Деркач Василь (с Джурків, Івано-Франківська обл.)
| Вид материала | Документы |
- Генеральний план Івано-Франківська. Пояснююча записка, 884.54kb.
- Селезінка Роман (м. Коломия, Івано-Франківська обл.), 189.07kb.
- Кропивницька Любов ( c. Красник, Івано-Франківська обл.), 200.89kb.
- Проць Тетяна (с. Вільхівка, Івано-Франківська обл.), 523.03kb.
- Україна івано-франківська міська рада івано-франківської області виконавчий комітет, 51.91kb.
- Наталія Гордій (м. Рогатин, Івано-Франківська обл.), 256.56kb.
- Івано-франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка календар знаменних, 1148.62kb.
- Сказка для двоих в Карпатах, 10.87kb.
- Рішення івано-Франківської міської ради дев’ята сесія шостого демократичного скликання, 163.81kb.
- Відкрите акціонерне товариство «промхімсантехмонтаж», 24kb.
ІІ місце
Деркач Василь (с Джурків, Івано-Франківська обл.)
Особливості використання лексичних діалектизмів
східнокарпатських говірок у романі Петра Шекерика-Доникового "Дідо Иванчік"
Вступ
Народ безперервно творив і продовжує творити свою мову. Залежно від його історії мова народна може мати більш або менш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуває особливого вияву – літературної мови. Виникнувши на основі народної мови, літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибоке знання народної мови, – хоча б одного з її діалектів, – має виняткове значення і для творчого володіння літературною мовою.
Як відомо, діалектизми – це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови – акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному.
Діалект, або говір, існує як загальне – вияв мови народу, а разом з тим і як часткове, окреме, – вияв місцевих, специфічних рис. Перші риси завжди абсолютно переважають, другі можуть виявлятися кількісно дуже невиразно. Між загальними рисами і суто місцевими в говірці чи діалекті є свій певний зв’язок, який носіями діалекту, як правило не помічається.
Залежно від формування та історичного розвитку діалектне дроблення мови народу може бути дуже різноманітним. Найменш дрібною одиницею в діалектних виявах є говірки – мова окремого населеного пункту чи навіть окремої місцевості. Спільні діалектні риси говірок певної місцевості, що мають спільні специфічні риси і свої особливості формування, являють собою теж своєрідний діалектний вияв мови народу й називаються діалектною групою, або наріччям.
Проблема дослідження діалектизмів в українській мові вже давно не нова, проте досі недослідженим залишається явище застосування діалектів в художньому творі з метою передачі не тільки матеріальної і духовної культур, а й мовної особливості, відмінності тої групи населення, власне чиї говірки досліджуються.
Актуальність даного дослідження зумовлюється тим, що в літературі з’являються твори, де зустрічаються діалектизми, значення яких часто-густо не зрозуміле пересічному читачеві, оскільки належать такі слова до якоїсь особливої групи говірок, наприклад, гуцульських. Такі твори вимагають додаткового доопрацювання, оскільки не всі автори подають тлумачення використаних ними діалектизмів.
Мета наукової роботи – на матеріалі роману Петра Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік» простежити різноманітність використаних лексичних діалектизмів, що є проявом його письменницького стилю.
Нетрадиційність даного дослідження полягає в тому, що діалектизми досліджуються не на матеріалі твору, написаного літературною мовою з частковим уживанням діалектних лексем, а на матеріалі роману, що повністю написаний живою народною мовою. Про Гуцульщину, традиції і обряди багато писали, зокрема за останні двісті років, але досліджувати особливості їхньої мови не спотворюючи її, охочих було мало. Даний роман, який протягом десятиліть вважався втраченим, був виданий у дві тисячі сьомому році. Автор добре володів гуцульською вимовою, умів її вдало передати українським правописом і зберіг своєрідність і колорит гуцульської мови.
Методологічною основою роботи послужили теоретичні праці С. Бевзенка, І.Матвіяса, Б. Кобилянського, Ф. Жилка, Я. Закревської, М. Лесюка.
