Першочергові кроки розвитку до створення інформаційного суспільства на Україні
| Вид материала | Документы |
- Першочергові завдання для Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства, 133.43kb.
- План заходів зреалізації завдань щодо формування І розвитку інформаційного суспільства, 205.58kb.
- 29 лютого 2012 року, 8.79kb.
- Слабке використання потенціалу інформаційних технологій щодо модернізації економіки, 227.09kb.
- План: С. Історико-біографічна довідка > Поняття "інформаційного суспільства" історичні, 255.87kb.
- План: С. Історико-біографічна довідка > Поняття "інформаційного суспільства" історичні, 322kb.
- Мета та першочергові завдання економічного І соціального розвитку міста Знам'янка, 41.83kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 343.59kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 283.85kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 263.35kb.
Першочергові кроки розвитку до створення інформаційного суспільства на Україні.
Пропозиції, викладені у представленому документі, базуються на узагальненні висновків аналітичних робіт, практичних досліджень та розвідок, які проводились протягом 2001-2004 років Фондом „Інформаційне Суспільство України” (www.isu.org.ua) разом з іншими громадськими, науковими, дослідницькими установами України та інших країн світу. Основу цього документу складає проект „Національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства України”, який було здійснено протягом 2003-2004 років громадською робочою групою „Електронна Україна” (www.e-ukraine.com.ua), до складу якої увійшли відомі представники громадського сектору, наукового середовища, бізнесу та державних органів влади. Проект Стратегії було представлено у грудні 2003 року спочатку на конференції „Громадський сектор – ЗА!” (м. Київ, Україна) та у грудні того ж року на спеціальному заході під час проведення Всесвітнього Саміту з питань Інформаційного Суспільства (Женева, Швейцарія). Із урахуванням пропозицій експертів та міжнародних установ проект Стратегії було доопрацьовано і у квітні 2004 року представлено широкій громадськості на Міжнародній конференції „Інформаційне Суспільство: від Стратегії до Дій” (м. Київ, Україна).
Заява Президента України щодо вступу нашої країни до Європейського Союзу означатиме для України і прийняття Стратегії ЄС, яка у 2001 році у Лісабоні визначила пріоритетом для ЄС створення до 2010 конкурентноздатної економіки, заснованої на знаннях. Серед завдань цієї ж Стратегії є розвиток інформаційного суспільства – сучасної моделі постіндустріального розвитку, на яке у бюджеті ЄС окремим рядком передбачається більш ніж 5 млрд. € (щорічно ця сума збільшується на 18%).
Розуміючи важливість дій щодо розвитку інформаційного суспільства України, невідкладність завдань щодо реалізації практичних кроків у цьому напрямку та узагальнюючи нижчевикладене, убачається доцільною реалізація наступних 10 кроків („Десять кроків до перемоги”):
1. Доопрацювання та затвердження Стратегії розвитку інформаційного суспільства, згідно документів, прийнятих Україною або тих, які знаходяться на стадії прийняття (ВСІС - „Декларація Принципів” та „План Дій”; „План дій: Україна-Європа”).
2. Створення Плану Дій розвитку інформаційного суспільства України із урахуванням пропозиції громадського сектору, бізнесу, наукових кіл України та міжнародних організацій (об’єднань, установ), які мають найбільший та найуспішніший досвід у реалізації подібних проектів, зокрема: Світовий Банк та ЄС.
3. Здійснення заходів щодо адекватного інституційного забезпечення розвитку інформаційного суспільства, враховуючи комплексність цього питання, із урахуванням світового досвіду, що передбачає політичну відповідальність перших осіб держави.
4. Впровадження концепції електронного урядування із метою вирішення питань державного управління як ефективного інструменту держави у взаємодії зі всіма інститутами громадянського суспільства, а також створення платформи для втілення політичної волі та реформування ідеології державного управління.
5. Здійснення ефективної державної інформаційної політики із урахуванням визначених пріоритетів розвитку країн світу: забезпечення рівного доступу до інформації, подолання інформаційної нерівності, використання сучасних можливостей та розвиток мережі Інтернет.
6. Забезпечення політичної підтримки розвитку галузі інформаційних технологій та телекомунікацій, визначення пріоритетів розвитку цієї галузі та здійснення практичних кроків для реалізації (реалізація „Плану Дій”).
7. Запровадження механізмів активного використання інформаційно-комунікаційних технологій У соціальному, економічному, культурному, духовному житті країни (реалізація загальновизнаної концепції „ІКТ задля розвитку”).
8. Створення венчурної індустрії та технологічних кластерів з метою реалізації інтелектуального та науково-технічного потенціалу України з подальшою інтеграцією у світовий ринок, а також вирішення питань подальшої комерціалізації науки, інтелектуальної власності, розвитку освіти, запобігання „відтоку” мізків.
