Навчально-методичний комплекс дисципліни " політична економія" для підготовки фахівців напряму 030508 "Фінанси І кредит" окр «Бакалавр»

Вид материала

Документы

Содержание Тема 3. Економічне зростання та його рушійні сили Тема 4. Власність та її форми ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ. Загальнотеоретичні проблеми ринкової економіки Тема 6. Сутність і еволюція грошей Тема 7. Ринок і механізм його функціонування Тема 8. Ціна та ціноутворення Тема 9. Ринкова інфраструктура Тема 10. Організаційно-економічні форми підприємництва Тема 11. Основи підприємництва в сільському господарстві Тема 12. Основи теорії маркетингу і менеджменту Тема 13. Доходи населення ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІV. Макроекономічні проблеми Тема 15. Циклічність суспільного відтворення Тема 16. Державне регулювання ринкової економіки Тема 17. Сучасне світове господарство. ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ з

Подобный материал:

• Навчально-методичний комплекс з дисципліни «Судова бухгалтерія» для підготовки фахівців, 973.91kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни „ фінансове право для підготовки фахівців, 1125.11kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни «Місцеві фінанси» для підготовки окр «Бакалавр», 273.29kb.
• Навчально-методичний комплекс дисципліни „ стратегічний менеджмент" для підготовки, 1386.2kb.
• Навчально-методичний комплекс дисципліни " новітній маркетинг" для підготовки фахівців, 1594.48kb.
• Навчальна програма з підготовки студентів вищих навчальних закладів освітньо-кваліфікаційного, 173.54kb.
• Програма фахового вступного випробування для зарахування на навчання за окр «бакалавр», 173.16kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни податкове право для підготовки фахівців, 917.84kb.
• Конспект лекцій (варіант №2) для студентів усіх форм навчання базового напряму 030508, 694.03kb.
• Навчально-методичний комплекс з дисципліни «біржове право» для підготовки фахівців, 680.27kb.

Тема 3. Економічне зростання та його рушійні сили

Під економічним зростанням розуміють розвиток національної економіки протягом певного періоду, котрий вимірюється абсолютним приростом чи темпами приросту валового внутрішнього продукту, валового національного продукту й національного доходу в цілому або збільшення цих показників у розрахунку на душу населення. Або коротше, економічне зростання – це кількісні і якісні зміни у суспільному виробництві, що ведуть до покращення його кінцевих результатів. Це комплексне поняття. Воно охоплює удосконалення усіх факторів господарства, поліпшення умов праці, підвищення рівня і якості життя, свідчить про зміцнення економічної могутності країни, ефективності її економіки, рівня суспільного розвитку в цілому.

Економічне зростання тісно пов’язане із суспільним відтворенням, є його матеріальною основою, бо збільшення результатів виробництва у просторі і часі розкриває сутність національного прогресу. Він, у свою чергу, визначається панівним типом виробничих відносин, системою породжуваних ними економічних законів. Удосконалення виробничих відносин стосовно вимог розширеного відтворення, з іншої сторони, створює сприятливі умови для економічного зростання. Тобто між ним і відтворенням існує взаємний діалектичний зв’язок.

Залежно від динаміки суспільного продукту, яка зумовлюється або кількісним нарощуванням факторів виробництва (ресурсів), або їх якісним вдосконаленням і більш раціональним використанням, розрізняють екстенсивне та інтенсивне зростання. Нині характерний переважно інтенсивний тип економічного зростання. Наша країна має перейти до нового типу економічного зростання, властивого розвинутим державам. Суть його полягає в інтенсифікації суспільного виробництва на основі досягнень науково-технічної революції, в посиленні соціальної спрямованості господарства та гуманізації праці.

Факторами економічного зростання служать науково-технічний прогрес, кількість і якість трудових ресурсів, матеріальні засоби та інвестиції, природно-ресурсний потенціал суспільства, його державні інституції: політика, культура тощо, а також зовнішні чинники.

Співіснують різні підходи до визначення періодизації економічного зростання. Зокрема, для марксизму властивий формаційний підхід, який визначальним у прогресі суспільства вважає рівень продуктивних сил, формою розвитку яких служать економічні відносини. Розрізняють п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Сучасна економічна думка віддає перевагу теорії “стадій економічного зростання”, критерієм якої взято технологічний спосіб виробництва. Ця концепція виділяє такі етапи: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Теорія “трьох епох” називає три головні етапи людської історії – дикість, варварство і цивілізація. Новітній період економічного зростання ще іменують інформаційною ерою, технотронним суспільством і т.д.

Реальні досягнення у процесі економічного зростання забезпечують як економічний, так і соціальний прогрес, що в кінцевому підсумку веде до гармонійного розвитку людини як особистості. Вона є головною функціональною силою прогресу, виступає суб’єктом виробничих зв’язків і залежностей – суперечностей, потреб, інтересів і змагальності у процесі спільної праці. Названі об’єктивні сили є основними рушійними, внутрішніми силами економічної діяльності та зростання. Вони характеризують взаємозв’язки і залежності між елементами продуктивних сил і виробничих відносин. Іншими рушійними силами виступають економічна політика держави, право, мораль, рівень суспільної свідомості, культура праці і спілкування людей, ідеологія, національні устої і традиції, Значну самостійну роль серед рушійних сил соціально-економічного розвитку, на кінець, відіграють виробничі відносини, які характеризуються в першу чергу відносинами власності.


Тема 4. Власність та її форми

В економічній теорії і практиці господарювання визначне місце належить власності. Важливо підкреслити, що власність є економічною основою, базисом суспільства. Вона визначає характер функціонування всієї економічної системи як цілого, так і складових елементів. На відміну від інших економічних категорій власність характеризує виробничі відносини, що виникають між людьми одночасно у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. Жодна економічна категорія не виражає такого рівня виробничих відносин. Вона одночасно є системостворючою економічною категорією і характеризує механізм з’єднання робітника з засобами виробництва, виражає особливості функціонування усіх інших елементів виробничих відносин. Тут потрібно наголосити на тому, що власність являє собою суспільну форму привласнення матеріальних благ і перш за все засобів виробництва. Привласнення завжди здійснюється через різні суспільні форми виробництва: просту кооперацію, мануфактуру, капіталістичну фабрику, різні форми товариств, фірм, об’єднань, монополій, промислів. Поза суспільними формами виробництва ніколи привласнення матеріальних благ (окрім бандитизму та крадіжок) не існувало. Сама природа в готовому вигляді людині ніколи нічого не давала.

Власність є об’єктивною економічною категорією, тобто такою, що не залежить від волі і свідомості людини. Це означає, що її форми, види, різновиди не встановлюються по волі держави, імператора, політичної партії. Система відносин власності формується під впливом об’єктивних умов: рівня розвитку продуктивних сил суспільства (від якості засобів виробництва та структури і кваліфікаційного рівня зайнятих у виробництві), стану функціонування суспільного поділу праці, реального усуспільнення виробництва і капіталу, системи економічних інтересів. В принципі різновидів власності у суспільстві стільки, скільки існує економічних інтересів.

