Кропивницька Любов ( c. Красник, Івано-Франківська обл.)

Вид материала

Содержание

Мета і завдання даного дослідження
Матеріалом дослідження
Розділ 1. Символи
Плетіння вінка
Прибирання деревця
Розплітання коси
Обряд обдарування

Подобный материал:

ІІ місце

Кропивницька Любов (c. Красник, Івано-Франківська обл.)

Традиційна символіка весільного фольклору

(на матеріалі, зібраному в с. Красник Верховинського району)

Вступ

Багатовікова історія української пісні, її невичерпне багатство, її духовна сила сприяли закріпленню в ній великої кількості понять-символів, у яких відображалися найрізноманітніші сторони життя українського народу. Усі явища, предмети, жива природа, що оточували з давніх-давен людину і від яких залежало її існування, переосмислювалися, перевтілювалися, узагальнювалися і набували символічного значення.

Найбільш сприятливим середовищем, де створювалася і зосереджувалася загальнонародна символіка, була пісня, яка теж є своєрідним символом українців.

Упродовж тривалого часу в українській пісні створено вельми значну кількість різноманітних образів-символів. Кожен із них відображає певне явище, подію, властивість, характер тощо. Особливе місце серед символів народної поезії належить весільній символіці.

Важливою складовою усіх сфер життя цивілізації виступає автохтонна традиційна культура, в основі якої лежить культ сім'ї, родини, нації. В умовах незалежної України зростає закономірний інтерес до обрядів та обрядової поезії – могутнього етнічного коду національної ментальності, у цьому і актуальність даного дослідження. Є.Баран зазначив: «Народні традиції тим сильні, що вони є основою нашої національної інакшости. Але слабина їхня в тому, що вони постійно потребують передачі з покоління в покоління. І якщо бодай раз на цьому етапі проявимо байдужість, – всі ці традиції ризикують „канути в Лету" (чи як писав з цього приводу німецький філософ Ясперс: традиції передаються, а отже, можуть бути втрачені)». Вже сьогодні майже немає автентичних носіїв фольклорної спадщини. «Не знаю, чому так спішимо і, власне, куди так спішимо. І що знайшли такого потрібного в сучасному майбутньому, що забуваємо і перекреслюємо майбутнє минуле. Не маємо потреби зберігати. Ламаємо, трощимо, нищимо. Що там ті урагани з цунамі. Ми повелителі ПУСТЕЛЬ, які залишаємо після себе». У сучасному науковому пізнанні спостерігається пожвавлене зацікавлення комплексом проблем, пов'язаних із витоками, розвитком, функціонуванням традиційної творчості, з'ясуванням її реґіональної та локальної специфіки, трансформаційних процесів, естетики і поетики народного мистецтва.

Реґіональний аспект вивчення фольклору належить до пріоритетних у сучасній фольклористиці, адже зрозуміти специфіку фольклору неможливо без пильної уваги до його місцевого походження, функціонування та еволюції, виходів за межі локальної території тощо.

Мета і завдання даного дослідження полягає в тому, щоб простежити значеннєвість традиційних весільних символів (зокрема символів – обрядодій) та, по можливості, з'ясувати їхню первісну семантику.

Вагомий внесок у вивчення фольклору окремих регіонів України зробили М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш, П.Чубинський, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, В.Гнатюк, М.Павлик, Ф.Колесса, К.Квітка, М.Возняк, О.Дей, І.Березовський, О.Правдюк, а також сучасні дослідники Н.Шумада, Р.Кирчів, С.Грица, В.Бойко, Л.Дунаєвська, В.Чабаненко, С.Мишанич, В.Давидюк, В.Буряк, М.Дмитренко, П.Будівський, С.Шевчук, В.Сокіл та ін.

Матеріалом для дослідження весільної символіки стали етнографічні описи шлюбної обрядовості Західної України, що виконали дослідники XIX-XX ст., проте більшою мірою – польові дослідження, які були зроблені протягом 2009-2011рр.

