Geum.ru

Першочергові кроки розвитку до створення інформаційного суспільства на Україні

Вид материалаДокументы

Содержание


4.   ІКТ задля розвитку
5.  Інновації: наука та технології
7.   Політика інформації
Подобный материал:
1   2   3   4

4.   ІКТ задля розвитку

Як уже зазначалося раніше, інформаційно-комунікаційні технології є важливою складовою розвитку економіки будь якої країни світу, водночас відіграючи й інтеграційну роль.

Програми, які включають активне запровадження ІКТ, мають стати і галузевими. Економічний розвиток за умови активного використання ІКТ надає можливість розвитку не тільки всієї економіки у цілому, а й окремим галузям, ринкам та виробництвам. Єдина умова – це системний та комплексний підхід. А також певна інституалізація даного процесу.

Враховуючи вищевикладене щодо важливості стратегічного бачення розвитку ІКТ та розвитку із активним використанням ІКТ, також потрібно враховувати і необхідність створення регіональних програм розвитку із використанням ІКТ, які враховували б специфіку того чи іншого регіону. Регіональний розвиток наразі є не тільки актуальним питанням для України, а й створює умови для соціально-економічного розвитку всієї країни.

Нагальним питанням для України досі залишається питання інформатизації. Доля Національної програми інформатизації, яку було прийнято в Україні ще у 1998 році, була такою ж, як і доля практично всіх державних програм. Її не було реалізовано. Це було зумовлено декількома причинами: недостатнім фінансуванням у рамках програми (при цьому міністерства та інші державні органи витрачали на інформатизацію у 3-4 рази більше коштів, ніж було передбачено всією програмою), недостатній державний рівень її виконавця (Державний комітет із питань зв’язку та інформатизації України), відсутність розуміння її характеру й завдань та безсистемність її виконання. Процес інформатизації має підтримувати розвиток соціально-економічних перетворень, а не визначати ці перетворення. Проте, інформатизація є важливим аспектом розвитку держави. Питання інформатизації, яке завдяки державному управлінню, залишилося без основного виконавця (Державний Комітет зв’язку та інформатизації України реорганізовано; Міністерству транспорту та зв’язку ці функції не передані) має стати важливим питанням у розвитку системи як державного управління так і взаємодії держави із громадянами. Це питання має стати частиною загальностратегічного плану розвитку всієї країни.

Актуальним питанням, що потребує негайного вирішення також є виконання „Плану Дій: ЄС-Україна” щодо широкого використання ІКТ урядом, бізнесом, особливо у системах освіти та охорони здоров’я. Це здійснюється шляхом впровадження пілотних проектів щодо розвитку інфраструктури та національного контенту.


5.  Інновації: наука та технології

Складовими інноваційної політики є наука, техніка, підприємництво, економіка і управління. Таке поєднання формує жорсткі вимоги до рівня інформаційної взаємодії суб’єктів у зазначених сферах діяльності суспільства і держави на всіх етапах життєвого циклу інновацій — від виникнення наукової ідеї до її впровадження у якості продукту або послуги. Саме тому для забезпечення свого лідерства провідні світові держави постійно збільшують свій науково-технічний потенціал, генеруючи, запозичуючи й освоюючи новітні інформаційні технології.

Системи продукування нових знань, освіти та підвищення кваліфікації, комерціалізації наукових результатів та широкого їх використання у виробничому процесі є невід’ємними ланками єдиного комплексного процесу. Отже, державна інноваційна політика, управління і регулювання інноваційного розвитку не можуть бути реалізовані лише за рахунок підтримки чи стимулювання окремо будь-якої з ланок. Так само як неможливо досягти вагомих результатів у реалізації такої політики зусиллями лише однієї з ланок державного управління, без мобілізації зусиль всієї системи органів законодавчої і виконавчої влади, у тому числі і здійснення політичних реформ. І навіть у такому випадку подібна політика може виявитись безперспективною, якщо буде знехтувано проблемами формування відповідної громадської думки та інноваційної культури у суспільстві.

