Geum.ru

Народний Союз «Наша Україна»

Вид материалаДокументы

Содержание


Планета людей
Народний метрополіт
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Ефективні також сухі компреси: мішечок, наповнений гарячими пшеничними висівками, піском, сіллю або сухими квітками ромашки, покладіть на подушку (дитина ляже на нього хворим вухом) або на вухо і обв'яжіть голову дитини вовняною хусткою. Можна використати електричну грілку.

Допомагає також інгаляція для вух: у високу посудину налийте гарячий настій ромашки, додайте кілька крапель скипидарної чи камфорної олії, через паперову лійку випари спрямуйте у вухо. Настій можна робити з ромашки та меліси.

А ще народні лікарі радять пити потогінний та жарознижувальний чай з цвіту чорної бузини, ефект від якого подвоїться, якщо додати до заварки липового цвіту, а до чаю — лимона. Розпарену сировину не викидайте, її можна прикласти до вуха теплою — як компрес. На ніч зробіть вологе обгортання живота та ніг. Добре допомагають купелі у відварі кореневищ аїру, який ще називають татарським зіллям або лепехою.

Якщо з вуха іде гній, необхідно робити очищення. Для цього з марлі скручують джгутик, змочують його у відварі трави полину гіркого (t 37-38 °С) і обережно очищують зовнішнє вухо та його зовнішній прохід. Після цього вухо можна закапати (тільки теплим). 2—3 рази на день можна ввести у вухо кілька крапель теплого соку цибулі: цибулину розрізати навпіл, видовбати серединку, заповнити товченим насінням кмину звичайного (можна й без кмину), половинки з'єднати, зв'язати їх ниткою й запекти в духовці. Гарячу цибулину покласти під прес і вичавити сік.

Якщо хвороба перейшла в хронічну форму, виникла глухуватість, слід використати прополіс: 15 г прополісу подрібнити, залити 100 мл 96% спирту. Через 10 діб 10 мл настоянки додати до 40 мл рафінованої соняшникової олії. Змочити в цій суміші марлевий тампон, покласти у вухо на добу, зробити перерву 12 год., і покласти новий тампон. Курс лікування — 20 процедур.

Але не забувайте: перед тим, як скористатись будь-яким з наведених народних рецептів, обов'язково порадьтесь з лікарем.


ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ


ЛОВЕЦЬ СНІВ


Про дивовижну таємницю Віталія я знаю давно. Але схилити його на цю розмову довго не вдавалося. Чоловікові під п'ятдесят. У нього—дружина і двоє дітей, престижна робота. Отож тільки-но я вкотре намагався переконати свого знайомого «розсекретити» його неймовірні сни, як він одразу ж рішуче хитав головою: «І не думай!!!».

«Мене продавали в рабство...»

Проте нещодавно мені пощастило. Власне, поталанило Віталієві. Він ніколи не переймався усілякими лотереями, а тут наснилося: мовляв, вештався у Києві Хрещатиком, вирішив для розваги придбати якийсь «папірець» і отримав... п'ятдесят тисяч гривень. Число, час та місце свого сну цей добродій, як завжди, запам'ятав. А коли саме того дня «випало» відрядження до столиці, вже аніскільки не сумнівався — пофортунить!

— Я підійшов до поштового віконечка і кажу: «От зараз виграю п'ятдесят тисяч». Молода жінка тільки іронічно гмикнула — мабуть, їй уже не звикати до таких жартів. Простягає мені лотерейку, я її розгортаю, а там виграш — п'ятдесят «штук»! Уяви собі, як та молодичка отетеріла з подиву... — добродушно сміється Віталій.

— Слухай, ти — справжній сатрап. Скільки можна краяти моє журналістське серце? Так: або ти негайно погоджуєшся на інтерв'ю, або більше взагалі навіть не натякай на свої подвиги! — без особливої надії атакую я.

— Ну, що ти за людина? — миролюбно зітхає він. — Ви, журналісти, наче таргани, — так і прагнете прошмигнути бодай у якусь шпарку! Мммм... То що ти хочеш почути?