Матеріалом дослідження послужив весільний обряд с. Красник Верховинського району Івано-Франківської області. Об’єктом дослідження обрана символіка даного обряду. Предметом дослідження стали зразки використання образів-символів у весільному фольклорі.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження дозволяють визначити традиційну символіку весільного обряду. Матеріали роботи можуть бути використані при вивченні усної народної творчості в класах загальноосвітніх шкіл з поглибленим вивченням української літератури, ліцеїв, коледжів, гімназій.

Розділ 1. Символи – обрядодії. Образ калача у весільному дійстві

Символіка весільної пісні багата. Якщо для ліричної родинно-побутової пісні характерні асоціативні символи, для календарно-обрядової магічні, то весільній родинно-обрядовій ліриці властиві два типи символів. Там, де переважає лірична тема, зустрічаємося із символами асоціацій (калина в піснях не завжди наречена, але тема нареченої незмінно викликає певний словесний символ). Напр.: “Під калиною три парубки говорять до дівочки”. Там, де у весільних піснях помітно відчувається обрядово-магічний момент, символ буде точним (символічна дія і пов’язані з нею слова-символи – напр.: покроплення свяченою водою, посипання зерном означають бажане благополуччя, багатство, достаток, здоров’я).

Зосередимо увагу на найбільш частотних образах-символах, домінуюча частина яких сконцентрована у весільних піснях.

Обрядово-магічний момент відчутний у випіканні короваю, прибиранні гільця, розплітанні коси, покритті наміткою голови дівчини – точних символах.

Коровай на весіллі – символ плодючості, продовження роду; з’єднання молодих у сім’ю; щастя; спільної долі. Про суцільну освяченість символом «хліб» шлюбних ритуалів твердить В.Ужченко. На його думку, хліб «служив символом шлюбного союзу й зовнішньою формою його юридичного скріплення. Мало не кожний крок молодого подружжя пов’язаний з обрядовим уживанням хліба: символічне наділення молодят щедрим урожаєм і достатком».

На гуцульському весіллі колач (коровай) присутній на всіх етапах (требах) весілля. Хлопець, який бажає одружитися, обравши собі двох сватів з-посеред своїх родичів або друзів, іде ввечері в хату обраниці. Бере з собою горілку, колачі, волоські горіхи та яблука. Ці продукти мають символічне значення – побажання врожаю, достатку господарям.(Кропивницька П.П.)

Хліба щоб не бракувало,

На переднівок ставало.

Після того хлопець ставить на стіл колач, бажаючи господарям цієї хати щастя, достатку, здоров’я. Колач – символ благородних намірів, тому, кладучи на стіл господарів хліб, хлопець, який хоче одружитися, показує чистоту помислів щодо дівчини.(Про Україну).

Коли вже домовились про посаг (віно) нареченої, про дату весілля, старости й батьки подають одне одному руки, перетинають їх хлібом, що символізує згоду.

Опісля обмінюються перстенями. Ця обрядодія мотивувала появу фразеологізму «обмінюватися перстенями», символічне значення якого – давати згоду на одруження. У записах весілля Й.Лозинським знаходимо опис такої обрядової дії: «Тота сгода межи молодятами називається «заручинами» або «руковинами»…»

Весільний колач випікають в четвер перед весіллям, але потрібно щоб це не був пісний день, аби молоді були багаті. Випікає його мати молодої чи молодого (залежно від того, в кого весілля), символічно бажаючи молодій парі сімейного щастя

Весільний колач вбирали барвінком і калиною. Хліб вважали сонячним символом молодих та символом продовження роду. Прихвалюючи колачі, співали:

Роди, Боже, жито,

Жито ще й пшеницю,

Ще й рожеві квіти,

Щоб любилися діти.

Обмін колачами – символ єднання двох родів. Старости нареченого і нареченої обмінювалися хлібами, перегинаючись через стіл, три рази.

Мама дівчини обсипала молодят пшеницею і білою вовною, символічно бажаючи молодятам щастя та достатку. Пшениця – символ достатку на столі й в коморі, символ добробуту, багатства, життя, родючості. Пшениця дає людині, за повір’ям, здоров’я, силу духовну й фізичну, щастя, красу.

