Geum.ru

Світова література І культура

Вид материалаДокументы

Содержание


ФРІДРІХ Шіллер
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

МольЄр

(1622–1673)


Мольєр народився в родині буржуа. Його батько був придворним шпалерником і декоратором при дворі французького короля і мав звання королівського камердинера. Схильності до сімейної професії Жан-Батіст не відчував. Батько знаменитого драматурга бачив у ньому майбутнього адвоката. Та й сам Жан, одержавши вчений ступінь юриста, служив при дворі Людовика XIII, однак доля розпорядилася інакше.


Мольєр — (театральний псевдонім Жана-Батіста Поклена) — класик французької драматургії, що створив "блискучі" комедії "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич", "Удаваний хворий" і спеціальну школу театрального мистецтва Франції епохи класицизму. Герої його творів, будучи носіями людських пороків, повно і точно відображали епоху, у якій жив і творив Мольєр. Святенництво, лицемірство, підозрілість, тупість, легкодумство, чванство, дворянська пиха і жадібність буржуа — все це і багато чого іншого стало предметом критики, іронічної і гіркої, завжди глибокої і людської за суттю. Глибокий демократизм його п'єс, художня досконалість ідей зробили твори Жана Батіста найпопулярнішими в комедійному репертуарі світового мистецтва. Протягом XIX століття у Французькій Академії було встановлено погруддя Мольєра з написом: "Для слави його нічого не потрібно, але для нашої слави він потрібний". Не тільки п'єси, але й саме життя Мольєра стали предметом художнього осмислення. Михайло Булгаков створив біографічний роман "Життя пана де Мольєра", у якому розповідає про життя цієї дивовижної людини і про смерть великого актора. Останньою п'єсою Жана Поклена стане п'єса "Удаваний хворий", що висміює страх перед неминучою смертю. Глядачі, які були присутні на виставі 17 лютого 1673 р., стверджували, що ніколи ще Мольєр не грав так добре, як у той день, що став останнім у його житті.

Він закінчив життя так само, як і почав. Він жагуче любив театр і, організувавши невелику трупу, створив "Блискучий театр". Перша спроба була невдалою, театр розпався, Мольєр разом зі своїми друзями вступає в трупу бродячих комедіантів і мандрує по Франції 13 років. Це була дуже важка, але життєво важлива школа, в якій учився актор.

Талант драматурга відкрився в Мольєрі якось відразу. Сучасний репертуар не задовольняв глядача, потрібний був новий. Спочатку це були веселі, одноактні, відчайдушні фарси, а потім уже класицистичні комедії, де драматург, режисер і художній керівник — одна і та ж особа.

У 1658 році трупа Мольєра виступає в Парижі перед королівським двором. Молодий король Людовик XIV опікується драматургом. Французький глядач називає мольєрівську трупу "бру-га-га" за веселий сміх, що постійно супроводжує спектакль. Але невтримна веселість зникає, коли на сцені з'являються "Тартюф" (п'єса була заборонена, а церква вимагала публічного спалення як п'єси, так і автора), "Мізантроп", у якому філософські і моральні проблеми доведені до абсурду. За останні шість років Мольєр створює "буржуазні комедії", однією з них є "Міщанин-шляхтич".

Комедія написана з дотриманням правил класицизму. Єдине, що порушує автор: єдність дії. У комедії виведено три сюжетні лінії: Журден і Дорімена, Клеонт і Люсіль, Ковьєль і Ніколь. Ніколь — служниця в будинку Журдена – за нормативними правилами класицизму повинна була зображувати чесність, однак Мольєр наділяє її зовсім іншою якістю. Разом із всіма персонажами вона обдурює "бідного багатія" Журдена.

