Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник
| Вид материала | Документы |
- Програма курсу "Судова медицина" Перелік основних судово-медичних термінів Список літератури, 1182.44kb.
- Робоча навчальна програма на 2010-2011 навчальний рік Судова медицина І психіатрія, 230.34kb.
- Судова психіатрія, 12295.65kb.
- Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
- Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
- Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
- Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
- Навчальна програма дисципліни "судова психіатрія" (для спеціалістів) Київ 2009, 227.24kb.
- Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
- Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
Виключні стани виникають здебільшого в осіб, що не страждали на психічні захворювання, і є, зазвичай, єдиним епізодом за все життя досліджуваної особи. Саме через епізодичність, короткочасність і необхідність детальної ретроспективної реконструкції ситуації, що мала кримінальні наслідки, а не характер розповсюдженості, судово-психіатрична експертна оцінка виключних станів буває складною. За сучасною статистикою кількість осіб, у яких виявляються виключні стани, не перевищує 2% від загального числа визнаних неосудними. Раніше ж мала місце значна гіпердіагностика цих станів – у більш, ніж третини визнаних неосудними. Великий внесок у теоретичне вдосконалення та сучасну визначеність питання про судово-психіатричну експертизу виключних станів було зроблено відомими психіатрами В. Х. Кандінським, С. С. Корсаковим, В. П. Сербським, О. Е. Фреєровим, O. K. Качаєвим та ін.
Виключні (виняткові) стани – це нозологічно і симптоматично збірна група тимчасових розладів психічної діяльності. Вони об’єднуються такими загальними клінічними ознаками, як раптовий початок, нетривалість (хвилини, рідко – години), наявність розладнаного, переважно присмеркового потьмарення свідомості з повним або частковим забуванням подій, які відбувалися в той час. До виключних станів відносять синдроми:
– патологічне сп’яніння;
– присмеркові стани свідомості, що не є симптомом якогось хронічного захво-рювання;
– патологічні просонкові стани;
– патологічний афект;
– реакція “короткого замикання”.
Серед виключних станів частіше за інші хворобливі форми трапляються патологічне сп’яніння. За ним ідуть присмеркове потьмарення свідомості і патологічні просонкові стани. Рідше зустрічаються патологічний афект і ще рідше – реакція “короткого замикання”.
Виокремленні в особливу групу, поєднані узагальнюючою подібністю клінічної картини, особливостями перебігу патогенетичних механізмів, значними труднощами, які виникають при розпізнанні, виключні стани мають певну єдність діагностичних і судово-психіатричних критеріїв в їх оцінці. Їхнього найважливішою характерною спільною рисою є психотичний характер. За визначенням М. Є. Введенського, виключні стани являють собою не що інше, як особливу групу швидкоплинних транзиторних психозів. Основною ознакою, характерною для всіх форм виключних станів, є виникнення при них симптомів розладнаної свідомості. Як правило, мова йде про різні за своїми психопатологічними особливостями присмеркові розлади свідомості. Виключні (виняткові) стани закінчуються або сном, або виразним психічним і фізичним виснаженням, аж до розвитку прострації
(крайній ступінь виснаження психічних і фізичних сил, що супроводжується байдужістю до навколишнього). Амнезія психотичного стану повна або часткова.
Виключні стани можуть виникати у практично здорових людей, але й можуть відігравати роль певні відхилення в психіці. Вони можуть бути зумовлені тяжкістю залишкових явищ, перенесених у минулому органічних захворювань центральної нервової системи (інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми), алкоголізму, психопатичного складу характеру, невротичних розладів. Однак, в останній час значно більшого, навіть провідного значення надається різноманітним зовнішнім, тимчасово діючим виснажуючим моментам. До них відносять психічне та фізичне перенапруження, перевтому, астенізуючий вплив нетяжких інтеркурентних захворювань, недосипання, пов’язану з пepeохолодженням або перегріванням роботу тощо. Разом з тим залишається і значимість легкого патологічного шоку. Так, присмеркові потьмарення свідомості і патологічні просонкові стани, котрі нагадують аналогічні явища при епілепсії, а також патологічне сп’яніння частіше виникають в осіб з органічними захворюваннями центральної нервової системи при впливі таких тимчасових додаткових факторів, як інтеркурентні соматичмі або інфекційні захворювання, алкогольне сп’яніння, вимушене безсоння чи недосипання. Патологічний афект і реакція “короткого замикання” частіше виникає у психопатичних осіб або при невротичних розладах під впливом психотравми. При цьому для патологічного афекту крім тяжкості і раптовості психічної травми, мають велике значення тимчасово послаблюючі фактори, тоді як для реакції “короткого замикання” ця попередня астенізація не є обов’язковою. Все ж усі виключні стани поєднує їх велика рідкісність, здебільшого одноразовий характер на протязі всього життя однієї і тієї ж особи (виключеннями є стани патологічного сп’яніння та присмеркові стани, які можуть іноді повторюватися).