Але обов’язково мати повинна була обійти молодих три рази. Число «три» – символ світової єдності, Святої трійці. Сказано, Бог «трійцю» любить. А Бог – Істинна Любов. Це число – нерозривність трьох світів: Рай, Земля, Пекло; землі, води, повітря; нерозривність дня, ночі й ранку; дитинства, зрілості, старості. А ще це число – символ продовження роду, бо, як сказано, третій син – ото син.

Щодо овечої вовни, то гуцули вважали вівцю найдобрішою твариною. Вона є символом простоти і невинності, особливо в ставленні до всього злого. Вівця є живим втіленням непротивлення злу насиллям. Є образним символом Ісуса Христа, котрий ніколи не відповідав злом на зло. Вівця – тварина, благословенна Богом в їжу людині за те, що кормом і вовною своєю прикривала Ісуса, коли він ховався від язичників та іудеїв. Тому в весільному обряді вовна символізує тепло родинних відносин, добре ставлення молодят один до одного. Обсипаючи молодят овечою вовною, мама символічно бажала, щоб вони були захищені від усіх негараздів та недолі, бажала їм бути з Богом.

Потім подавали нареченим склянку з медом, який є символом солодкого життя(Зеленчук К.Д.). Всі куштували цей мед, а старший староста говорив: «Я вас благословляю так, аби вас ніхто не міг розчепити, як не розчепить бджолу від меду!».

Родичі подавали одне одному руки, цілувалися, називали себе сватами:

Лежало листі барвінкове(2),

Ой, роде-ж, мій роде!

Даруй же мені добре!

Шобим си гаразд мали,

Шобим си вам дєкували(Шухевич, 23).

Коли молоді йшли запрошувати гостей (запросини), то обов’язково з собою брали колач:

Мамка сина споріжєє

Тай у село відправлєє

З сілев, хлібом, з колачами,

З молодими дружбочками.

Иди, синку, по рєдочку

Та по близьких сусідочках,

Шо би тя благословити, (2)

На вінчінє запросити,

На вісілє приходити!(Шухевич, 31)

Спочатку йшли до священика, якому передавали колачі та сіль і просили благословення на весілля. Тут хліб і сіль – символ гостинності, дружнього ставлення. Подаючи хліб-сіль, молодий (молода) символічно казав: «Ласкаво просимо!»

Символічним є звичай зав’язувати молодим на руках білою хустиною калачик. Цей обряд у нареченого символізує закінчення парубоцтва, а у нареченої – дівування. Дружба, коли зав’язує калачик, каже: « Шобис тогди парубком став, тогди овдовів, єк крізь цей колач пролізеш», бажаючи молодому довіку жити з своєю обраницею.

Під час сміїн (один із етапів весільного обряду) знімають з рук калачики, кладуть під образами, чим символічно ховають свій шлюб від негативного впливу, доручають його Богові, залишають під Божим покровом.

Коли молоді вирушають до церкви, то перед тим дивляться на всі чотири сторони світу через колач, що символічно означало – виглядати свого щастя.

Хліб – символ життя, гостинності, добробуту, Господа, сонця, святості, благородства намірів, дружби, радості, багатства, щастя, здоров’я.

Під час шлюбу матка тримає колачі зі свічкою на плечах, символічно показуючи, що життя молодих буде щасливе, але швидкоплинне, дружба тримає над головою молодого кресаню, яка є символом гуцульської краси та вічної молодості. В руках у молодого топірець – символ мужності й сили, неодмінний атрибут ватага, голови сім’ї. Символічним є носіння топірця (бартки) тому, що її колись носив сам Довбуш, з барткою ходив у бій. Це символічне прагнення унаслідувати хоробрість, безстрашність цього гуцульського ватажка опришків.