Розбудова економіки, що базується на знаннях – „економіка знань” – в усьому світі визнається основним шляхом підвищення конкурентоспроможності країн. І це стосується не тільки розвинених країн, а й країн із перехідною економікою, до яких належить і Україна. Здатність країни продукувати знання, зокрема наукові, їх впровадження та ефективне використання для розвитку стають у такій економіці основними факторами сталого економічного зростання поряд із традиційними джерелами – інвестиціями та трудовими ресурсами.

Запровадження інноваційної моделі має стати для України не лише завданням економічної політики. Мова йде про нову якість життя. Тільки за умови поєднання політичних, гуманітарних, соціальних, психологічних, макро- і мікроекономічних чинників та інституційних передумов може відбутися така якісна трансформація всього національного суспільства.

Розвиток України за постіндустріальним сценарієм сьогодні є єдино можливим шляхом. Це шлях розвитку передових країн світу, їх економік, їх соціальних політик. Розуміння цих процесів, їх аналіз та втілення в життя в сучасній Україні можуть і мають перетворити нашу державу на високотехнологічну державу, а її економіку на конкурентноспроможну.

Бізнес наукомістких галузей, інноваційний бізнес – це, насамперед, відповідний капітал - венчурний капітал. Не зважаючи на існуючий потенціал, ідеї так і не стають комерційними. Венчурний капітал дозволяє і створювати національні компанії, і допомагає виводити ці компанії на міжнародні ринки. Якщо у країні немає достатнього обсягу венчурного капіталу, то інноваційний розвиток забезпечити неможливо. Під поняттям венчурного капіталу в Україні, на жаль, розуміють тільки фінанси. Але це, насамперед, технологічне підприємництво, що пов’язане із наявністю певної інфраструктури, яка включає не тільки вже відомі всім технопарки, бізнес-інкубатори, центри трансферу технологій та інформаційного забезпечення інноваційної діяльності, а й відповідну ідеологію та культуру, спеціальні підприємницькі ресурси, які уможливлюють реалізацію людського та наукового капіталу, та побудови, власне, бізнесу, який був би конкурентноспроможним не тільки на національному, а й на світовому ринках.

Для розвитку наукомістких галузей необхідним є притік в Україну венчурного капіталу, якого в Україні майже немає. І сприятливих умов для цього поки що не створено. Державний сектор не розуміє ані своєї ролі у цьому процесі, ані власних переваг. І що додатково ускладнює цей процес – фактична відсутність практики роботи з венчурним капіталом.

Необхідні належні умови, які зробили б пріоритетними наукомісткі галузі, зокрема, сектор ІКТ, більш привабливими для іноземного капіталу.

Одним з напрямків вирішення вищезазначеної проблеми є розвиток в Україні системи венчурного капіталу, а саме розвитку його інфраструктури, основою якого є венчурні фонди. Державні програми підтримки та стимулювання розвитку національної венчурної індустрії, які були успішно реалізовані в інших країнах, діляться на дві основні категорії, а саме: прямі державні інвестиції у компанії та державні інвестиції у фонди. Обидва види програм активно використовувались у багатьох країнах, а деякі країни поєднували обидва підходи. Така система також може містити у собі як надання пільгових умов функціонування великих закордонних венчурних фондів, так і стимулювання розвитку аналогічних українських. Причому останні мають започатковуватися із часткою державного фінансування вже зараз. Це може не лише сприяти розвиткові наукомістких галузей, розвиткові ринку, а й створювати додаткові стимули для входження серйозних та іноземних інвестицій. Держава таким чином демонструє свою готовність поділяти ризики таких інвестицій разом із приватними та інституційними інвесторами. Сьогодні держава має продемонструвати на ділі свій розвиток за інноваційною моделлю. Започаткувавши практику створення венчурних фондів за своєю участю, вона пропонує приватному сектору на паритетних засадах розвивати венчурну індустрію України.