Нарешті! Пропускаю повз вуха «тарганів» і, демонструючи янгольську посмішку, заспокійливо киваю:

- Все...

Прокидаючись щоранку, Віталій чудово пам'ятає кожен свій сон. Причому всі вони — кольорові і надзвичайно реальні — до найменших дрібниць. Це триває всеньке його життя. Коли був малий, думав, що так і має бути. Отож залюбки переказував одноліткам про захоплюючі пригоди, побачені уві сні.

— Я плавав на піратському човні, мешкав у джунглях, мене продавали в рабство... А ще, пригадую, їздив на бричці разом із веселими мандрівними акторами та вчився фехтувати у старому похмурому замку. Це міг бути один сон або три-чотири поспіль. Проте завжди і скрізь я залишався головним персонажем.

— Тоді у своїх снах ти був дитиною?

— Авжеж. Тому багато чого не розумів — просто розповідав пережите, а приятелі витріщали очі від подиву, адже з ними нічого подібного не відбувалося. Мабуть, вони думали, що я все вигадую. Однак слухали, бо їм було цікаво! Згодом я став не таким відвертим — почалися романтичні сни, у яких виникали мої однокласниці та вчительки — саме

ті, котрі мені подобалися... Власне, це були такі платонічні стосунки — пристрасні погляди, якісь особливі слова, ну, може, інколи невинні поцілунки... Ніхто з них ні про що, звісно, не здогадувався. Вдень на уроках я начебто взагалі не помічав своїх нічних «гостей». Так у мене з'явилася власна таємниця!

— Ти не мав зі своїх снів ніякого зиску?

— Ну, чому ж не мав? — задоволене примружує очі. — Я раніше страшенно нервував перед екзаменами. Ніби й готувався, щось вчив, а однак за кілька днів до іспитів почувався, наче перед екзекуцією. Але якось склепив повіки і... потрапив на власний екзамен, який мав відбутися за кілька днів. Підходжу до столу, рука тремтить, вчителька промовляє щось таке лагідне, аби не хвилювався. Беру білет, дивлюсь — номер одинадцять, читаю завдання... Тут мене мама в школу й розбудила. Однак номер екзаменаційного білета я не забув і, про всяк випадок, вивчив відповіді мало не напам'ять. Як ти гадаєш, що сталося далі? На екзамені я витяг одинадцятий білет!

Потім таке траплялось не раз. Таланило Віталію і в студентські роки. Причому нерідко сни повторювалися з неймовірною точністю. Він бачив, у якому одязі прийдуть на іспит однокурсники. Пам'ятав анекдот, випадково почутий в аудиторії. Знав, що викладач буде застудженим і скаржитиметься на нежить... Правда, щастило не завжди. Іноді, замість рятівного білета, уві сні з'являлася вродлива незнайомка, побачена на тролейбусній зупинці. Очевидно, бажання кохатися було сильнішим за науку!

Наснилася... наречена!

Одружився він на другому курсі. До речі, на свою Ганнусю спочатку особливої уваги не звертав. Тиха, скромна дівчина уникала галасливих компаній і дискотек, майже не фарбувалася та й одягалась так, наче поспішала не на заняття в університет, а на город — буряки полоти.

Це тривало, доки вона наснилася Віталієві... у весільній фаті. Очей не міг відвести — яка красуня! Спрагло пригорнув, поцілував... І раптом навкруги пролунало: «Гірко!»...

Зранку швендяв кімнатою, мов примара, і все розмірковував: «Ні, то — якийсь неправильний сон. Не може бути, щоб я закохався у цю дівчину!». Втім, ледве дочекався, коли треба було їхати на «пари».

Одразу побачив її та й втупився поглядом: «А таки ж гарна! І як це я раніше не розгледів?». Вона ніяково відвела очі. Тоді «наречений» підійшов: «А знаєш, ти уві сні вийшла за мене заміж!» — вихопилось мимоволі.

Дівчина зашарілася й мерщій вибігла надвір. Того дня на «пари» вона так більше і не прийшла. З'ясувалося, що Ганнусі давно подобався високий, стрункий юнак. І напередодні Віталієвого сну вона зізналася подрузі, що мріє вийти за нього заміж. Тому й подумала: однокурсниця десь обмовилась про це, а Віталій, почувши про бажання Ані, вирішив прилюдно поглузувати з неї. «Боже, яка ганьба!» — хвилювалася дівчина. Але яким же був її подив, коли увечері симпатичний юнак завітав із букетом троянд...

— Ми почали зустрічатися і невдовзі одружились, — посміхається Віталій. — Ганнуся наполягла, що до весілля залишатиметься дівчиною. Отож сон про майбутню першу шлюбну ніч я переглянув кілька десятків разів... Ну ось, відтоді ми разом. Двох синів виростили. У Ганнусі — золотий характер! Завжди знає, як мене заспокоїти. Між іншим, я їй інколи розповідаю про свої сни — застерігаю про небезпеку. Кажу: «Ти сьогодні вранці іди в обхід, інакше в такому-то місці можеш послизнутися й боляче забитись!».

— А як сини до твоїх порад ставляться?

— Ніяк, — махає рукою, — раніше, коли були малими, слухалися, а тепер мешкають окремо, обидва — «круті» підприємці, то й не квапляться своє життя обговорювати. Я не ображаюсь — головне, щоб вони були здоровими та заможними!

Дивний рятівник

Проте інколи Віталію вдається допомогти зовсім незнайомим людям. Одного разу наснилося: молода мама стоїть на березі Десни, а її шестилітній хлопчик грається на мілині. Раптом малюк зникає у воді. Жінка саме порпається у своїй сумочці, а коли підводить очі, жахається: де ж дитина?! А в цей час стрімка течія вже відносить непритомне тіло хлопчика...

Запам'ятав дату і час трагедії. Своєчасно з'явився на березі річки, зайшов у воду. Малюк посміхнувся йому, як давньому приятелеві. Віталій пильно спостерігав за ним, і коли хлопчик зник, миттю витягнув дитину з води. Ще й на його неньку нагримав, щоб не ловила ґав!

Іншого разу уві сні виникла чужа квартира. Якась пані у нічній сорочці збуджено ходила кімнатою, враз кинулася до вікна і «полетіла» вниз — із четвертого поверху. Впала на квітник, залишилася жити, проте скалічилася на все життя...Віталій не вагався. Хоч і переказувати сон дружині не став — все-таки довелося піти вночі до самотньої молодої пані. Швидко знайшов потрібний будинок, подзвонив у двері. Ніхто не озвався. Що ж робити? Почав наполегливіше тиснути на дзвінок, а потім і взагалі загупав у двері.

— Хто там? — почувся нарешті зляканий голос. — Ідіть собі, шановний, а то я зараз викличу міліцію!

— Що ж ви, шановна, розпрощатися з життям наважилися, а якогось одненького маніяка злякались... — докірливо озвався у відповідь.

Вони бесідували до четвертої ранку. Цю жінку залишив чоловік, з яким вона майже п'ять років жила у громадянському шлюбі. Все було начебто нормально. Але коли Віра

вкотре завела розмову, що дуже хоче мати дитину і сподівається нарешті узаконити їхні стосунки, благовірний мовчки зібрав речі і пішов геть...

— Жінка була симпатична і я втішав її, як міг. Звісно ж, на словах, адже Ганнусю ніколи не зраджую

— маю на увазі реальне життя, а не свої сни... Я запевняв Віру, що вона ще неодмінно вийде заміж і народить дітей.

— Вона тобі повірила?

— Ще б пак! Я ж — ясновидець...

— сміється. — Вона була настільки приголомшена моїм візитом і розповіддю про віщий сон, що ладна була дослухатися до будь-якої моєї поради! — задоволене плескає в долоні і по-дитячому гойдається, розхитуючи новий стілець: — Ну, а історію про мою Діну ти вже знаєш...

У німецької вівчарки помер господар. Дідусь самотньо мешкав у будиночку на околиці Чернігова. Коли він пішов із життя, Діна кілька днів не відходила од єдиного друга і неминуче б загинула. Та Віталій, угледівши тривожний сон, одразу ж подався на пошуки собаки. Коли увійшов до тієї оселі, вівчарка так тужно поглянула на нього, що мій знайомий не зміг стримати сліз. І вже не вагався — взяв змучену істоту на руки і поніс додому.