Використання об’єктів власності всебічно залежить від низки економічних форм, через які відбувається реалізація (споживання) відносин власності. Такими економічними формами реалізації відносин власності на рівні суспільства є реальний державний бюджет, фонд заміщення суспільних засобів виробництва, резервні фонди суспільства, фонд нагромадження, фонд споживання, система фінансів та кредиту, грошова система. Тобто, реалізація об’єктів власності на рівні суспільства здійснюється через різні економічні форми, що виражають економічні інтереси суспільства.

Реалізація відносин власності на рівні підприємства здійснюється через такі економічні форми, як фонд заробітної плати підприємства, фонди економічного стимулювання, фонди спеціального призначення, фонд стимулювання виробництва експортної продукції, фонди підприємства соціального призначення. На рівні індивіда об’єкти власності реалізуються через рівень заробітної плати робітника, умови праці та умови відпочинку, можливості опанування професією, наявність підрозділів соціальної сфери фірми, забезпеченість житлом тощо.

Основними формами власності в Україні є індивідуальна та суспільна власність на засоби виробництва, чим передбачається їх привласнення або суспільством (різними його рівнями) або індивідами в різних комбінаціях. Різновидами індивідуальної власності є: особиста власність, приватна власність трудового характеру, приватна власність, що допускає найм робочої сили, акціонерна приватна власність (коли контрольний пакет акцій належить індивіду). Основними різновидами суспільної власності є: державна власність (власність органів центральної влади), відомча власність, муніципальна власність (власність територіальних громад), державна акціонерна власність, власність українського народу. У сучасних умовах еволюція відносин власності здійснюється шляхом формування змішаної економіки, де різновиди відносин власності рівнозначні, толерантні, тобто, призначення всіх різновидів власності полягає в тому, щоб соціально захистити кожного індивіда.


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ. Загальнотеоретичні проблеми ринкової економіки

Виробництво завжди існує в певній суспільній формі. Спочатку зароджується, розвивається, розквітає, стає панівною проста економічна форма. На певному стані вона починає відмирати і поступається місцем в більш складній економічній формі, яка у свою чергу проходить знову стан зародження, розвитку, розквіту, панування і поступового відмирання. Цей процес називається генезисом форм господарства. Першою історичною формою господарства було натуральне виробництво. Натуральне виробництво представляє собою таку форму суспільного виробництва, яка передбачає обмін діяльності людей в межах певних територій. На цій основі воно є замкнутою формою господарства. Такою територією була сільська община і панівне помістя в Україні до 1917 року, де здійснювався обмін продуктами, товарами, послугами. Характерними рисами натурального виробництва були: нерозвинений суспільний поділ праці, примітивні знаряддя праці, нерозвинена система суспільних потреб, часто кінцевий результат не поділявся на необхідний та додатковий продукт, основною суперечністю була суперечність між нерозвиненим, примітивним суспільним виробництвом і нерозвиненою системою суспільних потреб. Загострення цієї суперечності спонукало перехід від натурального до товарного виробництва.

Товарним виробництвом називається виробництво товарів економічно відособленими товаровиробниками для задоволення суспільних потреб через ринок. Дане визначення товарного виробництва вказує на основну умову виникнення його: економічну відособленість. Іншими умовами існування товарного виробництва є наявність суспільного поділу праці, приватна власність на засоби виробництва, особливості характеру праці. Основними суперечностями товарного виробництва є суперечність між індивідуальною і суспільною працею та суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням. Перша суперечність породила просте товарне виробництво, друга – капіталістичне товарне виробництво, які докорінним чином відрізняються між собою, одночасно маючи спільні риси. Вищою формою товарного виробництва є соціально орієнтоване товарне виробництво. Умовою його існування є загальні риси товарного виробництва та специфіка: поєднання принципів вільного ринку з втручанням держави в економіку, соціальний захист населення, зростання добробуту громадян в залежності від темпів підвищення продуктивності праці, соціальне партнерство, прийняття низки стабілізованих законів.

Результатом функціонування товарного виробництва є товар. Товаром називається продукт людської праці, виготовлений не для власного споживання, а на продаж. Товаром виступає споживна вартість, притому не всяка споживна вартість, а лише та, що є носієм вартості. Носієм вартості виступає лише той продукт людської праці, що вимірюється не індивідуальним, а суспільно необхідними затратами праці. Суспільно необхідні затрати праці – це затрати праці при нормальних наявних умовах виробництва, середній продуктивності праці та середній умілості робітника. На величину суспільно необхідних затрат праці впливають продуктивність та інтенсивність праці. Продуктивність праці не змінює вартості всіх товарів, а лише веде до зниження вартості одиниці товару. Інтенсивність праці не змінює вартості одиниці продукції, веде до збільшення вартості всієї маси товарів.

Визначенням сутності вартості займалися різні економічні школи. Представники класичної економічної школи визначали вартість затратами людської праці. Австрійська економічна школа визначає вартість граничною корисністю, тобто цінністю останнього товару. Ряд економістів визначають вартість попитом і пропозицією, тим самим змішуючи вартість з ціною. Це ж роблять і представники теорії факторів виробництва. На їх думку вартість визначається цінами на фактори виробництва: працю, землю, капітал. Англо-американська економічна школа виходить з того, що кожна економічна школа сама по собі не вірно тлумачить вартість, а разом вони дають її комплексну характеристику.

Основним законом товарного виробництва є закон вартості. Сутність його зводиться до об’єктивної необхідності виробництва і реалізації товарів на основі суспільно необхідних затрат праці. Основними функціями закону вартості є: диференціація товаровиробників, очищення виробництва від банкрутства, розміщення продуктивних сил по території країни, боротьба за мінімізацію витрат виробництва, широке використання досягнень науково-технічного прогресу.


Тема 6. Сутність і еволюція грошей

Гроші мають багатотисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична та еволюційна.

Раціоналістична пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів.

Еволюційна стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну.

Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Витоки сучасних концепцій грошей починаються в теоріях, які зародилися ще у 17-18 ст. – металевій, номіналістичній, кількісній.

Сутність грошей проявляється в їх основних функціях: міра вартості, засіб обігу, засіб утворення скарбів, засіб платежу, світові гроші.

З розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі функції грошей еволюціонували. Одночасно із еволюцією функцій грошей відбувається і процес еволюції видів грошей, переджуючи нові форми і якісні особливості їхнього прояву. Основними видами грошей є: товарні, металеві, паперові, кредитні, електронні, міжнародні.

Грошовий обіг – це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі у господарстві.

Обіг грошей здійснюється на основі притаманних йому законів.

Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Вона з’ясовує внутрішні зв’язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.

Сутність закону обігу паперових грошей полягає у тому, що випуск їх повинен дорівнювати тій кількості замінених ними золотих грошей, яка необхідна для забезпечення нормального товарного обігу.

Більшість сучасних західних економістів використовують неокласичну теорію збалансованості грошової і товарної мас, запропонованої американським економістом І.Фішером.

M · V = P · Q ,

де M – маса грошей в обігу; V – середня швидкість обігу грошей;

P – середній рівень цін на товари і послуги; Q – кількість товарів та послуг, представлених на ринку.

Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою.

