Першочергові кроки розвитку до створення інформаційного суспільства на Україні
| Вид материала | Документы |
- Першочергові завдання для Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства, 133.43kb.
- План заходів зреалізації завдань щодо формування І розвитку інформаційного суспільства, 205.58kb.
- 29 лютого 2012 року, 8.79kb.
- Слабке використання потенціалу інформаційних технологій щодо модернізації економіки, 227.09kb.
- План: С. Історико-біографічна довідка > Поняття "інформаційного суспільства" історичні, 255.87kb.
- План: С. Історико-біографічна довідка > Поняття "інформаційного суспільства" історичні, 322kb.
- Мета та першочергові завдання економічного І соціального розвитку міста Знам'янка, 41.83kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 343.59kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 283.85kb.
- Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до закон, 263.35kb.
8. Громадянське суспільство – електронна демократія
Останні події в Україні засвідчили, що громадянське суспільство в Україні відбулося. Перемога, яку здобуло громадянське суспільство в Україні, має бути закріплена подальшими активними діями. І активну роль у цьому процесі має відігравати і держава, і її громадяни.
Ті ж самі останні події також продемонстрували роль і місце інформації у процесі формування громадянського суспільства. Інформаційно свідомі, тобто ті громадяни, які мали можливість отримувати інформацію із різних джерел, виявилися найбільш передовими та активними учасниками тих політичних процесів, які відбувалися в Україні. Їх громадянська позиція дозволила практично „нав’язати” владі вибір народу України. Тому їх активна позиція й надалі зможе стабілізувати багато процесів у державі.
Інформаційно свідомі громадяни – надбання будь-якої держави. Їх активна участь у державних процесах – необхідна умова розвитку демократичного суспільства.
Практика громадських обговорень довела свою дієвість, але, на жаль, не набула поширення. Через залучення свідомих громадян до роботи у громадських радах, які мали б створюватися у співпраці з різними органами державної влади, громадські обговорення ставали би все більш ефективним інструментом взаємодії влади та громадян.
Держава має створити умови для подальшого розвитку третього сектору в Україні. Громадські організації, як зазначалася раніше, є доволі ефективним інструментом як усередині країни, так і за її межами. Це інструмент, який Україна не використовувала жодного разу із часів здобуття своєї незалежності. Ми маємо яскраві приклади того, як ефективно та дієво можуть працювати громадські організації на прикладі міжнародних донорських організацій, які несуть не тільки культуру, специфіку країни яку представляють, а також доволі професійно виконують завдання щодо популяризації тих чи інших ідей, реалізації певної політики, досягання конкретних цілей. Тому, окрім створення державою сприятливих умов для розвитку третього сектору, серед яких можуть бути: спеціальні умови для заохочення бізнесу до фінансування соціальних проектів, підвищення соціального статусу працюючих у третьому секторі, їхні соціальні преференції тощо, держава сама безпосередньо має взяти активну участь у формуванні третього сектору. Це стосується і фінансування та сприяння розвитку.
Зрозуміло, що для активного розвитку громадянського суспільства використання ІКТ є доволі ефективним інструментом. Це стосується надання, отримання, поширення та обміну інформації. По-перше, за допомогою ІКТ інформація поширюється набагато простіше, швидше та може охоплювати будь-яку територію. По-друге, за допомогою ІКТ громадяни України можуть більш активно брати участь у державних процесах. І, по-третє, держава може досить оперативно отримувати зворотну інформацію, фактично, реакцію громадян на ті чи інші свої дії. Політика держави – справа всіх громадян країни, а не лише владної верхівки. І її здійснення, у першу чергу, залежить від громадян. У цьому контексті також потрібно переглянути деякі функції державного управління, які можуть бути передані громадським установам.
9. Адміністративна реформа та електронне урядування
Сьогодні питання адміністративної реформи та ефективного управління набувають великої актуальності з огляду на те, що після проведення демократичних виборів в Україні, громадяни України покладають великі надії на якісні зміни у самій системі державного управління. Існуючі моделі управління, які використовувала попередня влада, не можуть і не мають права залишитися. Із проголошенням Україною курсу європейської інтеграції, також набуває актуальності запровадження нових моделей управління.