Пан Журден, у якого водяться гроші, зажадав зрівнятися в усьому з панами з вищого світу. Він наймає вчителів, щоб стати розумнішим. Однак, як не намагається Журден уподібнитися аристократам в одязі, в манерах, у спробі завести коханку, — всякий раз він виглядає смішним і безглуздим. До речі, і французькій аристократії теж дісталося в комедії. Граф Дорант і маркіза Дорімена ставляться до честолюбного Журдена, як до "дійної корови". На перший погляд, безневинна п'єса, яка написана на прохання короля тільки для того, щоб висміяти турецького посла, перетворюється на суспільну комедію, де сучасні звичаї висміяні з такою легкістю, що навіть і не помічаєш, що глузуєш сам із себе. Уся комедія — низка смішних сцен: "навчання" Журдена, Журден і кравці, присвячення Журдена в "мамамуші". У комедії, як прийнято, любовний сюжет (Клеонт і Люсіль — дочка Журдена) закінчується благополучно. Але єдиний персонаж, що не залишає глядача байдужим, – це наївний і старанний, смішний Журден. Так, він єдиний, хто в комедії говорить про освіту, про знання, про необхідність учитися.

Мольєр написав одну з смішних п'єс, де вдосталь познущався з французької помпезності й буржуа, яке зароджувалося. Насмішник нажив ворогів. У документах про смерть значиться, що помер Жан-Батіст Поклен, шпалерник і придворний камердинер, але людство шанує шляхетну людину, талановитого актора і великого драматурга  Мольєра.

ФРІДРІХ Шіллер

(17591805)


Ф. Шіллер народився в родині військового фельдшера. Закінчив військову школу і служив лікарем у полку. Однак з дитинства мріяв статі священиком. Читання художньої літератури ще там, у в'язниці, як називав Фрідріх військову школу, відродило "дух високих прагнень". Боротьбі за звільнену людину німецький письменник присвятив свою творчість.


„Сила чарівності Шіллера була великою — вона охоплює всіх, хто спілкувався з ним”, — такими словами характеризує свого друга Гете.

В. Бєлінський виділяв такі сильні сторони Шіллера: гуманізм, волелюбність, ненависть до шовінізму, до всього того, що характеризувало феодально-абсолютистський, суспільний лад того часу.

Творчість Шіллера зіграла велику роль у духовному житті декількох поколінь. Він мріяв про таке історичне майбутнє, при якому соціальний прогрес по'єднувався б з розвитком освіти народу, справжньою свободою і людяністю. Ідеї великого генія про гуманність, демократію, свободу особистості, національну незалежність народів, про волю, мир і дружбу між народами співзвучні нашій епосі. Творчість великого німецького поета продовжує залишатися діючим знаряддям прогресу.

Ідеї Шіллера знайшли подальший розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості початку і середини XIX століття.

В українській критиці того часу існувала думка, що розвитку нової української літератури повинні сприяти переклади статей і праць західноєвропейських письменників і мислителів. Так, газета "Харківський щотижневик" надрукувала в перекладі на російську мову статтю Шіллера "Про призначення ліричного віршування".

Художня спадщина Шіллера впливала на розвиток української літературної творчості. Його оцінюють як майстра художнього слова, що відкрив нові невідомі обрії для європейської словесності, у тому числі й для української літератури. М. Коцюбинський бачив прямий зв'язок між творчістю Шіллера і художніми відкриттями Шевченка.

Не раз звертався до німецького поета і П. Куліш. Він чимало сприяв популяризації творчості Шіллера серед читацьких кіл, перекладів його ліричні вірші і балади, працював над перекладом драми "Вільгельм Телль".

Письменники західної України перенесли на український ґрунт чимало художніх принципів, характерних для німецької літератури, зокрема тих, що складалися у творчості Шіллера. Ю. Федькович починав свої художні шукання як німецькомовний письменник, що успадкував кращі традиції Гердера, Гете і Шіллера.

Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську літературу, справивши на неї далеко не однозначний вплив, привносячи в художній процес України нові можливості в пізнанні людини і світу. Природно, що інтерес до Шіллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Ще І. Франко з захопленням писав про Шіллера як про художника, якого виділяє "вогненний гуманізм і людяність".