Дружка тримає молодій на плечах перемітку. В гуцулів, та й в українського народу загалом, білий колір – символ чистоти, а перемітка – символ прощання з дівоцтвом, самотнім життям, символ родючості, продовження роду, щастя, плодючості в сім’ї. Крім того, перемітка, відома в Україні і під назвами плат (Волинь), завивало (Полісся), рубок (Лемківщина), рушник (Буковина), виконувала і самостійні, не пов'язані з очіпком, обрядово-символічні функції. У весільній обрядовості вона, нарівні із рушником та сорочкою, була знаком весільного дарунку: молода дарувала її гостям, а нерідко гості дарували молодій гарно оздоблені намітки. Як головний компонент обрядовості намітка присутня майже в усіх головних діях весілля: в обряді сватання (нею перев'язували сватів у разі згоди дівчини на шлюб), в обряді благословіння (її простеляли під ноги молодим), при заручинах (наміткою перев'язували руки нареченим на знак їхнього єднання) тощо. В усіх обрядових діях намітка виконувала не тільки суто символічні функції, а й оберегові, бо була наділена магічними властивостями. Але вже з середини ХХ століття замість перемітки почали використовувати велику білу або червону з тороками хустку.

Тож під час вінчання молодій на голову священик одягає хустку. Крім побутового, дівоча хустка має на Гуцульщині ще й обрядове значення. Так при сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У народній пісні про це співається:

Ой, маю я одну хустку та їй нема року,

А то буде миленькому на осінь до боку…

Також, коли хлопці вирушали в далеку дорогу, дівчата дарували їм власноручно вишиті хустки як символ вірності в коханні.

Плетіння вінка

Особливо символічним є обряд плетіння вінка.

День перед вінчанням приходить весільний батько до хати молодої, а весільна матка до молодого і шиють із запрошеними дружками або дружбами вінок з барвінку.

В українському народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших народів відіграє біле покривало: «фата» (з рос. мови), чи «вельон» (з пол.мови). Це покривало повинно охороняти «молоду» від «поганого ока». На Гуцульщині цю роль виконує вінок з «хрещатим барвінком», символом тривалого кохання.

Благослови ж, Боже,

І отець і мати,

Своєму дитяти

Віночок зачинати.

Ой, з-за гори з-за високої

Три зорі їсненькі.

Ой, з-за гори, ще й з-за другої

Три сестри рідненькі.

Ой, одна йшла – барвінок несла,

Барвінок у віночок.

Друга йшла – чісник несла,

Чісник у віночок.

А третя йшла – шовчечок несла,

Шовчечок у віночок.

Несли все то, би вінок пошити,

Шоб молодій парі вік у шєсті жити.

Отже, весільний вінок – символ щастя, вірності, кохання, бажання прожити разом усе життя.

Гуцульські вінки для молодого й молодої зовсім різні. У молодої він більший, а в молодого менший.

Вінки на голову молодій парі кладуть батьки перед тим, як мають іти до шлюбу (дівчині на голову, а парубку на крисаню). Цю дію виконує обов’язково пара, щоб молодята жили разом до віку.

Уплітали в цей вінок барвінок, пришивали шовковою червоною й зеленою ниткою чотири зубчики часнику, три срібні монети, лелітки та обмащували його зверху бджолиним медом і вкривали «позліткою». На столі обов’язково мала стояти горілка з медом та колач.

Зелений барвінок – символ тривалого кохання.

Шовк, срібні монети, «позлітка» символізували багатство.

Зубчики часнику – захист від вроків, злих сил. Чотири пришивали для дружби, дружки та для молодят.

Бджолиним медом вінок намащували для того, щоб молодята солодко жили, були працьовиті, як бджола.

Коли вінок вже дошивали, брали його в руки за прив’язану до його центра нитку і дивилися, в який бік вінок крутиться. Якщо за сонцем, то це символізувало те, що життя у молодої пари буде довге і щасливе, а якщо ж проти сонця, то житимуть в парі недовго і не матимуть сімейного щастя. При цьому дружки співали:

Ой, не поглядай, моя матінко, на мене –

Не сходила я кращого вінка у тебе.

Ой, не рік – не два, як Івась си залицяв,

Ой, він мені вінок – символ щастя обіцяв…

Коли молоду одягали у гуцульський одяг, дружки співали:

Сідай, пані молоденька, на тесовий стільчик,

Най розплетуть русу косу та й покладуть вінчик.

Збираючись до шиття, співали:

А й просили наші дружочки, а й в Бога,

Шоби си вітрик, вітрик не звіїв,

А шоби наш дружочка весів був,

На нашу молоду не забув.

Подай, світочко, роговий гребенец,

Чеши, мамко, головочку під вінец.