9. Створення умов та політична підтримка проектів для забезпечення Лідерства України щодо розвитку інформаційного суспільства у регіоні східної Європи та Центральної Азії; здійснення спільних проектів з ЄС у напрямку розвитку інформаційного суспільства та підготовки країн світу до проведення другої фази Всесвітнього Самміту з питань Інформаційного Суспільства 16-18 листопада 2005 року в Тунісі.
10. Формування іміджу України як країни високих технологій, у якій гармонійно поєднуються духовні, інтелектуальні та науково-технічні надбання із урахуванням здобутків помаранчевої революції.
Зміст
| 1. Імідж України у світі | 4 |
| 2. „Нова економіка” | 8 |
| 3. Політика розвитку галузі інформаційних технологій | 13 |
| та телекомунікацій | |
| 4. ІКТ задля розвитку | 18 |
| 5. Наука та інновації | 19 |
| 6. Освіта | 23 |
| 7. Політика інформації | 26 |
| 8. Громадянське суспільство – електронна демократія | 29 |
| 9. Адміністративна реформа та електронне урядування | 31 |
| 10. Партнерство заради майбутнього | 35 |
| 11. Інституційне забезпечення розвитку інформаційного суспільства | 38 |
| 12. Нові виклики або можливості для України | 42 |
| 13. Місце України в світі та результати, яких варто чекати | 45 |
| 14. Цілі тисячоліття та Всесвітній Самміт з питань Інформаційного Суспільства | 48 |
| 15. Результати, яких варто чекати | 51 |
| 16. Програма дій та проектна діяльність | 55 |
Першочергові кроки:
2005 рік визначальний для України
Інформаційне суспільство – сучасне розвитку України
1. Імідж України у світі
Останні події в Україні яскраво продемонстрували світові вибір народу, який, на відміну від багатьох країн пострадянського простору, обрав свободу та демократію, визначивши таким чином шлях свого розвитку на найближчі роки. Можна констатувати той факт, що Україна на найближчі півроку – рік має отримати достатньо привілеїв у ставленні до неї інших країн світу. Це стосується як обіцяних інвестицій, так і сприятливих умов експорту тощо. Проте варто пам’ятати, що кожна медаль має дві сторони. З одного боку – це великий кредит довіри до країни, яка вільно обрала свого президента. Хоча і у цьому випадку не варто розглядати даний кредит як константу. По-перше, цей кредит має певні часові рамки. По-друге, не останню роль відіграватимуть перші кроки нового президента: візити, заяви, проголошена економічна політика та курс міжнародних стосунків.
По-друге, Україна має не стільки визначитися із ким вона – із Росією або із ЄС, скільки проголосити свою власну позицію відносно соціально-економічного розвитку та міжнародної політики. І справа тут не у тому, що завдяки збільшенню кількості країн ЄС Україна отримує непогані шанси щодо експорту продукції та послуг (останні дані свідчать, що частка всього експорту України на сьогодні складає 2/3 до країн ЄС). І не у тому, що ринки пострадянського простору досі залишаються привабливими для України. Не у тому, що Росія, як найближчий сусід та велика держава, не полишить амбіцій щодо України. Йдеться про те, наскільки далекоглядними та стратегічно виваженими будуть самостійні кроки України.
Сьогодні весь світ, усі прогресивні країни обрали шляхом свого розвитку інформаційне суспільство – модель постіндустріального розвитку. Наприклад, згідно Лісабонської стратегії, яку була прийнято у 2001 році, Європейський Союз своєю стратегічною ціллю вбачає створення до 2010 року найбільш потужної конкурентноздатної економіки, побудованої на знаннях. Це означає, що сучасна економіка розвивається за абсолютно новими стандартами, які визначаються самим життям. Звичайно, що країна, яка занурилась у власне політичне життя, пережила нелегкі часи зміни економічної системи, має абсолютно заполітизовану систему соціально-економічних відносин, і, що найбільш ускладнює ситуацію – обмежену свідомість громадян, а відповідно – політичної еліти, яка залишилася та розвивалася за старими моделями радянських часів (починаючи із системи освіти та закінчуючи інформаційною сферою, включаючи загалом і національний приватний сектор). Тому країна повинна у короткий термін усвідомити необхідність якісної структурної перебудови не лише економіки, соціальної сфери, культурного середовища, а й усієї системи державного управління, інформаційної сфери (не обмежуючи дане поняття лише сферою ЗМК, державною та приватною інформацією). Проте головним завданням є усвідомлення необхідності цих змін кожним громадянином України. І це справа новообраного Президента.