У процесі опрацювання фактичного матеріалу були використані різні методи, зокрема метод аналізу, класифікації мовних одиниць, відбору потрібних аналізованих явищ, що дало змогу висвітлити порушену проблему.
Розділ 1. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі
та в історичному розрізі
Походження діалектизмів у процесі розвитку української мови
Українська мова належить до групи слов’янських мов у системі індоєвропейських. Слов’яни населяли здавна значну територію Середньої та Східної Європи. Численні пам’ятки їх матеріальної культури засвідчені з ΙΙ тисячоліття до нашої ери. Впродовж досить довгого часу тривала етнічна та мовна спільність слов’ян, хоч й вони мали певні діалектно-племінні відмінності в мові. На початку I тисячоліття нашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяються східні й західні слов’яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їх спільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов’ян продовжували бути ще спільними.
Східні слов’яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI столітті нашої ери під назвою “анти”, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII загальна назва “анти ” для східних слов’ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX столітті, поширюється нова назва “рос”, “роси”, яка з місцевої, племінної, стає загальною для всіх слов’ян.
Склад і територія східнослов’янських племен наукою достатньо ще не досліджені. Частина східнослов’янських племен, що згадуються в давньоруському літописі “Повість временних літ”, простежуються, за археологічними даними, з IV-V століття нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов’ян, як про це можна судити з археологічних даних, були досить міцними і історично тривалими об’єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв’язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.
Українська мова виникла внаслідок трансформування територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Одночасно з виникненням української мови відбувається і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свого формування вже був політично та економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.
Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності – це сукупність близько споріднених діалектів і говірок, які служать засобом спілкування широких народних мас. Вони є одним із різновидів, однією з форм вияву національної мови; разом із літературною мовою в її писемній і усній формі вони складають те єдине ціле, що звичайно звуть загальнонародною національною мовою. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.
Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV століття занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних, культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.
Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість і силу.
Давня українська літературна мова не могла розвиватися і перетворюватися швидкими темпами під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що була теж своєрідним варіантом давньоруської мови. Однією із важливих причин такого застою у розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII століття) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв’язку з ліквідацією російським царизмом залишків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіційних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.
У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX і навіть у XX столітті, перетворюючись в окремий вияв. Окрема її форма була і на Закарпатті.
Отож український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно в зв’язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови. Вона виникає не шляхом перетворення давньої української літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнського, західноукраїнського, або галицького, закарпатського), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків один визначається головним – на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX століття, стає загальнонаціональною літературною мовою.
Отже, нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними. У XX столітті, після революції, зокрема після возз’єднання всього українського народу, українці отримали єдину літературну мову. Вона основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини і має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних.
Діалектизми як лексика обмеженого функціонування
Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми.
Діалектизми – позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Словник літературознавчих термінів так подає тлумачення даного поняття:
Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами.
Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально здиференційованих елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та інше). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостатнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення у літературну мову цих одиниць є мова художньої літератури, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми – поняття історично мінливе, що формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на оцінці конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники.
Б.В.Кобилянський у своїй праці ”Діалект і літературна мова” розрізняє фонетичні, лексичні, морфологічні та синтаксичні діалектизми. Однак мовознавці, окрім вищезгаданих, виділяють ще діалектизми акцентуаційні, словотвірні, граматичні, семантичні та фразеологічні.
Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко – акцентною структурою.
До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями [о], [е] з [і]; [о] з нулем звука; [е] з [о] (война, крів’ю, хтіти); [е] на місці [а] після м’яких приголосних (житє, дєкувати); збереження [о] у словах богатий, горячий; заміна [ф] на [х], [хв] (арихметика, шкахва); наявність [р] (горувати) замість [р′] (горювати), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою – матюнка (матінка), кождий (кожний).
Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами – оспаний (заспаний), поранок (ранок), дружитися (одружитися).
Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів (парадигм баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси, межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм ( любови, радости; сей, сього, сего) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] (до берега), об [дорогу] замість до дороги, сполучниками котрий (який), коби, гийби (якби), а також відбиттям наслідків аналогічних змін.
Місцеві форми слів, не узаконені граматикою літературної мови, – морфологічні діалектизми. Наприклад, форми орудного відмінка однини жіночого роду: мнов, тобов, пшеницев; енклітичні форми займенників: скажи ми (скажи мені), дам ти (дам тобі), не бий го (не бий його); дієслівні форми минулого часу: ходивім (я ходив), ходивіс (ти ходив), ходимисмо (ми ходили), ходилисте (ви ходили); діалектні форми прислівників: теперечки (тепер), тутечки (тут), осьдечки (ось).
Синтаксичними діалектизмами називаються місцеві особливості будови речень, що є незвичними і неприйнятими в літературній мові: А що то сі тобі розходит? (У чому справа?), Я сі бою за тото говорити...(Я боюся про це розмовляти).
Лексичні діалектизми – найчисленніша група. Серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні становлять дублети до літературних відповідників (леґінь – парубок) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскамличитися – посміхатися, єретувбитися – сердитися). Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у так звані поетизми – характерну стилетворчу ознаку мови поезії – лексема ватра (вогнище, полум’я, багаття), яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50-60 роки активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів.
Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, невідомі поза межами певного наріччя, говору, називають етнографічними (етнографізмами). Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад:
а) назви одягу: гуня (свита з домашнього нефарбованого сукна), кошуля (вишита сорочка) – у північних наріччях; кобеняк (довга свита на негоду), керсет (верхній жіночий одяг без рукавів), витяжки (чоботи із суцільної шкіри) – у південно-східних наріччях; гачі (полотняні штани), черес (широкий шкіряний пояс) – у південно-західних наріччях;
б) назви страв та продуктів харчування: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґан (вид печива) – у північних наріччях; балабухи (спечені з тіста шишки), кваша (солодка страва з житнього борошна) – у південно-східних говорах; гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) – у південно-західних говорах;
в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овир (приміщення для просушування снопів) – у північних говорах; ковганка (дерев’яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина) – у південно-східних говорах; колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним дахом), кічка (частина підводи з двома колесами) – у південно-західних говорах;
г) назви, пов’язані зі специфікою гірської місцевості, природними та кліматичними умовами: побережник (вітер уздовж берега), плай (гірська стежка), бескид (круча, ущелина).
Семантичні діалектизми відрізняються від нормативно вживаних у літературній мові слів тільки своїм значенням: тісний (сутужний).
Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбивають фонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому в літературних джерелах виступають як варіантні – ні в кут, ні в двері, те саме значення виражають – ні в тин, ні в ворота, ні в ліс, ні в поле, ні берегом, ні водов.
Українська діалектична мова являє собою складну ієрархію діалектичних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками різних структурних рівнів, якими вирізняється з посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою.
Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також і поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.
Отже, діалектизми – позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій. В основному сфера їх вжитку – певна місцевість, де вони існують в усній формі, та література, де вони служать для мовної характеристики персонажів чи для відтворення місцевого колориту.
Східнокарпатські (гуцульські) говірки Карпатської групи говорів південно-західного наріччя як найбільш активно діючі діалектнотворчі одиниці
Гуцульщина – неповторна перлина Українських Карпат – здавна приваблює до себе етнографів, етнологів, фольклористів, істориків і, безперечно, мовознавців. Кількість праць, присвячених її культурі, побутові, народній творчості, мистецтву і мові, набагато перевищує кількість досліджень будь-якого іншого етнографічного району України.
Серед таких досліджень значне місце займають праці, що стосуються вивчення гуцульських говірок( інколи буде вживатися синонімічний термін – східнокарпатські говірки) одних з архаїчних говорів української мови, які і нині належать до активнодіючих діалектотворчих одиниць і відзначаються рядом специфічних рис, не відомих іншим українським діалектам і українській літературній мові. Гуцульські говірки надзвичайно цікаві й з погляду тривалих контактів з іншими мовами та їх діалектами, які залишили помітний слід у словниковому складі мови гуцулів.