А й білими рученьками, а й з дрібними слізочками;

А й з дрібними слізочками, а й з добрими гадочками!

Тим часом чесала мати доньку, а дружки співали:

Ой дайте, мамко, й голку,

І ниточку шовку,

Та й ниточку шовчечку,

І штири зубці чісничку.

Ой дай же, мамко, голку

І ниточку шовку,

Дай штири сороківці

На вінок твоїй дівці.

Коли вінок вже готовий, пришивають молодому до кресані, а молодій на чільце. Весільний батько і дружби надягаюь кресаню на голову молодому, а весільна матка – молодій, при цьому кажучи: «Покриваємо тебе твоєв молодостев і радостев і твоїм вінком. Благословимо тебе щєстєм, здоров’єм і сами, і з людьми, і з Господом Богом». З того моменту звуть їх не парубком і дівкою, а князем-молодим і княгинею-молодою.

Прибирання деревця

Не можна залишити поза увагою характерний лише для Гуцульщини обряд прибирання деревця (найчастіше молодого невеликого деревця ялини, сосни, рідше калини). “Гільце – деревце з ялини, із червоної калини”, це, як вважає М. Дмитренко, – символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості; дівочої цноти; символ любові; поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого; символ багатства; плодючості.

Ялівець, сосна, як і інші вічнозелені, володіючи «бальзамовим запахом» дерева, зв’язуються з уявленням про безсмертя і вічне життя:

Ой, скрипочка полегоньки починає грати,

І вєсілє, я вже вижу, мет си починати.

Почалося весілєчко в пані молодої,

Бо занесли вже деревце до світлиці тої.

2) А в п’ятницю ізвечора

Музики заграли,

Дружби деревце принесли,

А дружки вбирали.

Роб’є ружі із паперу,

Деревце вбирають.

Їм музика файно грає,

А вони співають.

На вершечку, на кедрочку там буде косичка.

Прив’язати її мають татко і мамочка.

Тато з мамов на деревце косиці в’язали,

Їм музика файно грає, вони загуляли.

Коли вбирали деревце, люди казали:

Аби у вас було стілько діточок,

Скілько на деревці квіточок.

Першу квітку (яку виготовляють з калини, житніх або пшеничних колосків, барвінку, півнячого пір’я, кількох качанів (шульків) кукурудзи, прив’язаних грошей на достаток у сімейному житті, на щастя) на верхівку деревця пов’язують тато й мама, чим символічно передають молодятам подружнє щастя, благословляють їх. Присутні співають:

Ой устань-ко, мій дєдику,

Ти ми не вітчим,

Та ув’єжи ми деревечко,

Ти маєш чім!(ш.32)

Після цього в’яжуть родичі китиці калини, яка є символом краси, любові, щастя, здоров’я, достатку, багатства, добра і ніжності. У калині, кажуть, материнська любов і мудрість, символ родинного вогнища.

Потім сестра зав’язує червону китицю на деревце. Червоний колір – символ любові Бога до людей, людського роду, бо Ісус пролив свою святу кров, щоб урятувати їх від вічної погибелі. Тож у весільному обряді червона китиця – побажання молодим любові один до одного і любові Божої до їхньої новоствореної сім’ї.

Деревце, затиснуте в колач, ставлять на застелений скатертиною стіл, під яким знаходиться овеча вовна.

Деревце – символ розквітлого життя, зрілості, чистоти. Колач – символ життя, щастя, здоров’я. Вовна – символ Бога, чистоти, захисту від зла. Тому деревце, вважають гуцули, допомагає молодятам бути здоровими, щасливо жити під захистом Бога.

Після закінчення весілля деревце забирають зі стола, кладуть його у саду на яблуню або грушу. Як відомо, деревце – символ плодючості, тому, ставлячи його на дерево, бажають йому родючості, кращого врожаю.

Розплітання коси

Найурочистіший момент народного весілля – розплітання дівочої коси, що символізує кінець дівування. Але цьому передує обряд викупу молодої, який також пов’язаний з косою. Коли молодий приходить за нареченою, брат молодої тримає її за косу, не пускаючи її дівування, каже:

Може меш брати,

Але треба чекати.