Аналітичні матеріали науково-дослідницьких інститутів та громадських організацій, робочих груп, експертного середовища, які стосуються можливих кроків України, дають абсолютно справедливі оцінки поточної ситуації та, на жаль, помиляються при формулюванні необхідних першочергових кроків для України. Багато аналітиків, обговорюючи обмеженість природних ресурсів, наявність так званої дешевої робочої сили, наголошують на перспективах розвитку економіки на основі прокладання транспортних коридорів, при цьому мається на увазі транзитне положення країни, або пропонують розвивати транспорту індустрію, космічну галузь, займатися будівництвом літаків. Інші пропагують ідею розвитку агропромислового комплексу. Звіт, присвячений місцю України на ринку Європейського Союзу, дає уявлення про те, що взаємовідносини між Україною та ЄС будуються виключно по галузевому принципу. Пропонуючи той чи інший напрямок соціально-економічного розвитку, експерти також діють також за цим помилковим принципом.
Наразі світ вже відмовився від постулатів старих економічних моделей. Фінанси хоча і продовжують відігравати важливу роль, потроху поступаються місцем людині, власне, її інтелекту. Технології інформаційного суспільства, які виробляє людина, стають основою сучасної економіки.
Ефективність інформаційних технологій пов'язана із тим, що вони впливають безпосередньо на свідомість людини. З'явилася можливість відносно швидко та дешево формувати значно "ефективніший" тип свідомості. Суспільство, свідомість якого трансформована відповідним чином, перебуває у стані своєрідного творчого піднесення і тоді здатне демонструвати значно вищі результати. Підвищення ефективності роботи думки у такий спосіб отримало спеціальну назву "high-hume". Цінність такого стану суспільства полягає у тому, що він досягається без звичного для авторитарних та тоталітарних систем силового та грубого примусу.
Нарешті, з'явився новий різновид інформаційних технологій – "метатехнології". Особливістю яких є те, що суспільство, яке лише споживає їх, автоматично втрачає можливість конкурувати із суспільствами, які є розробниками цих технологій. Це стає своєрідною платою за допуск до більшої ефективності, яка забезпечується цими технологіями. Передові технології у відкрито чи приховано ставлять користувача у становище ліцензіата, фактично повністю залежного від виробника.
Україна, яка має значний творчий та інтелектуальній потенціал, уже сьогодні забезпечує технологічний розвиток інших країн світу, завдяки наявності безперешкодного доступу через мережу Інтернет від фахівця до замовника, а також завдяки величезній кількості українців, які працюють за кордоном. Наразі перед Україною, а фактично, перед Президентом, постає важливе питання про розвиток високотехнологічних галузей та активне використання інформаційно-комунікаційних технологій в усіх сферах життя людини.
Україна може й має сформувати імідж країни високих технологій. Для країн світу цей імідж означатиме обрання Україною прогресивної моделі економіки, вибір демократичного розвитку. Жоден відсоток ВВП не дасть Україні тих можливостей, які може дати імідж країни високих технологій.
Взагалі потрібно розглядати питання формування іміджу України як питання комплексне, яке має забезпечити не лише сталий розвиток країни, а й її роль на міжнародній арені у якості рівної серед сильніших. Імідж країни – національна справа. Питання іміджу – не справа однієї людини, одного державного органу (наприклад, комітету). Активними учасниками процесу його формування повинні стати бізнес, громадський сектор, наукове середовище. Національні здобутки у спорті, шоу-бізнесі додадуть йому цілісності. Це той невикористаний потенціал, яким має скористатися Україна.
Потрібно також переглянути функції дипломатичних представництв України у світі. Фактично, надана їм економічна місія не виконується. Ті можливості для України, які можуть бути ефективно використані для її економічного розвитку, мають бути використані. Це питання не в останню чергу лежить в площині стратегічного розвитку країни. Окрім професійно підібраних кадрів, потрібна реалізація єдиної економічної лінії, яка б активно сприяла позиціюванню України як країни високих технологій. Обмін інформацією, налагодження ділових, партнерських контактів, просування власної ідеології, сприяння просуванню національного бізнесу, компаній буде здійснюватися за активної підтримки бізнесу, що зацікавлений у цьому. Державна політика, яка здійснювалася попереднім урядом, не сприяла просуванню компаній, що у цей час займалися розвитком західних високотехнологічних ринків. Украй важливим є об’єднання зусиль держави та бізнесу для формування іміджу України у якості країни високих технологій. Приватний сектор зацікавлений у здійсненні такої політики. Тому його фінансова, організаційна та технічна підтримка може стати додатковим ресурсом для гідного представлення України на міжнародному рівні.