Патологічні просонкові стани. Патологічне сп’яніння. Присмеркові стани
свідомості.
Патологічний афект. Ця форма виключних станів виникає в зв’язку з раптовою та інтенсивною психічною травмою. Не дивлячись на короткочасність, у розвитку патологічного афекту можна з певною умовністю визначити три фази: підготовчу, вибуху та заключну.
У підготовчій фазі під впливом психічної травми (тяжка образа, неочікувана глибоко вражаюча звістка тощо) проходить різке наростання афективної напруги з концентрацією всієї уваги лише на травмуючому моменті. Здатність спостерігати й оцінювати те, що відбувається, усвідомлювати й оцінювати свій власний стан глибоко порушується або просто стає неможливою.
У фазі вибуху виникає напружений афект гніву або невдоволення поєднується з глибоким потьмаренням свідомості і нестямним руховим збудженням, яке має автоматичний нецілеспрямований чи агресивний характер. В останньому випадку дії мають “характер складних невимушених актів, які скоюються з жорстокістю автомата або машини” (С. С. Корсаков). Фаза вибуху супроводжується характерним
зовнішнім виразом зі спотворенням рис почервонілого або зблідлого обличчя, наявністю надзвичайно виразних рухів, зміною ритму дихання.
Заключна фаза характерна різким виснаженням психічних і фізичних сил, що тягне за собою або сон або стан, близький до прострації, з відсутнім виглядом, байдужістю до оточуючого та скоєного. Спогади про те, що сталося, мають уривчастий характер, але частіше не зберігаються.
У судово-психіатричній практиці постійно виникає необхідність диференціювати патологічний афект від афекту фізіологічного. Для останнього не є характерним розвиток зі зміною фаз у наведеній послідовності; епізод не завершується сном або різким психофізичним виснаженням, однак кардинальною відмінністю цих станів є відсутність при фізіологічному афекті потьмарення свідомості, котре “визначає межу між фізіологічним і патологічним афектом” (В. П. Сербський).
Реакція “короткого замикання”. Цей короткочасний розлад виникає в результаті тривалого, інтенсивного, переносимого мовчки, афективного напруження у формі тоскного настрою, нуді або відчаю, що нерідко поєднується з тривожним очікуванням. У свідомості домінують уявлення, пов’язані з домінуючим афектом. Скоєння протиправної дії, котра досі не передбачалася, визначається миттєво складеною, часто зовсім випадковою ситуацією. Клінічна картина цього вкрай рідкісного розладу визначається або порушенням свідомості з автоматичними діями або виразними, не відповідними до приводу афективними порушеннями з імпульсивними вчинками, котрі призводять до скоєння небезпечних дій, які направлені проти себе чи оточуючих. Завершується реакція “короткого замикання” або сном, або різким психофізичним виснаженням. Спогади про епізод фрагментарні.
Розпізнання та судово-психіатрична оцінка виключних станів. Діагностика виключних станів майже завжди спричиняє значні утруднення. Завдяки своїй (короткочасності) вони майже ніколи не бувають предметом безпосереднього лікарського спостереження. Як правило, клінічну картину хворобливого стану, що передбачається, доводиться відновлювати ретроспективно, через якийсь, навіть значний, проміжок часу, базуючись на даних судової справи, які можуть виявитися недостатніми в цьому плані. Тому дуже важливого значення набувають покази свідків, котрі бачили картину психічного розладу. За окремими, часто роздрібненими та суперечливими показаннями свідків і за матеріалами слідчої справи шляхом їх зіставлення проводиться якомога повніше відновлення картини епізоду, який був. Ця діагностична оцінка має спрямовуватися на констатацію основних клінічних ознак виключних станів. Головним з них є наявність під час епізоду стану потьмарення свідомості. Показання свідків можуть сприяти з’ясуванню таких клінічних фактів, як дезорієнтованість в навколишньому середовищі, особливості висловлювань, за якими можна говорити про галюцинаторно-маячні та інші розлади, характер вчинків (наявність у них
зовнішнім виразом зі спотворенням рис почервонілого або зблідлого обличчя, наявністю надзвичайно виразних рухів, зміною ритму дихання.
