Geum.ru

Народний Союз «Наша Україна»

Вид материалаДокументы

Содержание


Сім'я вишняк».
Україна та світ
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Через допомогу мені звільнили начальницю в справах дітей м.Одеси Бурик Тетяну Вікторівну, яку я дуже люблю, як і вона мене. Вона мене називала своєю хрещеною донькою і всюди нас відстоювала. Але вона і багато інших людей постраждали через заяви моєї мами.

Я в суді висловила бажання проживати з татом. Але воно виявилося для судді не важливим. У нас всі судді не мають совісті, чи тільки нам з татом не пощастило? Чому я повинна підкоритися рі-

шенню людини, яка примушує мене робити те, чого я не хочу? Вона місяць після суду не видає свого рішення, бо знає, що воно незаконне. Дуже сподіваюсь на вашу особисту допомогу. Аліна Матвійчук».

Аліна з татом побували в редакції незадовго до Апеляційного суду. Лист до Президента «завис у повітрі». На засіданні Апеляційного суду ми попросили побувати давнього захисника татусевих рівних прав на виховання дітей Євгена Коновалова. (Того самого, який свого часу заснував був громадську організацію Міжнародний Союз мужніх татусів і який послідовно відстоював право батька за декретну відпустку після народження мамою дитини, аби у батька за своє батьківство відповідальність була справжньою. І це вже має стати нормою Закону).

—Я захищав права тата Олександра Матвійчука та його восьмирічної доньки в Апеляційному суді Одеської області. На жаль, ще не зламано стереотип, що дитина будь-що повинна бути з мамою, а не з татом. Представник органу опіки та піклування Суворовсько-го райвиконкому Одеси сказала, що «дитині не можна без матері». На моє: «А чи можна без батька?» промовила, що на це запитання не відповідатиме. Виходить, що? Стаття 141 Сімейного кодексу України передбачає рівні права між матір'ю та батьком, а на практиці не виконується. Не зрозуміло, за що отримує народні гроші ця посадова пані і чи потрібні такі чиновники в установі, яка за призначенням повинна дотримуватися законів та активно захищати саме права дитини? Дівчинка не хоче жити з мамою, з якою не проживає останні 4 роки — другу половину свого життя. Але її силоміць змушують. Тож порушено ще й п.1 ст. 161 СКУ та п.1 ст.9 Міжнародної Конвенції про права дитини (держави — сторони забезпечують, аби дитина не розлучалася з батьками всупереч її бажанню).

Не хотів би я бачити, як Аліну силою відриватимуть від батька офіційні особи. Не хотів би й бути на місці цих офіційних осіб. Вони що, не розуміють своїх дій? Тато пробував умовити доньку (бачили б ви її розгублені очі і тремтячі вуста) підкоритися рішенню суду і пообіцяв боротися далі. Пам'ятаєте біблійну притчу про царя Соломона, який вирішував, яка із двох — справжня матір? Справжня вчинила так, щоб її' дитині не було боляче, і тоді всім усе стало зрозуміло. У випадку з Аліною хіба не так? Вважаю, що рішення проти її волі — це злочин проти дитини. І вчинено його працівниками органу опіки і піклування та суду.

Учора ми зателефонували Олександру Матвійчуку:

— З ким зараз Аліна?

— Поки що зі мною. Все дуже складно. Сподівання тільки на гуманне рішення Верховного Суду. Іншого вже нічого не лишилося...

І справді: далі вже нікуди.

Галина КРИВЕНКО.

КРИМІНАЛ


Убили негра, а єврея... лише покалічили


Я йшов одним із центральних районів Києва й раптом побачив гурт молоді, що йшов з кийками у руках і співав відому пісню «Убілі негра!». Ці слова вони повторювали кілька разів і кожного разу чийсь тенорок глузливо додавав: «І покалічили жида!..» Я вгледівся в їхні обличчя і здивовано побачив, що вони майже однакові. Якби можна було повірити, що йде восьмеро близнюків чи хоча б рідних братів, я б подумав саме таке.