Також не останню роль у цьому мають відіграти громадські організації, які за підтримки держави повинні стати активними та повноправними членами світового співтовариства. Іноземні представництва українських громадських організацій, які брали участь у культурному житті інших країн світу, мають стати активними учасниками міжнародних мереж, які займаються питаннями розвитку інформаційного суспільства, що також сприятиме позитивному іміджу України. І, нарешті, Україна має стати активним учасником тих міжнародних об’єднань, які займаються питаннями розвитку світового інформаційного суспільства, брати активну участь у міжнародних конференціях, семінарах, започатковувати нові мережі обміну інформацією та знаннями у цій сфері. Регіональний розвиток інформаційного суспільства (регіон Східної Європи та Центральної Азії) є дуже важливим на сучасному етапі. Але цей регіон і досі не має Лідера цього руху. Українські громадські організації та бізнес уже почали займати лідируючі позиції у регіоні Східної Європи та Центральної Азії. Сьогодні необхідна активна роль держави для об’єднання зусиль заради отримання належної ролі. Україна має всі шанси для обіймання посади лідера регіону Східної Європи та Центральної Азії. А це, в свою чергу, суттєво впливатиме на представлення Україні у світі, а також на шлях України до ЄС. Регіональна ініціатива, як свідчить світовий досвід, була б підтримана не лише країнами-учасницями, а й такими установами, як Світовий Банк, ООН, Агенціями розвитку інших країн світу.
2. „Нова економіка”
Старі економічні методи розвитку починають потроху здавати свої позиції. Завдяки інтернаціоналізації капіталу, кордони ще існують лише у фізичній формі.
Увесь розвиток людства, у тому числі й у сфері економіки, вже визначається і найближчим часом дедалі більше визначатиметься двома фундаментальними процесами: розвитком нових технологій, у першу чергу інформаційних, і швидкою глобалізацією суспільних процесів, що опирається на цей розвиток. Інформація та знання стають основою економічного розвитку. Не дарма нова економіка має ще одну назву – економіка знань, або „знаннєва економіка”.
Характерними ознаками економіки, яка базується на використанні знаннєвих чинників – є домінування у структурі ВВП високотехнологічних галузей та інтелектуальних послуг, формування переважної частки національного прибутку за рахунок інноваційної або технологічної ренти, високий рівень капіталізації компаній, основна вартість яких формується завдяки нематеріальним активам, тобто інтелектуальній складовій. Головна відмінність економіки знань від так званої „товарної економіки” полягає у безперервному технологічному оновленні виробництва та самовідтворенні його „знаннєвих” чинників, їх невідчуженні у процесі економічного обміну, швидкому оновленні та відносній доступності для використання.
У сучасному світі провідними ресурсами розвитку стають інтелект і фінанси. Причому в умовах сучасних комунікацій вони стають взаємозалежними і гранично мобільними. Ця їх мобільність вимагає поглинання все нових просторів, що спричиняє постійну експансію інтелекту і капіталу за межі свого звичного "ареалу".
Сировинна і видобувна галузі завжди були і залишаються доволі капіталоємними. Вони потребують великих і тривалих інвестицій, а "піти" із них складніше, ніж із галузей промисловості. Це змушує інвесторів особливо гостро реагувати на політичні зміни та на несприятливі зміни у сфері податків та права, а останнім часом – і на заходи із охорони довкілля. Поширення інформаційних технологій якісно змінило систему відносної цінності ресурсів, поставивши на перший план інтелект та фінанси, які стали найбільш мобільними. Це, у свою чергу, змінило характер співпраці між країнами розвинутими і тими, що розвиваються: творче освоєння одних іншими за допомогою безпосередніх інвестицій у реальний економічний сектор почало поступатися місцю руйнівному освоєнню території шляхом вилучення фінансових та інтелектуальних ресурсів.
Потрапивши під вплив нового, "інформаційного" імперіалізму, країни, що "розвиваються", безповоротно втрачають не лише важливі інтелектуальні ресурси розвитку, але й саму здатність їх виробляти, відновлювати. Це повністю позбавляє їх будь-якої історичної перспективи.
Невідворотне відставання країн, що "розвиваються", виникає не лише через вимивання із них найцінніших у нових умовах ресурсів, але й через падіння рівня віддачі від традиційних ресурсів і технологій, якими ці суспільства володіють. Адже найважливішим, із точки зору практичної політики, результатом кожного нового етапу розвитку людства є відносне знецінення всіх "старих" технологій та продуктів їх застосування залежно від поширення нових.
Тому основною тенденцією стає зниження світових цін на сировину і, ширше, на продукти відносно малої інтелектуальної праці. США, які активно "викидають" за кордон вже не стільки екологічно, скільки "інтелектуально брудні", тобто занадто прості виробництва, максимально застрахували себе від негативних наслідків свого ж технологічного ривка.
Відтак, основними наслідками розвитку нових технологій можуть бути такі:
1. Поглиблення розривів між розвинутими країнами і рештою країн світу, а також між найрозвинутішими країнами, які створюють нові технологічні принципи, і рештою розвинутих країн.
2. Відокремлення в усіх країнах груп людей, які працюють з "інформаційними технологіями", у внутрішнє "інформаційне співтовариство".
3. Перетік світового "інформаційного співтовариства" у розвинуті країни із решти країн світу, і поступова концентрація його основної частини у найрозвинутіших країнах аж до повного зосередження членів цього співтовариства виключно у розвинутих країнах.