Перша драма Шіллера "Розбійники" створювалася в останні місяці його перебування в академії Калсшуле. Він писав її уривками, здебільшого вночі. Поштовхом до написання послужило прочитане у 1777 році оповідання Даніеля Шубарта, поета, публіциста і композитора, про двох ворогуючих між собою братів і про замах одного з них на життя батька, якого рятує інший брат. Цією сюжетною канвою і скористався Шіллер, але тенденції її були розвинуті на новій основі. Драматург увів у сюжет розбійників, показавши їх людьми поза законом, які, проте, діють справедливо; глибше в порівнянні з розповіддю Шубарта вирішено в "Розбійниках" багато психологічних проблем.

Драма носить яскраво виражений бунтарський антифеодальний характер. Її епіграф "На тиранів!" недвозначно вказував на ідейну спрямованість твору. Характерний і епіграф "Чого не зціляють ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь". Ці слова звучали як заклик удатися до "революційної хірургії", до хірургії мечем та вогнем, оскільки хвороба суспільства не піддається іншим способам лікування.

Шіллер створив п'єсу, повну динаміки, бурхливих пристрастей, яскравих образів, напружених ситуацій.

Драма "Розбійники" складається з п'яти дій, п'ятнадцяти сцен. На першій сторінці її Шіллер поставив слова: "Місце дії — Німеччина". Цим він прямо говорив, що зло, яке викривається в п'єсі, відбувається не в будь-якій віддаленій країні (куди з остраху переслідувань звичайно переносили дію багато його сучасників), а шаленіє на німецькій землі. У перших же сценах виникає гострий драматичний конфлікт. Експозиція і зав'язка дії дані Шіллером одночасно. Франц Моор умишляє зле проти свого брата Карла, домагаючись того, щоб батько прокляв його і відмовив йому в спадщині. Карл Моор бачить у цьому новий прояв несправедливості, що взагалі панує у світі, і якщо раніше він тільки обурювався фактом існування зла, те тепер повстає проти всього суспільного порядку, — він стає ватажком розбійницької зграї. У той час, коли один брат, Франц, пішов шляхом злочину заради своїх егоїстичних цілей, інший брат, Карл, також став на злочинний шлях, керуючись не жагою особистої помсти, а бажанням здійснити соціальну відплату стосовно до всіх гнобителів. Ворожнеча братів ускладнюється їхнім суперництвом через кохання до прекрасної Амалії, яка любить Карла, незважаючи на всі наклепи Франца, котрий прагне завоювати її прихильність. Франц у своїй злочинності доходить до того, що хоче вморити батька голодом. Події, які стрімко розвиваються, завершуються фіналом, у якому гинуть Франц, Амалія, старий Моор, а Карл відрікається від свого бунту.

У драмі дві головні бійові особи: Карл Моор і Франц Моор. Перший — уособлення добра, другий — уособлення зла, що характерно для просвітницької літератури XVIII століття.

Позитивний герой Карл на початку п'єси з'являється перед нами як студент університету, людина світлого розуму і нестримної енергії. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор історичних біографій людей античності. Але в реальному житті Карл не бачить можливості здійснити героїчні вчинки: "Яскрава іскра Прометея згасла". Його гнітить те, що всюди панує фальш і заздрість, гноблення бідняків, і що люди плазують у бруді перед сильними світу цього. Він вважає, що потрібно знищувати існуючі закони феодального суспільства, які псують усе чесне, правдиве. У нього шляхетні наміри, і розбійництво осмислюється ним як форма боротьби проти соціальної несправедливості. Карл нещадно мстить за зневагу прав особистості, мстить сильним світу цього за обман і знущання над народом.

З такими волелюбними громадянськими і республіканськими ідеалами Карл міг би бути народним трибуном і борцем за волю й демократію, але в німецьких умовах того часу він повинен був стати на свій шлях. У Карла немає чіткої політичної програми, він вкрай смутно і невиразно представляє ті шляхи, якими людство прийде до справедливого суспільного устрою. Ця слабкість позиції героя пояснювалась політичною нерозвиненістю Німеччини. Карл – "бурхливий геній", у цілому постає як ідеаліст, який вірить у моральне удосконалювання особистості.