Вона складається з таких елементів: назва національної грошової одиниці; вид грошових знаків; характер їх забезпечення; порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг; встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну; наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.

Історія знає два основних типи грошових систем: металеву і паперово-кредитну.

Особливості сучасної грошової системи полягають у слідуючому: юридично закріплена демонетизація золота; скасована фіксація золотого вмісту національних валют (масштабу цін); припинено виконання золотом ролі загального еквівалента; функціонують паперові і кредитні гроші і т.д.

Особливостями сучасної грошової системи полягають у слідуючому: основу системи становлять кредитні гроші (банкноти); золото вилучається з внутрішнього і міжнародного обігу, скасовується офіційний золотий вміст забезпечення грошової одиниці і розмін банкнот на золото; значно зростає обіг безготівкових грошових коштів; зростає значення державного регулювання грошового обігу.

Нині відбувається перехід до системи „електронних” грошей, коли готівка відіграє малозначну роль.


Тема 7. Ринок і механізм його функціонування

Ринок – це історично визначена форма організації товарного виробництва, це система економічних відносин між людьми, що базується на обміні товарів через купівлю-продаж.

Умовами виникнення ринкового господарства є: суспільний поділ праці, що ґрунтується на спеціалізації; економічна відокремленість суб’єктів господарювання, що зумовлена наявністю різних форм власності; вільний обмін ресурсами, який забезпечує вільне ціноутворення та ефективне господарювання.

Сутність ринку розкривається через його основні економічні функції: регулююча, стимулююча, розподільча, інформаційна, інтегруюча, оздоровча.

Оскільки ринок є складним і різноманітним явищем економічного життя, то критерії його структурування є різноманітні. Так, за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин виділяють такі види ринків: товарів і послуг, фінансовий, праці; за адміністративно-територіальною ознакою: місцевий, регіональний, національний (внутрішній), світовий (міжнародний), відповідно до чинного законодавства: легальний (офіційний), нелегальний (тіньовий); за ступенем конкуренції: вільний, монопольний, олігопольний та ін.

Ринок за своєю природою – це саморегулююча система. Ринковий механізм – це сукупність взаємопов’язаних законів та елементів, що утворюють спосіб організації ринкової економіки.

Основними законами цього механізму є закон вартості, закон грошового обігу, закон попиту і пропозиції.

Основними елементами ринкового механізму є попит, пропозиція, ринкова ціна та економічна конкуренція.

Попит – це представлена на ринку платоспроможна потреба. Пропозиція – це представлені на ринку товари і послуги. Співвідношення попиту і пропозиції характеризує кон’юнктуру ринку.

Між ціною і величиною попиту існує зворотня залежність, яку ілюструє закон попиту: за збільшенням ціни на товар попит на нього зменшується, і, навпаки, зі зменшенням ціни на товар попит на нього збільшується. Крім ціни на попит споживачів впливають нецінові фактори: смаки і уподобання споживачів; кількість споживачів на ринку; ціни на супутні товари, доходи покупців; очікування майбутньої зміни цін і доходів.

Обсяг пропозиції – це певна кількість товару, яку готові продати за даною ціною. Між обсягом пропозиції і ціною існує пряма залежність, яка ілюструється законом пропозиції – чим більше ціна на товар, тим більший обсяг запропонованого товару. Крім ціни на пропозицію впливають такі нецінові чинники: ціни на ресурси; рівень технології; кількість продавців на ринку; податки і дотації та ін.

Еластичність попиту і пропозиції означає міру змінюваності попиту і пропозиції від зміни чинників, що впливають на них.

Коли інтереси покупців і продавців узгоджуються, тобто ціна влаштовує обидві сторони, її називають рівноважною.

Ціна рівноваги залежить від ціни попиту і ціни пропозиції. Ринкова ціна – це фактична ціна, яка встановлюється у відповідності до попиту і пропозиції.

Основними функціями ринкових цін є: інформаційна, стимулююча, розподільча.

В кожній країні діє певна система цін, співвідношення між якими залежить від рівня розвитку ринку.

Види цін: вільні ринкові ціни, державні, фіксовані, договірні, трансферні, світові, базисні, контрактні та ін.

Конкуренція – це суперництво виробників, їх боротьба за вигідний продаж товару й отримання максимального прибутку. Конкуренція поділяється на такі види: цінова і нецінова, досконала і недосконала; недобросовісна, внутрішньогалузева і міжгалузева.

Поскільки в сучасних умовах переважає недосконала конкуренція, то держава повинна захищати конкуренцію шляхом антимонопольного законодавства. Ринковий механізм не ідеальний, має недоліки: він не може забезпечити докорінних перетворень в національному господарстві; ринок не підтримує розвиток некомерційних галузей; ринок не може запобігти економічним кризам; не бачить перспективи та ін. Тому в сучасних умовах ринковий механізм доповнюється державним регулюванням. В реальному житті ринкова економіка відображає конкретні умови країни і виступає в певних конкретних моделях: вільний ринок; державно-керований ринок; змішана економіка.

Важливе значення має соціально ринкова економіка як сучасна форма економічної організації ринкового типу. Основними елементами структури соціального ринкового господарства є: конкурентне середовище в усіх сферах суспільного виробництва; ринок як координуючий та регулюючий механізм; державне регулювання. Основною метою соціально ринкового господарства є досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічної свободи.

В сучасних умовах виділяють три основні шляхи переходу до ринку: еволюційний, шокової терапії, жорсткого регулювання. Українська економіка перебуває на етапі переходу від командно-адміністративної до ринкової системи господарювання. Основна мета переходу: розбудова соціально орієнтованої (змішаної) економіки. Специфічними рисами перехідної економіки України є наступні: планова економіка має міцніше коріння, ніж в інших східноєвропейських країнах; країна переходить до такого стану, від якого колись відмовилась; перехід відбувається в той час, коли промислово розвинені країни переходять до постіндустріального суспільства.

Основними суперечностями перехідного періоду виступають суперечності між старим та новим у надрах економічної системи; між економікою та політикою, між економікою та ідеологією; між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються тощо. Головним завданням переходу до реальних ринкових відносин є формування ринкових форм господарювання шляхом реформування відносин власності, роздержавлення, приватизації, демонополізації, лібералізації економіки і т.д.

Тема 8. Ціна та ціноутворення

Ціна є об’єктивною економічною категорією, що характеризує сутність прояву закону вартості. Закон вартості проявляється в законі цін, а закон цін проявляється в законі вартості. Ціна формується на основі суспільно необхідних витрат праці, передбачаючи відхилення від них вгору і вниз. Ціна – це грошовий вираз вартості товару. Як економічна категорія ціна виражає виробничі відносини між людьми у суспільному виробництві, що виникають внаслідок зміни динаміки суспільно необхідних витрат праці в товарі. Тобто, вихідним положенням розуміння ціни є суспільно необхідні витрати праці у грошовому виразі. Ціна в значній мірі залежить від попиту та пропозиції: чим вищий попит, тим вища ціна, чим більша пропозиція, тим нижча ціна. І навпаки – низька ціна, висока пропозиція, висока ціна – висока пропозиція. Ціна в значній мірі залежить від граничної корисності (цінності). Задоволення первинних потреб відбувається по більш високих цінах, вторинні потреби мають більш низьку ціну.