Т іще не купив,

Абес її взєв.

Плати, інакше сестри не дам!

Молодий дає братові молодої топірець, чим символічно віддає йому частинку своєї сили та мужності, на косу кладе гроші, ніби відплачується від повторного дівоцтва його обраниці. У весільному обряді викуп коси молодої також символізує отримання повної власності над дівчиною.

Брат забирає гроші, відпускає косу сестри.

Після весілля матка молодого веде у комору наречену, де розплітає їй косу, розчісує волосся, заплітає його у дві кіски, складає їх у переміт, завиває в червону хустку.

Коса – вид жіночої зачіски. Одну косу носили дівчата, а дві – заміжні жінки. Кажуть, як зв’язане волосся, так будуть хлопці триматись.

Коса символізує готовність дівчини до шлюбу. Стрічка в косі – символ того, що у серці дівчини хтось є, вона на виданні. Кольорова символіка упліток (волочок) у віночку:

Світло-коричнева – символ землі-годувальниці
Жовта – символ сонця
Світло-зелена та темно-зелена – символ краси і молодості, символ живої природи
Синя і блакитна – символ неба і води
Жовтогаряча – символ хліба
Фіолетова – символ мудрості, розуму
Малинова – щирості й душевності
Рожева – достатку
Біла – символ чистоти
Червона – символ печалі та магічності, а також любові

Кріпили уплітки (волочки) в такому порядку:

Посередині світло-коричнева стрічка, ліворуч і праворуч від неї дві жовті, за ними світло- і темно-зелена, далі – синя й блакитна, потім з одного боку жовтогаряча, а з другого – фіолетова, потім малинова та рожева. По краях в'язали білі стрічки – символ чистоти. На білій лівій внизу вишивали Сонце, а на правій – Місяць. Ці солярні знаки були головними оберегами голови дівчини, а також оберігали косу дівчини від злого ока. Якщо біла стрічка не була вишита, то її не пов'язували, бо тоді це символ пам'яті про померлих.

Дівчата, коли вплітали у віночок мак, одночасно мали підв'язувати до нього червону стрічку.

Люди вірили у силу стрічок. Стрічки – обереги волосся од чужих очей. Довжина стрічок відмірювалась по довжині дівочої коси і відрізалась трохи нижче коси, щоб її сховати.

У весільному обряді коса – символ нареченої. Обрядова зміна зачіски нареченої (розплітання, заплітання, обрізання коси, продаж її молодому) символізувала затвердження шлюбу, зміну статусу дівчини.

Заміжній жінці не можна було носити одну косу, бо, за повір’ям, вона могла б стати вдовою. Якщо в жінки ліва коса була товстішою за праву, то в майбутньому, вірили гуцули, вона могла вийти заміж за вдівця.

У кінці весілля з молодої знімають іі головні убори: чільце, вінок, уплітки, а натомість завивають у хустку. Це символ того, що вона з дівчини, нареченої стає молодицею.

Дівчину з молодої

Уже розбирают.

Чільце, вінок, всєкі ружі

З неї издоймают.

Зараз зроб’є молодицев,

В фустку завивают.

А вінок вже издоймили,

Червону косицу,

Тай зробили з дівчиноньки

Уже молодицу.

Як свідчать перші дослідження шлюбного обряду, існувало дві основні форми прощання з дівоцтвом, що характерні для спільнослов’янської традиції весілля: прощання нареченої з вінком (її головним убором) та розплітання коси. В гуцульському весіллі ці дві традиції поєднуються.

Обряд обдарування

Символічним є і обряд обдарування:

Ходє кози попід лози,

А вівці по гірці.

Та кинь-но ми, мій братчіку,

Хоч три сороківці.

Кинув єс ми сороківця,

Та шо мені з того.

Та кинь-но ми, мій братчіку,

Хоч півчервоного!(ш.38)

Гроші завжди були присутні на всіх етапах (требах) весільного обряду. Молодим дарували зґарди – намисто з срібних монет, нанизаних на ремінчик, шнурок або дріт. У наш час зґарди збереглися тільки на Гуцульщині. Зґарда – частина гуцульського весільного одягу, що є символом приналежності до певної території. Срібло – символ багатства, захисник від «поганого ока», злої сили, в яку тоді вірили.