Заключна фаза характерна різким виснаженням психічних і фізичних сил, що тягне за собою або сон або стан, близький до прострації, з відсутнім виглядом, байдужістю до оточуючого та скоєного. Спогади про те, що сталося, мають уривчастий характер, але частіше не зберігаються.
У судово-психіатричній практиці постійно виникає необхідність диференціювати патологічний афект від афекту фізіологічного. Для останнього не є характерним розвиток зі зміною фаз у наведеній послідовності; епізод не завершується сном або різким психофізичним виснаженням, однак кардинальною відмінністю цих станів є відсутність при фізіологічному афекті потьмарення свідомості, котре “визначає межу між фізіологічним і патологічним афектом” (В. П. Сербський).
Реакція “короткого замикання”. Цей короткочасний розлад виникає в результаті тривалого, інтенсивного, переносимого мовчки, афективного напруження у формі тоскного настрою, нуді або відчаю, що нерідко поєднується з тривожним очікуванням. У свідомості домінують уявлення, пов’язані з домінуючим афектом. Скоєння протиправної дії, котра досі не передбачалася, визначається миттєво складеною, часто зовсім випадковою ситуацією. Клінічна картина цього вкрай рідкісного розладу визначається або порушенням свідомості з автоматичними діями або виразними, не відповідними до приводу афективними порушеннями з імпульсивними вчинками, котрі призводять до скоєння небезпечних дій, які направлені проти себе чи оточуючих. Завершується реакція “короткого замикання” або сном, або різким психофізичним виснаженням. Спогади про епізод фрагментарні.
Розпізнання та судово-психіатрична оцінка виключних станів. Діагностика виключних станів майже завжди спричиняє значні утруднення. Завдяки своїй (короткочасності) вони майже ніколи не бувають предметом безпосереднього лікарського спостереження. Як правило, клінічну картину хворобливого стану, що передбачається, доводиться відновлювати ретроспективно, через якийсь, навіть значний, проміжок часу, базуючись на даних судової справи, які можуть виявитися недостатніми в цьому плані. Тому дуже важливого значення набувають покази свідків, котрі бачили картину психічного розладу. За окремими, часто роздрібненими та суперечливими показаннями свідків і за матеріалами слідчої справи шляхом їх зіставлення проводиться якомога повніше відновлення картини епізоду, який був. Ця діагностична оцінка має спрямовуватися на констатацію основних клінічних ознак виключних станів. Головним з них є наявність під час епізоду стану потьмарення свідомості. Показання свідків можуть сприяти з’ясуванню таких клінічних фактів, як дезорієнтованість в навколишньому середовищі, особливості висловлювань, за якими можна говорити про галюцинаторно-маячні та інші розлади, характер вчинків (наявність у них
стереотипних дій, незалежність цих дій від ситуації, яка в той час мала місце), зовнішній вигляд досліджуваного у той період. Нарешті, такі показання можуть до-помогти виявленню етапів і послідовності розвитку хворобливого епізоду, де надто велике значення мають особливості його закінчення – виникнення психічного та фізичного виснаження або наступлення cнy. Тільки поєднання ознак, що утворюють певну картину, а не ізольована констатація, дозволяє з достатньою певністю стверджувати про наявність того чи іншого психотичного розладу. Патогенетичні моменти мають при цьому другорядне значення.
При вивченні випадків помилкової діагностики виключних станів Д. Р. Лунцем було показано, що, як правило, причиною лікарських помилок була підміна клінічних критеріїв суб’єктивно-психологічними тлумаченнями мотивів і характеру скоєного діяння, коли брали до уваги такі факти, як невмотивованість дій і відчуженість злочину особі, котра його скоїла, незвичайний характер суспільно небезпечного діяння тощо.
Тільки певне поєднання клінічних ознак, що свідчать про наявність особливого транзиторного психозу, дозволяє діагностувати одну з форм виключних станів. В акті судово-психіатричної експертизи повинні бути наведені чіткі клінічні критерії, на яких базується діагноз виключного (виняткового) стану. Головним з них є доведення існування потьмарення свідомості. При діагностиці виключних станів досліджувані визнаються неосудними.
§ 16. Симуляція психічних розладів.
Симуляція психічного захворювання – це свідома поведінка, в основі якої є зображення неіснуючих ознак психічних розладів, прикидання або штучний їх виклик з метою уникнути покарання.