Механізм ціноутворення базується на певних методах, важливішими з яких є:

• метод прямого розрахунку, коли в ціні знаходить прояв динаміки витрат виробництва;
  
• агрегатний метод в ціноутворенні використовується при підрахунках впливу на ціну всіх факторів виробництва: праці, землі, капіталу, науково-технічного прогресу, матеріаломісткості і трудомісткості виробництва, величини ренти тощо;
  
• метод співставимих витрат використовується в цінах при виробництві альтернативних товарів, наприклад, при виробництві електроенергії на гідро- та теплових і атомних електростанціях.
  

Сутність ціни проявляється в її функціях. Контролююча функція. На її основі суспільство співставляє доходи і видатки, визначає ефективність експорту: імпорту, співставляє міру праці і міру споживання. Розподільча функція. Суспільство розподіляє і перерозподіляє кінцевий результат, формує грошові ресурси, визначає провідні ланки в економіці та механізм їх фінансування. Стимулююча функція. Через ціну у виробництво запроваджуються досягнення на супроводжується централізацією капіталу. Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.

Розрізняють три основні типи монополій: монополія окремого підприємства; монополія як змова; монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.

Термін “монополія” походить від грецьких слів mono-один і poleo-продаю. Класифікація монополій: Закрита монополія – це галузь, захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень. Природна монополія – галузь, у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму тільки тоді, коли одна фірма обслуговує весь ринок в цілому. Відкрита монополія – це економічне явище, при якому фірма на деякий період стає єдиним постачальником певного продукту, не володіючи при цьому ніяким спеціальним захистом від конкуренції, як це має місце у випадку закритої або природної конкуренції.


Тема 9. Ринкова інфраструктура

Термін “інфраструктура” походить від латинського infra, що означає “нижче”, “під”, та structure – “структура”, що означає сукупність галузей, підприємств, організацій, які сприяють нормальній роботі виробничої і невиробничої сфер економіки. Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Ринкова інфраструктура складається з підсистем. Основними підсистемами є:

а) організаційно-технічна: товарні біржі, оптові ринки, аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, опціони, ярмарки, транспортні комунікації, рієлтерські фірми, земельні аукціони;

б) фінансово-кредитна: банки, фондові біржі, валютні біржі, фінансові небанківські інститути, страхові компанії, інвестиційні, пенсійні та інші фонди, ощадні каси, ломбарди;

в) державно-регулятивна: біржі праці (служби зайнятості), ліцензування, оподаткування, митна система, державні фонди для сприяння діловій активності;

г) науково-дослідне та інформативне забезпечення: науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем, консалтингові компанії, інформаційні центри та агентства, рекламні агентства, спеціальні навчальні заклади, юридичні контори, рекламні агентства.

Одним із основних інфраструктурних елементів є біржі. Термін “біржа” в перекладі з латинської мови означає “шкіряний гаманець”. Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531 році, друга – у Лондоні в 1566 році. У Росії перша біржа з’явилася у 1705 р. у Санкт-Петербурзі, а на території України – 1796 р. в Одесі. Пожвавлення біржової торгівлі відбулося у період НЕПу. Кількість бірж у цей період перевищила 100. Проіснували вони до 1930 р.

Біржа – організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод з фрахтування (фрахтова біржа).

Основними видами цінних паперів є:

а) акції – цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання повного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства;

б) облігація – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк з правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений строк;

в) вексель – письмове боргове зобов’язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником) кредитору (векселеотримувачу), що надає право останньому вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк;

г) ваучер – майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації;

д) сертифікат – фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк;

е) коносамент – розписка, що видається агентством транспортного підприємства відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов’язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту.

На біржі укладаються угоди стосовно передачі прав та зобов’язань біржового товару, які супроводжуються передачею фінансового інструмента (банківських документів чи грошей) від однієї особи до іншої. Форвардна біржа – строкова угода за готівковою формою розрахунку, відповідно до якої покупець і продавець погоджуються на поставку товару обумовленої якості та кількості на певну дату в майбутньому. Ф’ючерсні угоди – угоди про купівлю-продаж фінансових інструментів або товарів обумовленої марки на біржах за умови оплати їх за узгодженою ціною через певний проміжок часу після укладання угоди. Онкольні угоди – система купівлі реального товару або цінних паперів, за якою ціна не фіксується аж до вимоги покупця.


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІІ. Економічні основи підприємництва

Тема 10. Організаційно-економічні форми підприємництва

У даній темі ми ретельно розглядаємо економічну природу підприємництва, прослідковуємо як процес індивідуального відтворення. Його матеріальною основою служать виробничі фонди, які поділяються на основні (знаряддя праці і т.п.), оборотні (предмети праці) та фонди обігу. За ринкових умов вони стають капіталом як самозростаюча авансована вартість, вкладення, що дають змогу отримати дохід. Рухаючись за схемою Г-Т-Г’, капітал безперервно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи кругооборот. Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно послідовні стадії: I – закупівля необхідних ресурсів, або факторів виробництва; II – виробництво визначеної товарної маси; III – продаж створеної продукції. Оборотні фонди здійснюють один кругооборот і повністю переносять свою вартість на виготовлену продукцію (матеріали, енергія і т.п.). Для слідуючого технологічного циклу потрібні нові предмети праці. Основні фонди служать декілька технологічних циклів і поступово переносять свою вартість на продукцію (приміщення, машини і т.п.). Цей процес називається амортизацією, коли в міру використання основні фонди втрачають свою споживну вартість, яка переноситься на новостворену продукцію.

Розрізняють фізичне та моральне зношення основного капіталу. Застосовують лінійний метод амортизації – рівномірне списання вартості основного капіталу впродовж його застосування і метод прискореної амортизації із завищенням її норми та штучним скороченням нормативного строку функціонуванням засобів праці. Останній метод зумовлений запобіганням втрат підприємства із-за морального зносу основного капіталу. У процесі індивідуального відтворення основні фонди (капітал) здійснюють, як правило, багато кругооборотів, або оборот, протягом якого авансована вартість повертається до своєї висхідної форми. Рухаючись по стадіях, капітал втілюється на кожній із них у відповідну функціональну форму – засобів виробництва, готової продукції та грошових коштів. Оборот капіталу відбувається у часі, який складається із часу виробництва і часу обігу.