Тому вкрай необхідно у найближчий час прийняття рішення щодо реалізації пілотного проекту по створенню Українського венчурного фонду високих технологій з метою залучення до реалізації інноваційних проектів як державних ресурсів, так і коштів вітчизняних і закордонних венчурних інвесторів. В Україні має бути створено Український венчурний фонд високих технологій, у якому уряд візьме активну фінансову участь (обсяг державних коштів може становити 10-20%). Державне фінансування передбачається не за грантовим принципом, а звичайним венчурним способом – у обмін на частку акцій фонду. Таким чином, буде створено перший український венчурний фонд за участю держави, який створить передумови для створення багатьох інших (наприклад, почавши у 1992 році з першого фонду, де обсяг державної участі становив 3 млн. дол., Ізраїль має сьогодні 87 приватних та державним фондів із загальним обсягом більше 6 млрд. дол.) У результаті буде створено умови для розвитку науково-технічного та інноваційного підприємництва, а також запущено механізми, що залучають небюджетні кошти у наукомісткі інноваційні проекти.

У цьому контексті держава має переглянути свої відносини із міжнародними установами та організаціями: грантовий принцип підтримки окремих науковців (наприклад, УНТЦ) має бути замінено на фінансування, створення та підтримку спільних технологічних компаній.

Розбудова власної національної інноваційної системи має стати сукупністю наступних елементів: установ наукової і освітньої галузі, у яких створюються нові знання, нормативна та макроекономічна база, що включає, зокрема, заходи торгівельної політики, яка зумовлює успішне створення й просування технологій, інноваційних та техно-виробничих інфраструктур, їхню вартість. Дані елементи здатні до реалізації інновацій та перетворення їх у товар, можливостей доступу до глобальних джерел знань та інноваційних комунікацій, ринкових умов, що сприятимуть розповсюдженню і впровадженню інновацій.

Через посилення вертикальних та горизонтальних інтеграційних зв’язків у межах національного інноваційного простору, Україна має сформувати власну техно-інноваційну інфраструктуру. Щоб забезпечити випереджальний темп розвитку економіки та передові стандарти життя суспільства, слід запровадити виробниче використання знань, інформації, технологій. Тому якість освіти та високий рівень наукових досліджень – ось що надалі повинно характеризувати Україну.

Одна із проблем України на цьому напрямку – відсутність всередині самої країни попиту на комерціалізацію знань. Послідовність трансформації знань у товар та його просування на ринок можуть бути представлені у вигляді ланцюжка "знання – наукомістка продукція (товар) – ринок – кошти – знання". Звісно ж, передусім потрібна інфраструктура, яка б забезпечила стійке функціонування наведеного вище ланцюжка. При цьому можна виділити два основні види діяльності: виробництво знань, тобто проведення фундаментальних та прикладних досліджень, і доведення результатів цих досліджень до товару, а також його просування на ринок та реалізацію. Із другим же компонентом – інноваційним, ситуація неоднозначна. З одного боку, багато інститутів та ВУЗів мають свій, і часто дуже успішний, досвід у реалізації результатів науково-дослідницької діяльності. З іншого – поки що відсутня розвинена та стійка інфраструктура, яка б підтримувала доведення результатів науково-дослідницької діяльності до товару, його просування на ринок і реалізацію. Без цих ланок ланцюг трансформації знань у товар розірваний. При цьому треба пам’ятати, що малі та середні підприємства, хоча і є необхідною складовою частиною ринкової економіки, проте не у змозі вирішувати проблеми на стратегічних напрямах, наприклад, створити літак нового покоління або зробити автомобільну промисловість конкурентноздатною на світовому ринку.

Однією із форм організації інноваційного процесу сьогодні стає створення центрів трансферу технологій або інноваційних центрів. Їх основна функція – формування інфраструктури, яка допоможе науковим інститутам та університетам вирішувати багато проблем, що виникають у процесі комерціалізації результатів науково-дослідницьких робіт. Можна буде відкривати Центри трансферу технологій, на основі яких сьогодні розпочиналося б формування регіональних філіалів. Це дозволило б налагодити стійкі локальні зв’язки. Перші кроки на цьому шляху викликають перші серйозні проблеми. Передусім – нормативно-правова база, яка значною мірою регламентує практично усі механізми інноваційного процесу.

Подальшу децентралізацію зовнішньоекономічного комплексу, вихід на світовий ринок численних дрібних учасників стримує також відсутність спеціальної підготовки значної частини персоналу. Щоб забезпечити ефективність зовнішньоекономічних зв'язків задля інноваційного розвитку України, слід оперативно формувати демократичні громадські структури, соціальну базу демократії, високу загальну, політичну культуру, підприємницьку етику, тобто розвивати ринок, сприяти тому, щоб психологія радикальних реформ зміцнила суспільну свідомість на шляху інновацій до добробуту та процвітання держави.


6. Освіта

На основі аналізу останніх тенденцій розвитку світових економік можна з упевненістю зробити висновок про те, що основним багатством будь-якого утворення (держави, влади, організації) поступово стає інтелектуальна власність, найбільш прибутковими – інвестиції у розвиток творчого потенціалу, основною цінністю – людина та її інтелект. Проте вимоги ринку змінюються щоразу із більшою швидкістю, щоразу більшого значення набуває здатність людини, робітника, адаптуватися до нових умов діяльності, нових потреб ринку. Найоптимальнішим засобом збільшення професійного рівня населення стає освіта.

Компанії, які роблять ставку на власний персонал, його розвиток, зростання рівня освіти та професійних навичок, як показав досвід, отримують найбільшу віддачу та з часом – найбільші індекси росту. Аналогічна ситуація спостерігається і на загальнодержавних рівнях. Лідерами світового росту у всіх сферах стали держави, які зробили ставку на спеціальний статус та місце освіти у програмах загальнодержавного розвитку інституту освіти країни. Жодна країна, багата або бідна, велика або мала, не може дозволити собі ігнорувати ті потенційні можливості, які пропонують ІКТ. Для бідних держав ця потреба є ще більш актуальною, особливо враховуючи ті великі можливості розвитку, які доступні завдяки сучасним технологіям. Використання ІКТ для розвитку інтелектуального потенціалу нації разом із виваженою і своєчасною державною політикою має значний потенціал для досягнення цілей розвитку набагато швидшими і дешевшими способами.

Для країн, що розвиваються, ІКТ надають можливості для подальшого розвитку та покращення якості освіти. У цьому розумінні це вказує на потенційно врівноважену стратегію для країн, що розвиваються.

Завдання держави полягає не лише у розвиткові та підтримці освітнього інституту, а й у популяризації професійного та особистісного росту серед населення країни. Найбільшого ефекту та віддачі вдається досягти при запровадженні та державній підтримці декількох освітніх систем та напрямків.

У країнах „третього світу” більшість громадян обмежуються отриманою до 25 років освітою – середньою, середньою спеціальною, вищою, завдяки якій отримують професію, роботу та певну заробітну платню. Більшість із них не мають можливості або не розуміють переваг продовження навчання. Стереотипи, що склалися у суспільстві, перешкоджають усвідомленню того, що сучасні можливості, які надає інформаційний простір світу, уже давно створюють можливість паралельно працювати і навчатись, тим самим щодня збільшуючи власну професійну вартість на ринку та відкриваючи нові горизонти для особистісного розвитку та росту. Така система освіти – безперервна, протягом життя – набуває все більшої популярності. Особливу роль у цьому отримують інформаційно-комунікаційні технології, які дозволяють максимально спростити усі схеми отримання знань. Особливу увагу варто приділити дистанційній освіті, яка за умови широкого використання ІКТ дає надзвичайно високий результат. Окрім того, дана система дає можливість зберегти найцінніший ресурс після інтелекту людини – час.

ІКТ дають можливість часткового вирішення іще одного проблемного питання української освіти (як традиційної, так і сучасних систем освіти) – нестача професійних кадрів. Окрім того, педагогам особливо важливо постійно отримувати нові знання, удосконалювати професійний рівень, опановувати найактуальніші відомості у дотичних галузях, тобто постійно навчатись та удосконалюватись, адже вони навчають наше майбутнє та наше сьогодення.

Підтримки, уваги держави та професіоналів потребує ще одна система освіти – бізнес-освіта. Дане твердження не потребує додаткових аргументів, особливо з огляду на світові тенденції. Компанії прагнуть вкласти кошти у вже існуючий власний інтелектуальний потенціал, у розвиток власних можливостей, у навчання та удосконалення знань персоналу, замість того, щоб витрачати щоразу більші кошти на пошуки та заміну команди на професіоналів, що більше відповідають вимогам часу.

Дану систему не просто варто взяти до уваги при плануванні діяльності органів державної влади. Така практика повинна бути запроваджена (із внесенням змін та у відповідності до специфіки діяльності) до схеми трудової діяльності державних службовців. Така система вже існує, проте можна із упевненістю говорити про її недосконалість, відсутність гнучкості та постійної адаптації до сучасних умов, про підвищення кваліфікації працівників тільки у рамках уже існуючих знань та систем, без урахування того, що наразі об’єм нових знань збільшується із надзвичайною швидкістю, даючи можливість стверджувати про таке ж швидке старіння знань. Професійність кадрів не є монополією бізнесу.

Так само не є монополією якоїсь певної країни використання ІКТ у процесі навчання, у системі освіти. Розширення інформаційного потоку, швидкість обміну інформацією, економія коштів, часу, людських ресурсів, можливості обробки величезного масиву відомостей, доступність і простота процесу, відкриття широких можливостей додаткового особистісного росту учня /абітурієнта/, студента тощо, – незначна частина із довгого переліку аргументів на користь використання ІКТ у системі сучасної освіти будь-якого рівня та будь-якої направленості.

Сучасна освіта має задовольняти потреби бізнесу, так само як і бізнес має формувати певний попит на ті чи інші напрямки. Сьогодні у системі освіти України фактично не приділяється уваги потребам сучасного бізнесу. Відсутність сталих зв’язків бізнесу та держави призводять до нерозуміння потреб і тих, і інших. Потрібно вибудувати систему постійного обміну інформацією. До системи вищої освіти необхідно додати практичну складову. Сучасні умови життя вимагають отримувати знання практично кожного дня. Застарілі навчальні матеріли не задовольняють потреб та вимог ані бізнесу, ані тих, хто навчається. І беззаперечно провідна роль у цьому процесі – держави, яка має об’єднати потреби та інтереси освіти та бізнесу, створити систему, за умови існування якої вища освіта повністю забезпечить сучасні потреби держави у професійних кадрах, які відповідатимуть усім сучасним світовим вимогам.

7.   Політика інформації

Хто володіє інформацією – володіє світом.

Станіслав Лем

Відомо, що із кожним днем роль інформації у суспільстві, в його економічній, політичній, соціальній та інших сферах, невпинно зростає. Усі розвинуті країни формулюють інформаційну політику та розробляють проекти чи програми входження до інформаційного суспільства.

Нашій країні необхідне прийняття документу (програми, концепції, плану тощо), який би окреслював шляхи та механізми подальшого руху нашої держави до інформаційного суспільства. Тим більше, що пріоритет побудови демократичного суспільства сьогодні є загальновизнаним, а рівень розвитку демократії завжди визначався рівнем свободи слова та інформації. Прийняття такого документу стає умовою забезпечення інформаційної безпеки держави та гарантом соціально-економічного росту.

На жаль в Україні і досі існує нерозуміння ролі та місця інформації у сучасному світі. Не зважаючи на те, що багато експертів сфери інформаційної політики досить активно оперують поняттям інформаційного суспільства, вони ще й досі залишаються під впливом розуміння інформаційної політики як такої, що здійснюється виключно сферою засобів масової інформації. Говорячи про інформаційне суспільство, інформацію слід розглядати як соціальне і духовне благо, яке виробляється і споживається всім суспільством: фізичними та юридичними особами (у тому числі об‘єднаннями громадян, підприємствами, політичними партіями тощо), а також державою через органи державної влади та місцевого самоврядування. Також і досі акцентується увага на ролі лише одного суб‘єкта інформаційних відносин – держави і чомусь абсолютно нехтується роль та місце таких суб‘єктів інформаційної діяльності, як населення (народ) України, об‘єднань громадян, політичних партій, підприємств у розбудові розвинутого інформаційного суспільства. Тобто весь тягар по розбудові інформаційного суспільства покладається на державу.

Такий підхід відтворює старі адміністративні підходи і нехтує всіма надбаннями розвитку демократичних і ринкових відносин останнього десятиліття.