Гуцульські (або східнокарпатські) говірки належать до говорів Карпатської групи південно-західного наріччя української мови, до яких вони зараховуються на основі характерних рис, властивих усім рівням мовної структури.
Поширені гуцульські говірки у південно-західних районах Івано-Франківської області, у західних (гірських – Вижницькому і Путильському) районах Чернівецької області та у східній частині (Рахівський район) Закарпатської області. На сході і північному сході гуцульські говірки межують з покутсько-буковинськими, на північному заході – з бойківськими, на заході – із закарпатськими говірками. На півдні вони межують з говірками румунської мови, пересікаючи однак кордон Румунії у Сучавську область.
Межі гуцульських говірок, зокрема північна і північно-східна, визначались дослідниками по-різному і не завжди ототожнювалися з етнографічними межами Гуцульщини. На основі здійснених досліджень і, зокрема картографованих даних II тому Атласу української мови, розмежувальна смуга між гуцульськими і закарпатськими говірками проходить на схід від річки Шопурки, між гуцульськими і бойківськими – приблизно по річці Бистриці, південніше Надвірної, охоплюючи село Пасічну і селище Делятин, доволі широкою смугою проходить на південний захід поза Косовом, Вижницею і далі на південь до державного кордону з Румунією. Найбільш нечіткою є межа, що відокремлює гуцульські говірки від покутсько-буковинських, з якими вони найбільше споріднені.
На основі попередніх досліджень і в першу чергу даних II тому Атласу української мови та Словника гуцульських говірок можна визначити їх характерні особливості на усіх мовних рівнях, зокрема на лексичному. Гуцульські говірки на сьогодні є активно діючою діалектнотворчою одиницею, незважаючи на нівеляцій ні процеси, які відбуваються під впливом української літературної мови, всезростаючому почуттю мовної норми носіїв і завдяки радикальним змінам позамовної дійсності сучасного села.
Підтвердженням активності функціонування гуцульських говірок можуть послужити своєрідні експерименти, проведені дослідниками останніми роками. Суть їх полягає в тому, що рукописні словники з Гуцульщини, укладені В.Коржинським та М.Мосорою понад сто років тому, були перевірені в польових умовах – у тих же місцевостях, щоб виявити, скільки із записаних авторами словників слів збереглося в активному фонді сучасних мовців. Результат перевершив сподівання: переважна більшість записаних слів активно функціонують і сьогодні.
Особливо багата лексика гуцульських говірок на специфічні назви таких ділянок як народні промисли – бондарство ( дорнєнка, цонґлі, бербениця, чуберка), ткацтво (поножі, сідавка, скраклі, штак), гончарство ( верхнєк, жорнівка, жоліб, спіднєк, гладунец, тарелі), різьба по дереву (лускачі, трійці, люльки), токарство (берівочка, пугарчик, раква, флєші).
Неповторні гуцульські назви рослин, яких тут значно більше, ніж в інших українських говорах – афини, бешєзник, гавйез, ґоґодзи, дремюх, змієван, золошник, йван-зіллє, цар-зіллє, євірниці, круто вежі, оделен, самозелень, серпівник, хобза, черсак, шовкова косиці та інші.
Своєрідність лексики гуцульських говірок виявляється в усіх частинах мови, про що яскраво засвідчують, наприклад, гуцульські прислівники (вітківось,. звідкісь, змалку, у підполуднє, відав, направці, млаво).
Цікаві окремі мікрогрупи народних найменувань, до яких належать, наприклад, назви, пов’язані з народним календарем. У гуцулів поширеним є спосіб номінації часових відрізків відповідно до релігійних свят: у Великодни, у Дмитрі, у Михайлі, на Пилипівку, у посток (Петрівка), У Юру, межи Манками. Ще більше назв для означення певни відрізків часу, пов’язаних з виконанням певних важливих сільськогосподарських робіт: по сапаню, у драню, в сінокосах.