Будь-яке виробництво пов’язане з витратами. Кожне підприємство несе різноманітні затрати ресурсів. Розрізняють постійні і змінні витрати, а також витрати у короткому і довгому періоді, бухгалтерські, альтернативні, внутрішні і зовнішні, граничні, трансакційні та ін. витрати. Показник, який визначає витрати підприємства на конкретну продукцію, називається її собівартістю. Вона буває фактичною, розрахунковою, повною із урахуванням витрат на реалізацію продукції. Результати господарської діяльності підприємства за рік оцінюються багатьма чинниками. Зокрема, валова виручка, або сума продажу, складається із загальних надходжень від реалізації товарів і послуг, непотрібних виробничих фондів, цінних паперів, надходжень від позареалізаційних операцій тощо. Прибуток визначається як різниця між валовою виручкою і витратами на виробництво продукції (товарів, послуг). Західні економісти виникнення прибутку тісно пов’язують з підприємницькою діяльністю, як підприємницький доход. Розрізняють нормальний (середній) прибуток, економічний (зверхприбуток), бfлансовий, бухгалтерський, чистий прибуток. Величина прибутку залежить від багатьох факторі, в першу чергу від обсягу реалізованої продукції, витрат виробництва, цін реалізації тощо. Рівень ефективної роботи фірми (підприємства) характеризує рентабельність, що визначає відносну прибутковість. Загальний показник рентабельності розраховується діленням прибутку на суму основних виробничих фондів і нормованих оборотних засобів. Рентабельність окремих видів продукції визначають відношенням прибутку до повної собівартості даної продукції.


Тема 11. Основи підприємництва в сільському господарстві

Підприємницька діяльність у сільському господарстві при наявності в ньому різноманітних форм власності і господарювання, враховуючи особливості галузі, досить різнобічна, складна, ризикована. Підприємцями на селі можуть бути фермери, орендарі, менеджери акціонерних товариств та інші суб’єкти. Всіх їх єднає відношення до землі, випуск специфічної продукції рослинництва і тваринництва, інших підгалузей. Основним засобом виробництва в аграрній сфері є земля. У процесі своєї діяльності працівники сільського господарства мають справу з кліматом, погодою, родючістю грунтів, енергією росту і розвитку живих організмів. До відмінних об’єктів підприємництва відносяться також сільськогосподарська техніка, багато- і однорічні насадження, робоча та продуктивна худоба тощо. Тому у сільському господарстві виробничим відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу – аграрних відносин, які виникають з приводу володіння і використання землі, виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Важливішою складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового прибутку на основі використання землі. Рента – це передача частини доходу, створеного землекористувачем, власнику землі згідно договору оренди. Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на

основі прикладання капіталу до землі й тому є в загальній масі додаткового продукту надлишком над середнім прибутком. Причиною земельної ренти є природні монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідно диференційну, абсолютну, монопольну та екологічну ренти. Перша утворюється незалежно від форм власності на землю. Її причиною є монополія на землю як об’єкт господарювання. Розрізняють диференційну ренту I – додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях, та диференційна рента II, що виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю. Абсолютна рента утворюється як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс середній прибуток). Причиною її є монополія приватної власності на землю. Монопольна рента породжується обмеженістю і невідтворюваністю земель особливої якості чи певних кліматичних умов, за яких лише можливе отримання певної частини продукції сільського господарства (чай, кава, цитрусові, тютюн, виноград, рис і т.д.). Причиною цієї ренти є монополія на землю, розташовану у виняткових природних умовах. Подібно цьому є й екологічна рента, бо екологічно чиста продукція також реалізується по монопольно високих цінах.

В умовах ринку земля не лише здається в оренду, а й є об’єктом купівлі-продажу, отже має ціну. На відміну від інших товарів, земля – особливий товар, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті. Тому ціна землі – це капіталізована (дисконтована) земельна рента. Вона прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка.

Під впливом науково-технічної революції у сільському господарстві відбуваються значні якісні зміни речових і особистих факторів виробництва, змінюється матеріально-технічна база, широко використовуються системи машин, біотехнології, комп’ютерна техніка, генна інженерія і т.п. Найбільш суттєвим є подальше поглиблення суспільного поділу праці, об’єднуються (інтегруються) різноманітні види виробничої діяльності. Спеціалізація та інтеграція утворюють органічну єдність, що виражається в агропромисловій інтеграції – об’єктивному процесі об’єднання спеціалізованого, зв’язаного спільним технологічним циклом, сільськогосподарського і промислового виробництва в єдиній системі відтворення. Формами агропромислової інтеграції є контрактне виробництво продукції згідно угод з торговими і переробними підприємствами; агропромислові підприємства, комбінати, агрофірми та ін.; регіональні агропромислові комплекси. В межах національної економіки агропромислова інтеграція базується на більш масштабному інтеграційному процесі – формуванні агропромислового комплексу країни. Структура АПК включає три сфери – індустріальну, тобто галузі, які забезпечують сільське господарство технікою, виконують ремонтні роботи, ведуть специфічне будівництво на селі, виробляють мінеральні добрива, засоби захисту рослин і т.д.; аграрна сфера – власне сільське господарство, мисливство, рибальство, лісове господарство, садівництво, городництво, особисте підсобне господарство селян; третя сфера здійснює заготівлю, переробку, зберігання і доведення продукції сільськогосподарського виробництва до споживачів. Важливу роль у підприємницькій діяльності в АПК займає виробнича і соціальна інфраструктура, об’єкти якої функціонують у кожній із його сфер.

В умовах перехідної економіки ринкові зміни все більше охоплюють аграрний сектор господарства. Підприємництво в ньому прийнято називати агробізнесом. Цей процес розвивається у двох основних напрямах. По-перше, у сферу агробізнесу включається все більше суб’єктів. По-друге, агробізнес набуває тих же форм, що й в інших галузях економіки. Агробізнес – особлива

складова підприємництва, бо сільське господарство специфічне, органічна важливіша складова АПК. На селі діють ті ж економічні закони, що й у суспільному виробництві в цілому. А тому ринковий механізм галузі суттєво не відрізняється: попит, пропозиція, ціна і конкуренція залишаються важливішими елементами об’єктивного механізму регулювання сільськогосподарського виробництва. Але збагачуються мотиви підприємницької діяльності, зокрема, прагнення фермерів-орендарів стати власниками землі. Неодмінною ознакою агро бізнесу є підвищений ризик із-за серйозної ролі природного фактора на селі.

В системі АПК розвинутих країн домінуюче місце належать фірмам несільськогосподарських сфер, посилення концентрації і централізації капіталу на все більших фірмах. Проте, кількісно ще переважають сімейні фермерські господарства. Серед фермерів розрізняють повних господарів, неповних і орендарів. Значного розповсюдження набула оренда землі. Ринковий механізм функціонування агробізнесу включає в себе складну систему взаємовідносин між фермерами і державою, кооперативами та іншими приватними компаніями. Важлива роль в цьому механізмі належить державі, які здійснює загальнонаціональне регулювання галузі, проводить аграрну політику, використовує методи безпосереднього регулювання ринку сільськогосподарської продукції. Велика увага приділяється експортно-імпортним відносинам у сфері агробізнесу. Вихідне положення займає оренда землі, її купівля-продаж, ціна землі, суворий контроль за правильним та ефективним її використанням.