Одягаючи перед шлюбом чоботи, молоді ставили туди монети. Після закінчення весілля дружба заводив молодих у комору, стелив ліжник на поміст, роззував молодого й молоду, брав собі гроші, які знайшов у чоботах, ішов назад у хату і казав з усмішкою: «Я коло молодого найшов гроші. Є тепер за шо пити». Забирав з хати колач, горілку, які були символом веселого життя з частими забавами, ніс до комори. Трохи почастувавшись із молодими, залишав їх наодинці, а комору закривав, щоб щастя від них не втікало.

Таким чином, символіка весільної пісні – яскравий художній світ, характеристика народного світогляду, морально-етичних ідеалів.

Специфіка поетичних образів-символів полягає в їх функціональних ознаках, які виявляються у пісенних текстах, а також у генетичному взаємозв'язку зі структурною і атрибутивною символікою обряду і характеризуються етнічною своєрідністю. У процесі визначення семіотики весільних атрибутів провідним було їх місце й роль на різних етапах шлюбної церемонії та особливості використання в ритуалах, що дало підстави сформулювати всі можливі їхні значення.

Висновки

До національно-духовних скарбів суспільства належить усна народна творчість, в якій знаходить своє відображення світобачення, психологія, спосіб життя, традиції, культура, обряди й вірування народу, усе те, що відтворює народну душу, визначає національний менталітет. У багатстві слів і сполучень, стійких виразів і зв’язних текстів яскраво виявляють себе ті елементи значень, форм і функцій, котрі з більшою повнотою і силою передають цей національний дух, – національно-мовні компоненти.

У даному дослідженні, належно й активно задіявши набутки зарубіжних і українських літературознавців, було зроблено спробу висвітлити проблеми вивчення символіки і зокрема використання у весільному фольклорі.

Весільний обряд – один із важливих етапів людського життя. Українське весілля, перш за все давнє, зіткане і наповнене своїми особливими національними моментами, що не лише відрізняє українців серед світової людської спільноти, але й фіксує та виявляє неповторність. Сучасні глобалізаційні процеси впливають і на весільні традиції, що поступово втрачають народну ідентичність.

В процесі дослідження доведено, що у системі образно-метафоричних мовних засобів, побудованих на національно-культурній традиції, значне місце відводиться символам, що своїм концептуальним змістом відбивають різноманітні сторони життя, особливості національного бачення дійсності, образного осмислення картини світу.

Символи – це свого роду домінантні образи, які мають свою історію, походження, ґенезу, що сягає у сиву давнину. Усі вони мають відчутний зв’язок з древніми першоелементами.

Весільний обряд конденсує первісну цілісну семантичну систему на рівні символів (знаків). Символіка весільної пісні – універсальна форма розкриття людського буття у весільній драмі та поза нею, своєрідне уявлення, яке діалектично поєднує одиничне (індивідуальне) і абстрактне (загальне), матеріальне й ідеальне.

Весільна драма як система обрядів та ритуальних дій – явище складне та неоднорідне. Вона виявляє зв´язок з магією у текстах-замовляннях на щастя, багатство та благополуччя. У весільній обрядовості збережено елементи вшанування домашнього вогнища, культів предків, дерев та рослин (що виявляється у прикрашанні деревця, виплітанні віночків, посипанні зерном, виготовленням рослинної атрибутики); культів води (кроплення наречених); хліба (випікання короваю, магічне значення діжі та печі); астральних культів – сонця, місяця, зірок

«Єдині острівки нашої справжности – фольклорні джерела і дослідження, які зберігаються у фондах наукових бібліотек», – вважає Є Баран. Прагнення поглибити знання сучасних поколінь про джерела історичної пам'яті народу та національних почуттів, екзистенційної сутності традиційної культури, її етнооб'єднуючої та етнодиференціюючої дії зумовлює потребу в реґіональних історико-етнографічних, фольклористичних дослідженнях. Вони важливі також як один із засобів побудови цілісної концепції розвитку національної культури.

Blog

Кропивницька Любов ( c. Красник, Івано-Франківська обл.)

Содержание