Нині вона — улюблениця всієї родини. «Ніде більше не зустрічав такої відданої і розумної тварини, як моя Дінка!» — розчулено говорить сновидець.

Вівчарка неквапливо, з гідністю заходить до кімнати, прислухаючись до нашої розмови. «Іди сюди, моя дорога, — запрошує Віталій. — Це дядя Сергій — мій друг. Тепер, старий, можеш її погладити. Не бійся, вона чудово відрізняє друзів від ворогів». Хто б сумнівався! Рік тому це начебто таке сумирне і добре створіння блискавично кинулося на трьох кремезних молодиків, які поблизу Красної площі безжально лупцювали перехожого. Віталій вигулював собаку перед сном і раптом побачив криваву розправу. Діна загрозливо загарчала, а її господар вигукнув до нападників: «Негайно припиніть!». Але ті продовжували знущатися з безпорадної людини. Вони й гадки не мали, що за хвилину самі навколішках благатимуть Віталія врятувати їх від «цього розлюченого чудовиська»...

«У Леніна стріляли на моїх очах...»

— Ти все так же уві сні мандруєш різними країнами та епохами? — цікавлюсь, обережно погладжуючи вівчарку.

— Ну, звісно, — куйовдить чуприну співрозмовник. — Що може бути цікавішим за подорожі? Сьогодні ти — в Туреччині, завтра — в Єгипті... До речі, не раз перевіряв

— мої сни географічне та історично цілком правдиві. Якось був у Сочі

— все збіглося до дрібниць!

— Тобто можна взагалі не витрачатися на літаки та готелі?

— Так, — серйозно відповідає він. — Я живу ніби вдвічі довше, адже не марную свій час уві сні. Слухай, це — так цікаво, ти навіть уявити собі не можеш! От я нещодавно побував у Москві — в 1917-му...

— Леніна бачив?

— Дарма іронізуєш — звичайно, бачив. І есерка Каплан стріляла в нього на моїх очах!

— О, все-таки то була вона? Бо зараз дехто це завзято спростову-є...

— Я ж кажу — вона. Жодного сумніву! Я її одразу впізнав, тож підійшов якомога ближче — перебував буквально за кілька кроків. Хоч, відверто кажучи, пролетарський вождь особливого враження на мене не справив. Правда, пані Каплан

— також...

— Але все ж стріляли в людину. Тобі не спало на думку якось перешкодити кілерці?

— Ну, ти даєш! Це ж сон — що я міг вдіяти? Так, когось у Чернігові вдалося попередити про небезпеку. Комусь допоміг, втрутившись особисто. Але все це відбувалося вже потім — у реальному житті. Хіба можна змінити хід історії, завадивши Фанні Каплан у якомусь сновидінні?!

— Може, ти й про Ярослава Мудрого розкажеш?

— Що саме тебе цікавить? Як він замовив убивство своїх братів Бориса та Гліба? Як потім звинуватив у всьому великого князя Святополка і розправився з ним, а згодом підступно отруїв ще одного свого брата

— Мстислава?

— Навіть так?!

— Я — не історик, а такий собі свідок — лише розповідаю про те, що бачив...

— Небезпечний свідок!

— Облиш, кому потрібні сни якогось дивака?

— Ну, добре. А ти не порівнював, наприклад, історичні романи Олександра Дюма чи нашого Павла За-гребельного з «реаліями», побаченими у снах?

— І Дюма, і Загребельний припустилися багатьох неточностей. Проте, звісно, вони — надзвичайно талановиті фантасти... А от хто мене вразив, то це Умберто Еко. Опис середньовічного монастиря у його романі «Ім'я троянди» — бездоганний!