Адміністративну реформу в Україні було розпочато 7 червня 1997 року за програмою Світового банку Указом Президента “Про створення Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи”. Також було створено дві робочі групи комісії: Робочу групу із реформування центральних органів виконавчої влади та Робочу групу із місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоуправління та державної служби. 1998 року комісія затвердила Концепцію проведення адміністративної реформи в Україні (Указ Президента № 810/98 від 22 липня 1998 року), який досі залишається основним документом, що визначає основні напрямки реформування системи державного управління в Україні. Згідно положень концепції, мета адміністративної реформи – створення державної машини, спроможної адекватно та ефективно реалізовувати вимоги, які висуває державі громадянське суспільство, та забезпечувати суспільні потреби й інтереси. У документі задекларовано п’ять основних напрямків реформування:
— зміщення ролі управління державою із простого економічного управління у бік ініціювання та вироблення державної політики;
— впровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод людини та надання державних і громадських послуг;
— перетворення державної служби на незалежний аполітичний інститут, спроможний ефективно реалізовувати державну політику;
— збільшення громадської участі у процесі формування та впровадження державної політики,
— запровадження системи громадського контролю за функціонуванням органів виконавчої влади через інститути прямої парламентської демократії.
Не зупиняючись на конкретизації помилок та глибинному аналізі того, що не вдалося і чому (цьому присвячені численні дослідження), потрібно зрозуміти, не стільки чинники, які стали на заваді здійсненню адміністративної реформи (враховуючи спадок, залишений радянською системою, відсутність практичного досвіду із запровадження сучасних моделей державного управління, політичні та соціально-економічні перетворення, відсутність або нерозвиненість інститутів громадянського суспільства тощо), скільки основні принципи, які мають бути застосовані при здійсненні необхідних кроків у реформуванні існуючої системи державного управління.
Потрібно кардинально змінити підходи у формуванні політики у державі, починаючи із системних речей – стратегії розвитку, програм, законів – і аж до технічних речей – взаємодії з громадянами, наданні послуг громадянам. Необхідним є створення ефективної системи менеджменту держави із акцентами на сервісну модель (надання послуг державою). Держава має визначати пріоритети власної політики, керуючись не лише власними інтересами, а й інтересами громадян, за рахунок яких вона утримує свій апарат. При здійсненні або реалізації політики, бізнес має відігравати активну роль. Національні програми мають стати дійсно національними. Для їх ефективного втілення у життя, має бути використано не лише державний ресурс, а й ресурс приватного та громадського сектору. Тому держава повинна мати постійний контакт із своїми громадянами, починаючи від етапу планування і закінчуючи етапом реалізації. Звичайно, це потребує досить активних дій не тільки з боку громадян, а й з боку держави. Громадянське суспільство в Україні, яке тільки починає звикати до своєї ролі активного учасника всіх процесів, які відбуваються у державі, має відчути свою необхідність для держави. Громадяни мають поступово звикнути до думки, що від голосу кожного залежить доля всіх. У свою чергу бізнес, орієнтований на отримання частки бюджету, а не надання послуг державі або створення партнерських зв’язків, має взяти активну роль у формуванні та реалізації політики, яку проводить держава, усвідомлюючи, що частина бюджету, яка є такою привабливою, не може бути отримана ним за „хабар”. Лише його активна участь може принести певні дивіденди.
Громадські слухання та обговорення, роль яких зведено до активного „одобрямс”, повинні стати доволі ефективним інструментом участі громадян у формуванні державної політики. Поодинока практика громадських рад також має бути активно задіяна у формуванні та реалізації державної політики.
Потрібно змінити систему підготовки, перепідготовки, сертифікації кадрів державних органів влади. Система державних органів влади потребує нових фахівців, які повинні бути професійними менеджерами, що зможуть обслуговувати дану систему.
У світлі останніх подій питання регіональної політики набуває чималої актуальності. Надмірна централізація функцій центральних органів влади як факт спричиняє багато проблем для регіонального розвитку та не сприяє розвитку місцевого самоврядування. Формування органів виконавчої влади за галузевим принципом також заважає здійсненню ефективної регіональної політики. Необхідно здійснити політику формування виконаних органів вдали за функціональним принципом. Це у свою чергу також сприятиме більш активному розвитку регіонів.
Одним із ключових моментів здійснення ефективної державної політики є побудова ефективної системи взаємодії між органами центральної влади. Окрім питань статистки, обліку тощо, існує найважливіше питання обміну інформацією між органами державної влади. Це набагато ширше питання, аніж питання взаємодії між центральними органами державної влади, що на сьогодні потребує негайного перегляду та формування ефективної системи, за умови існування якої обмін інформацією має бути здійснено не лише за принципом горизонтальних систем, а й за вертикально-горизонтальними принципами: тобто обмін інформацією здійснюється між центральними органами влади, усередині одного органу та між центральними органами влади на рівні відділів, управлінь тощо. Питання обміну інформацією стає дедалі актуальнішим по відношенню до взаємодії між центральними органами влади та регіонами. Повертаючись до питання інформатизації, а особливо до інформатизації органів державної влади, потрібно наголосити на важливості та актуальності останнього питання. І розуміючи важливість реалізації даного завдання, слід пам’ятати, що інформатизація – це процес, який передбачає єдині стандарти, системи тощо. Він має здійснюватися єдиним органом. Та інформатизація це не лише комп’ютери, мережі та Інтернет. Це своєрідна культура та свідомість.