Образність, соковитість і неповторність гуцульських говірок особливо відчутна у безлічі фразеологізмів(біда йиго бери, борсати постоли, дріжика грати, шукати зачіпки), у гуцульських приказках та прислів’ях (брехати – ни фостом махати; ни кажи бігме, бо ти зігне), в експресивно-емоційній сфері прокльонів та лайок (абис дівков посивіла; смага би тє вкела; болячка би тє вгріла; пес би ти губи лизав).
Отже, гуцульські говірки посідають значне місце на діалектологічній карті України. Вони здавна ваблять і притягують мовознавців. Заслуговує окремої уваги лексика, що відрізняється семантикою, звучанням чи формою від унормованої лексики літературної мови.
Розділ 2. Особливості використання лексичних діалектизмів
східнокарпатських говорів у романі Петра Шекерика-Доникового “Дідо Иванчік”
Роман “Дідо Иванчік” як літературний шедевр гуцульської старовітчини
Роман Петра Шекерика-Доникового “Дідо Иванчік ”– унікальний твір із гуцульського життя. Цей раритет цікавий як пам’ятка народних традицій, ментальності, як своєрідний живий архів гуцульської мови у її красі, образності, величі, грайливості. Твір написаний тією мовою, яка нині на Гуцульщині занурюється щораз глибше у пласти історії, оскільки зверху стелиться ще один пласт: мови, часткового видозмінення традицій. Нічого тут не вдієш – мова - живий організм, вона змінюється разом зі світом.
Автобіографічний роман “Дідо Иванчік” автор написав у кінці тридцятих років уже минулого двадцятого століття. Точної дати смерті письменника не встановлено, однак відомо, що роман він завершив писати двадцятого квітня тисяча дев’ятсот сорокового року на присілку Підсинці у Жаб’ю (тепер селище міського типу Верховина).
Цим твором, як пише Василь Зеленчук, характеризуючи роман, майстер слова і пера довершив виконання свого боргу перед Богом за даний йому талант і зробив підсумок свої творчості.
Польський письменник і етнограф Станіслав Вінценз, оцінюючи колоритну постать П.Шекерика-Доникового, зазначає, що той “був людиною талановитою, якщо не геніальною, і створив твір, який, якщо його колись відкопають, буде гордістю саморідного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного”. Тобто мова йде про останній і найбільший літературний твір гуцульського громадського діяча, етнографа, публіциста і прозаїка Петра Шекерика-Доникового “Дідо Иванчік”.
Петро Шекерик-Доників як письменник відомий неширокому колу читачів. Більше зустрічаємо це ім’я, коли говоримо про нього як активного громадського діяча Гуцульщини – одного із організаторів січового руху на Гуцульщині, посла Польського сейму, війта Жаб’євської громади, чи коли мова йде про етнографічні записи, зроблені на Гуцульщині.
Навіть понад сто оповідань, поміщених у виданні Володимира Гнатюка “Народні оповідання про опришків”, розглядаються насамперед як етнографічні записи, хоча у них явно простежується авторська художня літературна обробка. Володимир Гнатюк, даючи високу оцінку цим твором, зазначав, що “найкраще відданий і найчистіше захований гуцульський діалект у записах Петра Шекерика-Доникового; всякі инші записи, крім Шекерикових, роблені інтелігентами не в фільольогічних цілях, тому й них не все видержаний діалект у повній силі. Правда, Шекерик-Доників також не фільольог, але він як уроджений гуцул, який жиє постійно в родиннім селі, віддає його так гарно, що більше не можна від нього жадати”.
