Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року // За заг ред. О. М. Лозинського, І. В. Карівця, І. М. Назаркевича. У 3-х частинах
| Вид материала | Документы |
СодержаниеБаран Лілія.Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка |
- Форум молодих науковців Львівщини. Збірник тез конференції: 22 травня 2011 року, 2281.89kb.
- Вельмишановні панове, ми продовжуємо термін приймання заявок до 15 травня!!!, 43.22kb.
- Соціально педагогічний комплекс регіону: теорія І практика збірник матеріалів Всеукраїнської, 4395.92kb.
- За загальною редакцією, 1428.32kb.
- Де надруковано. Видавництво Вид роботи учб, 290.21kb.
- Відомості про конференції, що плануються до проведення кафедрою соціально-економічної, 21.78kb.
- Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління, 5167.76kb.
- Програма проведення конференції 11 квітня 2011 року приїзд учасників конференції, 80.08kb.
- Академія внутрішніх військ мвс україни Збірник тез доповідей ІІІ науково-практичної, 1416.76kb.
- Збірка тез доповідей II міжнародної науково-практичної конференції «Фінансово-кредитний, 5138.1kb.
Баран Лілія.
Чинники становлення національно-мовної свідомості Івана Франка
На сучасному етапі розвитку української мовознавчої науки актуальними є дослідження мовної особистості як представника нації. Особливо цінним є вивчення мовної особистості видатних людей. Саме такою людиною є Іван Франко.
Мовну особистість репрезентують мовна компетенція та мовна свідомість. І якщо мовна компетенція є постійним об’єктом дослідження, то мовну свідомість лише побіжно вивчають. Вважаємо, що потрібно й доцільно досліджувати не просто мовну свідомість, а – національно-мовну, позаяк немає абстрактної мови, є лише рідна мова людини чи нації. Кожна людина вчуває укоріненість лише в своїй рідній національній мові.
Мета нашого дослідження – проаналізувати головні чинники, які вплинули на формування національно-мовної свідомості Івана Франка.
Протягом усього ХІХ ст. у Галичині відбувалися складні та суперечливі культурно-історичні й політичні процеси. Саме в цей час жив і творив геній української нації. Тому потрібно враховувати всі умови, в яких формувалася його національно-мовна свідомість.
Починаючи з дитинства, І. Франко чув бойківську говірку, запам’ятовував рідною мовою народні пісні, легенди, казки, притчі, жарти, анекдоти. Його син Тарас у своїх спогадах про батька згадував: “З родинного дому і з рідного села Нагуєвичів виніс він знання бойківського діалекту. Це була справжня рідна мова, якої він ніде і ніколи не цурався, якою думав і розмовляв…” [4, с. 94]. Як бачимо, національно-мовна свідомість письменника ще зі самого дитинства формувалася на базі рідної йому бойківської говірки.
У школі І. Франко навчився читати й писати по-українськи. Закінчивши її, він перейшов навчатися до Дрогобицької гімназії. І будучи гімназистом, почав записувати українські народні пісні від матері й багатьох інших людей. Із упевненістю можна сказати, що любов до українського фольклору письменник зберіг упродовж усього життя, оскільки багато своїх зусиль доклав на його збирання й вивчення. Отже, збирання й записування етнографічного матеріалу в різних районах Прикарпаття дали йому глибоке знання живої галицької мови, і, своєю чергою, вплинули на формування його національно-мовної свідомості.
Навчаючись у гімназії І. Франкові пощастило мати гідних для наслідування вчителів, серед них, зокрема, – Івана Верхратського та Юлія Турчинського. І. Верхратський навчав його української мови. Саме завдяки йому молодий гімназист прочитав Шевченкового “Кобзаря”, а також ознайомився з творами інших авторів із Наддніпрянщини. Ще в гімназійні часи І. Франко почав збирати власну бібліотеку, яку продовжував комплектувати усе життя. На нашу думку, це свідчить про любов письменника до книги, про його жагу до знань, які також впливали на становлення його національно-мовної свідомості.
Закінчивши Дрогобицьку гімназію, І. Франко вступає до Львівського університету, де стає членом студентського гуртка. У гуртку постійно велися дискусії навколо мовно-правописних питань, які для молодого Франка спочатку були не зрозумілі. І лише згодом, що закономірно, лінгвістичні суперечки стануть зрозумілими для письменника, він виробить і науково обґрунтує власне бачення мовних питань.
Вступивши на філософський факультет, І. Франко вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тут, як пише В. Корнійчук, “відкривав він таємниці філологічної науки і зазнавав радості творчої праці. Тут народжувався у ньому письменник і вчений, виростав політичний і громадський діяч” [1, с. 198]. Відтоді письменник свідомо починає цікавитися різними мовними проблемами, які досліджував не лише в суто лінгвістичних працях, а й у літературознавчих, фольклористичних, історичних, філософських. Ми вважаємо, що широке коло мовознавчих зацікавлень ученого, без сумніву, зумовлене тим, що він був добре обізнаний із тогочасною лінгвістичною думкою, зокрема йому була відома націоцентрична концепція мови як організму й діяльності духу народу В. фон Гумбольдта. І. Франко також ґрунтовно знав й історію національного відродження в Європі в епоху Романтизму, і відповідно розумів, що в період становлення нації мовні проблеми є одними з найважливіших, що, власне, мова є тою підвалиною, на якій формується нація. Отже, саме крізь призму національної категорії він розглядав мову.
Найглибше власне розуміння феномену рідної мови вчений обґрунтував у статті “Двоязичність і дволичність” (1905). З назви розвідки бачимо, що йдеться не стільки про зречення людиною своєї рідної мови, як про ситуацію так званої двомовності й чим вона обертається на морально-психологічному рівні. Мовне роздвоєння, доводить письменник, тягне за собою роздвоєння душі, мислення, життя. Він пише: “… Якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна” [3, с. 265].
У своїх наукових розвідках І. Франко також багато уваги приділяв питанню про функціонування української мови в різні періоди її розвитку. Наприкінці ХІХ ст. точилися чергові суперечки про стан і статус української літератури, мови. Проаналізувавши тексти давньої української літератури, він доводить, що українці здавна, ще з часів Київської Русі, становили етнічну самостійність і мали розвинену власну літературу, написану своєю мовою.
Письменник часто наголошував на тому, що українська мова йде власним шляхом розвитку. Проте вчений добре усвідомлював, що його рідна мова повноцінно зможе розвиватися лише тоді, коли буде належно функціонувати в усіх сферах життя. Тому, на його думку, українці, які територіально розділені, повинні витворити свою єдину державу. Проблема національного єднання українців в одній державі тісно пов’язана з проблемою літературно-мовної єдності. Протягом 1891–1893 років точилася мовна дискусія між галичанами й наддніпрянцями щодо роздвоєння українського літературно-мовного процесу. Опоненти ставили на перше місце свою місцеву говірку як основу для літературної мови. І. Франко ж відстоював однакову цінність усіх говірок для творення літературної мови, і саме він фактично першим на Західній Україні свідомо став на шлях уніфікації української літературної мови, першим “пробив стіну”, яка розділяла дві мовні території.
На нашу думку, свідченням національно-мовної свідомості І. Франка є також його редакторська робота над удосконаленням мови своїх творів під час їхнього перевидання. Письменник, роблячи різні лінгвістичні виправлення, завжди дбав про те, щоб зберегти національний дух своєї рідної мови. У передмові до третього видання “Лиса Микити” він пише: “…Я перед друком шліфував та перебудовував не одну строфу, …і старався довести по змозі до того, щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим рідним, українським духом” [2, с. 57–58].
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що високорозвинена національно-мовна свідомість І. Франка формувалася під впливом національних, соціокультурних та індивідуально-психологічних чинників. Говорити й писати рідною мовою – це потреба бути собою, не втратити своє “я”, і митець внутрішньо, інтуїтивно відчував таку потребу, позаяк мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою кожної людини зокрема та нації в цілому.
Джерела:
1. Корнійчук В. До проблеми “Іван Франко і Львівський університет” // Українська філологія: досягнення, перспективи: До 145-річчя заснування кафедри української філології у Львівському університеті. – Львів, 1994. – С. 198.
2. Франко І. Лис Микита. Передмова до третього видання // Зібрання творів у 50-ти т. – К., 1976. – Т. 4. – С. 57–58.
3. Франко І.Я. Двоязичність і дволичність // Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів: Каменяр, 2002. – С. 263–277.
4. Франко Т. Про батька. Статті. Оповідання. Спогади. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1964. – 222 с.