Вдаватися до симулятивної поведінки деякі особи можуть в разі їх притягнення до кримінальної відповідальності, загрози позбавлення волі після засудження, при намаганнях уникнути призову в армію, отримати групу інвалідності, різні привілеї та дозволи.
Симулювати можуть як психічно здорові, так і психічно неповноцінні особи, але особливості симуляції у тих та інших різні.
Симуляцію психічно здорових осіб прийнято називати правдивою симуляцією або істиною. Симуляцію осіб з тими чи іншими психічними порушеннями називають симуляцією на патологічному підґрунті.
Залежно від фактичного початку симуляцію розділяють на 3 варіанти: попередню (превентивну), тобто симуляцію, що передує скоєнню злочину, з метою ввести оточуючих в оману, ніби злочин було скоєно в стані психічного захворювання; симуляцію під час скоєння правопорушення з метою приховування його дійсних мотивів; наступну симуляцію, тобто симуляцію, що здійснюється після скоєння злочину як поведінка з метою самозахисту й ухилення від відповідальності. Останній варіант у судово-психіатричній практиці зу-
стрічається найчастіше.
Існує кілька способів симуляції. Частіше з метою симуляції використовується змінена поведінка і висловлювання, за допомогою яких намагаються зображувати патологічний стан психіки, котрого насправді не було і немає. Іноді для цього симулянтами вживаються певні лікарські препарати, що тимчасово можуть викликати стан, який створює враження психічного захворювання. В окремих випадках досліджувані симулюють анамнез. Для цього повідомляються неправдиві відомості про патологічний стан психіки, що ніби-то колись був у минулому, спеціально підмовляються родичі, “свідки”, подаються фальшиві документи та ін. Вказані варіанти симуляції можуть певним чином поєднуватися.
Істинна (правдива) симуляція. Вибір форми симуляції, в т. ч. зміст неправдивого анамнезу, визначається розповсюдженим у широких верствах населення уявленням про психічні захворювання, змістом медичної літератури, установками судово-психіатричної експертизи і з часом змінюється. В минулому, наприклад, найчастішими були вказівки на наявність в анамнезі різного роду психічних нападів, припадків. Нині переважають скарги на наявність в минулому маячних ідей, марення, галюцинацій тощо. Нерідко симуляції анамнезу передує превентивна госпіталізація в психіатричну лікарню з метою отримання медичного документу, який підтверджував би наявність психічних розладів. В інших випадках особа, котра зверталася до психіатра з приводу невротичних скарг, розладів сну тощо, ускладнює неправдиві відомості про себе вказівками на наявність голосів, марення, маячних ідей і т. д. До цього ж виду симуляції можна віднести випадки, коли неправдива інформація розповсюджується не на весь анамнез, а стосується лише періоду, коли було скоєно злочин. Так, наприклад, особа, котра скоїла злочин у стані сп’яніння, дуже жваво описує ніби-то наявні в той час хворобливі переживання з метою імітації алкогольного психозу. З цим пов’язані певні судово-психіатричні труднощі.
Симуляція психічного розладу здійснюється у формі зображення окремих хворобливих симптомів або синдромів і значно рідше – у вигляді відтворення окремої форми психічного захворювання. Оскільки симуляція є індивідуальною творчістю, вибір патологічних симптомів для симуляції залежить від знань і досвіду симулянта, його обізнаності в галузі психіатрії, а іноді і від випадкових причин (репліки медперсоналу, поради досліджуваних, що теж знаходяться на експертизі, наслідування інших хворих та ін. Певний відбиток на характер симуляції накладає й особистість досліджуваного. Це зумовлює значне різноманіття проявів симуляції та відсутність будь-яких певних закономірностей. Вдаючи наявність психотичного стану, симулянти намагаються відтворити окремі симптоми та синдроми: збудження, галюцинації, розлади пам’яті, слабоумство, мутизм, ступор, депресію. При цьому часто можна помітити безладне демонстрування симптомів, що, зазвичай, не можуть одночасно бути поєднаними в рамках одного захворювання або зовсім не властиві останньому. Практично ніколи наслідування не буває точним через величезну
емоційну і фізичну напругу, яка потрібна для вдавання мовного та рухового збудження, кататонічного ступору, мутизму. Мовна плутанина при зображенні зміненого патологічного мислення, велике напруження уваги, щоб себе не скомпрометувати, швидко викривають симулянта.