Чистим гуцульським діалектом П.Шекерик-Доників завжди послугувався, працюючи над своїми творами. У тисяча дев’ятсот тринадцятому році виходить окремою книжечкою у Львові оповідання “На дні озера” про перебування у Карпатах монголо-татар. У виданнях “Калєндаря гуцульського” за тисяча дев’ятсот тридцять сьомий і тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий роки було опубліковано ще два гумористичні оповідання: “Когутові рада”, “Єк жінка з розумного чоловіка зробила дурного”.
І ось уже через шістдесят літ віднайдено рукопис прекрасного твору “Дідо Иванчік”, що був закопаний у землю.
З приходом Радянської влади Петра Шекерика-Доникового переслідували, перешкоджали писати, вилучали уже написану першу частину роману. І все ж авторові вдалося дописати свій найбільший літературний шедевр. Згодом його арештували і відправили до Станіславова. Шекерика обвинувачували в тому, що він виступав проти СРСР, комуністичної партії, виявляв незадоволення встановленням Радянської влади на Західній Україні, підтримував зв’язки з “націоналістичною бандою”, яку очолював його син Дмитро. 11 жовтня 1940 року НКВД засудило П.Шекерика на 8 років тюрми. Після суду невільницька дорога Шекерика-Доникового пролягла до Сибіру, де навіки загубилися сліди вірного сина Гуцульщини. Його дружина Параска усім твердила, що уся література та рукописи чоловіка були вилучені і спалені. Насправді рукопис роману “Дідо Иванчік” вона закопала в землю, декілька разів міняла схованку і як найціннішу реліквію заповіла дочці Анні берегти до кращих часів. І тільки з утвердження Української незалежної держави, під час святкування 110-річчя з дня народження Петра Шекерика-Доникового пані Анна вручила товариству “Гуцульщина” рукописи роману.
Твір – шедевр гуцульської старовітчини, душевної ментальності гуцулів, яку передано в образах. Діалектні форми представлені однаково як у мові персонажів, так і в авторській мові. Для відтворення колоритної мови персонажів автор передає неповторне багатство гуцульського мовлення з його своєрідною інтонаційною будовою, мелодійною організацією, тому діалектизми в ньому можна проаналізувати на всіх структурних рівнях мови.
За задумом автора “Дідо Иванчік” – це повість. Однак, ознайомившись із цим твором, фахівці виявляють у ньому риси роману, що навіть носить автобіографічний характер.
За своєю творчою манерою Петро Шекерик-Доників надає романові рис магічного реалізму чи бароковості. Подаючи читачеві панораму духовної та матеріальної культури, автор відкриває широке поле діяльності для наукових студій над цим твором.
Введення власне лексичних діалектизмів у художню канву роману ”Дідо Иванчік“ як засіб реалізації задуму автора
Мова твору письменника і активного діяча Гуцульщини Петра Шекерика-Доникового ”Дідо Иванчік“ належить до південно-західного наріччя або діалектної групи, а саме до східнокарпатської групи говорів чи гуцульських говірок, що стали основою для лексичної тканини твору.
Утвердження норм літературної мови поступово змінювало ставлення письменників до народної мови. Перехід від мовних норм рідної говірки, на які орієнтувалися автори на початковому етапі розвитку літературної мови, до, на думку П.Ю.Гриценка, інтердіалектних норм зумовив появу нового стилістичного розмежування мовних елементів художнього твору на літературні й говіркові, діалектні елементи. Таке розмежування завжди було рухомим, історично змінним, оскільки частина діалектизмів ставала варіантами літературної норми чи згодом і зовсім втрачала відтінок діалектної належності.
Вироблення норм літературної мови не перетнуло шлях говірковому мовленню на сторінки художніх, публіцистичних творів, хоча зменшення числа діалектизмів і перебуває у прямій залежності від рівня унормованості та опанування нормами широких кіл мовців. Швидше можна спостерігати явища іншого плану: від норм діалектної мікросистеми автори піднімаються до норм літературної мови і вже з цих позицій звертаються до говіркових джерел. Робота письменника над діалектним словом чи діалектним значенням уживаної в літературній мові лексеми завжди набагато складніша і тонша, ніж використання фонетичних, морфологічних чи синтаксичних діалектизмів.