4. Припинення або різке вповільнення прогресу (принаймні технічного) поза межами розвинутих країн; соціальна і фінансова деградація країн, що розвиваються.
5. Скорочення числа розвинутих і найбільш розвинутих країн завдяки жорсткій конкуренції.
Отже, важливим обмежувачем розвитку нашої країни є темпи якісної заміни найважливіших ресурсів людського розвитку інформаційними технологіями. І тут зусилля одного сектора економіки – національного ринку інформаційно-комунікаційних технологій – замало. Потрібні спільні зусилля і держави, і бізнесу. І провідна роль тут належатиме державі. Йдеться не просто про розвиток ринку інформаційно-комунікаційних технологій, а про комплексний підхід до розвитку всієї економіки. ІКТ мають стати інструментом стратегічного розвитку країни, а їх активне виробництво та використання в усіх галузях економіки – підґрунтям для сталого розвитку, оздоровлення всієї національної економіки. В умовах сучасної економіки України, потрібно казати про реформування індустріального та соціального сектору за допомогою ІКТ.
Особливо важливим у цьому контексті постає міжнародне співробітництво. І тому, що розвинуті країни світу мають достатньо більший досвід у розвитку інформаційного суспільства, і тому, що визначаючи пріоритети економічного розвитку, так чи інакше потрібно аналізувати і світові тенденції. Окрім того, міжнародне співробітництво відкриває широкі можливості для створення нових партнерств, у яких усі сторони мають рівні права. Таким чином міжнародні позиції України можуть бути значно покращені та створені нові можливості для економічного росту нашої країни.
З огляду на величезний науково-технічний потенціал України, услід за вступом до СОТ, було б варто вивчити питання щодо доцільності участі у Європейській патентній Конвенції. Це сприяло б створенню належної правової основи для просування результатів винахідницької діяльності у межах ринку ЄС. До ініціатив Європейського Союзу у сфері промислової власності можна віднести правове регулювання інноваційної діяльності, корисних моделей, винаходів, пов’язаних із комп’ютерними програмами тощо. Окрім того передбачається вдосконалення вже існуючого правового регулювання об’єктів інтелектуальної власності.
В українському законодавстві здійснено детальну і якісну регламентацію правової охорони більшості об’єктів інтелектуальної власності, зокрема топографій інтегральних мікросхем, винаходів і корисних моделей тощо. Проте нагальною залишається проблема створення ефективних механізмів захисту таких прав, вдосконалення процесуальних процедур.
Потрібно наголосити також на необхідності застосування кластреного підходу у економічному розвитку. Кластерний підхід здатний найбільш принципово змінити зміст державної промислової та технологічної політики. У цьому випадку зусилля уряду мають бути направлені не на підтримку окремих підприємств і галузей, а на розвиток взаємовідносин між постачальниками і споживачами, між кінцевими споживачами і виробниками, між самими виробниками і урядовими інститутами тощо.
Кластери надають особливо вигідну базу для розвитку інновацій та високого рівня науково-дослідних розробок, досліджень тощо. Це відбувається з огляду на три головні причини:
1) інновація та обчислювальні процеси потребують зниження технічної та економічної невпевненості, адже компанії у кластерах мають підвищену здатність сприймати інноваційні можливості;
2) активність у справі розвитку та інновацій потребує повторюваної та безперервної (постійної) взаємодії між спорідненими фірмами та спеціалізованими інституціями (включно з дослідницькими та освітніми);
3) навіть найсучасніші засоби комунікації не нейтралізують потребу у безпосередньому зв’язку при обміні та створенні нових продуктів та знань. Комерційна діяльність має більше шансів на успіх у кластерах за рахунок наявного практичного досвіду, постачальників, клієнтів та додаткових інституцій.
Добре відомим фактом є те, що регіони із потужними кластерами проявляють себе краще. Кластери вважаються одним із найважливіших засобів мікроекономічного розвитку, який разом з макроекономічним зростом є головним фактором процвітання народу. Саме тому уряди часто ініціюють та мотивують заснування кластерів. Будучи краще пристосованим до природи конкуренції та джерел конкурентних переваг, аніж індустрії або сектори, кластери отримують підтримку з боку центральних та місцевих органів влади.
Окрім того, вони відкривають більше дієвих та ефективних шляхів для органів влади по підтримці приватного сектору, аніж індивідуалізовані фірми, оскільки органи влади у цьому випадку спрямовують увагу на покращення конкурентноздатності груп споріднених фірм більше, аніж окремих компаній. Кластери приваблюють великі та малі компанії і служать важливим інструментом ініціатив з підтримки малого бізнесу. Своїм існуванням кластери створюють конструктивний діалог у ланці „бізнес – влада”.