У практиці найчастішими є симуляції станів з в’ялою, монотонною поведінкою, пригніченістю, невиразною мімікою, відмовами від контактування, посиланнями на розлади пам’яті. Для підтвердження нібито існуючих психічних розладів досліджувані намагаються продемонструвати їх у присутності лікаря. З цією метою, тільки помітивши спостереження за собою, вони починають самі з собою розмовляти, демонстративно звертатися до медперсоналу зі скаргами на уявних переслідувачів, симулюють маячні ідеї, слухові та зорові обмани. При цьому вираз обличчя, жести, емоційні прояви неадекватні дійсно маячним і галюцинуючим хворим, симулянти швидко виснажуються. При детальному розпитуванні часто вдається помітити їх нерішучість, прагнення уникнути прямої відповіді, перервати розмову. Для вдаваної “творчості” симулянтів характерним є зв’язок з минулим досвідом особи, її інтересами, рівнем освіти і начитаністю.
Серед симулятивних проявів одне з перших місць за частотою займають посилання на провали і порушення пам’яті, що розповсюджується на все минуле або на період часу, який відноситься до інкримінованих діянь. Такого роду скарги завжди подаються в надто демонстративній, акцентованій формі. При зображенні їх досліджувані не можуть уникнути протиріч у поведінці, висловлюваннях, нерідко виявляють помилки, що швидко вказує на штучний характер вдаваних розладів пам’яті.
До цієї описаної форми близько стоїть симуляція слабоумства. Тут також на першому місці стоять зображення розладів пам’яті, однак воно доповнюється ще й імітацією повної відсутності яких-небудь знань і навичок. Особи такого роду навмисне нескладно відповідають на елементарні запитання, брутально, неправильно поводяться під час обстеження. Як правило, зазвичай у таких вдаваних “недоумкуватих” завжди можна помітити дисоціацію між тим, що активно подається, та дійсним становищем справ. Симулянт завжди зібраний, злобливий, подразливий, насторожений. При цій формі симуляції ніколи не спостерігається благодушшя та ейфорії, що властиві хворим із картиною дійсного недоумства.
У судово-психіатричній практиці симуляції ступорозних станів, психомоторного збудження та глибокої депресії (через велике емоційно-вольове напруження, швидке виснаження і невелике судово-психіатричне значення) останнім часом спостерігаються все рідше.
Нині все частішою стає форма симулятивної поведінки зі скаргами на афективні розлади, які ніби-то були в минулому, відбуваються коливання настрою або, навпаки, стани глибокої апатії, захоплення в підлітковому віці релігією, філософією. Подібні висловлювання експерти помилково розцінюють як симптоми, характерні для шизофренії (наприклад, “філософічна інтоксикація”) з випливаючими звідси
експертними висновками. Демонструючи емоційну холодність, такі особи заявляють про свою байдужість до справи і в той же час уважно спостерігають за враженням, яке справляють, їх міміка виявляє живий напружений афект, тривожне очікування і страх покарання.
Симуляція на патологічному ґрунті може виявлятися в різних формах: свідомому і навмисному перебільшені симптомів наявного в певний час захворювання або залишкових явищ після перенесеної в минулому психічної хвороби – агравація; свідомому продовжені захворювання або навмисному продовженні вже зниклих психопатологічних симптомів – метасимуляція; зображенні психопатологічних симптомів, які не властиві наявному психічному захворюванню – сюрсимуляція.
Агравація, так само як і інші види симуляції на патологічному підґрунті має метою отримати потрібне експертне заключення про наявність психічного захворювання і відповідне вирішення питання у кримінальній чи цивільній справі. Особливо часті ухиляння у такий спосіб в осіб з органічним ураженням головного мозку травматичного чи судинного генезу, при олігофренії і має свій клінічний вираз у намаганнях перебільшити дійсний рівень інтелектуальної недостатності, скаргах на невміння орієнтуватися в життєвих ситуаціях, на різке зниження пам’яті. Особи, котрі виявляють схильність до агравації, мають обов’язкову особливість свого психічного стану, яка полягає в певній збереженості особи та наявності усвідомлення свого дефекту. Різко виражене слабоумство є саме по собі обставиною, що повністю виключає можливість агравації. Залежно від рівня інтелектуального зниження особи прикидання мають примітивний, елементарний характер, іноді ж вони, навпаки, бувають клінічно складнішими і вміщують різні прояви, типові, на думку симулюючого, для картини психічного захворювання, яке зображується.
При виявленні агравації суттєвого значення поряд із докладним клінічним дослідженням підекспертного потрібно надавати детальному ознайомленню з усією історією його минулого життя. Недоврахування анамнестичних відомостей та обґрунтування діагнозу, виходячи тільки з особливостей психічного статусу, може призвести до експертних помилок.