Як уже зазначалося раніше, інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) – це ефективний інструмент розвитку. Питання електронного уряду та електронного урядування – питання напрямку, пов’язаного із використанням ІКТ. „Електронний уряд” – це комплекс ініціатив, який повинен забезпечити перехід від традиційної системи управління, до якісно нової: відкритої, відповідальної, ефективної. Єдина можливість боротьби із корупцією та зловживаннями у системі державної влади – це активне запровадження моделі електронного урядування, яке включає дієві моделі „держава-держава”, „держава-громадяни”, „держава-бізнес” тощо. Це і взаємодія держави та громадян, прозорість здійснення державних закупівель, проведення державою тендерів тощо. Ця система включає не тільки представленість органів державної влади в Інтернет. Сьогодні в Україні практично всі органи державної влади мають свої представництва в Інтернет. Це побудова такого механізму, за умови існування якого ця система мала б життєздатність. Фактично, йдеться про здійснення державної політики у мережі. Це ті самі відносини між усіма учасниками процесу у державі, які відбуваються фізично, лише із використанням ІКТ, що дає можливість спростити процедури, здешевити процеси, зекономити час, зробити такі взаємовідносини прозорими, позбавити громадян черг, а державний апарат – великої кількості технічного, обслуговуючого персоналу. У свою чергу, активне запровадження ІКТ у системі державного управління дасть можливість зняти певну напруженість як у суспільстві, піднявши рівень поінформованості громадян щодо діяльності всіх гілок влади починаючи від центрального та закінчуючи місцевим рівнем, так і всередині самої системи, дозволить налагодити дійсно партнерські відносини у цій системі. Фактично йдеться про постійний зв’язок між усіма учасниками такої системи незалежно від географії, часу та статусу.
10. Партнерство заради майбутнього
Створення суспільної моделі партнерства заради майбутнього – національний пріоритет при налагодженні суспільного діалогу. Розвиток соціального капіталу (мереж, громад, кластерів, асоціацій тощо) – передумова становлення громадянського суспільства у світі, а це є прямим шляхом до демократії. Відтак побудова інформаційного суспільства не можлива в умовах авторитарного режиму, розвитку недемократичних процесів, існування „напівдемократії”.
В умовах розвитку громадянського інформаційного суспільства держава не виступає єдиним чи домінуючим суб’єктом у реалізації проектів, спрямованих на здійснення суспільно-політичних та соціально-економічних реформ, модернізації національної інфраструктури. На відміну від радянського періоду, сьогодні така діяльність повинна здійснюватись виключно на основі організованого діалогу та рівноправності всіх зацікавлених сторін (органів державної влади, бізнесу, громадянського суспільства, наукових кіл, ЗМІ).
Проте, маючи певні преференції над іншими учасниками суспільної консолідації, держава повинна створити сприятливе, надійне, прозоре, недискримінаційне, правове, регламентне, мотиваційне і політичне середовище для сприяння соціально-економічного розвитку на основі реалізації активної інвестиційної політики та модернізації всієї економічної системи шляхом залучення дієвих ресурсів з боку бізнесу, фондів, міжнародних інвесторів та партнерів.
Органи державної влади відіграватимуть головну роль у розробці і здійсненні всеосяжних, перспективних та усталених національних стратегій розвитку інформаційного суспільства. Приватний сектор і громадянське суспільство, у співпраці з органами державної влади, повинні відіграти важливу роль у формуванні та реалізації стратегій розвитку інформаційного суспільства. Участь приватного сектору має велике значення для розвитку і поширення інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) для інфраструктури, контенту та платформ соціально-економічного розвитку. Громадські організації виступають “проміжною ланкою” між державними органами, бізнесом та громадянами, оскільки громадські організації широко представлені у всіх сферах суспільного життя, адекватно інформують цільові аудиторії. Окрім представлення власних інтересів, кожна організація стає частинкою загальнодержавної місії побудови інформаційного суспільства. Міжнародні і регіональні установи, у тому числі міжнародні фінансові установи, відіграють ключову роль в інтеграції впровадження ІКТ у процес розвитку та у наданні необхідних ресурсів для побудови інформаційного суспільства й оцінки досягнутого результату у цьому напрямку.