Провідне місце в ринковому механізмі належить ціні. У розвинутих країнах на продукцію сільського господарства, як правило, існують три види цін: підтримуючі, що встановлюються державою переважно на продукцію тваринництва; гарантовані – специфічні ціни на рослинницьку продукцію, зокрема, на зерно; ринкові або фермерські ціни, які здійснюють найбільший вплив на фінансовий стан виробника. Держава слідкує за паритетом цін, підтримуючи фермерів, здійснює пряме бюджетне субсидування агробізнесу,

фінансує науково-дослідні розробки, меліорацію, готує кадри для села тощо. У країнах ЄС в цілому фінансова допомога сільському господарству, має спільну корінну ознаку – надання преференцій фермерам, існує пільговий механізм оподаткування в системі агробізнесу, його кредитування і т.д. Проте, індивідуальним приватним фермам, а тим більше сімейним, важко вистояти самостійно в умовах конкуренції. Тому фермери в усіх країнах об’єднуються в кооперативи – особливу форму організації підприємництва в АПК. Існують кооперативи локальні, які дають можливість фермерам брати участь у вертикальній інтеграції. Локальні кооперативи утворюють “регіональні кооперативи”, які у свою чергу утворюють міжрегіональні. Вони виступають виразниками інтересів фермерів. В усіх цивілізованих країнах держава намагається всіляко підтримувати виробників сільгосппродукції, АПК в цілому, а також соціальний розвиток села.


Тема 12. Основи теорії маркетингу і менеджменту

Предметом політичної економії є також вивчення загальнотеоретичних та методологічних аспектів таких феноменів сучасного підприємництва як маркетинг і менеджмент. На них базується ринкова організація і управління суспільним виробництвом, а відповідні зв’язки і залежності відносяться до організаційно-економічних відносин.

Маркетинг, або діяльність на ринку, ринкознавство бере початок з древніх часів, з виникнення товарного виробництва і обміну. Значного поштовху маркетинговій справі завдала індустріальна революція, а пізніше – інформаційна ера. У сучасних умовах підприємництво неможливе без маркетингу. Адже на ризик можна йти, лише провівши дослідження ринку, аналіз власних ринкових можливостей. Не сформувавши збутові і постачальницькі структури, нереально розраховувати на безперебійне функціонування фірми. Відсутність реклами і роботи із споживачами не створює сприятливої уяви про продукцію фірми та її репутацію. А все це – маркетинг.

Сучасний маркетинг – це сукупність відносин і служб організації ринкової економіки, орієнтованої на споживача, яка посередництвом забезпечує і прискорює ефективний обмін товарів та надання послуг, сприяючи пристосуванню господарської діяльності до ринку в умовах конкуренції. У діловому світі маркетинг називають філософією бізнесу. Основний принцип його – виробляти під запити, бажання, смаки і уподобання споживача, який називається сьогодні королем ринку. Маркетинг виконує п’ять основних функцій: системне дослідження ринку, планування асортименту товарів і послуг, збут і реалізація або товарорух, обґрунтування цінової політики фірми, реклама і стимулювання збуту. В залежності від вибраного критерію розрізняють мікро-, макро- і міжнародний маркетинг. Багато видів маркетингу застосовують, враховуючи конкретний стан попиту (підтримуючий, конверсійний, демаркетинг, ремаркетинг тощо). Сучасне управління ринковим господарством базується також на маркетингу. Воно отримало назву менеджменту.

Менеджмент – складне економічне поняття, що охоплює вид діяльності по керівництву людьми, окрему галузь наукових знань, специфічну категорію управлінських працівників. Це і спосіб та манера спілкування з людьми, влада і мистецтво керівництва, особливого роду вміння та адміністративні навики, органи управління. Як економічна категорія менеджмент – це сукупність організаційно-економічних відносин, що входять до системи господарського управління і сприяють ефективності підприємництва відповідно до цілей виробництва на всіх його рівнях. Об’єктивна необхідність менеджменту випливає з природи суспільного процесу праці, її поділу та кооперації. Адже окремий музикант сам управляє собою, оркестр же потребує диригента.

Менеджмент виконує такі основні функції: планування, організація, координація, мотивація і контроль за діяльністю об’єктів управління. До принципів менеджменту відносяться оптимальне поєднання централізації і децентралізації, вміле використання єдиноначальності і колегіальності в управлінні, єдності політичного і господарського керівництва, поєднання галузевого і територіального управління та ін. Одним із найважливіших сучасних принципів менеджменту вважається демократизація управління, яка передбачає відповідний стиль керівництва, залучення до управління організацією всіх її членів.

Найбільш ефективним напрямом розвитку менеджменту, як показує світовий досвід, є управлінська діяльність у сфері маркетингу. Маркетинговий менеджмент синтезує в собі два вищерозглянутих напрями і дає кращі результати з точки зору комерційного успіху. Основний показник діяльності менеджера – рішення, яке вінчає трудові зусилля колективу. Менеджер, на якого розраховує зараз бізнес, повинен мати перш за все якості лідера, неабиякі природні і набуті якості. На основі поділу управлінської праці розрізняють багато видів менеджменту (адміністративний, стратегічний, оперативний, фінансовий, інноваційний і т.д.).


Тема 13. Доходи населення

Суспільний продукт, призначений для задоволення загальних та особистих потреб підлягає розподілу. Лише після наступного обміну він надходить у споживання. Частина продукту повертається у виробництво з метою його безперервного розвитку. Друга частина іде на задоволення власних потреб людей. Сучасна економічна наука визначає три головні джерела грошових доходів населення: доходи від власності; доходи від трудової діяльності; трансферти, які складаються із виплат соціальної сфери (пенсії, стипендії, допомоги по безробіттю і т.д.).

Грошові доходи, а також натуральні доходи, які створюються в домашньому господарстві, трансферти, отримані в натуральному вигляді (наприклад, продовольчі пайки інвалідам, безкоштовна медична допомога тощо) формують фонд особистого споживання, або фонд життєвих засобів населення. Економічною його основою є чистий продукт, або національний доход, який у процесі розподілу і використання поділяється на фонд споживання та фонд нагромадження. За величиною вартості ці два фонди дорівнюють необхідному і додатковому продукту. Необхідний продукт іде на задоволення потреб робітників і привласнюється ними в таких формах як заробітна плата і соціальні фонди споживання. Додатковий продукт виступає у реальній економічній формі прибутку. Розподіл чистого доходу фактично зводиться до розподілу прибутку, набуває також форм процента і ренти.

Прибуток, відсоток, рента і заробітна плата складають первинні форми розподілу чистого продукту (національного доходу). В результаті первинного розподілу чистий продукт поділяється між його безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва. Первинний розподіл доповнюється перерозподілом чистого продукту, необхідність чого зумовлена існуванням соціальних проблем, невиробничої сфери, громадськими потребами, прискорення науково-технічного прогресу, розвитком окремих регіонів країни, змінами у структурі національного виробництва і т.д. Головним знаряддям перерозподілу чистого продукту є державний бюджет. В результаті розподілу і перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, підприємств і держави.

Головна форма доходів населення – заробітна плата. Вона є перетвореною формою вартості (відповідно до ціни) робочої сили. Величина вартості товару робоча сила обумовлена вартістю необхідних робітнику (його сім’ї) матеріальних та інших благ для життя і розвитку. Сума грошей, яка виражає вартість робочої сили, є ціною останньої. Заробітна плата виступає у двох формах – погодинній і відрядній, які мають різні критерії визначення. Фактично існують різні модифікації форм оплати праці, а значить, і відповідні системи заробітної плати. Розрізняють номінальну і реальну зарплати, диференціація якої забезпечується тарифною системою. Державою встановлюється мінімальна заробітна плата, визначається прожитковий мінімум на основі наукової методології. У розвинутих країнах заробітна плата співіснує з іншими доходами робітників, отриманих від власності (дивіденди, відсотки та ін.). Широкого поширення набуває конкретна форма оплати праці.