Міжнародний досвід свідчить, що кластерний підхід стає основою для конструктивного діалогу між представниками підприємницького сектору та держави. Він дозволив підвищити ефективність взаємодії приватного сектору, держави, торгівельних асоціацій, дослідних та освітніх закладів в інноваційному процесі.
Відповідно до світової практики, частина кластерів функціонує в основному на місцевому та національному ринках, тоді як найбільш успішні та впливові з їх числа спрямовані на міжнародні ринки. Конгломерація промислової активності на глобальному рівні є найбільш акцентованою у базованих на науці індустріях, таких як інформаційні технології та телекомунікації, побутова електроніка, фармацевтика, біотехнології. Ефект глобальної присутності є досить благотворним для динамічних кластерів, оскільки вони мають тенденцію до збільшення собівартості з плином часу. Глобальна привабливість та глобальне ринкове різноманіття є необхідними факторами успіху для кластерних компаній у всезростаючому конкурентному оточенні.
На нинішньому етапі суспільно-економічних трансформацій в Україні прийшов час ідентифікувати ті галузі промисловості, які найбільш підготовлені для розвитку кластерів. Так, однією із найбільш спрямованих на вільний ринок та динамічною індустрією України є інформаційні технології та телекомунікації. Цей сектор вітчизняної індустрії, будучи взаємопов’язаним з міжнародними ринками, увібрав у себе значний досвід, адже в Україні працює багато незалежних компаній та представницьких офісів ключових міжнародних виробників інформаційних технологій і комунікацій.
Такий підхід, в основі своїй, змінює принцип державної промислової політики. Особливо це стосується і України як держави постсоціалістичної. Це вимагає повної перебудови апарату державного управління, зміни менталітету місцевих органів влади, іншого зрізу інформації щодо стану справ в економіці – не по галузях, а на рівні окремих ринків та компаній. Саме тому такий підхід має розглядатися на державному рівні в Україні. Це стає особливо важливим ще й з огляду на те, що потрібне державне розуміння того, що кластери не є вільними економічними зонами.
Важливою характерною рисою кластера в Україні має стати його інноваційна орієнтованість. Адже найбільш успішні кластери формуються там, де здійснюється або очікується „прорив” в області техніки і технології виробництва з наступним виходом на нові „ринкові ніші”. У зв’язку із цим багато країн, як економічно розвинених, так і тих, що тільки формують ринкову економіку, все активніше використовують „кластерний підхід” у формуванні і регулюванні власних національних інноваційних програм.
Завдання по формуванню та укріпленню регіональних інноваційних кластерів в Україні має бути поставлено до ряду найважливіших національних пріоритетів. При цьому особлива увага має приділятися визначенню і підтримці тих інновацій, які забезпечують довготерміновий розвиток бізнесу. Тут можна виділити чотири основні форми державної інноваційної політики :
— пряма бюджетна підтримка розробки та впровадження нових технологій і товарів;
— побічна підтримка за рахунок здійснення податкової політики та з допомогою адміністративного регулювання;
— інвестиції у систему освіти;
— підтримка критичних елементів господарської інфраструктури, необхідних для швидкого просування інновацій.
- Політика розвитку галузі інформаційних технологій
та телекомунікацій
Для України випереджаючий розвиток галузі інформаційних технологій (ІТ) та телекомунікацій є особливо важливим, так як дає можливість внести значний вклад у збільшення інтелектуальноємної частини валового внутрішнього продукту, сприяти ліквідації сировинної залежності української економіки та успішної реалізації програми реформ, проведення якої очікується у соціальній сфері та у сфері державного управління. Широке використання ІТ в інших галузях виводить їх на якісно новий рівень за рахунок впровадження ІТ, дозволяє підвищити продуктивність праці, що, у свою чергу, прискорить темпи росту. Таким чином, галузь ІТ, що розвивається, стає необхідною умовою економічного підйому.
У той же час приклади інших держав свідчать про те, що за умови проведення послідовної програми підтримки галузі ІТ можливо протягом декількох років здійснити прорив у розвитку. Україні потрібна чітка, скоординована програма дій розвитку галузі ІТ, виконання якої дозволить зберегти темпи росту галузі та вийти на якісно новий рівень розвитку. Необхідно визначити конкурентні можливості України у галузі ІТ на світових ринках, найбільш перспективні напрямки розвитку, ідентифікувати існуючі бар’єри, які заважають галузі розвиватися, та передбачити дії щодо їх подолання.
Розвиток та широке використання інформаційних технологій всіма осередками суспільства стає глобальною тенденцією світового розвитку. Використання ІТ має вирішальне значення для підвищення рівня життя громадян та конкурентноздатності національної економіки, розширення можливостей її інтеграції у світову економічну систему, росту ефективності державного управління та місцевого самоврядування.
У світі продовжує розвиватися інформаційне суспільство, єдність якого забезпечується розвинутими інформаційними технологіями. Стратегічним завданням для України є повномасштабне входження у це суспільство у якості його повноправного учасника із збереженням політичної незалежності, національної ідентичності та культурних традицій.