За таких умов у світі відбувається цивілізована співпраця держави, бізнесу та громадського сектору на паритетних умовах, а також на засадах прозорості, що нівелює такі явища, як: “тіньова економіка”, “монополізм на ринку”, “відмивання капіталів”, “олігархічний режим”, “бюрократія” тощо. Власне, спільні вкладення у прозорість процесів із боку національних компаній, держави та іноземних інвесторів у результаті стають прибутковими для кожної із сторін. Головна ідея полягає у тому, що глобально такі проекти є орієнтованими на кінцевого споживача – громадянина. Саме така спрямованість демонструє відмінність між короткотривалими проектами, котрі передбачають задоволення вузьких інтересів окремих груп, та проектами, які є частиною соціально-економічного розвитку держави, її політичного курсу тощо.
Визначаючи пріоритети, державний сектор іде за застарілою моделлю планування, що склалася ще за радянських часів. „Ми плануємо, ви виконуєте!” Не розуміючи, що бізнес може не лише виконувати, а й ставати повноправним партнером держави у розбудові власної країни. Потрібно створювати нові механізми взаємодії державного та бізнес секторів. Це можуть бути громадські, дорадчі, консультативні ради, які в активній взаємодії із державними органами влади фактично створюють політику тієї держави, де живуть та працюють. І від того стають зацікавленими у розбудові потужної, конкурентноздатної економіки, незалежної держави.
Таким чином:
— по-перше, громадяни розумітимуть, що нові процеси не є прерогативою суто владної політики, а пріоритетом стабільного соціально-економічного розвитку;
— по-друге, розвиваючи проекти інформаційного суспільства, держава за допомогою ефективного використання новітніх технологічних засобів посилює розвиток демократичного процесу та формування громадянського суспільства, оскільки взаємодія з громадянами стає прозорішою, менш формалізованою чи бюрократизованою;
— по-третє, взявши курс на модернізацію суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку, держава починає діяти за загальноприйнятими умовами на міжнародній арені, інтегруючись у перспективні альянси з іншими державами та структурами;
— по-четверте, модернізація індустріальної інфраструктури та галузей позитивно впливає на такі фактори розвитку як рівень ВВП, розмір державного бюджету, прожитковий рівень населення, рівень заробітної плати, міжнародні позиції держави. Ці тенденції підкреслює і практика суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку останнього десятиріччя в розвинутих демократіях.
Все більше „партнерство” отримує схвалення світової спільноти. І йдеться не лише про партнерство, як зазначалося вище, усередині країни, що безумовно сприяє покращенню взаєморозуміння між усіма представниками суспільства та ефективному розвитку країни. Йдеться про застосування даного механізму для реалізації будь-яких програм, проектів, стратегій на національному, регіональному та глобальному рівні. При чому таке партнерство відбувається між країнами, приватним сектором і громадськістю, громадськістю та державою, бізнесом, громадськістю та державою. Принцип партнерства заради розвитку довів свою ефективність в усьому світі. І зараз Україна має цим скористатися.
Позитивними прикладами секторального партнерства в напрямку розвитку інформаційного суспільства на міжнародному рівні є:
– консолідоване розроблення “Плану Дій”, із врахуванням експертних оцінок фахівців Світового Банку. У рамках проведення II етапу Світового Саміту з питань розвитку Інформаційного Суспільства (Туніс, 2005 рік) „Стратегія розвитку інформаційного суспільства України” та перші проекти її реалізації мають бути представлені для ознайомлення світовій спільноті з метою удосконалення, обміну досвідом, а також отримання рекомендації щодо її подальшого узгодження з „Декларацією Принципів” та „Планом Дій”, іншими програмами розвитку інформаційного суспільства.
11. Інституційне забезпечення розвитку інформаційного суспільства
Виходячи з комплексності питання реформування існуючої моделі соціально-економічного розвитку України, потрібно наголосити на важливості інституційного забезпечення цього розвитку. Як свідчить світова практика, розвиток моделі постіндустріального суспільства – інформаційного, неможливо вирішити створенням єдиного державного органу або визначенням єдиної координуючої особи, відповідальної за цей процес. Так як це стосується всіх без винятку галузей економіки, а також політичної, культурного, соціального сфери, а також державного управління, ефективне здійснення реалізації розвитку інформаційного суспільства, можливе лише за умови побудови вертикально-горизонтальної системи. На підставі аналізу всіх існуючих світових моделей інституційного забезпечення розвитку інформаційної суспільства, пропонована система включає найоптимальніші та найефективніші пропозиції із урахуванням й національної специфіки. Також варто наголосити на невідкладності втілення цієї моделі та на урахуванні проголошеного курсу європейської інтеграції.