Поряд із заробітною платою важливим джерелом доходів є соціальні виплати. Вони здійснюються на основі розроблених державою соціальних програм з метою соціального захисту населення, яке не спроможне вижити в умовах ринкової економіки. Соціальні програми формуються за рахунок державного бюджету та з інших джерел. Розподіл соціальних фондів споживання характеризується як залежністю від праці, так і незалежно від праці, частина коштів надходить населенню безпосередньо у натуральній формі. Кінцевим підсумком фонду особистого споживання є формування сімейних доходів членів суспільства. Домашнє (сімейне) господарство утворює заключну фазу відтворення – споживання. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім’ї. Зростання доходів і структура витрат сім’ї характеризує рівень і якість життя населення.


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІV. Макроекономічні проблеми

Тема 14. Фінансово-кредитна система

Фінанси і кредит – важливі складові ринкової економіки, які породжують досить ефективну форму і важелі функціонування господарства, опосередковують основну частину зв’язків розширеного відтворення. У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами і організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу. Фінанси виконують розподільчу та контрольну функції.

Структуру фінансів утворюють такі види фінансів, як державні, включаючи регіональні, муніципальні, фінанси державних підприємств і установ та місцеві фінанси; фінанси громадських об’єднань – різних спілок, партій, рухів, профспілок, благодійних фондів тощо; приватні фінанси – грошові кошти приватних підприємств, корпорацій, комерційних установ і домогосподарств. Сукупність фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворюють фінансову систему країни. Найважливішою її ланкою є державний бюджет. Головні джерела його функціонування: податки, відрахування на соцстрах та ін., державна позика, емісія грошей, продаж державного майна. За станом розрізняють держбюджет як нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені; дефіцитний, коли видатки перевищують доходи і профіцитний, коли доходи більші за видатки. Принципами фінансування є плановість, цілеспрямованість, ефективність використання коштів, безповоротність витрат виділених коштів, дотримання економії.

Існування товарно-грошових відносин викликає необхідність кредиту. Це система відносин з приводу акумуляції та використанні тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка. В цих відносинах завжди бере участь не менше ніж дві сторони: позичальник і кредитор, які є суб’єктами кредитної угоди. А ті грошові чи матеріальні цінності, відносно яких укладається угода позички, є об’єктами кредиту. Принципи кредитування: поверненість, платність, строковість, забезпеченість, цілеспрямованість. Розрізняють дві основні форми кредиту – товарний і грошовий. В умовах ринкової економіки типовим є грошовий кредит. Залежно від суб’єктів кредитних відносин, їх організації та призначення позичок кредит буває різних видів, як-то внутрішньо економічний, зовнішньоекономічний, банківський, міжгосподарський, виробничий, споживчий. Провідним вважається банківський кредит. За строками користування позичками розрізняють довго-, середньо- та короткостроковий кредит. Досить поширеним у розвинутих країнах є комерційний кредит, який надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Його об’єктом служить товарний капітал.

Кредит виконує перерозподільчу та емісійну функції. Сукупність кредитних відносин, принципів і форм кредитування та відповідних установ, які його здійснюють утворюють кредитну систему. Її інституціональну структуру представляють центральний банк, комерційні банки, спеціалізовані банківські установи та небанківські фінансово-кредитні установи (страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні заклади та ін.). Останнім часом швидко розвиваються нові види банківської діяльності, такі як факторинг, лізінг, трастові операції та ін.


Тема 15. Циклічність суспільного відтворення

Процес суспільного відтворення – це постійне й безперервне відновлення результату суспільного виробництва – продукту, а також робочої сили, засобів виробництва, природних ресурсів, інформації, відповідних економічних відносин, форм та методів організації праці. Процес відтворення передбачає дотримування певних кількісних і якісних співвідношень між усіма елементами економічної системи. Залежно від результатів відтворення його розрізняють як просте, розширене і звужене. Економіка, як і будь-яка інша система, розвивається нерівномірно, хвилеподібно, що пояснюється, зокрема, законом спадної граничної продуктивності всіх факторів виробництва. Отже, закономірністю розвитку суспільного виробництва є рух від однієї економічної рівноваги до іншої через порушення першої і формування нової, тобто рівновага дискретна, а економічний розвиток є циклічним. Циклічність суспільного відтворення виражає його динаміку.

За тривалістю економічні цикли поділяють на короткі, середні і довгі. Малі (короткі) цикли (приблизно 3 роки) пов’язані з порушенням та встановленням рівноваги на споживчому ринку. Причиною їх є зміни у сфері кредиту і грошового обігу. Середні цикли (періодичність - 8років), які ще називають промисловими є найгострішою формою проявів властивих ринковій (капіталістичній) економіці суперечностей і водночас досить жорстким, але дієвим способом вирішення їх. Матеріальною основою промислового циклу є періодичне оновлення основного капіталу. Чим швидше воно відбувається, тим частіше трапляються кризи. Класична схема ділового циклу об’єднує чотири фази: спад виробництва (криза), депресія, пожвавлення і піднесення. Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного (промислового) циклу: рецесія (криза та депресія) і піднесення (пожвавлення і бум).

Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) – це регулярні коливання рівня ділової активності, як правило, представленого коливаннями національного доходу, коли за зростанням активності настає її зниження, яке знову змінюється зростанням.

Великі цикли (довгі хвилі) в економіці виражають довготривалі коливання ділової активності – до 40років. Матеріальною основою довгих хвиль є структурне оновлення технологічного способу виробництва, викликане науково-технічною революцією. У структурі великих циклів виділяються дві фази – висхідна (25років) і нисхідна (років), або хвиля підвищення та зниження. Сучасне обґрунтування довгих хвиль зводиться в основному до динаміки змін у технічних нововведеннях, що дістали назву інновацій. Найбільш характерним для циклічності суспільного відтворення є фаза кризи, коли погіршуються усі показники господарської діяльності, гальмується соціальний розвиток, зростає економічна злочинність у формі “тіньової” економіки та бізнесу. Розрізняють кризи недо- і перевиробництва. В обох випадках страждає більшість народу, особливо бідні. Свою специфіку мають аграрні кризи, які носять затяжний характер, викликаний особливостями сільськогосподарського виробництва.

Дані про рух циклів, форми їх прояву і вплив на соціально-економічні процеси є науковою основою довгострокового прогнозування економічного розвитку суспільства, розробки економічної політики регулювання державою національного господарства, соціальних процесів, в тому числі й зайнятості робочої сили. Адже циклічність економічного розвитку нерозривно пов’язана з циклічністю зайнятості робочої сили, як найважливішого чинника економічного зростання.