Сьогодні в Україні спостерігаються відносно високі темпи росту сектору ІТ при невисокому стартовому рівні його розвитку. За умови відсутності послідовних дій з боку держави, темпи росту галузі невідворотно уповільняться і відставання збережеться.
Під інформаційними технологіями слід розуміти прийняту в усьому світі наступну класифікацію:
— надання послуг, що пов’язані з використанням ІТ (включаючи послуги із виконання бізнес-процесів підприємств);
— розробка програмного забезпечення;
— виробництво та продаж ІТ-обладнання (персональних комп’ютерів, серверів, периферійних пристроїв тощо.
Зараз все більш очевидним стає той факт, що розвиток українського ринку ІТ може йти лише по шляху повноцінної інтеграції у світовий ринок. Така зорієнтованість є необхідною умовою розвитку українського сектору ІТ, так як ємність внутрішнього ринку країни надто мала для створення самостійних конкурентноздатних виробництв. Це стосується практично будь-якого національного ринку, за винятком, мабуть, американського. Тому розвиток експортних позицій і галузі у цілому нерозривно пов’язані.
Державі разом із бізнесом необхідно визначити сектори, які першочергово повинні підтримуватися державою, виходячи із необхідності забезпечення максимального використання власного потенціалу у конкурентній боротьбі. Як уже відзначалося, важливою рисою сектору ІТ є його динамічність. На цьому ринку зміни відбуваються дуже швидкими темпами. Варто враховувати, що будь-які спроби створювати технології, що вже існують на даний момент, навіть найпередовіші, можуть призвести лише до тиражування вже застарілих технологій. Мається на увазі те, що за період у 2-3 роки, необхідний для реалізації цих цілей, розвиток технологій піде далеко вперед. Тому конкурувати на світовому ринку можна лише за рахунок розвитку інноваційного бізнесу, позиціювання у нових сегментах, які ще ніким не зайняті, із тими продуктами і послугами, які поки що не існують на ринку. Пріоритети, визначені у вищезгаданій стратегії держави, до певної міри відображають розуміння розвитку галузей сьогоднішнього дня. Відірваність державного сектору від бізнесу очевидна.
Наразі постає потреба чіткого формулювання державної стратегії не лише розвитку сектора ІТ, а й стратегії постіндустріального розвитку, розвитку інформаційного суспільства, де активне запровадження та використання ІТ стане фундаментом розвитку тієї інноваційної моделі, про яку так багато говорять в Україні.
Держава відіграє і буде відігравати якщо не головну, то одну із головних ролей у подальшому розвитку ІТ – і галузі, і ринку. При цьому державна політика повинна формуватися, виходячи із розуміння специфіки галузі, а також законів її розвитку.
Сьогодні в Україні існує певна концепція розвитку сектору ІТ, яка відображає позицію верховної державної влади. Полягає вона у тому, що Україна має достатній потенціал для випереджаючого розвитку наукомістких галузей, у першу чергу сектора ІТ. При цьому вважається, що випереджаючий розвиток, принципово важливий з точки зору подальшої інформатизації суспільства, може відбуватися за рахунок проведення політики "мінімізації державного втручання". Це підкреслюється відсутністю державного органу виконавчої влади, який би опікувався питаннями виключно розвитку галузі ІТ. До певної міри, ця ситуація задовольняла представників ринку ІТ, що проходила під гаслом: „Найкраща допомога держави – її невтручання”. Сьогодні політика державного невтручання не означає зниження "адміністративних бар'єрів" і усунення протиріч у чинному законодавстві.
Концепція "мінімізації державного втручання" може працювати за умов існування сталих сприятливих умов ведення бізнесу у країні. Український бізнес працює у вкрай несприятливому середовищі, де податкове і митне законодавство, і, у першу чергу, практика їхнього застосування, фактично змушують абсолютну більшість підприємств працювати із серйозними порушеннями, використовуючи тіньові схеми. Інакше даний бізнес буде просто неконкурентоспроможний.
За таких обставин мінімізація втручання держави не може забезпечити успішного розвитку галузі. У той же час, якщо українські компанії починають працювати абсолютно легально, вони стають неконкурентоспроможними.
Інша проблема у тому, що чинне законодавство в Україні ще не враховує інтересів конкурентноздатності наукомістких галузей. Витрати на робочу силу у собівартості одиниці продукції нафтовидобувної компанії, складають порядку 1-2%. Але для компанії, що займається розробкою програмного забезпечення, ця частка може перевищувати 80%. Така ситуація характерна для будь-якого інноваційного бізнесу, де основні витрати – це витрати на висококваліфікованих фахівців. За цих умов "мобільні" компанії сектору ІТ або залишатися "у тіні", або будуть вести свій фінансові операції поза межами нашої держави.