Основними компонентами інформаційного суспільства є інформація як стратегічний (у тому числі наука, освіта, знання) ресурс суспільного розвитку і управління.

Інформаційні відносини виникають як процеси науково-творчої та іншої діяльності. До них також відносяться такі види і галузі інформації, як: масова інформація (не засоби масової інформації – а саме масова інформація), статистична, науково-технічна, правова інформація, інформація про особу (персональні дані), екологічна, геологічна інформація, офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, міжнародна, соціологічна, соціальна, духовна, політична, міжнародна інформація тощо, а також питання таємної, конфіденційної інформації, які об‘єктивно існують у нашому суспільстві.

Поняття інформаційної політики є більш широким поняттям, яке охоплює не лише соціально-економічну сферу, а й інші сфери життєдіяльності суспільства. Розробка документу (програми, концепції тощо) має враховувати шлях входження України до інформаційного суспільства, визначивши роль інформації (у тому числі освіти, науки, знання) як стратегічного ресурсу розвитку суспільства, а інформаційної політики – як механізму загальнонаціонального демократичного розвитку (у тому числі у соціальній і економічній сферах), визначивши і визнавши всіх суб‘єктів інформаційної діяльності – фізичних та юридичних осіб (у тому числі об‘єднань громадян, підприємств, політичних партій тощо) і держави (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування) і поклавши завдання регулювання інформаційно-правових відносин, які при цьому виникають, наприклад, на Інформаційний Кодекс.

При розгляді проблеми державницького інтегрального підходу до управління інформацією інформаційні ресурси мають бути віднесені до найважливіших стратегічних ресурсів держави, значення і вплив яких можна порівняти із впливом капіталу і праці в індустріальну епоху.

Інформаційна політика сьогодні є комплексним питанням, яка охоплює, як зазначалося раніше, практично всі сфери життєдіяльності держави. Для вирішення завдань, які стоять перед Україною сьогодні, інформаційна політика може і має взяти на себе тягар відповідальності за здійснення державою політики як усередині країни так (і особливо) поза її межами. І у цьому беззаперечна лідируюча роль інформаційної політики.

Окрім вищезазначеного комплексу питань, які потрібно негайно вирішувати, слід використати можливості інформаційної політики для формування іміджу України, для здійснення заходів щодо популяризації продуктів та послуг високотехнологічної галузі, для розвитку країни за допомогою ІКТ та розвитку галузі ІТ. І беззаперечно провідну роль у цьому має відіграти Інтернет. Політика, яка була б спрямована на розвиток національної мережі, має включати у себе і державну підтримку розвитку національної мережі (це стосується і представлення України, включаючи інформацію про галузі економіки, туризм, інформацію загального порядку, аналітичну інформацію тощо), і сприяння розвитку якісного комерційного змістовного (контентового) наповнення мережі. Україна неодноразово стикалася з питанням інформаційних атак (війн), що проводилися і за допомогою Інтернет. Протистояти цьому можна тільки за умови професійного володіння ресурсами. Провідну роль при цьому має відіграти держава. Україна не має на сьогодні розвинутої інформаційної системи якісних продуктів та послуг. Та вона має бути створена. Важливу роль при цьому відіграватиме мова подачі інформації – інформація повинна подаватися англійською, російською та українською мовами. Враховуючи політику інтеграції до ЄС, потрібно додати і німецьку. Мережа інформаційних ресурсів має бути розгалуженою, враховуючи всі світові політичні та економічні центри.

Найбільш важливою проблемою, що потребує негайно розв’язання, стає доступ до інформації громадян. Інформація для всіх – це комплексне питання, що стосується будь-якого виду інформації та може бути вирішене за допомогою створення громадських пунктів доступу до інформації, телецентрів тощо. Такі центри мають вирішувати питання не лише доступу до інформації, а й забезпечувати інші сервіси у залежності від потреб регіону, міста, селища тощо. Широкий доступ до інформації громадян забезпечуватиме більшу відкритість влади, прозорість державних процесів, надаватиме можливості отримання будь-якої інформації освітнього, культурного, природного характеру тощо, інформацію, яка надає можливість отримання нових знань, які, як зазначалося раніше, є основою інформаційного суспільства.