І я згадав точнісінько таких же «відморозків», яких півроку тому зустрів на вулиці, що йде вгору від майдану Незалежності. Вони стояли, оточивши чорношкірого хлопця і, граючи м'язами, смикали його за руки та груди, і ляскали долонями по обличчю. Тобто не вбивали, але знущалися за повною програмою.

Казати їм щось я не став, бо це безнадійна справа, а звернувся до двох молодих міліціонерів, які стояли неподалік, майже на майдані.

Вони уважно мене вислухали і поглянули на хуліганів. Потім повільно попрямували до них. Але не підійшли, а, обминувши компанію, почвалали кудись угору.

Я був не сам, а в супроводі двох хлопців з української патріотичної організації. Вони пройшли гарний вишкіл з дзюдо і тому легко розігнали хуліганів. Гоп-компанія втекла, а одного ми забрали як трофей до нашої штаб-квартири. Запросили туди й чорношкірого студента.

Там я, перш за все, примусив коротко стриженого здорованя попросити вибачення у жертви. Потім я з'ясував у нього, хто він за походженням. З'ясувалося, що батько працює шофером у будт-ресті, а мати муляром. Вони десь 8 років тому переїхали до столиці з підкиївського села. Мешкали в гуртожитку, а нещодавно одержали квартиру. Мова — жахливий матірний суржик. І він, як і його

друзі, щиро вважав себе людиною вищого сорту. На запитання, чим йому і його друзям не догодив негр, він, після великої паузи, відповів: «Він чорний...» Але чорношкірий навчався на четвертому курсі політехнічного університету, а наш покидьок ледь осилив дев'ять класів. І, як з'ясувалося, його друзі не більше.

Я зацікавився корінням його расизму. Щоб розговорити, примусив негідника випити півсклянки горілки. Це розв'язало йому язика. Але, окрім тупої ненависті до чорношкірих, я нічого не почув. Запитував: «Може, якийсь негр відбив у тебе чи когось з твоїх друзів дівчину?» — «Ні...» — «Може, забрав твоє місце у вузі?». Це було суто риторичне запитання. За навчання чорношкірий студент заплатив. А відморозку вища освіта не світила. «Так що?!». Мовчав.

Зразу після того, як я зустрів компанію, що співала «Убілі негра!», ввечері по телебаченню показали збори іноземних студентів політехнічного університету, які палко протестували проти нападів на них з боку української расистської молоді, їх, зрозуміло, підтримав і ректорат. Однак я дуже сумніваюсь, що звернення чорношкірих до влади обрадувало міністра внутрішніх справ пана Луценка. Якщо на це зверне увагу Президент, йому доведеться охороняти небілошкірих студентів київських вузів. А судячи з реакції на расистське хуліганство тих міліціонерів, що бачили знущання з негра поблизу Майдана Незалежності, правоохоронці не захочуть втручатися в такі справи. А може, вони навіть є однодумцями хуліганів. Адже такі ж маргінали, як і хлопці, що кілька років тому потрапили до столиці і почали дикунським способом завойовувати її. Я знаю випадки (бачив це на власні очі), як такі ж башибузуки причепилися до білошкірих студентів університету. Дівчат з гидким реготом хапали за груди, а хлопців нещадно били.

Вони не вигукували, як у 20-ті роки «Інтелігент! В окулярах! Сволота!», а просто били. Це відбувалося у центрі міста. Допомогти студентам я міг тільки тим, що зателефонував до міліції. Не менш як за 20 хвилин, коли студенти були вже дуже побиті і витирали з обличчя кров, з'явився патруль. На той час хуліганів й близько не було.

Однаковий чорний одяг, нахабні пики, короткі стрижки були практично такими ж, як і в тих, що били негра. Тобто їхня ненависть до чорношкірих і заздрість до інтелігентів мають спільне коріння. (Точнісінько такі ж «погляди» мали й молоді німецькі люмпени, синки дрібних крамарів, на початку нацистських часів).