Тема 16. Державне регулювання ринкової економіки

В усі часи держава впливає на розвиток суспільного виробництва. Її регулююча роль особливо посилюється в умовах ринкової економіки. Це викликано багатьма причинами, головною з них є нездатність ринку, його об’єктивного механізму саморегулювання господарства, вирішувати усі питання соціально-економічного розвитку країни, забезпечувати потреби людей, стабільність і соціальну справедливість. Без участі держави неможливо досягти високої ефективності виробництва, суспільного прогресу в цілому.

Державне регулювання економіки – це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави заради створення нормальних умов ефективного функціонування ринку і вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й усього суспільства.

Основні функції держави в економічному житті країни: створення правової бази функціонування суб’єктів ринкової економіки, єдиних “правил гри” на ринку; формування конкурентного середовища і його захист; усунення (мінімізація) негативних екстерналій; розподіл і перерозподіл доходів; розробка і здійснення науково обґрунтованої і цілеспрямованої державної структурної політики; виробництво суспільних товарів і благ; включаючи оздоровлення навколишнього середовища; вирішення соціальних проблем та захисту населення; регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання економіки здійснюється у відповідних формах: бюджетно-податкова політика, кредитно-грошове регулювання, адміністративно-економічна діяльність, цінова політика, стимулювання науково-технічного прогресу, регулювання зайнятості населення та ін. Методи регулювання – це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Прямі методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (держконтракти і замовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду, встановлення фінансових цін, ліцензування, запровадження державних стандартів і нормативів, затвердження мінімальної заробітної плати, пенсій тощо). Непрямі методи зводяться до сукупності опосередкованих засобів державного впливу на діяльність господарюючих суб’єктів – система правових актів і законів, що регламентують діяльність на ринку, створення державою фінансових чи матеріальних стимулів для ефективного підприємництва (ставка податків, облік і аудит, митний тариф, норма амортизації тощо), заходи державної влади – заборони, дозвіл або примус, контроль за виконанням законів, указів, постанов, розпоряджень і т.п., санкції за порушення. Тобто, регулююча роль держави в економіці поєднує прямі і непрямі методи, економічні та адміністративні і т.д. Специфічним інструментом регулювання національного господарства і ринку є державний сектор економіки. За його допомогою гарантується державна безпека і цілісність економіки, її збалансований і стабільний розвиток, соціалізація виробництва, підвищення конкурентноспроможності виробництва.

Історичні особливості й різноманітність практики господарювання зумовили існування різних поглядів щодо ролі держави у вирішенні соціально-економічного розвитку країни. Ці підходи знайшли своє відображення в основних економічних течіях сучасності. Вони є науковою базою формування економічної політики держави, виконання нею своїх функцій.

На етапі трансформації в Україні основні економічні функції держави пов’язані зі створенням умов для становлення і розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки. Головними з них виступають: макроекономічна стабілізація і зростання; впровадження ринкового законодавства; кардинальна структурна перебудова; інституціональні перетворення і формування конкурентного середовища; створення ефективної системи соціального захисту населення; становлення національного конкурентноздатного виробництва і забезпечення раціонального входження у світову економіку.


Тема 17. Сучасне світове господарство.

Міжнародні економічні відносини. Світова торгівля. Світове господарство. Міжнародний поділ праці. Міжнародна економічна інтеграція. Міжнародний рух капіталу. Міграція трудових ресурсів. Науково-технічне і виробниче співробітництво. Прямі інвестиції. Портфельні інвестиції. Фридерство. Протекціонізм. Міжнародна валютна система. Міжнародні економічні організації. Міжнародні валютні відносини.

Світове господарство – внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Сформувалось у кінці XIX – на початку XX століття. Об’єктивними передумовами виникнення стали міжнародний поділ праці, світовий ринок та інтернаціоналізація господарського життя. Етапи розвитку: I (до 20-тих років XX ст.) – завершення територіального поділу світу і початок формування об’єднаної ринкової світової економіки на підприємницьких засадах; II (до поч. 90-тих років XX ст.) – розпад світової підприємницької економіки (капіталістичні і соціалістичні країни); III (з поч. 90-тих років XX ст. і по даний час) – становлення світової цілісної економіки на ринкових засадах.

Всесвітнє господарство в той же час є і системою міжнародних економічних відносин. В цю систему входять такі важливі форми міжнародного співробітництва: світова торгівля; вивіз і ввіз капіталу; міжнародна міграція робочої сили; науково-технічне та інформаційне співробітництво; валютно-фінансові відносини; співпраця у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Нинішній етап розвитку світового господарства характеризується трансформаційними зрушеннями в системі міжнародних економічних відносин. Вони викликані слідуючими факторами: поширення кризи в енергетичній, сировинній та фінансових сферах; швидка зміна пріоритетів, зумовлена розвитком інформаційного суспільства; зміни суспільно-економічних та політичних устроїв, зокрема постсоціалістичних країн; економічні, науково-технічні й технологічні зрушення, які зумовлюють зміну форм і напрямків міжнародної спеціалізації; зміна місця окремих держав, регіонів і фірм у системі міжнародного поділу праці та в структурі світового господарства; загострення суперечностей у світовій економіці із-за нерівномірності її розвитку, необхідність гарантування економічної безпеки та національного суверенітету окремих країн.

У 80-ті роки XX ст. в науковий обіг увійшло поняття “глобалізація” (від франц. global – всезагальний, такий, що охоплює всю земну кулю). Це складний багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов’язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності національних держав зумовлених прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, високих технологій тощо. Глобалізація – це нова фаза світогосподарських зв’язків, пов’язана з переходом до геоекономіки.

Глобальні проблеми мають всезагальний, універсальний характер, загальнопланетарний зміст і значення, принципово важливі для долі всього людства. Вони безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, країн і народів планети, мають взаємопов’язаний характер і суттєво впливають на всі сфери суспільного життя. Міжнародні загальні проблеми потребують залучення зкоординованих колосальних технологічних, фінансових, трудових, інформаційних та ін. матеріальних ресурсів, об’єднаних зусиль світового співтовариства держав; можуть бути успішно вирішені при умові створення адекватної моделі стійкого розвитку людської цивілізації.

Класифікація глобальних проблем може бути різною у залежності від вибраних критеріїв. Зокрема, вони поділяються на проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства, у сфері розвитку людини та забезпечення її майбутнього. Серед окремих проблем можна виділити найважливішу – проблему війни і миру, а також екологічну, енергетичну, продовольчу, демографічну, проблему боротьби із сучасними хворобами людей, бідністю, наркоманією і т.д.

Вирішення глобальних проблем – найперша умова подальшого прогресу людства. У контексті чого необхідно удосконалювати і розвивати подальше міжнародне співробітництво, боротьбу із глобальними загрозами щодо безпеки людини, формування ціліснішої та демократичнішої системи світового регулювання.

Входження України у світове господарство пов’язане з відкритістю її економіки, врахування тенденцій змін зовнішнього середовища, прийняття його вимог, реалізація чіткої та виваженої зовнішньої політики. Це набувається в ході ринкової трансформації. Взаємодія національної економіки з іншими державами буде продуктивною, якщо взаємний вплив і зумовленість сприятимуть могутності нашої держави, добробуту всього народу.


ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ з

„Політичної економії”


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І. Загальні основи економічного розвитку