Як уже зазначалося, лексичні діалектизми поділяються на дві групи: назви, пов’язані з етнографічними особливостями носіїв певних говірок (етнографізми, що позначають реалії, поняття, існування яких чітко окреслене територіально без літературних відповідників), і діалектні назви відомих у різних регіонах реалій, – такі лексеми мають один або кілька літературних відповідників. Використання кожного із цих типів діалектизмів у художньому творі має свої особливості.
У романі ”Дідо Иванчік“ присутні всі види діалектизмів, тому що твір написаний живою народною мовою, та значна увага приділяється власне лексичним діалектним одиницям, які мають семантичні відповідники в літературній мові та позначають широковідомі реалії:
У дєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий.
Дєдя, ім., ч. Батько.
Ріс я пестуном у хаті, прото найменчя дитина у старині. Розвезений, шо най Бог боронит.
Пестун, ч. Дитина, яку занадто люблять і все дозволяють.
Стариня,ім., мн. Батьки.
На цій дорозі лиш одна ми запута була – старовіцкі Доникові хати.
Запута,ім., ж. Перепона, перешкода.
Зацитькувати, дієсл. Задобрювати.
Пофоскувати, дієсл. Вередувати.
“Може, се тот сам головний мольфар Олексій з Плоскої?”.
Мольфар, ім., ч. Чарівник, знахар.
Махав так моцно гачами на хмари, шо аж упрівав, та так шепотів шош губами, якби в горєчці говорив.
Упріти, дієсл. Відчути спеку.
Горєчка, ім., ж. Висока температура.
За тото уни пудно запізмували на него тай зачєли си напосідати, аби докончє датися йиму узнаки.
Пудно, присл. Страшно.
Запізмувати, дієсл. Тримати зло.
В хаті, коло задної стіни, стоєв потемок, а вид того потемку Иванчікови лєгав на серце йкийс тяжкий тусок так, єк на гори лєгаєт мрака на слоту.
Потемок, ім., ч. Темрява, пітьма.
Мрака, ім., ж. Туман.
Тусок, ім., ч. Смуток.
Семантичне значення етнографічних діалектизмів у романі ”Дідо Иванчік“
Етнографічні діалектизми відіграють не менш важливу роль у лексичній тканині роману. Деякі літературознавці вважають, що перенасичення мови художнього твору будь-якими діалектизмами веде до зниження його художньо-естетичної вартості, до порушення контакту з читачем. Діалектизми в художньому творі будуть виправданими, коли вони необхідні для кращої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій. Етнографічні діалектизми – це якраз та лексика, що позначає назви реалій з життя горян. Етнографізми стосуються здебільшого різних сфер людської діяльності, а отже, стилістично виправдані в тексті, тому що не мають паралелей у загальнонародній мові. Це єдино можливі слова, для передачі позначуваних ними понять. Описуючи життя та процеси діяльності гуцулів, автор активно використовує зокрема такі тематичні групи етнографізмів:
а) назви одягу;
Єк пролюдні крисані в леґенів закєтичєні трєсунками, так місцями позакитичювані гори садками.
Крисаня, ім., ж. чоловічий головний убір, капелюх з широкими полями.
Трєсунка, ім., ж. Прикраса для капелюха (крисані).
Дідо у вилатаній драноцци, оперезаний в широкий ремінь на п’єть прєжок. У кептарику з причєп’юваними зубцями, та смолєній крисани на голові повернув у ватерник.
Дранка, ім., ж. Дуже стара сорочка.
Кіптар, ім., ч. Кожушок без рукавів з овечої шкіри.
У хаті світла ни було, лиш палахкотіла кучєрєва ватра у печі.
Ватра, ім., ж. Вогнище, полум’я, яке не повинно згаснути.
Лиш нараз обернувси в хоромах плечима в хату, а лицем надвір, тай так, єк стріла з лука, й простоволосий свис я кріз ґражди надвір. Розперезаний, навіть без портєниц.