Інколи Ганна ревнує чоловіка до його снів. Адже там він закохується в інших жінок. «На це немає ради,

— зітхає Віталій. — Якщо в реальному житті мені вдається контролювати свої емоції, то уві сні діє підсвідомість, приборкати яку неможливо! Зазвичай, віддаю перевагу сучасним жінкам. Бо в середньовіччі

— така антисанітарія... Уяви собі, обідає у замку леді Равена з коханим лицарем Айвенго і, замість серветок, витирає білі рученьки, вимащені жиром, об волосся юної красуні — своєї служниці! Інша справа Юлія Тимошенко чи співачка Валерія — надзвичайно охайні, високоосвічені, інтелігентні жінки. Як у таких не закохатися?!».

Взагалі ж, мій знайомий вважає себе законослухняним добродієм, якого абсолютно влаштовує його життя. Він не прагне слави, тому, за жодних обставин, не погодиться на будь-які медичні та наукові експерименти, пов'язані з його феноменальним «снобачен-ням».

«Коли я надто нервую, мої сни не настільки якісні. Так і справді можна півжиття втратити! — пояснює Віталій. — Тому намагаюсь жити спокійно і передбачувано, без зайвого галасу та метушні. Пообіцяй, старий, що ти і надалі гарантуватимеш мені спокій».

Я пообіцяв...

Сергій ДЗЮБА.


Одинадцятикласник Максим Джужук -дослідник Голодомору


Наприкінці минулого року вперше проводився Всеукраїнський конкурс «ґолодомор 1932-1933 pp. Україна пам'ятає», який проходив в чотири етапи. Всього в ньому взяли участь більше 50 тисяч учнів, студентів, аспірантів, педагогічних і науково-педагогічних працівників. На четвертий, заключний, етап конкурсу надійшло 237 робіт з усіх регіонів України. Серед переможців — учень 11 класу Бершадської загальноосвітньої школи №1, що на Вінниччині, Максим Джужук, який зайняв друге місце в номінації серед школярів. Його науково-пошукова робота називається «ґолодомор 1932-1933 pp. на Бершадщині».

— Я займався цим тому, що хотів більше дізнатися про ті події, з'ясувати достовірність фактів та причини страшної трагедії, — розповідає Максим. — В цьому мені багато допомагав учитель історії, директор школи ґригорій Олексійович Погончик. Робота складається з 200 друкованих аркушів. Вона містить факти, розповіді про події, ксерокопію газети 1932 року, в якій надруковано закон «про п'ять колосків». В роботі чимало спогадів людей, які пережили цю трагедію або знають про неї з розповідей батьків, рідних. Інформацію збирати було надзвичайно важко, адже людям боляче було згадувати ті роки, події, багато з них плакали. Найбільше мене вразила інформація про канібалізм, коли люди їли людей. З настанням весни, коли з'являлася трава, люди виповзали, в буквальному розумінні цього слова, на луги, їли траву, труїлися і вмирали.

Максим Джужук із вчительської сім'ї, тож в нелегкій пошуковій роботі, окрім педагога-наставника, йому допомагали дідусь Микола Іванович та батьки. Разом вони їздили по селах, розпитували людей. Побували в Баланівці, Михайлівці, Флорине, М'якоході, Бирлівці. Юнак все занотовував, аналізував.

Роботу учня високо оцінили як в області, так і на державному рівні. Диплом та грошову нагороду йому було вручено напередодні відзначення Дня пам'яті жертв ґолодо-мору та політичних репресій у Києві в Палаці мистецтв «Український дім». До речі, нагороду вручав особисто Президент України В.А. Ющенко. Максим пишається тим, що фотографія, яка закарбувала цю мить, міститься на офіційному сайті Президента країни.

Віктор Ющенко назвав роботи учасників конкурсу важливим внеском у встановлення справжнього масштабу ґолодомору 30-х років. «Цими трудами ви піднімаєте націю із забуття. Ви піднімаєте самосвідомість — і свою, і національну», — сказав він, вітаючи переможців.

Диплом і грошова винагорода з рук Президента України В.А. Ющенка — не єдиний здобуток талановитого учня, відмінника навчання та результат роботи його ініціативних, творчих вчителів-нас-тавників. Як переможець Всеукраїнського конкурсу «Об'єднаймося ж, брати мої...», Максим торік побував у Каневі на Чернечій горі, де похований Т.ґ. Шевченко. Там нагороду йому вручив тодішній міністр освіти і науки України С.М. Ні-колаєнко. Максим Джужук двічі поспіль займав призові місця на обласних олімпіадах з правознавства.