А те, що вони не били євреїв, а тільки рефреном повторювали «І покалічили жида!», не змінює загальну картину. Може, євреї просто не трапилися їм під руку чи ще щось подібне...

Однак побутовий маргінальний антисемітизм, на превеликий жаль, буяє в нашій столиці.

Буває він ґрунтується на заздрості. Але найчастіше має якусь незбагненну тваринну першооснову. Ось почитайте офіційне звернення, яке подала мешканка Києва Катерина Вишняк до «громадськості» і Оболонського райсуду (стилістику, орфографію та синтаксис авторки звернення наводжу без змін).

«Шановна громада!

Пише Вам жінка, яка кращі роки свого життя пропрацювала в комунальному господарстві двірником і потім бригадиром двірників ЖЕКу № 13 Оболонського району в місті Києві, і також була відповідальною за санітарний стан будинку по вулиці Вишгородська 50-в у цьому ж ЖЕКу і проживаю у цьому ж будинку у квартирі № 78.

Пишу до вас вже в третій раз, з подробицями, вже від відчаю і в сльозах від того, що відбувається в нашому будинку.

Приблизно 10 років тому у нас в будинку у підвалі звідкілясь з'явилась особа єврейської національності Фельдман Костянтин Михайлович. Бачачи його і не могла і не можу дихати з ним одним повітрям, і впевнена, що мешканці мого під'їзду не можуть терпіти його з тих же причин. У попередньому листі, який я писала на ім'я голови адміністрації Оболонського району Товкача, було одинадцять підписів мешканців мого ж під'їзду з скаргою на нього, тільки, нажаль, ніяких дій не було зроблено.

Яким чином він там опинився (у підвалі нашого будинку)? Ми, мешканці будинку, особливо вся моя сім'я, з перших днів його перебування там у підвалі, установили за ним спостереження, так як моя квартира знаходиться над підвалом. Під виглядом, що у нас весь час проривають труби ми його затопили, для того щоб він виходив з підвалу і піднімався до нас, але він виявився дуже хитрим і до нас визивав або сантехніків, або аварійну, чи від нього приходили якісь держслужбовці або адвокати. Тоді під виглядом заміни труб ми пробили дірку у підлозі та зрозуміли, що він не просто єврей, а шаман, тому що його на той час дружина Олеся нам сказала прибрати сміття яке ми їм наробили тому що її чоловік не може приймати людей... На це мій чоловік Вишняк В. І. Ті послав.

Після цього ми почали у себе під дверима помічати різні порошки у вигляді солі. Ми зрозуміли, чия це робота і по черзі почали чергувати під дверима, біля вікон та у дірці в підлозі, час від часу ми мінялись. Близько 12 годин ночі мій старший син Вишняк Володимир Васильович почув, що він збирається на вулицю, молодший Вишняк Максим Васильович побачив його у вікно, а я побачила його у дверний глазок, так як на той час я чергувала під дверима, що він наближається до наших дверей, і від побаченого, я почала будити свого чоловіка Вишняк Василя Івановича, який по бойовій підготовці скочив з ліжка і надягну в тільки шкіряну куртку. Коли він вибіг за ним, ми здивувалися не скільки тому, що у нас було під дверима, скільки тому, що Фельдман піднявся у повітря над нами і вилетів з під'їзду. Мій чоловік побіг за ним, але нарвався на його собаку яка його всього покусала порвавши шкіряну куртку. Я викликала міліцію, але зрозуміла, або він їх купив або зашаманив, тому що вони його не забрали і собаку не застрелили, а чоловіку довелося робити уколи від сказу.

Але Фельдману цього здалося мало і він продовжував робити моїй родині різні пакощі. Так наприклад, мій чоловік взяв мікроавтобус марки «РАФ», майже списаний у держави і прямо під вікнами зробив капітальний ремонт автомобіля за наші гроші, ми його повністю на тому ж місці покрасили. Коли мій чоловік уїхав, Фельдман так зашаманив моїх дітей, що вони облили в середині машину легкозаймистою речовиною і підпалили її, тільки тоді вони прийшли в себе. Вискочивши з машини, вони побігли за водою, щоб її потушити, але було пізно, полум'я було до даху будинку. Так ми втратили автомобіль, а міліція нам не повірила, що це була справа рук шамана Фельдмана.

На цьому його підступні дії не припинилися, але нам довелося замазати дірку у підлозі так як зайвий раз навіть голос його чути нам було страшно, а він щей завиває як звірюка.

Прибираючи кожний ранок під будинком, я зазирала в його вікна і спостерігала як він на мене наставляв дзеркало, та ще й робив мені зауваження, що у нього під дверима кожний день гори сміття, і що я його весь час продовжую заливати і кидати різноманітне сміття йому у вікна разом з моєю родиною.

А також я почала помічати, що кожного дня під вікнами стоять мітли із чорними стрічками і відра схожі на ступи в середині яких вугілля. Я кожного ранку це все прибирала і спалювала на перехресті, але вони все одно з'являлись, поки я не спалила віник в його вікні, після чого на деякий час віники зникли.

Але на цьому його шаманські дії не припинились, так як я коли сушила свою білизну на вулиці ненавмисно закинула свої носки в його форточку, після чого у мене стали боліти та відмовляти ноги і не могла ходити декілька днів. До мене в квартиру від нього весь час лізуть таракани, ми весь час сваримося між собою, інколи доходить до бійки і навіть зпиваємось.

А першого серпня 2004 року він так знахабнів, що підЧхав під будинок на своєму автомобілі і цим самим став розводити хімію зі своїм товаришем Расько Андрієм, коли мій чоловік виносив сміття з квартири, зробив йому зауваження, сказавши, що прав у нього тут немає та попрохав поїхати. Фельдман його не просто образив, а ще й став погрожувати, що всіх нас зашаманить так, що ми скоро навіть на вулицю не зможемо вийти через те, що у всіх нас буде понос. Тоді його товариш Расько підійшов зі спини до мого чоловіка та зхватив його за руку, нащо мій чоловік дуже злякався і, не з власної волі, штовхнув того, а той впав на землю та почав дригати ногами начебто сильно ударився. Раптом зненацька з'явився автомобіль із якого вийшов нібито батько цього Раська та з пістолета почав стріляти у мого чоловіка, а Фельдман із газового балончика бризкав в обличчя моєму чоловіку, у зв 'язку з чим у мого чоловіка була сліпота та вся верхня частина тіла разом з обличчям в опіках, а підійшовши в цей момент молодший син Вишняк Максим Васильович був поранений у ногу. Я викликала міліцію, при цьому їх не забрали, а свідки, які бачили це все, від страху бояться давати свої свідчення, і тепер на мого чоловіка цей Фельдман ще й порушив кримінальну справу, купив весь райвідділ міліції Оболонського району, або їх зашаманив.

У той час, поки велась кримінальна справа на мене і мою сім'ю він подав у суд з приводу із залиття підвалу. Але не я там була винна, що його заливала, а гнилі труби, які ЖЕК повинен був замінити.

Тим не менше я була вимушена сплатити Фельдману витрати понесені в зв'язку із залиттям (значить він щось і з суддею зробив?). У мене є підозри, що він так може робити коли захоче через те, що труби у мене старі, і під час засідання і після нього я ще не один раз ненавмисно його заливала.

В ЖЕКу, у якому я стільки кращих років віддала за двухкімнатну квартиру, у якій я живу з чоловіком, двома синами, їх дружинами та маленькою онучкою, я повинна терпіти того, хто піді мною живе? Де справедливість? Навіть ЖЕК не реагує на мої скарги!