Портєнци (портки), ім. Нижня білизна (підштанники).
Смерикові ліси убиралися в білий иней, єе молодєта до вінченя у білі ґуґлі.
Ґуґля, ім., с. Верхній одяг без рукавів, виготовлений з домотканого полотна, використовувся як весільний одяг.
Цілов гурмов, разом из цирковним братством, обступили пид церквов сідого діда, по старовіцки зібраного; в шлику на голові из чєрленим наголовником, у дубленій сардачіні попид плечя из стісним клинєм, у дублененьких гачьох, прибутих замість онучь папучях.
Шлик, ім., ч. Плетений із шерсті головний убір круглої форми.
Висновки
Діалектна лексика є органічним складником загальнонаціональної мови. Вивчення живого народного мовлення – актуальна проблема сучасного українського мовознавства, оскільки воно – це не тільки основа літературної мови, але й свідок її історії, джерело для подальшого її розвитку та збагачення. Українська літературна мова перебуває в тісних зв’язках з народними говорами. Навіть сьогодні, незважаючи на унормованість, українська літературна мова не перестає вбирати в себе лексичні елементи з народних говорів. З іншого боку, літературна мова впливає на територіальні діалекти. Цьому сприяють сучасні форми виробництва, наявність в селах та містечках інтелігенції, шкіл, вплив преси, художньої літератури, радіо, телебачення тощо. Таким чином, літературна мова через засоби зв’язку та спілкування розмиває діалектні говори і зближує їх.
Як відомо, діалектизми – це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови.
Слід розрізняти поняття ”діалект“ та ”говірка“. Діалект – це група однотипних говорів із спільними мовними ознаками. Говірка – це найменша діалектна одиниця, яка охоплює мову одного або кількох однотипних у мовному плані населених пунктів. Найбільшою діалектнотворчою одиницею є наріччя, яке об’єднує мову декількох однотипних говорів.
Український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Цей процес перетворення відбувався дуже повільно і нерівномірно в зв’язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилося на особливостях виникнення нової української літературної мови. Розчленованість та нерівномірність розвитку окремих територій обумовили те, що українська літературна мова виникла у вигляді кількох потоків (східноукраїнського, західноукраїнського, або галицького, закарпатського) на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків один визначається як головний: утворений на основі середньо наддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX століть, стає загальнонаціональною літературною мовою.
Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, зокрема ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить потужним був той, що базувався на наддністрянських говірках – галицький.
На основі багатьох фактичних даних, зокрема і лінгвістичного картографування, що проводилося в 60-х роках XX століття, можна визначити такі три діалектні групи (наріччя) української мови: 1)північну, 2)південно-західну, 3)південно-східну. Ці діалектні групи мають свої говіркові масиви.
Усі діалектні групи періодично зустрічаються у творах художньої літератури в основному на лексичному рівні, значно рідше на всіх інших рівнях. Це відбувається в основному з стилістичною метою: для відтворення місцевого колориту, індивідуалізації мови персонажів тощо. Використання діалектної лексики, крім досягнення виразності художнього мовлення, сприяє розширенню кола понять, які з регіональних, обласних, можуть переходити в розряд широковідомих.
Роман Петра Шекерика-Доникового “Дідо Иванчік ” написаний живою народною гуцульською мовою, яка активно функціонує і сьогодні, що є ознакою своєрідного індивідуального літературного стилю автора. У творі широко представлені фонетичні, акцентуаційні, словотвірні, граматичні, фразеологічні діалектизми, та найбільшу групу становлять лексичні діалектизми, які й стали об’єктом даного дослідження.
У результаті наукової розвідки було визначено особливості використання власне лексичних і етнографічних діалектизмів та з’ясовано їх значення.
Результат роботи очевидний: роман Петра Шекерика-Доникового “Дідо Иванчік” завдяки діалектологічному ракурсу дослідження глибше розкрив свій величезний потенціал, досі ще на прикладі даного твору не розкритий.