Шляхетному гуманістові Карлу протистоїть сповнений презирства до гідності і призначення людини його молодший брат Франц Моор. Це представник панівної верхівки феодально-абсолютистського суспільства, яка губить все чесне, природне, правдиве і жорстоко експлуатує народ. Франц себелюбивий, усі його дії спрямовані на досягнення егоїстичних цілей.

В основі драматургічної структури "Розбійників" лежить принцип антитези, що поширюється і на другорядних персонажів.

Усі герої Шіллера енергійно сперечаються, їхня мова насичена метафоричними зворотами, порівняннями. Мова цієї п’єси — жива, багата інтонаціями, що не уникає брутальних слів і виразів, які характеризують зображуване середовище. Такий стиль, емоційно схвильований і багатобарвний, якнайкраще передає бунтівні настрої поета і передової молоді епохи Просвітництва і ввійде пізніше в поетику романтизму.

Крім того, вислови героїв "Розбійників" ґрунтуються найчастіше на біблійних сюжетах: історія Іакова і його дванадцяти синів, легенда про міста Содом і Гоморра, легенда про Іуду Іскаріота. Мова дійових осіб насичена відомостями з міфології. Так, наприклад, згадуються титан Прометей, який захищає людський рід від недоброзичливих богів; Геракл, легендарний герой древньої Греції, ідеал мужності і сили; Мегера, одна з Ериній, богинь прокльону, помсти і кари.

На гіперболізації характерів, згущенні барв, патетичному красномовстві великою мірою тримається трагічне напруження драми "Розбійники", що знаходить живий відгук у сучасників і забезпечує їй довге сценічне життя.

У Росії творчість Шіллера стала відома завдяки російському романтику В. Жуковському, саме він був головним посередником між німецьким поетом і російським читачем.

Шіллер створює свої балади, тим самим випереджаючи романтизм у західноєвропейському мистецтві. Демократичність жанру балади, звернення до фольклору, динамічна оповідь про події захоплювали читача, будили інтерес до читання, сприяли формуванню художнього смаку.

Балади "Рукавичка", "Кубок", "Рицар Тогенбург", "Івікові журавли" виходили з загальної думки, яка нерідко була сформульована як повчальний висновок.

Балада "Рукавичка" спрямована проти лицарства. Нерозумно демонструвати кохання до прекрасної дами, жертвуючи власним життям в ім'я примхи. У баладі зображений король, оточений придворними "перед своїм звіринцем ". Змах рукою — і на арену виходять тигр і лев, ще змах — і виступають "два барса дружною четою". З балкона падає жіноча рукавичка і світська красуня "c лицемерною и колкою улыбкой" звертається до шанувальника.

Когда меня, мой рыцарь верный,

Ты любишь так, как говоришь,

Ты мне перчатку возвратишь.

Безстрашний Делорж „к дверям идет и возвращается с перчаткой”. Усі в захопленні, однак відбулося непередбачене:

Но, холодно приняв привет ее очей,

В лицо перчатку ей

Он бросил и сказал: „Не требую награды”.


У "Івікових журавлях" використана легенда про давньогрецького поета (2-а половина VI ст. до н. е.), вбитого розбійниками. У баладі зграя журавлів — свідків злочину — виявляє істинних убивць співака.

У "Кубку" (переклад В. Жуковського балади Шіллера "Водолаз") автор звертається до середньовічної епохи. Цар спонукає оточуючих відшукати кубок на дні морської безодні. Тому, хто його знайде „он и будет наградой победной”. Відгукнувся на заклик царя лише "паж молодой...". Чудова за експресивністю сцена боротьби героя з норовливим морем. "Молодий паж" став переможцем. Але примха царя повторюється. І знову призначено лицарю спуститися на дно морське. Він кидається в морську безодню, побачивши в очах дочки царя визнання його подвигу, але повернутися йому вже не судилося.

Балади Шіллера передають не стільки події, скільки переживання. Внутрішній світ багатий і різноманітний у відчуттях, як саме життя.