Коли я писала попередні скарги,на першу взагалі не прийшла відповідь і якимось чином сам Товкач 17 віддав шаману, а після другої скарги Фельдман відразу повісив вивіску, що тимчасово не працює. Це значить, що хтось його в адміністрації попередив, і всі відповіді від всіх інстанцій куди приходили листи, відповіли, що до нього не попали.

А ще, він нам прислав посилку шаманського змісту, коли ми її відкривали був присутній дільничний Левченко. Все, що там знаходилось ми сфотографували і посилку спалили. Сам дільничний боїться з ним зв'язуватись. До того ж, до нього постійно приїжджають люди на дорогих автомобілях. Чим вони там займаються? Незрозуміла. То вони з ним кудись постійно їздять, то люди постійно змінюються.

А ще, ми почали спостерігати як майже кожної ночі о 24 годині він виходить з підвального приміщення із своєю собакою, злітає у нас під вікнами провокуючи нас на конфлікт. Кішки, котрі у нього знаходяться, перетворюються на ві-дьом в людському вигляді і літають навколо його створюючи у нас під вікнами над під'їздом шабаш (в останній час ще й у голому вигляді!). Мій кіт після цього постійно га-дить у різних частинах нашої квартири. Весь наш під'їзд не на жарт схвильований цим. Особливо, страшно, коли він починає вити як звірюка, а через караоке співає, що буде пухом мені земля.

Дивлячись різні фільми ми знаємо, що від таких є засіб: або срібною кулею убити, або осиновим кілком в груди (може він вампір). Я вже неодноразово їздила до різних знахарів, але вони мені ніч им не допомогли, а ті знахарі котрі беруть більш ніж двадцять гривень за прийом — це шарлатани.

Що нам звичайним мешканцям будинку по вул. Вишгородській робити ? Добрі лю ди!

А не так давно, коли я збиралась писати ще одну скаргу на громадянина Фельдмана, у мене зненацька скрутило спину так, що навіть дихати не могла, ледве прийшла до тями, а мій чоловік взяв багато грошей та програв їх в ігрових автоматах сусіднього будинку і сам не зрозумів як, розбив скло того автомата, за який прийшлось платити дуже великі гроші.

Ми всі живемо боячись, і благаємо створити компетентну комісію, щоб по-перше, задокументувати ночні польоти громадянина Фельдмана разом з його оточенням, по-друге заборонити протизаконні дії про ти мешканців будинку по вул. Вишгородська та проти моєї сім'ї Вишняк, а також відгородити його від нас, а ще краще відіслати його в Ізраїль.

СІМ'Я ВИШНЯК».


Націоналісти пом'янули загиблих у Бабиному Яру


У день 66-х роковин трагічної загибелі в Києві українських націоналістів біля пропам'ятного Хреста у Бабиному Яру пройшло поминальне віче. Відкриваючи його, Голова Центрального Проводу Об'єднання Українських Націоналістів (державників) Павло Дорожинський нагадав, що вже минуло 16 років з часу встановлення тут цього пропам'ятного Хреста. З того часу щороку сюди приходять українські патріоти. У похідних групах, які у вересні 1941 року прийшли в Київ, щоб у важких умовах відновлювати національне життя, були представники усіх українських земель. У Бабиному Яру упокоїлися понад 600 членів ОУН, розстріляних гестапо. Цього року серед учасників віче була небога розстріляного тут Івана Кошика, Людмила. Разом із членами Київської міської організації ОУН (д) у поминальному віче взяли участь представники патріотичних сил столиці.

— Ми повинні нагадувати, що в Бабиному Яру поховані не тільки євреї, — каже директор Інституту українознавства Петро Кононен-ко. — Не менше тут покоїться українців і представників інших народів. З-поміж них еліта нашої нації — учасники похідних груп ОУН, які йшли відроджувати нашу державність. Тому завдання українських патріотів — пояснювати суспільству, що таке національна ідея, виховувати підростаюче покоління на прикладі Олени Теліги, О. Ольжича і тисячі українських патріотів, які поклали своє життя заради відродження української державності.