З метою підвищення ефективності поетапної реалізації діяльності інституційної системи у сфері розвитку інформаційного суспільства та ІКТ пропонується:
На першому етапі:
— забезпечити створення дорадчо-консультативного органу при Президентові України як глави держави, до компетенції якого належить створення міністерств та інших органів виконавчої влади. Наявність відповідного консультативно-дорадчого органу дозволить на рівні першої особи держави усвідомити необхідність формування інформаційного суспільства, виокремити шляхи його запровадження, надати пропозиції щодо керівних кадрів, які б забезпечили можливість впровадження концепції інформаційного суспільства у життя;
— забезпечити створення державного комітету, який би виконував функції щодо розвитку галузі ІТ та розвитку інформаційного суспільства. Такий комітет міг би увібрати функції, що згідно Закону України „Про телекомунікації” мав би виконувати державний орган, який відноситься до компетенції органів, підпорядкованих Кабінету Міністрів України (кінець 2005 року);
— створити Раду з питань розвитку інформаційного суспільства при Кабінеті Міністрів України як постійно діючий орган для надання експертної та консультаційної допомоги у процесі державної діяльності у сфері розвитку інформаційного суспільства;
— створити міжвідомчу координаційну Раду з питань інформаційного суспільства на чолі з віце-прем’єр-міністром, метою якої було б формування інформаційної політики та реалізація рішень через обов’язкове виконання його членами ради – міністрами;
— сформувати у Верховній Раді України профільний комітет чи підкомітет з питань розвитку інформаційного суспільства;
— створити (визначити) мережу спеціалізованих науково-технічних центрів, діяльність яких повинна зосереджуватися на пріоритетних напрямах розвитку інформаційного суспільства: електронні інформаційні ресурси; електронний бізнес, телемедицина, дистанційне навчання тощо;
— запровадити обов’язкове викладання в Академії державного управління при Президентові України дисципліни “Інформаційне суспільство”;
— провести активну агітаційну політику серед громадськості, у регіонах, що дозволить започаткувати розвиток інформаційного суспільства не лише у центрі, але й на периферії, залучаючи, зокрема ресурс органів місцевого самоврядування;
— забезпечити створення Концепції формування інформаційного суспільства, Загальнодержавної програми та Плану дій, сформувати потужний кадровий потенціал.
2) На другому етапі необхідним є:
створення уповноваженого органу влади із спеціальним статусом – міністерства, яке відповідало б за безпосередню реалізацію розвитку інформаційного суспільства у країні. Міністерство інформаційного суспільства має стати основним державним органом, відповідальним за розробку і проведення державної політики щодо розвитку галузі ІТ та інформаційного суспільства, в тому числі за виконання плану дій щодо імплементації цієї стратегії. Таке Міністерство могло б увібрати функції, що згідно Закону України „Про телекомунікації” мав би виконувати державний орган, який відноситься до компетенції органів, підпорядкованих Кабінету Міністрів України (кінець 2005 року). Голова Міністерства інформаційного суспільства (політики) одночасно за посадою повинен обіймати посаду Голови Міжвідомчої Ради з інформаційного суспільства. До складу Ради повинні входити основні міністерства, державні комітети, відомства, у межах компетенції яких можливою є реалізація інформаційної політики. Рішення у відповідній Раді мають прийматися більшістю голосів і надсилатися у формі протоколу Президентові, Прем’єр-міністрові та Кабінету Міністрів України протягом 5 днів із моменту проведення засідання.
Міністр Міністерства з інформаційної політики є членом Кабінету Міністрів і будь-яке рішення Міжвідомчої Ради з інформаційного суспільства при потребі автоматично буде оформлюватися у формі постанови Кабінету Міністрів України – нормативно-правовому акті, що є третім у ієрархії після Закону України і Указу Президента. Міністр інформаційної політики може створювати у межах свого міністерства департаменти, зокрема електронного урядування, розвитку законодавчої бази у сфері ІКТ, ІКТ інфраструктури та інвестицій в інноваційну сферу та розвиток індустрії інформаційно-комунікаційних технологій, а також державні комерційні підприємства, акціонерні товариства у разі потреби. При Міністерстві повинен діяти дорадчо-консультативний орган. Міністр буде політично відповідальним за стан реалізації інформаційної політики у державі.
Увести посаду віце-прем’єр-міністра з питань ІКТ, завданням якого буде координація дій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у сфері реалізації державної політики розвитку ІКТ та інформаційного суспільства
Схематично структуру забезпечення розвитку інформаційного суспільства на другому етапі його розвитку можна зобразити таким чином:
