищ, які до цього могли залишатись для нас внутрішньо відчуженими, незнаними. В метафорі – символіка пізнаної і стисло закодованої в формі художньої ідеї.

Отже, розглянувши метафорику як одну з констант стилю М. Ткачівської, можна без перебільшення стверджувати, що метафора і принципи метафоризації є основою її творчості.

Метафори у романі допомагають письменниці майстерно передати настрої, переживання героїв, характер подій через оживлення (олюднення) природи та неживих предметів чи явищ (уособлення), зачудувати довершеною мовною формою, що вражає красою і силою художнього слова.

Стилістичний прийом персоніфікації здебільшого виражається дієслівними метафорами. Особливістю тропів цього класу нерідко є незвична чи суперечлива сполучуваність компонентів.

Мова художніх творів створюється за допомогою троп і фігур, живе ними, вибудовує свій той образний світ, без якого її самої немає. Так письменник стає художником, майстром слова. Поетика – це образне бачення світу, мислення образами, це намагання підняти мову над її утилітарним призначенням до вищої ролі – бути засобом естетичного самовираження автора й естетичного впливу на інших.

Мова Марії Ткачівської відзначається надзвичайно своєрідним, індивідуальним синтаксисом і тропами. Це мовотворчий талант, ще не вивчений мовознавцями. Це барвисте море художнього багатства слова, яке треба досліджувати і відкривати.

Blog

Проць Тетяна (с. Вільхівка, Івано-Франківська обл.)

Содержание