На переконання голови новоствореної Української Патріотичної Асоціації Ігоря Лісодіда, життєвий подвиг Олени Теліги і її побратимів повинен бути прикладом служіння своїй державі для нашої молоді.

Вже традиційно в поминальному віче активну участь брала учнівська молодь. Вірші Олени Теліги читали студентка МАУП Олена Воронова, гімназистки Інна Камінсь-ка й Дарина Заставська. У художньо-поетичній частині віче брали участь і старші виконавці — журналістка, учасниця хору «Гомін» Олена Чайка декламувала поезії Олени Теліги і фрагменти спогадів про неї сучасників. Усіх присутніх зачарував спів актора і журналіста Кирила Булкіна. У його бардівсь-кому виконанні пролунали поезії Олени Теліги і Василя Стуса.

Активну участь у мистецькій частині взяли представники Київського військового ліцею ім. І. Богуна: Тимофій Нечипорук, Андрій Мар-тушканов, Артур Красюн, Назар Слюсарчук, Олексія Вертипорох. У їхньму виконанні пролунав уривок з вистави «Вони пішли у безсмертя», присвяченої Героям Крут, а також вірші Олени Теліги і Олеся Бабія.

— Приємно, що вже не вперше в поминальних заходах беруть участь ліцеїсти — майбутні захисники Вітчизни, — зазначив ведучий поминального віче, член Центрального Проводу ОУН (д), член Національної спілки журналістів України Віталій Матяш. — Адже таким чином вони виховуються на героїчних прикладах з нашої історії, гартуючи свою волю і національну свідомість. На завершення віче всі його учасники виконали славень України.

УКРАЇНА ТА СВІТ


№16 27 лютого 2008


Олег ПОКАЛЬЧУК:

"МОЄ ПОКОЛІННЯ РОЗМАЗАЛИ ПО СОВДЕПІВСЬКІЙ СТАНЦІЇ..."


Бажання створити інтерв'ю з паном Олегом Покальчуком, соціальним психологом, політологом, автором наукових статей та методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства і політичної еліти в мене виникло після того, як я прочитала буквально на одному подиху його книгу «Як правильно сісти в куток. Не думая о медведе». Ця книга, половину якої складають українське-, а половину російськомовні есеї політологічного та психологічного спрямувань, як на мене, є вельми цікавою. Процитувати хоча б такий пасаж: «Наша мова позбулася глибинних значень і потрохи, до радощів маніпуляторів, позбувається сенсу взагалі. Терміни, які втратили «відповідальність», як стверджує один відомий маніпулятор, з легкістю дають змогу «позбутися химери, яку називають сумлінням»...

Перш за все, що приваблює в особистості Олега Покальчука — це його повноцінне відчуття свободи:

— Пане Олеже, ви непересічна особистість...

— Я вважаю свою особистість нормальною. Принаймні так мені казали батьки. Те, що зараз це вважається «непересічністю» — не моя заслуга і не моя провина. Я маю малоприємний характер (так жінки кажуть), і в мене не дуже доМати вмирала в лікарні, я просив побачення з нею, а в цей час мене допитували тварюки. Перед тим вони спіймали за спробу створити студентську підпільну організацію, я вчився в Київському університеті на біологічному факультеті. Мене здав мій однокурсник. Потім він покінчив самогубством. Брат його приходив за нього вибачатися, і я його простив. Хоча не маю такої звички. За тим мене знову арештували. Я викрутився. І змився в Заполяр'я. Працював хто-зна ким, один раз навіть крав їжу — з голодухи. Потім пішло вгору якось все — звідти по пільгах заполярних вдалося потрапити в Московський літінститут. Ну і не без відмазки з боку московських сим-патиків — літбабуня всіх московських тодішніх українців Євгенія Кузьмівна Дейч теж там щось клопотала. Нікому це зараз вже не цікаво. Таких історій були тисячі, і значно драматичніших... Не шкодую ні за хвилиною з того життя.

— Хто був вашим духовним наставником?