Якщо не буде створено умов для нормального розвитку бізнесу, ніякої конкурентноздатності на світових ринках забезпечити не вдасться. З цього погляду держава обов'язково повинна брати участь у розвитку галузі. Тому сумнівно наполягати на концепції мінімізації втручання держави. Аналіз досвіду тих країн, що у останні 10-20 років досягли успіхів у сфері ІТ (наприклад, Індії, Ізраїлю, Ірландії, Республіки Кореї), переконливо свідчить, що у цих країнах держава не лише створювала сприятливі умови для розвитку бізнесу, але і приймала масштабні програми підтримки цього бізнесу. Ці програми передбачали пряму участь навіть державного капіталу у розвитку ІКТ-сектору.
У першу чергу, потрібно деталізувати в нормах законодавства правові механізми та процедури, які забезпечуватимуть реалізацію конституційних норм у сфері інформаційних відносин. Також необхідно здійснити удосконалення існуючого нормативно-правового регулювання сфери ІТ.
Другим важливим завданням є діяльність, що спрямована на активний розвиток внутрішнього ринку. Для реалізації цього завдання потрібно спрямувати державну політику щодо розвитку внутрішнього ринку ІТ на підвищення кваліфікованого попиту з боку держави: реалізація програм з електронного урядування; здійснення партнерських програм; підвищення доступу населення України до ІТ; популяризацію ІТ серед населення; стимулювання попиту на ІТ з боку підприємств усіх галузей економіки.
Наступним кроком у політиці розвитку галузі ІТ є розвиток експорту. У цьому контексті актуальності набуває питання формування іміджу України, як уже зазначалося у першому пункті. Держава разом з бізнесом має чітко визначити основні пріоритети розвитку галузі: виробництво програмних засобів; програмування; зокрема офшорне програмування; надання послуг, пов’язаних із ІТ. Потрібно проведення інформаційної компанії серед інших країн світу з метою популяризації національного сектора ІТ. Серед інших питань по розв’язанню цього завдання – спільна реалізація (держава, бізнес громадський сектор) завдань: по просуванню національного сектору ІТ на світові ринки, консультаційна діяльність національних підприємств, централізоване керування програмами технічного співробітництва розвитку сектора ІТ.
Для реалізації другого та третього завдання потрібно здійснити адаптацію митного регулювання: усунення бар’єрів, що заважають добросовісним підприємствам галузі. Також необхідно усунути бар’єри у фіскальному та адміністративному регулюванні, що, у свою чергу, буде сприяти легалізації експорту та імпорту, дозволить ліквідувати схеми оптимізації оподаткування підприємствами галузі, підвищить прозорість їх діяльності.
Зрозуміло, що таке комплексне питання як розвиток сектору ІТ напрямку пов’язане ще й із питанням ІКТ задля розвитку. Як свідчить світова практика, ці питання не лише взаємопов’язані, а й вимагають однаково рішучих кроків із боку держави, яка повинна інституційно забезпечити реалізацію цієї політики. Тільки за умови побудови ефективного механізму, який включає в себе забезпечення реалізації вищезгаданої політики на всіх ланках, можна казати про дійсно політичні та дієві наміри держави щодо власного розвитку. Інституційне забезпечення (про що докладніше у пункті 11) здійснюється також за допомогою прийняття стратегії та Плану дій розвитку інформаційного суспільства; розвитку загальної інфраструктури ІТ; забезпечення доступності кадрів для галузі ІТ; забезпечення фінансової доступності для розвитку галузі ІТ; здійснення програм дій по захисту інтелектуальної власності; розв’язання питань Інтернет регулювання; забезпечення здійснення програм з ІКТ для розвитку.
Також важливу роль для всієї економіки відіграє питання інфраструктури. Розвиток телекомунікаційної сфери завжди знаходився під пильним оком держави. Сфера, яка швидко розвивається та приносить негайні дивіденди, є найбільш привабливою як для держави так і для інвесторів. Та, на жаль, до сьогодні комерційні інтереси окремих фізичних осіб переважали. Зараз нагальне питання приватизації „Укртелекому” має бути вирішене не тільки із урахуванням його фінансової вартості, а й із урахуванням державних інтересів. Інвестор, який прийде, має також зайнятися питаннями регіонального розвитку цієї мережі.
Завжди привабливий мобільний зв’язок, якій демонструє небувалі темпи росту, обмежується центральними містами. Держава має створити умови інвестування для розвитку даного розвитку в регіонах.
Сучасні технології бездротового зв’язку, які почали досить активно використовуватися на заході, не отримали поширення в Україні через проблеми надання радіочастот. Військові канали, які на сьогодні не використовуються, мають бути переглянуті відносно розширення можливостей для їх активного комерційного використання. Для західних інвесторів це має стати привабливим напрямком для роботи. А рішення цього питання може бути тільки політичним.