З історією і правознавством Максим пов'язкує і свою майбутню професію.

Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ,

м. Бершадь на Вінниччині.


НАРОДНИЙ МЕТРОПОЛІТ


У Міжнародний день [ рідної мови у Фонді сприяння розвитку мистецтв у межах літературно-мистецького фестивалю «Слово, що зберегло націю» пройшла Виставка одного портрета «Незнищенний вогонь. Портрет Митрополита Василя Липківського».

Художник Леонід ґо-панчук закінчив роботу наприкінці минулого року. Після цього два місяці портрет митрополита зберігався в Національному історичному музеї України. Тепер усі бажаючі матимуть змогу ознайомитися з роботою Леоніда ґопанчука в галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв.

Василь Липківський народився 7 березня 1864 року в селі Полудні на Черкащині. Після закінчення Київської духовної академії із ступенем кандидата бого-слів'я у жовтні 1891 року став священиком Російської Православної Церкви. На жаль, православні українці у той сутужний час не мали ні власної церкви, ні держави.

Василь Липківський починає опікуватися освітою народних мас. Пише статті в «Київські єпархіальні відомості». Восени 1903 року його було призначено завідувачем нововідкритої в Києві церковно-вчительської школи.

Липківський вбачав роль Російської Православної церкви одним з інструментів Російської імперії, завданням якого було виховати рабську покору українців Росії. Критично ставився майбутній митрополит і до церковно-слов'янської мови богослужіння та російських проповідей на теренах України. Не дивно, що 1905 року Василя Липківського звільнили з роботи за національні переконання.

У відповідь він 1917 року став одним з лідерів українського церковно-визвольного руху. Саме він був одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Христа і Всеукраїнської Православної Церковної Ради. 9 травня 1919 р. Липківський відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі в Києві. Нарешті рух за афтокефалію Української церкви увінчався її затвердженням Всеукраїнським Церковним Собором у жовтні 1921 р. Тоді ж Василя Липківського було обрано митрополитом Української Автокефальної Православної Церкви. Очолювана ним УАПЦ швидко здобула неабиякий авторитет серед українців і розрослася до більш як двох тисяч парафій. Василь Липківський особисто відвідав майже 500 парафій УАПЦ. Фактично він став духовним провідником українців, які справедливо називали його «народним митрополитом».

Зростаючий авторитет Василя Липківського та міць УАПЦ непокоїла радянську владу. Вона неодноразово його заарештовувала та забороняла відвідувати парафії. Зрештою, під її тиском Другий Собор УАПЦ в 1927 р. усунув Липківського від керування УАПЦ, а через три роки й саму УАПЦ змусили саморозпуститися.

Однак Василь Липківський не полишав активної роботи. Писав правдиву історію Української церкви, підтримував зв'язки з українськими церковними діячами за кордоном. Але найціннішою працею стали написані ним проповіді.

У 1937 року Василя Липківського вкотре заарештовують, і незабаром розстрілюють. Написані ним проповіді та праці побачили світ вже після вбивства автора, у діаспорі.

На відкриття виставки портрета Василя Липківського завітав його онук Костянтин Липківський, оповівши присутнім цікавинки з життя діда. Історик, професор Арсен Зін-ченко, автор книги про Василя Липківського «Визволитися вірою», поділився витоками своєї зацікавленості цією постаттю. Ще в радянські часи, досліджуючи подільське селянство 20-х років, історик, працюючи в архіві, часто натрапляв на матеріали, в яких згадувалася УАПЦ. Це й було поштовхом пізніше, коли цензура була знята, глибше зайнятися ще маловідомою темою. Арсен Зінченко дійшов висновку, що митрополит УАПЦ Василь Липківський був не лише глибоко віруючою, патріотичною та освіченою людиною, а й мав дуже широке коло інтересів. У нього була власна пасіка. Свого часу він навіть очолював Єпархіальний з'їзд бджолярів.